Я відповідав за роботу з відео в церкві. Після періоду практики я зрозумів деякі принципи й розвинув свої навички. Також я зазвичай намагався виявляти проблеми в нашій роботі, та інші часто приймали мої пропозиції в робочих дискусіях. Через якийсь час я став дещо самовдоволеним. Я дедалі сильніше вірив у себе, відчуваючи, що маю певний духовний рівень, досить чітке розуміння принципів і комплексний погляд на проблеми. Хоча я не був керівником церкви й не відповідав за жодну важливу роботу, я вважав, що можливість керувати проєктами нашої команди – це вже непогано! Я помітив, що мій напарник, брат Джастін, якийсь час був трохи пасивним у виконанні свого обов’язку. Я завжди брав на себе ініціативу в наших робочих обговореннях і командному навчанні й зневажав його за те, що він не ніс тягаря. Надалі в наших обговореннях я просто нехтував пропозиціями Джастіна й часто відкидав його думки. Я думав так: у нашому партнерстві ми здебільшого зупиняємося на моїх ідеях, тож із таким самим успіхом я можу працювати сам. Через деякий час я просто взяв на себе частину роботи Джастіна. Під час наших робочих обговорень, коли брати й сестри не приймали мої пропозиції, я неодноразово наголошував, що мій погляд – правильний, а іноді, щоб змусити інших слухати мене, наводив правила та вчення як докази, ніби це були принципи. Коли я так робив, то опісля мені було трохи не по собі, з’являлося відчуття, ніби я завжди змушую інших слухати мене. Хіба це не було проявом зарозумілості? Іноді я намагався прийняти пропозиції інших людей, але зрештою виявлялося, що моя думка була правильною, тому я став ще більш самовпевненим. Часом я розумів, що виявляю гордовитий характер, але я не брав цього близько до серця. Мені здавалося, що хай я був трохи гордовитий, але все одно мав рацію. Моєю метою було добре виконати нашу роботу, тож це не могло бути надто великою проблемою. Тоді, хай що б робили інші, я не був цим задоволений. Мені здавалося, що вони недостатньо вправні й не бачать повної картини у своїх міркуваннях. Коли вони пропонували щось, що не відповідало моїм ідеям, я відкидав їхні пропозиції, не замислюючись, і мовчки зневажав їх. Одного разу відео, створене сестрою, пройшло кілька етапів монтажу, але все одно було не таким, як слід. Я не запитав сестру про труднощі, а просто почав лаяти її: «Ти хоч якусь увагу цьому приділила? Хіба ти не бачиш, що роблять інші, і не можеш цього навчитися?» Іноді, коли брати й сестри ділилися ідеєю для відео, я просто відмовлявся від неї, не розібравшись. У результаті всі брати й сестри боялися працювати зі мною й навіть не наважувалися надсилати свої відео на мій перегляд. Іншого разу сестра знайшла матеріали, щоб організувати групове навчання. Я кинув на них оком і, ні з ким це не обговоривши, повністю зневажив знайдене, сказав, що ці матеріали не мають суттєвої цінності. Насправді, хоча навчальні матеріали, які вона знайшла, були не ідеальними, вони все одно були б корисні для розвитку навичок. Пізніше одна сестра зазначила, що щось робити взагалі без обговорення з іншими було зарозуміло з мого боку. Тоді я зовсім не знав себе й думав, що просто не попросив про відгук інших, і в майбутньому достатньо буде приділити цьому більше уваги. Я навіть вважав, що позаяк владнання та розв’язання більшості проблем у нашій роботі було за мною, і я мав останнє слово у справах, великих і малих, то без мого контролю робота нашої команди була б безладною. І хоча в мене був напарник, я думав, що насправді я – куратор команди, як на папері, так і за фактом. Ця думка давала мені відчути, що я відрізняюся від інших, що я кермую. Я став ще більш зарозумілим. Одного разу ми з парою сестер домовилися про зустріч з іншою командою, щоб поговорити про роботу, але в останню мить виникла інша справа, і я не зміг бути присутнім, тому сказав їм іти без мене. Почувши, що я не зможу піти, вони одразу запанікували й сказали, що не можуть взяти на себе цю відповідальність, тож чекатимуть, доки я матиму час.

