Я відповідаю за роботу з відео в моїй церкві. Одного разу мені зателефонувала одна з сестер щодо термінового питання. Вона неналежно перевірила відео, і його потрібно було переробити, що спричинило затримки й коштувало нам трудових і матеріальних ресурсів. Коли я почула назву відео, я збагнула, що теж допомагала з перевіркою відео, але, як і вона, не помітила жодних проблем. Після дзвінка я поспішила дізнатися, у чому ж помилка, і побачила, що назва відео була написана неправильно. Звичайно, про помилки в роботі слід повідомляти керівника, або звертати увагу всіх, щоб уникнути подібних проблем у майбутньому. Але я подумала про те, як припустилася такої елементарної помилки, і замислилася, якою керівник бачитиме мене після цього. Чи не вирішить він, що я несерйозна чи ненадійна у виконанні свого обов’язку? Якщо так, то я втрачу свою керівну посаду. Тоді я подумала про те, як завжди наголошувала братам і сестрам на тому, що важливо бути уважними під час створення відео. Якби всі дізналися, що я припустилася цієї помилки, чи не вирішили б вони, що я не годжуся для керівної посади? Що тоді буде з моєю репутацією? Але тоді мені бракувало цього усвідомлення. Я знайшла для себе виправдання: «Ми не були недбалими навмисно. Ми перевірили те, що мусили перевірити. Я не могла передбачити цих особливих обставин. Із цим нічого вже не вдієш, але якщо я буду обережнішою в майбутньому, усе буде гаразд. Крім того, я не єдина, хто дивився це відео. Навіть якщо всі дізнаються про те, що сталося, винна не лише я. Годі про це думати. Усі причетні вже знають, і цього достатньо». Отже, я нічого не сказала ні керівнику, ні іншим братам і сестрам у групі. І хоч я почувалася незручно й знала, що уникаю відповідальності, думки про те, що ця помилка може вплинути на мою репутацію та навіть на мою посаду, змушували мене поводитися, ніби нічого не сталося.

Одного дня я прочитала Божі слова: «Розбещені люди вдало прикидаються. Що б вони не робили, яку б розбещеність не показували, вони завжди змушені прикидатися. Якщо щось іде не так, або вони роблять щось не те, вони намагаються перекласти провину на інших. Вони хочуть отримувати похвалу за хороше, а за погане хай засуджують інших. Чи не багато такого маскування є в реальному житті? Так, забагато. Припускатися помилок чи прикидатися – що із цього стосується характеру? Маскування – це питання характеру, воно пов’язане з розбещеним характером, злом і підступністю; воно особливо зневажається Богом. Насправді, коли ти прикидаєшся, усі розуміють, що відбувається, але ти думаєш, що інші цього не бачать, і пнешся геть зі шкіри, сперечаючись і виправдовуючись, щоб зберегти обличчя та змусити всіх думати, що ти не зробив нічого поганого. Хіба це не безглуздо? Що про це думають інші? Що вони відчувають? Нудоту й огиду. Якщо, припустившись помилки, ти зможеш належним чином до цього поставитися й дозволиш усім про неї говорити, дозволиш їм коментувати її та розмірковувати про неї, і зможеш визнати й проаналізувати її, що подумають про тебе інші? Вони скажуть, що ти чесна людина, що твоє серце відкрите Богу. Через твої вчинки та поведінку вони зможуть побачити твоє серце. Але якщо ти намагатимешся замаскуватися й усіх обманути, люди будуть про тебе невисокої думки та скажуть, що ти дурень і нерозумна людина. Якщо ж ти не намагатимешся прикидатися чи виправдовуватися, якщо ти зможеш визнати свої помилки, усі скажуть, що ти чесний і мудрий. А що робить тебе мудрим? Усі помиляються. У всіх є недоліки та вади. І, власне, усі мають однаковий розбещений характер. Не думай, що ти благородніший, досконаліший і добріший за інших; це абсолютно нерозумно. Коли ти зрозумієш розбещений людський характер та сутність і справжнє обличчя людської розбещеності, ти більше не намагатимешся приховати свої власні помилки й не використовуватимеш помилки інших людей проти них – ти зможеш правильно протистояти обом випадкам. Тільки тоді ти станеш проникливим і не робитимеш дурниць, і це зробить тебе мудрим. Ті, кому бракує мудрості, дурні люди, і вони завжди зациклюються на своїх дрібних помилках, а за лаштунками вони підлі. Огидно бути свідком такого. Насправді те, що ти робиш, одразу стає очевидним для інших людей, але ти все одно продовжуєш