Тунсінь (Південна Корея)

У жовтні 2021 року я працювала кураторкою відділу роботи з відео. В напарники мені дали брата Лео та сестру Клер. Обоє виконували цей обов’язок довше за мене й мали набагато більше досвіду, тому вони взяли на себе контроль та виконували велику частину роботи. До того ж я щойно приєдналася та не розуміла багатьох аспектів цієї роботи, тому, звичайно, я виконувала лише невелику роль. Я вважала, що допоки з моєю роботою немає жодних проблем, все буде добре, а інші зможуть втрутитися і вирішуватимуть всі інші проблеми. У такий спосіб я могла менше цим перейматися і ні перед ким не відповідати. Поступово я брала на себе все менше й менше важкої роботи і зрештою мало що розуміла й майже не брала участі в роботі моїх напарників. Коли ми обговорювали роботу, я не висловлювала свою думку, а у свій вільний час розслаблялася й дивилася мирські відео. Мені здавалося, що так виконувати свій обов’язок абсолютно нормально.

Якось близько полудня до мене раптом прийшла керівниця і сказала, що Лео та Клер переводяться на інший обов’язок, а мені доведеться прийняти більшу відповідальність, докладати більше зусиль та взяти роботу з відео у свої руки. Ця раптова зміна миттєво ошелешила мене. Я зовсім недовго виконувала цей обов’язок, а тут треба було проконтролювати величезний обсяг роботи, це ж дуже велике навантаження, чи не так? Робота, за яку вони відповідали, була доволі складною та вимагала постійної уваги. Я мусила шукати матеріали, щоб наставити тих, кому бракувало навичок, і все робити самій, якщо вони не впораються. Лео та Клер були доволі вправними та зазвичай дуже зайнятими. Оскільки я тільки почала, тепер мені точно доведеться витрачати ще більше часу. Чи буде в мене знову бодай якийсь відпочинок? Якщо я не потягну цю відповідальність та затримаю роботу, хіба я не вчиню переступ? Я вирішила, що керівниці краще знайти когось більш придатного для цієї відповідальності. Керівниця, побачивши, що я мовчу, спитала, що я думаю. Я відчула внутрішній спротив і не хотіла нічого казати. Коли ми обговорили роботу, я просто пішла. Уявляючи, скільки проблем і труднощів мені доведеться самостійно усувати, я відчувала, що цей тягар мене душить, і мені здавалося, що майбутнє стане для мене нестерпним. Хай би з якого боку я на це дивилася, я все одно відчувала, що не потягну таку відповідальність. Пізніше керівниця надіслала мені повідомлення, питаючи про мій стан, і я швидко відповіла: «Я не почуваюся готовою до цієї роботи. Можливо, ти знайдеш когось кращого?» Тоді керівниця спитала мене: «Що саме змушує тебе вважати себе непридатною?» Я дійсно не знала, як відповісти на це запитання. Я ще навіть не спробувала і не знала, чи годжуся я для цього завдання. Однак коли я думала про вимогливість цієї роботи та фізичні наслідки, які вона матиме, мені хотілося відмовитись. Хіба це не ухилення від відповідальності, не відмова від свого обов’язку? Тоді я подумала, що все, з чим я щодня стикаюся, допущено Богом, і я маю підкоритися. Тож я помолилася Богу: «Боже, моїх напарників переводять, а я залишаюся та маю сама виконувати всю роботу. Я опираюся та не бажаю підкоритися. Я знаю, що такий стан є неправильним, але я не розумію Твоєї волі. Прошу, просвіти й настав мене, щоб я підкорилася».

