Вибір аспірантки
Су Вей, Китай Коли я була малою, моя сім’я жила дуже бідно, і сусіди та родичі дивилися на нас зверхньо. Мама змалку напучувала мене: «Ти...
Я не шкодую, що не складала вступні іспити до магістратури
З самого дитинства батьки вчили мене, що потрібно старанно вчитися. Вони казали, що лише з хорошим дипломом можна отримати гарну роботу, і тільки тоді зможу жити в достатку й бути шанованою людьми. Тато часто ставив себе за приклад. Він казав, що був першим у селі, хто вступив до університету, і саме це дозволило йому вирватися звідти та переїхати до міста. Тепер він сидить в офісі з кондиціонером, п’є чай, отримує високу зарплату й має гарний соціальний пакет. І все це завдяки його диплому. Пізніше моя мама увірувала в Бога. Вона часто розповідала мені біблійні історії та просила читати Божі слова. Я дізналася, що Бог завжди поруч із нами, піклується про нас і захищає, і що тепер Він висловлює істину, щоб спасти нас. Я була дуже щаслива й готова вірити в Бога. Мама бесідувала зі мною про те, що віра в Бога – це найважливіше в житті, і що мені слід ставитися до цього серйозно. Але я цього не розуміла, і мені більше відгукувалася думка тата: «Інші заняття дрібні, книги кращі за них усі». Я вірила, що лише здобувши вищий ступінь, зможу добре жити, виділитися з натовпу, стати об’єктом заздрості та захоплення. Навчання було найважливішим у моєму житті. Мій життєвий план був таким: успішно вступити до університету, потім закінчити магістратуру, докторантуру, постдокторантуру і, зрештою, стати професоркою. Так я стала б найуспішнішою людиною серед родичів і друзів та взірцем для їхніх дітей. Тоді я б принесла славу своїй родині й прожила б життя без розчарувань. З початкової школи я майже щоранку прокидалася під аудіозаписи англійської на касетах, а на канікулах тато ніколи не дозволяв мені гуляти. Він також записував мене на додаткові заняття у вихідні та під час зимових і літніх канікул. Хоча я дуже втомлювалася, я вважала, що так і має бути, а коли робила щось, що відволікало мене від навчання, то відчувала провину.
Щоб я змогла вступити до кращого університету, тато витратив купу грошей і перевів мене зі старшої школи в нашому райцентрі до школи в столиці провінції. У цій школі, якщо ти входив до двохсот найкращих учнів на іспитах прямого зарахування кожного семестру, тебе могли зарахувати без іспитів до таких топових університетів, як Цінхуа, Пекінський чи Тунцзі. Але вступити до цієї школи було непросто: треба було скласти вступний іспит. Щоб я вступила без проблем, тато знову витратив чимало грошей на мої індивідуальні заняття з репетиторами. Я навчалася від того моменту, як розплющувала очі вранці, і до того, як лягала спати вночі. Мені навіть снилося, як на мене сиплються формули й літери. Я почувалася пригніченою та безпорадною, але все, що могла зробити, щоб виплеснути емоції – це поплакати, а потім знову йти вперед. Зрештою, я вступила до тієї школи, як і хотіла. Після переведення туди я побачила, що конкуренція серед учнів була справді шаленою. Усі намагалися увійти до двохсот найкращих, щоб гарантувати собі пряме зарахування. У такому середовищі я відчувала сильний тиск і зовсім не дозволяла собі розслаблятися. Щоночі я засиджувалася за навчанням, не дозволяючи собі лягти спати раніше першої чи другої години ночі, а поспати довше у вихідні здавалося мало не гріхом. Я часто думала: чи закінчаться колись ці виснажливі дні? Але потім казала собі: «Якщо я зараз не докладу зусиль і не вступлю до хорошого університету, а потім на мене дивитимуться зверхньо через це, я шкодуватиму ще більше. Коли я вступлю до хорошого університету, усе буде добре». Від цих думок у моєму серці з’являлася надія. Але на мій подив, я змогла вступити лише до звичайного університету на бакалаврат. Я була дуже розчарована. Особливо мені було соромно, коли в цьому виші я зустріла кількох колишніх однокласників із райцентру, які мали гірші оцінки за мене. «Я навіть перевелася до хорошої старшої