Я почав працювати над поширенням Євангелія у 2015 році. І з Божим проводом мав деякі успіхи. Іноді я зустрічав людей, які мали багато релігійних уявлень та не хотіли досліджувати Божу роботу останніх днів. Тож я покладався на Бога, терпляче бесідував про істину, і вони її приймали. Досягнувши дечого, я почувався здібним і ніби цілком незамінним.

До того ж ми з братом Ліамом взялися за роботу з поливу, кожен – окремої церкви. Церква, за яку взявся я, була досить великою з доволі суттєвою кількістю членів, тому, почавши роботу, я завжди молився Богу й обговорював усе з іншими. Невдовзі справи вже йшли добре. Більшість членів церкви відвідували зібрання, як зазвичай, та активно виконували свої обов’язки. Зважаючи на все це, я був задоволений собою. Я думав, що навіть у великій церкві з багатьма членами я швидко досягав результатів. А отже, певне, маю непоганий духовний рівень. Також я бачив, що Ліамова робота з поливу йде не дуже добре. У його церкві треба було замінити деяких працівників, а якісь члени були в негативному стані та потребували спілкування. Я відчував певну вищість над ним. Думав, що міг би працювати краще. Тоді я почав долучатися до його роботи. Я підсумував помилки з членами тієї церкви та спілкувався про слова Бога, щоб допомогти їм, а після, коли була потреба – змінював обов’язки працівників поливу. Згодом робота набрала обертів. Я гадав, що доволі швидко вирішив наші проблеми, тож став ще впевненішим у своєму великому таланті. Я став ще більш зарозумілим. Підбиваючи підсумки нашої роботи, я побачив їхні недоліки та недогляди й не міг не насварити їх. Я сказав: «У роботі з поливу затримка. Чи хтось намагається піклуватися про Божу волю і збирається це виправити? Ви всі були такі безвідповідальні. Добре, що останнім часом відбувся певний прогрес. Інакше хто б узяв на себе відповідальність за затримку?» Тоді ніхто й слова не сказав. Я навіть задумався, чи не перебільшив зі своєю реакцією. Але згодом вирішив, що їм і далі було б однаково, якби я не поговорив із ними суворо.

Я часто дивився на них звисока та розбирався з ними за їхні помилки, говорив робити як я кажу. Згодом я помітив, що вони віддалялися від мене. Вони майже не говорили зі мною, хіба що про роботу. Бувало, вони всі разом розмовляли й сміялися, але варто було з’явитися мені, то розбігалися, ніби боялися мене. А оскільки вони боялися бути розкритикованими, то коли з’являлася проблема, вони спершу питали мене й чекали мого рішення. Коли я побачив цю ситуацію, мені стало ніяково. Я задумався, чи не був я свавільним, владним. Але тоді згадав, що маю проявляти твердість на роботі. Якби я не поводився таким чином, вони б не слухали мене. І як би ми тоді чогось досягли? Мені здавалося, що викриття проблем, це прояв моєї праведності. Опісля я став ще більш зарозумілим. У всьому, що ми робили, останнє слово завжди мало бути за мною. Я самотужки організовував кожну частину нашої роботи, бо мені здавалося, що ніхто в команді не був таким здібним, як я. Навіть якщо я щось обговорював із ними, ми все одно завжди робили по-моєму. Тому я гадав, що якщо вирішуватиму одразу все сам, то це заощадить нам час. Навіть якщо на зібрання приходила керівниця, я все одно не надавав цьому значення й думав: «То й що з того, що ти керівниця? Ти можеш поширювати Євангеліє та свідчити? Ти можеш виконувати цю роботу? Просто спілкуватися про істину під час зібрань – це ще не виконання практичної роботи. Ти мені не рівня». Тому щоразу, коли керівниця запитувала мене про поступ нашої роботи, я вдавався в деталі, лише коли хотів, але загалом ухилявся від відповіді. Я не бачив у цьому сенсу, тому що врешті-решт це я виконував роботу. Керівниця вказала на мою зарозумілість. Вона сказала, що я погано співпрацюю з іншими й завжди маю