Після молитви одна з сестер прислала мені уривок з Божого слова, в якому говорилося якраз про мій стан. Бог говорить: «У чому проявляється чесна людина? Перший прояв чесної людини – це відсутність сумнівів у Божих словах. Ще один прояв чесної людини – найголовніший і найважливіший – це в усьому шукати та практикувати істину. Ти кажеш, що чесний, але подумки постійно відсуваєш Божі слова на задній план і просто робиш що хочеш. Хіба це прояв чесної людини? Ти кажеш: “Хоча мій духовний рівень низький, але серце чесне”. Проте коли на тебе лягає якийсь обов’язок, ти боїшся виконати його погано та через це зазнати страждань і понести відповідальність, тож ти знаходиш відмовки, щоб ухилитися від цього обов’язку чи перекласти його на когось іншого. Хіба це прояв чесної людини? Очевидно, що ні. Як же тоді має зробити чесна людина? Вона має підкоритися Божим влаштуванням, бути відданою в обов’язку, який вона має виконувати, та намагатися відповідати Божій волі. Це проявляється кількома способами. Один із них – приймати свій обов’язок із чесним серцем, не зважаючи на свої плотські інтереси, виконувати його не впівсили та не плести інтриг заради власної вигоди. Це один прояв чесності. Інший прояв – це виконувати свій обов’язок добре, від щирого серця та з усіх сил, робити все як належить і вкладати у свій обов’язок душу та любов, щоб догодити Богові. Це те, у чому має проявлятися чесна людина при виконанні свого обов’язку. Якщо ти не виконуєш те, що знаєш і розумієш, якщо ти викладаєшся лише на 50–60 відсотків, то ти не вкладаєш усі сили та душу, ти вивертливий і шукаєш, як би десь просачкувати. Чи чесні люди, які так виконують свої обов’язки? Аж ніяк. Богу немає користі від таких вивертливих, хитрих людей; їх слід виганяти. Бог використовує для виконання обов’язків тільки чесних людей. Це означає, що навіть віддані прислужники повинні бути чесними. Ті люди, які вічно недбалі та поверхові, завжди вивертливі та шукають, як би десь просачкувати, – усі вони хитрі, усі вони демони, ніхто з них не вірить у Бога по-справжньому, і всі вони підлягають вигнанню. Дехто думає: “Бути чесною людиною – це просто говорити правду й не брехати. Бути чесною людиною взагалі не важко”. Що ти думаєш про такий погляд? Чи справді “бути чесною людиною” – настільки вузьке поняття? Аж ніяк. Ти повинен відкрити своє серце й віддати його Богові; саме таке ставлення має бути в чесної людини. Саме тому чесне серце дуже дорогоцінне. Що із цього випливає? А те, що таке серце здатне контролювати твою поведінку та змінювати твій стан. Воно може привести тебе до правильного вибору, до покори Богові та здобуття Його схвалення. Таке серце воістину дорогоцінне. Якщо в тебе саме таке чесне серце, то ти повинен жити в такому стані, так поводитись і так викладатися» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Частина третя»). Боже слово дуже присоромило мене. Бог каже, що чесні люди не думають, чи придатні вони до роботи, коли їм треба виконувати свій обов’язок, їм байдуже до ризику, який може нести виконання їхнього обов’язку, і тим більше вони не ухиляються від свого обов’язку, побоюючись, що недостатньо компетентні. Натомість вони починають з того, що приймають обов’язок та докладають всіх зусиль для його виконання. І тільки таке ставлення є чесним. Потім я подумала про власне ставлення до свого обов’язку. Щойно почувши про переведення моїх напарників, я захвилювалася, що моє навантаження зросте, мені додасться турбот і збільшиться тиск на мене. Якщо робота буде зроблена погано, мені доведеться відповідати за це, тож я, щоб уникнути відповідальності, спробувала відмовитися, мотивуючи це своєю низькою кваліфікацією. Я була по-справжньому підступною й мені бракувало совісті. Я згадала, як у молитві завжди обіцяла зважати на тягарі Божі, але коли до цього дійсно доходило, я натомість зважала на власну плоть, не практикувала жодних істин та порожніми словами обманювала Бога. Якби я дійсно прислухалася до Божої волі, знала, що не маю снаги до роботи, і не могла знайти для неї когось іншого, тоді мені слід було б посилено покращувати власні навички та співпрацювати з іншими, щоб запобігти погіршенню роботи з відео. Ось що мала б зробити особа з совістю та людською сутністю. Якщо я дійсно не годилася для тієї роботи, і мене б зрештою перевели або звільнили, я мала би просто підкоритися Божим влаштуванням. Тільки такий шлях практики є доцільним. Після цих міркувань я трохи заспокоїлася.

