Яо Юйсюань, Китай

У вересні 1999 року я прийняла Божу роботу останніх днів. Я розуміла, що цей етап Божої роботи здійснюється, щоб очищати й удосконалювати людей, і врешті-решт привести їх до Божого Царства. Я була дуже щаслива. Я думала: «Я повинна старанно прагнути, проповідувати Євангеліє та готувати більше добрих вчинків, щоб спастися». Згодом я покинула дім, щоб виконувати свій обов’язок. Хоч у дощ, хоч у спеку, і навіть коли мене переслідував та гнав великий червоний дракон, я не припиняла виконувати свій обов’язок. Одного дня я пройшла медичний огляд і дізналася, що є носієм гепатиту В. Лікар сказав, що вірус гепатиту В залишається на все життя і не лікується. Тоді я не злякалася і щодня продовжувала наполегливо виконувати свій обов’язок. Несподівано через пів року на черговому огляді вірус у моєму тілі більше не виявлявся, а функція печінки теж була в нормі. Побачивши, що хвороба дивом зцілилася, я відчула велику вдячність Богові й стала з іще більшим ентузіазмом виконувати свій обов’язок.

У 2019 році, через двадцять років, я почала відчувати слабкість, запаморочення та біль у попереку, тож пішла до лікарні на обстеження. Лікар серйозно сказав: «У вас дуже високий тиск. Систолічний понад 190, а діастолічний – 110. Це дуже небезпечно й може призвести до раптової смерті. Навіть якщо ні, це може закінчитися інсультом і паралічем». Мене це не на жарт злякало. Але потім я подумала: «Я не можу повністю довіряти словам лікарів. Зрештою, вірячи в Бога, я вже багато років зрікаюся сім’ї та кар’єри, проповідую Євангеліє і виконую свій обов’язок. Я вірю, що Бог берегтиме й захищатиме мене. Поки я продовжую виконувати свій обов’язок, можливо, одного дня я одужаю». Тоді я жила у своїх уявленнях та фантазіях. Я не приймала ліків проти тиску й не шукала, як практикувати та ставитися до своєї хвороби. Натомість я просто продовжувала з головою занурюватися у свої обов’язки. Тоді я виконувала обов’язок у роботі з текстами. Удень я бесідувала з братами й сестрами, щоб вирішити проблеми в їхніх обов’язках, а вечорами перебирала проповіді та відповідала на листи. Через деякий час у роботі стали помітні певні успіхи. Однак мій високий тиск не падав, і щодня я відчувала запаморочення та важкість, наче носила сталевий шолом.

Одного разу я почула, як сестра Ван Лань розповідала, що її мати померла від високого тиску. З її матір’ю все було добре, коли вона пішла в гості до сусідки, але повернувшись додому, вона раптом відчула запаморочення, і її терміново відвезли до лікарні. Лікар сказав, що через високий тиск стався крововилив у мозок. Попри всі зусилля лікарів, вона померла. Потім від приймаючої сестри я почула, що її сусід теж мав крововилив у мозок через високий тиск, він упав, його паралізувало, і він помер усього за два з гаком тижні. У ті дні я була дуже стривоженою, і всі мої хвилювання, страхи та тривоги виринули на поверхню. Я думала: «Мій тиск усе ще такий високий і не падає. Чи не луснуть одного дня судини в моєму мозку, і чи я теж помру раптово? А раптом мене паралізує? Якщо я буду прикута до ліжка, як я виконуватиму свої обов’язки? Чи зможу я спастися, якщо не виконуватиму їх?». Я згадала слова лікаря про те, що людям із високим тиском не варто засиджуватися допізна або піддаватися надмірному стресу. Тож я вирішила, що мені не слід перевтомлюватися під час виконання свого обов’язку. Якщо я занадто перенервую і мій тиск підскочить, викликавши крововилив у мозок, я можу раптово померти, і тоді втрачу шанс спастися. Я відчула, що маю добре дбати про своє здоров’я і що це – найважливіше. Після цього, щойно я чула про якісь ліки від високого тиску, я відразу ж їх пробувала. Я більше не мала відчуття ноші щодо свого обов’язку, і хоча деякі проповіді чекали на перевірку, я не поспішала. Я навіть не цікавилася труднощами, з якими стикалися мої брати й сестри під час написання проповідей, і навіть якщо ввечері не відчувала втоми, то лягала спати раніше. Я намагалася максимально розслабитися і не напружуватися, і стала пасивною у виконанні обов’язку. Унаслідок цього, робота не давала жодних результатів Згодом завдяки лікам мій тиск повернувся до норми.