привселюдно ламати комедію. Для інших це виглядає як клоунська вистава. Хіба це не безглуздо? Так і є» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Принципи, якими слід керуватись у своїй поведінці»). Божі слова допомогли мені збагнути, що вдавати, приховувати та не могти визнати свою помилку – це набагато серйозніше, ніж просто припуститися помилки. Це підступно та облудно! І навпаки, коли людина відкривається й бере на себе відповідальність за помилку, інші її не зневажатимуть, а натомість поважатимуть за те, що вона говорить правду просто й відкрито. Усі ми часом помиляємося. Бог не засуджує людей за їхні помилки просто так – Він дивиться, чи зможуть вони потім щиро покаятися. Але я цього не розуміла. Я думала, що помилятися – соромно, особливо будучи кураторкою; гадала, що якщо припускатимуся елементарних помилок, люди зневажатимуть мене. Думатимуть, що я не краща за своїх братів і сестер, і, можливо, замінять мене. Тож коли в перевіреному мною відео виявили помилку, я не наважилася визнати це й старанно приховувала цей факт. Я поводилася так, ніби нічого не сталося, щоб уникнути відповідальності й приховати проблему. Через це я відчувала провину, але все одно не хотіла зізнатися в правді перед усіма. Я була така хитра! Я явно зашкодила роботі церкви, але не сказала ні слова про це й намагалася приховати свою помилку. Так я дозволяла керівнику, моїм братам і сестрам бачити мене лише з хорошого боку. Таким чином усі вважали б мене серйозною та практичною в моїй роботі. Так я могла б зберегти свій імідж і посаду кураторки. Це було так підло з мого боку! Я боялася, що люди дізнаються про мою помилку, тому робила все, щоб замаскуватися. Я прикривала свій потворний бік, обманювала людей і приховувала від них правду. Я була безхарактерна, мені бракувало гідності. Я не могла й далі приховувати свою помилку та обманювати інших. Тому я написала керівнику, поінформувавши його про ситуацію, і чесно розповіла всім про свою розбещеність. Я сказала їм правду, щоб вони вчилися на моєму прикладі. Коли я зробила це, мені стало трохи легше.

Але коли я відкрила наш список робіт, я виявила, що, мабуть, над одним із відео працювали двічі. Я не могла повірити своїм очам. Я стежила за тим, кому доручала кожне завдання. Як тут могла виникнути ще одна помилка? Але коли я перевірила, то виявилося, що й справді над цим відео працювали двічі. Тоді мене це розбило. Це було недобре. Я щойно визнала свою помилку перед керівником, і він ще не встиг розібратися в ситуації, як я знову наробила лиха. Що він подумає про мене? Чи не вирішить він, що я завжди все роблю не так і не здатна керувати? А якщо про це дізнаються інші брати й сестри, чи не подумають вони, що я надто ненадійна? Якщо ці елементарні помилки повторюватимуться, то наступного разу, коли я спілкуватимуся про серйозне та відповідальне ставлення до своїх обов’язків, чи сприйматимуть вони це всерйоз? Ні, я мала з’ясувати точну причину цієї помилки, і сподівалася, що основна відповідальність за неї лежить не на мені. Навіть якщо частина провини була моя, це мала бути менша частина. Так я б не втратила обличчя, і мій статус був би неушкодженим. Врешті після уважного вивчення ситуації я виявила, що, віддавши відео в роботу, я записала це лише в старий список, і через це керівник групи повторно доручив це завдання. Поза сумнівами – я була головна винуватиця. Коли я це зрозуміла, мене скував жах. Як мені могло так не пощастити? Я зіткнулася з усіма цими проблемами, яких не повинно було статися. Оце так не пощастило! Я зовсім розгубилася. Розповісти керівнику про цю помилку чи ні? Якщо всі дізнаються, що я припустилася двох елементарних помилок поспіль, що вони тоді про мене подумають? Я згадала Божі слова, які прочитала раніше. Брехня й обман набагато серйозніші за помилки, і Бог ненавидить їх ще більше. Я була налякана до глибини душі. Я мусила зціпити зуби й розповісти керівнику про цю помилку, але я не могла позбутися своїх страхів. Мене переповнював жах. Мені було важко на серці – на нього ніби поклали камінь. Під час виконання свого обов’язку я була розсіяна, а вночі не могла заснути. Я знала, що це був хибний стан, тому помолилася Богу – просила, щоб Він скерував мене в самопізнанні.