вирішальне слово. Піддавшись такій критиці, я визнав перед нею, що був зарозумілим, але насправді мені було байдуже. Я вважав, що маю гарний духовний рівень та здібності. Якщо я добре виконую свою роботу, кому яке діло, що я зарозумілий? Крім того, я виконував більшу частину церковної роботи. Що б вони зробили – звільнили мене? Як бачите, я й близько не прийняв відгук керівниці. Я й далі виконував свій обов’язок так, як мені хотілося, відповідаючи за все. Якось одній новій церкві знадобилося більше людей для поливу. Ні з ким це не обговоривши, я просто домовився, щоб їм допомогла одна сестра. Я подумав, що загалом із моїми пропозиціями завжди погоджувалися, тож нічого страшного, що я вирішу сам. Але на мене чекала несподіванка. Пізніше я дізнався, що та сестра не розуміла істину достатньо добре для цього завдання. Вона не могла виконувати практичну роботу, що було серйозною завадою. Та я все одно не проаналізував себе. І, через мою невгамовну зарозумілість, неспроможність шукати принципи істини та наставляти інших, як дотримуватися принципів у своєму обов’язку, усі були просто зайняті біганиною туди-сюди без жодних реальних результатів. Це дійсно гальмувало поступ. Та навіть тоді я все одно не бачив власних проблем. Я лише звинувачував інших у тому, що вони не несли тягар. Якийсь час здавалося, що я досягав результатів, але водночас мав дивне передчуття. Ніби щось жахливе от-от мало статися. Мені бракувало слів на зібраннях, мене хилило на сон на робочих зустрічах, і я не мав жодного розуміння. Я не міг сконцентруватися. У мене не було енергії. Я просто хотів відпочити. Я збагнув, що втратив роботу Святого Духа, але не знав чому. Я молився Богу, просив Його допомогти мені пізнати себе.

На одне зібрання прийшла керівниця й викрила мене за мою поведінку. Вона сказала: «Ти був зарозумілий. Ти завжди свариш людей, стримуєш їх, хизуєшся своїм старшинством. Із тобою важко працювати, і ти ніколи не обговорюєш справи з іншими. Ти робиш що заманеться, ти свавільний та деспотичний. Такий характер властивий антихристу. Зважаючи на це все, ми вирішили звільнити тебе». Кожне її слово було ніби ножем по серцю. Я пригадав свою поведінку. Я ніколи ні з ким не обговорював справи. Я йшов своїм шляхом, ніби диктатор. Хіба я не був як антихрист? Ця думка неабияк налякала мене. Це Бог використовував таку ситуацію, щоб викрити та вигнати мене? Хіба так закінчаться роки моєї віри? Кілька днів я почувався, ніби зомбі. Я прокидався – і мене переповнював страх; я просто не знав, як прожити день попереду. Я й далі молився Богу, казав: «Боже, я знаю, що в цьому є Твоя ласкава воля, але не знаю, як це пережити. О Боже, я такий пригнічений, мені так боляче. Прошу, просвіти мене, щоб я пізнав Твою волю». А тоді я прочитав у Божих словах таке: «Бога не хвилює, що відбувається з тобою щодня або скільки роботи ти виконуєш, скільки зусиль ти докладаєш – Він дивиться на твоє ставлення до цих речей. І з чим пов’язане ставлення, із яким ти робиш це, а також те, як ти це робиш? Воно пов’язане з тим, чи ти шукаєш істину, а також із твоїм входженням у життя. Бог дивиться на твоє входження в життя, на шлях, яким ти йдеш. Якщо ти йтимеш шляхом прагнення істини й матимеш входження в життя, ти зможеш гармонійно співпрацювати з іншими під час виконання свого обов’язку, і тобі буде легко виконувати свої обов’язки у кваліфікований спосіб. Але якщо, виконуючи свій обов’язок, ти постійно підкреслюєш, що в тебе є капітал, що ти розумієш свою роботу, що маєш досвід, і пам’ятаєш про Божу волю, і прагнеш істини більше, ніж будь-хто інший, і якщо потім ти думаєш, що з огляду на ці речі останнє слово має бути за тобою, і ти нічого ні з ким не обговорюєш, і завжди є сам собі законом, і намагаєшся вести свою власну діяльність, і