Потім одного дня 2021 року лідерка попросила мене про зустріч. Вона сказала, що брати й сестри висунули мене на роль лідерки церкви. Я подумала: «Я старішаю, і в мене високий тиск. Кровообіг у мозку вже не той, тому мені потрібно більше відпочивати. Виконувати обов’язок лідерки передбачає, що ти щодня матиме справу з багатьма завданнями, великим навантаженням і безліччю турбот. А якщо я захворію від перевтоми? Якщо тиск знову підніметься і в мене станеться крововилив у мозок, я можу раптово померти та втратити шанс на спасіння». Тож я сказала лідерці, що маю високий тиск і не підходжу на роль лідерки. Лідерка попросила мене пройти обстеження в лікарні. Результати аналізів показали, що мій тиск був трохи підвищеним, але не критично. Я подумала: «Зараз мій тиск у нормі, але обов’язок лідерки вимагає багато роботи й стресу. А що як я захворію? Але мені краще погодитися, зважаючи на те, що я вірю в Бога вже багато років, а зараз церкві справді потрібні люди для співпраці в роботі. Я б відчувала провину, якби відмовилася від свого обов’язку». Тож я прийняла цей обов’язок.

На одному із зібрань я сиділа перед вікном. Був спекотний день, тож я трохи прочинила вікно й сиділа відчуваючи легкий вітерець. Лідерка спитала про мій стан, але поки я говорила, то почав відчувати, що мої вуста не слухаються мене. Я дуже стривожилася й подумала: «Хіба лікар не казав, що високий тиск може призвести до паралічу? Невже це перші ознаки? Невже мене справді паралізує? Я ж завжди виконувала свої обов’язки, то чому Бог не беріг і не захищав мене? Божа робота майже завершена, і якщо мене зараз паралізує і я не зможу виконувати жодних обов’язків, як я тоді спасуся й увійду до Царства?». У той момент я усвідомила, що мої думки неправильні, і швидко подумки помолилася: «Боже, я відчуваю, що мені зводить вуста, і це може бути ознакою паралічу. Боже, прошу, захисти моє серце. Навіть якщо мене паралізує, я не скаржитимуся. Я волію підкоритися Твоєму володарюванню та розпорядженням». Після молитви я зачинила вікно, і через деякий час мені стало трохи краще.

Пізніше я прочитала уривок із Божих слів: «Є й такі люди, що мають погане здоров’я, слабку конституцію та брак енергії, часто хворіють на легкі чи серйозні недуги, не можуть робити навіть елементарних речей, необхідних у повсякденному житті, і не можуть жити чи пересуватися, як нормальні люди. Під час виконання своїх обов’язків такі люди часто почуваються недобре та дискомфортно; деякі з них фізично слабкі, деякі справді хворіють, і, звісно, є й такі, хто має ті чи інші відомі й потенційні захворювання. Через такі практичні фізичні труднощі ці люди часто занурюються в негативні емоції та відчувають муку, тривогу й занепокоєння. Чому вони мучаться, тривожаться й непокояться? Вони занепокоєні ось чим: мовляв, якщо вони й надалі так виконуватимуть свій обов’язок, повністю присвячуючи себе Богові, метушачись заради Бога й постійно так сильно втомлюючись, то чи не погіршуватиметься їхнє здоров’я дедалі більше? Коли їм виповниться 40 або 50 років, чи не опиняться вони прикутими до ліжка? Чи виправдані ці тривоги? Чи запропонує хтось конкретний спосіб, як із цим розібратися? Хто візьме на себе відповідальність за це? Хто її нестиме? Ось через такі речі мучаться, тривожаться й непокояться люди зі слабким здоров’ям і поганим фізичним станом. Хворі люди часто думають: “Ой, я сповнений рішучості добре виконувати свій обов’язок, але ж у мене оця хвороба. Я прошу Бога, щоб він уберіг мене від шкоди, і з Божим захистом мені не треба боятися. Але якщо я виснажуся, виконуючи свої обов’язки, чи не загостриться моя хвороба? Що я робитиму, якщо мій стан дійсно загостриться? Якщо мені знадобиться лягти в лікарню на операцію, мені не буде чим за неї заплатити, і якщо я не позичу гроші на лікування, чи не погіршиться мій стан іще більше? А якщо все стане дуже погано, чи не помру я? Чи можна вважати таку смерть нормальною? Якщо я справді помру, чи пам’ятатиме Бог про виконані мною обов’язки? Чи вважатиметься, що я робив добрі вчинки? Чи досягну я спасіння?”