Сінь Чжен (Китай)

Мій батько був заарештований за порушення закону ще до мого народження. У сімдесятих роках у сільських районах Китаю такі речі були дуже ганебними. Я ріс серед насмішок оточуючих. Моя мама завжди казала мені: «Ти мусиш багато працювати, щоб досягти успіху. Не можна допустити, щоб нашу родину зневажали». Ці слова глибоко запали мені в душу. Тому я серйозно занурився в навчання. Я присягнувся, що в майбутньому виділюся серед інших і зміню ставлення всіх навколо до нас. Після закінчення коледжу я став учителем. Це було надійне джерело доходу, але до моєї мети досягти справжнього успіху було все ще далеко. Отже, я поклався на свої зв’язки й розіслав подарунки керівникам повітового рівня, сподіваючись, що мене переведуть на державну посаду.

Через три роки, як я й сподівався, я отримав посаду секретаря в міській адміністрації, де мені доводилося супроводжувати керівництво на різних заходах. Це справляло велике враження. Особливо, коли я повернувся до свого рідного міста, староста села і всі тамтешні жителі дуже тепло поставилися до мене, і багато хто з них до мене підлещувався, тож моя родина також мала з цього користь. Люди з усієї округи дуже заздрили нам. Мама з радістю сказала мені: «Відколи ти отримав державну роботу, твій брат, куди б не пішов, розповідає всім про свого брата й де він працює. Після стількох років ми нарешті можемо високо підняти голову й пишатися!» Її слова дуже зворушили мене. Стільки років нашій родині було непереливки. Хіба це не той день, якого ми так чекали? Тоді я почав працювати ще старанніше, постійно працював понаднормово допізна і не відпочивав навіть у вихідні. Часу на дружину й дитину в мене стало ще менше. У 2008-му році. Я продовжував проводити на роботі більшу частину свого часу. Але я просто час від часу відвідував зібрання й прочитав не дуже багато Божих слів. Кар’єра в мене складалася дуже добре – мене високо цінувало керівництво й поважали колеги, і всі казали, щойно вища посада стане вакантною, вона обов’язково буде моєю. Здавалося, що це мій шанс отримати від життя саме те, чого я прагнув, шанс по-справжньому виділитися, тому я почав працювати ще старанніше й здобув прихильність керівництва. Проте мене все одно обійшов син керівника, а потім мене перевели в досить млявий відділ.

Це мене дуже засмутило; я вважав, що мої колеги неодмінно обговорюватимуть мене й дивитимуться на мене з презирством. У мене не було настрою і я нікого не хотів бачити. І якраз у той нещасливий час один брат у церкві сказав мені: «Ти не отримав цього підвищення, натомість був переведений у нудний відділ. Це виглядає, як нещастя, але насправді це благо! Розумієш, якби цього разу все пішло по-твоєму, якби тебе призначили у важливіший відділ з вищим статусом, тобі просто захотілося б ще більшого. Ти б зіткнувся зі ще більшою кількістю спокус, день у день змагаючись за репутацію й статус. Звідки б у тебе був час і бажання прагнути істини? Це вирішальний час для Божої роботи зі спасіння й вдосконалення людства. Якщо ти змарнуєш ці дорогоцінні дні, як ти зможеш спастися? Блага воля Божа полягає в тому, щоб не отримати це підвищення – Богові нестерпно бачити, як сатана продовжує бавитися нами й завдавати нам шкоди, як ми проводимо життя в боротьбі за репутацію та наживу, серед інтриг та розбрату, а потім втрачаємо наш шанс на спасіння». Його слова змусили мене отямитися; я вирішив, що він був правий. Раніше я був повністю зосереджений на тому, як би відзначитися, тому ніяк не міг заспокоїти своє серце, не міг по-справжньому почати читати Божі слова й прагнути істини. Можливо, ця невдача стала поворотним пунктом на шляху моєї віри.

