Чому я не хотіла йти на жертви у виконанні свого обов’язку

25 Квітня, 2023

Чан Цзін (Південна Корея)

Я працювала над графічним дизайном, і керівниця групи дала мені завдання створити новий вид зображення. Я тоді була не дуже досвідченою та не знала ані принципів, ані основ цього завдання. Я доклала до нього чимало зусиль, однак результат вийшов не таким уже й чудовим. Я кілька разів редагувала його, але краще не ставало. Я вирішила, що створювати дизайн у цьому новому стилі справді важко. Коли керівниця наказала мені зробити ще одне подібне зображення, я почала опиратися. Я намагалася вигадати способи скинути це на когось іншого й навіть навмисно сказала в присутності керівниці, що не дуже знаюся на такому виді дизайну. Вона зрозуміла хід моїх думок та припинила давати мені такі завдання. Пізніше керівниця церкви попросила мене в останню мить відредагувати зображення й доручила керівниці групи дати мені докладні інструкції. Це було доволі терміново, і я мала якомога швидше відредагувати його, відштовхуючись від оригінальної композиції, а потім відшліфувати деталі. Завдання здалося мені простим. Оскільки основна форма вже була, декількох дрібних правок мало б вистачити. Однак керівниця групи залишилася незадоволеною моїм редагуванням та запропонувала кілька варіантів, як його виправити. Мені це здалося морокою, і я не хотіла цього робити. Я вважала, що зображення загалом нормальне – раз його можна використати, цього достатньо. Невже для виправлення дійсно треба було так морочитися з деталями? Це було б даремним витрачанням часу й зусиль. Отже, я вирішила поділитися своїми думками. На мій подив, керівниця групи надіслала мені ось таке повідомлення: «Ти не вкладаєш душу у свій обов’язок та нічого не прагнеш досягти. Ти завжди шукаєш привід уберегтися від проблем та працюєш недбало. Як можна добре виконувати обов’язок із таким ставленням?» Побачивши таку критику, я замішалася та образилась. Невже я дійсно була настільки поганою? За кілька днів керівниця церкви розправилася зі мною через те, що я жадала плотських задоволень та ухилялася від будь-яких складних завдань. Вона сказала, що я хотіла уникнути мороки зі складним дизайном і не доклала до нього достатньо зусиль, що я завжди безладно виконувала свій обов’язок, і на мене не можна покластися. Її слова влучили просто в яблучко. Навіть сестра, яка добре мене знала, різко сказала: «Якщо ти як дизайнерка не замислюєшся над тим, як створити хорошу графіку, хіба це належне виконання обов’язку?» Її слова вразили, наче на мене вилили відро холодної води. Мені здалося, що мій час на цій посаді, мабуть, добіг кінця – усі знали, що я за людина, тож ніхто мені тепер не довірятиме.

Того вечора я пригадала всі недавні події та оцінки моїх дій іншими людьми. Я дуже засмутилася й зненавиділа себе за те, що всіх підвела. Чому я так виконувала свій обов’язок? Я все плакала й плакала. Страждаючи, я прочитала ось це в Божих словах: «Виконуючи свій обов’язок, люди завжди вибирають легку роботу, яка не втомить їх, яка не буде пов’язана з витримуванням впливу стихій на відкритому повітрі. Це називається вибирати легку роботу й ухилятися від тяжкої, і це прояв жадання плотських утіх. Що ще? (Завжди скаржитися, коли твій обов’язок трохи тяжкий, трохи нудний, коли його виконання передбачає сплату певної ціни.) (Перейматися їжею та одягом, а також потурати плоті.) Усе це є проявами жадання плотських утіх. Коли така людина бачить, що завдання надто трудомістке або ризиковане, вона перекладає його на плечі когось іншого; сама вона виконує лише неквапливу роботу й виправдовується, чому не може виконувати іншу, кажучи, що в неї низький духовний рівень і що вона не має необхідних навичок, що це занадто для неї, у той час як насправді це відбувається тому, що вона жадає втіх плоті. … Є також випадки, коли люди завжди скаржаться, виконуючи свій обов’язок, коли вони не хочуть докладати жодних зусиль, коли, як тільки в них є трохи вільного часу, вони відпочивають, бездіяльно базікають або насолоджуються дозвіллям та розвагами. А коли робота набирає обертів і це порушує ритм і рутину їхнього життя, вони нещасливі й невдоволені цим. Вони бурчать і скаржаться, і вони стають недбалими й поверховими у ставленні до свого обов’язку. Це жадання плотських утіх, чи