Бай Сюе (Південна Корея)

У 2019 році я відповідала за створення церковних відео, а також служила керівницею церкви. На той час я присяглася сумлінно виконувати свій обов’язок. Після цього я справді вкладала в обов’язок усю свою душу та навчалася церковної роботи у сестри, яку мені призначили як напарницю. Я робила все, що могла, щоб відвідувати всі малі та великі зібрання й щодня перевіряла відео. Щодня в мене було дуже багато роботи. Але через якийсь час я втомилася й поступово втратила рішучість, яку мала спершу. Я все частіше опиралася такому неспокійному життю. Особливо коли я переглядала відео, то повинна була уважно й ретельно все обмірковувати, а потім запропонувати раціональні рішення будь-яких виявлених мною проблем. Я вирішила, що це вимагає надто багато розумових зусиль, і не хотіла це робити. Після цього я стала недбалішою при перегляді відео, а деякі взагалі дивилася поверхово й одразу відповідала. Іноді я бачила явні проблеми, але не зважала на них, тому що інакше мені б довелося шукати рішення, тож я просто мовчала. Я ставала все недбалішою у своєму обов’язку, а це означало, що відео постійно пересилали туди й назад для перевірки. Чимало людей даремно витрачали на це власні сили. Це вилилося у серйозні наслідки, але я відмовлялася від самоаналізу. Я навіть вважала, що це не має прямого відношення до мене і що така ситуація склалася через те, що у відео інших людей було надто багато проблем.

Якось я натрапила на вражаючі проблеми в одному з відео, яке потрапило до мене та потребувало свіжих ідей. Усі пропонували різноманітні ідеї, від яких у мене голова йшла обертом. Я стомлювалася навіть думати про це, тож вирішила, що дозволю іншим скласти план. Я делегувала задачі під приводом, ніби стежу за загальним ходом робіт, щоб виправдати відсутність нагляду та контролю зі свого боку. Однак оскільки ніхто ще не стикався з подібними проблемами, люди не дуже розуміли деякі принципи та не знали, як підійти до такої складної роботи. Через це справа не рухалась, і відео врешті-решт не стали випускати. Моя напарниця, сестра Лі, побачила, що ми неефективні, а робота йде повільно, тож вона попередила та спонукала нас прискорити роботу. Я поскаржилася, що вона надто сувора до нас, і тоді інші брати та сестри підтримали мене, опираючись її керівництву. Це змусило Лі стримуватись, і вона щоразу дуже обережно обговорювала з нами роботу та організацію. Це призвело до нових затримок, і ми перестали рухатися вперед. Зазвичай я не надто переймалася набуттям професійних навичок і відчувала, що збір навчальних матеріалів вимагав надто багато зусиль, тож я завжди перекладала це на Лі. Іноді я не брала участь у навчанні під приводом, що надто зайнята виконанням свого обов’язку. Таким чином, я стала невимогливою та млявою у своєму обов’язку. Якось я навіть завчасно не підготувалася до робочої дискусії, й інші даремно витратили свій час.

Тоді одного дня я спускалася сходами, пропустила один зі східців, впала та підвернула щиколотку. Я не замислилась, чому це сталося зі мною, просто вирішила, що тепер можу трохи відпочити як слід, оскільки в мене хвора нога. Лі кілька разів викрила мене та розправилася зі мною, вона сказала, що я не зношу тягар свого обов’язку, і що це затримує роботу церкви та негативно впливає на інших. Після спілкування з нею я кілька днів залишалася продуктивною, а потім знову починала лінуватися. Я не усвідомлювала, наскільки серйозною була ця проблема, і просто дивилася на неї крізь пальці, вважаючи, що просто трохи лінуюся, адже я не зарозуміла, не обмежую та не пригноблюю інших деспотичною поведінкою, тож це не така вже й проблема. У будь-якому разі, в мене є певний духовний рівень та деякі професійні навички, отже, мене не звільнять. Відповідно, я не слухала попереджень Лі та геть не сприймала їх серйозно. Я продовжувала лінуватися у своєму обов’язку, а деякі завдання взагалі вважала тягарем та клопотом. Недбале виконання мого обов’язку означало, що чимало відео довелося відправляти на переробку, і їхній випуск відкладався на невизначений строк.