Пізніше я прочитав уривок із Божих слів. «Якщо ви нормальна людина, яка прагне любові до Бога, тоді входження в Царство з метою стати одним із Божих людей – це ваше реальне майбутнє та життя, яке має найбільшу цінність і значущість. Ніхто не має більшого благословення, ніж ви. Чому Я так говорю? Тому що ті, хто не вірить у Бога, живуть заради плоті, живуть заради сатани, а ви нині живете заради Бога, живете заради того, щоб виконувати волю Божу. Ось чому Я кажу, що ваше життя має найбільшу значущість. Тільки ця група людей, обраних Богом, здатна жити життям найбільшої значущості. Більше ніхто на землі не здатний жити життям, що має таку цінність та сенс» («Слово», т. 1. «Явлення й робота Бога», «Пізнайте найновішу роботу Бога та слідуйте Його стопами»). Божі слова дуже ясно говорять про те, що робить життя осмисленим. Я згадав свої роки боротьби за репутацію та прибуток – навіть зараз, коли я мав трохи статусу й престижу, я все одно почувався справді спустошеним. В офіційних колах я постійно вдягав маску нещирості. Заради статусу мені доводилося не тільки підлещуватися до керівництва, а й мати справу зі своїми колегами, вичавлюючи з себе всі соки, щоб конкурувати з іншими, увесь час побоюючись, що вони плетуть інтриги проти мене. Я насправді зрозумів страждання й стрес цього світу. Я запитував себе: у чому сенс і цінність того, щоб усе своє життя наполегливо боротися за статус і престиж? Невже весь сенс мого життя полягає тільки в тому, щоб здаватися видатним і прославляти свою родину? Хіба мало великих людей з високим статусом протягом тисячоліть все одно вмирали з порожніми руками? Бог створив людину не для того, щоб ми могли увічнити свої імена чи боролися за репутацію й статус, а для того, щоб ми вивчили істину й пізнали Бога, виконали обов’язок створеної істоти і втілили справжню людську подобу. Це єдиний спосіб життя, який має сенс і цінність, і тільки його Бог схвалить та благословить. Усвідомивши це, я промовив молитву Богу, готовий відмовитися від гонитви за репутацією та статусом і стати на правильний життєвий шлях.

У відділі, до якого мене перевели, за весь рік не було жодного напруженого періоду. Я скористався цим шансом, щоб прочитати більше Божих слів і озброїтися істиною, а коли приходили вихідні, я відвідував зібрання й разом з іншими проповідував Євангеліє. Я відчув справжній спокій і більше не приятелював з колегами. Я втратив цікавість до всіх цих каламутних справ на кшталт налагодження взаємин і використання неофіційних каналів. Я відчув себе набагато вільнішим та розкутішим. Однак врешті-решт мене знову перевели, цього разу – у відділ, що займався знесенням будівель за розпорядженням влади, де я на власні очі побачив, як Комуністична партія залякує простих людей і завдає їм шкоди. Це змусило мене відчути ще більшу байдужість до обраного мною кар’єрного шляху.