не так? … Чи підходять люди, спраглі плотських утіх, для виконання обов’язку? Підніміть тему виконання свого обов’язку, поговоріть про сплату ціни й страждання від труднощів, і вони продовжать хитати головою: у них було б забагато проблем, вони сповнені нарікань, вони негативно ставляться до всього. Такі люди непотрібні, вони не мають права виконувати свій обов’язок і мусять бути вигнані» («Слово», т. 5. «Обов’язки керівників і працівників»). З Божих слів я побачила, що обрання простих, легких завдань при виконанні обов’язку та постійне скидання складної та важкої роботи на інших ніяк не стосується ані інтелекту, ані духовного рівня. Це жага комфорту та небажання йти на жертви. Якщо згадати, то коли керівниця групи призначила мене працювати над новим видом дизайну, я вирішила, що це складно, тому що я тільки вчилася. Мені довелося страждати, йти на жертви, ретельно все продумувати та постійно переробляти, щоб добре виконати роботу. Я не хотіла морочитись, тому ухилялася та знаходила приводи передати це комусь іншому. Мені хотілося лише простої та легкої роботи. Коли керівниця церкви попросила мене відредагувати зображення, керівниця групи дала мені докладні інструкції з надією, що я впораюся краще. І хоча я погодилася це зробити, я вирішила, що це морока, тож не дуже докладала зусиль до цього завдання, намагаючись полегшити собі життя. У результаті зображення вийшло погане, і його довелося кілька разів переробляти. Хай би що це було, я неохоче бралася за роботу, яка вимагала багато розумових чи фізичних зусиль. Мені хотілося робити все якомога простіше й легше, я надто переймалася плоттю. У Божих словах я прочитала: «Такі люди непотрібні, вони не мають права виконувати свій обов’язок і мусять бути вигнані». Це трохи налякало мене. Я завжди зважала на плоть та жадала комфорту, виконуючи свій обов’язок, і зовсім не хотіла страждати та йти на жертви. Я думала лише про те, щоб не докладати фізичних зусиль та не навантажувати ані серце, ані розум. Виконуючи свій обов’язок, я була нещирою та не виявляла відданості Богу, я вважала, що якщо я виконуватиму завдання, нехай навіть безладно, цього достатньо. Я відігравала зовсім не позитивну роль. Ба більше, я заважала прогресу в роботі. Якби я й надалі так чинила, не міняючись, Бог рано чи пізно вигнав би мене.

Згодом я прочитала ще трохи Божих слів. «На перший погляд здається, що в деяких людей немає жодних серйозних проблем протягом усього часу виконання ними свого обов’язку. Вони не роблять нічого явно злого; вони не викликають розколів або безчинств та не йдуть шляхом антихристів. Виконуючи свій обов’язок, вони не допускають жодних серйозних помилок або принципових проблем, але, самі того не усвідомлюючи, через кілька коротких років виявляються викритими як ті, хто взагалі не приймає істину, хто належить до невіруючих. Чому так трапляється? Інші не можуть побачити в них проблему, але Бог ретельно досліджує найглибші куточки сердець цих людей, і Він бачить проблему. Вони завжди недбалі й нерозкаяні у виконанні свого обов’язку. З плином часу їх викривають, як і слід було чекати. Що означає залишатися нерозкаяним? Це означає, що, хоча вони цілком виконують свій обов’язок, вони завжди мають неправильне ставлення до нього, ставлення недбалості та поверховості, несерйозне ставлення, і вони ніколи не були сумлінними, а тим більше відданими. Вони можуть докладати трохи зусиль, але при цьому просто виконують механічні дії. Вони не викладаються на повну силу, а їхнім переступам немає кінця. З точки зору Бога, вони ніколи не каялися; вони завжди були поверховими, і в них ніколи не відбувалося жодних змін, тобто вони не полишають зло, яке чинять їхні руки, і не каються перед Ним. Бог не бачить у них ставлення каяття, і Він не бачить повної зміни в їхньому ставленні. Вони заповзятливі в такому своєму ставленні та методі виконання свого обов’язку та Божого доручення. У жодному аспекті цього впертого, непримиренного характеру немає змін, і, крім того, вони ніколи не почували себе в боргу перед Богом, ніколи не відчували, що їхні недбалість і поверховість – це переступ, злий учинок. У їхніх серцях немає ні почуття обов’язку, ні провини, ні самодокору, і тим більше самозвинувачення. І через довгий час Бог бачить, що така людина не піддається