Якось у вересні минулого року мій керівник доручив мені наглядати за нещодавно створеною церквою, у той час як брат Ерік наглядав би за моєю тодішньою церквою. Коли керівник сказав мені про це, мені дуже не хотілося брати це доручення. Я подумала: «З цією новою церквою всілякі проблеми, а їхні проєкти в занедбаному стані, їм не вистачає керівників та працівників, у них є багато роботи, яку вони не здатні виконати, тому мені доведеться навчати їх або робити все самій. Я вважала, що здійснювати нагляд за цією церквою буде дуже складно. Довелося б не тільки багато страждати та йти на жертви, але й не було б жодної гарантії успіху. Це було зовсім не схоже на мою тодішню церкву, яка досягла гарних результатів у євангельській роботі, а новонавернені в ній були здатні працювати самостійно й могли розділити тягар моєї роботи, тому в мене не було надто багато клопоту». Що більш я думала, то менше мені хотілося братися за цю церкву. Тому я сказала керівнику: «Ерік тільки-но почав і ще не готовий узятися за цю роботу самотужки. Якщо я поїду зараз, він тут може не впоратися з усіма справами, і це може позначитися на роботі церкви. То чи можу я залишитися тут?». Він сказав, що Ерік твердо налаштований виконувати свій обов’язок і його можна виховати. Він усе обдумав і дійшов висновку, що для мене буде краще поїхати. Почувши це, я зрозуміла, що керівник уже ухвалив рішення, і мені довелося просто прийняти його. Але пізніше, щойно я думала про нову церкву, я відчувала занепокоєння й тривогу. Я розуміла, що перебуваю в поганому стані й просто ухиляюся від свого обов’язку, тому я помолилася Богу, благаючи Його скерувати мене, щоб я підкорилася і пройшла через цю ситуацію.

Згодом я натрапила на ось цей уривок із Божих слів: «Виконуючи свій обов’язок, люди завжди вибирають легку роботу, яка не втомить їх, яка не буде пов’язана з витримуванням впливу стихій на відкритому повітрі. Це називається вибирати легку роботу й ухилятися від тяжкої, і це прояв жадання плотських утіх. Що ще? (Завжди скаржитися, коли твій обов’язок трохи тяжкий, трохи нудний, коли його виконання передбачає сплату певної ціни.) (Перейматися їжею та одягом, а також потурати плоті.) Усе це є проявами жадання плотських утіх. Коли така людина бачить, що завдання надто трудомістке або ризиковане, вона перекладає його на плечі когось іншого; сама вона виконує лише неквапливу роботу й виправдовується, чому не може виконувати іншу, кажучи, що в неї низький духовний рівень і що вона не має необхідних навичок, що це занадто для неї, у той час як насправді це відбувається тому, що вона жадає втіх плоті. … Є також випадки, коли люди завжди скаржаться, виконуючи свій обов’язок, коли вони не хочуть докладати жодних зусиль, коли, як тільки в них є трохи вільного часу, вони відпочивають, бездіяльно базікають або насолоджуються дозвіллям та розвагами. А коли робота набирає обертів і це порушує ритм і рутину їхнього життя, вони нещасливі й невдоволені цим. Вони бурчать і скаржаться, і вони стають недбалими й поверховими у ставленні до свого обов’язку. Це жадання плотських утіх, чи не так? … Якою б напруженою не була робота церкви чи їхні обов’язки, звичайний рутинний стан їхнього життя ніколи не порушується. Вони ніколи не нехтують жодними дрібними деталями життя плоті, повністю їх контролюють, і в цьому вони дуже суворі й серйозні. Але коли йдеться про роботу Божого дому, то вони ставляться до неї недбало, яким би значним не було питання – навіть якщо воно може стосуватися безпеки братів і сестер. Вони навіть не дбають про