Після цього одна сестра сказала мені: «Зараз ти маєш вирішальне слово в команді, в усьому – великому й малому. Коли хтось стикається з проблемою, він не шукає істини, а покладається на тебе. Брати й сестри відчувають, що не можуть без тебе. Тобі не здається, що тобі слід вдатися до самоаналізу? Це справді небезпечно!» Почувши її слова, я довго не міг вгамувати свої почуття. Брати й сестри відчували, що не можуть без мене, і все мало проходити через мене. Хіба це не було контролюванням команди? Це поведінка антихриста. Але хай що я робив, намір у мене був один – забезпечити добре виконання роботи. То як дійшло до цього? Я не знав, як це збагнути. Відчуваючи збентеження й певне пригнічення, я поділився своїм станом із Богом та попросив Його про провід. Мені надіслали уривок із Божих слів, що викривав характери антихристів, і це справді збігалося з моїм станом. Бог говорить: «Однією з найпоширеніших ознак контролю антихристами людей є те, що в межах їхнього контролю останнє слово залишається тільки за ними. Якщо антихриста немає поряд, ніхто інший не наважується щось надумати або ухвалити якесь рішення. Якщо антихрист відсутній, то всі інші – як діти без матері. Вони поняття не мають, як молитися або шукати, як спільно обговорювати будь-що. Вони – просто як маріонетки чи мерці. … Методи в роботі антихристів завжди нетрадиційні та пишномовні. Наскільки б правильною не була пропозиція іншої людини, вони завжди її відкидають. Навіть якщо пропозиція іншої людини узгоджується з ідеями антихриста, якщо він не буде першим, хто її внесе, він точно відмовиться прийняти або впровадити її. Натомість антихрист робитиме все можливе, щоб применшити, заперечити та засудити пропозицію, аж доки людина, яка її запропонувала, не почне вважати, що її ідея неправильна, і не визнає цього. Тільки тоді антихрист зупиняється. Антихристам подобається звеличувати себе й применшувати інших, щоб інші поклонялися їм і ставили їх у центр усього. Антихристи дозволяють розквітати тільки собі, а іншим – завжди слугувати лише тлом, яке дозволяє їм виділятися. Антихристи вважають, що все, що вони кажуть і роблять, є правильним, а всі слова та вчинки інших неправильні. Вони нерідко пропонують новітні точки зору, щоб відкинути погляди й практику інших людей; вони чіпляються за дрібниці та знаходять проблеми в ідеях інших людей і порушують або відкидають плани інших, щоб змусити кожного дослухатися до них і діяти відповідно до їхніх методів. Вони застосовують ці методи й засоби, щоб постійно відмовляти людям, нападати на них і змушувати їх почуватися недостатньо хорошими, завдяки чому вони стають дедалі покірнішими їм, рівняються на них і захоплюються ними, аж доки, зрештою, не опиняться під їхнім повним контролем. Це процес, за допомогою якого антихристи підкоряють собі людей і контролюють їх» («Слово», т. 4. «Викриття антихристів», пункт 5). Прочитавши це, я порівняв себе з тим, що сказав Бог. Увесь цей час я відповідав за роботу команди, але інші все ще не могли виконувати свої обов’язки відповідно до принципів і запитували мене про все, що робили. Без мене вони не наважувалися ухвалювати остаточні рішення або спілкуватися з іншими командами. Я стримував їх усіх. Я шкодив їм. Я задумався над скоєним і сказаним мною – тим, що призвело до такого результату. Обговорювали ми роботу чи ідеї, якщо хтось мав погляди, відмінні від моїх, я знаходив багато причин, щоб відкинути їх, ніколи не зосереджуючись на тому, щоб спілкуватися про принципи істини. Я також не звеличував Бога й не свідчив про Нього, натомість змушуючи всіх слухати мене. Коли я вважав щось правильним, я ставав агресивним і владним. Коли я бачив прогалини в навичках братів і сестер, я зневажав їх, приховано та явно принижував їх. Я хотів змусити всіх мене слухати, а якщо вони відмовлялися, то наголошував, що я досвідчений і розумію принципи. Через деякий час постійного заперечення й знецінення інших та піднесення себе, я змусив усіх братів і сестер