Дейзі, США

Всемогутній Бог говорить: «Це честь – виконувати твій обов’язок у шеститисячолітній роботі управління Бога. Це честь для кожної людини. Це не принизлива справа; ключове питання в тому, як ти ставишся до цієї честі, отриманої від Бога, і як за неї відплачуєш. Бог звеличив тебе; не будь невдячним за Його доброту. Ти повинен знати, як відплатити за Божу благодать. Як ти маєш за неї відплатити? Бог не хоче ні твоїх грошей, ні твого життя, і Він не бажає жодних успадкованих скарбів, що передаються у твоїй родині. Чого хоче Бог? Бог бажає твоєї щирості та вірності» (Слово, т. 5. Зобов’язання лідерів і працівників. Зобов’язання лідерів і працівників (19)). Прочитавши цей уривок із Божих слів, я згадала свій нещодавній досвід, коли я безвідповідально виконувала свій обов’язок і зазнала обтинання. Бог підніс мене, доручивши обов’язок лідерки, але я цього не цінувала. Я ставилася до нього як до тягаря й зайвого клопоту, що призвело до затримок у роботі, а мене охопило почуття провини й жалю.

У квітні 2023 року вищий лідер доручив мені та двом моїм сестрам-напарницям відповідати за роботу над відео та проповідями. Спочатку я була сповнена рішучості. Разом із сестрами-напарницями я перепризначала невідповідних лідерів команд і кураторів, слідкувала за прогресом роботи кожної команди, виявляла відхилення в ній, планувала справи тощо. Хоча роботи було багато, і я постійно була зайнята, я почувалася дуже задоволеною. Пізніше вищий лідер доручив мені зосередитися на слідкуванні за сценарною роботою. Ця робота була для мене справжнім викликом. Мені здавалося, що, навіть доклавши всіх зусиль, я можу не впоратися з нею як слід. Але оскільки це доручив безпосередньо вищий лідер, я не наважилася знехтувати цим завданням, тому вклала майже всю свою енергію в сценарну роботу. Коли брати й сестри з інших команд ставили мені запитання, прості з них я вирішувала швидко. Але якщо щось вимагало роздумів, часу та зусиль, я вдавала, що не помічаю цього, або просто пересилала на розгляд своїм сестрам-напарницям. Багато повідомлень я навіть позначала як «непрочитані» після того, як переглядала їх. Тоді мої сестри-напарниці також нагадували мені про необхідність слідкувати за роботою інших команд. На словах я погоджувалася, але потім робила це лише поверхово, а за кілька днів мені це ставало в тягар, і я просто не хотіла цим займатися. Іноді в мене з’являвся вільний час, і я думала, що могла б прослідкувати за іншою роботою. Але потім міркувала: «Мені ще дуже бракує фахових навичок, тож краще витратити цей час на здобуття нових фахових знань, щоб якнайшвидше вдосконалитися та краще впоратися зі сценарною роботою. Це ж не нехтування моєю належною роботою; мої сестри-напарниці мають це зрозуміти». Так із мого серця зникало навіть те маленьке почуття провини.

Одного разу я помітила, що робота над відео просувається повільно, і написала лідеру команди, щоб дізнатися про стан справ. Лідер команди надіслав мені довгий список причин. Я бачила лише те, що він сперечається у відповідь, тому захотіла з’ясувати всі подробиці. Але потім подумала: «З’ясування деталей забере більше часу. Оскільки ця робота – переважно відповідальність моєї сестри-напарниці, вона теж за нею слідкуватиме. Тож мені не варто надто перейматися, щоб не затримувати власну роботу». Невдовзі вищий лідер дізнався, що повільний прогрес роботи над відео спричинив серйозні затримки. Він суворо обтяв нас за безвідповідальність і відсторонив сестру, яка відповідала за цю роботу. Після цього лідер влаштував мені жорсткий допит, запитавши: «Ти думаєш, що якщо тобі доручили сценарну роботу, то поки ти робиш її добре, проблеми в іншій роботі, хоч би якими великими вони були, тебе не стосуються? Боїшся зазнати труднощів? Ти занадто безвідповідальна, обіймаєш посаду, але не робиш справжньої роботи. Ти просто несправжня лідерка, не гідна ані довіри, ані зрощування!». Слова вищого лідера завдали мені сильного болю. Я знала, що останнім часом не слідкувала за багатьма завданнями, і що слова лідера під час мого обтинання були правдою, але пізніше я також відчула певну образу, подумавши: «Це неправда, що я зовсім не виконувала справжньої роботи. Я просто хотіла зосередити свою енергію на сценарній роботі. Хіба це така вже й велика проблема?». Тож я пошукала відповідні Божі слова щодо свого стану та прочитала такі слова Бога: «Антихристи не мають совісті, розуму чи людськості. Вони не лише безсоромні, але й мають ще одну ознаку: вони надзвичайно егоїстичні й мерзенні. Буквальний сенс їхнього “егоїзму й мерзенності” неважко зрозуміти: вони сліпі до всього, крім