речі, які стосуються Божого доручення чи обов’язку, який вони мусять виконувати. Вони не беруть на себе ніякої відповідальності. Це жадання плотських утіх, чи не так? Чи підходять люди, спраглі плотських утіх, для виконання обов’язку? Підніміть тему виконання свого обов’язку, поговоріть про сплату ціни й страждання від труднощів, і вони продовжать хитати головою: у них було б забагато проблем, вони сповнені нарікань, вони негативно ставляться до всього. Такі люди непотрібні, вони не мають права виконувати свій обов’язок і мусять бути вигнані» («Слово», т. 5. «Обов’язки керівників і працівників»). Цей уривок аналізує нещирість у ставленні до своїх обов’язків тих, хто прагне дозвілля. Вони завжди шукають легкої роботи й вибагливі до всього. Вони постійно обирають легкі обов’язки, які не потребують великої відповідальності, а для обов’язків, які вимагають страждань і жертв, знаходять багато причин, щоб відмовитися та перекласти їх на інших. Бог каже, що такі люди не гідні виконувати обов’язки, і відчуває відразу до них. Обміркувавши Божі слова, я почувалася дуже винуватою. Бог викрив мій справжній стан. Коли керівник доручив мені нагляд за новою церквою, мені дуже цього не хотілося, бо я знала, що оскільки робота в церкві тільки почалася, у неї були не дуже добрі результати та бракувало керівників і працівників. Якщо я хотіла, щоб робота була добре виконана, довелося б чимало страждати та докласти багато зусиль. Щодо моєї нинішньої церкви, то ми не тільки досягали гарних результатів у євангельській роботі, але й були добре забезпечені керівниками та працівниками, і тому розподіляти роботу було легко. Порівнюючи ці церкви, я воліла б залишатися на місці, а не наглядати за новою церквою. Коли керівник спілкувався зі мною, я навіть придумала привід, щоб ухилитися від цього, запевняючи його, що в Еріка лише посередній духовний рівень і він не зможе одразу впоратися з роботою самотужки. Тому, якщо я залишу свою стару церкву, це вплине на її роботу. Зовні здавалося, ніби я несу великий тягар, а всі мої слова виявляють піклування про церкву. Але насправді я придумувала відмовки, щоб ухилитися від нагляду за новою церквою. Я потурала своїй плоті, не бажаючи страждати та йти на жертви. Я зважала тільки на власну плоть і обирала те, що було найлегше й найспокійніше. У виконанні своїх обов’язків я була перебірлива та прискіплива, я була лукавою й підступною у відношенні до Бога та не бажала брати на себе ніякого тягаря. Я викручувалася та хитрувала, як невіруюча. Протягом років церква виховувала мене, але якщо я потуратиму плоті й не виконуватиму потрібну роботу, коли нова церква зіткнулася з проблемами й потребує моєї допомоги, це позначиться на роботі церкви, новонавернені не виховуватимуться, і євангельська робота буде й далі відкладатися. Можливо, в Еріка був не найкращий рівень та працездатність, і він не міг одразу ж один узяти на себе всю роботу, але моя перша церква була більш стабільною, і Ерік був із нею знайомий. Якщо я співпрацюватиму з ним, коли це буде необхідно, це не так сильно позначиться на роботі церкви. Загалом, рішення керівника призначити мене до нової церкви було правильним. Моє постійне потурання плоті та небажання захищати роботу церкви викликало огиду в Бога, я була негідна Його довіри. Усвідомивши це, я мовчки помолилася Йому: «Дорогий Боже, я готова підкоритися обставинам. Мій керівник призначив мене наглядати за новою церквою, і я бажаю співпрацювати і вкладати в цей обов’язок усі сили. Я не можу більше жити в такому егоїстичному й мерзенному стані».

