Шуньцзє (США)

Ми з Шейлою давно знайомі, і я добре її знала. При зустрічі вона завжди розповідала мені про свій поточний стан. Вона казала, що постійно ставиться до інших з підозрою та дуже переживає, що про неї подумають. Вона також казала, що може бути дуже дріб’язковою, та завжди аналізувала, що люди мали на увазі. Її міг засмутити вираз чийогось обличчя, тон чи навіть якась похідна ремарка. Вона не хотіла бути такою, але нічого не могла із собою вдіяти. Вона часто казала, що глибоко розбещена, підступна та не має людської сутності, що вона ненавидить своє поцінування репутації й статусу, і плакала, коли говорила. Побачивши, як вона картає й ненавидить себе, я вирішила, що вона дійсно хоче змінитися. Можливо, цей розбещений характер був серйозною проблемою. Це було її вразливе місце, і зміна не дасться їй легко; на це піде якийсь час. Тому я подумала, що маю виявити співчуття. Хай би як сильно я була зайнята своїм обов’язком, якщо вона хотіла поговорити, я відкладала роботу та слухала, як вона виливає душу, часто заохочуючи, втішаючи та спілкуючись із нею. Але я не могла зрозуміти, чому Шейла вважала, що інші, вказуючи на її проблеми, зневажали її, та ставала негативною, хоч і здавалася розсудливою у спілкуванні та начебто добре себе знала. Це відбувалося постійно й ніколи не мінялося. Ба більше, вона багато з ким обговорила цю проблему, неодноразово про неї розповідала, і багато людей спілкувалися з нею. Однак за кілька років вона досі не виявила ані найменшої ознаки покращення.

Пам’ятаю, як одного разу куратор розбирав нашу проблему із поливом новонавернених, заявивши, що ми були недостатньо дбайливі й терплячі з ними та не спілкувалися й не надавали підтримку одразу, коли вони не приходили на зібрання, і це було безвідповідально. Куратор казав це всім працівникам поливу, нікого особливо не виділяючи. Однак Шейла заявила, що куратор викривав її, змушуючи її втрачати самоповагу, тому вона не хотіла говорити на зібранні. Іншим разом один з братів спілкувався про свій тодішній стан і сказав, що іноді, маючи справу з людьми, у яких низький духовний рівень, ставився до них несправедливо. Потім він розповів про свій досвід, виправлення та входження в життя. Але Шейла, почувши це, вирішила, що він говорить про неї, принижує її духовний рівень та зневажає її. Після того випадку вона багато днів була негативно налаштована, почала упереджено ставитися до того брата та уникати й ігнорувати його. Якось під час обговорень роботи куратор указав на незначну проблему Шейли з поливом новонавернених, і вона раптом розплакалася, вибігла з приміщення й довго не поверталася. Вона мовчки сіла осторонь, по її обличчю текли сльози, ніби її дуже образили. Побачивши вираз її обличчя, я ніяк не могла заспокоїти своє серце, і зібрання було зірвано. Зрештою куратору не лишилося нічого іншого, окрім як втішати й заохочувати її, після чого вона нарешті заспокоїлась. Згодом керівник поспілкувався з нею, зазначивши, що вона надто дорожить репутацією й статусом та має бути в центрі загальної уваги й турботи, щоби виконувати свій обов’язок. Вона сприйняла це ще гірше. З одного боку, вона сказала, що критика куратора була упередженою й несправедливою, але додала, що має важкий характер і хоче змінитися, але не може. Вона також сказала: «Мене вже не спасти. Звідки в мене взялася така природа? Чому всі інші кращі за мене та обдаровані простішими думками? Чому Бог не дав мені добру природу?» Почувши від неї такі слова, я подумала: «Як огидно та нерозсудливо з її боку. Як вона може звинувачувати Бога?» Але тоді я подумала, що вона, можливо, нещодавно перебувала у поганому стані й казала такі речі лише через загрозу для своєї репутації й статусу. Можливо, коли її стан покращає, вона більше не буде такою.

