Роздуми про утискання оточуючих

16 Вересня, 2023

Кілька років тому я практикувала написання пісень у церкві. Щойно розібравшись із цією роботою та вивчивши принципи, я почала досягати кращих успіхів у своєму обов’язку. З часом я напрацювала собі добру репутацію серед інших. Зіткнувшись із проблемами в написанні пісень, люди йшли до мене. Загалом усі погоджувались із моїми думками, тому я подумки хвалила себе. Я вважала себе кращою за них, ніби я геній, без якого команда не впорається. Я постійно почувалася зверхньо. Тоді до нас приєдналася сестра Шейла, щоби писати з нами пісні. Кураторка приставила її до мене та попросила наставити й допомогти їй. Спершу я справді намагалася її навчити. Я підсумовувала свій досвід для неї та попереджала, на що звернути увагу, однак вона все одно припускалася помилок у деяких речах, на яких я наголошувала. Я трохи дратувалася через це й думала – як це так, я вже їй це пояснювала, а вона все одно завжди помилялася. Чи вкладала вона душу в цю роботу? Згодом, вказавши їй на помилки, я бурхливо сварила її: «Я вже розповідала тобі про цю проблему. Чому ти досі повторюєш ту ж саму помилку? Ти взагалі докладаєш хоч трохи зусиль?». Якось на зібранні Шейла розповіла, що боїться помилитися при виконанні свого обов’язку, а ще боїться критики. Почувши це, я захвилювалася. Нещодавно я дуже часто вказувала їй на помилки в її обов’язку та ще й докоряла їй. Невже я її утискала? Але потім я подумала, що вона завжди робить помилки, отже, я правильно роблю, вказуючи їй на них. Якби я не говорила про це, чи помітила б вона їх і чи достатньо швидко виправилася б? Не те щоб я мала погані наміри. Я просто хотіла, щоб вона розібралася в усьому та зривала роботу. Поступово я помітила, що Шейла, стикаючись із труднощами у своєму обов’язку або маючи якусь думку чи ідею, перестала ділитися ними зі мною. Крім того, вона була негативно налаштована й ніколи не відчувала, що може впоратися із завданням. Власне, Шейла була не єдиною, з ким я працювала в такий спосіб. Я так само поводилася з іншими братами й сестрами. Я вкладала весь свій час та сили у свій обов’язок, іноді навіть працювала допізна, щоб все зробити як слід. Мені здавалося, що я прийняла тягар та віддана своєму обов’язку. Бачачи, як усі оточуючі рано вкладаються спати, я вирішила, що вони не несуть тягар у своєму обов’язку, та докоряла їм: «Ти мусиш нести тягар та йти на жертви, а не жадати комфорту!». Коли сестри втомлювалися та вставали, щоби розім’яти ноги, або бодай трохи говорили не про роботу, мені здавалося, що вони не концентруються на своєму обов’язку. Я задирала носа й сварила їх: «Коли настає час виконувати обов’язок, саме туди ти мусиш спрямовувати свою енергію. Хіба ці балачки не затримують твою роботу?». Інші брати й сестри поволі почали віддалятися від мене та припинили звертатися до мене, зіткнувшись із проблемами чи труднощами. Я почувалася дуже ізольованою та відірваною від інших. Мені було дуже незручно, але я не розуміла, в чому проблема.