Згодом я прочитала уривок з Божого слова, з якого трохи зрозуміла своє ставлення до обов’язку. Бог говорить: «Усі, хто не шукає істини, виконують свої обов’язки з безвідповідальним умонастроєм: “Якщо хтось веде, я слідую за ним; куди він веде, туди я й іду. Я зроблю все, що від мене вимагатимуть. А от перейматися справою, брати на себе відповідальність і додатковий клопіт, робити щось, вкладаючи сили та душу, – ні, таке не для мене”. Ці люди не бажають платити ціну. Вони готові лише докладати зусиль, але не брати на себе відповідальність. Це не те ставлення, з яким можна по-справжньому виконувати свій обов’язок. Треба навчитися вкладати у виконання обов’язку душу, а вкладати душу може тільки людина, яка має совість. Якщо людина ніколи не вкладає душу, то це означає, що в неї немає совісті, а хто не має совісті, той не може здобути істину. Чому Я кажу, що такі люди не можуть здобути істину? Бо вони не вміють ні молитися Богу, ні шукати просвітління від Святого Духа, ні зважати на Божу волю, ні вкладати душу в роздуми над Божими словами, і вони ще не вміють шукати істину та розуміння Божих вимог і Його волі. Ось що значить не вміти шукати істину. Чи бувають у вас такі стани, у яких, що б не сталося, який би обов’язок ви не виконували, ви часто можете помовчати перед Богом і з усією душею поринути в роздуми над Його словами, у пошуки істини та міркування про те, як ви повинні виконувати цей обов’язок відповідно до Божої волі та якими істинами вам слід володіти, щоб задовільно виконувати цей обов’язок? Чи часто ви так шукаєте істину? (Ні.) Щоб вкладати душу у свій обов’язок і бути здатним брати на себе відповідальність, недостатньо просто про це говорити – потрібно страждати та платити ціну. Якщо ти не вкладаєш у свій обов’язок душу, а завжди хочеш докладати лише фізичних зусиль, ти точно не виконаєш цей обов’язок добре. Ти просто виконуватимеш формальні дії, не більше, і ти не знатимеш, наскільки добре ти виконав свій обов’язок. Якщо ти вкладатимеш у нього душу, то поступово прийдеш до розуміння істини, а якщо ні, то не прийдеш. Коли ти вкладаєш душу у виконання свого обов’язку та пошук істини, то поступово стаєш здатним зрозуміти Божу волю, побачити власну розбещеність і недоліки, а також опанувати всі свої різноманітні стани. Якщо ти зосереджуватимешся лише на докладанні зусиль і не вкладатимеш душу в роздуми про себе, то не зможеш побачити свої істинні душевні стани й незліченні реакції та виливи розбещеності, які виникають у тебе в різних середовищах. Якщо ти не усвідомлюєш, які будуть наслідки, коли в тебе є проблема, а ти її не вирішуєш, то на тебе чекають великі неприємності. Ось чому віра в Бога не повинна бути плутаною. Ти повинен жити перед Богом завжди та скрізь; що б із тобою не сталося, ти повинен завжди шукати істину, при цьому аналізуючи себе, визначаючи проблеми у своєму стані та відразу шукаючи істину для їх вирішення. Тільки так ти зможеш добре виконувати свій обов’язок і не затримувати роботу. Найважливіше – це не просто добре виконувати свій обов’язок, а й мати входження в життя та здатність подолати свій розбещений характер. Тільки так ти зможеш увійти в реальність істини. Якщо те, про що ти часто роздумуєш у своїй душі, – це не питання, що стосуються істини та виконання твого обов’язку, а натомість ти заплутався в зовнішньому, у своїх думках про справи плоті, то чи зумієш ти в такому разі зрозуміти істину? Чи зумієш ти в такому разі добре виконувати свій обов’язок і жити перед Богом? Звісно, ні. Таку людину не спасти ніяк» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Тільки будучи чесним, можна жити як справжня людина»). Викриваючи таке ставлення, Бог ніби малював мій портрет. Приступивши до виконання цього обов’язку, я не брала на себе жодної відповідальності. Я бачила, що у моїх напарників більше досвіду, ніж у мене, тож я просто тихенько відійшла на другий план, і мені здавалося, що все чудово, допоки я стежила, щоб у моїй власній роботі не виникало жодних проблем. Завдяки такій поведінці я виглядала пристойною людиною, і мені не треба було виснажливо працювати, тому я зосередилася лише на власній роботі й навіть не переживала за ту роботу, яка належала до їхньої сфери відповідальності, та й серйозно не сприймала проблеми чи труднощі, які у ній виникали. Коли керівниця поцікавилася, чому наша робота така неефективна, у мене не було відповіді. Я навіть не знала, що в роботі були якісь проблеми чи відхилення. І тоді я нарешті збагнула, що дуже погано виконувала свій обов’язок. Я марнувала цілі дні, сліпа та байдужа до проблем, з якими стикалася. Навіть знаючи про якісь негаразди, я не вирішувала їх, якщо бачила, що вони не впливають на моє становище, а це шкодило прогресу в роботі. Саме так до своєї роботи ставляться безбожники. Тож яким чином у виконанні свого обов’язку я зважала на Божу волю? Коли в роботі виникали проблеми, я не шукала істину, не аналізувала відхилення та не думала про те, як покращити ефективність. Я завжди вважала, що допоки мої напарники можуть з ними розібратися, я можу на певний час розслабитись. Коли в мене був вільний час, я потурала власній плоті чи дивилася мирські відео. Я ставала все розбещенішою та все більше віддалялася від Бога. Я зрозуміла, що не виявляла старанність у виконанні свого обов’язку. Я ставилася до нього як до звичайної роботи. Хіба ж із таким ставленням я могла добре виконувати свій обов’язок? В той час я нарешті збагнула, що Бог улаштував усе так, щоб у мене не було виходу і щоб дати мені можливість для практики, навчити мене дбайливому ставленню, змусити активно брати на себе відповідальність, покладатися на Бога у складних ситуаціях та шукати принципів істини. Що важливіше, це дозволило мені усвідомити, що моє недбале та безвідповідальне ставлення до свого обов’язку викликало в Бога відразу. Тепер утруднення на роботі змусить мене ретельно виконувати свій обов’язок та дасть мені можливість покаятись і старанно працювати, щоб виконувати свій обов’язок як слід. Збагнувши Божі наміри, я була готова охоче підкоритися цим обставинам. За наступні кілька днів я свідомо несла важчий тягар при виконанні роботи, намагалася виявити больше проблем у роботі з відео та прагнула їх вирішити, щойно помічала. Я склала план навчання та прагнула якомога швидше стати до роботи. Щойно мій стан виправився, у мене з’явилося більше часу для роботи, і я стала почуватися спокійнішою.

