Я співпрацюю з кількома людьми з церкви над завданнями з графічного дизайну. Одного дня керівниця сказала мені, що дві сестри згадували про проблеми з братом Олівером, ніби він хоче, щоб усе робилося, як він скаже, сповільнюючи темпи роботи. Керівниця спитала, чи не спостерігала я таких проблем під час праці з ним. Я пригадала, що, працюючи з Олівером, бачила, що він дійсно чіпляється за власну думку. Коли всі обговорювали щось та доходили рішення згідно з принципами, він завжди мав іншу думку, хоча й не міг її чітко пояснити. Усі мали обмислювати її разом із ним, витрачаючи багато часу. Також були відносно невеликі проблеми з зображеннями, які можна було б виправити пізніше, без потреби витрачати час на загальне обговорення, та він наполягав на їхньому вирішенні, перш ніж рухатися далі. Він затримував роботу, допоки всі не дійдуть згоди, через що ми просувалися досить повільно. Отже, я розповіла керівниці про проблеми, які спостерігала. Керівниця мене посварила, дізнавшись, що я була в курсі цих проблем весь цей час. Вона сказала: «Ти знала, що Олівер робить усе по-своєму, сповільнюючи роботу, тож чому не обмежила його, замість потурати й погоджуватися? Хіба це не затримує роботу?» Від слів керівниці мені зробилося ніяково.

Я згадала, як обговорювала концепт зображення з Олівером. Я бачила, що він тримається за власну думку, та переживала. Я хотіла вказати йому на цю проблему. Але тоді пригадала, що я сама є людиною гордовитою. Керівниця колись розбиралася зі мною, щоб я зреклася свого его та співпрацювала з іншими, адже я була зарозумілою та самовдоволеною, трималася за власну думку та сперечалася з напарниками, затримуючи роботу. Якби я перед усіма вказала на проблеми Олівера або посперечалася б з його думкою, усі могли б подумати, що я досі зарозуміла та нерозсудлива, що я не в змозі спокійно прийняти чиєїсь пропозиції або співпрацювати з іншими. Тож наскільки б Олівер не затягував роботу, я терпляче слухала, що він казав. Інколи, розмірковуючи над пропозиціями Олівера відповідно до принципів, ми відчували, що їх не виконати. Ми вказували на те, у чому полягала проблема, та він не сприймав цього, наполягаючи на власній думці. Якщо ми не погоджувалися, він засмучувався та не говорив із нами, що спричиняло сильну ніяковість та зупиняло роботу. Спершу я хотіла розповісти керівниці. Та я хвилювалася, що зважаючи на те, що лідерка щойно розбиралася з моєю зарозумілістю, якби я доповіла про чиїсь інші проблеми, вона могла б вирішити, що я зосередилась на чужих проблемах та присікалася, а отже, нічого не змінилося, відколи вона мала справу зі мною. У такому випадку, скільки б іще я могла виконувати свій обов’язок? Через цю думку я не доповіла та не вказала на проблему Олівера. У результаті, оскільки ми не могли дійти згоди, а лиш обговорювали то одне, то інше, ми цілий день витратили на те, що можна було б закінчити за пів дня, гальмуючи роботу. Думаючи про це, я відчувала провину та звинувачувала себе. Річ не в тім, що я не помічала проблему Олівера, але я стрималася та не вказала йому на неї. У цю мить я пригадала уривок із Божого слова. «Після того як істина стане в тобі життям, коли ти бачитимеш когось, хто хулить Бога, не боїться Його, недбало та поверхово виконує свої обов’язки чи порушує церковну роботу й перешкоджає їй, ти реагуватимеш згідно з принципами істини та за потреби зможеш виявити й викрити таку людину. Якщо ж істина не стала твоїм життям і ти досі