виправленню. Що б Бог не говорив і скільки б проповідей вони не почули або скільки б правди вони не розуміли, усе це не торкається їхнього серця, і їхнє ставлення не демонструє часткової чи повної зміни. Бог бачить це й каже: “Для цієї людини немає надії. Ніщо з того, що Я кажу, не торкається її серця, і ніщо з того, що Я кажу, не змінює її. Немає жодного засобу, який міг би змінити її. Ця людина непридатна для виконання своїх обов’язків, як непридатна вона й для того, щоб прислужувати в Моєму домі”. Чому Бог так говорить? Тому що коли вона виконує свій обов’язок і роботу, вона незмінно залишається недбалою й поверховою. Хай як сильно її обтинають і з нею розбираються, і хай як багато поблажливості й терплячості їй дарують, це не дає результату й не може змусити її по-справжньому покаятися чи змінитися. Це не може змусити її добре виконувати свій обов’язок, це не може дозволити їй стати на шлях пошуку істини. Тож ця людина не піддається виправленню. Коли Бог визначає, що людина не піддається виправленню, чи Він і надалі міцно її триматиме? Ні, не триматиме. Бог її відпустить» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Частина третя»). «За яким стандартом учинки людини оцінюються як добрі чи злі? Це залежить від того, чи має вона у своїх думках, проявах і діях свідчення про те, що вона практикує істину й утілює реальність істини в життя. Якщо ти не маєш цієї реальності або не живеш нею, то, без сумніву, ти злочинець. Як Бог розглядає лиходіїв? Твої думки й зовнішні дії не свідчать про Бога, вони не присоромлюють сатану й не перемагають його; натомість вони ганьблять Бога і вкриті плямами, які приносять Богові сором. Ти не свідчиш про Бога, не присвячуєш себе повністю Богові й не виконуєш свої зобов’язання й обов’язки перед Богом; натомість ти працюєш заради самого себе. Що значить “заради самого себе”? Якщо бути точним, це означає заради сатани. Тому, врешті-решт, Бог скаже: “Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня”. В очах Бога ти не зробив добрих вчинків; радше твоя поведінка стала злою. Ти не тільки не отримаєш Божого схвалення, а ще й будеш засуджений. Чого прагне здобути людина з такою вірою в Бога? Чи не зійшла б така віра врешті-решт нанівець?» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Свободу та визволення можна здобути, лише відкинувши свій розбещений характер»). Я вважала, що хоч і скидала на інших важчі та складніші проєкти, та ніколи не байдикувала, а іноді працювала над якимсь дизайном допізна. Мені здавалося, що такого виконання свого обов’язку цілком достатньо. Але з Божих слів я зрозуміла, що Він дивиться не на обсяг виконаної нами роботи чи витрачених зусиль, а на наш підхід до свого обов’язку, на те, чи враховуємо ми Божу волю, чи маємо свідчення практики істини. Саме так Він вирішує, чи отримає людина Його схвалення за виконання обов’язку. Зовні я ніби й постійно виконувала свій обов’язок, але ставилася до нього недбало та несерйозно, дбаючи лише про плоть та потураючи собі. Я робила тільки щось легке та цуралася всього складного, не маючи ані краплини відданості чи покірності. Недостатньо так відбувати службу, це спроба обманути Бога. Я згадала, як керівниця групи давала мені важливі завдання, коли я тільки починала, але оскільки я весь час безладно виконувала свій обов’язок і тяжіла до легкої роботи, враховуючи лише свої бажання, а не роботу церкви, вона припинила давати мені важливі проєкти. Я стала людиною, на яку не могли покластися ані Бог, ані інші люди, я просто відбувала службу, виконуючи прості завдання. Таким ставленням до свого обов’язку я не лише не робила добрих вчинків, а й накопичувала переступи. Якщо я не відкину це зло й не покаюся перед Богом, і мої переступи множитимуться, Він зневажатиме мене й відкине, і тоді Він повністю викриє та вижене мене. Тут мене осяяло, наскільки небезпечним було моє ставлення до обов’язку, і я трохи злякалася. Я також усвідомила, що цього разу обтинанням та розправою Бог слав мені нагадування й попереджав мене. Я була надто нечутливою та важкою на підйом. Якби інші не почали тицяти мене в це носом, я б не помітила, що моє ставлення до обов’язку огидне Богові. Я знала, що мушу негайно змінити цей неправильний стан, покаятися перед Богом та усунути свої непримиренність і непокору.