. Є й такі люди, які знають, що хворі, тобто їм відомо, що в них є та чи інша реальна хвороба, наприклад шлункова, шкірна, гінекологічна, печінкова чи серцева, болі в попереку й ногах, артрит, ревматизм, гіпертонія тощо. Такі люди думають: “Якщо я й надалі виконуватиму свій обов’язок, чи оплатить Божий дім лікування моєї хвороби? Якщо моя хвороба погіршиться й це вплине на виконання мого обов’язку, чи зцілить мене Бог? Інші люди зцілилися після того, як повірили в Бога, – то, може, і я зцілюся? Чи зцілить мене Бог так само, як Він проявляє доброту до інших? Якщо я вірно виконуватиму свій обов’язок, Бог має мене зцілити, але якщо це тільки я хочу, щоб Бог мене зцілив, а Він цього не робить, то що ж мені робити?”. Щоразу, коли такі люди про це думають, у їхніх серцях здіймається глибоке відчуття тривоги. Хоча вони й не припиняють виконувати свій обов’язок і завжди роблять те, що від них очікується, вони постійно думають про свою хворобу, здоров’я, майбутнє, про своє життя і смерть. Зрештою вони приходять до висновку, у якому видають бажане за дійсне: “Бог мене зцілить, Бог мене збереже. Бог мене не покине, і Бог не стане стояти осторонь і нічого не робити, якщо побачить, що я захворію”. Такі думки не мають під собою жодної основи, і навіть можна сказати, що вони є свого роду уявленням. З такими уявленнями й фантазіями люди ніколи не зможуть подолати свої практичні труднощі, і в глибині серця вони відчувають невиразну муку, тривогу й занепокоєння з приводу свого здоров’я та хвороб; вони гадки не мають, хто візьме на себе відповідальність за ці речі й чи хтось узагалі нестиме таку відповідальність» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). Бог влучно розвінчав мій стан. Коли я тільки-но знайшла Бога, мені діагностували, що я є носієм гепатиту В. Лікар сказав, що це не лікується, але, на мій подив, через пів року хвороба зцілилася без жодного лікування, тож мій ентузіазм до обов’язку лише зріс. Пізніше мені діагностували тяжку форму гіпертонії, і я подумала: «Якщо я наполегливо виконуватиму свої обов’язки, переноситиму більше труднощів і платитиму вищу ціну, Бог захищатиме та зцілить мене». Тож, хоч у дощ, хоч у спеку, хоч у вітер чи сніг, я не припиняла виконувати свої обов’язки. Коли ж я побачила, що тиск залишається високим, то почала хвилюватися, що перевтома від виконання своїх обов’язків може погіршити мій стан і призвести до раптової смерті, тож почала дбати про власну плоть, і щойно чула про якісь ліки від тиску, шукала спосіб їх спробувати. Моє серце поглинула хвороба. Хоча я продовжувала виконувати свої обов’язки, я вже не була такою ініціативною, як раніше. Я не відчувала нагальної потреби впорядкувати накопичені проповіді й не вирішувала вчасно проблеми, що виникали в роботі. Я стала байдужою до свого обов’язку, зволікала, коли тільки могла, і в результаті робота не давала жодних результатів. Зіткнувшись із цією хворобою, я не шукала Божого наміру та не приймала її від Нього, і не вірила по-справжньому, що людська доля в Божих руках. Я постійно думала про своє майбутнє й долю, живучи в муках і тривозі, нездатна відчути свободу.