За кілька місяців одного дня до мене раптом прийшла керівниця та суворо сказала: «Інші нещодавно казали, що ти часто докоряєш людям та утискаєш їх. Брати й сестри вважають, що ти їх придушуєш, та не почуваються вільними при виконанні своїх обов’язків. Це прояв поганої людської сутності». Слова керівниці були для мене ніби ляпас, і в мене загуло в голові. Слова «утискаєш людей» та «погана людська сутність» особливо стали ударом в серце. В моїй голові панував повний безлад. Як я стала людиною з поганою людською сутністю, яка утискає інших? Як я придушувала їх? Тієї ночі я взагалі не спала. Я прокручувала все це в голові, почуваючись геть збентеженою. Я вважала себе прямолінійною людиною від природи, я просто говорю все як є. Але все, що я кажу – правда. Бачачи у когось проблему, я хоробро кажу як є; я не боюся образити інших. Я вважала це праведністю. Як це могло перетворитися на утискання й погану людську сутність? Оскільки керівниця зауважила, що я утискаю інших, я мала попрацювати над собою й змінитися, щоб усі побачили мою трансформацію. Тоді ніхто би більше не казав, що я когось утискаю чи маю погану людську сутність. Згодом я почала концентруватися на своєму тоні та працювала над тим, як я говорю. Я завжди обмірковувала, як потактовніше висловитись, щоби не зачепити чужу гордість та не виставити людину в поганому світлі. Іноді я бачила проблему, але сама на неї не вказувала, злякавшись, що хтось звинуватить мене в утисканні. Натомість я доручала куратору поспілкуватися про це. Поступово я припинила сварити людей та докоряти їм, як раніше, і всі сказали, що я дещо змінилася. Однак я не відчувала ані миру, ані спокою. Я була дуже пригніченою та зовсім не почувалася вільною. Я ніби ходила по тонкій кризі, постійно зважуючи й обмірковуючи кожне своє слово. І тоді я мусила спитати себе: «Хіба ця поведінка демонструє справжнє каяття та зміни? Інші люди більше не відчувають утиску з мого боку при спілкуванні, але чому його відчуваю я?». Геть заплутавшись та страждаючи, я постала перед Богом у молитві й пошуку, прохаючи Його просвітити й наставити мене, щоби я могла по-справжньому проаналізувати й зрозуміти свій стан.

Якось під час поклонінь я прочитала уривок із Божих слів. «Перше, що потрібно зробити під час каяття, – це визнати, що ти вчинив неправильно: побачити, у чому полягала твоя помилка, суть проблеми та виявлений тобою розбещений характер; ти маєш проаналізувати ці речі й прийняти істину, а потім практикувати відповідно до істини. Тільки в цьому полягає ставлення, яким характеризується каяття. Якщо, з іншого боку, ти всебічно обмірковуєш підступні способи дій, ти стаєш іще слизькішим, ніж раніше, твої прийоми розумніші й прихованіші, і в тебе стає більше методів для розбору тих чи інших питань, тоді ця проблема не настільки однозначна, як просте введення в оману. Ти застосовуєш підступні засоби, і в тебе є секрети, які ти не можеш розголошувати. Це зло. Ти не тільки не розкаявся, але й став слизькішим і хитрішим. Бог бачить, що ти надмірно непримиренний і лихий, на перший погляд ти ніби визнаєш свою неправоту й погоджуєшся зі своїм обтинанням та розбором, але насправді в тебе немає ані дрібки ставлення каяття. Чому ми це кажемо? Тому що під час цієї події або після неї ти взагалі не шукав істини, ти не аналізував і не намагався пізнати себе, і не практикував відповідно до істини. Твоє ставлення полягає у використанні філософії, логіки та методів сатани задля розв’язання проблеми. Насправді ж ти обходиш цю проблему стороною та, нічого не випускаючи з уваги, запаковуєш її в охайну обгортку, щоб інші не помітили й сліду її. Зрештою ти вважаєш себе досить розумним. Бог бачить саме ці речі, а не те, що ти дійсно проаналізував, сповідався й покаявся у своєму гріху перед обличчям того, що тебе спіткало, а потім продовжив шукати істину й практикувати відповідно до істини. Твоє ставлення – це не пошук істини або практика істини, і не підпорядкування Божому володарюванню та Його влаштуванням, а використання прийомів і методів сатани для розв’язання своєї проблеми. Ти створюєш у інших помилкове враження й чиниш опір викриттю Богом, а ще ти захищаєшся від обставин, які Бог влаштував для тебе, та протистоїш їм. Твоє серце більш закрите, ніж раніше, і відокремлене від Бога. По суті, чи може це принести якийсь хороший результат? Чи ти й досі можеш жити у світлі, насолоджуючись спокоєм і радістю? Не можеш. Якщо ти втікаєш від істини й Бога, ти неодмінно впадеш у темряву, плакатимеш і скреготатимеш зубами» (Слово, т. 3. Бесіди Христа останніх днів. Лише прагнучи до істини, можна подолати свої уявлення та помилкові думки про Бога). Божі слова навчили мене, що справжнє покаяння та зміни вимагають справжнього самоаналізу та розуміння свого розбещеного характеру й сутності своїх проблем. Ти мусиш знати свої вади та шукати істину, щоб усунути свою розбещеність. Дивлячись на себе, коли керівниця вказала на мою проблему з утисканням інших, я взагалі не проаналізувала себе та не шукала істину, щоби з’ясувати, що таке справжнє утискання, які мої вчинки утискали інших, що про цю проблему сказано у Божих словах, як Бог ставиться до таких людей тощо. Натомість я просто слідувала власним уявленням, нібито інші відчували утиски з мого боку, тому що я висловлювалася надто прямолінійно й різко. Щоби показати всім, як я змінилася, я працювала над своїм тоном і поведінкою. Помітивши проблему, я більше не була відвертою; натомість я делікатно казала те, що дозволить винуватцю зберегти обличчя. Іноді я чітко бачила, що хтось порушує принципи, але боялася, що інші звинуватять мене в утисканні, якщо я заговорю, тому я дивилася на все крізь пальці або казала кураторці, щоб вона з цим розібралася. Попрактикувавши цей спосіб деякий час, я досягла змін у поведінці, але не змін у своєму життєвому характері, хоча інші казали, що я більше не утискаю їх, як раніше. Коли мене розкритикували, я не шукала істину, щоби розібратися зі своїм розбещеним характером. Я просто практикувала стриманість, натягнувши маску. Ось чому я почувалася пригніченою й придушеною. Я ходила навшпиньках та ретельно добирала кожне слово. Таке життя дуже виснажувало. Я сама завдала собі прикрощів, не шукаючи істину й не дотримуючись правил. Отже, в той час я вирішила, що далі так не можна. Я мусила постати перед Богом задля пошуку істини й аналізу своїх проблем та вийти із цього негативного стану.