Після цього я натрапила на ще один уривок із Божих слів. «Усе, що Бог просить людей робити, і всі різні види роботи в домі Божому – для їх виконання необхідні люди, і всі вони вважаються обов’язками людей. Незалежно від того, яку роботу здійснюють люди, це обов’язок, який вони мусять виконувати. Спектр обов’язків є дуже широким і охоплює багато сфер, але незалежно від того, які обов’язки ти виконуєш, це твоє зобов’язання, простіше кажучи, це те, що тобі слід робити. Поки ти прагнеш виконувати його добре, Бог хвалитиме тебе й визнаватиме тебе тим, хто дійсно вірить у Бога. Ким би ти не був, якщо ти завжди намагаєшся уникати свого обов’язку або ховатися від нього, тоді виникає проблема: м’яко кажучи, ти надто лінивий, надто брехливий, ти бездіяльний, ти любиш дозвілля і ненавидиш працю; говорячи більш серйозно, ти не бажаєш виконувати свій обов’язок, у тебе немає жодної вірності, жодної слухняності. Якщо ти не можеш навіть докласти зусиль до цього незначного завдання, то що ти можеш? Що ти здатен робити належним чином? Якщо людина дійсно віддана й має почуття відповідальності стосовно свого обов’язку, то вона буде робити все, про що її попросять, без вибору, доти, доки цього вимагає Бог і доки це необхідно дому Божому. Хіба це не один із принципів виконання свого обов’язку – братися за роботу й доводити до кінця все, що людина може і повинна робити? (Так.)» («Слово», т. 4. «Викриття антихристів», пункт 10, частина четверта). Завдяки Божим словам я збагнула, що хоч би який обов’язок – легкий чи важкий – не поклала на мене церква, я відповідаю за нього й повинна виконувати його. Я маю докласти всіх зусиль, щоб узяти цю справу й наполегливо працювати заради досягнення результатів. Ось такі сумління та розум мені слід мати. Керівник доручив мені наглядати за новою церквою, і хоча там в роботі були певні проблеми, мені не можна було потурати своїй плоті й постійно прискіпуватися. Щоб довести справи до кінця, я мала покладатися на Бога, налагодити роботу церкви й виконувати свій обов’язок. Ось що мені треба було зробити. Після цього я почала вивчати персонал церкви та поточну робочу ситуацію, провела бесіду про принципи й почала навчати братів і сестер. Пізніше я виявила, що причиною невдалої євангельської роботи було те, що працівники поливу лінувалися контролювати її. Вони не спілкувалися щодо релігійних уявлень людей, які досліджують Божу роботу останніх днів, та не усували ці уявлення, а також не доводили до кінця деякі аспекти своєї роботи. Тож я підбила підсумки та поспілкувалася щодо їхніх помилок та упущень. Я допомагала тим, хто цього потребував, обтинаючи їх та розбираючись із ними, допоки всі їхні проблеми не були вирішені. Поступово брати й сестри почали краще виконувати свої обов’язки, і робота церкви почала набирати обертів. Працюючи в такий спосіб, я почувалася дуже впевнено й невимушено. Я думала, що, пройшовши через усе це, я вже досягла певного перетворення, але невдовзі після цього сталося ще дещо, що знову викрило мене.

Наприкінці вересня керівник повідомив мені, що планує доручити мені нагляд за ще одною новою церквою. Почувши це, я ледь не зірвалася: «За цією церквою буде ще важче наглядати, ніж за теперішньою. Мало того, що в них не вистачає керівників і працівників, вони здебільшого початківці на своїх посадах. Доведеться добряче постраждати та докласти багато душевної відданості, щоб змусити цю церкву працювати добре». Мені дуже не хотілося брати це завдання. Я не втрималася й сказала керівникові: «Чому я постійно мушу наглядати за новими церквами? Церква, якою я опікуюся зараз, тільки починає вдосконалюватися. Чи не можна призначити іншого брата або сестру для нагляду за цією церквою?» Щойно я це сказала, як збагнула, що знову намагаюся перекласти на інших виконання своїх обов’язків. Я все ще потурала своїй плоті й не хотіла йти на жертви. Я сказала собі: «Я опинилася в цій ситуації з Божої волі, тому, навіть якщо я не розумію, я маю спочатку підкоритися». Поклавши слухавку, я почувалася жахливо. Чому кожного разу, коли мене переводили на іншу посаду, я думала тільки про те, як жити більш вільно, замість того, щоби прислухатися до Божої волі й підкоритися Його керівництву та упорядкуванню? Що більше я розмірковувала, то гірше почувалася. Тому я помолилася Богу, просячи Його просвітити й скерувати мене до аналізу та пізнання себе.