завжди хочеш бути “єдиною квіткою, що розпустилася”, то чи ти ступив на шлях входження в життя? Ні, це прагнення до статусу, це слідування шляхом Павла, це не шлях входження в життя» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Що таке належне виконання обов’язку?»). «Був один чоловік, який кілька років поширював Євангеліє й мав у цьому певний досвід. Він зазнав багато труднощів, поширюючи Євангеліє, і навіть був ув’язнений і засуджений до багатьох років позбавлення волі. Вийшовши на свободу, він продовжив поширювати Євангеліє і навернув кілька сотень людей, декотрі з яких виявилися видатними талантами; деяких навіть обрали керівниками або працівниками. Як наслідок, ця особа вважала себе гідною великої похвали й використовувала це як капітал, яким хвалилася, куди б не пішла, хизуючись і свідчачи про себе: “Я провів вісім років у в’язниці, і я був непохитним у своєму свідченні. Я навернув багатьох людей, декотрі з яких нині є керівниками чи працівниками. У домі Божому я заслуговую на похвалу, я зробив внесок”. Де б він не поширював Євангеліє, він обов’язково вихвалявся перед місцевими керівниками або працівниками. Він також казав: “Ви мусите прислухатися до того, що я кажу; навіть ваші старші керівники мусять розмовляти зі мною ґречно. А кожного, хто цього не робитиме, я провчу!”. Ця людина – задирака, чи не так? Якби така людина не поширювала Євангеліє й не навернула тих людей, чи вона наважилася б бути такою пихатою? Точно наважилася б. Те, що вона може бути такою пихатою, доводить, що це закладено в її природі. Її природа й сутність такі, що вона стає настільки гордовитою, що їй цілковито бракує розважливості. Після поширення Євангелія та навернення кількох людей її зарозуміла природа роздувається, і вона стає ще пихатішою. Такі люди хваляться своїм капіталом, куди б не пішли, вони намагаються домогтися визнання, куди б не пішли, і навіть чинять тиск на керівників різних рівнів, намагаючись бути з ними на рівних і навіть думаючи, що вони самі мають бути керівниками вищого рівня. Виходячи з того, що проявляється в поведінці такої людини, ми всі мусимо чітко розуміти, якою є її природа і яким імовірно буде її кінець. Коли демон прокрадається до дому Божого, він трохи прислуговує, перш ніж показати своє справжнє обличчя; він не слухає, хто б не розбирався з ним або не обтинав його, і веде наполегливу боротьбу проти дому Божого. Якою є природа його дій? В очах Бога він заподіює собі смерть, і він не заспокоїться, аж доки не вб’є себе. Це єдиний правильний спосіб описати це явище» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Поширення Євангелія – обов’язок честі всіх вірян»). Ці слова дійсно вселили страх у моє серце. Усі ці роки проповідування Євангелія мої справи йшли добре, тому я вважав, що я незамінний, що зробив великий внесок. Я вів лік усьому, що робив. Мені здавалося, що я маю почесне місце в церкві. Що я – опора. Я був такий зарозумілий. Ставився до всіх зверхньо. Також мені подобалося зневажливо сварити людей, що сковувало братів і сестер. Я не співпрацював у своєму обов’язку. Натомість я був деспотичний та робив що хотів, і це затримувало роботу церкви. Навіть коли зі мною розібралася керівниця, мені було все одно. Я навіть хизувався своїм професіоналізмом. Я гадав, що вона нічим не краща за мене, і не хотів приймати будь-яку допомогу. Я хотів усе вирішувати самотужки. Я сварив братів і сестер, коли вони не слухали мене, погрожував їм звільненням, якщо вони не виконуватимуть свій обов’язок добре. Так вони стали одержимі виконанням завдань, адже боялися, оступившись, втратити свій обов’язок та жили у стражданнях. Хіба ж це було виконанням обов’язку? Хіба я не чинив лиха, не опирався Богу? Ця думка дійсно налякала мене. Я й уявити не міг, що можу творити