почуватися, ніби вони погані і їм бракує такого повного розуміння, як у мене, тож вони стали звертатися до мене по всіх питаннях. Якщо подумати, то часто плани, які вони пропонували, були цілком добрі; можливо, вони не були аж зовсім ідеальні, але я міг би допомогти покращити їх. Та замість цього я й далі наполягав на тому, що маю рацію, а ідеї інших відкидав, гадаючи, що роблю так заради нашої роботи. Як багато було в мене пихи та як мало свідомості! Також я прочитав у Божих словах наступне: «Ставши гордовитими за своєю натурою й сутністю, люди часто можуть не слухатися Бога й опиратися Йому, не зважати на Його слова, вигадувати уявлення про Нього, робити справи, які Його зраджують, і вчинки, які вивищують самих людей і свідчать про них. Ти кажеш, що ти не гордовитий, але уявімо, що тобі дали церкву й дозволили її очолити; уявімо, що Я б із тобою не розбирався, і ніхто в Божій родині не критикував би тебе й не допомагав тобі. Покерувавши деякий час, ти поверг би людей до своїх ніг і змусив би їх коритися тобі аж настільки, щоб вони тобою захоплювались і глибоко шанували тебе. А чому б ти це зробив? Це було б визначено твоєю натурою; це було б не чим іншим, як природним одкровенням. Тобі нітрохи не потрібно вчитися цьому в інших, так само як і їм не потрібно тебе цього навчати. Тобі не потрібно, щоб хтось указував тобі так зробити чи примушував тебе; така ситуація виникає природно. Усе, що ти робиш, спрямоване на те, щоб люди в усьому звеличували та хвалили тебе, слухали тебе, поклонялись і підкорялися тобі. Якщо дозволити тобі бути керівником, це природним чином призведе до такої ситуації, і це ніяк не можна змінити. Як же виникає така ситуація? Її зумовлює гордовита натура людини. Проявом пихи є бунт і опір Богу. Коли люди пихаті, зарозумілі та самовдоволені, вони прагнуть створити собі власні незалежні царства й чинити у будь-який спосіб як їм заманеться. Ще вони прибирають інших до рук і тягнуть їх у свої обійми. Те, що люди здатні на такі пихаті вчинки, лише доводить, що сутність їхньої гордовитої натури – це сутність сатани, архангела. Коли їхня пиха й зарозумілість сягає певного рівня, у їхніх серцях уже не залишається місця для Бога, і вони Його відкидають. Далі в них виникає бажання бути Богом, змушувати людей слухатися їх, і вони стають архангелом. Якщо ти маєш таку сатанинську гордовиту натуру, то Богу не буде місця у твоєму серці. Навіть якщо ти віритимеш у Бога, Він більше не визнаватиме тебе, вважатиме тебе лиходієм і вижене геть» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Гордовита натура лежить в основі людського опору Богу»).

Божі слова показали мені, що я не міг координувати дії з братами та сестрами, тому що мною керувала моя гордовита природа. Я зрозумів, що з пихатою, зарозумілою природою мені не потрібно було робити нічого особливого, натомість така ситуація виникла природно, і я змусив усіх мене слухати. Пригадуючи свою роботу з іншими братами й сестрами у виконанні цього обов’язку, я бачу, що хай ми обговорювали пропозиції щодо відео чи щодо організації роботи, я завжди вважав, що маю найкращі ідеї. Коли я помітив, що Джастін був трохи пасивним у виконанні свого обов’язку, я не допоміг йому спілкуванням, а натомість ставився до нього зверхньо за те, що він має поганий рівень і не несе тягар. Я просто взяв на себе повну відповідальність, робив усе сам, ніби я був єдиним, хто міг виконувати роботу, сам-один. Коли я бачив, що іншим не вистачає навичок у якихось сферах, я зневажав їх за недостатній духовний рівень та брак розуміння, ніби моє розуміння було найточнішим, ніби я знав принципи найкраще. Я завжди принижував інших і підносив себе, представляючи свої думки та погляди так, ніби вони – це істина. Згодом усі інші почали думати, що нічого не можуть зробити самотужки, що все маю робити я. Доходило до того, що вони зверталися до мене й покладалися на мене в усіх питаннях. Якщо ж мене не було на місці, вони не наважувалися на дії. У Божих словах