Пізніше я прочитала два уривки з Божих слів, які справили на мене глибоке враження. Всемогутній Бог говорить: «Доки люди не відчули на собі Божу роботу й не зрозуміли істину, саме сатанинська природа перебирає на себе контроль і домінує над ними зсередини. Що саме тягне за собою ця природа? Наприклад, чому ти егоїстичний? Чому ти захищаєш свою власну позицію? Чому ти відчуваєш такі сильні емоції? Чому ти насолоджуєшся тими неправедними речами? Чому тобі подобаються ті злі речі? На чому ґрунтується твоя пристрасть до таких речей? Звідки беруться ці речі? Чому ти з таким щастям приймаєш їх? Наразі ви всі зрозуміли, що головна причина всього цього полягає в тому, що сатанинська отрута міститься в людині. Тож що таке сатанинська отрута? Як її можна пояснити? Наприклад, якщо ти запитаєш: “Як людям слід жити? Заради чого людям варто жити?”, люди дадуть відповідь: “Кожен сам за себе, а невдах під три чорти”. Ця єдина фраза виражає сам корінь проблеми. Філософія та логіка сатани стали життям людей. Чого б не прагнули люди, вони роблять це для себе – і тому вони живуть тільки для себе. “Кожен сам за себе, а невдах під три чорти” – така життєва філософія людини, яка також уособлює людську природу. Ці слова вже стали природою розбещеного людства, і вони є справжнім портретом сатанинської природи розбещеного людства. Ця сатанинська природа вже стала підґрунтям для існування розбещеного людства. Протягом декількох тисяч років розбещене людство живе цією отрутою сатани, аж до сьогоднішнього дня» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Як іти шляхом Петра»). «Їхні девізи такі: “життя полягає лише в тому, щоб їсти та одягатися”, “лови момент для задоволення, тому що життя коротке” і “пий сьогоднішнє вино сьогодні, а про завтра турбуватимешся завтра”. Вони насолоджуються кожним новим днем, вони веселяться, як тільки можуть, і не думають про майбутнє, а тим паче не замислюються над тим, які зобов’язання має реалізувати керівник і які обов’язки йому слід виконувати. Вони повторюють кілька слів і фраз зі вчення й виконують кілька завдань про людське око, як щось буденне, але вони не виконують жодної реальної роботи. Вони не намагаються занурюватися в реальні проблеми в церкві, щоб повністю їх вирішити. Який сенс у виконанні такої поверхової роботи? Хіба це не обман? Чи можна покласти серйозні зобов’язання на такого неправдивого керівника? Чи він відповідає принципам і умовам Божого дому стосовно відбору керівників і працівників? (Ні.) У цих людей немає ні совісті, ні розважливості, вони позбавлені будь-якого почуття відповідальності, і все ж вони однаково хочуть виступати в офіційній ролі церковного керівника – чому вони такі безсоромні? Дехто, у кого є почуття відповідальності, має низький духовний рівень і не може бути керівником, і це не кажучи вже про людське сміття, яке взагалі не має почуття відповідальності; ці ще менш придатні для того, щоб бути керівниками» («Слово», т. 5. «Обов’язки керівників і працівників»). Тільки після роздумів над Божими словами я усвідомила, що причина, через яку я так гостро реагувала щоразу, коли мене переводили на іншу роботу, й не бажала страждати та нести тягар, здебільшого полягала в тому, що я була надто ледача й прагнула дозвілля. Я змалечку формувалася під впливом сатани, і вислови на кшталт «Кожен сам за себе, а невдах під три чорти», «Пий сьогоднішнє вино сьогодні, а про завтрашній день турбуйся завтра» стали сатанинською філософією, за якою я жила. Мої погляди на життя й цінності стали перекрученими та зіпсованими. Я вважала, що ми маємо насолоджуватися життям, допоки живі, і немає необхідності виснажувати себе. Нам слід гарно ставитися до самих себе, бути добрими до себе. До того, як я стала віруючою, я на своїй роботі просто радо дотримувалася правил і виконувала завдання, і не робила більше, ніж було потрібно. Коли іноді нам доводилося працювати понаднормово, я вважала, що це надто виснажує та викликає стрес, і просила відпустку. Після того, як я увірувала, я продовжувала прагнути того ж самого. Я намагалася уникати страждань і жертв. Мені хотілося, щоб мій обов’язок був спокійним і неквапливим, без будь-яких проблем. Тож коли керівник доручив мені наглядати за цими двома церквами, які були обтяжені проблемами й робота з якими передбачала багато страждань і жертв, я не хотіла цього робити та намагалася перекласти на інших виконання цих обов’язків. Але насправді я знала, що я вже працювала певний час і мала деякий досвід, тому мені слід наглядати за церквами, у яких більше труднощів. Я просто не хотіла зрікатися плоті та брати на себе важкий тягар. Бог благословив мене можливістю практикувати в якості кураторки церкви, тож я маю виконувати свої зобов’язання, щоб відплатити Богу за Його любов. Але я не виконувала свої обов’язки як слід, постійно намагалася байдикувати й розслаблятися. Я жила за цими сатанинськими уявленнями, була егоїстичною, мерзенною та не мала ані краплі характеру або чесності. Усвідомивши це, я відчула, що далі так продовжувати небезпечно. Тому я помолилася Богу й була готова змінити своє ставлення до обов’язку.