Пізніше мені в напарниці призначили іншу сестру. Перш за все скажу, що тоді я досі прагнула залишатися відповідальнішою, однак трохи згодом я помітила, що вона доволі вправна та має більше професійних знань, ніж я, тому я передоручила їй деякі завдання й більше туди не втручалася. Іноді задля підтримання своєї репутації я брала участь в обговореннях, але утримувалася від пропозицій, гадаючи: «Раз ти чудово з усім пораєшся, мені не потрібно хвилюватися, і я можу трохи розслабитись». Моя керівниця застерігала мене, щоб я більше цікавилася роботою, і кілька днів після її слів я дослухалася до зауваження, однак скоро знову взялася за старе. Іноді виникали каверзні питання, які треба було вирішувати негайно, однак помітивши, що цією роботою в основному опікувалася моя напарниця, я не хотіла перейматися. Я навмисно відмічала повідомлення непрочитаним та вдавала, ніби не бачила його, сподіваючись, що моя напарниця пізніше з цим розбереться. Хоча я розуміла, що це безвідповідально, я не дуже задумувалася над цим, оскільки робота просувалася звичними темпами. За кілька місяців нас призначили відповідальними за різні аспекти роботи з відео. Цього разу я лишилася без помічниці і стовідсотково мала зіткнутися з багатьма проблемами й труднощами. Однак згадавши, як мені бракувало відповідальності при виконанні свого обов’язку, і збагнувши, що це могло піти мені на користь, я сказала собі, що мені варто почати з того, щоб підкоритись. Втім, вже фактично ставши до роботи, я виявила, що раптом у мене з’явилося набагато більше обов’язків, і кількість щоденних завдань здавалася мені нескінченною. На додачу до цього, мої професійні навички були не настільки чудові, і спливало все більше й більше проблем. До кожного зробленого нами відео надходили пропозиції, і я мусила напружувати мозок, що відповісти на кожну. Поступово та крихта ентузіазму, яку я ще мала, вичерпалась, і я часто питала себе: «Я вже так стараюся, але проблем все одно надто багато, може, керівниці б краще підшукати когось здібнішого». Невдовзі після цього значну кількість наших відео одне за одним повернули для доопрацювання, і це пригнітило мене ще більше. Я більше не хотіла вирішувати каверзні питання, з якими стикалася, а все частіше сумувала за тими днями, коли мала напарників для виконання свого обов’язку, бо тоді я могла просто безтурботно сховатися за їхніми спинами і не терпіти такий сильний тиск. Я не відчувала жодного ентузіазму до виконання свого обов’язку й ледь волочила ноги. Саме тоді я збагнула, що не можу й надалі виконувати свій обов’язок у такому стані, тому я помолилася Богу. У своїх пошуках я раптом згадала Ноя. Він зіткнувся з багатьма труднощами й невдачами, поки будував ковчег, але не здався і продовжував роботу 120 років, зрештою добудувавши ковчег та виконавши Боже доручення. Натомість я, зіткнувшись із кількома проблемами, бажала скинути тягар та накивати п’ятами. Хіба я не була просто боягузкою? Після цієї думки я трохи зібрала себе докупи та змогла як слід взятися за проблеми у своїй роботі.