Влада весь час примушувала людей переселятися зі своїх будинків заради міського будівництва, а компенсація, як правило, була дуже невеликою. Люди були незадоволені цим і протестували. Було ясно, що влада вступила в таємну змову із забудовниками, отримуючи величезні прибутки від угод, оббираючи звичайних людей. Але вони завжди перекручували факти, стверджуючи, що люди просто відмовляються переїжджати, і це заважає міському будівництву. Удень нас відправляли вести ідеологічну роботу, щоб переконати мешканців будинків, а вночі вони посилали своїх людей дошкуляти їм. Якщо хтось вперто відмовлявся переїжджати, його силою затримували й били, звинувачуючи в перешкоджанні переплануванню міста. Можновладці не заспокоювалися, поки людина не підписувала угоду. Пам’ятаю, в одному випадку якийсь мешканець не погодився з примусовим знесенням і оскаржив його на рівні провінції, тому кілька урядових шибайголів спіймали його та побили. Пізніше він став інвалідом, а незабаром захворів і помер. Якось на внутрішній нараді один із керівників прямо перед усіма сказав з усмішкою: «Тепер, коли цей хлопець мертвий, стало на одну апеляцію менше, а в нас менше дисциплінарних стягнень!» Решта присутніх теж посміхалися. Дивлячись, як державні службовці залякують та експлуатують звичайних людей, абсолютно не зважаючи на людські життя, я зрозумів, якщо я залишатимусь у системі Компартії та проводитиму час із цими людьми, це ніколи не приведе ні до чого доброго. Я почав робити все можливе, щоб уникати їх усіх, не обертатися серед них. Якщо мене просили провести з ними перемовини, я робив усе, що міг, щоб ухилитися, або ж ішов надавати допомогу в підтримці порядку. Коли я зміг зблизька побачити, як виє людина, коли її б’ють, вираз безпорадності в її очах змусив мене відчути докори совісті. Іноді я навіть прокидався посеред ночі від кошмарів. Щодня життя в такому середовищі було ніби агонією. Я розумів, якщо продовжу займатися такою безсовісною роботою, то рано чи пізно буду покараний, і хотів покинути це місце якомога швидше. Хоча керівництво непрямими зауваженнями заохочувало мене продовжувати кар’єру, у мене не було мотивації, і я більше не намагався вислужитися перед ними заради підвищення по службі. Але, на мій превеликий подив, якраз у цей час я отримав підвищення. Працювати директором муніципального управління з дисциплінарних питань.

Після цього нового призначення я часто бував на різноманітних зустрічах із важливими міськими урядовцями. Усі мої колеги та односельці були надзвичайно доброзичливі зі мною й намагалися заслужити мою прихильність. Мені й справді подобалося це відчуття. Не встиг я помітити, як почав метушитися й захотів, щоб мене цінувало й визнавало керівництво. Коли я мав їхати у відрядження або ходити на засідання замість керівника, це позначалося на моїй здатності відвідувати зібрання й виконувати свій обов’язок. Спочатку мене роздирали суперечності, бо я знав, що мій обов’язок – це відповідальність, від якої мені не можна ухилятися. Мені не можна було відмовлятися від свого обов’язку через особисті справи, але коли керівники влаштовували для мене участь у подібних заходах, це означало, що вони високо цінують мене. Якби я обрав свій обов’язок, мені б довелося просити відгул, а керівництву це б не сподобалося. Чи не сказали б вони, що я підвів їх у критичний момент, а потім перестали б доручати мені важливі завдання? У той момент мені було дуже важко вирішити, тому я постав із цим у молитві перед Богом, просячи Його скерувати мене до розуміння Його волі та допомогти мені знайти шлях практики. Після цього я прочитав такий уривок у Його словах: «За всім, що відбувається, стоїть битва: щоразу, коли люди втілюють істину в життя або втілюють любов до Бога в життя, відбувається велика битва, і хоча може здаватися, що з їхньою плоттю все гаразд, у глибині їхніх сердець насправді точиться битва між життям і смертю, – і лише після цієї затятої битви, після величезної кількості роздумів може бути прийняте рішення про перемогу чи поразку. Не зрозуміло, варто сміятися чи плакати. Оскільки чимало намірів усередині людей є хибними, або й тому, що значна частина Божої роботи має розбіжності з їхніми уявленнями, коли люди втілюють істину в життя, за лаштунками розгортається велика битва. Втіливши цю істину в життя, за лаштунками люди проллють незліченну кількість гірких сліз, перш ніж остаточно приймуть рішення догодити Богу. Саме через цю битву люди зазнають страждань і очищення; це і є справжнє страждання. Коли битва