Потім я прочитала уривок із Божих слів: «Коли Бог упорядковує так, що ти захворюєш, чи то серйозно, чи то легко, Його мета при цьому полягає не в тому, щоб дозволити тобі пережити всі деталі хвороби, шкоду, яку хвороба завдає тобі, різні незручності й труднощі, які хвороба тобі спричиняє, і всі ті різні почуття, які хвороба змушує тебе відчути, – Його мета полягає не в тому, щоб ти переживав хворобу в процесі хвороби. Радше Його мета полягає в тому, щоб ти засвоїв уроки з хвороби, щоб навчився осягати Божі наміри, щоб пізнав розбещені характери, які ти виявляєш, і неправильне ставлення, яке ти маєш до Бога, коли хворієш, і щоб навчився коритися Божому володарюванню та впорядкуванням, щоб ти міг досягти справжньої покори Богу й мати змогу бути непохитним у своєму свідченні – це абсолютно ключове. Бог хоче спасти тебе й очистити тебе через хворобу. Що саме в тобі Він хоче очистити? Він хоче очистити всі твої надмірні бажання й вимоги, які ти ставиш перед Богом, і навіть очистити різні розрахунки, судження та плани, які ти будуєш за будь-яку ціну, щоб вижити й зберегти собі життя. Бог не дозволяє тобі будувати плани, Він не дозволяє тобі судити, і Він не дозволяє тобі бажати від Нього чогось надмірного; Він вимагає лише, щоб ти корився Йому і у своїй практиці та досвіді покори пізнав своє власне ставлення до хвороби та своє ставлення до цих тілесних станів, які Він дає тобі, а також свої особисті бажання. Коли ти пізнаєш ці речі, ти можеш усвідомити, наскільки корисно для тебе те, що Бог організував для тебе обставини хвороби або що Він дав тобі ці тілесні стани; і ти зможеш усвідомити, наскільки вони сприяють зміні твого характеру, досягненню тобою спасіння та твоєму життю-входженню. Ось чому, коли тебе спіткає хвороба, тобі не можна постійно думати про те, як тобі її позбутися, або втекти від неї, або відкинути її» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). З Божих слів я зрозуміла, що, коли нас спіткає хвороба, Божий намір не в тому, щоб ми потопали у своїх хвилюваннях, смутку чи тривозі через неї. Навпаки, Його намір полягає в тому, щоб ми корилися Його володарюванню, виносили уроки з хвороби, розмірковували й пізнавали розбещені характери, які ми виявляємо, прагнули істини та позбувалися своєї розбещеності. Я усвідомила, що, зіткнувшись із хворобою, я не розуміла Божого наміру, а думала лише про те, як її позбутися. Коли я почула, що деякі люди померли від високого тиску, я почала будувати плани й хвилюватися за себе. Виконуючи свій обов’язок, я не хотіла виснажувати себе фізично й не відчувала нагальної потреби займатися проповідями, які накопичилися. Я постійно думала й будувала плани заради власної плоті. Я навіть неправильно розуміла Бога й нарікала на Нього. Як я могла називати себе людиною, яка по-справжньому вірить у Бога й кориться Йому? Бог використав цю хворобу, щоб викрити мої нечисті наміри здобути благословення. Усе це було для того, щоб допомогти мені вчасно порозмірковувати й покаятися, і зрештою підкоритися Йому. Тепер я усвідомила, що ця хвороба була Божою любов’ю і спасінням!