Я прочитала ще трохи Божих слів про свій стан потурання плоті та прагнення легкого шляху, включно з цим уривком: «Яку б роботу деякі люди не здійснювали або який би обов’язок вони не виконували, вони не здатні досягти успіху в тому; це забагато для них, вони не здатні виконувати жодні зобов’язання чи обов’язки, які люди мусять виконувати. Хіба вони – не сміття? Чи вони й досі гідні називатися людьми? За винятком простаків та осіб із розумовими й фізичними вадами, чи є на світі хто-небудь, хто не мусить виконувати свої обов’язки та зобов’язання? Але такі люди завжди потурають, ведуть брудну гру й не бажають виконувати свої зобов’язання; мається на увазі, що вони не хочуть вести себе так, як личить порядній людині. Бог дав їм духовний рівень і таланти, Він дав їм можливість бути людьми, але вони не можуть використовувати це задля виконання свого обов’язку. Вони нічого не роблять, але хочуть усім насолоджуватися. Чи гідна така особа називатися людиною? Незалежно від того, яка робота їм призначена, – важлива чи звичайна, тяжка чи проста, – вони завжди недбалі й поверхові, завжди ліниві та ненадійні. Коли виникають проблеми, вони намагаються перекласти відповідальність за них на інших людей; вони не беруть на себе жодної відповідальності, бажаючи продовжувати жити своїм паразитичним життям. Хіба вони – не нікчемне сміття?» («Слово», т. 5. «Обов’язки керівників і працівників»). «Що це за люди – ті, від кого немає користі? Люди, від яких немає користі, безтолкові та пасивно пливуть по життю. Такі люди несумлінні й не несуть відповідальності за зроблене; у них завжди все шкереберть. Вони не прислухаються до твоїх слів, як би ти не спілкувався з ними про істину. Вони думають: “Хочу і пливу по життю – яка різниця? Я виконую свій обов’язок і маю що їсти, цього достатньо. Принаймні мені не треба жебракувати. От якщо колись мені не буде чого їсти, тоді я й буду щось думати. Небо завжди залишає якісь двері відчиненими. Ти кажеш, що я несумлінний, нерозсудливий чи безтолковий, – ну то й що? Я не порушував закону, нікого не вбивав, нічого не підпалював. Моя найбільша проблема – хіба те, що в мене просто не найкраща вдача, але для мене це не біда. Поки я маю що їсти, усе нормально”. Що ти думаєш про таку точку зору? Кажу тобі: такі безтолкові люди, що пасивно пливуть по життю, усі приречені бути вигнаними. Їм ніяк не досягти спасіння. Тих, хто вірить у Бога вже кілька років, однак ледве прийняв істину, буде вигнано. Ніхто з них не виживе. Сміття й нікчеми – це все дармоїди, приречені бути вигнаними. А керівників і працівників, які цікавляться тільки тим, аби прогодуватися, тим більше потрібно знімати й виганяти. Такі безтолкові люди теж хочуть бути керівниками та працівниками, але вони цього не варті. Вони не виконують ніякої реальної роботи, але хочуть керувати. Вони воістину не мають сорому» («Слово», т. 5. «Обов’язки керівників і працівників»). Суворе Боже одкровення змусило мене усвідомити, що постійна недбалість у виконанні обов’язку та неприйняття відповідальності перетворюють тебе на нікчему. Якщо ти не вкладаєш душу в те, що робиш, завжди байдикуєш, не виконуєш свої обов’язки як слід і не здобуваєш нові навички, то ти – непотріб. Я проаналізувала себе та побачила, що виконувала свій обов’язок саме так. Хай би яку роботу мені давали, я не хотіла надто