спіткає тебе, якщо ти зможеш по-справжньому стати на сторону Бога, ти зможеш догодити Богові» («Слово», т. 1. «Явлення й робота Бога», «Лише той, хто любить Бога, по-справжньому вірить у Бога»). Обдумуючи ці слова, я зрозумів, що це була битва між намірами догодити Богу та догодити сатані, щоб побачити, що я виберу. Я зрозумів, що, стикаючись із чимось, я спершу думаю про ставлення керівництва й власну кар’єру – репутація та статус досі залишалися надто важливими для мене. Я подумав про те, що Бог заради спасіння людства пішов на такий величезний ризик – стати плоттю в країні великого червоного дракона, щоб висловити істину заради нашого спасіння. Бог без скарг і жалю віддав нам усе, а якщо подивитися на мене, то я заради свого обов’язку не міг піти на цю найменшу жертву. Де ж моя совість? Усвідомлення цього змусило мене відчути великий сором. Я промовив молитву, бажаючи облишити свої особисті інтереси та виконати свій обов’язок. Після цього я ще декілька разів стикався з вибором між своїм обов’язком та роботою, і часом я почувався слабким і боровся з цим. Але коли я був готовий догоджати Богу, я розумів, що Він завжди відкривав для мене шлях. Я ділився Євангелієм і виконував свій обов’язок прямо під носом керівництва, і мене не викрили. Під Божим проводом я ясніше зрозумів, що ділитися Євангелієм – це моє справжнє покликання, і моє прагнення виконувати свій обов’язок продовжувало зростати. Минуло зовсім небагато часу, перш ніж усі мої рідні дізналися, що я віруючий і поширюю Євангеліє. Вони всі почали виступати проти моєї віри.

Дружина в мене була вчителькою, тому їй теж зарплатню платила держава. Спочатку вона не дозволяла мені практикувати віру й казала: «Ти стільки років був у партійній системі, тому навряд чи ти не знаєш їхнє ставлення до релігії. Вони заарештовують віруючих, не розбираючись. Чи не граєш ти з вогнем? Якщо продовжуватимеш у тому ж дусі, це кінець нашим доходам та кінець усій нашій родині!» Я поділився з нею свідченням про Бога й розповів про те, як важливо мати віру. Я сказав: «Нині Спаситель зійшов, висловлюючи істини заради спасіння людства. Це шанс бути спасенним, що дається раз у житті. Ті переваги та статус, що ми бачимо в себе перед очима, є тимчасовими. Якщо ми просто йтимемо слідом за Компартією, вічно бажаючи розбагатіти, чи зможе це спасти нас від лих? Якщо лихо спіткає нас, ніякі гроші нам не допоможуть! Поглянь на Матвія, апостола Господа Ісуса – він був збирачем податків, це дуже хороша кар’єра. Але коли він побачив, що прийшов Спаситель, Господь Ісус, він поспішив піти за Ним. Крім того, якщо ми завжди будемо йти слідом за партією, вчиняючи зло, ми обов’язково отримаємо відплату й будемо покарані. Слідувати за Христом останніх днів – це єдиний спосіб бути спасенним». Моя дружина не цікавилася нічим, що пов’язане з Богом, і не хотіла слухати нічого з того, що я мав сказати про це. Спочатку вона була проти моєї віри, але пізніше помітила, що відколи я знайшов віру, я не ходив на обіди й пиятики з колегами та не нехтував сім’єю, натомість я дедалі більше впорядковував своє життя і знаходив час на неї та нашу дитину. Іноді я починав говорити про речі, що мають відношення до життя. Поступово вона перестала перешкоджати мені. Так, усі її родичі були проти. Один із них, держслужбовець, порадив мені: «Поки ти ще молодий, ти маєш думати про те, як піднятися по кар’єрних сходах та заробити гроші. Тоді твої батьки й твоя дитина зможуть насолоджуватися всім цим разом з тобою – це єдина практична річ, яку можна зробити. Усе те, до чого ти прагнеш заради своєї релігії, непевне та непрактичне!» Я відповів йому: «Ти невіруючий, тому не розумієш сенсу й цінності віри та прагнення істини. Істина дуже цінна, вона може вказати нам життєвий шлях, очистити нашу розбещеність і дозволити нам жити осмисленим життям. Це не можна виміряти грошима. Ти теж член партії, так скажи мені: перебуваючи в партійній системі, отримавши цей статус і ці матеріальні блага, чи був ти по-справжньому щасливий? Чи є у твоєму серці справжній спокій?» Йому нічого було відповісти на це. І коли мій шурин не зміг переконати мене, він сердито сказав: «Якщо ти не дослухаєшся нашої поради, то коли керівництво дізнається про твої релігійні справи, втрата стабільного джерела доходу буде найменшою з твоїх турбот. У гіршому випадку тебе можуть навіть заарештувати, і в це буде втягнута вся твоя родина!» Інші погоджувалися з ним і казали щось подібне, наполягаючи на тому, щоб я сказав їм, що зрікаюся своєї віри.