Пізніше я прочитала уривок зі слів Божих і зрозуміла свій стан. Всемогутній Бог говорить: «Скільки б поганих учинків не здійснив антихрист, які б погані вчинки не здійснив: чи то привласнення, розтрата або неправильне використання приношень для Бога, чи переривання й порушення роботи церкви, внесення величезного безладу в цю роботу та провокування Божого гніву, він завжди залишається спокійним, зібраним і байдужим. Яке зло не чинив би антихрист, і до яких би наслідків воно не призводило, він ніколи не постає перед Богом, щоб сповідатися у своїх гріхах та якомога швидше розкаятись, і він ніколи не постає перед братами й сестрами з позиції відкритості та викриття, щоб зізнатися у своїх провинах, визнати свої переступи, усвідомити свою розбещеність і розкаятись у своїх злих вчинках. Натомість він ламає голову, шукаючи різні виправдання, щоб уникнути відповідальності й перекласти провину на інших, аби відновити свою репутацію та статус. Він переймається не роботою церкви, а лише тим, щоб його репутація та статус не постраждали й не зазнали впливу. Він не розглядає й не обдумує можливість відшкодування збитків, яких зазнав Божий дім через його переступи, і не намагається відшкодувати свій борг перед Богом. Іншими словами, він ніколи не визнає, що він здатен зробити щось неправильно або припустився помилки. У глибині душі антихристи вважають, що активне визнання помилок і чесне викладення фактів – це безглуздя й некомпетентність. Якщо їхні злі вчинки будуть виявлені та викриті, антихристи лише визнають, що це була однократна помилка через неуважність, але ніколи не зізнаються, що вони нехтували обов’язками та були безвідповідальними, і намагатимуться повісити відповідальність на когось іншого, щоб змити пляму зі свого послужного списку. У таких ситуаціях антихристів не цікавить, як відшкодувати збиток, завданий Божому дому, як відкритись перед обраними Богом людьми, щоб визнати свої помилки, або як звітувати про те, що трапилось. Їх цікавить лише, як знайти способи видати великі проблеми за маленькі, а маленькі – за відсутність проблем. Вони наводять об’єктивні причини, щоб інші зрозуміли їх та поспівчували їм. Вони з усіх сил намагаються відновити свою репутацію в очах інших людей, мінімізувати негативний вплив своїх переступів на себе та зробити так, щоб у Вишнього ніколи не склалося про них поганого враження, щоб Вишній ніколи не притягував їх до відповідальності, не звільняв, не досліджував і не карав. Щоб відновити свою репутацію та статус і при цьому не зашкодити власним інтересам, антихристи готові витримувати будь-які страждання, і вони готові докласти всіх зусиль, щоб вирішити будь-які труднощі. Від самого початку, вчинивши переступ чи помилку, антихристи ніколи не мають наміру нести відповідальність за свої погані вчинки, вони ніколи не мають наміру визнавати, обговорювати, викривати чи аналізувати мотиви, наміри й розбещені характери, що стоять за скоєним, і, звичайно, вони не мають наміру компенсувати збиток, який вони завдають роботі церкви, та шкоду, яку вони завдають входженню обраних Богом у життя. Тому, з якого боку не подивись, антихристи – це люди, які ніколи не визнають своїх проступків і ніколи не розкаюються. Антихристи безсоромні й товстошкірі, без жодної надії на спокуту, і вони нічим не поступаються живим сатанам» («Слово», т. 4. «Викриття антихристів», пункт 11). Слова Божі показали мені, що антихристи особливо цінують власний статус і репутацію. Хай скільки помилок чи упущень вони допускають під час виконання свого обов’язку, чи наскільки вони шкодять роботі церкви, вони ніколи не визнають провини. Вони бояться, що інші побачать їхні недоліки та зневажатимуть їх. Отже, щойно вони розуміють, що припустилися помилки, яка зганьбила б їх, їм стає погано, вони не