Пізніше я натрапила на наступний уривок. «Насправді кожен обов’язок передбачає певні труднощі. Фізична праця передбачає фізичні труднощі, а розумова праця передбачає розумові труднощі; кожна має свої труднощі. Казати завжди простіше, ніж робити. Коли люди дійсно діють, з одного боку, ти маєш дивитися на їхній характер, а з іншого боку, ти маєш дивитися на те, чи люблять вони істину. Поговорімо спочатку про характер людей. Якщо в людини хороший характер, вона в усьому бачить позитив і здатна приймати й осмислювати все з позитивної точки зору та на основі істини; тобто її серце, характер і дух праведні – це з точки зору характеру. Далі поговорімо про інший аспект – чи любить людина істину. Любити істину означає бути здатним прийняти істину, тобто якщо незалежно від того, чи ти розумієш Божі слова та чи ти розумієш Божу волю, незалежно від того, чи твій погляд, думка, точка зору щодо роботи, обов’язку, який ти маєш виконувати, відповідає істині, ти все ж слухняний і щирий і здатен прийняти це від Бога, тоді цього досить, це робить тебе придатним для виконання твого обов’язку; це мінімальна вимога. Якщо ти слухняний і щирий, то, коли ти виконуєш завдання, ти не є безтурботним і недбалим, і не шукаєш способів розслабитися, але вкладаєш у роботу всі свої фізичні й душевні сили. Неправильний внутрішній стан породжує негативне налаштування, через що люди втрачають свій внутрішній імпульс, і тому стають неуважними й недбалими. У глибині душі вони прекрасно знають, що їхній стан неправильний, а проте не намагаються виправити його через пошук істини. Такі люди не мають любові до істини, і їхнє бажання виконувати свій обов’язок слабке; вони несхильні докладати будь-яких зусиль або терпіти труднощі й завжди шукають способи розслабитися. Насправді, Бог уже все це бачив – тож чому Він не звертає уваги на цих людей? Бог просто чекає, коли Його обрані пробудяться й побачать цих людей такими, якими вони є насправді, щоб викрити й вигнати їх. Однак такі люди досі думають про себе: “Поглянь, який я розумний. Ми їмо одну й ту ж їжу, але після роботи ви повністю виснажені. Я ж зовсім не стомлений. Я розумний, а кожен, хто робить фізичну роботу, – ідіот”. Чи правильно з їхнього боку так ставитися до чесних людей? Ні. Насправді люди, які здійснюють реальну роботу, виконуючи свій обов’язок, практикують істину і догоджають Богу, і тому вони – найрозумніші з усіх людей. Що робить їх розумними? Вони кажуть: “Я не роблю нічого, про що Бог не просить мене, і я роблю все, про що Він мене просить. Я роблю все, що Він просить, і я роблю це щиросердо, я вкладаю в таку роботу все, що можу, я взагалі не чиню хитрощів. Я роблю це не для будь-якої людини, я роблю це для Бога. Бог так любить мене, я мушу зробити це, щоб догодити Богу”. Це правильний стан душі, і в результаті, коли прийде час очищення церкви, усі ті, хто ухиляється від виконання свого обов’язку, будуть вигнані, тоді як ті, хто є чесними людьми та приймає Боже дослідження, залишаться. Стан цих чесних людей постійно міцнішає, і вони захищені Богом у всьому, що з ними трапляється. І що забезпечує для них цей захист? Те, що в глибині душі вони чесні. Вони не бояться труднощів або виснаження, коли виконують свій обов’язок, вони невибагливі в тому, що їм доручають; вони не питають чому, вони просто роблять те, що їм кажуть, вони слухаються, не вивчаючи, не аналізуючи та не звертаючи уваги на все інше; у них немає прихованих мотивів, але вони здатні до слухняності в усьому. Їхній внутрішній стан завжди дуже нормальний; коли вони стикаються з небезпекою, Бог захищає їх; коли їх осягає хвороба або моровиця, Бог також захищає їх – вони вельми благословенні» («Слово», т. 4. «Викриття антихристів», пункт 10, частина четверта). Завдяки Божим словам я побачила, що ті, в кого є совість та добрий характер, сумлінно ставляться до обов’язку. Коли вони, виконуючи свої обов’язки, стикаються з проблемами, вони терплять страждання, йдуть