своїх власних інтересів. Усе, що стосується їхніх власних інтересів, привертає їхню повну увагу, і вони страждатимуть заради цього, платитимуть певну ціну, занурюватимуться в це й присвячуватимуть себе. На все, що не пов’язане з їхніми власними інтересами, вони заплющуватимуть очі й не звертатимуть уваги; інші можуть робити все, що їм заманеться: антихристам байдуже, чи хтось створює переривання або завади; вони вважають, що це їх ніяк не стосується. Висловлюючись тактовно, вони займаються власними справами. Але точніше буде сказати, що людина такого типу є мерзенною, низькою й брудною; ми характеризуємо їх як “егоїстичних і мерзенних”. … Хоч би за яку роботу відповідали антихристи, вони ніколи не думають про інтереси дому Божого. Вони дбають лише про те, чи зачеплені їхні власні інтереси, і думають лише про ту невелику роботу перед ними, яка приносить їм користь. Для них основна робота церкви – це просто справа, якою вони займаються у свій вільний час. Вони взагалі не сприймають її серйозно. Вони рухаються лише тоді, коли їх спонукають до дій, роблять лише те, що їм подобається, і виконують лише роботу заради збереження власної влади й статусу. У їхніх очах будь-яка робота, упорядкована домом Божим, робота з поширення Євангелія та життя-входження обраних Богом людей не важливі. Хоч би які труднощі виникали в інших людей у їхній роботі, хоч би які проблеми вони виявляли й про які їм повідомляли, хоч би якими щирими були їхні слова, антихристи не звертають на це уваги й не беруть у цьому участі, ніби їх це ніяк не стосується. Хоч би якими серйозними були проблеми, що виникають у роботі церкви, вони абсолютно байдужі. Навіть коли проблему викладено прямо перед ними, вони лише недбало нею займаються. Лише коли Вишнє безпосередньо їх обтинає і наказує їм розв’язати проблему, вони неохоче виконують трохи реальної роботи й влаштовують показуху для Вишнього. Після цього вони й далі займатимуться власними справами. Коли ж ідеться про роботу церкви, про важливі справи, які стосуються загальної картини, вони не переймаються жодною із цих речей та ігнорують їх, і навіть не розв’язують проблеми, коли виявляють їх. Хоч які питання порушують інші, вони відповідають недбало, мнуться і вагаються, беручись за ці питання лише з великим небажанням. Хіба це не прояв егоїзму й мерзенності?» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Екскурс четвертий. Узагальнення моральних якостей антихристів і їхнього характеру-сутності (частина перша)). Прочитавши Божі слова, я відчула справжній сором. Ось як я виконувала свій обов’язок. Спочатку я була сповнена ентузіазму й рішучості взяти на себе цю роботу, бо знала, що якщо в ній виникнуть проблеми, відповідальність ляже на мене й на моїх сестер-напарниць. Тому я з усіх сил намагалася співпрацювати, адже, коли робота виконувалася добре, я теж мала з цього вигоду. Пізніше вищий лідер доручив мені насамперед слідкувати за сценарною роботою, і я хвилювалася, що якщо не впораюся, це виявить мій низький рівень і нездатність виконувати справжню роботу. Тому я повністю зосередилася на сценарній роботі, намагаючись максимально приділяти увагу роботі команди, їхньому фаховому навчанню та стану учасників команди. Хоча докладати більше зусиль до сценарної роботи було добре, але згодом, навіть коли я чітко мала час і сили слідкувати за іншою роботою, я просто не хотіла цим перейматися. Іноді, щоб зберегти обличчя, я неохоче робила якусь поверхову роботу, просто задля вигляду, думаючи, що деякі завдання не є моєю прямою відповідальністю, і якщо виникнуть проблеми, лідер не притягне до відповідальності безпосередньо мене. Я думала, що якщо докладатиму менше зусиль, це на мене не сильно вплине, і що краще витратити цей час на вивчення фахових навичок. Тож я, як мені здавалося цілком логічним, переклала роботу на інших і стала керівником, який ні в що не втручається. Я побачила, що стан, у якому я виконувала свій обов’язок, був точнісінько як в антихриста, який прискіпливий у справах і все прораховує. Я більше думала про те, що йшло на користь моїй репутації та статусу, і була готова заради цього страждати й платити ціну, водночас ігноруючи те, що не приносило мені вигоди. Я діяла лише тоді, коли мене підштовхували, і зовсім не переймалася, коли бачила, що виникають проблеми. Із таким підходом до виконання обов’язку я була точнісінько як трудівниця або невіруюча. Я насолоджувалася поливом такої великої кількості Божих слів, але не думала про те, як добре виконувати свій обов’язок, і всі мої думки були лише про власну репутацію та статус. Я була справді егоїстичною та ницою!