Згодом я шукала у Божих словах щось про утискання інших та застосувала ці одкровення, аналізуючи себе. Одного дня я дещо прочитала у Божих словах. «Чи можна змусити людей зрозуміти істину й увійти в її реальність, якщо тільки повторювати слова вчення, читати людям лекції й розбиратися з ними? Якщо істина, про яку ти спілкуєшся, не є реальною, якщо це виключно слова вчення, то скільки б ти не розбирався з людьми й не читав їм лекцій, це буде марним. Чи ти вважаєш, що коли люди тебе бояться, і виконують твої накази, і не наважуються заперечувати, – це те ж саме, що й коли вони розуміють істину та є слухняними? Це груба помилка; входження в життя не таке просте. Деякі керівники подібні до нового начальника, який намагається справити сильне враження; вони намагаються нав’язати свою новонабуту владу обраним Богом людям, щоб усі їм корилися, адже вони думають, що це полегшить їхню роботу. Якщо тобі бракує реальності істини, то дуже скоро буде розкрито твій істинний духовний стан, буде виявлено твоє справжнє обличчя, і цілком можливо, що тебе буде вигнано. У деякій адміністративній роботі прийнятними є незначний розбір, обтинання й дисциплінування. Але якщо ти не здатен спілкуватися про істину, зрештою ти й надалі не будеш спроможним розв’язати проблему, і це вплине на результати роботи. Якщо, які б проблеми не виникали в церкві, ти продовжуєш читати людям лекції та звинувачувати їх – якщо ти тільки те й робиш, що втрачаєш самовладання, – то так проявляється твій розбещений характер, і ти показуєш потворне обличчя свого розбещення. Якщо ти завжди отак стоятимеш на п’єдесталі й читатимеш людям лекції, то з плином часу люди не могтимуть отримувати від тебе забезпечення життя, вони не здобуватимуть нічого реального, а натомість відхилятимуть тебе й відчуватимуть до тебе огиду. Окрім того, знайдуться люди, які, потрапивши під твій вплив через брак своєї проникливості, так само читатимуть лекції іншим, розбиратимуться з ними й обтинатимуть їх. Вони точно так само злитимуться й виходитимуть із себе. Ти не тільки не зможеш розв’язувати проблеми людей, а й сприятимеш їхнім розбещеним характерам. І хіба це не веде їх шляхом загибелі? Хіба це не лиха дія? Керівникові слід вести інших, головним чином, через спілкування про істину й забезпечення життям. Якщо ти завжди стоятимеш на п’єдесталі й читатимеш іншим лекції, чи вони зможуть зрозуміти істину? Якщо ти протягом певного часу працюватимеш у такий спосіб, коли люди почнуть чітко бачити тебе таким, яким ти є, вони покинуть тебе. Чи можна привести людей до Бога, працюючи отак? Звісно, що ні; так можна тільки зіпсувати роботу церкви та змусити всіх Божих обранців відкинути й полишити тебе» (Слово, т. 3. Бесіди Христа останніх днів. Частина третя). Під час обмірковування Божих слів мені стало ясно, що коли бачиш чиїсь проблеми, але не спілкуєшся про істину, щоб допомогти, та не вказуєш шлях практики, а натомість гордовито свариш та докоряєш людині за її помилки, змушуючи її робити те, що ти хочеш, це і є обмежувальна поведінка. Порівнявши себе до сказаного у Божих словах, я зрозуміла, що поводилася саме так. Коли Шейла вперше почала практикувати написання пісень, вона ще не зналася на багатьох робочих процесах, отже, помилки були нормальним явищем. Як її напарниця, я мусила допомогти їй та з любов’ю підтримати, працювати разом, підсумовуючи причини її помилок, а потім виправити їх. Однак я не врахувала ані її справжній духовний стан, ані труднощі. Я зовсім не розуміла її, не думала про неї та не шукала корінь її помилок. Я просто зневажала її, чіпляючи на неї ярлик людини, не відданої своєму обов’язку. Я постійно й нестримно сварила її й докоряла їй, викликаючи в неї відчуття обмеження, а її поганий стан негативно впливав на її обов’язок. Я так само поводилася з іншими братами й сестрами. Побачивши, як хтось іде спати раніше за мене, робить перерву та тиняється чи спілкується з іншими, я вирішила, що вони лінуються виконувати свій обов’язок, бо надто переймаються своєю плоттю. І я зневажала їх. Я завжди сварила інших, обурюючи їх та змушуючи навіть уникати мене. Така взаємодія й спосіб співпраці не лише не приносили їм жодного повчання чи користі, а й лякали та утискали їх. Я дійсно не мала ані любові до інших, ані людської сутності. Насправді цілком нормально встати й трохи походити після тривалої праці чи побалакати з кимось і трохи розслабитись. Однак я наполягала, щоби всі робили як я, пізно лягали спати й не вели пустих балачок. Я була дуже гордовитою та самовдоволеною. Я ставилася до всіх із розбещеного характеру, не спираючись на Божі слова чи принципи істини у своїх діях. І це викликало в людей відчуття придушення й утискання. Дійшовши до цього у своїх розмірковуваннях, я засмутилася й почулася винною. Я усвідомила, що справді поводилася нераціонально, і мені дуже бракувало людської сутності.