на жертви й прагнуть до вдосконалення, роблячи все можливе, щоб досягти гарних результатів у своїй роботі. Такі люди отримують Боже просвітлення й керівництво у виконанні обов’язків, а їхній стан постійно поліпшується. А ті, кому бракує сумління й розуму, щойно зіткнувшись із проблемами у своїх обов’язках, скиглять та стогнуть, зважають лише на власні інтереси, не вкладають душу в співпрацю та навіть вважають себе розумними, що так чинять. Бог дійсно зневажає таких людей і врешті-решт викриває їх і виганяє. Хіба я не була такою ж, вважаючи себе розумною? Зовні я могла б обдурити керівника – я б уникла страждань, пов’язаних із наглядом за новою церквою, а керівник не знав би, що в мене на думці, і не міг би нічого сказати проти мене. Але Бог пильно стежить за кожною нашою думкою. Якби Бог побачив, що я постійно байдикую під час виконання обов’язку, прагну дозвілля та взагалі не захищаю роботу церкви, Він би став зневажати мене. Якби я й далі не каялася, Бог остаточно залишив би й вигнав мене. Я згадала деяких людей, яких вигнали в минулому. Вони завжди байдикували, працювали формально, і їх виключили з числа тих, хто виконує обов’язок. Вони стали жертвами власної уявної кмітливості. Роздуми про все це трохи налякали мене, і тому я помолилася Богу, бажаючи виправити своє ставлення до обов’язку, взяти на себе відповідальність і добре виконувати свій обов’язок.

Пізніше я прочитала уривок із Божих слів, який дав мені шлях практики. Всемогутній Бог говорить: «Прийнявши те, що йому довірив Бог, Ной взявся за виконання та завершення будівництва ковчега, про який говорив Бог, ніби це було найважливішою справою в його житті, без жодної думки про затримку. Минали дні, минали роки, день за днем, рік за роком. Бог ніколи не чинив жодного тиску на Ноя, але протягом усього цього часу Ной наполегливо виконував важливе завдання, довірене йому Богом. Кожне слово й фраза, промовлені Богом, були написані в серці Ноя, як слова, висічені на кам’яній скрижалі. Не звертаючи уваги на зміни в зовнішньому світі, на глузування оточуючих, на пов’язані з цим труднощі або на інші перешкоди, з якими він стикався, він наполегливо виконував те, що було довірено йому Богом, ніколи не впадаючи у відчай і не думаючи здаватися. Божі слова були написані на серці Ноя, і вони стали його повсякденною реальністю. Ной підготував усі матеріали, необхідні для будівництва ковчега, і форма та характеристики ковчега, заповідані Богом, поступово вимальовувалися з кожним обережним ударом Ноєвого молотка та рухом його долота. Незважаючи на вітер і дощ, і незалежно від того, як люди знущалися з нього або ганьбили його, отак життя Ноя протікало рік за роком. Бог таємно спостерігав за кожною дією Ноя, ніколи не кажучи йому більше ані слова, і Ной зворушив Його серце. Ной, однак, не знав і не відчував цього; від початку до кінця він просто будував ковчег і збирав усі види живих істот, будучи непохитно вірним Божим словам. У серці Ноя не було вищої настанови, якої він мусив дотримуватися і яку мав виконувати: Божі слова були спрямуванням і метою впродовж усього його життя. Отже, незалежно від того, що Бог сказав йому, незалежно від того, що Бог попросив його зробити, велів йому зробити, Ной повністю все прийняв, закарбував у пам’яті, і сприйняв як справу свого життя. Він не тільки не забув, він не тільки зафіксував усе у своєму розумі, але й зробив його реальністю власного життя, присвятивши своє життя тому, щоб прийняти і виконати Боже доручення. І в такий спосіб, дошка за дошкою, був побудований ковчег. Кожен рух Ноя, кожен його день був присвячений словам і заповідям Бога. Могло здатися, що Ной не здійснював важливого починання, але в очах Бога все, що робив Ной, навіть кожен його крок, який він робив, щоб чогось досягти, кожне завдання, виконане його рукою, – усе це було дорогоцінним, і заслуговувало відзначення, і було гідним наслідування з боку цього людства. Ной дотримувався того, що