я прочитав: «Коли їхня пиха й зарозумілість сягає певного рівня, у їхніх серцях уже не залишається місця для Бога, і вони Його відкидають. Далі в них виникає бажання бути Богом, змушувати людей слухатися їх, і вони стають архангелом» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Гордовита натура лежить в основі людського опору Богу»). Я відчув сором і провину перед одкровенням Божих слів. Я збагнув, що маю дуже серйозну проблему. Я поставив себе на п’єдестал, завжди думав, що в мене є талант і досвід, що я не звичайна людина, що я від природи маю якості, щоб бути головним, капітаном корабля, а іншим бракує духовного рівня. Таке міркування про ці мої думки та ідеї налякало мене до нудоти. Я справді був безсоромний! Ми працювали разом, щоб виконувати свої обов’язки, усі приймали Боже керівництво та підкорялися принципам істини, але я змушував усіх приймати моє керівництво та коритися мені. Я був неправий. Я став такий зарозумілий, що повністю втратив розум. У «Десять адміністративних постанов, яких повинні дотримуватися обрані Богом люди в період Царства» Бог каже: «Людина не повинна возвеличувати чи прославляти себе. Вона має вклонятися Богу і прославляти Його» («Слово», т. 1. «Явлення й робота Бога»). У серці я завжди відчував, що перебуваю на вищому рівні, ніж решта команди, і завжди ставив себе вище за інших братів і сестер. Я був не на своєму місці – я ставив себе на п’єдестал. Ця думка мене справді насторожила й налякала. Я відразу промовив молитву: «Боже, я надто зарозумілий і самовпевнений. Я образив Твій характер, навіть не підозрюючи про це. Я хотів би покаятися, зайняти належне мені місце й добре виконувати свій обов’язок». Пізніше мій куратор поспілкувався зі мною. Він сказав, що чув від кількох братів і сестер, що їм дуже важко працювати зі мною. Вони казали, що я був зневажливим, ставився до інших зверхньо й завжди відкидав чужі ідеї, а хтось із них сказав: «Я бачив гордовитих людей раніше, але настільки гордовитих – ніколи». Ці слова краяли мені серце. Я й гадки не мав, що брати й сестри бачать у мені таку людину, що я стримував їх і так сильно їм шкодив. Кілька днів у мене було відчуття, ніби мені в серце встромили ніж. Я відчував ще більше докорів сумління, коли ми обговорювали роботу й ніхто більше не наважувався говорити, а атмосфера була помітно холодною. Я знав, що це лише через обмеження, які я наклав на них. У своєму болю й нещасті я прийшов до Бога з молитвою та попросив Його направити мене для щирого аналізу та входження.

Під час молитви я прочитав уривок із Божих слів, завдяки якому краще зрозумів себе. У Божих словах сказано: «Деякі керівники ніколи не працюють відповідно до принципів, вони самі собі закон, свавільні й необачні. Брати й сестри можуть вказати на це та сказати: ‘Ти рідко з ким радишся, перш ніж вживати будь-яких дій. Ми дізнаємося, якими є твої судження й рішення, вже після того, як ти їх прийняв. Чому ти ні з ким їх не обговорюєш? Чому ти не повідомляєш нам заздалегідь, коли ти приймеш рішення? Навіть якщо те, що ти робиш, є правильним і твій духовний рівень вищий за наш, ти однаково маєш спершу повідомляти нам. Принаймні ми маємо право знати, що відбувається. Завжди діючи за принципом “сам собі закон”, ти йдеш шляхом антихриста!’. І що б ти почув від керівника у відповідь на це? “У своєму будинку я головний. Усі питання, важливі й незначні, розв’язую я. Саме до цього я звик. Коли будь-хто з моєї розширеної родини має проблеми, вони звертаються до мене й просять мене вирішити, що робити. Вони знають, що мені добре вдається розв’язувати проблеми. Саме тому я відповідаю за ведення справ своєї родини. Коли я приєднався до церкви, я думав, що мені більше не доведеться турбуватися про таке, але потім мене обрали керівником. Я нічого не можу із цим вдіяти: я народився для такої долі. Бог дав мені це вміння. Я був народжений для того, щоб ухвалювати рішення й командувати іншими людьми”. Тут мається на увазі, що йому судилося стати