Але пізніше я збагнула, що хай би з ким вона була, то завжди почувалася обмеженою через їхні слова – якщо вона вважала, що хтось прохолодно до неї ставиться, чи якщо їй не подобався чийсь тон, вона приходила до висновку, що ця людина має зуб на неї. У стосунках з нею я поводилася дуже обережно, бо завжди боялася, що ображу її, викличу в неї негативний стан та затримаю виконання її обов’язку. Спроби взаємодії з Шейлою пригнічували мене, і мені часто хотілося уникнути її. Але тоді я згадувала, що теж була розбещена й тому мені не варто постійно критикувати інших. Я мала бути дбайливою, враховувати труднощі інших, виявляти поблажливість і співчуття. Тому я примушувала себе нормально взаємодіяти з нею, щосили намагаючись не образити її.

Згодом, оскільки Шейла взагалі не прийняла істину, поводилася нерозсудливо та порушувала роботу церкви, керівник звільнив її та попросив ізолюватися й проаналізувати себе. Я дуже здивувалася, почувши цю новину, позаяк Шейла хоч і надто переймалася репутацією й статусом та часто з підозрою ставилася до оточуючих, але завжди була готова відкритися й спілкуватися та начебто прагнула до істини. Тож чому її відправили на ізоляцію? Лише згодом, під час зібрання, коли керівники зачитали вголос характеристики Шейли та використали Божі слова для критичного розбору її поведінки, у мене з’явилася певна проникливість щодо неї. Всемогутній Бог говорить: «Коли нерозважливі, невпинно дратівливі люди щось роблять, вони думають лише про власні інтереси. Вони коять усе, що їм заманеться, а їхня мова сповнена безглуздих єресей. Вони несприйнятливі до аргументів і сповнені злісного характеру. Ніхто не наважується мати з ними справу, і ніхто не бажає спілкуватися з ними про істину, боячись накликати на себе лихо. Коли інші говорять із такими людьми про те, що думають, то нервують і бояться, що коли вони скажуть хоч одне слово, яке не сподобається такій людині чи суперечитиме її бажанням, вона за нього вхопиться й висуне обурливі звинувачення. Хіба такі люди не лихі? Хіба вони не живі демони? Усі нерозважливі люди зі злісним характером – живі демони. А спілкуючись із живим демоном, можна накликати на себе лихо просто через хвилинну необережність. Якби такі живі демони були присутні в церкві, хіба це не створювало б проблем? (Створювало б.) Влаштувавши істерику та виплеснувши свою злість, ці живі демони можуть деякий час говорити по-людськи й вибачатися, але після цього вони не зміняться. Хто знає, коли їхній настрій зіпсується, коли вони влаштують чергову істерику та почнуть нести свої безглузді єресі. Вони щоразу лютують і виплескують злість із різних приводів; джерело та контекст їхніх спалахів теж щоразу різні. Що завгодно може вивести їх із себе, викликати в них незадоволення та спровокувати грубу, нерозважливу реакцію. Це так страшно й морочливо! Ці лихі люди поводяться так, ніби вони психічно хворі. Вони можуть у будь-який момент утратити розум, і ніхто не знає, на що вони здатні. Я відчуваю до таких людей величезну ненависть. Кожного з них треба прибрати – їх усіх треба усунути. Я не бажаю мати з ними справу. Вони плутаються в думках і грубі за вдачею, вони сповнені абсурдних єресей і нісенітниць, а коли з ними щось трапляється, вони бурхливо на це жаліються. … Вони нізащо не визнають, що в них якась проблема: натомість вони перекладають відповідальність на інших. Вони навіть звинувачують у своїй поведінці інших людей, стверджуючи, що з ними погано поводилися, ніби всі їхні істерики та створена ними безглузда морока спричинені кимось іншим, а в них не було іншого вибору, крім як так учинити. Вони вдають, ніби діяли з метою самозахисту й у всьому винні інші люди. Щойно вони відчувають незадоволення, вони починають виплескувати свою злість, верзти нісенітниці та нести свої абсурдні єресі. Вони поводяться так, ніби в усьому винен хтось інший, ніби тільки вони хороші, а всі інші – погані. І скільки б істерик вони не влаштовували, яку б абсурдну єресь не несли, вони все одно хочуть, щоб інші говорили про них добре. Зробивши щось погане, вони нікому не дозволяють ні викрити це, ні звинуватити їх. Якщо ти скажеш про таких людей щось погане, вони невпинно чіплятимуться до тебе із цього питання й ніколи його не облишать. Хто такі ці люди? Це нерозважливі, невпинно