таке зло, так сильно ранити й стримувати братів і сестер, настільки перешкоджати нашій роботі. Я боровся проти Бога, але думав, що виконую свій обов’язок. Я був таким нераціональним. У Божих словах я побачив, що така поведінка – це приречення себе на смерть. Почувши тон Божих слів, зокрема у фразі «заподіювати собі смерть», я знав, наскільки Богу огидні такі люди. Це краяло мені серце – ніби Бог уже засудив мене до смерті. Я думав, що можу пожертвувати всім заради свого обов’язку, що я завжди досягав успіху в ньому, тож Бог, звісно, схвалив би мене, а дрібка зарозумілості не особливо важила. Але тоді я збагнув, що якби не прагнув істини та не змінив би свій характер, то було б не важливо, як багато я приносив у жертву та чого досягав у своєму обов’язку. Я був лише прислужником. Суд та одкровення Божих слів показали мені Його праведний характер, що не терпить образ. Дії Бога цілком узгоджуються з принципами. Якщо хтось досягає чогось у миру, він може мати певний капітал і важелі впливу. Але в Божому домі переважають істина та праведність. Використання капіталу та важелів впливу до добра не доведе. Це може образити Його характер.

Пізніше я задумався: чому я відчував, що маю стільки важелів впливу після кількох досягнень? Чому ставав таким деспотичним у своєму обов’язку? Яка природа мене контролювала? Я прочитав дещо в Божих словах. «Якщо у своєму серці ти дійсно розумієш істину, тоді ти знатимеш, як практикувати істину й коритися Богу, і природно ступиш на шлях пошуку істини. Якщо шлях, яким ти прямуєш, правильний і відповідає Божій волі, тоді робота Святого Духа не залишить тебе; в такому разі ймовірність того, що ти зрадиш Бога, зменшуватиметься. Без істини легко чинити зло, і ти чинитимеш його всупереч собі. Наприклад, якщо ти маєш гордовитий і пихатий характер, то розмови з тобою про те, щоб ти не противився Богу, нічого не змінять, ти нічого не можеш із собою вдіяти, це поза твоїм контролем. Ти не робив би цього навмисне; ти зробив би це під впливом твоєї гордовитої й пихатої природи. Твої гонор і пиха змусили б тебе дивитися на Бога зверхньо і вважати Його неважливим; вони змусили б тебе звеличувати себе, постійно виставляти себе напоказ; вони змусили б тебе зневажати інших, вони не залишили б у твоєму серці нікого, крім тебе самого; вони викорінили б місце Бога з твого серця та, в кінцевому підсумку, змусили б тебе зайняти місце Бога й вимагати, щоб люди підкорялися тобі, а також шанувати твої власні думки, ідеї та уявлення як істину. Під впливом своєї гордовитої й пихатої природи люди чинять так багато зла!» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Лише шукаючи істину, можна досягти зміни у своєму характері»). «Гордовитість – це корінь розбещеного характеру людини. Що гордовитішими є люди, то більш ірраціональними вони є, і що більш ірраціональні вони, то більш схильні вони чинити опір Богу. Наскільки серйозна ця проблема? Люди з гордовитим характером не тільки вважають усіх інших нижчими за себе, але, що найгірше, вони навіть зверхні стосовно Бога, і в їхніх серцях немає страху Божого. Незважаючи на те, що може здаватися, ніби люди вірять у Бога та йдуть за Ним, вони зовсім не ставляться до Нього як до Бога. Вони завжди вважають, що володіють істиною, і дуже високої думки про себе. Це сутність і корінь гордовитого характеру, і це походить від сатани. Тому проблема гордовитості повинна бути вирішена. Вважати, що хтось кращий за інших – це незначне питання. Критично важливою є проблема того, що гордовитий характер людини заважає їй коритися Богові, Його правлінню та Його влаштуванням; така людина завжди відчуває схильність конкурувати з Богом за владу над іншими. Такі люди анінайменшою мірою не шанують Бога, не кажучи вже про те, щоб любити Бога або коритися