школи заради вступу до кращого університету, але зрештою так і не вступила. Вони, мабуть, сміються з мене, кажучи, що на більше я не здатна, і що я нічим не краща за них, еге ж?» Тож я поставила собі нову життєву мету: «Я не змогла вступити до топового університету на бакалаврат, тож вступлю туди на магістратуру! Коли я здобуду вищий ступінь, усі мої друзі та родичі схвалять мене. Як же це буде чудово!». Ці думки давали мені мотивацію. Після цього, щойно з’являвся вільний час, я йшла до бібліотеки вчитися. Коли в університеті з’явилися підготовчі курси до вступних іспитів у магістратуру, я одразу ж на них записалася. У той час я відвідувала зібрання двічі на тиждень. З кожного зібрання я щоразу щось отримувала, і мені також подобалося на них ходити. Одна сестра, яка відвідувала зібрання разом зі мною, навчалася на молодшому курсі. Вона мала велике відчуття ноші у своєму обов’язку, і її навіть обрали церковною лідеркою. Вона намагалася приділяти якомога більше часу зібранням і своєму обов’язку, а я – ні. Я вважала навчання найважливішим у житті, тому більшість вільного часу присвячувала підготовці до вступних іспитів у магістратуру. Пізніше мене обрали дияконкою з поливу, і кількість зібрань, які я відвідувала щотижня, також трохи зросла. Я сумлінно виконувала кожен обов’язок, який доручав мені лідер. Однак, оскільки я все ще ходила на підготовчі курси до магістратури, часу на обов’язок у мене було менше. Під час зібрань, якщо в братів і сестер виникали якісь проблеми, я хотіла швидко провести бесіду та розв’язати їх, щоб залишити собі більше часу на підготовку до іспиту. Іноді, коли зібрання закінчувалося, я бачила, що брати й сестри хочуть продовжити бесіду. Мені й самій хотілося побути з ними ще трохи, але потім я згадувала, що вже відстаю від свого плану навчання на день. Якби я залишилася на зібранні, то відстала б іще більше, а це вплинуло б на результати іспиту, тому я знаходила відмовку, щоб піти. Після цього мене мучили докори сумління, але потім думала про те, як люди дивитимуться на мене зверхньо, якщо я не складу вступний іспит до магістратури, тому придушувала це почуття провини.
26 серпня 2016 року мене обрали лідеркою церкви. Коли оголосили ці результати, у моєму серці змішалися радість і тривога. Я раділа, бо обрання лідеркою церкви означало, що я матиму більше можливостей для вправляння. А тривожилася, бо в другій половині року я мала перейти на четвертий курс університету, і національний вступний іспит до магістратури був уже не за горами. Я багато років наполегливо вчилася заради цього іспиту, і ці останні кілька місяців були вирішальними для підготовки. Якщо я його не складу, на мене повісять ярлик «невдахи» або «другорічниці». Як же це буде соромно! Крім того, вступ до магістратури був важливим кроком на шляху до моєї славетної життєвої мети. Якщо я навіть у магістратуру не зможу вступити, як я коли-небудь здобуду вищий науковий ступінь? Заради чого я всі ці роки не спала ночами й так наполегливо вчилася? Хіба не заради здобуття вищого ступеня? Якщо я зараз прийму обов’язок лідерки церкви, мені доведеться більше залучатися до церковної роботи, і в мене не залишиться ні часу, ні сил на підготовку до іспиту. Можна сказати, що я відмовилася б від свого майбутнього і, як наслідок, назавжди залишилася б лише бакалавринею. Зараз випускники університетів повсюди. Я не матиму жодних переваг під час пошуку роботи. А якщо не знайду гарну роботу, як я зможу виділитися з натовпу та принести славу своїй родині? Я не хотіла, щоб на мене все життя дивилися зверхньо, тому висловила своє небажання бути лідеркою. Вислухавши мої побоювання, проповідник прочитав мені уривок із Божих слів, який зворушив моє серце. Всемогутній Бог говорить: «Якщо ти є людиною, яка зважає на Божу волю, то розвиватимеш істинний тягар задля церкви. Власне кажучи, цей тягар було б краще називати не тягарем, який ти несеш задля церкви, а радше тягарем, який ти несеш задля свого власного життя, тому що