живеш у своєму сатанинському характері, то, виявляючи нечестивих людей і дияволів, які спричиняють перешкоди та порушення в роботі церкви, ти закриватимеш очі й вуха; ти відмахуватимешся від таких людей без жодних докорів сумління. Ти навіть думатимеш, що люди, які порушують роботу церкви, ніяк тебе не стосуються. Як би не страждала робота церкви й інтереси Божого дому, тобі байдуже, ти не втручаєшся, не відчуваєш провини – що робить тебе людиною без совісті й розуму, невіруючим, прислужником. Ти їси Боже, п’єш Боже, тішишся всім, що походить від Бога, але вважаєш, що жодна шкода інтересам Божого дому тебе не стосується – це робить тебе зрадником, який кусає руку, що тебе годує. Якщо ти не захищаєш інтереси Божого дому, чи ти взагалі людина? Це демон, який прокрався в церкву. Ти вдаєш, ніби віруєш у Бога, прикидаєшся обраним і хочеш жити в Божому домі нахлібником. Ти не живеш життям людини та явно належиш до невіруючих. Коли ти справді віриш у Бога, то навіть якщо ти ще не здобув істину й життя, ти щонайменше говоритимеш і діятимеш на боці Бога; ти щонайменше не стоятимеш осторонь, коли бачитимеш, що інтереси Божого дому під загрозою. Коли в тебе виникатиме бажання закрити очі, ти відчуватимеш провину, і тобі буде не по собі, і ти говоритимеш собі: “Я не можу просто сидіти й нічого не робити, я мушу встати та сказати щось, я мушу взяти на себе відповідальність, я мушу викрити цю злу поведінку, я мушу зупинити її, щоб вона не завадила церковному життю й інтереси Божого дому не постраждали”. Якщо істина стала твоїм життям, ти не тільки матимеш таку відвагу й рішучість і будеш здатен до кінця розібратись у справі, але й виконаєш те зобов’язання щодо Божої роботи й інтересів Його дому, яке ти маєш нести, і тим самим твій обов’язок буде виконано» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Частина третя»). Із Божого слова я зрозуміла, що люди свідомі та з вірою в Бога мають одне з Ним серце та стають на Його бік у всіх питаннях. Якщо вони бачать, що хтось заважає та порушує роботу церкви, то не мовчать, а викривають та припиняють це. Вони захищають роботу церкви. А я? Я чітко бачила, як Олівер тримається власної думки, не приймаючи точки зору інших. Він знову й знову гальмував роботу, та аби про мене не сказали, що я зарозуміла та вношу розбрат, я не лише не зупинила це й не розібралась із цим, не лише не запропонувала порад або допомоги, а бездіяльно стояла осторонь, удаючи, що не бачу, думаючи лише про захист власних інтересів замість думок про ефективність роботи. У результаті робота затримувалася. На поверховий погляд, я щодня була зайнята виконанням свого обов’язку. Та в дійсності я не несла тягар виконання обов’язку насправді, не була відданою Богові. Лиха ширяться швидко, і багато хто починає шукати та пізнавати істинний шлях. Якщо ми прискоримося та зробимо більше євангельських фото, то зробимо свій внесок у євангельську роботу. Та я не дослухалася до Божої волі. Бо довго спостерігаючи за уповільненням роботи, я не зупинила цього, не розібралася з цим вчасно. Мені бракувало свідомості та людської сутності, наче «зрадником, який кусає руку, що тебе годує», як виявлено у слові Божому. Я скористалася церквою, наче талоном на їжу, а в критичний час не було з мене зиску. Коли я це усвідомила, сповнилася смутку та почала молитися: «Боже, я знехтувала роботою церкви, щоб захистити себе. Я хочу покаятися Тобі, прошу, веди мене до справжньої самосвідомості».