чиновником, а інші люди були народжені, щоб бути піхотинцями й рабами. Він думає, що останнє слово має бути за ним, і що інші люди мусять його слухати. Навіть коли брати й сестри побачать проблему цього керівника та вкажуть йому на неї, він не прийме цього, а також не змириться зі своїм розбором та обтинанням. Він боротиметься й чинитиме опір, аж доки брати й сестри не почнуть вимагати його усунення. Протягом усього цього часу керівник думатиме: “Із таким духовним рівнем, як у мене, мені судилося бути головним, куди б я не пішов. Із таким духовним рівнем, як у вас, ви завжди будете рабами й слугами. Така ваша доля – коритися наказам інших”. Який характер він демонструє, часто говорячи таке? Очевидно, що це розбещений характер, це пиха, самовпевненість і крайній егоїзм, і все ж він безсоромно виставляє це напоказ і хизується цим, ніби це сила й перевага. Коли людина виявляє розбещений характер, їй слід проаналізувати себе, пізнати свій розбещений характер, покаятися та зректися його, а також вона має шукати істину доти, доки не буде здатною діяти відповідно до принципів. Проте цей керівник практикує по-іншому. Натомість він залишається невиправним, чіпляючись за власні погляди й методи. Із його поведінки видно, що він узагалі не приймає істину та що він абсолютно не з тих, хто її шукає. Він не слухає нікого з тих, хто його викриває й розбирається з ним, а натомість він залишається сповненим самовиправдань: “Гм, просто я такий! Це називається компетентністю й талантом – чи в когось із вас таке є? Мені судилося бути головним. Куди б я не пішов, я – керівник. Я звик залишати за собою останнє слово та ухвалювати рішення щодо всього, не радячись із іншими. Просто я такий, який є, і в цьому моя особиста чарівність”. Хіба це не розпусна безсоромність? Він не визнає, що в нього зіпсований характер, і він точно не визнає слів Божих, які судять і викривають людину. Навпаки, він приймає власні єресі та хиби за істину й намагається змусити всіх інших прийняти й шанувати їх. У глибині душі він вважає, що він, а не істина, має правити в домі Божому, що він має там командувати. Хіба це не нахабна безсоромність?» («Слово», т. 6. «Про прагнення до істини», «Що значить прагнути до істини (1)»). Це одкровення зі слів Божих мене збентежило. Саме так я й поводився. У мене були певні навички та, здавалося, трохи розуму та якийсь духовний рівень, тому я думав, що останнє слово має бути за мною. Я вважав, що інші брати й сестри нічого не можуть зробити добре, і не сприймав свою проблему серйозно, навіть коли хтось вказував на неї. Я думав, що був зарозумілим лише тому, що мав духовний рівень, а мої пропозиції були правильними. Я зовсім не знав себе. Насправді часто я не мав точного бачення проблеми й повної картини. Наприклад, коли я відкинув знайдені сестрою навчальні матеріали, як непотріб, інші виявили, що насправді ці матеріали мали цінність, і зробили кілька хороших пропозицій. І хоча в дечому я мав правильні ідеї, мені не слід було змушувати інших приймати їх через мою зарозумілість. Я мав спілкуватися на основі принципів, свого особистого розуміння та поглядів, і якби всі визнали, що я кажу доцільні речі, вони, природно, прийняли б це. Але натомість я був гордовитий і самовпевнений, не бачив сильних сторін інших та не аналізував себе. Я часто робив внутрішні розрахунки: щодо яких речей я прийняв правильні рішення? Які проблеми я виявив і вирішив у нашій роботі? Чим більше я підраховував ці «досягнення», тим більше почувався кращим за інших. Моя зарозумілість посилилася, і я дедалі більше зневажав інших. Я навіть думав, що створений для ролі куратора, тому був чванливим і хотів в усьому мати останнє слово. Я був таким зарозумілим і нерозсудливим та анітрохи не змінив свого сатанинського характеру. Я навіть не міг ладнати з іншими. З чого б мені бути зарозумілим? Таке самовдоволення було справді жалюгідним! Озираючись на все це, я побачив, яким був агресивним і владним, і мене переповнив жаль.