метою цього тягаря, який ти розвиваєш задля церкви, є те, щоб ти використовував цей досвід для того, щоб Бог тебе вдосконалював. Тому та людина, яка несе найбільший тягар задля церкви, та людина, яка несе тягар задля життя-входження, буде людиною, яку вдосконалює Бог. Чи ти ясно це побачив? Якщо церква, у якій ти перебуваєш, розпорошена, немов пісок, але тебе це не хвилює й не турбує, і ти навіть закриваєш очі, коли твої брати та сестри не їдять і не п’ють Божі слова в нормальний спосіб, тоді ти не несеш жодних тягарів. Такі люди – це не ті, ким Бог задоволений. Ті люди, якими Бог задоволений, мають голод та спрагу до праведності та зважають на Божу волю. Тому ви маєте зважати на Божий тягар – тут і зараз; ви не повинні чекати, поки Бог виявить усьому людству Свій праведний характер, перш ніж почати пам’ятати про Божий тягар. Хіба тоді вже не буде надто пізно? Гарна можливість для вдосконалення Богом – нині. Якщо ти допустиш, щоб цей шанс вислизнув у тебе з рук, то жалкуватимеш про це до кінця свого життя так само, як Мойсей не зміг увійти в добрий Ханаанський край та шкодував про це до кінця життя й помер із докорами сумління. Щойно Бог відкриє Свій праведний характер усім народам, ти сповнишся жалем. Навіть якщо Бог тебе не карає, ти сам себе каратимеш через власне каяття. Декого це не переконує, але якщо ти в це не віриш, то просто почекай – і побачиш. Є люди, чия єдина мета полягає у виконанні цих слів. Чи готовий ти заради цих слів пожертвувати собою?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Дбай про Божі наміри, щоб досягати досконалості). Читаючи Божі слова, я усвідомила, що зараз вирішальний час, коли Бог удосконалює людей, і Він удосконалює людей через виконання ними їхнього обов’язку. Як лідерка, я змогла б спілкуватися з більшою кількістю братів і сестер і стикатися з більшою кількістю проблем. Усі ці проблеми довелося б розв’язувати через пошук істини, і що більше проблем я б вирішила, то більше істин зрозуміла б. У процесі виконання свого обов’язку я виявляла б багато розбещених характерів. Завдяки пошуку істини хибні точки зору, що стоять за моїм прагненням, були б виправлені, а мої розбещені характери були б поступово усунені. Цей процес – це також процес очищення. Без виконання обов’язку неможливо здобути істину, і ти також втратиш можливість очиститися й досягти спасіння. Я зрозуміла: якщо я не скористаюся цією можливістю, і до моменту завершення Божої роботи не озброюся достатньою кількістю істини, а мій розбещений характер не зміниться, то зрештою я зазнаю загибелі, і тоді шкодувати буде вже пізно. Я подумала про те, як за цей час, озброївшись істинами щодо видінь завдяки виконанню свого обов’язку, я зрозуміла мету Божої роботи управління, значення Його роботи суду та здобула певне знання Божої роботи. Крім того, коли щось траплялося раніше, я не вміла аналізувати себе. Я завжди вважала, що маю хорошу людськість, і що я чесна та добра. Але завдяки розвінчанню Божих слів і відкриттю фактів я нарешті побачила, що мала приховані мотиви, коли платила ціну й присвячувала себе. Я намагалася торгуватися з Богом і зовсім не була чесною людиною. Якби я не виконувала обов’язок, то ніколи б не здобула цього знання і не отримала б таких результатів. Того дня мене обрали лідеркою, і Бог сподівався, що через виконання обов’язку я зрозумію більше істин. Бог хотів спасти мене, а я не розуміла, що для мене краще. Я думала лише про те, чи будуть мене шанувати люди в майбутньому, чи зможу я виділитися з натовпу та принести славу своїй родині. Я хотіла відкинути можливість бути вдосконаленою, яку дав мені Бог. Я була справді такою недалекоглядною, дурною та неосвіченою! Тоді я згадала, як у цей період виконання обов’язку з поливу мої брати й сестри сподівалися на частіші зібрання та бесіди, а я думала лише про те, щоб якнайшвидше повернутися до підготовки до іспитів і зовсім не зважала на церковну роботу. Я була справді такою егоїстичною, і мені так бракувало людськості!