дратівливі люди, і всі вони лихі» («Слово», т. 5. «Обов’язки керівників і працівників»). Щойно хтось каже щось, що загрожує їхнім інтересам, такі люди говорять нерозважливо та влаштовують сцени. Їхні характери настільки порочні, що інші бояться образити їх та виступати проти. Вони серйозно заважають братам і сестрам та порушують роботу церкви. Шейла завжди такою була. Коли інші вказували на її проблеми, вона не розмірковувала, чи правду вони сказали, й не аналізувала себе, натомість зосереджуючись на їхньому тоні й ставленні. Якщо вони їй не подобались, вона втрачала контроль над собою, ображаючись на них і починаючи погано думати про них, вважаючи, що вони мають зуб на неї та зневажають її, або виявляла своє невдоволення сльозами. Це утискало інших людей, які постійно мусили або уникати її, або пристосовуватися до неї. Наш куратор розбирав проблеми у нашій роботі поливу, щоби допомогти нам виправитися й краще виконувати свої обов’язки. Але Шейла вирішила, що він виділяє її й згадує про її старі помилки, тому в неї склалося погане враження про нього. Коли один з братів вів бесіду про свій стан, кажучи, що не може справедливо ставитися до людей, вона вирішила, що він принижує й зневажає її, тому ігнорувала його і навіть почала лементувати, даючи вихід своїм образам. Отже, люди не наважувалися боротися з нею й боялися її образити, тому могли говорити з нею лише дуже делікатно, задобрюючи її та підіграючи їй. Лише тоді вона виконувала свій обов’язок. Шейла так поводилася роками. У неї складалося погане враження про всіх, хто шкодив її репутації й статусу або загрожував її інтересом. Вона навіть пояснювала свій негатив ставленням інших людей до неї, а це було абсолютно безпідставним перекручуванням правди. Хіба це просто не одна з тих нерозсудливих людей, яких викриває Бог? Лише усвідомивши це, я побачила, що підозрілість Шейли до інших та надмірне занепокоєння власною репутацією були не єдиними її проблемами. Вона взагалі не приймала істину та була прикрою й нерозважливою людиною. Я проаналізувала свої враження: коли я бачила, як Шейла часто обговорює свій стан, розповідає про свою розбещеність, аналізує себе на зібраннях та навіть починає плакати й каятися, обговорюючи свою зіпсованість, я вирішила, що вона напевно добре знає себе та прагне до істини. У чому була помилка мого розуміння?

Згодом, поспілкувавшись про Божі слова із братами й сестрами, я нарешті трохи розібралася з її так званим «самопізнанням». «Коли деякі люди спілкуються про своє самопізнання, то перше, що злітає з їхніх вуст, – це: “Я диявол, живий сатана, той, хто опирається Богові. Я не слухаюся Його та зраджую Його; я гадюка, зла людина, яка має бути проклята”. Чи це справжнє самопізнання? Вони говорять лише узагальнено. Чому вони не наводять прикладів? Чому вони не можуть пролити світло на ганебні речі, які накоїли, для їх аналізу? Деякі нерозбірливі люди, почувши їх, думають: “Оце істинне самопізнання! Усвідомлювати себе дияволом, сатаною та навіть проклинати себе – яких висот вони досягли!”. Багато людей, особливо новонавернених, схильні обманюватися такими розмовами. Вони думають, що промовець чистий і розуміє духовні питання, що це людина, яка любить істину й годиться бути керівником. Однак, поспілкувавшись із ним деякий час, вони виявляють, що це не так, що ця людина не така, як вони собі уявляли, а винятково нещира та брехлива, майстерно вміє перевтілюватись і приховувати своє справжнє обличчя, що приносить їм велике розчарування. На якій підставі можна сказати, що людина справді знає себе? Не можна просто оцінювати те, що вона говорить: головне – визначити, чи здатна вона практикувати та приймати істину. Адже ті, хто справді розуміє істину, не тільки мають істинне знання про себе, а й, що найважливіше, здатні практикувати істину. Вони не тільки говорять про своє істинне розуміння, а й здатні справді робити те, що говорять, – тобто їхні слова й дії повністю збігаються. Якщо вони говорять те, що звучить логічно та приємно, але не роблять цього, не живуть цим, то в цьому вони стали фарисеями, вони лицеміри й аж ніяк не люди, які справді знають себе. Спілкуючись про істину, багато людей звучить дуже логічно, але не усвідомлює своїх виливів розбещеного характеру. Хіба це люди, які знають