Пізніше я також замислилася над тим, чому зовсім не відчувала провини, нехтуючи іншою роботою. Це було тому, що сценарна робота, за яку я щойно взялася, здавалася мені складною й вимагала більше моєї уваги, тому навіть якби я ігнорувала іншу роботу, усі б це зрозуміли, і не виглядало б так, ніби я зовсім не виконую справжньої роботи. Але чому вищий лідер сказав, що я несправжня лідерка? Я пошукала Божі слова щодо обов’язків лідерів і працівників та прочитала їх. Всемогутній Бог говорить: «Як лідер, ти відповідаєш за всю роботу, а не лише за одне завдання. Якщо ти бачиш, що певне завдання особливо важливе, ти можеш наглядати за ним, але тобі також потрібно знайти час, щоб перевіряти, скеровувати та відстежувати інші завдання. Якщо ти задовольняєшся лише добрим виконанням одного завдання й потім вважаєш справу завершеною, а інші завдання доручаєш іншим людям, не дбаючи й не запитуючи про них, це безвідповідальна поведінка й невиконання зобов’язання. Якщо ти лідер, то, незалежно від того, за скільки завдань ти відповідаєш, ти зобов’язаний постійно ставити запитання й дізнаватися про них, одночасно перевіряючи їх і своєчасно розв’язуючи проблеми в міру їх виникнення. Це твоя робота. Отже, чи ти є регіональним лідером, чи районним лідером, чи лідером церкви або будь-яким лідером команди чи куратором, щойно тобі стає відомий обсяг твоїх зобов’язань, ти мусиш часто досліджувати, чи ти виконуєш справжню роботу, чи ти виконав зобов’язання, які мусить виконувати лідер або працівник, а також які з кількох довірених тобі завдань ти не виконав, які ти не хочеш виконувати, які з них мають слабкі результати та принципи яких ти не осягнув. Це все те, що тобі слід часто досліджувати. Заразом ти маєш навчитися бесідувати з іншими людьми й ставити їм запитання, а також мусиш навчитися визначати в Божих словах і упорядкуваннях роботи план, принципи та шлях практики. Що ж стосується будь-якого упорядкування роботи, із чим би воно не було пов’язане: з адмініструванням, персоналом або ж церковним життям чи з будь-яким видом професійної роботи, – то якщо воно зачіпає зобов’язання лідерів та працівників, то це відповідальність, яку мають виконувати лідери та працівники і в рамках якого лідери та працівники відповідальні – ось цими завданнями тобі слід опікуватися. Само собою, пріоритети слід визначати, виходячи з ситуації; жодна робота не може відставати. Деякі лідери та працівники кажуть: “У мене ж не три голови й не шість рук. В упорядкуванні роботи так багато завдань; я абсолютно не впораюся, якщо мене поставлять відповідальним за всі”. Якщо є якісь завдання, у яких ти особисто не можеш брати участь, то чи призначив ти когось іншого для їх виконання? Зробивши це призначення, чи відстежив ти роботу й чи поцікавився нею? Чи перевірив ти їхню роботу? Напевно, у тебе був час, щоб поцікавитися й провести перевірку? Безперечно, був! Деякі лідери та працівники кажуть: “Я можу виконувати лише одну роботу за раз. Якщо ти просиш мене провести перевірку, я можу перевірити лише одне завдання за раз; більше – нездійсненно”. Якщо це так, то ти – нікчема, твій рівень украй низький, у тебе немає працездатності, ти не підходиш на роль лідера чи працівника, і тобі слід піти у відставку. Просто виконуй якусь роботу, яка тобі підходить, – не спричиняй затримок у роботі церкви та в житті-зростанні обраних Богом людей через те, що твій рівень занадто низький, щоб виконувати роботу; якщо тобі бракує цього розуму, ти егоїстичний і мерзенний. Якщо ти маєш звичайний рівень, але здатний рахуватися з Божими намірами, готовий проходити підготовку й відчуваєш невпевненість у тому, що зможеш добре виконати роботу, тоді тобі слід знайти кількох людей із добрим рівнем, щоб співпрацювати з тобою в роботі. Це хороший підхід, і це вважається проявом розуму» (Слово, т. 5. Зобов’язання лідерів і працівників. Зобов’язання лідерів і працівників (10)). Перше речення із Божих слів спростувало мої уявлення. Бог каже, що лідери відповідають за загальну роботу, і що вони повинні в деталях розуміти кожне завдання в межах своєї відповідальності. Слідкуючи за роботою, вони можуть розставляти пріоритети за терміновістю, зосереджуючись на відстеженні найважливіших завдань, і доручати інші справи братам і сестрам, якщо самі перевантажені. Але вони не повинні бути керівниками, які ні в що не втручаються, просто перекладаючи завдання на інших і забуваючи про них. Їм усе одно слід періодично цікавитися й перевіряти ці завдання, а також вчасно вирішувати будь-які проблеми. Не можна покладатися на власні уявлення та слідкувати лише за тими завданнями, які вважаєш важливими, нехтуючи іншими; це – нехтування обов’язком. Я думала, що занурюючись у сценарну роботу щодня, працюючи над сценаріями та обговорюючи проблеми з усіма, я виконувала справжню роботу. Я не дивилася на речі крізь призму Божих слів, а виконувала свій обов’язок згідно з власними фантазіями. Як наслідок, багато завдань, якими я цікавилася лише