Одного ранку керівниця вищого рівня раптом неочікувано зайшла до нас і заявила, що наш обов’язок не дає жодних результатів, а проблеми, про які вже говорилося, досі не ліквідовано. Вона спитала, у чому саме проблема. Вона також спитала, чи здатні ми виконувати цей обов’язок, і додала, що нас всіх буде звільнено, якщо так триватиме й надалі. Почувши це, я злякалася. Я була керівницею церкви та очолювала нашу роботу, отже, я була безпосередньо відповідальна за цей безлад. Ця ситуація виникла виключно через мою недбалість. Я поміркувала над цим та усвідомила, що припустилася величезної помилки. Вища керівниця скоро з’ясувала, як я виконувала свій обов’язок, та звільнила мене. Вона також суворо розправилася зі мною та обітнула мене, нагадавши, що церква довірила мені важливу роботу, а мені було абсолютно байдуже, коли я бачила стільки проблем та труднощів. Мене цікавив лише мій власний плотський комфорт, я місяцями гальмувала роботу над нашими відео. Це дійсно заважало роботі. У мене не було жодного сумління! Церква ростила мене, а я зовсім не цікавилася Божою волею, і це надзвичайно розчаровувало. Я була керівницею, але погано виконувала свій обов’язок. Я нічого не вчилася та була не здатна розвиватися, отже, стала не гідна вирощування. Вона сказала, що мене виженуть, якщо я не покаюся та не змінюся. Її слова стали для мене по-справжньому суворим ударом. Я не знала, що думати, і весь час питала себе: «Що я робила всі ці місяці? Як дійшло до цього?» Коли я почула від неї, що я не гідна вирощування, мені справді здалося, що у мене немає майбутнього. Я дуже засмутилася та відчувала, що з мене неначе висмоктало всі сили. Я ненавиділа себе за те, що від початку не цінувала свій обов’язок, але тепер було надто пізно.

Коли мене звільнили, я впала у повний відчай. Мені здавалося, що всі навколо бачать мене наскрізь та відкинуть мене як поганий приклад, і для Бога я теж стану огидною. Думки про те, що сказала керівниця, розправляючись зі мною, зачепили мене за живе. Я почувалася викритою вигнанкою. Це були по-справжньому болючі дні. Тоді якось я прочитала уривок зі слова Божого, який вразив мене. У Божих словах сказано: «Якщо ти відданий Богу й щиро виконуєш свій обов’язок, чи можеш ти все-таки бути негативно налаштованим і слабким, коли зазнаєш розбору та обтинання? Отже, що слід робити, якщо ти дійсно негативно налаштований і слабкий? (Нам слід молитися Богові й покладатися на Бога, намагатися думати про те, про що просить Бог, розмірковувати про те, де ми оступилися, які помилки ми зробили; ми мусимо знову піднятися саме в тих сферах, у яких ми впали.) Правильно. Негативізм і слабкість – це не великі проблеми. Бог не засуджує їх. Якщо хтось може повторно піднятися туди, звідки він упав, і засвоїти свій урок, і нормально виконувати свій обов’язок, то більше нічого й не треба. Ніхто не зарахує це тобі як провину, тож не будь нескінченно негативно налаштованим. Якщо ти відмовишся від свого обов’язку та втечеш від нього, ти повністю занапастиш себе. Кожна людина часом буває негативно налаштованою й слабкою, просто шукай істину, а проблему негативізму й слабкості вирішити легко. Стан деяких людей повністю змінюється після того, як вони просто прочитають розділ Божих слів або заспівають кілька гімнів; вони можуть відкрити своє серце Богові в молитві й вихваляти Його. Хіба в такому разі їхня проблема не вирішена? Насправді, розбір та обтинання є чимось цілковито добрим. Навіть якщо слова, які розбираються з тобою та обтинають тебе, трохи різкі, трохи їдкі, це тому, що ти діяв цілковито безрозсудно й порушив принципи, навіть не усвідомлюючи цього, тож як із тобою можна було б не розбиратися за таких обставин? Розбір із тобою в такий спосіб насправді означає допомогу тобі; це прояв любові до тебе. Тобі слід це розуміти й не скаржитися. Отже, якщо розбір та обтинання породжують негативізм і невдоволення, то це дурість і невігластво; такою є поведінка того, хто позбавлений розсудливості» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Частина третя»). Поки я читала слово Боже, по моїх щоках котилися сльози. Керівниця була права в усьому, що сказала, розправляючись зі мною, і мене так жорстко критикували, оскільки все, що я робила, дійсно було нестерпним. Але я не могла просто махнути на себе рукою. Я мала по-справжньому замислитись, чому мене спіткала невдача, змінитися й покаятись. Це був правильний підхід. Отже, я помолилася, благаючи Бога скерувати мене у цих обміркуваннях своєї невдачі.