нею перейматися, страждати чи прагнути чогось досягти. Мене цілком задовольняло виглядати зайнятою та робити бодай щось. Виконуючи свій обов’язок у такий спосіб, хіба я не байдикувала? Мені також спало на думку, що я з дитинства заздрила людям із багатих сімей, які не мали ані найменшого клопоту, могли подорожувати та вели комфортне, легке життя. Мені страшенно хотілося й собі мати таке життя. Я вважала, що оскільки ми, люди, живемо лише кілька десятиліть, нам треба насолодитися життям, інакше воно буде марним, хіба ні? Я виросла й побачила, що всі інші тяжко працюють, щоб заробити, тому відкрила власний бізнес. Однак я й досі не бажала витрачати надто багато зусиль, тому постійно дивилася серіали й читала романи. Я не надто переживала за свій бізнес, чи заробляю я гроші, чи ні. До кінця року я не тільки нічого не заробила, а й втратила гроші. Але й це не надто мене засмутило, я втішалася, гадаючи, що трохи збитків – це не страшно, поки в мене є що їсти. Я дивилася на життя з позиції «Пий сьогоднішнє вино сьогодні, а про завтрашній день турбуйся завтра» та «Живи одним днем і його втіхами, бо життя коротке». Оскільки я перебувала під впливом цих сатанинських ідей, то ніколи не виконувала свої обов’язки як слід та не прагнула успіху; у мене не було жодних життєвих цілей. Я так і жила цими ідеями, навіть ставши вірянкою. Я вважала, що жити, особливо не переймаючись виконанням обов’язку, не напружуючись, не навантажуючи мозок та не нервуючи – це прекрасно. Але насправді я не могла винести жодної роботи. Я ні на що не годилася й була повною нікчемою. Що більше я аналізувала свою поведінку, то більше дивувалася. Хіба я – не той паразит, якого викриває Бог? Щоб спасти людство, Бог не тільки виявив Свої слова й надав нам істину та життя, Він ще й подарував нам усе, що потрібно для життя, і дозволив нам насолоджуватися достатком. Він наглядає за нами та захищає нас, утримуючи нас від пасток сатани. Але я була бездушною. Я не знала, що своїм обов’язком маю відплатити за Божу любов, та натомість перетворилася на лінивого паразита. Це сатанинське мислення отруїло мене й просочилося всередину. Я знала лише задоволення та потурання плоті. Я б ніколи серйозно не замислилася над своїми обов’язками й тим, як їх виконувати добре, щоб задовольнити Бога. Дійшовши до цього у своєму самоаналізі, я відчула нудоту, огиду та презирство до самої себе. Я відчула, що сатана справді надто глибоко розбестив мене. Я втратила сумління й розважливість і стала дуже нечутливою. Я також побачила, як сатана використовує ці думки, щоб паралізувати людей та спотворити нас ще більше. Зрештою ми стаємо непотребом, як живі бездушні мерці. Я дуже засмутилася, що не виконувала свій обов’язок як слід і не зробила нічого, щоби втішити Бога. Я почувалася у великому боргу перед Богом і молилася: «Боже, сатана так глибоко розбестив мене. Без Твого одкровення я б ніколи не побачила, наскільки серйозна моя проблема. Я була безвідповідальною та поводилася не по-людськи, виконуючи свій обов’язок, я так насолоджувалася Твоєю благодаттю, але ніколи не віддячувала за Твою любов. Я була паразитом. Я бачу, що плоть – моя найбільша перешкода у практикуванні істини. Я хочу зректися плоті та покаятися перед Тобою, щоб змогти свідомо шукати істину та виконувати свій обов’язок згідно з Твоїми вимогами».