Я завжди вірила, що високий рівень освіти та вищий науковий ступінь гарантують мені гарне майбутнє і комфортне життя. Але чи справді цей погляд обґрунтований? Одного дня я прочитала такі Божі слова: «Деякі люди обирають хорошу спеціальність у коледжі й у підсумку знаходять чудову роботу після закінчення навчання; можна сказати, що вони дуже успішно починають шлях свого життя. Інші вивчають і опановують багато різних навичок, і все ж ніколи не знаходять роботу, яка їм підходить, або посаду для себе, не кажучи вже про те, щоб побудувати власну кар’єру; можна сказати, що перший крок цих людей у житті позначений невдачами й перешкодами, їхні перспективи невтішні, а життя невизначене. Ще інші старанно присвячують себе навчанню, проте щоразу в останню мить втрачають шанс здобути вищу освіту; здається, що вони приречені ніколи не досягти успіху, – можна сказати, що їхні найперші надії на життєвому шляху йдуть прахом. Не знаючи, чи буде дорога попереду гладкою, чи тернистою, вони вперше відчувають, наскільки непередбачуваною є людська доля, і тому постають перед життям із сумішшю страху й очікування. Інші не мають дуже хорошої освіти, проте можуть писати книги, здобуваючи певну славу. А інші майже повністю неписьменні, проте можуть заробляти гроші в бізнесі й завдяки цьому здатні забезпечувати себе. … Яку професію обирає людина, як вона заробляє на життя, хороший чи поганий вибір вона робить – чи мають люди хоч якийсь вибір у цих речах? Чи ґрунтуються вони на бажаннях і рішеннях людей? Більшість людей бажає працювати менше, а заробляти більше, не гарувати під сонцем і дощем, одягатися пристойно, справляти яскраве враження, куди б вони не пішли, досягати вершин і приносити славу своїм предкам. Люди мають такі “ідеальні” бажання, але коли вони роблять свій перший крок на життєвому шляху, то поступово починають бачити, наскільки недосконалою є людська доля, і вперше по-справжньому усвідомлюють, що, хоча людина може будувати сміливі плани на своє майбутнє й нестримно плекати всілякі мрії, ніхто не має здатності чи влади реалізувати власні мрії, ані здатності контролювати власне майбутнє. Завжди буде розрив між мріями людини та реаліями, з якими вона стикається; усе ніколи не може скластися так, як людина собі уявляє, і, стикаючись із такими реаліями, люди ніколи не можуть знайти задоволення чи втіхи. Є навіть деякі люди, які раз у раз намагаються придумати всілякі підходи й випробувати всі можливі шляхи, і докладають усіляких зусиль та йдуть на жертви заради своїх засобів до існування та перспектив, а також заради зміни своєї долі. Але зрештою, навіть якщо вони можуть реалізувати свої мрії та бажання завдяки власній важкій праці, вони ніколи не можуть змінити свою долю, і хоч би скільки вони боролися, вони ніколи не можуть вийти за межі своєї долі. Незалежно від відмінностей у здібностях та інтелекті, а також від того, чи є в людей рішучість, усі вони рівні перед долею, де немає розрізнення на великих і малих, високих і низьких, шляхетних і низькорідних. Якою професією людина займається, чим заробляє на життя і скільки багатства має в житті – це залежить не від її батьків, талантів, зусиль чи амбіцій, а від завчасного призначення Творця» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний III). Прочитавши цей уривок Божих слів, я усвідомила: перспективи та доля людини визначаються не її спеціальністю чи дипломом, а Божим передвизначенням. Я подивилася на людей навколо себе. Багато з них добре вчилися та здобули вищі наукові ступені, але зрештою так і не знайшли гарної роботи. Деякі мої однокласники мали погані оцінки, але після випуску їм пощастило з політичними реформами, і вони влаштувалися до хороших роботодавців. Інші вступили до магістратури, але в підсумку виконували ту саму роботу, що й ті, хто мав диплом молодшого спеціаліста. Крім того, те, чи зможеш ти вступити до хорошого навчального закладу, вирішувати не тобі. Взяти, наприклад, мене. Щоб вступити до хорошого університету, я спеціально перевелася до престижної старшої школи й щодня засиджувалася за навчанням до пізньої ночі. Я думала, що доклавши максимум зусиль, зможу переступити поріг топового університету, а тоді – виділитися з натовпу та принести славу родині. Але я ніяк не очікувала, що врешті-решт вступлю лише до звичайного університету. Так само було й зараз. Якби мені судилося вступити