Пізніше я прочитав ще один уривок. «Чи ви б сказали, що адекватно виконувати свій обов’язок – складно? Насправді це не так; люди мають тільки вміти стояти на позиції смирення, володіти дещицею розважливості й займати відповідну позицію. Наскільки б освіченим ти не був, які б нагороди ти не завоював або скільки б ти не досяг, і наскільки б високими не були твої статус і звання, ти мусиш відмовитися від усього цього, ти мусиш збити свою пиху – усе це не має жодного значення. У домі Божому, якими б величними не були ці предмети гордості, вони не можуть перевищувати істину, адже ці поверхові речі не є істиною й не можуть зайняти її місце. Ти мусиш чітко розуміти це питання. Якщо ти кажеш: “Я дуже обдарований, у мене дуже гострий розум, у мене швидка реакція, я швидко вчуся й у мене надзвичайно хороша пам’ять, тому я компетентний, щоб приймати остаточне рішення”, якщо ти завжди використовуєш ці аспекти як капітал, і сприймаєш їх як цінні й позитивні, тоді це проблема. Якщо твоє серце зайняте цими речами, якщо вони вкоренилися у твоєму серці, тобі буде важко прийняти істину – і про наслідки цього страшно й подумати. Отже, ти мусиш спершу покласти край тим речам, що ти любиш, що здаються приємними, що тобі дорогі, і відкинути їх. Ці речі не є істиною; радше вони можуть перешкоджати твоєму входженню в істину. Найактуальніше зараз полягає в тому, що ти мусиш шукати істину під час виконання свого обов’язку та практикувати відповідно до істини, щоб виконання тобою свого обов’язку стало адекватним, адже адекватне виконання обов’язку – це тільки перший крок на шляху входження в життя. Що тут означає фраза “перший крок”? Вона означає початок подорожі. У всьому є щось, із чого можна розпочати подорож, щось найосновніше, найбазовіше, і досягнення адекватного виконання обов’язку – це шлях входження в життя. Якщо те, як ти виконуєш свій обов’язок, просто видається доречним, але не відповідає принципам істини, тоді ти не виконуєш свій обов’язок адекватно. Тож як тоді слід над цим працювати? Необхідно працювати над принципами істини й шукати їх; бути озброєним принципами істини – це те, що має вирішальне значення. Якщо ти просто вдосконалюєш свою поведінку та свій характер, але не володієш принципами істини, це марно. Можливо, у тебе є якийсь дар або якась спеціалізація. Це добра річ, але їх належним застосуванням є лише використання їх під час виконання свого обов’язку. Добре виконання свого обов’язку не вимагає поліпшення твоєї людської сутності чи особистості, а також відмови від свого дару чи таланту. Це не те, що потрібно. Критично важливо розуміти істину та вчитися коритися Богові. Майже неминучим є те, що твій зіпсований характер проявиться під час виконання твого обов’язку. Що тобі слід робити в такі моменти? Ти мусиш шукати істину, щоб розв’язати проблему, і починати діяти відповідно до принципів істини. Чини так, і добре виконання тобою свого обов’язку не викличе жодних проблем. До якої б сфери не належали твій дар чи спеціалізація або в чому ти не володів би будь-якими професійними знаннями, ти можеш використовувати те, чого навчився, у виконанні обов’язку, який тобі належить виконувати. Використання дарів, спеціальних або професійних знань у виконанні обов’язку є найправильнішим, але ти також мусиш бути озброєним істиною та здатним діяти відповідно до принципів. Тільки тоді ти зможеш добре виконувати свій обов’язок. Це двосторонній підхід, про який ішлося раніше: один аспект полягає в наявності совісті й розуму, а інший – в тому, що ти мусиш шукати істину, щоб позбутися свого розбещеного характеру. Людина входить у життя, виконуючи свій обов’язок у такий спосіб, і стає здатною виконувати свій обов’язок адекватно» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Що таке належне виконання обов’язку?»). Міркуючи над Божими словами, я довідався, що Бог зважує, чи достатньо добре хтось виконує свій обов’язок, незалежно від того, скільки ця людина зробила напозір, і чи було це зроблено правильно, але відповідно до того, яким шляхом вона йде у своєму обов’язку й чи шукає та практикує істину. Я також дізнався, що, аби позбутися гордовитого характеру та виконувати свій обов’язок достатньо добре, спочатку я маю відкинути ті таланти й сильні сторони, якими пишаюся, і прийти до Бога, щоб шукати істину. Якби я просто продовжив працювати, покладаючись на свій духовний рівень і талант, не шукаючи істину та не дотримуючись принципів, Бог цього не схвалив би, скільки б я не зробив. Раніше я ставився до інших зверхньо, бо їм не вистачало навичок і духовного рівня. Коли я бачив, як вони припускаються невеликої помилки або роблять щось недосконало, мене сповнювала зневага й презирство до них – зовні й всередині. Але коли створені мною відео кілька разів редагували, а інші давали мені поради, ніхто не дивився на мене зверхньо – натомість мені терпляче говорили, що потрібно покращити. Крім того, я майже ніколи не приймав пропозиції людей, із якими працював, і хоча деякі брати й сестри не мали великих талантів чи духовного рівня, вони шукали принципи у своєму обов’язку, смиренно прислухалися до пропозицій інших і могли злагоджено співпрацювати. Мені було соромно порівнювати себе з ними. Я побачив, наскільки недолугим був у своєму входженні в істину. Опісля у своєму обов’язку, коли між мною та іншими виникали розбіжності, я тримався такої практики: відсторонявся й шукав істину та принципи, сприймаючи це як можливість практикувати істину.