Пізніше я прочитала ще більше Божих слів: «Перед рішенням про виконання свого обов’язку антихристи глибоко в серцях переповнені очікуванням щодо своїх перспектив, здобуття благословень, хорошого місця призначення і навіть вінця, і вони мають найбільшу впевненість у досягненні цих речей. Вони приходять у дім Божий виконувати свій обов’язок із такими намірами та жаданнями. Тож чи містить їхнє виконання обов’язку щирість, справжню віру та вірність, яких вимагає Бог? У цей час ще неможливо побачити їхню справжню вірність, віру чи щирість, оскільки перед виконанням свого обов’язку кожен плекає цілком торгашеський менталітет; кожен ухвалює рішення виконувати свій обов’язок, керований інтересами, а також виходячи з передумови своїх надмірних амбіцій та жаги. Який намір антихристів у виконанні свого обов’язку? Укласти угоду, здійснити обмін. Можна сказати, що це умови, які вони ставлять для виконання обов’язку: “Якщо я виконую свій обов’язок, то мушу здобути благословення й мати хороше місце призначення. Я мушу здобути всі благословення та вигоди, які, як сказав бог, приготовані для людства. Якщо я не зможу їх здобути, то я не виконуватиму цей обов’язок”. Вони приходять у дім Божий виконувати свій обов’язок із такими намірами, амбіціями та жагою. Здається, ніби вони мають певну щирість, і, звісно, для новонавернених, які тільки починають виконувати свій обов’язок, це також можна назвати завзяттям. Але в цьому немає справжньої віри чи вірності; є лише такий рівень завзяття. Це не можна назвати щирістю. Судячи з такого ставлення антихристів до виконання свого обов’язку, воно є цілком торгашеським і сповненим їхньої жаги до таких вигод, як здобуття благословень, входження в Царство Небесне, здобуття вінця та отримання винагород. Отже, зовні здається, що багато антихристів, перш ніж їх виключать, виконують свій обов’язок і навіть зреклися більшого й постраждали більше, ніж звичайна людина. Те, що вони присвячують, і ціна, яку вони платять, – нарівні з Павлом, і вони не менше метушаться, ніж Павло. Це те, що кожен може бачити. З огляду на їхню поведінку та їхню рішучість страждати й платити ціну, вони не мали б залишитися ні з чим. Однак Бог розглядає людину не на основі її зовнішньої поведінки, а на основі її сутності, її характеру, того, що вона виявляє, а також природи та сутності кожної окремої речі, яку вона робить. Коли люди судять інших і ставляться до них, вони визначають, ким ті є, виключно на основі їхньої зовнішньої поведінки, того, скільки вони страждають і яку ціну платять, і це є серйозною помилкою» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт дев’ятий, частина сьома). З Божих слів я побачила, що антихристи часто йдуть на жертви та присвячують себе виконанню обов’язків, намагаючись у такий спосіб торгуватися з Богом, шукаючи благословень у відповідь. Мої погляди на те, чого слід прагнути, були такими ж, як і в тих антихристів. Я виконувала свій обов’язок, щоб спробувати поторгуватися з Богом. Якщо згадати минуле, то коли я тільки-но знайшла Бога, я виконувала обов’язок, щоб забезпечити свою фізичну безпеку, уникнути хвороб і лих, а врешті-решт – спастися й увійти до Царства. Коли мені діагностували, що я є носієм гепатиту В, і мій стан покращився без лікування, мій ентузіазм до обов’язків зріс, і я не відчувала втоми від щоденної праці. Пізніше, коли в мене діагностували високий тиск, я стривожилася, що мій стан погіршиться й призведе до паралічу, тому мій ентузіазм щодо обов’язків згас. Коли тиск не впав, я почала неправильно розуміти Бога й нарікати на Нього. Я думала, що після стількох років віри в Бога, коли я зреклася сім’ї та кар’єри заради обов’язків, Бог має оберігати мене, щоб я не знала хвороб і лих. Але несподівано я захворіла й почала сперечатися з Богом та опиратися Йому, і навіть втратила бажання виконувати обов’язок лідерки. Я згадала деякі Божі слова: «Мої стандарти щодо людини завжди були суворими. Якщо твоя вірність поєднується з власними намірами й умовами, то Я б краще залишався без твоєї так званої вірності» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Чи справді ти віруючий у Бога?). Божий характер є праведним і святим, і Він ненавидить людей, які виконують свій обов’язок із прихованими мотивами. Але я завжди виконувала свій обов’язок із прихованими мотивами торгуватися з Богом. Я дбала лише про власну плоть, боячись, що якщо виснажу себе, мій стан погіршиться, я помру і втрачу шанс на благословення. Я була справді егоїстичною! Я згадала Павла, який працював, присвячував себе та страждав заради Господа. Він використовував це як ресурс, щоб вимагати від Бога винагороди та вінця праведності. Він навіть безсоромно заявляв: «Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг. Наостанку мені призначається вінок праведности» (2 Тимофію 4:7–8). Павло вірив у Бога й працював для Нього насамперед заради благословень, ідучи шляхом, що протистояв Богові, і врешті-решт був покараний Богом. Після стількох років віри в Бога я все ще так мало розуміла Його. Моя присвята й мої жертви заради Бога теж мали на меті вимагати від Нього благодаті та благословень. Хіба я не йшла тим самим шляхом, що й Павло? Якщо я не змінюся, Бог зрештою відчуватиме до мене відразу й зненавидить мене.