зрідка, згодом залишалися поза увагою, і я не відчувала жодної провини. А коли вищий лідер обтяв мене за нехтування обов’язками, я навіть образилася. Я була справді нечутливою! Істина полягала в тому, що навіть якщо я була зайнята одним завданням певний час, це не виправдовувало того, що я не слідкувала за іншою роботою. Як каже Бог: «Якщо є якісь завдання, у яких ти особисто не можеш брати участь, то чи призначив ти когось іншого для їх виконання? Зробивши це призначення, чи відстежив ти роботу й чи поцікавився нею? Чи перевірив ти їхню роботу? Напевно, у тебе був час, щоб поцікавитися й провести перевірку? Безперечно, був!». У цей час я насамперед зосереджувалася на сценарній роботі. Але якби я мала серце, то несла б ношу й за іншу роботу, намагаючись максимально все збалансувати. Якщо мені не вистачало сил, я могла б відкрито поговорити з моїми сестрами-напарницями, щоб вони більше слідкували за завданнями, і якби виникали проблеми, ми могли б обговорювати й розв’язувати їх разом. Якби я відповідала за кілька завдань і мені бракувало рівня, я могла б доповісти вищому лідерству, щоб не затримувати роботу. Головна проблема полягала не в тому, що в мене зовсім не було часу, а в тому, що я не хотіла його приділяти. Це був брак відповідальності й ознака того, що я несправжня лідерка. Я помолилася Богові: «Боже, я була такою безвідповідальною у виконанні своїх обов’язків і справді негідною бути лідеркою. Я не цінувала численних можливостей для підготовки, які давав мені Божий дім, і ставилася до своїх обов’язків як до тягаря й зайвого клопоту. Мені справді цілковито бракує совісті та людськості! Оскільки Божий дім не відсторонив мене, я хочу покаятися й цінувати цю можливість, і надалі буду старанно й добре виконувати свої обов’язки».

Пізніше вищий лідер доручив мені відповідати за роботу зі зйомки відео з досвідними свідченнями. Я відчула велику вдячність і подумала: «Цього разу я щиро покаюся й візьму на себе більше відповідальності у своїх обов’язках». Відтоді мої дні були насиченими, і я часто була зайнята до пізньої ночі. Так я працювала певний час, і коли побачила деяке покращення в результатах роботи, то дуже зраділа. Я подумала, що цього разу виконала справжню роботу, і що вищий лідер неодмінно побачить моє каяття. Пізніше я знайшла куратора, який міг би слідкувати за зйомкою відео з досвідними свідченнями, тож мій графік став відносно вільним, і в мене з’явився час займатися іншою церковною роботою. Але те, що сталося пізніше, знову викрило мене. У той час церкві потрібно було зробити деякі покупки, і оскільки це стосувалося церковних фінансів, одна з моїх сестер-напарниць попросила обговорити це зі мною. Спочатку я брала участь в обговореннях, але через кілька разів мені це стало в тягар. Я думала, що ці обговорення забирають багато часу, що це насамперед відповідальність моєї сестри-напарниці, і що якщо все буде зроблено добре, вищий лідер усе одно не дізнається, чи брала я в цьому участь. Я думала, що мені краще витратити цей час на зйомку більшої кількості відео з досвідними свідченнями, адже це приносить видимі результати. Але коли я згадувала, що те завдання також входить до сфери моєї відповідальності, мені доводилося недбало брати участь в обговореннях, щоб зберегти обличчя. Була також робота над відео для іншої команди, про яку я лише зрідка розпитувала в повідомленнях. Іноді я відчувала неспокій, але потім думала: «Останнім часом не було жодних проблем, тому я зосереджу свій час на роботі, на якій зараз наголошує вищий лідер, адже якщо в цих завданнях виникнуть проблеми, я відповідатиму за них безпосередньо». Тож я нехтувала слідкуванням за деталями роботи над відео цієї команди, аж поки одного дня вищий лідер раптом не зв’язався з нами. Він сказав, що накопичилося понад десять необроблених відео, і запитав, чи ми знаємо про це. Почувши це, моє серце закалатало, і я подумала: «Мені кінець. Ця робота була моєю безпосередньою відповідальністю. Хіба ця величезна проблема виникла не через моє нехтування обов’язками?». Після цього вищий лідер обтяв мене, сказавши: «Твої проблеми щойно розібрали минулого разу, а тепер ти знову поводишся безвідповідально! Коли тобі доручили сценарну роботу, ти займалася лише нею, а тепер, коли тебе призначили відповідати за відео з досвідними свідченнями, ти дбаєш лише про це. Ти справді думаєш, що як лідерка ти повинна зосереджуватися лише на своїх завданнях та ігнорувати все інше? Ти боїшся зазнати труднощів, тобі бракує відчуття ноші, і ти не прагнеш істини! Як така людина, як ти, може відповідати за кілька завдань?». Після цього з мене зняли частину відповідальності. Таке перепризначення справді засмутило мене, і я подумала: «Я така егоїстична, ница, і мені так бракує людськості. Можливо, мене справді вже не спасти». Але пізніше я також відчула певну образу, подумавши: «Останнім часом я справді докладала зусиль, то чому ж мене знову обтяли за безвідповідальність? Невже я зовсім не змінилася?».