можуть їсти та спати. Вони ламають голову, вигадуючи способи замести сліди й відновити власну репутацію. Те ж саме стосувалося й моєї поведінки. Я вважала власний статус і репутацію такими важливими, що, знайшовши проблему на роботі, не відчувала докорів сумління за свій недогляд. Я не проаналізувала те, що сталося, щоб уникнути майбутніх помилок. Я думала лише про те, як усі сприймуть мене, коли дізнаються, що я припустилася таких елементарних помилок, і чи зневажатимуть мене, чи вважатимуть, що я не в змозі виконувати свою роботу. Щоб зберегти власний статус і репутацію, я цілий день була сама не своя, а вночі не могла заснути. Я думала тільки про те, як приховати свою помилку й уникнути викриття. Я хотіла ухилитися від своєї відповідальності, приховати свої помилки та не дати нікому їх виявити. Я не хотіла нічого казати й визнавати свою вину. Я була справді підступню, безхарактерною, негідною! Насправді, як людина на керівній посаді, я добре знала ці процеси. Не було жодного сумніву, що я несла основну відповідальність. І все-таки я сподівалася, що мені все зійде з рук, або що я знайду докази, які дозволять мені перекласти провину на інших. Зрештою, коли я зрозуміла, що не можу ухилитися від відповідальності, я наполегливо вдавала жертву, намагаючись зобразити все так, ніби мені просто не пощастило. Я не прийняла це від Бога. Я не аналізувала себе. Я просто скаржилася на своє невезіння. Я приховувала свої помилки й обманювала, щоб захистити свій статус. Це була поведінка антихриста. Збагнувши це, я злякалася. Я знала, як небезпечно для мене так поводитися й далі, уникати каяття, просто як антихрист!

Я також збагнула, що частково була такою впертою й не хотіла визнавати свою провину тому, що мене зв’язувала й контролювала моя керівна посада, і це призвело до того, що я неправильно розбиралася зі своїми помилками. Я знайшла слова Божі про це. Всемогутній Бог говорить: «Як вам треба практикувати, щоб бути звичайними, нормальними людьми? Як це можна зробити? … По-перше, не давай собі титулу та не зв’язуй ним себе, кажучи: “Я – керівник, я – голова команди, я – куратор, ніхто не знає цю справу краще за мене, ніхто не розуміється на цих навичках краще за мене”. Не впіймайся на свій самопризначений титул. Щойно ти так зробиш, він зв’яже тебе по руках і ногах, і це впливатиме на те, що ти говориш і робиш. Це також впливатиме на твоє нормальне мислення й судження. Ти маєш звільнитися від кайданів цього статусу. Спочатку спустись із висоти цього офіційного титулу й посади та стань на місце звичайної людини. Якщо ти це зробиш, твоє мислення стане нормальним до певної міри. Ти також маєш визнати й сказати: “Я не знаю, як це зробити, і я цього не розумію: мені треба буде розібратись у питанні й повчитися”, – або: “Я ніколи із цим не стикався, тому я не знаю, що робити”. Коли ти будеш здатен казати те, що думаєш насправді, і говорити чесно, ти станеш наділеним здоровим глуздом. Інші знатимуть тебе справжнього, а отже, матимуть нормальне уявлення про тебе, і тобі не доведеться прикидатися, на тебе не буде сильного тиску, і ти зможеш нормально спілкуватися з людьми. Таке життя вільне й легке; кожен, кому життя здається виснажливим, сам у цьому винен» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Дорожити Божими словами – основа віри в Бога»). «Коли когось у церкві підвищують і розвивають, щоб він став керівником, то його просто підвищують і розвивають у прямому сенсі; це не означає, що така людина вже є кваліфікованим або компетентним керівником, що вона вже здатна взяти на себе роботу керівника й може виконувати реальну роботу, – це не так. Більшість людей не бачить таких речей чітко та рівняється на цих підвищених відповідно до своїх фантазій, але це помилка. Чи справді ті, кого