до топової магістратури, я б вступила. А якби не судилося, то хоч скільки б зусиль я доклала, іспит би не склала. Усе, що я могла зробити – це підкоритися Божим улаштуванням і впорядкуванням, дозволити всьому йти своєю чергою і при цьому добре виконувати свій обов’язок. Подумавши про це, я відчула полегшення на серці й прийняла обов’язок лідерки. Ставши лідеркою, я побачила, що всі справи в церкві, великі й малі, вимагають ретельного вирішення. Я вправлялася ще недовго і не засвоїла принципів, тому не знала, як впоратися з багатьма речами. Тож мені доводилося докладати зусиль, щоб шукати принципи та спілкуватися з братами й сестрами. У мене практично не лишалося ні часу, ні сил на навчання. Водночас я дедалі більше відчувала, що заучувати матеріал з підручників нудно й нецікаво, і що ці знання не мають жодної практичної користі. Мені завжди доводилося змушувати себе їх запам’ятовувати. Але виконання обов’язку – це інше. Виконання обов’язку могло принести мені реальні результати, і моє серце відчувало радість. Наприклад, під час роботи з очищення церкви мені потрібно було шукати істину у сфері розпізнавання та співвідносити її з поведінкою людей, що могло б покращити мою здатність до розпізнавання. Я також часто стикалася з труднощами в церковній роботі. Я зверталася до Бога в молитві та пошуку, і отримувала Його просвітлення та керівництво. Моя віра в Бога також зростала. Хоча я не бачила Бога на власні очі, як Йов, я відчувала, що Бог поруч зі мною повсякчас і скрізь, і що Він – моя єдина опора. На серці в мене було неймовірно спокійно, і це внутрішнє відчуття задоволення було тим, чого не здобудеш навчанням. Але щоразу, коли я поверталася до університету і бачила, як усі мої однокурсники заклопотані підготовкою до вступу в магістратуру, і чула, як викладачі, студенти та батьки говорять лише про ці вступні іспити, а я тим часом була зайнята церковною роботою, і часу на підготовку залишалося все менше, я починала хвилюватися, що вони про мене подумають. Чи не подумають вони, що я не докладаю достатньо зусиль до навчання і нехтую своїми обов’язками? Потім я згадувала, як змалечку тяжко працювала, щоб здобути вищий ступінь. Невже я просто так здамся? Тоді я ніколи не матиму шансу виділитися з натовпу. Через ці думки моє серце все одно не могло відпустити ситуацію, тому я помолилася Богу: «О Боже, я постійно прагну здобути вищий ступінь, і в глибині душі все ще хочу скласти іспит до магістратури. Я не можу повністю від цього відмовитися. Будь ласка, спрямуй мене до розуміння істини, щоб я не піддавалася впливу цих іспитів і могла добре виконувати свій обов’язок».
Після молитви я знайшла Божі слова про славу й вигоду. Я прочитала ці Божі слова: «То яким же шляхом сатана хоче вести людей у процесі здобуття ними знань із застосуванням всіляких методів, будь то розповідання історій, просто надання їм якихось знань або можливості задовольняти свої бажання чи прагнення? Люди думають, що в засвоєнні знань немає нічого поганого, що це абсолютно природно й виправдано. Висловлюючись так, щоб це звучало привабливо, встановлювати високі жадання або мати амбіції – значить мати внутрішню мотивацію, і це мусить бути правильним шляхом у житті. Якщо людина може реалізувати свої власні жадання або побудувати успішну кар’єру за своє життя, хіба це не більш славний спосіб життя? Так людина може не тільки прославити своїх предків, але й отримати нагоду залишити свій слід для наступних поколінь – хіба це не добре? Це добре в очах мирських людей, і для них це має бути правильним і позитивним. Однак, чи сатана зі своїми зловісними мотивами веде людей таким шляхом, і на цьому все? Звичайно, що ні. Насправді, якими б величними не були жадання людини, якими реалістичними або наскільки обґрунтованими не були б бажання людини, усе, чого людина хоче досягти, усе, що людина шукає, нерозривно пов’язане з двома словами. Ці два слова критично важливі для кожної людини впродовж її життя, і це те, що сатана має намір прищепити людині. Що це за два слова? Це “слава” й “вигода”. Сатана використовує дуже м’який метод, метод, який значною мірою узгоджується з уявленнями людей і не є дуже агресивним, аби люди несвідомо приймали його способи й закони виживання, ставили життєві цілі й життєві напрями та здобували життєві жадання. Хоч би якими пишномовними могли бути описи людей щодо їхніх життєвих