Одного дня я почула деякі слова Бога, які викривали та критично аналізували фальшивих керівників, і це допомогло мені трохи зрозуміти себе. У Божих словах сказано: «Неправдиві керівники не виконують реальної роботи, але вони знають, як бути посадовцем. Що вони роблять у першу чергу, щойно стають керівниками? Вони починають намагатися привернути до себе людей. Вони дотримуються підходу “новий керівник мусить справити сильне враження”: спочатку вони роблять кілька речей, щоб здобути прихильність людей, вони дещо запроваджують, щоб полегшити життя людей, вони намагаються справити хороше враження на людей, показати всім, що вони на одній хвилі з людьми, щоб усі хвалили їх і говорили, що вони для них, як батьки, після чого вони офіційно перебирають віжки на себе. Вони відчувають, що тепер, коли в них є загальна підтримка та їхнє положення надійне, для них правильно та чинно насолоджуватися перевагами статусу. Їхні девізи такі: “життя полягає лише в тому, щоб їсти та одягатися”, “лови момент для задоволення, тому що життя коротке” і “пий сьогоднішнє вино сьогодні, а про завтра турбуватимешся завтра”. Вони насолоджуються кожним новим днем, вони веселяться, як тільки можуть, і не думають про майбутнє, а тим паче не замислюються над тим, які зобов’язання має реалізувати керівник і які обов’язки йому слід виконувати. Вони повторюють кілька слів і фраз зі вчення й виконують кілька завдань про людське око, як щось буденне, але вони не виконують жодної реальної роботи. Вони не намагаються занурюватися в реальні проблеми в церкві, щоб повністю їх вирішити. Який сенс у виконанні такої поверхової роботи? Хіба це не обман? Чи можна покласти серйозні зобов’язання на такого неправдивого керівника? Чи він відповідає принципам і умовам Божого дому стосовно відбору керівників і працівників? (Ні.) У цих людей немає ні совісті, ні розважливості, вони позбавлені будь-якого почуття відповідальності, і все ж вони однаково хочуть виступати в офіційній ролі церковного керівника – чому вони такі безсоромні? Дехто, у кого є почуття відповідальності, має низький духовний рівень і не може бути керівником, і це не кажучи вже про людське сміття, яке взагалі не має почуття відповідальності; ці ще менш придатні для того, щоб бути керівниками. Наскільки ж ліниві такі неправдиві гультяї-керівники? Вони виявляють проблему й усвідомлюють, що це проблема, але ставляться до неї, як до дрібниці й не звертають на неї уваги. Вони такі безвідповідальні! Вони можуть бути хорошими співрозмовниками й вдавати наявність певного духовного рівня, але коли в церкві виникають різні проблеми, вони не здатні їх вирішувати. Хоча проблеми церкви продовжують накопичуватися й стають схожими на сімейні коштовності, що передаються в спадок, ці керівники не переймаються, однак вони продовжують наполягати на виконанні кількох дріб’язкових завдань, як на чомусь само собою зрозумілому. І який кінцевий результат? Хіба вони не вносять безлад у роботу церкви, хіба вони не псують її? Хіба вони не викликають хаос і роздробленість у церкві? Це неминучий результат» («Слово», т. 5. «Обов’язки керівників і працівників»). «Ці ледачі неправдиві керівники ніколи не займаються практичною роботою, поводяться так, ніби їхня керівна роль – це якась офіційна посада, і сповна насолоджуються привілеями свого статусу. До обов’язку, який необхідно виконувати, і до роботи, якою мусить займатися керівник, вони ставляться як до перешкоди, як до клопоту. Їхні серця по вінця наповнені непокорою стосовно роботи церкви: попросіть їх наглянути за роботою або з’ясувати проблеми, які існують у ній, а потім простежити за ними й вирішити їх, і вони будуть сповненими відрази. Це та робота, яку мають виконувати керівники й працівники, це їхня робота. Якщо ти її не виконуєш, якщо ти не бажаєш цього робити, то чому ти й далі хочеш бути керівником або працівником? Ти виконуєш свій обов’язок для того, щоб дбати про Божу волю, чи для того, щоб насолоджуватися переванами свого статусу? Хіба не безсоромно бути керівником, якщо ти бажаєш займати якусь офіційну посаду? Ні в кого немає ницішого характеру, у цих людей немає самоповаги, у них немає сорому» («Слово», т. 5. «Обов’язки керівників і працівників»). Я прочитала ці слова Божі, і мені стало дуже соромно. Я була саме такою лінивою керівницею. Від самого початку я вважала, що керівник не тільки має авторитет, але й заробляє пошану від інших, тож я старанно працювала та страждала заради цього статусу. Я справляла на інших хибне враження, змусивши їх повірити, ніби я здатна прийняти серйозну відповідальність. Щойно я отримала цю посаду, а інші почали довіряти мені, як я проявила себе у всій красі. Я почала насолоджуватися владою, яка супроводжувала мій статус, а коли побачила всю ту роботу та