Пізніше я розмірковувала, чому мені було так складно практикувати істини, та що ж мене спиняло. Я їла й пила два уривки зі слова Божого, що стосувалися саме мого стану. «Деякі люди чинять за своїм власним хотінням. Вони порушують принципи, а після того, як таку людину обітнуть і розберуться з нею, на словах вона визнає, що пихата й помилилася лише тому, що не має істини. Але в глибині душі вона все одно нарікає: “Ніхто більше не лізе на рожен, крім мене, – і зрештою, коли щось іде не так, усю відповідальність перекладають на мене. Хіба я чиню не по-дурному? Наступного разу мені не слід знову так само лізти на рожен. Б’ють по тому цвяху, який стирчить!”. Що ви думаєте про таке ставлення? Чи є це позиція покаяння? (Ні.) Яке це ставлення? Хіба така людина не стала слизькою та хитрою? У душі вона думає: “Цього разу мені пощастило, що це не обернулося катастрофою. Так би мовити, поки шишки на лобі не наб’єш, розуму не наберешся. Надалі треба бути обережнішим”. Такі люди не шукають істини, а вирішують і залагоджують питання, удаючись до своєї дріб’язковості та хитрих інтриг. Чи можуть вони так здобути істину? Не можуть, бо не покаялися» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Лише прагнучи до істини, можна подолати свої уявлення та помилкові думки про Бога»). «Що це за характер, коли люди не беруть на себе відповідальності за свій обов’язок, виконують його недбало й поверхово, поводяться як чоловіковгодники й не відстоюють інтереси Божого дому? Це хитрість, це характер сатани. Найбільш вражаюче в людських філософіях життя – це хитрість. Люди думають, що якщо вони не будуть хитрими, то можуть образити інших і не зуміють захистити себе; вони вважають, ніби мусять бути достатньо хитрими, щоб нікого не скривдити, не образити й тим самим захистити себе, убезпечити свої засоби до існування та здобути міцну опору серед мас. Усі безбожники живуть за філософією сатани. Усі вони – чоловіковгодники, що нікого не ображають. Ти прийшов до Божого дому, читав Боже слово, слухав проповіді Божого дому. То чому ж ти не можеш практикувати істину, говорити від щирого серця й бути чесною людиною? Чому ти завжди поводишся як чоловіковгодник? Чоловіковгодники захищають лише власні інтереси, а не інтереси церкви. Коли вони бачать, що хтось чинить зло та шкодить інтересам церкви, то не зважають на це. Їм подобається бути чоловіковгодниками й нікого не ображати. Це безвідповідально, і люди такого сорту занадто хитрі й ненадійні» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Частина третя»). Слово Боже посіло в моєму серці, і я нарешті вбачила корінь своєї неспроможності до практикування істини та дотримання її принципів – це моя хитра природа. Звідколи керівниця розібралася з моєю пихою, я насправді не аналізувала себе та не шукала шляху до виправлення власного зарозумілого характеру. Замість цього я вдавалася до хитрощів та поверхової терплячості й поваги, щоб захиститися, та щоб усі помилково вважали мене стриманою, повіривши в зміну мого гордовитого характеру. Тоді керівниця не розбиралася б зі мною знову й не звільнила б мене. Я побачила, що життя за сатанинскьими уявленнями й поглядами, як-от: «Цвях, що стирчить, заб’ють», або «Мовчання – золото, слово – срібло, хто говорить – помиляється», або ж «Головне – не припускатися помилок, а не шукати честі», – зробило мене дуже егоїстичною, примітивною, хитрою та оманливою. Я чітко бачила, що проблема Олівера вже вплинула на нашу роботу, тож мала б устати, виявити її та зупинити. А натомість діяла, наче чоловіковгідниця, аби не розв’язувати конфлікт. Коли ми поставали перед проблемами чи незгодою, я казала якомога менше. Ніколи ні з ким не сперечалася та геть не відстоювала принципи. Я добре боронила власні інтереси, а от церковній роботі дала заподіяти шкоду. Фальшивила, уводила в оману. Я справді викликала огиду та ненависть Бога. Особливо, коли я прочитала, що Бог каже: «Такі люди не шукають істини, а вирішують і залагоджують питання, удаючись до своєї дріб’язковості та хитрих інтриг. Чи можуть вони так здобути істину? Не можуть, бо не покаялися». Я відчувала ще більше каяття. Раніше я виконувала свій обов’язок із зарозумілим характером. Завжди відстоювала власні думки та не слухала нічиїх порад. Це не лише обмежувало інших, а й завдавало шкоди церковній роботі. Керівниця розібралася зі мною, щоб я проаналізувала та усвідомила себе, і таким чином вчасно змінила власну поведінку, щоб добре виконувати свій обов’язок. Однак я не покаялася. Натомість я закрилася від Бога та людей. Я не лише погано виконувала обов’язок, а й була байдужою до негараздів у церковній роботі. Я побачила, що аж ніяк не була тією, хто прийняв істину. Якби це продовжувалося, мій розбещений характер би погіршився, і згодом мене б викрили або й вигнали! По цій думці до мене прийшов страх, і я почала молитися: «Боже, я більше не хочу боронити власні інтереси за мирською філософією. Я хочу прагнути істини й виправити свій розбещений характер. Я прошу Твоєї допомоги в пошуках шляху для практики».