себе? Якщо люди не знають себе, то хіба це люди, які розуміють істину? Усі, хто не знає себе, – це люди, які не розуміють істини, а всі, хто говорить порожні слова самопізнання, мають фальшиву духовність і є брехунами. Деякі люди звучать дуже логічно, коли промовляють слова вчення, але їхній дух перебуває в заціпенілому, туподумному стані, вони несприйнятливі й не реагують на жодні питання. Можна сказати, що вони заціпенілі, але іноді, слухаючи їхню мову, здається, що їхній дух досить гострий. Наприклад, одразу після якогось інциденту вони можуть негайно пізнати себе: “Щойно в мені проявилась одна ідея. Я подумав про неї та зрозумів, що це підступ, що я обманював Бога”. Деякі нерозбірливі люди, чуючи це, заздро кажуть: “Ця людина відразу бачить свої виливи розбещеності, та ще й уміє відкрито про це спілкуватися. Вона так швидко реагує, у неї гострий дух, вона набагато краща за нас. Це справді людина, яка прагне до істини”. Хіба це точний спосіб вимірювання людей? (Ні.) То що ж має бути основою для оцінювання того, чи дійсно люди знають себе? Це має бути не тільки те, що виходить із їхніх вуст. Потрібно ще дивитися на те, що дійсно в них проявляється, і найпростіший метод тут – поглянути, чи здатні вони втілювати істину в життя; ось що найголовніше. Їхня здатність утілювати істину в життя доводить, що вони істинно знають себе, бо ті, хто істинно знає себе, проявляють покаяння, і тільки тоді, коли люди проявляють покаяння, вони істинно знають себе» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Лише самопізнання допомагає в пошуках істини»). Читаючи Божі слова, я дізналася, що ті, хто справді знає себе, можуть прийняти істину, відчувають сором після того, як виявили розбещеність, та згодом по-справжньому каються й змінюються. Інші, навпаки, кажуть правильні слова, називають себе демонами чи сатаною, ніби мають глибоке самопізнання, але коли їх обтинають, вони це геть не приймають, не аналізують себе та навіть постійно захищатимуться, наводячи позірні аргументи. Хай би як нам здавалося, що такі люди пізнали себе, це все хитрощі. Я згадала, як Шейла завжди розводила балачки з іншими про свій стан, розповідаючи, що вона надто непокоїться через свою репутацію та почувається скутою через ставлення оточуючих. Вона також казала про свою підступність і підозрілість до інших. Зовні вона здавалася відвертою та доволі прямолінійною, була здатна знайти в собі розбещеність і проаналізувати себе, іноді навіть плакала, розповідаючи про це. Здавалося, ніби вона справді сповнена каяття й ненавидить себе. Тому я вважала, що вона прагне до істини. Але вона говорила про цю поведінку роками та ніколи не змінювалася. Лише завдяки одкровенню Божих слів я зрозуміла, що так зване самопізнання Шейли було лише грою; насправді вона не приймала істину та не аналізувала свою розбещеність. Вона часто робила про себе глибокодумні, але порожні заяви, розповідаючи про свою погану людську сутність, підступність, злостивість. Казала, що є антихристом, отже, її слід відправити до пекла. Здавалося, що вона глибоко пізнала себе, але коли інші вказували на її проблеми, обтинали її чи розбиралися з нею, вона цього взагалі не приймала, навіть опиралася, ображалася, дратувалася й поводилася нерозсудливо. Вона починала плакати й сперечатися про добро і зло, заважала іншим настільки, що вони не могли збиратися й нормально виконувати свій обов’язок. Вона серйозно порушувала церковне життя й роботу. В минулому я не розуміла істину, і мені бракувало проникливості, тому її показна поведінка ввела мене в оману. Я навіть уважала, що вона прагнула до істини. Якою ж спантеличеною й нерозумною я була! Лише через деякий час я усвідомила, що Шейла говорила про свій стан з іншими не тому, що шукала істину задля вирішення своїх проблем і виправлення свого стану, а тому що хотіла вилити на когось свої образи, щоби хтось її втішив і допоміг пом’якшити її страждання. Хай би скільком людям вона відкривалася, вона завжди вносила тільки розлад. Якби її не звільнили та не проаналізували її стан, у мене б ніколи не з’явилося проникливості щодо неї. Я би ставилася до неї як до сестри, поблажливо й терпляче, можливо, я б навіть мимоволі піддалася її обману. Саме тоді я усвідомила, як важливо оцінювати людей за Божими словами!

