Ї Сінь, Китай

Я народилася у звичайній селянській родині, і мої батьки жили з того, що вирощували на полі. У нашому селі була одна заможна сім’я, яка мала великий і гарний дім. Їхні діти часто носили новий одяг і добре харчувалися. Я їм дуже заздрила. Я думала, що маю старанно вчитися, щоб у майбутньому вступити до хорошого університету та знайти гідну роботу. Так я змогла б виділитися з натовпу, а інші були б високої думки про мене й заздрили б мені. Однак у перший рік старшої школи мені поставили діагноз: системний червоний вовчак. Це невиліковне ревматичне автоімунне захворювання, яке вимагає пожиттєвого прийому ліків. Тоді я була дуже зневіреною і не розуміла, чому захворіла на цю недугу. Я вклала всі свої сили в навчання. Мої оцінки часто були одними з найкращих у класі, і я думала, що якщо вступлю до омріяного університету, то зможу змінити свою долю. Але несподівано днів за двадцять до вступних іспитів у мене піднялася висока температура, яка ніяк не спадала, і мені довелося лягти в лікарню на лікування, і це вплинуло на мої результати. У підсумку я не вступила до омріяного університету, а пішла лише до звичайного професійного коледжу. Але я не бажала миритися зі своєю долею, тому, вступивши до коледжу, записалася на підготовчі курси для вступу в університет. Проте лише через пів року занять моя хвороба загострилася. У мене часто трималася невелика температура, суглоби на руках і ногах набрякали й боліли, і навіть підніматися сходами було дуже важко. Траплялосоя, коли я навіть свій термос не могла носити. Зрештою в мене не було іншого вибору, окрім як покинути навчання і повернутися додому. Мої однолітки були здорові й працювали над здійсненням своїх мрій. Я не могла не уповати на небеса й не зітхати з думками: «Чому доля така несправедлива до мене? За що мені таке тяжке життя?». Я часто звинувачувала Небеса та інших, а часом навіть думала про смерть. Але, бачачи, як батьки клопочуться заради мене, я не мала духу це зробити. Мені залишалося лише безпорадно рахувати дні.

Пізніше я прийняла роботу Всемогутнього Бога в останні дні. Моє здоров’я досить добре відновилося, і я могла жити нормальним життям. Лідер доручив мені створювати відео. Тоді я була дуже завзятою та активно навчалася відеовиробництва. Згодом мене підвищили до кураторки, і я була неймовірно щаслива. Я стала ще активнішою у виконанні свого обов’язку. Часом у мене піднімалася невелика температура, але я продовжувала виконувати свій обов’язок. Згодом, зважаючи на стан мого здоров’я, лідер розпорядився, щоб я повернулася додому й виконувала там ті обов’язки, які могла. Я почувалася трохи розгубленою. Здавалося, у мене більше ніколи не буде шансу бути зрощеною, і я подумала: «Хіба це все не через цю жахливу хворобу? Мені справді дісталася погана доля». Після цього я виконувала обов’язки з текстами в церкві. Я часто думала: «Я просто виконую обов’язки з текстами, так я не зможу виділитися чи бути в центрі уваги». Я була дуже зневіреною. Коли я бачила, як лідери часто відвідують різні місця зібрань, щоб бесідувати про Божі слова та розв’язувати проблеми, маючи дуже солідний вигляд і перебуваючи в центрі уваги, я подумала: «Якби я тільки могла трохи краще розуміти істину й розв’язувати проблеми зі станами братів і сестер, можливо, усі також обрали б мене лідеркою». Тож, щоразу відвідуючи зібрання, я звертала увагу на стани братів і сестер. Повертаючись додому, я знаходила деякі Божі слова, а на наступному зібранні бесідувала про них із братами й сестрами. Авжеж, я була дуже щасливою, коли бачила, як усі уважно слухають мою бесіду. Саме тоді, коли я з величезним запалом виконувала свій обов’язок, дорогою на зібрання я впала з велосипеда. Я так сильно забила ногу, що не могла ходити, і мені довелося залишитися вдома одужувати. Я була дуже спантеличена й думала: «Останнім часом я так активно виконувала свій обов’язок – як могло таке раптом статися зі мною? Чому мені так не щастить?». Ще більше мене засмутило те, що незабаром у церкві мали відбутися вибори, і я думала, що є шанс, що мене оберуть лідеркою церкви. Але лідер сказав мені: «Лідери відповідають за всю роботу церкви. З огляду на твоє слабке