труднощі, то не схотіла цим перейматися. Мені це здавалося обтяжливим, отже, я розмірковувала над тим, як полегшити шлях та менше хвилюватися. Я ненавиділа те, скільки сил забирає перегляд відео, тож я свавільно висувала ненадійні пропозиції та змушувала інших людей постійно вносити зміни, марно витрачаючи людські ресурси. Коли з відео, яким я завідувала, виникли проблеми, я не стала сушити собі голову, шукаючи рішення, натомість я скористалася своїм статусом, щоб хитрувати та змусити інших людей цим займатися, а потім не перевірила зроблене. Через це проблеми не вирішувалися, а наша робота була неефективною. Я вигадувала купу відмовок, щоб уникати групових тренінгів та за першої-ліпшої нагоди передавати це комусь іншому. Я також лінувалася, коли треба було спланувати термінову роботу, та скаржилася, обмежуючи свою напарницю. Це заважало нашому прогресу, оскільки я багато чого робила надто повільно… Згадуючи все, що я накоїла, мені дуже хотілося дати собі ляпаса. Щойно я отримала певний статус, як почала жадати лише комфорту, весь час поводилася облудно, і на мене неможливо було покластися. Я сприймала свою роботу як дитячу забавку й не мала ані крихти відповідальності. Я не вирішувала проблеми одразу та залишалася байдужою, коли бачила, як страждає робота церкви. Хіба мої вчинки бодай чимось відрізнялися від дій керівників Комуністичної партії? Вони застосовують будь-яку тактику, щоб здобути статус, та не вирішують проблеми простих людей. Вони лише хочуть їсти, пити та застосовувати свою владу задля власної користі. Це зло та нахабство. Я була нічим не краща. Церква доручила мені таку важливу роботу, а я думала лише про плотський комфорт та легке життя. Мені бракувало людської сутності, я не виконувала ніякої справжньої роботи. Я нехтувала своїм обов’язком та суттєво затримувала роботу церкви. Я була мерзенною егоїсткою, в якої не було ані дрібки людської сутності. І тоді я чітко побачила, яким лінивим, егоїстичним та ницим створінням я була. Я обманом прослизнула на цю посаду, але не виконувала ніякої практичної роботи. У мене був поганий характер, і мені не варто було довіряти. Я дійсно не мала почуття моралі. Думки про все це раз у раз боляче вражали мене в самісіньке серце. Я молилася: «Боже, мені так не вистачає людської сутності. Я прийняла цей обов’язок, але не виконувала свою роботу як слід, а це заважало роботі церкви. Боже, це Твоєю праведністю мене звільнили. Я хочу покаятися та змінитися – благаю, скеруй мене, щоб я пізнала себе».

У своїх міркуваннях я згадала, як інші неодноразово спілкувалися зі мною про це й навіть попереджали та розправлялися зі мною, але я цим не надто переймалася. Мені здавалося, що лінощі та прагнення плотського комфорту – не така вже й велика проблема, що я нікому не завдаю шкоди та нікого не обмежую. Оскільки я мала певний духовний рівень та зналася на цій роботі, я вирішила, що церква не звільнить мене за лінощі. Я не усвідомлювала, що це лише мої власні переконання та уявлення, поки не прочитала слово Боже. У Божих словах сказано: «У кого більш серйозна проблема – у ледачих людей чи в людей із низьким духовним рівнем? (У ледачих людей.) Чому в ледачих людей є серйозна проблема? (Люди з низьким духовним рівнем не можуть бути керівниками чи працівниками, але вони можуть бути деякою мірою ефективними, коли виконують обов’язок, що відповідає їхнім здібностям. Ледачі люди нічого не можуть робити; навіть якщо вони мають відповідний духовний рівень, вони нічого з ним не роблять.) Ледачі люди нічого не можуть зробити. Одне слово, вони – сміття, знецінене завдяки неробству. Незалежно від того, наскільки високий духовний рівень ледачих людей, це всього лише окозамилювання; їхній високий духовний рівень є марним. Це пояснюється тим, що вони надто ліниві; вони знають, що мають робити, але не роблять того; навіть знаючи про існування якоїсь проблеми, вони не шукають істини для її вирішення; вони знають, які труднощі їм слід терпіти, щоб робота була ефективною, але не бажають зазнати таких важливих страждань. Як наслідок, вони не здобувають жодних істин і не виконують жодної реальної роботи. Вони не бажають зносити труднощі, які людям належить зносити; вони знають лише жадібність до комфорту, плотські втіхи, насолоди в часи радості та дозвілля, а також задоволення від вільного й розслабленого життя. Хіба вони не нікудишні? Люди, які не можуть переносити труднощі, не годяться для життя. Той, хто завжди бажає жити як паразит, – це людина без совісті чи розсудливості; це така тварина, яка не придатна навіть для відбування служби. Оскільки така людина не може терпіти труднощів, служба, яку вона відбуває, залишає бажати кращого, а якщо вона хоче здобути істину, то надії на це ще менше. Людина, яка не може страждати й не