Під час молитовного читання я прочитала ось цей уривок з Божого слова: «Ці ледачі неправдиві керівники ніколи не займаються практичною роботою, поводяться так, ніби їхня керівна роль – це якась офіційна посада, і сповна насолоджуються привілеями свого статусу. До обов’язку, який необхідно виконувати, і до роботи, якою мусить займатися керівник, вони ставляться як до перешкоди, як до клопоту. Їхні серця по вінця наповнені непокорою стосовно роботи церкви: попросіть їх наглянути за роботою або з’ясувати проблеми, які існують у ній, а потім простежити за ними й вирішити їх, і вони будуть сповненими відрази. Це та робота, яку мають виконувати керівники й працівники, це їхня робота. Якщо ти її не виконуєш, якщо ти не бажаєш цього робити, то чому ти й далі хочеш бути керівником або працівником? Ти виконуєш свій обов’язок для того, щоб дбати про Божу волю, чи для того, щоб насолоджуватися переванами свого статусу? Хіба не безсоромно бути керівником, якщо ти бажаєш займати якусь офіційну посаду? Ні в кого немає ницішого характеру, у цих людей немає самоповаги, у них немає сорому. Якщо ти бажаєш тішитися тілесною легкістю, поспішай назад у світ і рвися до неї, хапай та лови її, як тільки можеш. Ніхто тобі не заважатиме. Божий дім – це місце для того, щоб Божі обранці могли виконувати свої обов’язки й поклонятися Йому; це місце, де люди шукають істину та спасаються. Це не те місце, де можна насолоджуватися тілесною легкістю, і тим більше не місце, де панькаються з людьми. … Яку б роботу деякі люди не здійснювали або який би обов’язок вони не виконували, вони не здатні досягти успіху в тому; це забагато для них, вони не здатні виконувати жодні зобов’язання чи обов’язки, які люди мусять виконувати. Хіба вони – не сміття? Чи вони й досі гідні називатися людьми? За винятком простаків та осіб із розумовими й фізичними вадами, чи є на світі хто-небудь, хто не мусить виконувати свої обов’язки та зобов’язання? Але такі люди завжди потурають, ведуть брудну гру й не бажають виконувати свої зобов’язання; мається на увазі, що вони не хочуть вести себе так, як личить порядній людині. Бог дав їм духовний рівень і таланти, Він дав їм можливість бути людьми, але вони не можуть використовувати це задля виконання свого обов’язку. Вони нічого не роблять, але хочуть усім насолоджуватися. Чи гідна така особа називатися людиною? Незалежно від того, яка робота їм призначена, – важлива чи звичайна, тяжка чи проста, – вони завжди недбалі й поверхові, завжди ліниві та ненадійні. Коли виникають проблеми, вони намагаються перекласти відповідальність за них на інших людей; вони не беруть на себе жодної відповідальності, бажаючи продовжувати жити своїм паразитичним життям. Хіба вони – не нікчемне сміття? Кому в суспільстві не доводиться покладатися на самого себе у справі виживання? Коли людина виростає, вона мусить сама себе забезпечувати. Її батьки виконали свої зобов’язання. Навіть якби батьки були готові її підтримувати, це бентежило б її, і вона має бути спроможною визнати: “Мої батьки закінчили свою роботу щодо виховання дітей. Я дорослий, і я працездатний – я мушу бути спроможним жити самостійно”. Хіба це не той мінімум розсудливості, яким має володіти доросла людина? Якщо хтось дійсно має розсудливість, він не зміг би продовжувати сидіти на шиї своїх батьків; він боявся б насмішок інших, боявся б осоромитися. Отже, чи є розсудливість у бездіяльного нероби? (Ні.) Він завжди хоче чогось задарма, він ніколи не бажає брати на себе відповідальність, шукає безкоштовний обід, хоче повноцінного триразового харчування, а також, щоб хтось прислужував йому, і щоб їжа була смачною, а сам він палець об палець не вдарив. Хіба це не спосіб мислення паразита? І чи є в людей-паразитів совість і розсудливість? Чи є в них гідність і доброчесність? Категорично ні; усі вони – ні на що не придатні нахлібники, усі звірі без совісті або розважливості. Ніхто з них не гідний залишатися в Божому домі» («Слово», т. 5. «Обов’язки керівників і працівників»). Боже слово змусило мене задуматись: робота керівників та працівників – відстежувати та розуміти проблеми в роботі та шукати істину для їхнього вирішення, однак неправдиві керівники сприймають це як тягар. Це вказує на те, що вони тут не задля виконання свого обов’язку, а щоб тішитися атрибутами чиновництва. Я зрозуміла, що й сама так поводилася. Я мала прийняти відповідальність та вирішити проблеми й труднощі, які виникали в роботі, я мала скористатися цією нагодою для пошуку істини та виправлення власних недоліків, і це дозволило б мені швидше просуватися вперед. Однак я хотіла відмовитися від свого обов’язку, оскільки труднощів було надто багато. Як кураторка я майже не робила ніякої