Згодом я прочитала уривок із Божих слів, який допоміг мені розпізнати мотиви й тактику Шейли, які вона використовувала для обману. Всемогутній Бог говорить: «Як розпізнати, чи любить людина істину? З одного боку, треба дивитися на те, чи може ця людина пізнати себе на основі Божого слова, чи може вона розмірковувати над собою й відчувати справжнє каяття; з іншого боку, треба дивитися на те, чи може вона прийняти й практикувати істину. Якщо людина здатна прийняти й практикувати істину, то це людина, яка любить істину та здатна підкорятися Божій роботі. Якщо ж людина лише визнає істину, але ніколи не приймає й не практикує її, – як кажуть деякі люди: “Я розумію всю істину, але не можу її практикувати”, – то це свідчить, що вона не та людина, яка любить істину. Деякі люди визнають, що Боже слово – істина, а вони мають розбещені характери, і кажуть, що готові покаятися, змінитись і почати все спочатку, але після цього жодних змін не відбувається. Їхні слова та вчинки залишаються такими ж, як і раніше. Говорячи про пізнання себе, такі люди ніби жартують або вигукують гасло. У глибині серця вони зовсім не розмірковують і не пізнають себе, а головне – вони ставляться до цього без каяття. Ще менше вони відкриваються про свою розбещеність у якийсь простий спосіб, аби по-справжньому поміркувати над собою. Натомість вони вдають, ніби пізнають себе, але роблять це суто формально та для годиться. Вони не ті люди, які по-справжньому знають себе чи приймають істину. Говорячи про пізнання себе, такі люди роблять це лише для годиться; вони займаються лицемірством і обманом, виявляють позірну духовність. Деякі люди підступні, і коли вони бачать, що інші спілкуються про своє самопізнання, то думають: “Усі інші відкриваються й аналізують власні підступи. Якщо я нічого не скажу, всі подумають, що я себе не знаю. Значить, доведеться мені сказати щось для годиться!”. Після цього вони описують власні підступи як тяжкі й серйозні, наводячи драматичні приклади, і самопізнання таких людей виглядає особливо глибоким. Кожному, хто їх чує, здається, ніби вони справді знають себе, і тому інші дивляться на них із заздрістю, що у свою чергу викликає в мовців таке відчуття, ніби вони дивовижні й щойно прикрасили себе німбом. Такий спосіб самопізнання, що досягається суто формально, у поєднанні з лицемірством і обманом, повністю вводить інших в оману. Чи може сумління такої людини бути спокійним, коли вона це робить? Хіба це не відверті підступи? Якщо людина лише говорить пусті слова про пізнання себе, то яким би високим або добрим не здавалося це пізнання, вона все одно, як і раніше, продовжуватиме виявляти розбещений характер, нітрохи не змінюючись. Це не справжнє самопізнання. Якщо люди можуть свідомо так прикидатись і хитрувати, це свідчить, що вони взагалі не приймають істини й такі самі, як і безбожники. Говорячи так про своє самопізнання, вони лише йдуть у ногу з віянням і говорять те, що всім до вподоби. Хіба їхнє знання й аналіз себе не оманливі? Чи це справжнє самопізнання? Аж