Йому. Гордовиті й зарозумілі люди, особливо ті, хто настільки гордовитий, що втратив розсудливість, не можуть коритися Богу у своїй вірі в Нього й навіть звеличують себе та свідчать про себе. Такі люди найбільше чинять опір Богові й узагалі не бояться Бога» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Частина третя»). Божі слова навчили мене, що зарозумілість – це корінь непокори Богу. Маючи гордовиту натуру, людина не може втриматися від опору Богу. Моя поведінка була результатом контролю моєї гордовитої натури. Досягнувши чогось незначного, я зазнався, думав, що маю духовний рівень та здібності, що я незамінний, і що церква без мене не обійшлася б. Я зневажав інших, використовував своє положення, щоб сварити та сковувати їх, не зважав на них. Я ні з ким не обговорював справи й був свавільним. Мені було комфортно вирішувати все одноосібно. Я не цінував свого напарника. Я був таким зарозумілим та зовсім не шанував Бога. Коли зі мною розібралася керівниця, я визнав свою зарозумілість, але насправді мені було байдуже. Мені здавалося, що зарозумілість – це не так уже й погано, що якщо мені її приписують, це означає, що я маю певні навички. А інакше чому б я був зарозумілий? Я був нерозсудливим і абсолютно безсоромним. Я жив, керуючись отрутою сатани: «У всьому світі паную лише я». Я поводився, як цар гори, зневажаючи інших. Хіба я чимось відрізнявся від Комуністичної партії? Комуністична партія пихата й беззаконна. Вона жорстоко придушує всіх, хто її не слухається. Я був деспотичним у церкві, не приймав нагляду інших. Хіба це не схоже на великого червоного дракона? Тоді я збагнув, яким гордовитим був. Мені було байдуже до інших і навіть до Бога. Я йшов шляхом опору Богу. Якби я не покаявся, Бог точно прокляв би мене й покарав. Усе стало ясно. Наслідки моєї гордовитої натури були дуже серйозні. Моя проблема була складніша, ніж просто невеликий вияв розбещеності. Ця думка нагадала мені про те, як я принижував інших і підносив себе, як говорив і подавав себе так, ніби мені немає рівних. Я відчув огиду до себе. Я вирішив почати прагнути істини, шукати принципів у всьому. Я мав припинити жити зарозуміло й опиратися Богові.

Потім, коли я шукав, як належним чином підійти до своїх успіхів, я прочитав ці слова Бога. «Чи здатні ви відчувати Боже керівництво й просвітництво Святого Духа під час виконання свого обов’язку? (Так.) Якщо ви здатні відчувати роботу Святого Духа, але все одно високо цінуєте себе й вважаєте, що маєте реальність, що ж тоді відбувається? (Коли наше виконання обов’язку принесло певні плоди, ми думаємо, що половина заслуги належить Богу, а половина – нам. Тоді ми безмежно розширюємо свою співпрацю, думаючи, що не було нічого важливішого за цю співпрацю, і що Боже просвітління було б неможливе без неї.) Отже, чому Бог просвітив тебе? Чи може Бог просвітити й інших людей? (Так.) Коли Бог просвіщає когось, це відбувається по милості Божій. А якою є крихта співпраці з твого боку? Це твоя заслуга чи це твій обов’язок і зобов’язання? (Це наш обов’язок і зобов’язання.) Коли ти усвідомлюєш, що це твій обов’язок і зобов’язання, тоді в тебе правильний стан розуму, і ти не думатимеш про намагання поставити собі це в заслугу. Якщо ти завжди думаєш: “Це мій внесок. Чи було б можливим Боже просвітління без моєї співпраці? Це завдання вимагає співпраці з боку людини; наша співпраця становить основну частину цього досягнення”, тоді ти помиляєшся. Як би ти співпрацював, якби Святий Дух не просвітив тебе та якби ніхто не поспілкувався з тобою про принципи істини? Ти б не знав, чого вимагає Бог, і не знав би шляху практики. Навіть якби ти хотів коритися Богові та співпрацювати, ти б не знав, як це робити. Хіба ця твоя “співпраця” – не просто пусті слова? Без істинної співпраці ти