Я цілком ясно дав їм зрозуміти, що сповнений рішучості й надалі слідувати за Богом, але, повернувшись додому, почав нервувати. Якби мої керівники дізналися про це, я б не просто був покараний або втратив роботу, мене могли б заарештувати й відправити до в’язниці. Тоді б я залишився ні з чим, і всі навколо, звичайно ж, відреклися б від мене і стали б мене цуратися. Тоді б я повністю впав у немилість. Чи не залишуся я біля розбитого корита? Від такої думки я знову відчув певну внутрішню боротьбу й був у такому стресі, що не міг заснути. Думаючи, що я приречений рано чи пізно втратити своє комфортне життя й завидну посаду, я відчув у душі порожнечу та смуток. У муках і стражданнях я молився Богу, просячи Його направити мене до розуміння Його волі. Після цього я прочитав цей уривок з Божих слів: «Людина, народжена у такому брудному краї, була серйозно попсована суспільством, вона підпала під вплив феодальної етики, навчалася у “вищих навчальних закладах”. Відстале мислення, зіпсована мораль, підлі погляди на життя, огидна філософія життя, абсолютно нікчемне існування, розпусні спосіб життя та звичаї – усе це сильно вдерлося в серце людини, сильно підірвало й атакувало її совість. Як наслідок, людина ще більше віддалилася від Бога і ще більше опирається Йому. Характер людини з дня на день стає все більше лихим, і немає жодної людини, яка охоче від чогось відмовиться задля Бога, жодної людини, яка охоче слухатиметься Бога, і, крім того, жодної людини, яка охоче шукатиме Божого з’явлення. Перебуваючи натомість під владою сатани, людина не робить нічого, крім пошуку задоволення, коли вона віддається розбещенню тіла у країні бруду. Навіть коли люди чують істину, ті, хто живе у темряві, не замислюються про застосування почутого на практиці, вони не схильні шукати Бога, навіть побачивши Його з’явлення. Як може таке зіпсоване людство мати хоча б якийсь шанс на спасіння? Як може таке занепале людство жити у світлі?» («Слово», т. 1. «Явлення й робота Бога», «Мати незмінений характер – це бути у ворожнечі з Богом»). Божі слова виявили джерело мого болю. Чому, зіткнувшись з вибором, я був такий нещасний? Тому що я був занадто глибоко розбещений сатаною, і філософія сатани стала моєю природою, стала моїми правилами, за якими я мав жити. З дитинства я вірив у сатанинську філософію на кшталт «Виділись серед інших та прослав предків», маючи це за життєві ціли. Я прагнув завоювати повагу й захоплення інших, вважаючи це проявом амбітності. У прагненні досягти цього я був старанним учнем, а потім, приєднавшись до робочого колективу, я завжди намагався враховувати обставини, підлещуватися та догоджати, щоб завоювати прихильність керівництва та згодом отримати підвищення. Навіть прекрасно розуміючи, що все, що робиться разом із Компартією, буде жахливим звірством, я все одно налаштовував себе й погоджувався з ними, служачи сатані й живучи в стражданнях, не маючи спокою. Саме слова Всемогутнього Бога показали мені цінність і сенс нашого життя, і це те, що змушувало мене почуватися