Пізніше я прочитала ще один уривок із Божих слів, який допоміг мені краще зрозуміти корінь проблеми. У Божих словах сказано: «Якщо у своєму серці ти дійсно розумієш істину, тоді ти знатимеш, як практикувати істину й коритися Богу, і природно ступиш на шлях пошуку істини. Якщо шлях, яким ти прямуєш, правильний і відповідає Божій волі, тоді робота Святого Духа не залишить тебе; в такому разі ймовірність того, що ти зрадиш Бога, зменшуватиметься. Без істини легко чинити зло, і ти чинитимеш його всупереч собі. Наприклад, якщо ти маєш гордовитий і пихатий характер, то розмови з тобою про те, щоб ти не противився Богу, нічого не змінять, ти нічого не можеш із собою вдіяти, це поза твоїм контролем. Ти не робив би цього навмисне; ти зробив би це під впливом твоєї гордовитої й пихатої природи. Твої гонор і пиха змусили б тебе дивитися на Бога зверхньо і вважати Його неважливим; вони змусили б тебе звеличувати себе, постійно виставляти себе напоказ; вони змусили б тебе зневажати інших, вони не залишили б у твоєму серці нікого, крім тебе самого; вони викорінили б місце Бога з твого серця та, в кінцевому підсумку, змусили б тебе зайняти місце Бога й вимагати, щоб люди підкорялися тобі, а також шанувати твої власні думки, ідеї та уявлення як істину. Під впливом своєї гордовитої й пихатої природи люди чинять так багато зла!» (Слово, т. 3. Бесіди Христа останніх днів. Лише шукаючи істину, можна досягти зміни у своєму характері). Із Божих слів я зрозуміла, що мою владну й репресивну поведінку з іншими людьми спричиняла виключно моя гордовита сатанинська природа. Я вже давно писала пісні, тому зналася на принципах і навичках, і куратор часто доручав мені допомагати іншим та наставляти їх. Я вважала це особистим капіталом, гадаючи, що я особлива, краща за всіх. Я й отямитись не встигла, як уже піднесла себе на п’єдестал і зверхньо ставилася до оточуючих. Коли Шейла постійно робила помилки в написанні пісень, я роздратувалася й нагримала на неї, але насправді я принижувала її й звеличувала себе, щоби всі інші вважали мене кращою за неї. Вона помилялася й спричиняла проблеми, а я так не робила; вона була неуважною та безвідповідальною, а я – серйозною й відповідальною у своєму обов’язку. Але тепер я розумію, що у Шейли теж було чимало позитивних рис. У неї був високий духовний рівень, вона швидко вчилася писати пісні та висувала чимало гарних пропозицій. Але я просто зациклилася на її вадах і не бачила плюсів. Я міряла її за високими стандартами й висувала жорсткі вимоги. Я не дозволяла їй помилитися там, де я її вже виправляла. Іноді, побачивши, як інші теревенять чи рано лягають спати, я і їм дорікала. Я взяла власні вимоги й стандарти за принципи істини та змусила оточуючих слідувати їм, а якщо вони не дотягували – сварила їх. Я поводилася так, ніби не мала жодних вад та була ідеальною й незрівнянною. Я була дуже гордовитою й нерозсудливою. Насправді я часто припускалася помилок у своєму обов’язку. Кілька разів моя неуважність та недбалість мали негативні наслідки для нашої роботи. Я також ставала пасивною й відступала, зіткнувшись із викликами при виконанні обов’язку; я не хотіла йти на жертви. Я була зовсім не кращою за інших, але не бачила власних проблем і вад. Я завжди вважала себе на голову вищою від інших. Я навіть не усвідомлювала себе. Мені стало дуже соромно, коли я це зрозуміла. Крім того, я зненавиділа свою надзвичайну гордовитість та брак людської сутності.