дієш лише відповідно до власних ідей – чи може в цьому разі виконуваний тобою обов’язок відповідати стандарту? Зовсім ні, що вказує на нагальне питання. Яке ж це нагальне питання? Який би обов’язок не виконувала людина, досягнення нею результатів, виконання нею свого обов’язку відповідно до стандарту та отримання нею Божого схвалення залежать від дій Бога. Навіть тоді, коли ти виконуєш своє зобов’язання та свій обов’язок, якщо Бог не працюватиме, якщо Бог не просвіщатиме й не спрямовуватиме тебе, ти не знатимеш свого шляху, свого напрямку або своїх цілей. До чого це призводить у кінцевому підсумку? Протрудившись увесь цей час, ти не виконаєш належним чином свій обов’язок і не здобудеш істину або життя – усе це буде марно. Отже, виконання свого обов’язку на належному рівні, навчання своїх братів і сестер та отримання Божого схвалення – усе це залежить від Бога! Люди можуть робити лише те, на що вони особисто здатні, що вони мають робити та що знаходиться в межах притаманних їм можливостей – не більше того. Зрештою, тоді ефективне виконання твоїх обов’язків залежить від керівництва Божими словами та просвітління та керівництва Святим Духом; тільки тоді ти зможеш зрозуміти істину й виконати Боже доручення відповідно до шляху, який Бог тобі дав, і принципів, які Він установив. Це Божі благодать і благословення, і якщо люди не бачать цього, вони сліпі» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Принципи, якими слід керуватись у своїй поведінці»). Із Божими словами я зрозумів, що все, чого я досягнув у своєму обов’язку, сталося завдяки Божій благодаті та просвітлінню Святого Духа. Це також було завдяки Божому спілкуванню з нами про істину, а не через мій духовний рівень та старанність. Без просвітління Святого Духа та Божих слів, незалежно від мого духовного рівня чи красномовності, я б нічого не досяг. І та невелика робота, яку я виконав, була лише обов’язком створеної істоти. Моєю відповідальністю. Який би це не був обов’язок, це те, що має виконувати створена істота. Усе, чого ми досягли, не є нашим особистим внеском. Однак я не знав, із якого тіста зроблений. Я вважав, що кілька досягнень означають, що мені добре вдається моя робота, і гадав, що можу цим скористатися. Я був такий задоволений собою, намагаючись вкрасти Божу славу. Я був такий гордовитий та нерозсудливий. Усім, чого ми досягаємо, виконуючи свій обов’язок, ми завдячуємо просвітлінню Святого Духа й Божим словам. Ми нічого не можемо зробити самотужки. Пригадую, коли я був зарозумілим у своїй роботі, я не зміг нічого досягти й навіть затримував роботу церкви. Наприклад, коли я призначив до поливу не ту людину. Це означало, що брати й сестри не змогли отримати необхідної підтримки. Це порушувало роботу церкви. І я не шукав принципів істини та не спонукав інших дотримуватися принципів у своєму обов’язку. Це означало, що ми не досягали результатів. Це затримувало наш поступ у роботі. Але я ніколи це не аналізував. Я хвалив себе, ставав більш зарозумілим, ніби церква не могла обійтися без мене. Але якщо Бог міг просвітити мене, Він міг просвітити й інших, щоб навіть після мого звільнення церковна робота могла продовжуватися. Я був такий пихатий, що думав, ніби я незамінний для церкви. Я згадав Павла в період Благодаті. Він думав, що має певний капітал, адже виконав якусь роботу, і не зважав на інших. Він сказав, що він не гірший за інших послідовників, зверхньо дивився на Петра й принижував його. Зрештою, він спробував своєю працею випросити в Бога корону. Він був надмірно гордовитий. Я побачив, що був точно, як Павло, і йшов тим самим шляхом, що й він. Без Божого суворого суду й одкровення я б не пізнав свої проблеми й досі вважав себе чудовим. Побачивши це, я зненавидів себе. Я хотів сповідатися й покаятися.