Одного разу одна Божа бесіда на тему виконання своїх обов’язків глибоко зворушила мене, і я нарешті почала здобувати певне розуміння своїх проблем. Бог говорить: «Скажіть Мені, як люди мають робити справедливі вчинки та в якому стані й за яких умов вони мусять це робити, щоб це вважалося підготовкою добрих учинків? Вони щонайменше мусять мати позитивне й ініціативне ставлення, а при виконанні свого обов’язку вони мусять бути вірними, здатними діяти відповідно до істин-принципів і захищати інтереси Божого дому. Позитивність та ініціативність – це головне. Якщо ти завжди пасивний, це проблемно. Ти ніби не член Божого дому; ти не виконуєш свій обов’язок, а вимушений це робити на вимогу роботодавця, щоб отримати зарплату, – ти це робиш не добровільно. Навіть якщо ти трохи це робиш, то через те, що вимушений, і робиш це пасивно. Якби це не стосувалося твоїх інтересів, ти просто не став би цього робити, або якби ніхто за тобою не наглядав, ти категорично не став би цього робити. Такі негативні й пасивні дії – це не добрі вчинки. Тому люди такого типу дуже дурні. Вони дуже пасивні, коли треба робити позитивні речі й робити те, що вони мусять робити, – вони не роблять того, що спадає їм на думку, і не роблять посильних для себе речей, які вимагають часу й енергії; вони просто чекають і спостерігають збоку, думаючи, що найкраще буде, якщо це зроблять інші. Це проблемно, і їм дуже важко добре виконувати свій обов’язок. По-перше, твій рівень не те щоб замалий; по-друге, твій досвід не те щоб замалий; по-третє, тобі не те щоб бракує належних даних для того, щоб це зробити. У тебе є рівень для виконання цієї роботи, і якщо ти витратиш час та енергію, то зможеш її виконати, але ти цього не робиш, ти не готуєш добрих учинків. Це дуже прикро. Чому Я кажу, що це прикро? Тому що якщо через багато років ти озирнешся на це, тобі стане прикро, і якщо ти захочеш повернутись у той рік, той місяць і той день, щоб виконати ту роботу, усе зміниться, і той час уже мине. Ти не отримаєш другого такого шансу; коли та нагода мине, то вона мине, коли її втрачено, то її втрачено. Якщо ти впускаєш плотські задоволення, як-от добре поїсти чи гарно вдягнутися, то це не страшно, бо ці речі пусті й ніяк не впливають на твоє життя-входження, твою підготовку добрих учинків і твоє місце призначення. Але коли щось стосується того, як Бог ставиться до тебе та як Він тебе оцінює, або навіть шляху, яким ти йдеш, і твого місця призначення, то впустити нагоду зробити це дуже прикро. Причина в тому, що це залишить пляму та породить жаль на твоєму майбутньому шляху існування, і тобі за все життя не випаде другого шансу це надолужити. Хіба це не прикро? Якщо твій рівень занизький і ти не можеш узятися за цю роботу, то це не прикро – Божий дім може доручити її комусь іншому. Якщо ж ти здатний добре виконати цю роботу, але не робиш цього, то це надзвичайно прикро. Це нагода, дана тобі Богом, а ти не сприймаєш її всерйоз, не хапаєшся за цю нагоду й дозволяєш їй вислизнути з твоїх рук – це вкрай прикро! Для тебе це прикро, а Бога це розчаровує. Бог наділив тебе достатнім рівнем і чудовими даними, давши тобі змогу чітко бачити певні речі та бути компетентним у цій роботі. Але ти не маєш правильного ставлення до свого обов’язку, не виявляєш щирості, не кажучи вже про відданість, і не хочеш докласти всіх зусиль, аби виконати це добре. Це вкрай розчаровує Бога. … Припустімо, ти завжди недбало ставишся до істини та до свого обов’язку, на вигляд даєш обіцянки, а позаочі не втілюєш їх у життя, зволікаєш, тягнеш час, і в тебе немає позитивного ставлення, що полягає в увазі до Божих намірів. Хоча зовні ти не спричиняєш переривань і завад, не коїш зла, не дієш свавільно й безрозсудно, не безчинствуєш і виглядаєш людиною, що слідує правилам і дуже добре знає своє місце, проте ти не позитивно й ініціативно виконуєш те, про що тебе просить Бог, а хитруєш, викручуєшся й уникаєш виконання реальної роботи. Яким же шляхом ти все-таки йдеш у такому разі? Навіть якщо це не шлях антихриста, це щонайменше шлях неправдивого лідера» (Слово, т. 7. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (11)). Прочитавши цей уривок із Божих слів, я почала розмірковувати над собою. Відколи вищий лідер обтяв мене минулого разу, я знала, що була безвідповідальною у своїх обов’язках, і хотіла якнайшвидше покаятися. Спочатку я щодня працювала до пізньої ночі, і мої обов’язки дали певні результати, тому я думала, що виявила каяття. Але пізніше, якщо вище лідерство не зосереджувалося на певній роботі, мені це ставало в тягар, і я не хотіла цим перейматися. Я побачила, що «ініціативність» і «проактивність», які я демонструвала, були лукавими й нечистими. Оскільки після обтинання я боялася, що мене перепризначать або відсторонять, то заради збереження свого марнославства й статусу я деякий час терпіла труднощі та присвячувала себе роботі, але така поведінка була щонайбільше просто самозбереженням. Точнісінько як те, що Бог каже про найманого працівника, який робить лише те, що вимагає його роботодавець, щоб заробити платню; те, що він робить, іде не від серця. Із таким ставленням виконання моїх обов’язків не можна було вважати добрими вчинками. Справжнє виконання обов’язків є проактивним і містить відчуття ноші. Воно передбачає відданість обов’язкам і шукання істин-принципів, щоб забезпечити добре виконання роботи. Я поміркувала над своїми нещодавніми діями: коли лідерство доручило мені відповідати за зйомку відео з досвідними свідченнями, я зосередилася лише на цьому завданні, але щодо решти роботи – поки вона не зачіпала моїх інтересів, моє ставлення було цілком байдужим, і я розглядала іншу роботу як тягар і зайвий клопіт. Проблема з накопиченням необроблених відео стала для мене викриттям, і я усвідомила, що зовсім не покаялася. Та дещиця хорошої поведінки, яку я демонструвала, була лише спробою зберегти свій статус і відновити репутацію, а моє ставлення до обов’язків так і не змінилося. Я виконувала лише ті завдання, які доручало вище лідерство, і ті, що стосувалися моєї репутації та статусу. Це не було справжнім виконанням обов’язків. Істина полягає в тому, що бути лідером означає брати на себе більше турбот, ніж інші брати й сестри. Якщо я не хотіла нести відповідальність, мені слід було активно повідомити про це вище лідерство й дозволити іншим виконувати цю роль, а не обіймати посаду, не роблячи справжньої роботи. Це завдавало шкоди Божому дому. Хіба я не була просто несправжньою лідеркою, котра насолоджувалася благами статусу, але не виконувала справжньої роботи? Я згадала, як вище лідерство оцінило мене як «не гідну ані довіри, ані зрощування!». Саме такою я й була. Я нехтувала загальною роботою церкви та справді не заслуговувала на довіру. Робота, за яку я відповідала, крок за кроком зменшувалася, і коли я справді її втратила, то дуже пошкодувала. Я думала, що поки тримаюся роботи, безпосередньо дорученої мені лідерством, то зможу зберегти свій статус, але натомість втратила свої обов’язки й можливості готувати добрі вчинки та здобувати істину. Це було моєю найбільшою втратою. Якби я продовжувала виконувати свої обов’язки з таким ставленням, мене б точно оцінили як «постійно безвідповідальну й недбалу», і моїй особистій гідності настав би цілковитий кінець. Роблячи так, я руйнувала свою можливість виконувати обов’язки та свій шанс на спасіння!