Опісля, шукаючи, я усвідомила, що мені раніше весь час здавалося, ніби здатність вказати на помічені проблеми та відверте спілкування означали, що я маю сміливість висловлювати свою думку й не боюся скривдити людей, і що в цьому проявлялася праведність. Але насправді я не могла відрізнити праведність від гордовитості. Із цією дилемою я постала перед Богом у молитві й пошуку істини. На одному із зібрань керівник церкви спілкувався про своє власне розуміння цієї проблеми. В цілому, він сказав, що праведність означає відстоювання істини й захист Божої роботи. Якщо ти дійсно розумієш істину та знаєш, що відповідає їй та Божим словам, ти маєш цього дотримуватися. Але якщо не наважуєшся відстоювати Божі слова чи істину, це означає брак відчуття праведності. Гордовитість та марнославство є сатанинським характером повстання проти Бога й опору Йому. Якщо ти відкидаєш Божі слова, роботу й вимоги, забагато думаєш про себе, чіпляєшся за свої уявлення й погляди, гадаючи, що знаєш усе – це гордовитість та марнославство. Гордовитість повністю суперечить праведності й дотриманню принципів. Це два абсолютно різних поняття. Почувши спілкування керівника, я почала краще розрізняти гордовитість та праведність. Людина праведна може дотриматися принципів істини й захистити роботу церкви. Побачивши, що хтось шкодить інтересам церкви, вона може встати, поспілкуватися й припинити це, а також викрити проблеми інших людей. Іноді така людина може говорити суворо, однак її слова є об’єктивними й практичними та підтримують роботу церкви. Вони йдуть на користь входженню інших людей у життя та не містять жодних особистих намірів. Це прояв праведності. Я подумала про те, як керівник, бачачи, що хтось безвідповідально виконує свій обов’язок та шкодить роботі, іноді може обітнути й розібратися з такою людиною. Його тон може бути суворим, а слова – прямолінійними, він висвітлює характер і наслідки проблеми, щоби люди могли проаналізувати себе й швидко покаятися. Це запобігає шкоді в роботі й допомагає людям проаналізувати й пізнати себе. Все це має позитивний результат. Однак утискання інших є проявом гордовитості. Це примушування людей робити все за твоїми стандартами та ідеями. Ти маєш намір похизуватися своєю першістю. В результаті ти встановлюєш чимало правил для інших, це їх лякає та викликає почуття обмеженості, замкненості й негативу. Коли я працювала з Шейлою та бачила, що вона припускається багатьох помилок, я не з’ясувала їх причину та не надала їй позитивне спілкування й допомогу. Натомість я накинулася на її проблеми й насварила її, і вона почувалася так, ніби її утискають. Я дуже явно демонструвала гордовитий характер, не відстоюючи церковну роботу із праведністю. Якщо людина має добрі наміри, принципова, намагається підтримати роботу церкви та може об’єктивно вказати на помічені проблеми, вона не є гордовитою, навіть попри різкий тон. Така практика є повчальною для інших та корисною для роботи. Це втілення істини в життя й прояв праведності. Отже, якщо хочеш позбавитися гордовитості й припинити утискати інших, не можна зосереджуватися лише на тактовному добиранні слів чи взагалі не казати, якщо помітила проблему. Ти маєш зосередитися на самоаналізі та розібратися зі своїм гордовитим характером, перевірити намір, який вклала у слова, та залишитися на своєму місці, не ставлячи вимоги до людей та не судячи їх за власними уявленнями й стандартами.