Одного разу я обговорював створення відео з двома сестрами, і в нас були різні ідеї. Я вважав, що моя ідея найкраща, і думав про те, що сказати, щоб довести свою рацію, як їх переконати. Та раптом я зрозумів, що знову виявляю гордовитий характер, бажаючи використати власну думку для заперечення ідей інших. Я швидко промовив молитву, просячи Бога направити мене, щоб я відсторонився й прислухався до пропозицій інших. Я згадав такі слова Божі: «Просвітління й керівництво Святим Духом може бути на будь-кому з усіх людей у церкві, хто розуміє істину або має здатність осягати її. Потрібно вхопитися за просвітління й освітлення Святим Духом, слідуючи прямо за ним і тісно співпрацюючи з ним. Роблячи це, ти йтимеш правильним шляхом; це шлях, на якому людиною керує Святий Дух. Звертай особливу увагу на те, як Святий Дух діє в тих людях, над якими Він працює, та як керує ними. Тобі слід частіше спілкуватися з іншими, вносити пропозиції та висловлювати власні погляди – це твій обов’язок і твій привілей. Але, врешті-решт, коли має бути ухвалене рішення, якщо ти одноосібно виносиш остаточний вердикт, змушуючи кожного робити так, як кажеш ти, і коритися твоїй волі, тоді ти порушуєш принципи. Ти маєш зробити правильний вибір, виходячи з волі більшості, а потім ухвалити остаточне рішення. Якщо пропозиція більшості не узгоджується з принципами істини, тобі слід наполегливо перебувати в істині. Це те, що узгоджується з принципами істини» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Частина третя»). Божі слова показали мені, що вигадувати ідеї та створювати відео було моїм обов’язком, але рішення щодо того, який план найкращий, не залежить від когось одного. Брати й сестри мають обговорити й вирішити це разом, а тоді обрати найкращу пропозицію. Я відчув справжній спокій, коли втілив це в життя. Коли ми робили це відео, брати й сестри обрали мою версію, але я не зневажав цих двох сестер через це. Я відчув, що цього разу я нарешті втілив істину в життя та не керувався своїм гордовитим характером. Тоді я також на власному досвіді побачив, що Бог створює ситуації не для того, щоб зрозуміти, хто правий, а хто – ні, а щоб побачити, які характери керують людьми в житті. Якщо хтось має рацію, але виявляє зарозумілість, Бог зневажає це, Він це ненавидить. Опісля, коли я спробував серйозно розглядати ідеї інших людей, я збагнув, що в пропозиціях братів і сестер є багато аспектів, які можна використати, і що вони дивляться на речі з іншого погляду, ніж я. Раніше я завжди думав, що інші люди не бачать повної картини, тому що я дивився на речі лише з власного погляду й майже ніколи не дослухався до чужих ідей. А потім я збагнув, що в кожного є сильні сторони й мені є чого в них навчитися. Я не хотів і далі чванливо вірити в себе, але був готовий добре працювати з іншими, шукати істину, більше прислухатися до пропозицій інших і співпрацювати у виконанні наших обов’язків.