здоров’я, ми боїмося, що ти перевтомишся. Тобі краще зосередитися на обов’язках із текстами». Слухаючи лідера, я відчула себе так, наче на мене вилили діжку холодної води, і на серці стало холодно. Здавалося, що стати лідеркою мені просто не судилося. Після цього, коли я відвідувала зібрання, мені вже бракувало минулого запалу. Я не хотіла докладати зусиль, щоб розмірковувати над проблемами братів і сестер. Тодішня новообрана лідерка Чень Фан була моєю ровесницею, і я їй дуже заздрила. У неї було міцне здоров’я, і її змогли обрати лідеркою, тоді як я могла робити лише трохи обов’язків із текстами. Я подумки нарікала: «Я хочу старанно присвячувати себе Богові, то чому ж у мене таке слабке тіло? Серце бажає, а сил немає. Мені справді дісталася погана доля». Відчуваючи розгубленість, я подумала: «Хай я не можу бути лідеркою, але якщо досягну успіхів у своїх обов’язках із текстами, хіба брати й сестри не будуть високої думки про мене?». Маючи такі думки, я завзято перевіряла рукописи. Та під кінець року нога розболілася так сильно, що я не могла ходити. Виявилося, що це аваскулярний некроз. Невдовзі в церкві почалися арешти, і через небезпеку я не могла виходити, щоб контактувати з братами й сестрами. Я була вкрай зневіреною і думала: «Як мені могла випасти така погана доля? Раніше я хотіла покластися на навчання, щоб змінити свою долю, але все пішло не за планом. Я думала, що, увірувавши в Бога, я матиму хорошу долю, та в мене все одно нічого не складалося. Зараз моя хвороба загострилася, і я не можу виконувати свій обов’язок через небезпеку. День, коли я зможу себе проявити, ніколи не настане. Моя доля – страждати!». Цілими днями я обливалася сльозами й не знала, як жити далі. Тоді мені також спадало на думку, що я могла б писати статті, але щойно я згадувала про свою долю і про те, що всі мої прагнення будуть марними, бажання писати зникло, і я цілими днями перебувала у стані зневіри.

Одного дня сестра, яка жила неподалік, принесла мені деякі Божі слова. Я була дуже вдячна Богу й помолилася Йому: «Боже, дякую Тобі за Твою милість. Весь цей час я жила в стані зневіри. Я думала, що мені дісталася погана доля, тому не шукала істину й не засвоювала уроки. Боже, я справді така бунтівнича!». Пізніше я прочитала два уривки з Божих слів і здобула певне розуміння свого стану. Всемогутній Бог говорить: «Першопричина виникнення негативної емоції депресії в кожного своя. У певних людей почуття депресії може виникати через постійну віру у власну жахливу долю. Хіба це не одна з причин? (Так і є.) У молодості вони жили в селі чи бідному регіоні, їхні сім’ї були незаможними, і в них не було нічого особливо цінного, крім якихось простих предметів обстави. Вони мали хіба що один-два комплекти одягу, який мусили носити, навіть якщо він був із дірками, і в них ніколи не було можливості постійно харчуватися якісною їжею – натомість вони мусили чекати на Новий рік або свята, щоб поїсти м’яса. Часом вони голодували й мерзли, бо не мали достатньо одягу, щоб зігрітися, а велика миска, повна м’яса, була їхньою нездійсненною мрією, і їм було складно розжитися навіть шматочком якогось фрукта. Живучи в такому середовищі, вони почувалися відмінними від інших людей, які жили у великому місті, мали заможних батьків, могли їсти й носити все, що хотіли, отримували все, що хотіли, просто тут і зараз, і були обізнані про різні речі. А наша людина із села все думала: “У них така добра доля. Чому моя доля настільки погана?”. Така людина постійно хоче виділитися з натовпу та змінити свій талан. Але це не так легко – змінити свій талан. Коли людина народжується в такій ситуації, то наскільки вона може змінити й поліпшити свою долю, хоч би й старалася? Коли вона виростає, то куди б вона не поткнулась у суспільстві, її зупиняють перешкоди, її всюди цькують, і тому вона постійно почувається дуже невезучою. Вона думає: ‘Що ж мені так не щастить? Чому мені постійно трапляються недобрі люди? У моєму дитинстві життя було важким – просто так воно склалося. Але тепер я виріс, і мені досі живеться так погано. Я постійно хочу показати, на що я здатен, але мені ніколи не трапляється такої нагоди. Якщо мені її ніколи не