Тоді я прочитав у Божих словах таке: «Чи хто-небудь знає, скільки років Бог трудиться серед усього людства та всього сущого? Ніхто не знає точної кількості років, протягом яких Бог працював і керував усім людством, ні в кого немає точного числа. Бог не повідомляє про такі речі людству. А от якби сатана робив це хоча б короткий час, чи оголосив би він про це? Безумовно, оголосив би. Сатана хоче виставляти себе напоказ, щоб обдурити більше людей і здобути більше визнання. Чому Бог не повідомляє про цю справу? Одним із аспектів Божої сутності є смирення й прихованість. Що є протилежним смиренню та прихованості? Зарозумілість і хизування. … Керуючи людством, Бог виконує таку величну роботу, і Він править усім всесвітом. Його влада й могутність такі величезні, але Він ніколи не сказав: “Мої здібності надзвичайні”. Він залишається прихованим серед усього сущого, керуючи всім, живлячи й забезпечуючи людство, дозволяючи всьому людству існувати з покоління в покоління. Візьмімо, наприклад, повітря й сонячне світло або всі матеріальні речі, необхідні для людського існування, – усе це безупинно прибуває. Те, що Бог забезпечує людину, не підлягає сумніву. Отже, якби сатана зробив щось хороше, чи зберігав би він це в таємниці й залишався б неоспіваним героєм? Ніколи. Це подібно до того, коли в церкві є деякі антихристи, які раніше виконували небезпечну роботу, які приносили жертви й терпіли страждання, які, можливо, навіть потрапили до в’язниці; є також дехто, хто колись зробив внесок у один аспект роботи Божого дому. Вони ніколи не забувають про таке, вони думають, що завдяки цьому заслуговують на довічну похвалу, вони думають, що це їхній капітал на все життя, що показує, наскільки мізерними є люди! Люди дійсно мізерні, а сатана безсоромний» («Слово», т. 4. «Викриття антихристів», пункт 7, частина друга). «Бог любить людство, піклується про людство, виявляє турботу про людство, а також постійно й невпинно забезпечує людство. Він ніколи не відчуває у Своєму серці, що це додаткова робота чи щось таке, що заслуговує на велику похвалу. Він також не відчуває, ніби, спасаючи людство, постачаючи його й даруючи йому все, Він робить людству величезне благодіяння. Він просто тихо й мовчазно забезпечує людство – по-Своєму, через Свою сутність і те, Хто Він є і чим володіє. Скільки б забезпечення та скільки б допомоги людство не отримувало від Нього, Бог ніколи не думає й не намагається поставити Собі це в заслугу. Це визначається сутністю Бога, і саме це є істинним виявленням Божого характеру» («Слово», т. 2. «Про пізнання Бога», «Божа робота, Божий характер і Сам Бог I»). Завдяки Божим словам я зрозумів, наскільки ласкаві Його характер і сутність. Бог є Творцем, який править і підтримує все. Він знову втілився, висловлював істини, щоб спасти людство, та платив за нас високу ціну. Але Він ніколи не думав про це, як про величезний внесок. І Бог ніколи нічим не хвалився. Він просто тихо виконує Свою роботу без зарозумілого виславляння. Він більш ніж гідний нашої любові та вічної хвали. Я такий нікчемний, абсолютно жалюгідний, але я був таким зарозумілим. У мене від найменшого успіху вже паморочилося в голові, ніби це був якийсь великий внесок, яким можна пишатися. Я зневажливо ставився до інших і робив усе по-своєму. Я був нерозсудливий і такий поверховий. Бог такий скромний, потайний і ласкавий. Я ще гостріше відчув, яким огидним був мій зарозумілий характер, і справді прагнув пізнати істину, щоб скоро його позбутися та жити за людською подобою.