Згодом я прочитала ще трохи Божих слів. Всемогутній Бог говорить: «Ти – людина, а значить, ти повинен замислитися над тим, які в людини повинності. Повинності, які безбожники ставлять найвище, – бути добрим сином чи дочкою, забезпечувати своїх батьків, прославляти сімейне ім’я тощо, – не варті й згадки. Усе це пусте й позбавлене всякого реального змісту. Яким є самий мінімум повинностей, що їх мусить виконувати людина? Найпрактичніше – це те, щоб сьогодні ти добре виконував свій обов’язок. Задовольнятися лише формальними діями – не значить виконувати свої повинності, і вміти лише бездумно повторювати слова вчень – теж не значить виконувати свої повинності. Тільки практикувати істину та робити справи згідно з принципами – значить виконувати свої повинності, і повинність можна справді вважати виконаною лише тоді, коли ти втілив істину в життя результативно та з користю для людей. Який би обов’язок ти не виконував, твою повинність можна справді вважати виконаною, тільки якщо ти наполегливо дієш згідно з принципами істини. Робити справи формально, як роблять люди, – означає бути поверховим і недбалим; ти належно виконуєш свій обов’язок і повинність лише тоді, коли дотримуєшся принципів істини. А коли ти виконуєш свою повинність, хіба це не прояв вірності? Це прояв вірності своєму обов’язку. Бог стане до тебе прихильним і схвально на тебе подивиться тільки тоді, коли в тебе буде це почуття відповідальності, ця воля й бажання, коли в тобі проявиться вірність своєму обов’язку. Якщо ж у тебе немає навіть цього почуття відповідальності, то Бог ставитиметься до тебе зі зневагою, як до ледаря й дурня. … Чого Бог очікує від людини, якій призначив певне завдання в церкві? По-перше, Бог сподівається, що ця людина буде відповідальною та старанною, що поставиться до завдання як до дуже важливого й виконає його добре. По-друге, Бог сподівається, що ця людина варта довіри, що її почуття відповідальності не похитнеться, а її характер витримає випробування, скільки б часу не знадобилося на завдання та як би не змінилося її оточення. Якщо ця людина варта довіри, то Бог спокійний. Він більше не контролюватиме цю справу та не перевірятиме результати роботи, бо в серці Бога є довіра до цієї людини. Коли Бог дає їй таке завдання, вона обов’язково виконує його без жодних помилок. Коли Бог доручає людям завдання, хіба це не Його бажання? (Його.) То що ж ти мусиш зробити, щоб Бог довіряв тобі та був до тебе прихильним, після того як ти зрозумієш Божу волю? Часто буває, що люди виконують свій обов’язок із такими результатами, поведінкою та ставленням, що навіть починають зневажати самі себе. То як же ти можеш вимагати, щоб Бог був до тебе прихильним, милостивим або якось особливо до тебе ставився? Хіба це не нерозумно? (Так, нерозумно.) Навіть ти сам дивишся на себе з презирством, навіть ти сам себе зневажаєш, тож тобі немає сенсу вимагати, щоб Бог був до тебе прихильним. Отже, якщо ти хочеш Божої прихильності, інші люди принаймні повинні тобі довіряти. Якщо ти хочеш, щоб інші тобі довіряли, ставилися до тебе прихильно, думали про тебе добре, то щонайменше мусиш бути поважним, відповідальним, вірним своєму слову та вартим довіри. А перед Богом? Якщо ти також виконуєш свій обов’язок відповідально, старанно та віддано, ти вже здебільшого виконав Божі вимоги до тебе. А значить, у тебе є надія здобути Боже схвалення, чи не так?» («Слово», т. 5. «Обов’язки керівників і працівників»). З Божих слів я дізналася, що кожна людина має власну відповідальність та обов’язки й має жити гідним та значущим життям, головне те – чи здатні ми нести відповідальність та серйозно й уважно ставитися до свого обов’язку. Не треба, щоб інші постійно спонукали нас, ми повинні самі відчувати відповідальність. Хай би що сталося згодом, важливо, чи вкладає людина душу в те, що робить. Лише люди з таким ставленням мають характер і гідність, вони надійні, і Бог пам’ятатиме їхні вчинки. Розуміння Божої волі стало для мене просвітленням та вказало мені шлях практики. Виконуючи свій обов’язок згодом, я постійно нагадувала собі бути уважнішою, шукати принципи істини та намагатися працювати якомога краще.