жадань, ці жадання завжди обертаються навколо слави й вигоди. Усе, за чим упродовж свого життя женеться будь-яка велика чи знаменита людина, – насправді, будь-яка людина, – стосується лише цих двох слів: “слава” та “вигода”. Люди думають, що як тільки в них з’явиться слава й вигода, у них буде капітал, щоб насолоджуватися високим статусом і великим багатством, а також насолоджуватися життям. Вони думають, що як тільки вони матимуть славу й вигоду, вони матимуть капітал для пошуку задоволення та безрозсудної насолоди для плоті. Заради цієї слави й вигоди, яких люди так жадають, вони охоче й несвідомо віддають сатані свої тіла, серця і навіть усе, що в них є, включно зі своїми перспективами й долею. Вони роблять це без застереження, навіть без найменшого сумніву й ніколи не думаючи про те, щоб повернути собі все, що вони колись мали. Чи можуть люди зберігати будь-який контроль над собою, щойно вони так віддали себе сатані й стали вірними йому? Безперечно, ні. Вони перебувають під цілковитим і безроздільним контролем сатани. Вони повністю та безповоротно загрузли в цій трясовині й не здатні звільнитися. Щойно хтось занурюється в славу й вигоду, він більше не шукає світлого, справедливого або того, що є красивим і хорошим. Це відбувається тому, що принада слави й вигоди занадто велика для людей; це ті речі, яких люди можуть нескінченно прагнути впродовж усього свого життя і навіть упродовж усієї вічності. Хіба це не реальна ситуація? Деякі люди скажуть, що засвоєння знань – це всього лише читання книг або вивчення дечого, чого ти не знаєш, із тим щоб не відставати від часу й не бути залишеними світом позаду. Знання здобуваються тільки для того, щоб ти міг заробляти на життя, для свого власного майбутнього або для забезпечення базових потреб. Чи є людина, яка витримала б десятиліття наполегливого навчання лише заради забезпечення базових потреб, лише для того, щоб вирішити питання з харчуванням? Ні, таких людей немає. Тож чому людина терпить ці труднощі всі ці роки? Заради слави й вигоди. Слава та вигода чекають на них у далечині, ваблять їх, і вони вірять, що тільки завдяки власній старанності, подоланню труднощів і боротьбі вони зможуть іти дорогою, яка приведе їх до досягнення слави й вигоди. Така людина мусить зазнати цих труднощів заради свого власного майбутнього шляху, заради свого майбутнього задоволення і для того, щоб здобути краще життя. … Ці ідеї впливають на покоління за поколінням, і люди кожного покоління схиляються до прийняття цих ідей. Вони постійно борються, прагнучи “високих жадань”, заради яких вони готові навіть пожертвувати своїм життям. Це засіб і підхід, за допомогою якого сатана використовує знання, щоб розбещувати людей. Отже, після того, як сатана виводить людей на цей шлях, чи вони здатні коритися та поклонятися Богу? І чи здатні вони приймати Божі слова й шукати істину? Категорично ні, адже сатана ввів їх в оману. Розгляньмо ще раз знання, думки та точки зору, прищеплені людям сатаною: чи вони містять істини покори Богу та поклоніння Богу? Чи є в них істини про те, щоб Бога боятися, а від злого втікати? Чи є в них якісь слова Бога? Чи є в них щось, що стосується істини? Зовсім ні – цього там узагалі немає» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний VI). «Заради цієї слави й вигоди людство відходить від Бога, зраджує Його та стає дедалі нечестивішим. Так серед слави й вигоди сатани знищується покоління за поколінням. Якщо тепер поглянути на дії сатани, чи не є його підступні мотиви абсолютно ненависними? Можливо, сьогодні ви й досі не можете розгледіти підступні мотиви сатани наскрізь, тому що думаєте, що без слави й вигоди життя не матиме жодного значення, і що люди більше не зможуть бачити шлях попереду себе, більше не зможуть бачити свої цілі, і їхнє майбутнє стане темним, тьмяним і похмурим. Але поступово ви всі одного дня усвідомите, що слава й вигода – це масивні кайдани, які сатана накладає на людину. Коли цей день настане, ти будеш цілковито протистояти контролю сатани й кайданам, принесеним тобі сатаною. Коли ти захочеш звільнитися від усіх цих речей, які сатана тобі прищепив, ти цілковито розірвеш зв’язок із сатаною і по-справжньому ненавидітимеш усе, що сатана приніс тобі. Тільки тоді в тебе з’явиться справжня любов і прагнення до Бога» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний VI).