Опісля, під час зібрання, я прочитав у Божих словах таке: Всемогутній Бог говорить: «Сьогодні Бог судить вас, карає вас і засуджує вас, але ти маєш знати, що сенс цього осуду в тому, щоб ти пізнав себе. Він засуджує, проклинає, судить і карає, щоб ти міг пізнати себе, щоб твій характер міг змінитися, ба більше, щоб ти міг пізнати, чого ти вартий, і зрозуміти, що всі Божі дії праведні та відповідають Його характеру та вимогам Його роботи, що Він працює відповідно до Свого плану заради спасіння людей, і що Він – праведний Бог, який любить, спасає, судить і карає людей» («Слово», т. 1. «Явлення й робота Бога», «Ви маєте облишити благословення статусу і зрозуміти Божу волю – принести людині спасіння»). Божі слова мене справді зворушили, і я зрозумів Його волю трохи краще. Я виконував свій обов’язок зарозуміло, створюючи проблеми в роботі церкви, тому мене звільнили на основі принципів. Мені здавалося, що Бог намагається викрити та вигнати мене. Я вирішив, що Він засуджує мене, і мене вже не спасти. Нарешті я збагнув, що звільнення не означає вигнання. Воно зупинило мої лихі дії та змусило мене побачити мою зіпсованість і те, що я був на хибному шляху. Це було Боже спасіння для мене. Це була найщиріша Божа любов до мене.

Опісля я розповів на зібранні про те, як зарозуміло виконував свій обов’язок, як шкодив братам і сестрам, і як аналізував себе. Я думав, що інші відчуватимуть до мене огиду за мою жорстокість і не приймуть мене. Але на диво, вони не накинулися на мене. Тоді я ще гостріше відчув свою провину перед ними. Я шкодив усім своєю зарозумілістю та був таким жорстоким. Опісля, коли я знову взявся за виконання обов’язку, я був стриманішим. Я перестав зневажливо ставитися до братів і сестер через їхні помилки та мав кращий підхід. Я свідомо намагався прислухатися до пропозицій інших щодо проблем і припинив занадто довіряти собі. Коли мою роботу перевіряли керівники, я смиренно це приймав і співпрацював. Згодом я відчув зміни на краще у своєму стані та знову став куратором. Раніше я був таким зарозумілим та деструктивним у своєму обов’язку. Але церква дала мені ще один шанс виконати важливий обов’язок. Я справді відчув Боже милосердя та поблажливість до нас. Опісля у своєму обов’язку я припинив діяти так свавільно й мав певний страх перед Богом. Я завжди молився Йому. Якщо щось було незрозуміло, я обговорював це з іншими, щоб ми могли разом шукати істину. Через якийсь час такої поведінки я збагнув, що робота всієї нашої команди трохи покращилася. Раніше, коли я все робив сам, це було виснажливо. Самотужки я не здобував гарних результатів. Але тепер я обговорюю проблеми зі своїми братами й сестрами, і ми допомагаємо один одному; так набагато легше вирішувати проблеми. Також, співпрацюючи з іншими, я бачив, що вони дійсно мають сильні сторони. Хтось із них багато працює та докладає зусиль. У когось, може, немає високого духовного рівня, але вони старанні та підтримують роботу церкви. Це сильні сторони, яких у мене немає. Також я міг чогось навчитися в братів і сестер, щоб виправити власні помилки. Так вільніше й простіше жити.

За рік церковна керівниця влаштувала загальну зустріч, щоб усі могли поділитися тим, чого навчилися й що пережили за рік. Тож я згадав і проаналізував усе, чого навчився. Тоді я збагнув, що, якби мене не звільнили, я б і досі не усвідомив, наскільки серйозною була моя зарозумілість. Я був свавільним і самовдоволеним лише тому, що в дечому був обдарований. Саме Боже дисциплінування, суд та викриття показали мені мою сатанинську природу. Так я дізнався про Божу праведність і здобув страх перед Богом. Я вдячний за Боже спасіння!