Якось ми з однією сестрою обговорювали дизайн зображення, і вона сказала, що ми маємо орієнтуватися на західні стилі та зробити зображення вражаючим. Почувши слово «вражаючий», я вирішила, що це буде складно, і хоча я знала, що західні стилі виглядають гарно, створити всі ці декоративні ефекти буде непросто. Інші сестри вже робили такий дизайн раніше, а мені трохи бракувало навичок у цьому. Мені буде доволі складно зробити хорошу роботу, і це потребуватиме чимало часу та зусиль. Я засумнівалася й хотіла відмовитись, щоб це зробила інша сестра, але тоді згадала уривок із Божого слова, який нещодавно прочитала: «Припустімо, церква дає тобі завдання, і ти кажеш: “…Яке б завдання церква мені не доручила, я вкладу в нього всі сили та душу. Якщо я чогось не зрозумію чи в мене виникне проблема, я помолюся Богу, пошукаю істину, зрозумію принципи істини та зроблю свою справу добре. Яким би не був мій обов’язок, я докладу всіх своїх сил і можливостей, аби виконати його як слід і догодити Богові. Чого б я не міг досягти, я зроблю все можливе, щоб узяти на себе всю відповідальність, яку мені належить нести, і принаймні не йтиму проти совісті й розуму, не тішитимуся плодами чужої праці та не буду ні недбалим і поверховим, ні лукавим і ледачим. Усе, що я робитиму, буде не нижчим за стандарти совісті”. Це мінімальний стандарт людської поведінки, і той, хто так виконує свій обов’язок, може претендувати на звання совісної, розумної людини. Ти повинен щонайменше виконувати свій обов’язок так, щоб твоя совість була чистою, і ти повинен принаймні відчувати, що чесно заробляєш своє триразове харчування, а не отримуєш його в подачку. Це називається почуттям відповідальності. Високий твій духовний рівень чи низький, розумієш ти істину чи ні, ти мусиш ставитися до роботи так: “Мені доручено цю роботу, а значить, я мушу підійти до неї серйозно; я мушу перейнятися нею та виконати її добре, вклавши в неї всі сили й душу. Я не можу взяти на себе сміливість гарантувати, що зумію зробити її ідеально, але я ставлюся до неї так: я зроблю все можливе, щоб її було виконано добре, і я точно не буду при цьому ні недбалим, ні поверховим. Якщо виникне проблема, то я повинен буду взяти на себе відповідальність, винести з проблеми урок і добре виконати свій обов’язок”. Це правильне ставлення» («Слово», т. 5. «Обов’язки керівників і працівників»). Я подумала про те, як безвідповідально виконувала свій обов’язок раніше. Я весь час працювала безладно та робила чимало такого, що викликало в Бога огиду. Цього разу мені не можна потурати плоті та жадати комфорту, я мала врахувати Божу волю та прийняти відповідальність за свій обов’язок. Я мовчки вирішила, що незалежно від того, скільки я зможу досягти, перш за все я маю підкоритися та старанно працювати. Найважливішим було докласти всіх можливих зусиль. З цими думками я відчула, що тепер маю напрямок. Я обміркувала принципи нашої роботи, зібрала деякі зразки, потім створила декілька варіантів і надіслала їх іншим сестрам для пропозицій. Після кількох редагувань завдання нарешті було завершено. Зробивши роботу в такий спосіб, я відчула мир на душі, мені здалося, ніби я стала прагматичнішою, ніж раніше.

Після цього я зосередилася на самоаналізі та зреченні плоті під час виконання свого обов’язку. Я пересвідчилася, що треба ретельніше обмірковувати дрібні деталі у повсякденному житті та в завданнях, які мені доручала церква, і думати, як найкраще виконати свій обов’язок. Насправді мене це не так і втомлювало; натомість я почувалася задоволеною. Бути такою людиною справді чудово. Хоча іноді мені й досі хочеться вдовольнити плоть та побалувати себе, я краще усвідомлюю свою розбещеність, ніж раніше. Я знаю, що мушу негайно помолитися й попросити Бога допомогти мені зректися плоті, дисциплінувати мене, якщо я знову поводитимусь недбало, облудно та безвідповідально. З часом я змогла прийняти тягар свого обов’язку, з готовністю несла відповідальність та виконувала свій обов’язок. Це єдиний спосіб жити чесно, гідно та з миром у серці!

Якщо Бог допоміг вам у вашому житті, натисніть кнопку, щоб приєднатися до нашої групи. Давайте вивчати слова Бога, щоб наблизитися до Нього.

Супутній контент

Зв’язок із нами в Messenger