любить істину, – це нікчема, непридатна навіть для відбування служби. Вона – звір, у якого немає й краплі людської сутності. Ніщо, окрім вигнання таких людей, не відповідає Божій волі» («Слово», т. 5. «Обов’язки керівників і працівників»). «Твоє ставлення до Божих доручень є надзвичайно важливим, і це дуже серйозне питання. Якщо ти не можеш виконати те, що Бог довірив людям, тоді ти не годишся для життя в Його присутності й маєш бути покараний. Те, що люди мусять виконувати будь-які доручення, які Бог покладає на них, визначено Небом і визнано землею; це їхній верховний обов’язок, який настільки ж важливий, як і саме їхнє життя. Якщо ти не сприймаєш Божі доручення серйозно, ти зраджуєш Його найгіршим способом; у такому разі ти ще більш жалюгідний, ніж Юда, і тебе варто проклясти» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Як пізнати людську натуру»). Але прочитавши слово Боже, я усвідомила, що хоч я й нібито нікому не зашкодила, я легковажно сприйняла свій обов’язок та затримала роботу церкви. Це було серйозним зрадництвом Бога, навіть огиднішим за вчинок Юди. Я вся тремтіла, згадуючи про все, що накоїла у своєму обов’язку. Я так часто ігнорувала спілкування інших, гадаючи, що недбала робота – це не так вже й погано, навіть помилково думала, що оскільки я знаю цю роботу та маю певний духовний рівень, церква не звільнить мене за лінощі. Я була настільки байдужою й непримиренною, що це було жалюгідно та водночас смішно, і я не помічала, наскільки це небезпечно. Бог чітко сказав, що Він ненавидить людей, які мають духовний рівень, але лінуються та викручуються, що вони огидні та мають ницу людську сутність і не гідні Божої довіри. Люди, які мають нижчий духовний рівень, але готові страждати, кращі за них. Вони щирі у своєму обов’язку. Вони докладають усіх зусиль та відповідальні. Що ж до мене, я вважала себе не такою вже й поганою, тому що в мене начебто був певний рівень, але насправді я не могла виконати навіть найелементарніші речі, які має робити земне створіння. Що ж це за людська сутність та духовний рівень? На той момент я реально побачила правду про себе та зрозуміла, чому керівниця вважає мене негідною вирощування, і що мене виженуть, якщо я не покаюся та не змінюся. Із такою людською сутністю, лінощами та обманом, без бажання відповідати за свій обов’язок, я була не гідна довіри, й мене мали звільнити та вигнати. Я відчула, що заборгувала перед Богом, коли згадала про весь марно витрачений час. Відтоді я хотіла лише шукати істину як слід, виконувати свій обов’язок, щоб задовольнити Бога та відплатити за Його любов.

Пізніше мені доручили працювати з текстами. Роботи було багато, і я щодня була зайнята, тож постійно попереджала себе, що маю добре виконувати свій обов’язок та не підкорятися бажанням плоті. Я змогла прийняти тягар свого обов’язку. Трохи пізніше я відчула, що дещо змінилася. Але роботи ставало все більше, з’явилися деякі труднощі, і моя природа знову почала проявлятись. Я вважала, що це розумово втомлює, отже, дозволяла іншим людям вирішувати складніші питання. Одна з сестер часто казала, що я працюю недбало, і попередила, що я маю серйозніше ставитися до обов’язку. Я відповідала, що виправлюсь, кілька днів працювала краще, а тоді траплялося щось складне, я хвилювалася і вважала, що це надто складно та надто втомлює, тож залишала все як є. Так спливав день за днем. Двох сестер із нашої команди перевели, бо вони не мали хороших результатів, і я раптом спіймала себе на цьому лиховісному відчутті. Я виконувала свій обов’язок не набагато краще за них та помітила, що всі інші працюють успішніше, ніж я. Я стала найгіршою в команді. І хоча я досі виконувала свій обов’язок, мені було по-справжньому ніяково, я хвилювалася, що ось-ось переведуть і мене. Пізніше я поговорила про свій стан із однією з сестер, і вона сказала, що в мене, звісно, є певний духовний рівень, але я надто недбала. Я виконувала цей обов’язок вже досить довго, але досі робила елементарні помилки, а це мало означати, що в мене проблеми зі ставленням до цього. Її слова дійсно здійняли в мені певні почуття. Я гадала, що вже вирішила добре виконувати свій обов’язок, то чому ж я досі маю такий підхід? Я постала перед Богом у молитві та пошуку.