Після цього я часто думала про цю ситуацію, відчуваючи, що була такою егоїстичною, думаючи у своїх обов’язках лише про власні інтереси. Потім я згадала деякі відповідні Божі слова, тож пошукала та прочитала їх. Всемогутній Бог говорить: «Перш ніж люди переживуть Божу роботу й зрозуміють істину, саме природа сатани перебирає на себе контроль і домінує над ними зсередини. Що саме охоплює ця природа? Наприклад, чому ти егоїстичний? Чому ти захищаєш свій власний статус? Чому твої почуття так впливають на тебе? Чому тобі подобаються ті неправедні речі й ті лихі речі? На чому ґрунтується твоє вподобання таких речей? Звідки беруться ці речі? Чому вони тобі подобаються й чому ти приймаєш їх? Наразі ви всі зрозуміли: головна причина полягає в тому, що отрути сатани містяться в людині. Тож що таке отрути сатани? Як їх можна виразити? Наприклад, якщо ти запитаєш: “Як людям слід жити? Заради чого людям варто жити?”, кожен відповість: “Кожен сам за себе, а невдах під три чорти”. Тільки ця єдина фраза виражає сам корінь проблеми. Філософія та логіка сатани стали життям людей. Чого б не прагнули люди, вони насправді роблять це для себе – і тому всі вони живуть для себе. “Кожен сам за себе, а невдах під три чорти” – така життєва філософія людини, яка також уособлює людську природу. Ці слова вже стали природою розбещеного людства, і вони є справжнім портретом сатанинської природи розбещеного людства. Ця сатанинська природа повністю стала основою для існування розбещеного людства. Протягом декількох тисяч років розбещене людство живе цією отрутою сатани, аж до сьогоднішнього дня» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Як іти шляхом Петра). Я перечитувала цей уривок знову й знову. Бог каже, що до того, як люди переживуть Його роботу та зрозуміють істину, сатана прищеплює їм різні отрути та правила виживання, які стають життям людей. Таким чином люди живуть образом сатани, а його природа контролює кожне слово й дію людини. Я була глибоко розбещена сатаною й дуже егоїстичною все своє життя. Коли сім’я чи друзі просили мене про допомогу, я з радістю погоджувалася, якщо мала з цього вигоду. Або ж, якщо це була людина, якій я хотіла догодити чи зблизитися з нею, я також була готова допомогти від усього серця. Але якщо я не могла отримати жодної вигоди, мені це ставало в тягар, і я навіть не хотіла з ними возитися. Тато казав мені: «Чому ти така безсердечна?». Але мені було байдуже до його слів, і я думала, що люди просто такі! Виконуючи свої обов’язки в церкві, я керувалася власними інтересами й зосереджувалася лише на тих завданнях, які приносили мені вигоду, рідко зважаючи на роботу церкви. Наприклад, коли деякі брати й сестри перебували в поганому стані, і якщо я безпосередньо за них відповідала, я допомагала їм із любов’ю, бо це дало б мені створити імідж хорошої лідерки в їхніх очах. Але якщо вони не були в зоні моєї безпосередньої відповідальності, то, навіть бачачи, що вони живуть у розбещених характерах, я думала, що якщо допомагатиму їм, то шукатиму Божі слова й витрачатиму сили й енергію на роздуми. Тому мені це ставало в тягар, і я не хотіла цим перейматися, або ж просто казала кілька поверхових слів у відповідь. Я думала, що так чинити дуже розумно, але коли замислилася над цим – що приніс мені егоїзм? Насправді, слідкування за різними завданнями містить різноманітні істини щодо того, як дивитися на речі й людей, а також різні принципи розвʼязання проблем. Не беручи участь у деяких справах, я несвідомо втрачала безліч можливостей здобути істину. До того ж, Бог милостиво дарував мені можливість виконувати лідерський обов’язок, щоб я навчилася брати на себе турботи, нести ношу й поступово відновлювати свою нормальну людськість. Це було Боже спасіння для мене, але я не хотіла брати на себе більше відповідальності чи турбот. Я постійно казала, що вдячна Богові й хочу відплатити Йому, але на ділі лише обманювала Бога. Мені справді цілковито бракувало людськості! Якщо я й далі не прагнутиму змін, то, коли Божа робота завершиться, мій труд добіжить кінця, і я буду покарана.

Згодом я прочитала ще один уривок із Божих слів: «Якщо ти припустишся помилки та лише скажеш: “Я по-справжньому ненавиджу себе! Як я міг зробити таку низьку, мерзенну річ? Мені так і кортить дати собі пару ляпасів!” – просто ненавидячи себе, то це буде марно. Головне – припустившись помилки, тобі треба бути здатним розрізнити, що зі зробленим не так, що змусило тебе це зробити, чому ти не можеш практикувати істину, у чому першопричина, а також яка основа та принципи твоїх дій. Ще головне – чи є таке, що, зіткнувшись із якимось питанням, ти свідомо чиниш згідно з Божими словами та свідомо повстаєш проти своїх сатанинських думок і поглядів, своїх амбіцій і жаги, своїх намірів і планів. Якщо ти свідомо робив усе це, значить, ти підготував добрі вчинки, і це чудово, і ти щось здобув. … Не коїти зла не рівнозначно тому, щоб готувати добрі вчинки. Не коїти зла та готувати добрі вчинки – це два різних поняття. Виконувати обов’язок, не коячи зла, – це те, що належить робити створеній істоті; це прояв, який слід мати тим, у кого є совість і розум нормальної людськості. Наприклад, дехто каже: “Є люди, які скоюють убивства, а я цього не робив; та людина крала в інших, а я цього не робив. Це означає, що я хороша людина”. Чи варто цим хвалитися? Чи слушне їхнє