ніяк. Причина в тому, що такі люди не відкриваються й не аналізують себе від щирого серця, а лише неправдиво, оманливо говорять про пізнання себе – небагато, лише аби дотриматися формальностей. Що серйозніше – говорячи про самопізнання, вони навмисно перебільшують свої проблеми, щоб ті здавалися тяжчими. Так вони намагаються викликати захоплення й заздрість інших – тобто коли вони відкриваються, до цього примішуються їхні особисті наміри та цілі. Роблячи так, ці люди не відчувають провини, їх не мучить сумління, що вони повелися як лицеміри й обдурили людей, вони нічого не відчувають після того, як збунтувалися проти Бога й обманули Його, і вони не моляться Богу, щоб визнати свою помилку. Хіба такі люди не вперті? Якщо вони не відчувають провини, то чи зможуть вони колись відчути докори сумління? Чи може людина без справжніх докорів сумління зректися плоті та практикувати істину? Чи може людина без справжніх докорів сумління по-справжньому покаятися? Безумовно, ні. Якщо людина навіть не відчуває докорів сумління, то чи не абсурдно говорити про самопізнання? Хіба це не просто лицемірство й обман?» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Лише самопізнання допомагає в пошуках істини»). Вона любила говорити з іншими про свій стан та послуговувалася Божими словами, щоби проаналізувати себе на зібраннях. Вона описувала себе найгіршими словами. Зовні здавалося, ніби вона глибоко пізнала себе та надміру каялася й ненавиділа себе, але все це було лише грою, до якої вона вдавалася перед іншими, щоб обманом змусити їх вважати, ніби вона приймала істину та знала себе. Це так зване самопізнання було її способом обманути й перехитрити інших, змусити їх уважати, ніби вона сміливо викривала всі свої вади, щоби вони не тільки не змогли розпізнати її, а й почали її глибоко поважати. Крім того, викриваючи розбещеність, Шейла для опису себе щоразу посилалася на Боже одкровення про антихристів, заявляючи, що вона прагнула репутації й статусу, йшла шляхом антихриста, що жадання статусу заволоділо її життям, і якщо вона не покається, це жадання вб’є її. Однак щойно якась ситуація загрожувала її репутації й статусу, вона бралася за старе, і тому попри роки бесід про свій стан вона не досягла жодних змін. Керівники неодноразово вказували на її проблеми та спілкувалися з нею, але вона не слухала та нічого не міняла. Вона навіть опиралася, постійно сперечалася й наводила позірні аргументи. Дивлячись, як інші відкидали своє его та шукали істину, вона не вчилася на їхніх сильних сторонах, натомість вважаючи, що вони вже народилися із доброю натурою, а вона не здатна втілити істину в життя й постійно підозріло ставилася до людей, тому що Бог не наділив її такою натурою. Вона не мала огиди до свого сатанинського характеру й натомість винуватила Бога, докоряючи Йому й заявляючи, що Він не праведний. Це свідчило про те, що у Шейли – сутність демона, надзвичайно безглузда й нерозважлива. Якби не одкровення Божого слова, я би ставилася до неї як до шукачки істини.