Якось я прочитала уривок зі слова Божого, в якому знайшла деяке пояснення своєї проблеми. У Божих словах сказано: «Яку б роботу деякі люди не здійснювали або який би обов’язок вони не виконували, вони не здатні досягти успіху в тому; це забагато для них, вони не здатні виконувати жодні зобов’язання чи обов’язки, які люди мусять виконувати. Хіба вони – не сміття? Чи вони й досі гідні називатися людьми? За винятком простаків та осіб із розумовими й фізичними вадами, чи є на світі хто-небудь, хто не мусить виконувати свої обов’язки та зобов’язання? Але такі люди завжди потурають, ведуть брудну гру й не бажають виконувати свої зобов’язання; мається на увазі, що вони не хочуть вести себе так, як личить порядній людині. Бог дав їм духовний рівень і таланти, Він дав їм можливість бути людьми, але вони не можуть використовувати це задля виконання свого обов’язку. Вони нічого не роблять, але хочуть усім насолоджуватися. Чи гідна така особа називатися людиною? Незалежно від того, яка робота їм призначена, – важлива чи звичайна, тяжка чи проста, – вони завжди недбалі й поверхові, завжди ліниві та ненадійні. Коли виникають проблеми, вони намагаються перекласти відповідальність за них на інших людей; вони не беруть на себе жодної відповідальності, бажаючи продовжувати жити своїм паразитичним життям. Хіба вони – не нікчемне сміття? Кому в суспільстві не доводиться покладатися на самого себе у справі виживання? Коли людина виростає, вона мусить сама себе забезпечувати. Її батьки виконали свої зобов’язання. Навіть якби батьки були готові її підтримувати, це бентежило б її, і вона має бути спроможною визнати: “Мої батьки закінчили свою роботу щодо виховання дітей. Я дорослий, і я працездатний – я мушу бути спроможним жити самостійно”. Хіба це не той мінімум розсудливості, яким має володіти доросла людина? Якщо хтось дійсно має розсудливість, він не зміг би продовжувати сидіти на шиї своїх батьків; він боявся б насмішок інших, боявся б осоромитися. Отже, чи є розсудливість у бездіяльного нероби? (Ні.) Він завжди хоче чогось задарма, він ніколи не бажає брати на себе відповідальність, шукає безкоштовний обід, хоче повноцінного триразового харчування, а також, щоб хтось прислужував йому, і щоб їжа була смачною, а сам він палець об палець не вдарив. Хіба це не спосіб мислення паразита? І чи є в людей-паразитів совість і розсудливість? Чи є в них гідність і доброчесність? Категорично ні; усі вони – ні на що не придатні нахлібники, усі звірі без совісті або розважливості. Ніхто з них не гідний залишатися в Божому домі» («Слово», т. 5. «Обов’язки керівників і працівників»). Зі слова Божого я дізналася, що сумлінні та розумні люди вкладають у свій обов’язок усю душу та роблять усе можливе для свого обов’язку, щоб бути відповідальними. Натомість ті нікчеми, які не мають нормальної людської сутності, ніколи не бажають страждати чи переживати дискомфорт, тож хитрують та якось обходяться, не думаючи про свою відповідальність чи зобов’язання. Навіть якщо Бог дасть їм духовний рівень, дарунки та шанс виконати обов’язок, вони нічого не вчаться та завжди бажають насолоджуватися плотським комфортом і не відчувають себе відповідальними, отже, вони не зможуть нічого зробити та стануть непридатні ні до чого. Я відчула, що в цьому описі нікчемних людей Бог говорить саме про мене. Після мого звільнення церква дозволила мені працювати з текстами, тобто дала мені шанс покаятись, але я не вміла це цінувати, натомість демонструвала той самий підхід до роботи, що нікому не приносив користі. Я добре усвідомлювала своє недбальство у тому, як вирішувала проблеми, але не хотіла виправлятись чи докладати більше зусиль і часу, щоб щось обміркувати. Це призвело до того, що у своєму обов’язку я не досягла жодного прогресу. Мене це також сильно турбувало. Чому я ухилялася від будь-яких труднощів та ховалася від неприємностей?

Якось під час молитви я прочитала дещо у слові Божому, і це допомогло мені трохи зрозуміти причину цієї проблеми. У Божих словах сказано: «Сьогодні ти не віриш у слова, які Я кажу, і не звертаєш на них уваги; коли прийде день поширення цієї роботи й ти побачиш її в усій повноті, то ти пошкодуєш, і в той час ти будеш приголомшений. Благословення є, однак ти не знаєш, як ними тішитися; істина є, однак ти її не шукаєш. Хіба ти не накликаєш на себе презирство? Хоча сьогодні наступний етап Божої роботи поки що не почався, у вимогах, які до тебе висуваються, і в тому, чим тебе просять жити, немає нічого надзвичайного. Є так багато роботи й так багато істин; хіба вони не варті того, щоб ти їх пізнав? Чи Божа кара й суд не здатні пробудити твій дух? Чи Божа кара й суд не здатні викликати в тобі ненависть до себе? Чи тебе влаштовує життя під впливом сатани, із миром, радістю й невеликим плотським комфортом? Хіба ти не найнижчий з усіх людей? Немає нікого дурнішого за тих, хто бачив спасіння, та не прагне його здобути; це люди, які об’їдаються плоттю й тішаться сатані. Ти сподіваєшся, що твоя віра в Бога не потягне за собою ні проблем, ні нещасть, ні найменших тягот. Ти постійно женешся за тим, що нічого не варте, і не бачиш у житті ніякої цінності, а натомість ставиш власні навіжені думки вище за істину. Ти такий нікчемний! Ти живеш як свиня – чим ти відрізняєшся від свиней і собак? Хіба всі