справжньої роботи та не вирішувала жодних реальних проблем. Чи не жадала я лише переваг свого статусу? Якщо згадати мою поведінку, коли в мене були напарники, я нібито вдавала, що виконую якусь роботу, але насправді роботу між собою поділили кілька людей, а я взагалі майже ні за що не відповідала. Мій обов’язок був легким, тож насправді я навіть насолоджувалася життям. Після переведення двох моїх напарників навантаження по роботі накопичувалося, і мені доводилося страждати, щоб виконати свій обов’язок, але я почала опиратися, дійшло навіть до бажання зрадити Бога та відмовитися від обов’язку. Згодом, хоч я й виправила свій стан, з’ївши та випивши Боже слово, але коли отримала нову напарницю з більшим досвідом, ніж у мене, я знову взяла на себе менше відповідальності, і днями виконувала свій обов’язок абияк, не обтяжуючи себе клопотами. Коли ж мене зробили єдиною відповідальною за роботу з відео, і труднощів стало ще більше, мені знову захотілося втекти. Я зрозуміла, що моє ставлення до обов’язку було дуже підступним і що я була готова шукати відмовку за першої ж ознаки фізичних труднощів чи відповідальності. Я завжди хотіла перейти на легку роботу без стресу, але, по правді кажучи, будь-яка робота все одно має труднощі, і якщо я не позбудуся свого розбещеного характеру, я жоден обов’язок не зможу виконувати як слід. Я побачила, що за своєю природою мене нудило від істини і я не любила нічого позитивного. Я прийшла не виконувати обов’язок, а насолоджуватися благословеннями. Зрештою з такої віри не вийде нічого! Ось що я прочитала у Божому слові: «Він завжди хоче чогось задарма, він ніколи не бажає брати на себе відповідальність, шукає безкоштовний обід, хоче повноцінного триразового харчування, а також, щоб хтось прислужував йому, і щоб їжа була смачною, а сам він палець об палець не вдарив. Хіба це не спосіб мислення паразита?» Я й була саме тим паразитом, якого викривав Бог, я хотіла лише пожинати, а не сіяти, і насолоджуватися плодами чужої праці. Ну хіба я не була нікчемою? Що більше я розмірковувала, то більше мене нудило від самої себе. В минулому я понад усе ненавиділа нахлібників, які досі сидять на шиях батьків, вже дорослі, але не виїхали з рідного дому й зловживають допомогою батьків, не відповідаючи ні за що. Вони ні на що не придатні. Однак хіба моя нинішня поведінка чимось відрізнялася від них? Докоряючи собі, я молилася Богу: «О Боже, я нарешті бачу, яка я мерзенна та нещира у виконанні свого обов’язку. Я думала лише про власну плоть і хотіла бути паразитом. Ці зіпсовані думки дійсно жахають мене. У церкві стільки роботи, яка потребує негайної співпраці, але я не намагаюся рухатися вперед чи взяти на себе якийсь тягар. Я нікчема. О Боже, я знаю, що цей мій стан є неправильним, але не можу побороти обмеження своєї плоті, прошу, просвіти мене, щоб я зрозуміла свої проблеми. Я бажаю покаятися та змінитися». Я також поміркувала над цим. Чому я завжди хочу втекти та відмовитися від свого обов’язку, щойно в роботі накопичуються навантаження та труднощі? У чому головна причина такого ставлення? Шукаючи, я прочитала Боже слово. «Сьогодні ти не віриш у слова, які Я кажу, і не звертаєш на них уваги; коли прийде день поширення цієї роботи й ти побачиш її в усій повноті, то ти пошкодуєш, і в той час ти будеш приголомшений. Благословення є, однак ти не знаєш, як ними тішитися; істина є, однак ти її не шукаєш. Хіба ти не накликаєш на себе презирство? Хоча сьогодні наступний етап Божої роботи поки що не почався, у вимогах, які до тебе висуваються, і в тому, чим тебе просять жити, немає нічого надзвичайного. Є так багато роботи й так багато істин; хіба вони не варті того, щоб ти їх пізнав? Чи Божа кара й суд не здатні пробудити твій дух? Чи Божа кара й суд не здатні викликати в тобі ненависть до себе? Чи тебе влаштовує життя під впливом сатани, із миром, радістю й невеликим плотським комфортом? Хіба ти не найнижчий з усіх людей? Немає нікого дурнішого за тих, хто бачив спасіння, та не прагне його здобути; це люди, які об’їдаються плоттю й тішаться сатані. Ти сподіваєшся, що твоя віра в Бога не потягне за собою ні проблем, ні нещасть, ні найменших тягот. Ти постійно женешся за тим, що нічого не варте, і не бачиш у житті ніякої цінності, а натомість ставиш власні навіжені думки вище за істину. Ти такий нікчемний! Ти живеш як свиня – чим ти відрізняєшся від свиней і собак? Хіба всі ті, хто не шукає істини, а натомість любить плоть, – не звірі? Хіба всі ці мерці, позбавлені духу, – не ходячі трупи? Скільки слів було сказано серед вас? Чи серед вас було виконано мало роботи? Скільки Я серед вас забезпечив? То чому ж ти цього не здобув? На що тобі скаржитися? Чи не тому ти нічого не здобув, що занадто