дедалі більш вдоволеним. Але зіткнувшись із вибором можливої втрати роботи та майбутнього, якщо я збережу свою віру, а інші зречуться мене, я зрозумів, що кігті сатанинського принципу «Виділись серед інших та прослав предків» все ще глибоко всередині мене. Прийняти це рішення було так важко, так болісно, немов відмова від прагнення до репутації та наживи означала нехтування моїми реальними обов’язками або навіть була жахливим неподобством. Я не був готовий втратити свою репутацію й статус, немов втрата цих речей була подібна до втрати самого життя. Тільки прочитавши Божі слова одкровення, я зрозумів, як сатана використовує це, щоб зв’язати людей, зашкодити нам і змусити нас віддалитися від Бога та зрадити Його. Це нагадало мені один гімн Божих слів: «Усе життя людей знаходиться в руках Божих, і якби не їхнє рішення перед Богом, хто б захотів жити марно в цьому порожньому людському світі? Навіщо турбуватись? Якщо вони нічого не зроблять для Бога, уриваючись у цей світ і полишаючи його, хіба все їхнє життя не буде витрачене даремно? Навіть якщо Бог не вважає твої дії гідними згадки, хіба в момент своєї смерті ти не усміхнешся задоволено? …» («Ідіть за Агнцем Божим та співайте нових пісень», «Ти повинен прагнути до позитивного зрушення»). Для мене цей гімн був справді надихаючим. У цьому житті в нас є всього декілька десятиліть, тому ми маємо скористатися цією можливістю, щоб пройти через Божу роботу й бути спасенними, виконати обов’язок створеної істоти й здобути істину та життя, інакше ми втратимо шанс бути спасенними Богом. Чи не марним тоді буде наше життя? Якби через мою віру Компартія заарештувала мене, кинула у в’язницю й піддала тортурам, то навіть якби все закінчилося моєю смертю, я б не мав на що скаржитись. Бог дав мені цю можливість у житті, тому я маю присвятити його Богові. Щойно я усвідомив це, я став молитися: «О Боже! Я хочу звільнитися від пут великого червоного дракона й віддати всього себе Тобі. Прошу Тебе, направ мене й дай мені віру, допоможи мені подолати наступну перешкоду».

Після цього сталося дещо, що змусило мене якомога швидше вийти з системи Компартії. Коли я все ще був у дисциплінарному відділі, якийсь керівник виявив, що один з членів партії є віруючим, і, скриплячи від люті зубами, сказав, що ми повинні доставити цього віруючого в поліцейський відділок, щоб там йому дали доброго прочухана. Хоча це питання розглянули належним чином та закрили, кожного разу, коли я думав про ставлення Компартії до релігії, мені ставало страшно. Я вважав, що вона настільки вороже ставиться до релігійних вірувань і так сильно ненавидить християн, що рано чи пізно я мусив стати їх мішенню. Це було небезпечне місце, яке я мав залишити якомога швидше. До того ж усі ці роки я співав хвалу Компартії й супроводжував її в багатьох лихих справах. Якби я залишався в цій системі, я б просто все сильніше залучався до неї та остаточно втратив би надію на спокуту. Тож у той момент я знав, шо мав негайно покинути цю сатанинську організацію й повністю порвати з нею.