підвищують, володіють реальністю істини, скільки б років вони не вірили? Не обов’язково. Чи здатні вони втілити в життя робочі упорядкування дому Божого? Не обов’язково. Чи є у них почуття відповідальності? Чи притаманна їм відданість? Чи здатні вони коритися Богові? Стикаючись із проблемою, чи здатні вони шукати істину? Усе це невідомо. Чи мають ці люди в серці страх перед Богом? І наскільки великий їхній страх перед Богом? Чи схильні вони слідувати власній волі, коли щось роблять? Чи здатні вони шукати Бога? Чи регулярно й часто вони постають перед Богом, щоб шукати волі Божої, поки виконують роботу керівників? Чи здатні вони вести людей до входження в реальність істини? Безперечно, на самому початку вони на таке не спроможні. Вони не пройшли навчання й мають замало досвіду, тому вони не здатні на такі речі. Ось чому підвищення й розвиток людини не означають, що вона вже розуміє істину, і не говорять про те, що вона вже здатна задовільно виконувати свій обов’язок» («Слово», т. 5. «Обов’язки керівників і працівників»). Із Божих слів я зрозуміла, що якщо ти – керівник або відповідальна особа, це ще не означає, що ти кваліфікований, вищий або кращий, ніж інші люди. Це шанс розвивати свої навички та вчитися через роботу. Навчання виявляє розбещений характер людей, і тут завжди буде місце невдачам та помилкам. Це цілком нормально. Але коли я стала керувати роботою, я думала, що мені потрібно бути кращою за інших, не припускатися тих самих помилок, що й вони, не виявляти такої самої зіпсованості, як вони. Тому, коли я помилилася, я не хотіла визнавати помилки. Я продовжувала маскуватися й приховувати їх. Я весь час турбувалася, вела важке й виснажливе життя – усе це тому, що я цінувала власний статус і репутацію. Крім того, я збагнула, що помилитися та втратити обличчя – це не обов’язково погано. Точно, як сказано в словах Божих: «Пошитися в дурні – це добре. Це допомагає тобі побачити власні недоліки та свою любов до марнославства. Це показує, у чому твої проблеми, і допомагає чітко зрозуміти, що ти не ідеальна людина. Ідеальних людей не існує, тож пошитися в дурні – цілком нормально. У всіх людей бувають ситуації, коли вони виставляють себе дурнями або почуваються ніяково. Усі люди зазнають невдач, переживають поразки та мають недоліки. У тому, щоб пошитися в дурні, немає нічого поганого. Коли ти виставляєш себе дурнем, але не почуваєшся збентеженим чи пригніченим, це не означає, що ти безсоромний; це означає, що тобі все одно, чи вплине це на твою репутацію, і що твоє марнославство більше не займає твої думки. Це означає, що ти став зрілим у своїй людській сутності. Це дивовижно! Хіба це не добре? Це дуже добре. Коли ти виставляєш себе дурнем, не думай, що ти погано себе проявив чи що тобі не пощастило, і не шукай за цим об’єктивних причин. Це нормально» («Слово», т. 6. «Про прагнення до істини», «Як прагнути до істини (2)»). Власне, після цього ряду помилок і моїх ганебних зусиль приховати їх я нарешті здобула певні знання про себе. Я побачила, що не краща за своїх братів і сестер. Я недбало виконувала свій обов’язок, виявляючи занадто велику турботу про власну репутацію та статус. Мені навіть забракло сміливості визнати свою помилку. Я хотіла її приховати й увести всіх в оману. Я була підступною лицеміркою. Насправді не страшно зіткнутися з проблемами під час виконання обов’язку. Якщо ти відкрита, чесна людина й спокійно сприймаєш свої помилки, аналізуєш їх, щоб могти уникнути подібних проблем у майбутньому, ти ще можеш щось здобути. Людям слід мати такі ставлення та розважливість. Тепер, коли я зрозуміла Божу волю, мені було байдуже, що про мене думають інші. Я вже вплинула на нашу роботу. Я мала розібратися в тому, що стало причиною цих помилок, щоб уникнути їх повторення в майбутньому.