По тому я прочитала уривок зі слова Божого. «Коли хочеться уникнути суперечок, чи є компроміс єдиним виходом? У яких ситуаціях можна йти на компроміс? Якщо йдеться про дрібниці, як-от ваші власні інтереси чи репутацію, то немає потреби про це сперечатися. Тут можна за бажанням виявити толерантність або піти на компроміс. Але в питаннях, які можуть уплинути на роботу церкви та зашкодити інтересам Божого дому, необхідно дотримуватися принципів. Якщо ти не дотримуєшся цього постулату, то виявляєш невірність Богові. Якщо хтось іде на компроміс і відмовляється від принципів, щоб зберегти обличчя чи свої міжособистісні стосунки, хіба з його боку це не егоїстично й ницо? Хіба це не ознака безвідповідальності та нелояльності у виконанні своїх обов’язків? (Так і є.) Отже, якщо під час виконання обов’язків настає час, коли всі розходяться в думках, як тоді слід практикувати? Чи розв’яже проблему запекла суперечка про неї? (Ні.) Тоді як же розв’язати таку проблему? У цій ситуації людина, яка розуміє істину, має зголоситися розв’язати це питання та спершу винести його на загальне обговорення, щоб обидві сторони могли висловити свою думку. Потім усі мають разом пошукати істину, і після молитви Богу відповідні Божі слова й істина виносяться на спілкування. Поспілкувавшись про принципи істини та досягнувши ясності, обидві сторони зможуть підкоритися. … Якщо людина вступає в конфлікти й дискусії з іншими, щоб захистити інтереси Божого дому та зберегти ефективність роботи церкви, і позиція цієї людини дещо непоступлива, чи сказали б ви, що це проблема? (Ні.) Тому що її наміри правильні – захищати інтереси Божого дому. Це людина, яка стоїть на боці Бога та дотримується принципів, людина, якою Бог тішиться. Сильна, рішуча позиція при захисті інтересів Божого дому – це ознака непохитності й дотримання принципів, і Бог це схвалює. Людям така позиція може видаватися проблемною, але це не велика проблема; вона не має нічого спільного з проявами розбещеного характеру. Пам’ятайте: дотримуватися принципів – це найважливіше» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Входження в життя є лише в практикуванні істини»). Прочитавши слово Боже, я зрозуміла. У будь-який час здатність зректися власної вигоди, відстояти принципи істини та захистити роботу церкви є найважливішою. Навіть якщо інколи маєш конфлікти з людьми через це або ж говориш трохи різко – це не є істотно. Бог зважає саме на наше ставлення до істини. Він зважає на те, чи в змозі ми відстоювати принципи істини, та чи ми її практикуємо. Раніше я завжди думала, що коли захист принципів викликає конфлікт, то, певне, я проявляю гордовитий характер і не співпрацюю з іншими в гармонії. Отже, щоб інші не казали, що я гордовита, я нехтувала всім і нічого не робила для відстоювання принципів. Тепер я нарешті зрозуміла, що найкращий шлях запобігання чварам та конфліктам – практикувати згідно з принципами, давати кожній людині можливість висловити власну точку зору, а потім усім разом шукати правди. Якщо ж після пошуків ти певен, що твої дії відповідають принципам істини, тоді борони їх. Це правильно. Якщо ж твої погляди вочевидь хибні, але ти їх обстоюєш, змушуючи людей дослухатися до тебе й приймати їх, то це є проявом зарозумілості й самовдоволення. У такому разі треба вчитися зреченню від себе та гармонійній співпраці з іншими. Після цього, коли я знову працювала з Олівером, я практикувала Божі слова.