твердження? (Ні.) Це плутання понять. Не бути злодієм, не скоювати вбивств, не влаштовувати підпалів, не чинити перелюбу – це не те саме, що бути хорошою людиною. Не коїти зла, не порушувати закону – це не те саме поняття, що бути хорошою людиною. У того, щоб бути хорошою людиною, є власні стандарти. Не коїти зла та готувати добрі вчинки – це теж два різних поняття. Виконувати свій обов’язок, не коячи зла, – це те, чого ти маєш досягти як нормальна людина. А підготовка добрих учинків означає, що ти мусиш ініціативно й позитивно практикувати істину та належно виконувати свій обов’язок згідно з Божими вимогами й істинами-принципами. Ти мусиш мати вірність, бути готовим терпіти тяготи та платити ціну, бути готовим брати на себе відповідальність і здатним діяти позитивно й ініціативно. Загалом усі дії, здійснені відповідно до цих принципів, – це добрі вчинки. Якими б не були ці справи: великі вони чи малі, чи варті вони того, щоб люди про них пам’ятали, високими люди їх вважають або незначними, чи вважають люди їх вартими уваги, а чи ні, – в очах Бога все це добрі вчинки. Якщо ти підготував добрі вчинки, то зрештою це принесе тобі благословення, а не біди. … То яке ж зрештою визначення добрих учинків? Це вчинки, які щонайменше корисні для твого власного життя-входження та життя-входження братів і сестер, а також благотворні для роботи Божого дому. Якщо вони благотворні для тебе самого, для інших і для Божого дому, то ти ефективно показав себе перед Богом, і Бог це схвалює. Бог поставить тобі оцінку. Отже, оцініть ось що: скільки добрих учинків ви підготували за ці роки? Чи можуть ці добрі вчинки компенсувати твої переступи? Скільки добрих учинків залишиться після компенсації переступів? Потрібно дати собі оцінку та знати це напевно; у цьому не можна плутатися» (Слово, т. 7. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (11)). Божі слова вказали мені шлях. Каяття не може бути лише на словах. Якщо ти просто кажеш, що ненавидиш себе, це ще не означає справжніх змін. Головне – дивитися на те, що людина втілює в життя, і на її ставлення до свого обов’язку, особливо в питаннях, які стосуються роботи церкви. Те, чи закриває людина очі на проблеми й залишається осторонь, чи відстоює інтереси церкви, якраз і відображає її моральні якості. Читаючи Божу бесіду про різницю між добрими й лихими вчинками, я зрозуміла, що якщо людина не робить зла й не спричиняє переривань і завад, ще не робить її хорошою. Щонайбільше таку людину вважатимуть простодушною. Добрі вчинки передбачають ініціативу та процес шукання істини. Вони вимагають вирішення справ згідно з принципами, щоб узгоджуватись із Божими намірами. Саме така практика означає справжні добрі вчинки. Зрештою, Бог визначає фінал людей залежно від того, чи робили вони добрі вчинки. Озираючись назад, після того як я повірила в Бога, більшість обов’язків я виконувала заради слави й вигоди, і я рідко з власної ініціативи практикувала істину. Я не викривала активно й не повідомляла про несправжніх лідерів чи антихристів, і майже ніколи не допомагала братам і сестрам вирішувати їхні труднощі та проблеми. Здебільшого я просто дотримувалася сатанинського правила виживання: «Моя хата скраю». Як церковна лідерка, я не хотіла виконувати більшість роботи в межах своєї відповідальності, і через те, що я була керівницею, яка ні в що не втручається, робота затримувалася. Це були лихі вчинки. Оцінюючи себе за істинами-принципами, я усвідомила, що за роки віри в Бога майже не підготувала жодних добрих вчинків, а натомість накопичила чимало лихих. Я відчула себе у великій небезпеці, тож помолилася Богові: «Боже, хоча я виконувала обов’язки в Божому домі всі ці роки, я не ставилася до себе як до людини Божого дому, і майже ніколи не була ініціативною в підтримці церковної роботи. Я була занадто егоїстичною й ницою! Боже, я хочу покаятися. Будь ласка, допоможи мені та проникливо спостерігай за мною. Я хочу практикувати істину, щоб догодити Тобі».

Після цього я почала планувати свій час для виконання обов’язків. Я розумно організовувала свою щоденну роботу й щовечора перед сном планувала справи на наступний день. Це допомогло мені зосередитися й виконувати більше справ, і я також мала змогу долучатися до іншої роботи. Практикуючи так деякий час, я виявила, що розумне планування підвищило ефективність роботи й дозволило мені робити більше справ за день. Іноді, коли брати й сестри з інших команд зверталися до мене по допомогу, я також брала на себе ці турботи, і в процесі молилася Богові, щоб прийняти Його проникливе спостереження. Якщо я погоджувалася щось зробити, я мала вкласти в це душу й не могла просто робити це недбало. Іноді мені все ще було в тягар слідкувати за іншою роботою, але коли я це усвідомлювала, то активно повставала проти себе і намагалася якнайкраще вникати в деталі роботи. Я знаю, що моя сатанинська природа вкорінилася дуже глибоко, і двох випадків обтинання замало, щоб її позбутися. Тому я молю Бога проникливо спостерігати за моїм серцем, щоб Він провчав і дисциплінував мене, коли я безвідповідально ставлюся до своїх обов’язків, дозволяючи мені жити нормальною людськістю й бути людиною, яка має совість і людськість. Я також дуже вдячна Богові за ці два випадки обтинання, які дозволили мені усвідомити серйозні наслідки безвідповідальності у моїх обов’язках, пробудитися й дещо змінитися.