випаде – що ж, так тому й бути. Я просто хочу багато працювати та заробляти достатньо грошей, щоб жити добре. Чому мені навіть цього не вдається? Як таке може бути, що жити добре – це настільки складно? Мені не обов’язково жити набагато краще за інших. Я хочу жити хоча б життям городянина, щоб на мене не дивилися зверхньо, щоб я не був громадянином другого чи третього сорту. Щоб люди, кличучи мене, принаймні не кричали: “Гей, ти, іди сюди!” – а називали мене на ім’я та зверталися з повагою. Але в мене немає навіть цієї маленької радості, і до мене звертаються без поваги. Чому моя доля така жорстока? Коли ж усе це закінчиться?’. Коли така людина не вірила в Бога, то вважала свою долю жорстокою. Почавши вірити в Бога й побачивши, що це істинний шлях, така людина думає: ‘Усі мої минулі страждання були того варті. Усе це було влаштовано та зроблено Богом, і Бог зробив добре. Якби я так не страждав, я б не прийшов до віри в Бога. А тепер, коли я вірю в Бога, мій талан має змінитися на краще, якщо я зможу прийняти істину. Тепер я можу жити в церкві на рівних із братами й сестрами, а люди називають мене “братом” або “сестрою” та звертаються до мене з повагою. Тепер я відчуваю, що інші мене поважають, і це так приємно’. Талан такої людини начебто змінився, вона ніби більше не страждає й не має поганої долі. Почавши вірити в Бога, вона покладає собі добре виконувати свій обов’язок у Божому домі, стає спроможною переносити тяготи й важко працювати, здатна в будь-якій справі витримати більше за будь-кого іншого та старається завоювати схвалення й повагу більшості людей. Вона думає, що її навіть можуть обрати керівником церкви, начальником або керівником команди, і хіба тоді вона не вшанує цим своїх предків і сім’ю? Хіба тоді вона не змінить свій талан? Однак реальність не зовсім відповідає її бажанням, і людина поникає, думаючи: “Я вірю в Бога вже кілька років і дуже добре ладнаю з братами й сестрами, але чому, коли приходить час обирати керівника, начальника чи керівника команди, моя черга ніколи не приходить? Це тому, що я такий непоказний, чи тому, що я недостатньо добре себе проявив і мене ніхто не помітив? Під час кожного голосування в мене з’являється маленька надія, і я був би щасливий, навіть якби мене обрали керівником команди. Я сповнений ентузіазму та прагну віддячити Богові, але щоразу, коли відбувається голосування, мене обходять, і я тільки залишаюся розчарованим. Та що ж таке? Невже я справді здатен бути лише звичайною, посередньою людиною, яка все життя проживе нічим не примітною? Коли я озираюся на своє дитинство, юність і середній вік, то бачу, що пройдений мною шлях завжди був дуже посереднім, і я не зробив нічого вартого уваги. Мені не те щоб бракує амбіцій або духовного рівня, і я не те щоб недостатньо стараюся чи не вмію переносити тяготи. У мене є стремління та цілі, і навіть можна сказати, що я маю амбіції. То чому ж мені ніколи не вдається виділитися? Якщо оцінити все це й підбити підсумки, то в мене просто погана доля, я приречений на страждання, і Бог улаштував мені все саме так”. Що більше людина зациклюється на цьому, то гіршою їй здається її доля. … Що б не трапилося з такою людиною, вона завжди пояснює це тим, що в неї погана доля; вона постійно витрачає сили на цю ідею про свою погану долю, прагне глибше її зрозуміти й оцінити, і коли людина прокручує все це в себе в голові, її емоціями дедалі більше оволодіває депресія. Коли така людина, виконуючи свій обов’язок, робить незначну помилку, вона думає: “Ой, та як же я можу добре виконувати свій обов’язок, коли в мене така погана доля?”. На зібраннях брати й сестри спілкуються, а вона все обдумує й обдумує підняті питання, але нічого не розуміє й вирішує: “Ой, та як я можу зрозуміти якісь питання, коли в мене така погана доля?”