ті, хто не шукає істини, а натомість любить плоть, – не звірі? Хіба всі ці мерці, позбавлені духу, – не ходячі трупи? Скільки слів було сказано серед вас? Чи серед вас було виконано мало роботи? Скільки Я серед вас забезпечив? То чому ж ти цього не здобув? На що тобі скаржитися? Чи не тому ти нічого не здобув, що занадто закоханий у плоть? І чи не тому, що твої думки занадто навіжені? Чи не тому, що ти занадто нерозумний? Якщо ти не здатен здобути ці благословення, хіба ти можеш звинувачувати Бога, що Він тебе не спас? … Такий боягуз, як ти, що завжди женеться за плоттю, – чи є в тебе серце, чи є в тебе дух? Хіба ти не звір? Я даю тобі істинний шлях, нічого не просячи взамін, але ти його не шукаєш. Хіба ти один із тих, хто вірить у Бога? Я дарую тобі реальне людське життя, але ти його не шукаєш. Чи ти нічим не відрізняєшся від свині або собаки? Свині не шукають людського життя, не шукають очищення та не розуміють, що таке життя. Щодня, наївшись, вони просто засинають. Я дав тобі істинний шлях, але ти його не здобув: твої руки порожні. Чи хочеш ти й далі жити саме так, свинячим життям? Яке значення має те, що такі люди живуть? Твоє життя жалюгідне й ганебне, ти живеш серед скверни та розпусти й не прагнеш до жодних цілей; хіба твоє життя не найганебніше? Чи маєш ти нахабство поглянути на Бога? Якщо ти й далі набуватимеш саме такий досвід, хіба ти не набудеш геть нічого? Тобі було дано істинний шлях, але те, зможеш ти зрештою його здобути чи ні, залежить від твого власного особистого пошуку» («Слово», т. 1. «Явлення й робота Бога», «Досвід Петра: його знання про кару та суд»). Я багато разів перечитала цей уривок. Щоразу як я читала слова «звірі», «свиня чи пес» та особливо «ганебний», це було ніби ляпас. Я питала себе: «Чому я насправді вірю в Бога? Тільки щоб насолоджуватися комфортом? Чому в мене настільки невибагливі прагнення в житті, навіть після стількох читань слова Божого?» Мені здавалося, що мене дуже сильно розбестив сатана. Такі сатанинські філософії як «Суть життя лише в тому, щоб їсти й одягатися», «Живи одним днем і його втіхами, бо життя коротке» та «Пий сьогоднішнє вино сьогодні, а про завтрашній день турбуйся завтра». Фізичний комфорт і насолоди були головним прагненням мого життя. Я пригадувала, як перед шкільними вступними іспитами всі мої однокласники вчилися як скажені, а мені здавалося, що це спричиняє надто багато стресу, тож просто йшла на майданчик відпочивати. Я відчувала, що маю добре ставитися до себе в житті та насолоджуватися кожною миттю, і хай там що буде завтра. Мої однокласники казали, що я справді некваплива, а я вважала, що це хороший спосіб прожити життя. Я щодня була щасливою, без жодного стресу чи турбот. Я хотіла саме такого життя. Здобувши віру та прийнявши обов’язок, я не змінила цей світогляд. Зіткнувшись із якимись труднощами чи проблемами, я вважала їх надокучливими та прагнула їх уникати, не бажаючи ані крихти фізичного дискомфорту чи напруги. Мені подобалося нічого не робити, вільно та легко байдикувати. Але що я насправді отримала від такого життя? Я не мала ніякого успіху у своєму обов’язку та змарнувала свій характер і гідність, бо була безвідповідальною та затримувала роботу церкви. Я була огидна для Бога й дратувала братів та сестер. Ці сатанинські погляди на існування завдають чимало шкоди. Таке життя не давало мені ані порядності, ані гідності, я була як повністю бездіяльна тварина, що не мала жодних цілей у житті. Це було огидно! Насправді, коли я стикалася з труднощами, це було Божою волею, щоб я скористалася ситуацією для пошуку істини та її розуміння й набуття. Але я цього не цінувала та відкинула стільки можливостей набути істину. У Біблії сказано: «Безпечність безтямних їх вигубить!» (Приповісті 1:32). Так і є. У слові Божому також сказано: «Людська плоть подібна до цієї змії: її суть – шкодити людському життю, і коли вона повністю опановує тебе, твоє життя стає занапащеним» («Слово», т. 1. «Явлення й робота Бога», «Лише той, хто любить Бога, по-справжньому вірить у Бога»). Згадувати, як я повсякчас легковажно ставилася до свого обов’язку та змарнувала стільки цінних моментів, було дуже гірко, і я почала безперервно плакати. Я відчувала, що дуже сильно завинила перед Богом. Мене переповнювало каяття, і я шкодувала, що наробила стільки лиха. Усі ці речі заплямували мою історію віри в Бога, і ці плями неможливо змити, я завжди шкодуватиму про це! Я глибоко та щиро зневажала себе. Я молилася у сльозах: «Боже, я розчарувала Тебе. Я була віруючою стільки років і навіть не шукала істину, лише тимчасового комфорту плоті. Я така порочна! Боже, я нарешті побачила суть плоті, і хоча я, можливо, ніколи не зможу спокутувати свої переступи, я хочу покаятись, шукати істину та почати все спочатку».