Я почала розмірковувати: «Я завжди вірила, що, оскільки я пожертвувала сім’єю та кар’єрою, щоб присвятити себе Богові, Бог має благословити мене. Чи правильно я на це дивлюся?». Потім я прочитала ще більше Божих слів: «Немає жодного зв’язку між обов’язком людини й тим, чи отримує вона благословення, чи її спіткає горе. Обов’язок – це те, що людина повинна виконувати; це її послане небом покликання, і їй слід виконувати його, не шукаючи винагороди, а також без жодних умов або відмовок. Тільки це можна називати виконанням свого обов’язку. Отримання благословень означає благословення, якими людина насолоджується, коли є вдосконаленою після того, як пережила суд. Коли людину спіткає горе – це покарання, яке вона отримує, коли її характер не змінюється після того, як вона пройшла через кару й суд, тобто коли вона не є вдосконаленою. Але незалежно від того, чи створені істоти отримують благословення, чи їх спіткає горе, вони мають виконувати свій обов’язок добре, роблячи те, що вони повинні робити, і роблячи те, на що вони здатні; це – найменше, що має робити людина, людина, яка прагне до Бога. Тобі не слід виконувати свій обов’язок заради отримання благословень, і тобі не варто відмовлятися виконувати свій обов’язок через страх, що тебе спіткає горе. Дозвольте Мені сказати вам одне: виконання людиною свого обов’язку – це те, що вона повинна робити, і якщо вона не виконує свій обов’язок, то це її бунтарство» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Різниця між служінням утіленого Бога й обов’язком людини). З Божих слів я побачила, що виконання обов’язку ніяк не пов’язане з отриманням благословень чи зазнанням лих. Для створеної істоти виконувати свій обов’язок – це абсолютно природно й виправдано, і це зобов’язання кожної людини. Не можна використовувати свій обов’язок, щоб намагатися торгуватися з Богом. Це як діти, які шанують своїх батьків: якщо вони роблять це лише тому, що хочуть отримати від них спадок, то вони насправді нешанобливі. Бути шанобливим до батьків – це відповідальність і зобов’язання дитини, і діти не повинні через це торгуватися з батьками. Я ж думала, що через те, що я вклала стільки зусиль у свій обов’язок, Бог має захищати мене, а якщо я захворію, Він має мене зцілити. Вірячи в Бога й виконуючи свій обов’язок у такий спосіб, я намагалася торгуватися з Богом і використовувати Його задля досягнення власних цілей, я намагалася обманути Бога. Як могла така егоїстична й ница людина, як я, сподіватися на Боже благословення та вхід до Його Царства? Хіба це не були просто мрії? Я – створена істота, і незалежно від того, яким буде мій фінал – благословенням чи лихом, я маю коритися Божим влаштуванням та розпорядженням. Саме так має поводитися розумна людина. Усвідомивши це, я помолилася Богові: «Боже, дякую Тобі за те, що Ти влаштував для мене такі обставини й через Свої слова спрямував мене, щоб я зрозуміла нечисті наміри у своїй вірі. Тепер я готова відпустити свої наміри здобути благословення, і як би не розвивалася моя хвороба, поки мені лишиться хоч один подих, я триматимуся свого обов’язку й коритимуся Твоєму володарюванню та розпорядженням».