. Щоразу, бачачи когось, хто говорить краще за неї та пояснює своє розуміння ясніше й освітленіше, людина впадає в іще більшу депресію. Бачачи когось, хто може переносити тяготи та платити ціну, результативно виконує свій обов’язок, отримує схвалення братів і сестер та йде на підвищення, людина в глибині душі почувається нещасною. Коли вона бачить, що хтось став керівником або працівником, то ще глибше впадає в депресію; навіть коли вона бачить когось, хто співає й танцює краще за неї, то почувається гіршою за нього та впадає в депресію. Які б люди, події чи речі не траплялися такій людині, у яких би ситуаціях вона не опинялася, вона завжди реагує на них цими депресивними почуттями. Навіть коли вона бачить когось із трохи кращим одягом або зачіскою, то завжди відчуває смуток, і в її серці зароджуються завидки й заздрість, аж поки вона зрештою не повертається до цієї емоції депресії» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (2)). «Такі люди, що постійно думають, ніби в них погана доля, безупинно почуваються так, наче їхні серця чавить велетенський камінь. Оскільки вони завжди вважають, що причина всього, що з ними відбувається, – їхня погана доля, то їм здається, ніби вони не можуть нічого змінити, що б не трапилося. То що ж вони роблять? Вони просто почуваються негативно налаштованими, змиряються зі своїми нещастями та починають ухилятися від праці. … Зрештою через незмінну переконаність у тому, що в них погана доля, такі люди впадають у відчай, живуть без усякої реальної мети й тільки їдять і сплять, чекаючи смерті; у результаті вони стають дедалі менш зацікавленими в тому, щоб прагнути до істини, добре виконувати свої обов’язки, досягати спасіння й відповідати іншим подібним Божим вимогам – вони навіть дедалі більше відштовхують і відкидають усе це. Такі люди вважають свою погану долю причиною й підставою того, що вони не прагнуть до істини та не можуть досягнути спасіння, ніби це щось само собою зрозуміле. Коли вони стикаються з якимись ситуаціями, то не аналізують власні розбещені характери й негативні емоції, щоб так пізнати й подолати свої розбещені характери, а натомість у своїх реакціях на всіх людей, події й об’єкти, з якими вони стикаються та які переживають, вони керуються впевненістю у своїй поганій долі й унаслідок цього ще глибше занурюються в почуття депресії» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (2)). Бог точно розвінчав мій стан. Я завжди думала, що в мене погана й жорстока доля, і через це часто жила в почутті зневіри. У юності я бачила, що народилася у звичайній родині, і хотіла завдяки навчанню змінити свою долю, але, на жаль, у перший рік старшої школи мені поставили діагноз: системний червоний вовчак. Коли просто перед вступними іспитами моя хвороба загострилася, я не змогла вступити до омріяного університету. Згодом мені довелося покинути навчання і повернутися додому через тяжкий стан здоров’я. Розуміючи, що я ніяк не можу покластися на знання, щоб змінити свою долю, я відчувала нестерпний біль у серці й часто скаржилася на несправедливість долі. Увірувавши в Бога, я завжди неохоче виконувала обов’язки з текстами за лаштунками. Я хотіла, щоб мене обрали лідеркою, тому активно розв’язувала проблеми зі станами братів і сестер. Однак, зважаючи на стан мого здоров’я, брати й сестри не обрали мене. Я ще сильніше відчула, що мені дісталася погана доля, і вже не була такою активною на зібраннях, як раніше. Зважаючи на мою ситуацію, церква розпорядилася, щоб я залишилася в приймаючому домі й перевіряла рукописи. Я все ще хотіла досягти певних успіхів, щоб люди були високої думки про мене, але мій стан здоров’я несподівано погіршився, і через аваскулярний некроз я не могла виходити, щоб виконувати свій обов’язок. Я стала ще більш зневіреною. Мені здавалося, що за що б я не бралася, нічого не виходило, і що страждати – це моя доля. Я жила в почутті зневіри й поставила на собі хрест, більше не бажаючи прагнути істини чи навіть писати статті. Я вірила, що мені випала погана доля і що продовжувати прагнути істини немає сенсу. Мій погляд на речі був таким самим, як у людей, які не вірять у Бога: стикаючись із негараздами, я доходила висновку, що моя доля погана, і хотіла боротися з нею в усьому, що робила. А коли програвала цю боротьбу, то скаржилася, що мені дісталася погана доля. Я роками вірила в Бога, але не мала справжньої покори Йому. Я не знала, що потрібно шукати істину, щоб вирішити власні проблеми, а лише жила в стані зневіри й скаржилася на Бога. Хіба я могла називати себе віруючою в Бога?