Читаючи Божі слова, я зрозуміла, що на перший погляд у прагненні до знань немає нічого поганого, але за цим ховаються зловісні наміри сатани. Бог створив людину. Для людей абсолютно природно й виправдано вірити в Бога, поклонятися Йому та виконувати свій обов’язок. Це позитивні речі. Але сатана, щоб змагатися з Богом за людей, використовує знання для введення їх в оману, спрямовуючи їх на шлях гонитви за славою й вигодою. Він змушує людей вважати прагнення до слави й вигоди чимось позитивним, так що вони витрачають увесь свій час і сили на славу й вигоду, і зовсім не мають на думці виконувати свої обов’язки чи поклонятися Богу. Таким чином вони віддаляються від Бога, зраджують Його і, зрештою, їх поглинає сатана. Я згадала, як змалечку прийняла переконання, яке прищепив мені тато: «Інші заняття дрібні, книги кращі за них усі». Я вірила, що для того, аби на мене не дивилися зверхньо, я маю старанно вчитися і здобути вищий ступінь. Заради вступних іспитів я щодня, з ранку до ночі, впихала у свою голову знання, наче робот. Здавалося, моя голова от-от вибухне. Пригнічена й змучена болем, я не мала іншого виходу, як виплеснути почуття, окрім як плакати. Та навіть попри це я ніколи не думала здаватися, бо вірила, що здобуття слави й вигоди означає світле майбутнє. Бажання виділитися з натовпу і принести славу родині висіло переді мною, мов приманка, спокушаючи витрачати весь мій час і сили. Пізніше, хоча я й відвідувала зібрання та виконувала свій обов’язок, у голові в мене крутилися думки про те, як викроїти більше часу на навчання. У мене не було бажання вирішувати труднощі й проблеми моїх братів і сестер, бо я боялася, що це забере мій час для занять. Брати й сестри обрали мене лідером – це була дана Богом можливість для вправляння, щоб я могла здобути істину й духовно зрости. Але я хотіла відмовитися. Я вважала прагнення до слави й вигоди чимось позитивним і була готова заплатити будь-яку ціну, щоб отримати їх. Проте, коли я погано виконувала свій обов’язок, то зовсім не відчувала жодних докорів сумління. Я справді не відрізняла добро від зла! Я побачила, що гонитва за славою й вигодою лише віддалить мене від Бога і змусить зрадити Його, і врешті-решт я повністю втрачу Боже спасіння і буду поглинута сатаною. В останні дні Бог втілився, щоб принести людству слова спасіння. Це вирішальний момент для спасіння людини, а я марнувала найкращі роки свого життя на вивчення цих непотрібних знань, втрачаючи найкращу можливість для Божого спасіння. Коли Божа робота завершиться і настануть великі катастрофи, хоч би скільки знань чи грошей я мала, і хоч би якою гучною була моя репутація, це не зможе врятувати моє життя. Який у цьому буде сенс? Подумавши про це, я усвідомила серйозні наслідки гонитви за славою й вигодою і дедалі чіткіше відчувала, що підготовка до іспиту в магістратуру – це лише марнування моєї молодості. Я більше не могла дозволити сатані вводити мене в оману. Мені слід було відмовитися від гонитви за славою й вигодою та присвячувати більше часу й сил виконанню свого обов’язку.
У грудні 2016 року, коли дата іспиту дедалі більше наближалася, я дивилася на підручники для підготовки до магістратури, які лежали на моєму столі й залишалися нерозгорнутими вже кілька днів. У душі я все ще відчувала певний конфлікт: «Йти мені на цей іспит чи ні? Зрештою, я наполегливо працювала більше десяти років. А що, як я його складу? Але якщо складу, то доведеться починати нове коло виснажливого навчання, буде ще більше відкритої й прихованої боротьби між одногрупниками та нескінченна гонитва за різними сертифікатами. Від самої лише думки про це я відчуваю пригніченість і задуху! І це неминуче забиратиме час від виконання мого обов’язку. Але якщо я не складу вступний іспит до магістратури, що я робитиму в майбутньому? Зараз суспільство так цінує дипломи. Якщо я не матиму вищого ступеня, знайти роботу буде непросто. Зрештою, це стосується мого майбутнього!». З такими думками я крокувала туди-сюди по кімнаті. Що ж мені обрати? Я згадала одну з останніх одинадцяти вимог Бога до людини: «Чи здатний ти заради Мене відмовитися від розгляду та планування свого майбутнього шляху виживання чи від підготовки до нього?