закоханий у плоть? І чи не тому, що твої думки занадто навіжені? Чи не тому, що ти занадто нерозумний? Якщо ти не здатен здобути ці благословення, хіба ти можеш звинувачувати Бога, що Він тебе не спас? Ти прагнеш до того, щоб, повіривши в Бога, отримати змогу здобути спокій, щоб твої діти не хворіли, щоб твоє подружжя мало добру роботу, щоб твій син знайшов добру дружину, щоб твоя дочка знайшла гідного чоловіка, щоб твої воли й коні добре орали землю, щоб погода весь рік була сприятливою для твоїх посівів. Ось чого ти шукаєш. Твоє єдине прагнення – жити в комфорті, щоб твою родину не спіткало нещастя, щоб вітри обходили тебе стороною, щоб твого обличчя не торкався пісок, щоб посіви твоєї родини не затопило, щоб тебе не зачепило жодне лихо, щоб жити в Божих обіймах, щоб жити в затишному гніздечку. Такий боягуз, як ти, що завжди женеться за плоттю, – чи є в тебе серце, чи є в тебе дух? Хіба ти не звір? Я даю тобі істинний шлях, нічого не просячи взамін, але ти його не шукаєш. Хіба ти один із тих, хто вірить у Бога? Я дарую тобі реальне людське життя, але ти його не шукаєш. Чи ти нічим не відрізняєшся від свині або собаки? Свині не шукають людського життя, не шукають очищення та не розуміють, що таке життя. Щодня, наївшись, вони просто засинають. Я дав тобі істинний шлях, але ти його не здобув: твої руки порожні. Чи хочеш ти й далі жити саме так, свинячим життям? Яке значення має те, що такі люди живуть? Твоє життя жалюгідне й ганебне, ти живеш серед скверни та розпусти й не прагнеш до жодних цілей; хіба твоє життя не найганебніше? Чи маєш ти нахабство поглянути на Бога? Якщо ти й далі набуватимеш саме такий досвід, хіба ти не набудеш геть нічого? Тобі було дано істинний шлях, але те, зможеш ти зрештою його здобути чи ні, залежить від твого власного особистого пошуку» («Слово», т. 1. «Явлення й робота Бога», «Досвід Петра: його знання про кару та суд»). Із суворого Божого слова я зрозуміла, що люди, які жадають комфорту, викликають у Бога найбільшу відразу й огиду, і для Нього вони просто тварини. Такі люди – нікчемні нероби, які не бажають розвиватися, люблять байдикувати та зрештою жодного обов’язку не виконують як слід і не здобувають істину. Вони – непотріб. Ось якою я була. Мені подобалося, коли при виконанні мого обов’язку все йшло добре, і допоки я мала обов’язок і мене не звільняли й не виганяли, все було чудово. Однак зіткнувшись із труднощами, які змушували мене страждати чи йти на жертви, я відступала. Я лише хотіла обирати просту й зрозумілу роботу і дотримувалася сатанинських життєвих принципів «Насолоджуйся життям, поки живий» та «Балуй себе». Через ці погляди я завжди жадала комфорту, дратувалася, коли накопичувалася робота, за яку я відповідала, і боялася, що це обмежить мій вільний час. Коли мені треба було здобути якісь навички, я не дуже йшла на жертви, а це означало, що з часом я не розвивала свої навички і не справлялася з роботою. Іноді я навіть нехтувала своїми обов’язками та дивилася мирські відео, вдаючи, ніби навчаюся нових навичок, і мій дух ціпенів і темнішав ще більше. Коли в роботі з’являлися проблеми, як кураторка я мусила активно їх відслідковувати і вирішувати, однак помітивши, що проблеми були трохи каверзні, я вдавалася до хитрощів, щоб ігнорувати їх, і затримувала перебіг роботи. Ще серйознішим було моє постійне бажання знайти когось на своє місце та полегшити собі навантаження. Я знала, що створення відео дуже важливе для роботи з поширення Євангелія, однак я задовольняла власну плоть і тікала у найкритичніший момент, відмовляючись прийняти відповідальність. Я згадала дітей, яких батьки виховували аж до повноліття, але коли приходить час чимось пожертвувати заради сім’ї, вони бояться страждань і не бажають брати на себе відповідальність. Така людина не має совісті та є невдячним негідником. Я подумала, що й сама поводилася так само. Бог привів мене до цієї точки й дозволив виконувати важливий обов’язок, а я весь час боялася страждань і лише потурала власній плоті. Я взагалі не мала совісті! Я не розуміла значення страждань для свого обов’язку, жадала тілесного комфорту і жодного обов’язку не могла виконувати як слід. Тоді я усвідомила, що сатана просякнув людей цими філософськими принципами «Насолоджуйся життям, поки живий» та «Балуй себе», і це ще більше розбестило їх, зробивши їх егоїстичнішими та брехливішими. Якби я й надалі прагнула комфорту, хіба б я не занапастила себе? Я постійно скаржилася на труднощі свого обов’язку та ненавиділа відмовлятися від фізичного комфорту. Я не лише марнувала свій шанс на здобуття істини, а й паплюжила свій обов’язок, лишаючи по собі тільки переступи і більше нічого. Зрештою Бог напевно б відкинув і вигнав мене!