Пізніше я прочитала ще два уривки з Божих слів і зрозуміла, що немає такого поняття, як хороша чи погана доля. Всемогутній Бог говорить: «Боже впорядкування того, якою має бути доля людини, – чи доброю, чи поганою, – не можна розглядати чи оцінювати очима людини або ворожбита, і його не можна оцінювати за тим, скільки багатства та слави людина має за життя, скільки страждань вона переживає й наскільки успішна в гонитві за перспективами, славою та багатством. Але саме в цьому полягає серйозна помилка тих, хто каже, що в них погана доля, а також те, як свою долю оцінює більшість людей. Як вони це роблять? Як мирські люди оцінюють, добра чиясь доля чи погана? Насамперед на основі того, чи гладко проходить життя цієї людини, чи може вона тішитися багатством і славою, чи може вести помітно кращий спосіб життя, ніж в інших, скільки їй протягом життя доводиться страждати, а скільки – тішитися, як довго вона живе, яку кар’єру має, яке її життя: сповнене труда чи комфортне й легке. Саме на все це й інші речі люди спираються, оцінюючи, добра в людини доля чи погана. Ви теж так оцінюєте свою долю, хіба ні? (Так.) Отже, коли більшість із вас стикається із чимось, що вам не до вподоби, коли настають важкі часи чи ви не можете тішитися дуже високим рівнем життя, то ви теж думаєте, що у вас погана доля, і занурюєтесь у депресію» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (2)). «Бог давним-давно визначив долі людей наперед, і вони незмінні. У різних людей ці поняття про “добру долю” та “погану долю” теж різні, а ще вони залежать від середовища та почуттів і прагнень людини. Ось чому доля людини не добра й не погана. Ти можеш жити дуже важким життям, але при цьому думати: ‘Я не прагну жити на широку ногу. Я просто щасливий, що маю вдосталь їжі й одягу. Кожна людина протягом життя страждає. Мирські люди кажуть “Без дощу не побачиш веселки”, тож у стражданнях є своя цінність. Це не так уже й погано, і моя доля теж не погана. Небеса дали мені трохи болю, трохи випробувань і скорбот. Це тому, що Він про мене високої думки. Це добра доля!’. Дехто думає, ніби страждання – це погано, ніби вони означають, що в нього погана доля, і тільки життя без страждань, у комфорті й легкості означає, що його доля добра. Безбожники називають це “справою смаку”. Як віруючі в Бога ставляться до цього питання “долі”? Чи говоримо ми про “добру долю” або “погану долю”? (Ні.) Ми такого не говоримо. Скажімо, ти маєш добру долю, бо віриш у Бога, але якщо у своїй вірі ти не слідуєш правильним шляхом, якщо тебе карають, викривають, виганяють, то що це означає – що в тебе добра доля чи погана? Якщо ти не віриш у Бога, тебе не можна буде ні викрити, ні вигнати. Безбожники та релігійні особи не говорять ні про викриття й розпізнавання, ні про усування й вигнання людей. Це мало б означати, що в людей, здатних вірити в Бога, добра доля, але якщо їх кінець кінцем покарають, то чи означає це, що їхня доля погана? В одну хвилину їхня доля добра, у наступну погана – то яка ж вона? Долю людини не можна вважати доброю чи поганою. Вона впорядкована Богом, і все, що робить Бог, є добрим. Просто життєве середовище кожної людини та середовище, у якому вона росте, – і те, й інше впорядковано для неї Богом – відрізняються, і доля кожної людини має відмінну траєкторію, і речі, які вона переживає впродовж свого життя, відрізняються. Немає так званої доброї чи поганої долі – усе це впорядковує Бог, і все це робить Бог. Якщо ми дивимося на цю справу з позиції того, що все це робить Бог, то все, що робить Бог, є добрим і правильним. Просто з погляду людських почуттів, схильностей і вибору деякі люди обирають комфортне життя, обираючи славу, вигоду