Коли я поділився своїми думками з дружиною, вона відразу ж занепокоїлася. Вона сказала, що може підтримати мене в моїй вірі, але не дозволить мені звільнитися з роботи. Щоб зупинити мене, вона навіть покликала моїх рідних братів і сестер. Більшість із них працювали на державних підприємствах, їх непокоїло, що в разі мого арешту можуть постраждати і їхні кар’єри. Старша сестра навіть стала переді мною на коліна, і, хапаючи мене за руки, зі сльозами сказала: «У тебе така чудова робота з високою зарплатою, яку навіть люди з докторським або магістерським ступенем не можуть знайти. Як ти міг відмовитися від такої чудової роботи, щоб піти за Богом?» Вона також сказала, що буде стояти на колінах доти, доки я наполягатиму на дотриманні своєї віри. Інша моя сестра теж була дуже розсерджена й розповідала про те, як вона страждала, щоб допомогти оплатити мені навчання, і до тридцяти років не мала можливості вийти заміж. Тепер після всієї цієї роботи справи в нас нарешті йшли добре, і всій родині від цього була користь. Звільнившись, я підведу сестру після всіх її багаторічних зусиль. Найстарша з моїх сестер також бідкалася, що, якщо я кину роботу, вона у своїй школі більше не буде отримувати спеціальний оплачуваний лікарняний, а її син сподівався, що я допоможу знайти йому роботу. Вона сказала, що мені в моїй вірі не можна думати тільки про себе, я мушу також рахуватися й зі своєю родиною. У той момент тобі було важко зробити вибір. Схоже на те, що ти та твої брати й сестри всі разом в дитинстві пережили важкі часи. Так, можна сказати, що вони були рушійною силою, яка спонукала мене продовжувати цю кар’єру. Вони, безумовно, були б щасливими, якби я погодився з ними, але в мене була віра, і я йшов слідом за Богом, тому я мав виконувати обов’язок створеної істоти, щоб бути гідним Божої благодаті й любові. Якби я пообіцяв своїй родині, що відмовлюся від своєї віри, хіба це не було б зрадою Бога? Зрада Бога була б жахливою єрессю, чого я ніколи не зміг би зробити. Я відчував біль та слабкість, але знав, що мушу зробити цей вибір. Я сказав їм: «Скільки б грошей у вас не було та якою б хорошою не була ваша робота, чи може це вгамувати біль порожнечі? Чи можна цим купити саме життя? Хіба стільки багатих і впливових людей не продовжують жити в муках? Вірувати й прагнути істини – ось єдиний спосіб вирішити ці проблеми. Спаситель вже зійшов, висловлюючи істини, щоб спасти людство. Це можливість, якої ніколи більше не буде, і вона неймовірно швидкоплинна. В одну мить нас спіткають великі лиха. Якщо ми нині не підемо за Богом і не покаємося перед Ним, то коли почнуться лиха, шкодувати буде вже надто пізно!» Я й раніше досить часто ділився з ними, але вони боялися приєднатися з побоювань бути заарештованими Компартією. У той момент я сказав їм: «Ви наполягаєте на тому, щоб іти слідом за партією, що є прямим шляхом до пекла. Підштовхуючи мене і далі йти цим шляхом, ви хіба не шкодите мені? Чи знаєте ви, що за люди працюють у цій системі? Усі вони – біси, що протистоять Богові та здатні на будь-які жахливі вчинки. Вони приречені бути проклятими й покараними. Лиха постійно наростають. Якщо ви все ще не віруєте в Бога й не каєтеся перед Ним, вас неодмінно спіткають лиха й ви будете покарані. За роки віри я засвоїв деякі істини і ясно зрозумів, що віра – це єдиний правильний шлях у житті. Ви ж моя родина – невже ви не бажаєте для мене найкращого? Навіщо ви наполегливо продовжуєте штовхати мене на цей шлях зла з Комуністичною партією? У ваш особистий вибір я не втручатимуся, але мій вибір – вірувати та йти слідом за Богом. Навіть якщо мене заарештують і переслідуватимуть, я піду цим шляхом до кінця. Моя дружина невдоволено скривилася та вийшла, а інші не сказали мені більше ні слова. Пізніше дружина замкнула мене в будинку та змусила мого шурина цілий день пильнувати за мною, не випускаючи з поля зору. Три дні