Одного дня я прочитала ще більше Божих слів: «Чи ти зіткнешся з легкою хворобою, чи з важкою, проте в той момент, коли вона стає серйозною або ти стоїш на порозі смерті, просто пам’ятай одне: не бійся смерті. Навіть якщо ти на останніх стадіях раку, навіть якщо від твоєї хвороби дуже часто помирають, не бійся смерті. Якими б великими не були твої страждання, ти не підкоришся, якщо боятимешся смерті. … Якщо твоя хвороба стає настільки серйозною, що ти можеш померти, а смертність від неї висока незалежно від віку та час від захворювання до смерті дуже короткий, що ти маєш думати в глибині душі? “Мені не слід боятися смерті: усі зрештою помирають. Однак підкоритися Богові – це те, на що більшість людей не здатна, і я можу використати цю хворобу для практики підкорення Богові. У своєму мисленні та ставленні я мушу підкорятися Божим улаштуванням і впорядкуванням, і мені не слід боятися смерті”. Помирати легко – набагато легше, ніж жити. Тобі може бути вкрай боляче, але ти цього не усвідомлюватимеш, і щойно твої очі заплющаться, твоє дихання зупиниться, душа залишить тіло, і твоє життя скінчиться. Ось так і наступає смерть; усе дуже просто. Не боятися смерті – це один із належних способів ставитися до хвороб. Крім того, тобі не слід непокоїтися, чи погіршиться твоя хвороба, чи ти помреш, якщо не зможеш вилікуватися, скільки часу пройде до смерті й наскільки тобі буде боляче, коли прийде час помирати. Тобі не слід про це непокоїтися; це не те, що має викликати в тебе занепокоєння. Річ у тім, що цей день колись мусить настати – у якомусь році, у якомусь місяці, у якусь конкретну дату. Ти не можеш від нього сховатись і не можеш утекти – це твоя доля. Твоя так звана доля визначена Богом наперед і вже впорядкована Ним. Те, скільки років ти проживеш, у якому віці й у який час помреш, уже визначено Богом – тож про що ти непокоїшся? Ти можеш про це непокоїтися, але твої почуття нічого не змінять; ти можеш про це непокоїтися, але не можеш цьому запобігти; ти можеш про це непокоїтися, але той день усе одно настане, і ти тут нічого не вдієш. Тому твоє занепокоєння зайве та лише робить тягар твоєї хвороби ще важчим» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). З Божих слів я зрозуміла, що людям не слід хвилюватися чи засмучуватися через свої хвороби. Те, чи погіршиться хвороба, чи призведе до смерті, не залежить від самої людини, і це не вирішити людськими тривогами. Життя і смерть людини – у Божих руках. Бог визначив, коли і в якому віці людина помре. Коли настає час, людина має померти, хоч би як вона боялася. Але якщо час іще не настав, вона не помре, навіть якби того хотіла. Я згадала дівчину із сусідської сім’ї, якій було лише вісімнадцять чи дев’ятнадцять років. У неї просто була температура, вона пішла до лікарні на укол, а повернувшись додому, менш ніж через добу померла. Я також знала одну літню жінку, якій було за вісімдесят і яка одного разу серйозно захворіла. Для неї вже підготували труну й навіть одягли в поховальне вбрання, проте вона не померла. Із цих фактів я побачила, що життя і смерть людини визначаються Богом і ніяк не пов’язані з хворобою чи її тяжкістю. Я не могла контролювати, чи я одужаю, чи я помру. Коли настане мій час померти, навіть якщо я не страждатиму й не виснажуватиму себе, я все одно маю померти, а якщо час іще не настав, я не помру, хоч би як гарувала. Я повинна була підкоритися Божому володарюванню і розпорядженням та добре виконувати свій обов’язок.