Я прочитала ще один уривок із Божих слів, який навів мене на шлях практики. У Божих словах сказано: «Обрані Богом мусять принаймні бути сумлінними та розсудливими й контактувати та взаємодіяти з людьми – а також діяти – відповідно до стандартів нормальної людської сутності. Само собою, найкраще практикувати відповідно до принципів істини, яких вимагає Бог; це догоджає Богові. Отже, якими є принципи істини, яких вимагає Бог? Щоб люди розуміли слабкість і негативну налаштованість інших, коли вони самі слабкі й негативно налаштовані, щоб люди пам’ятали про біль і труднощі інших, а потім запитували про це, пропонували допомогу й підтримку й читали їм Божі слова, щоб допомогти їм вирішити проблеми, щоб вони більше не були слабкими й постали перед Богом. Чи відповідає цей спосіб практики принципу? Така практика відповідає принципу істини. Само собою зрозуміло, що такі відносини також відповідають принципу. Коли люди навмисно втручаються й спричиняють порушення, або навмисно недбалі й поверхові у виконанні свого обов’язку, якщо ти бачиш це та здатен вирішувати питання відповідно до принципу й можеш вказати їм на ці речі, а також зробити їм зауваження й допомогти їм, тоді це відповідає принципам істини. Якщо ти закриваєш на це очі або проявляєш терпимість до них і покриваєш їх, і навіть заходиш так далеко, що говориш щось приємне, щоб похвалити їх та схвалити, прикрашаючи це фальшивими словами, тоді така поведінка, такі способи взаємодії з людьми, розбір питань та усунення проблем явно суперечать принципам істини й не ґрунтуються на словах Божих; у цьому випадку такі поведінка й способи взаємодії з людьми й таке вирішення питань є явно неправильними» (Слово, т. 5. Обов’язки керівників і працівників. Обов’язки керівників і працівників (14)). Я обміркувала Божі слова та усвідомила, що при взаємодії й співпраці з братами та сестрами ми мусимо навчитися ставитися до них справедливо та бачити їхні переваги. Не можна зневажати людей лише тому, що вони мають деякі вади й проблеми. Це нерозважливо. Всі мають різний духовний рівень та здатність до розуміння. Не можна чогось вимагати й оцінювати людей, виходячи з особистих уподобань, ніби є універсальне рішення для всіх. Помітивши чужі проблеми, ми маємо з любов’ю допомогти та поспілкуватися про істину, щоб підтримати людину, і щоб вона зрозуміла принципи істини та знайшла шлях практики. Це найкращий спосіб вирішення проблем. Що ж до тих, хто часто формально виконує свій обов’язок чи порушує його, їх можна розкритикувати та викрити. Це відповідальна поведінка в рамках роботи церкви, а не прояв утискання. Щойно зрозумівши це, я почала втілювати Божі слова у життя. Опісля, помічаючи проблеми в обов’язках інших людей, я спочатку говорила з ними та з’ясовувала причину, чи це сталося через недбалість або нерозуміння принципів. Тоді я добирала актуальні Божі слова для спілкування та шукала рішення. Якщо люди не виправлялися після декількох спілкувань на одну й ту саму тему та затримували роботу церкви й заважали їй, я обтинала їх і розбиралася з ними як слід. Я більше не почувалася обмеженою.