поспіль я взагалі не міг нікуди вийти. Це затримувало виконання мого обов’язку, і я був не на жарт стривожений. Не знаючи, що робити, я молився Богу й просив Його проводу, щоб Він дарував мені вихід. І тоді ввечері третього дня подзвонив мій батько й сказав, що пропала моя мама, він хотів, щоб шурин пішов шукати її. У мене нарешті з’явився шанс разом із шурином вийти з дому. По дорозі він попередив мене: «Ти мусиш відмовитися від своєї віри! Завтра тут буде твій брат, він сказав, що переламає тобі ноги, якщо триматимешся за свою релігію, що хай там як, а він знайде спосіб змусити тебе відмовитися від неї!» Мені було дуже неприємно це чути. Я знав, що якщо не втечу від них прямо зараз, у мене не буде іншого шансу. Але коли я був уже майже готовий піти, виявилося, що мені дуже важко подолати цей психологічний бар’єр. Дивлячись на своїх близьких і цей добре знайомий мені житловий район, згадуючи це комфортне життя й завидну роботу, серце моє сповнилося болем. Я знав, що ось-ось втрачу все це в одну мить. Потім мені пригадався гімн Божих слів, який ми часто співали на зібраннях: «Авраам пожертвував Ісааком – чим пожертвували ви? Йов пожертвував усім – чим пожертвували ви? Так багато людей віддало своє життя, поклало голову, пролило кров, щоб шукати істинний шлях. А ви заплатили таку ціну? …» («Ідіть за Агнцем Божим та співайте нових пісень», «Що ви присвятили Богу?»). Мені здавалося, що Бог був тут, просто переді мною, та ставив мені ці запитання. Бог дав Аврааму сина, коли тому було сто років, але Авраам все одно був здатний принести його в жертву Богові. Стільки апостолів пожертвували своєю молодістю та пролили свою кров заради Божої євангельської роботи, а що приніс у жертву я? Заради цієї нікчемної роботи, заради нікчемної репутації та статусу в себе перед очима я став таким жалюгідним – який егоїзм! Чи був я гідний тієї великої, гіркої ціни, яку Бог заплатив за те, щоб виростити й підтримуватимене? До того ж вибір, який я робив, мав сенс. Я робив це заради своєї віри, щоб виконати обов’язок створеної істоти й свою місію. Якби я не зробив вибір на користь виконання свого обов’язку, я шкодував би до кінця життя. Такі роздуми додали мені рішучості. Коли мій шурин піднімався сходами, я скористався нагодою, щоб утекти. Відтоді я виконую свій обов’язок у церкві повний робочий день.

Відтоді я чув, що в тому відділі було декілька керівників і колег, які в гонитві за статусом і багатством були замішані в хабарництві, і коли це вийшло назовні, їх кинули за ґрати. Я дійсно зрадів тому, що отримав Божий захист. Раніше, коли я намагався пробитися нагору, я, як і всі інші, надсилав подарунки і сам також брав хабарі від інших. Якби я залишився в такому оточенні, закінчив би так само, як і вони. А тепер, незважаючи на те, що в мене немає всіх цих привілеїв, а інші не захоплюються мною і не заздрять мені, я можу виконувати свій обов’язок у церкві, прагнути до істини та бути чесною людиною. У своєму серці я відчуваю неймовірне вдоволення, мені здається, що це найщасливіший спосіб життя. Це воістину найбільш значущий і цінний спосіб життя. Як сказано в гімні Божих слів: «Ти – створена істота; ти, звичайно, повинен поклонятися Богу й прагнути до життя, сповненого сенсу. Оскільки ти – людська істота, тобі слід повністю присвятити себе Богові й витерпіти всі страждання! Тобі слід із радістю та впевненістю приймати незначні страждання, яким тебе піддано сьогодні, і жити повним сенсу життям, як Йов і Петро. Ви – люди, які прагнуть іти правильним шляхом, ті, хто шукає покращення. Ви – люди, які підносяться в народі великого червоного дракона, ті, кого Бог називає праведними. Хіба це не життя, що має найбільший сенс?» («Ідіть за Агнцем Божим та співайте нових пісень», «Найзмістовніше життя»). Всемогутній Бог – це Той, Хто спас мене, дозволивши мені уникнути сатанинського спустошення та досягти Божого спасіння.