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Дуже серйозна проблема – зрада (2)). Потім я прочитала такі Божі слова: «Те, на що людина сподівається й чого шукає, – це прагнення, що виникають через її гонитву за надмірними бажаннями плоті, а не за місцем призначення, належним людині. Тим часом те, що Бог приготував для людини, – це благословення й обіцянки, які належить отримати людині, коли вона буде очищена; Бог приготував їх для людини після створення світу, і вони не заплямовані виборами, переконаннями, уявленнями чи плоттю людини. Це місце призначення приготовано не для окремих людей – то місце відпочинку для всього людства. Тож це місце призначення найбільш підходяще для людського роду» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Відновлення нормального життя людини та приведення її до чудового місця призначення). «Нині час, коли Мій Дух виконує велику роботу, і час, коли Я розпочинаю Свою роботу серед сторонніх народів. Ба більше, це час, коли Я класифікую всіх створених істот, поміщаючи кожну до її власної категорії, щоб Моя робота могла провадитися швидше й була більш здатна досягти результатів. Отже, Я досі прошу від тебе: всім своїм єством віддайся всій Моїй роботі, ба більше, ясно розпізнай і точно роздивись усю роботу, яку Я здійснив над тобою, і присвяти всю свою енергію тому, щоб Моя робота змогла досягти кращих результатів. Ось що ти маєш зрозуміти. Утримайся від суперництва між собою, від пошуків запасного плану чи комфорту для своєї плоті, щоб уникнути затримки Моєї роботи й перепони для твого прекрасного майбутнього. Це зовсім не захистить тебе, а може лише призвести до твого руйнування. Хіба це не було б безглуздо з твого боку? Те, чим ти упиваєшся сьогодні, – це саме те, що руйнує твоє майбутнє, тоді як біль, який ти терпиш сьогодні, – це саме те, що захищає тебе. Ти маєш чітко усвідомлювати ці речі, щоб не впасти в спокуси, яких тобі виявиться тяжко позбутися, і щоб уникнути помилкового входження в густий туман і нездатності більше знайти сонце. Коли густий туман розвіється, ти опинишся на суді великого дня» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Робота з поширення Євангелія – це також робота зі спасіння людини). Я знову й знову розмірковувала над Божими словами, і що більше думала, то ясніше ставало на серці. Божий намір полягає в тому, щоб люди могли повернутися до Творця і виконувати свій обов’язок, прийняти Божий суд і кару, очиститися від своїх розбещених характерів і таким чином здобути прекрасне кінцеве місце, яке Бог приготував для них. Натомість те, чого прагнула я – виділитися з натовпу та принести славу родині – зовні ніби відповідало інтересам моєї плоті, але по суті віддаляло мене від Бога і змушувало зраджувати Його, і врешті-решт призвело б мене до загибелі. Я подумала про свою сім’ю з чотирьох осіб: раніше ми всі вірили в Бога, але пізніше тато й сестра, боячись, що їхню віру виявлять на роботі і це вплине на їхнє майбутнє, поступово перестали відвідувати зібрання і врешті-решт узагалі відійшли від віри. Хоча пізніше вони здобули високий статус і добре матеріальне життя, вони завжди були насторожі з людьми, не мали справжніх друзів і боялися, що проти них щось замишляють. Вони проводили свої дні, плетучи інтриги, і були настільки стурбованими, що ночами не могли спати. Ними грався й мучив їх сатана, і вони жили у великому болю. Наслідки їхньої гонитви за славою й вигодою стали для мене застереженням: прагнення слави й вигоди не приносить жодної користі – це глухий кут. Я не могла йти їхнім хибним шляхом. Мені слід прагнути добре виконувати обов’язок створеної істоти та йти до того справжнього майбутнього, яке Бог приготував для людини. Усвідомивши це, я більше не відчувала зимового холоду. Хоча я вже заплатила внесок за реєстрацію на вступний іспит до магістратури, і мені призначили екзаменаційну аудиторію, я вирішила не йти, тому що навіть якби я склала його, це неправильний шлях у житті, і така слава не має жодного сенсу.
Прийнявши це рішення, я відчула легкість у всьому тілі. Повернувшись до університету і побачивши, як мої однокурсники хвилюються через іспити, я знала, що це сатана мучить їх, і моє серце більше не тягнулося до магістратури. Відтоді я повністю присвятила себе виконанню свого обов’язку. Через рік у мого тата діагностували рак шлунка на пізній стадії, і ще через півроку він помер. Побачивши, що перед обличчям смерті знання, слава й вигода не мають ніякої користі, я ще більше впевнилася в серці: віра в Бога і прагнення істини – це єдиний шлях для людини. Зараз я виконую свій обов’язок повний робочий день, далеко від галасу й мирської суєти, і відчуваю на серці глибокий спокій та полегшення. Щодня я спілкуюся з братами й сестрами, ми разом виконуємо наші обов’язки та бесідуємо про істину. Я також зосереджуюся на переживанні суду й кари Божих слів і поступово приходжу до розуміння власних розбещених характерів. Ці здобутки – це те, чого б мені ніколи не дали роки навчання чи величезна слава й вигода. Я дякую керівництву Божих слів за те, що вони дозволили мені зрозуміти, яким є справжнє майбутнє, і зробити мудрий вибір.
Наступна стаття: Вибір аспірантки
Якщо Бог допоміг вам у вашому житті, натисніть кнопку, щоб приєднатися до нашої групи. Давайте вивчати слова Бога, щоб наблизитися до Нього.
Супутній контент