Згодом на зібранні мені трапився цей уривок із Божих слів. «Тільки ті, хто любить істину, належать до Божого дому; тільки вони є справжніми братами й сестрами. Чи ви думаєте, ніби всі ті, хто часто ходить на зібрання, є братами й сестрами? Не обов’язково. Які люди не є братами й сестрами? (Ті, кого нудить від істини, хто не приймає істину.) Усі ті, хто не приймає істину й кого нудить від неї, – це лихі люди. Усі ці люди не мають сумління та здорового ґлузду. Жоден із них не є тим, кого Бог спасає. Ці люди позбавлені людської сутності, вони недбалі у своїй роботі та хтиві у своїй поведінці. Вони живуть за сатанинськими філософіями й застосовують підступні хитрощі та підлещуються до інших людей, використовують і обманюють їх. Вони не приймають ані крихти істини та проникли в Божий дім лише для того, щоб здобути благословення. Чому ми називаємо їх невіруючими? Тому що їх нудить від істини, і вони її не приймають. Щойно починається спілкування про істину, вони втрачають інтерес, їх від неї нудить, їм нестерпно про неї слухати, їм стає нецікаво, і вони не можуть усидіти на місці. Вони явно невіруючі та безбожники. І що б ви не робили, вам не можна ставитися до них як до братів і сестер. … Якщо вони не цікавляться істиною, то як вони можуть практикувати істину? Чим же вони керуються в житті? Без сумніву, вони живуть за філософіями сатани, вони завжди поводяться лукаво й хитро, вони не живуть життям нормальної людської природи. Вони ніколи не моляться Богу й не шукають істини, а все вирішують за допомогою людських хитрощів, прийомів і філософій життя – що робить їхнє існування виснажливим і болісним. … Хто не любить істини, той не вірить у Бога по-справжньому. Хто взагалі не може прийняти істину, той не може називатися братом або сестрою. Тільки ті, хто любить істину та здатен її прийняти, є братами й сестрами. А хто ж тоді ті, що не люблять істину? Вони всі безбожники. Ті, хто зовсім не приймає істину, переситилися нею та зреклися її. Точніше кажучи, усі вони безбожники, які проникли в церкву. Якщо вони здатні коїти всіляке зло, заважати роботі церкви й порушувати її, то вони посіпаки сатани. Їх слід прибрати й вигнати. До них не можна ставитися як до братів і сестер. Усі, хто виявляє до них любов, украй нерозумні та нетямущі» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Частина третя»). Завдяки Божим словам я усвідомила, що істинні брати й сестри – це ті, хто любить істину й може її прийняти. Вони повністю присвячують себе Богу та свідчать про втілення істини в життя. Можливо, вони не можуть похизуватися глибоким самопізнанням, але вони люблять істину й практикують стільки Божих слів, скільки розуміють. Хоч іноді вони можуть скоювати переступи, викривати розбещеність та бути негативно налаштованими, вони прагнуть до істини і тому, зазнавши обтинання і критики чи зіткнувшись із невдачею, вони можуть прийняти такі ситуації від Бога, шукати істину й аналізувати себе. Визнавши свої проблеми, вони можуть повільно виправити їх і стати кращими. Лише такі люди є істинними братами й сестрами. Що ж до тих, хто не приймає й навіть зневажає істину, їх не можна назвати братами й сестрами. Якщо вони мають погану людську сутність та вдаються до лихих вчинків, які порушують роботу церкви, вони є лиходіями й антихристами та ще менш придатні до того, щоби називатися братами й сестрами. Навіть залишаючись у церкві, вони є неправдивими віруючими, які проникли у Божий дім. Хай би скільки вони вірили, Бог зрештою викриє й вижене їх. Зовні Шейла не була схожа на людину, яка вчинила велике зло, але всі її вчинки збурювали думки людей і заважали їм виконувати свої обов’язки, і вона завжди так робила. Хай би скільки інші спілкувалися з нею й підтримували її, вона так і не досягла жодних змін та навіть сперечалася, опиралася й поводилася нерозсудливо. Це свідчило про те, що Шейлу за природою нудило від істини, вона зовсім не приймала її. Вона була подібною до диявола, а не однією з наших сестер. У минулому я не розуміла цього аспекту істини та не мала проникливості. Я вважала, що допоки людина вірить у Бога й визнає Його ім’я, до неї слід ставитися, як до брата чи сестри. Я сліпо симпатизувала їм та терпіла їх, нерозважливо виявляла до них доброту й підтримувала, не розпізнавши. У результаті, чимало моїх зусиль були марними. Якою спантеличеною та нерозумною я була!

Тепер, коли Шейлу було ізольовано, я побачила Божу праведність. Люди, які не прагнуть до істини та поводяться нерозважливо, не зможуть отримати опору в церкві, і Бог зрештою викриє їх. Я також нарешті зрозуміла добрі Божі наміри: Бог улаштував ситуації, щоби навчити мене. Я мушу почати користуватися ними. Відтепер я повинна докладати більше часу й зусиль до істини, дивитися на все та діяти з позиції Божих слів.