Одного дня ми обирали зображення й обговорювали ідеї з Елліаною та Олівером. Олівер озвучив ідею. Нам здалося, що його дизайн не дуже пасував до загальної теми, але ми були не надто впевнені. Спершу я хотіла погодитися, піти на компроміс. Я подумала: «Нумо спробуємо спершу твою ідею й подивимось, принаймні ніхто не скаже, що я пихата й самовдоволена та керуюся лише власною думкою». Але тоді я пригадала деякі принципи й вимоги до дизайну та відчула, що концепція Олівера насправді була проблемною. Якби ми виробили дизайн згідно з його концепцією, а потім переробляли б, чи не було б це марнуванням часу та затримкою в роботі? У цю мить я збагнула, що маю обстоювати принципи. Тож я пояснила Оліверу, які проблеми мав його задум, та нагадала, що він має дотримуватись початкової концепції замість того, щоб керуватися власними поглядами. Елліана погодилася, а Олівер більше нічого не сказав. Однак такі ситуації ще неодноразово траплялися протягом дня. За розбіжності думок Олівер відстоював власну думку, затримуючи нас у роботі. Також, оскільки ми не впроваджували запропонованих ним змін, він щоразу засмучувався та майже не спілкувався. Я зрозуміла, що таким чином ми точно загальмуємо в роботі, тож розповіла про це керівниці. Керівниця запланувала провести зустріч з Олівером разом із нами, щоб виявити його проблему, разом поспілкуватися про істину та допомогти йому. Я знала, що то був мій шанс практикувати істину, тож прочитала два уривки з Божого слова перед розмовою з Олівером. «Уся церковна робота напряму пов’язана з роботою розповсюдження Євангелія Божого Царства. Зокрема, робота поширення Євангелія та кожне робоче завдання, що потребує фахових знань, мають важливий, нерозривний зв’язок із роботою розповсюдження Євангелія. Тому те, що стосується роботи розповсюдження Євангелія, стосується й інтересів Бога та Божого дому. Якщо люди здатні правильно розуміти роботу розповсюдження Євангелія, то вони повинні й правильно підходити до власного та чужих обов’язків. У чому ж полягає цей правильний підхід? У тому, що людина повинна щосили намагатися виконувати те, що просить Бог. Її поведінка й дії як мінімум не мають бути навмисно шкідливими чи підривними. Вона не має свідомо чинити переступів. Якщо людина знає, що порушує церковну роботу й заважає їй, але все одно вперто продовжує в тому ж дусі, хто б не намагався її відмовити, то вона коїть зло та напрошується на смерть; це диявол піднімає голову. Слід якнайшвидше дати братам і сестрам розпізнати це, а потім усунути лиходія із церкви. Якщо ж лиходій не робив зла навмисно, а в нього на мить затьмарилось у голові, то як вирішувати це питання? Хіба не повчаннями й допомогою? А якщо людина все ж не слухає повчань, що тоді робити? Тоді брати й сестри разом виступають із докором на її адресу» («Слово», т. 4. «Викриття антихристів», пункт 9, частина перша). «Ви мусите зосередитися на істині – тільки тоді ви зможете ввійти в життя, і тільки після входження в життя ви зможете забезпечувати й вести інших. Якщо виявиться, що дії інших суперечать істині, ми маємо з любов’ю допомогти їм прагнути до істини. Якщо інші здатні практикувати істину, а в тому, як вони діють, є принципи, ми маємо намагатися вчитись у них і наслідувати їх. Це і є взаємна любов» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Тільки той, хто виконує свій обов’язок усім серцем, розумом і душею, є тим, хто любить Бога»). Слово Боже дуже чітке. Помічаючи чиїсь проблеми, ми терміново маємо поспілкуватися, а за потреби – викрити їх і зробити зауваження. Усе це, щоб захищати роботу церкви та допомагати людям бачити власні проблеми, швидко їх вирішувати та добре виконувати свій обов’язок. Олівер дійсно мав хист до малювання, але його розбещений характер спонукав його ненавмисно робити те, що відволікало нас та заважало нам у роботі. Якби він зміг проявити самосвідомість, шукати істину, змінити свій розбещений характер, гармонійно співпрацювати з іншими та проявляти свої сильні сторони, це пішло б на користь церковній роботі та його власному входженню в життя. Отже, я знайшла кілька уривків із Божого слова, що стосувалися проблем Олівера, пов’язала їх із власним досвідом та поспілкувалася з Олівером про все це. Вислухавши, Олівер дещо усвідомив власний розбещений характер і навіть сказав, що інколи він здогадувався, що неправий, однак не міг зректися себе. Тепер, коли я на це вказала, йому стало ніяково за це, і він хоче знайти істину й покладатися на Бога, щоб змінити свій розбещений характер. Почувши це, я зраділа за Олівера. Та в той же час я шкодувала, що жила за мирською філософією й не сказала йому цього раніше. Я справді йому зашкодила, як і церковній роботі.

Після тих подій, якщо у своїх обов’язках я помічаю, що хтось не діє згідно з принципами істини та сповільнює роботу, я сумлінно практикую істину та вказую на проблеми, які бачу, щоб виконати свій обов’язок. Така практика вселяє в мене мир і спокій. Слава Богу!