Пізніше я прочитала уривок із Божих слів: «Коли людина може бути серйозною, брати на себе відповідальність і бути повністю посвяченою та віддавати всі свої сили, роботу буде виконано належним чином. Іноді ти перебуваєш у неправильному душевному стані й не можеш знайти або виявити помилку, яка є повністю зрозумілою. Якби ти був у правильному душевному стані, то, завдяки просвітлінню й проводу Святого Духа, ти зміг би встановити проблему. Якби Святий Дух керував тобою і дав тобі усвідомлення, дозволивши тобі відчути ясність у серці й знати, у чому полягає помилка, тоді ти зміг би виправити відхилення та прагнути до принципів істини. Якби ти перебував у неправильному душевному стані, був неуважним і недбалим, чи зміг би ти помітити помилку? Не зміг би. Що з цього можна побачити? Це показує, що для того, щоб добре виконувати свої обов’язки, людям дуже важливо співпрацювати; дуже важливими є їхні умонастрої, і дуже важливо, куди вони спрямовують свої думки та наміри. Бог уважно досліджує і може бачити, в якому душевному стані перебувають люди, коли вони виконують свій обов’язок, і скільки зусиль вони докладають. Украй важливо, щоб люди вкладали душу і всі свої сили в те, що вони роблять. Співпраця є найважливішим компонентом. Тільки якщо люди прагнутимуть не шкодувати про виконані ними обов’язки й про те, що вони зробили, і не бути в боргу перед Богом, вони будуть діяти від щирого серця і докладати всіх зусиль» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Частина третя»). Божі слова говорять, що коли чиєсь міркування хибне, ця людина розсіяна та недбало виконує свій обов’язок, вона не бачить помилок, що просто в неї перед очима. Моя ситуація була саме така, як каже Бог. Ці дві помилки були просто переді мною – якби я була трохи уважніша, я б легко їх знайшла. Але я їх не помічала. Одне відео довелося переробляти, а над іншим працювали двічі, що коштувало нам матеріальних та людських ресурсів. І, насправді, це багато в чому було пов’язано з моїм міркуванням того часу. Я думала, що я – ветеранка на цій роботі, що я знаю робочий процес як свої п’ять пальців, тому я не була такою обережною, як на початку своєї роботи. Я була зарозуміла та недбала. Особливо щодо початкових перевірок – я думала, що це просто, що я можу просто працювати автоматично на основі свого попереднього досвіду. Я була неуважна, недбало перевіряла роботу та врешті припускалася таких елементарних помилок. І це все через те, що я жила з зарозумілим характером і працювала абияк. Пізніше я розповіла своїм братам і сестрам про помилки, яких припустилася, виконуючи свій обов’язок. Я узагальнила проблеми в нашій роботі, запропонувала деякі норми, що допомогли б уникнути подібних проблем у майбутньому. І так я знайшла певний спокій.

Невдовзі я керувала новим проєктом. Але оскільки я ніколи раніше не працювала над такими відео, я не мала чіткого розуміння всіх тонкощів, тому під час створення відео виникли деякі проблеми. Хоча іноді я хвилювалася про те, що подумають інші, я ставилася до проблем із правильним міркуванням, не керуючись своєю гордістю. Із кожною помилкою я записувала та узагальнювала відхилення, щоб не припускатися таких самих помилок у майбутньому. Зробивши це, я змогла побачити Божий провід, виявити та виправити багато проблем, перш ніж вони завдали церкві будь-яких збитків. Завдяки цьому досвіду я дізналася, що, виконуючи свій обов’язок з усім серцем, ти матимеш Божий провід і захист. Водночас я дізналася, що збентеження через помилки чи невдачі – це не погано. Воно допомогло мені побачити власні недоліки та розбещеність, відкинути своє марнославство й поставитися до себе правильно.