йому довірив Бог. Він був непохитний у своїй вірі в те, що кожне слово, сказане Богом, було істинним; у цьому він не сумнівався. І, як наслідок, ковчег було завершено, і всі роди живих істот змогли жити на ньому» («Слово», т. 4. «Викриття антихристів», екскурс другий, частина перша). Історія Ноя справила на мене глибоке враження. Після того, як Ной отримав Боже доручення, він ніяк не зважав на власні інтереси, думаючи лише про виконання Божого доручення. У своєму житті він відкинув усе, і хоча будівництво ковчега було масштабним проєктом із багатьма труднощами, Ной протягом 120 років продовжував будувати – дошка за дошкою, у дощ і спеку. Він ніколи не скаржився й урешті-решт виконав Боже доручення та заслужив Його схвалення. Порівнюючи своє ставлення до Божого доручення зі ставленням Ноя, я почувалася кепсько. Я не пережила й десятитисячної частки тих страждань, яких зазнав Ной, а коли в мене виникали найменші труднощі або стрес, я скаржилася й хотіла перекласти свою роботу на інших. У мене не було ні відданості, ні свідчення через практику істини. Я відчувала неймовірний борг перед Богом та докори сумління. Я помолилася Богу й покаялася, бажаючи припинити прагнути дозвілля та почати наслідувати Ноя, щоб добре виконувати свій обов’язок. Навіть якщо я у виконанні свого обов’язку зіткнуся з проблемами й труднощами, я маю йти на жертви й терпіти знегоди, щоб виконати свій обов’язок та втішити Боже серце. Після цього я розшукала свого керівника й сказала йому: «Я готова почати наглядати за цією новою церквою. Відтепер, куди б ти мене не відправив, я буду підкорятися церковним упорядкуванням». Після цих слів я почувалася набагато легше. Однак у цей час керівник замість того, щоб відправити мене, доручив нагляд за цією церквою сестрі Саші&

Але незабаром до мене дійшли чутки, що Саші важко впоратися з усією роботою в церкві, і вона не зможе далі здійснювати там нагляд. Це означало, що керівник усе-таки може захотіти відправити мене. Щойно я подумала про всі проблеми в цій церкві, як відразу занервувала. Але потім я збагнула, що знову потураю плоті й не хочу страждати, тому я помолилася Богу: «Дорогий Боже, я не хочу постійно зважати на власні інтереси, коли щось трапляється. Прошу, настав мене, щоб я могла підкорятися». І саме тоді мені пригадалися Божі слова: «Якщо людина дійсно віддана й має почуття відповідальності стосовно свого обов’язку, то вона буде робити все, про що її попросять, без вибору, доти, доки цього вимагає Бог і доки це необхідно дому Божому. Хіба це не один із принципів виконання свого обов’язку – братися за роботу й доводити до кінця все, що людина може і повинна робити? (Так.)» («Слово», т. 4. «Викриття антихристів», пункт 10, частина четверта). Божі слова допомогли мені зрозуміти, що незалежно від того, яку роль їм відведено, люди, які віддані Богові, роблять усе, що в їхніх силах, щоб виконати свої обов’язки та зобов’язання. Це завдяки їм підтримується церковна робота. Я знову опинилася в такій ситуації, тому що моя допомога була потрібна в церковній роботі. Мені не можна й далі думати про власні інтереси та прагнути дозвілля. Призначать мене кураторкою чи ні, я була готова підкоритися. Пізніше керівник доручив мені наглядати за цією церквою, і в той момент я спокійно погодилася. Очоливши церкву, я потроху працювала над нею, і завдяки перевіркам та контролю я змогла виявити й усунути деякі проблеми.

На перший погляд, здавалося, що переведення сильніше виснажило мене, але насправді цей крок захистив та мотивував мене. Церква, за якою я раніше наглядала, була більш усталеною й показувала пристойні результати, тож я мимоволі заспокоїлася та почала занурюватися в буденність. Я дедалі більше ставала лінивою й пасивною. Із новою церквою проблем побільшало, але це мотивувало мене молитися й покладатися на Бога в труднощах та шукати істину для вирішення проблем. Я почувалася ближчою до Бога і багато чого навчилася. Слава Богу!