Пригадую, як одна з членів нашої групи, сестра Клара, не несла тягар у своєму обов’язку та не докладала всіх можливих зусиль. Це призвело до неефективного написання пісень і поганих результатів. Я вказала їй на проблеми, але вона не прийняла цього та знайшла собі купу виправдань. Я усвідомила, що вона перебувала у небезпечному стані, і якщо не виправиться та не увійде в життя, від цього напевно постраждає робота. Якщо проблема виявиться достатньо серйозною, її навіть могли б звільнити. Отже, далі я відверто казала їй про проблеми, викриваючи природу її поведінки та її подальші наслідки, якщо вона не виправиться. Вона нарешті усвідомила серйозність своєї проблеми та була готова покаятися й змінитися. Згодом ставлення Клари до її обов’язку дуже змінилося, і вона стала набагато продуктивнішою. Зараз, коли я бачу, як інші порушують принципи та вчиняють щось, що шкодить роботі церкви, в мене досі виникає бажання проявити гордовитість. Однак я швидко молюся Богу й нагадую собі справедливо ставитися до людей та шукати найкращий спосіб допомогти й принести їм користь. Попрактикувавши цей метод деякий час, я поступово владнала свої стосунки з іншими. Якось я почула від однієї сестри, що моє спілкування допомогло їй та дозволило трохи змінити її стан. Я надзвичайно зраділа.

Згадуючи останні кілька років, коли мене критикували, це дозволило мені проаналізувати та зрозуміти свою обмежувальну поведінку й дало мені деякі шляхи практики для взаємодії з братами та сестрами, щоби втілювати нормальну людську сутність у життя. Це розуміння та зміни відбулися зі мною завдяки Божому спасінню!

Якщо Бог допоміг вам у вашому житті, натисніть кнопку, щоб приєднатися до нашої групи. Давайте вивчати слова Бога, щоб наблизитися до Нього.

Супутній контент

Наслідки гонитви за комфортом

Ліншуан (Іспанія) Моя робота в церкві полягає у створенні відео. Створення відео в досить складних проектах вимагає багаторазових проб та...

Я більше не тремчу від страху

Я почула про арешт сестри 2 вересня. Того дня я прийшла до будинку керівниці, але там нікого не було. Сестра Сяо Хун, яка живе навпроти...

Зв’язок із нами в Messenger