Я почала шукати шлях практики. Я прочитала Боже слово: «Припустімо, церква дає тобі завдання, і ти кажеш: “Раз мені доручили це завдання, я зроблю його добре, незалежно від того, дасть воно мені шанс виділитися чи ні. Я візьму на себе цю відповідальність. Якщо мене призначать у приймальню, я докладу всіх зусиль, аби виконати цю роботу як слід; я добре опікуватимуся братами й сестрами та зроблю що можу, щоб усі вони були в безпеці. Якщо мені доручать поширювати Євангеліє, я споряджусь істиною та з любов’ю понесу Євангеліє, виконуючи свій обов’язок як слід. Якщо мені доручать вивчити іноземну мову, я старанно й наполегливо над нею працюватиму, і я вивчу її добре та якнайшвидше, за рік-два, щоб я міг свідчити про Бога іноземцям. Якщо мені скажуть писати статті зі свідченнями, я сумлінно навчуся це робити та дивитимуся на все згідно з принципами істини; я дізнаюся, як писати тексти, і хоча я, можливо, не зумію писати статті гарною прозою, але я принаймні ясно доноситиму свій досвід і свідчення, зрозуміло спілкуватимуся про істину та даватиму правдиве свідчення про Бога, щоб люди, читаючи мої статті, отримували настанову й користь. Яке б завдання церква мені не доручила, я вкладу в нього всі сили та душу. Якщо я чогось не зрозумію чи в мене виникне проблема, я помолюся Богу, пошукаю істину, зрозумію принципи істини та зроблю свою справу добре. Яким би не був мій обов’язок, я докладу всіх своїх сил і можливостей, аби виконати його як слід і догодити Богові. Чого б я не міг досягти, я зроблю все можливе, щоб узяти на себе всю відповідальність, яку мені належить нести, і принаймні не йтиму проти совісті й розуму, не тішитимуся плодами чужої праці та не буду ні недбалим і поверховим, ні лукавим і ледачим. Усе, що я робитиму, буде не нижчим за стандарти совісті”. Це мінімальний стандарт людської поведінки, і той, хто так виконує свій обов’язок, може претендувати на звання совісної, розумної людини. Ти повинен щонайменше виконувати свій обов’язок так, щоб твоя совість була чистою, і ти повинен принаймні відчувати, що чесно заробляєш своє триразове харчування, а не отримуєш його в подачку. Це називається почуттям відповідальності. Високий твій духовний рівень чи низький, розумієш ти істину чи ні, ти мусиш ставитися до роботи так: “Мені доручено цю роботу, а значить, я мушу підійти до неї серйозно; я мушу перейнятися нею та виконати її добре, вклавши в неї всі сили й душу. Я не можу взяти на себе сміливість гарантувати, що зумію зробити її ідеально, але я ставлюся до неї так: я зроблю все можливе, щоб її було виконано добре, і я точно не буду при цьому ні недбалим, ні поверховим. Якщо виникне проблема, то я повинен буду взяти на себе відповідальність, винести з проблеми урок і добре виконати свій обов’язок”. Це правильне ставлення. Чи поділяєте ви його?» («Слово», т. 5. «Обов’язки керівників і працівників»). Божі слова по-справжньому надихнули мене. Відтоді як церква доручила мені керувати цією роботою, мені довелося прийняти всі обов’язки, які здатна прийняти доросла людина. Хай би яким високим був мій духовний рівень, хай би якою здібною я була у своїй роботі та хай би скільки труднощів я зустрічала при виконанні свого обов’язку, я не могла ухилитися, я мала наполегливо працювати та докладати до роботи всіх своїх зусиль. Згодом, коли ми завершували роботу над відео та приймали пропозиції від інших, незалежно від того, чи це була проблема, про яку я не знала або яку не могла вирішити, я завжди активно шукала шлях вирішення або намагалася знайти досвідчених людей, з якими можна порадитись. Поступово я краще вивчила ці навички та дослідила принципи. Раніше, зіткнувшись із каверзною проблемою, я зазвичай перекладала її вирішення на одного з напарників, барилася із відповіддю на повідомлення у груповому чаті та затягувала процес. Зараз я здатна активно брати на себе відповідальність та нести більший тягар у виконанні свого обов’язку. Хоча в ході нашої співпраці ще трапляються труднощі, коли я беззаперечно покладаюся на Бога, і ми всі разом обговорюємо проблему, шлях, який ми маємо обрати, стає зрозумілішим. Лише після цього досвіду я усвідомила, якою егоїстичною та брехливою я була, як підступно та ліниво поводилась у виконанні свого обов’язку, не бажаючи нести відповідальність. Виправивши своє ставлення до роботи, я воліла дбайливіше ставитися до Божого тягаря та вкладати у співпрацю всі свої сили, і я побачила Боже керівництво й провід, знайшла в собі віру й бажання практикувати раціональну та добросовісну поведінку людини, яка ретельно виконує свої обов’язки.