Наприкінці 2023 року лідери перевели мене до іншої церкви, щоб я взяла на себе більшу відповідальність. На той час мій тиск був більш-менш у нормі, але він міг трохи піднятися, якщо я засиджувалася допізна, та після невеликого відпочинку все знову було добре. Прибувши до цієї церкви, я з тривогою побачила, що жодна з робіт не дає результатів, і якщо я працювала до пізньої ночі, у мене паморочилося в голові, а тиск піднімався. Моя права нога сильно боліла, а іноді вночі від болю я не могла заснути. Я згадала слова лікаря про те, що неконтрольований високий тиск може призвести до інсульту й спричинити оніміння, біль і навіть параліч. Я не могла не хвилюватися: «Чи може цей біль у нозі бути ознакою наближення паралічу? Якщо мене справді паралізує, я взагалі не зможу виконувати свої обов’язки, і яка тоді з мене буде користь?». Я зрозуміла, що знову хвилююся про своє майбутнє, тож подумки помолилася Богові, просячи Його захистити мене від нарікань. Потім я прочитала такі Божі слова: «Якщо у своїй вірі в Бога та пошуку істини ти здатен сказати: “Хай би що Бог робив, якій би хворобі чи неприємності Він не дозволив мене спіткати, я мушу слухатись і залишатися на своєму місці як створіння. Передусім я мушу практикувати саме цей аспект істини – послух; я мушу втілювати його в життя та жити реальністю послуху Богові. Більше того, мені не слід відкидати те, що Бог мені доручив, і той обов’язок, який я повинен виконувати. Я мушу слідувати своєму обов’язку аж до останнього подиху”, – хіба це не свідчення? Коли в тебе такий стан і така рішучість, хіба ти ще можеш нарікати на Бога? Ні, не можеш. У такий час ти думатимеш: “Бог дає мені це дихання, Він забезпечував і захищав мене всі ці роки, Він забрав від мене багато болю, дав мені багато благодаті й багато істин. Я осягнув істини й таємниці, яких люди не розуміли поколіннями. Я здобув від Бога так багато, а значить, я мушу Йому віддячити! Раніше мій духовний стан був замалим, я нічого не розумів, і все, що я робив, кривдило Бога. Можливо, у майбутньому в мене не буде іншої нагоди віддячити Богові. Скільки б часу мені не залишалося жити, я мушу віддати для Бога ті невеликі сили, які маю, і зробити все, що можу, аби Бог побачив, що всі ці роки мого забезпечення не пройшли даремно, а принесли плоди. Нехай я принесу Богові розраду та більше не кривдитиму Його й не розчаровуватиму”. Чому б не думати саме так? Не думай про те, як спастися чи втекти, як-от: “Коли ж ця хвороба минеться? Коли це станеться, я зроблю все можливе, щоб виконувати свій обов’язок і бути відданим. А як я можу бути відданим, коли я хворий? Як я можу виконувати обов’язок створіння?”. Чи ти не здатен виконувати свій обов’язок, поки у тебе залишається хоч один подих? Чи ти здатен не ганьбити Бога, поки у тебе залишається хоч один подих? Чи ти здатен не нарікати на Бога, поки у тебе залишається хоч один подих, поки твій розум ясний? (Так.)» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Тільки часте читання Божих слів і роздуми над істиною дають змогу знайти шлях, якому можна слідувати). Божі слова дали мені зрозуміти, що я – маленька створена істота й не повинна ставити умови Творцеві, і що я маю стояти на своєму місці й добре виконувати свої обов’язки. Саме такий розум я повинна мати. Бог дав мені дихання й дозволив дожити до цього дня, і Він промовив багато слів, щоб поливати й забезпечувати мене, даючи мені змогу зрозуміти деякі істини. Тепер через хворобу Бог виявляв розбещений характер усередині мене та мої мотиви здобути благословення, і Він використовував Свої слова, щоб спрямувати мене до самопізнання, тим самим змінюючи й очищаючи мій розбещений характер. Це було благословення від Бога! Зараз я все ще могла виконувати свої обов’язки, тож мала думати про те, як виконувати їх добре, і незалежно від того, як розвиватиметься моя хвороба, чи погіршиться вона, чи мене паралізує, я мушу коритися Божому володарюванню та розпорядженням. Я постала перед Богом у молитві: «Боже, я повністю віддаю себе Тобі. Поки в мене лишився хоч подих і я можу прожити ще один день, я триматимуся своїх обов’язків». Коли я перестала хвилюватися й тривожитися через свою хворобу, мені стало набагато легше й вільніше. Хоча мій тиск іноді все ще підскакує, я вживаю ліки, щоб його контролювати, а коли болить нога, я накладаю трав’яну настоянку й роблю вправи, коли маю час. Ніщо із цього не заважає мені виконувати мої обов’язки. Дякувати Богу!