Пізніше одна з сестер надіслала мені уривок зі слова Божого, у якому я знайшла шлях практики та вхід. У Божих словах сказано: «Коли в людей є думки, у них є вибір. Якщо з ними щось трапиться й вони зроблять неправильний вибір, їм слід виправитися й зробити правильний вибір; вони безумовно не мусять триматися за свою помилку. Так роблять розумні. Але якщо вони знають, що зробили неправильний вибір, і не виправляються, тоді вони не люблять істину; така людина насправді не хоче Бога. Скажімо, наприклад, ти хотів бути недбалим і неохайним, коли виконував свій обов’язок. Ти намагався розслабитися й уникнути уважного дослідження з боку Бога. У такі моменти поспішай до Бога помолитися й поміркуй над тим, чи це був правильний спосіб дій. Тоді подумай про ось це: “Чому я вірю в Бога? Така недбалість може пройти повз людей, але чи пройде вона повз Бога? Більше того, моя віра в Бога полягає не в тому, щоб розслаблятися, а в тому, щоб бути спасенним. Те, що я так поводжуся, не є проявом нормальної людської сутності, і таку поведінку не любить Бог. Ні, я можу розслабитися й робити все, що мені заманеться, у зовнішньому світі, але зараз я перебуваю в Божому домі, я перебуваю під володарюванням Бога, під пильною увагою Божих очей. Я – людина, я мушу чинити згідно зі своєю совістю, я не можу чинити так, як мені хочеться. Я маю діяти відповідно до слів Бога, я мушу не бути недбалим і поверховим, я не можу розслаблятися. Отже, як мені слід діяти, щоб не розслаблятися, не бути недбалим і поверховим? Я маю докладати певних зусиль. Щойно я відчув, що чинити в такий спосіб надто складно, я хотів уникнути труднощів, але тепер я розумію: можливо, діяти так дуже складно, але ефективно, і тому саме так це й має бути зроблено”. Коли ти працюєш і продовжуєш боятися труднощів, у такі моменти ти маєш молитися Богові: “О Боже! Я ледачий і брехливий, я прошу Тебе дисциплінувати мене, картати мене, щоб я відчув докори сумління й почуття сорому. Я не хочу бути недбалим і поверховим. Я прошу Тебе вести й освітлювати мене, показати мені моє бунтарство й мою потворність”. Коли ти так молишся, роздумуєш і намагаєшся пізнати себе, це викликає почуття жалю, і ти здатен ненавидіти свою потворність, а неправильний стан у твоєму серці починає змінюватися, і ти спроможний обмірковувати це й говорити собі: “Чому я недбалий і поверховий? Чому я завжди розслабляюся? Такі дії позбавлені будь-якої совісті чи розсудливості – чи я й досі належу до тих, хто вірить у Бога? Чому я не сприймаю все серйозно? Хіба мені не слід присвятити трохи більше часу та докласти трохи більше зусиль? Це – не великий тягар. Це те, що я маю робити; якщо я навіть цього не можу зробити, чи годен я називатися людиною?” Як наслідок, ти приймаєш рішення й даєш клятву: “О Боже! Я підвів Тебе, я дійсно надто глибоко розбещений, у мене немає сумління або розсудливості, у мене немає людської сутності, я хочу покаятися. Я прошу Тебе пробачити мені, я обов’язково змінюся. Якщо я не покаюся, я хотів би, щоб Ти покарав мене”. Після цього відбувається зміна твого менталітету, і ти починаєш змінюватися. Ти дієш і виконуєш свої обов’язки добросовісно, із меншою недбалістю й поверховістю, і тепер ти здатен страждати й платити ціну. Ти відчуваєш, що виконувати свій обов’язок у такий спосіб – чудово, і на серці в тебе мир і радість» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Дорожити Божими словами – основа віри в Бога»). З Божих слів я зрозуміла, що ми, люди, маємо первинну відповідальність – віддано виконувати свій обов’язок. Хай би як це було важко, неважливо, чи це просто, чи складно, нам слід виконувати свої обов’язки й робити це з усією серйозністю й щирістю. Ми маємо робити все, що можемо. Це правильний підхід до обов’язку. Божі слова також вказують нам шлях практики. Щойно ми усвідомлюємо, що нам хочеться стати підступними та хитрими, нам потрібно прийняти ретельну перевірку від Бога, молитися та зректися плоті. Обмірковуючи слово Боже, я відчувала Його розуміння та милосердя до людей. Він чітко пояснює ці шляхи практики та входу, щоб ми могли жити у людській подобі. Зрозумівши Божу волю та вимогу, я помолилася та навмисно зреклася своєї плоті.

Якось я знову зіткнулася зі складною проблемою, і мені знову захотілося зробити все абияк, механічно, я помолилася: «Боже, я знову думаю про те, щоб відкрутитися від виконання свого обов’язку, але я більше не хочу такого ставлення до цього. Благаю, веди мене, щоб я зреклася плоті, практикувала істину та добре виконувала свій обов’язок». Після молитви мені спало на думку, що інші люди можуть і не помітити, яка я підступна та зрадлива, але Бог помітить. Він побачить, чи практикувала я істину, чи й надалі потурала плоті. Тоді я вгамувала своє серце, щоб поміркувати над цим, і деякі принципи раптом стали мені зрозумілі, хоч я цього не усвідомлювала. Проблема вирішилася дуже швидко. Попрактикувавши такий підхід кілька разів, я відчула мир на душі, і що це був чудовий спосіб виконання мого обов’язку. Також зникли й ті миті паніки, які дошкуляли мені раніше – що мене переведуть із мого обов’язку.

Слава Богу! Можливість трохи змінитися була для мене Божим спасінням, і я поступово прокинулася завдяки суду та поживі слова Божого.