й добру репутацію, і обираючи процвітання й стрімкий успіх у світі. Вони вважають, що це означає, що в них добра доля, а життя в посередності й неуспішності, постійне перебування на дні суспільства – це погана доля. Саме з позиції світських людей, які прагнуть щастя, прагнуть слави й вигоди, прагнуть виживання, виникає ідея доброї та поганої долі. Ідея доброї та поганої долі виникає лише з поверхових почуттів і вузького розуміння людей щодо долі або на основі того, скільки фізичних страждань люди терплять, скільки насолоди мають і скільки слави й вигоди вони здобувають тощо. Насправді, якщо ми подивимося на це з позиції Божого впорядкування долі людини та володарювання над нею, немає ідеї доброї чи поганої долі. Хіба це не точно? (Точно.) Усе, що робить Бог, є добрим, і це те, що потрібно кожній людині. Це тому, що причина й наслідок відіграють певну роль у минулому та теперішньому життях, вони наперед визначені Богом, Він володарює над ними, планує й упорядковує їх – у людства тут немає вибору. Якщо ми подивимося на це з такої точки зору, то людям не слід судити про власну долю як про добру чи погану, так чи ні?» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (2)). Прочитавши Божі слова, я нарешті зрозуміла, що з погляду Бога немає такого поняття, як хороша чи погана доля. Усе, що робить Бог, є добрим. Бог володарює над долею кожної людини та впорядковує її. Людський критерій оцінки того, хороша їхня доля чи погана, ґрунтується на тому, скільки вони страждають протягом життя, скільки слави та багатства мають і наскільки успішними є в гонитві за славою, вигодою та майбутніми перспективами. Це погляд з точки зору людських плотських уподобань, який зовсім не узгоджується з Божим наміром. Саме так вважала я: я думала, що люди, які мають міцне здоров’я, можуть здобути славу й вигоду та насолоджуватися шаною і багатством, мають хорошу долю. Натомість ті, хто хворіє, живе в бідності та проводить усе своє життя посереднім чином, коли ніхто не є високої думки про них – це люди з поганою долею. Тож оскільки мені постійно дошкуляли хвороби і я хотіла здобути славу, вигоду та майбутні перспективи, але ніколи не мала успіху, я вважала, що моя доля – погана. Мій погляд на речі був таким самим, як у невіруючих, – це був погляд маловірів. Деякі люди мають міцне здоров’я і все своє життя наполегливо борються за гроші, славу, вигоду та статус. Навіть коли їхні бажання здійснюються, вони не знають ані цінності, ані сенсу життя. Деякі з них щодня відчувають порожнечу, інші шукають усіляких гострих відчуттів, дехто поринає в потурання власним слабкостям, а хтось навіть вирішує накласти на себе руки. Чи справді їхня доля хороша? Чи дійсно вони щасливі та радісні? Я подумала, що, хоча деякі брати й сестри походили зі звичайних сімей і не були обрані лідерами чи кураторами в Божому домі, вони все одно виконували власні обов’язки й розуміли деякі істини. Дехто з них навіть писав статті, свідчачи про Бога, – їхня доля не склалася погано. Хоча хвороба й мучила мене, я часто молилася Богу через це, і моє серце не наважувалося цуратися Його. Крім того, за ці роки я змогла зрозуміти деякі істини завдяки своїм обов’язкам із текстами. Усе це було корисним для мого життя-входження. Також моя природа була дуже зарозумілою, а прагнення до репутації та статусу – досить сильним, тому те, що мене не підвищували до таких відповідальних обов’язків, було Божим способом захистити мене. Що ще важливіше: якби я не мала цієї хвороби, то неодмінно вклала б усе своє серце в гонитву за грошима, славою та вигодою у світі. Я б жила під владою сатани, потерпаючи від його шкоди та хитрощів і будучи повністю поневоленою ним, і не отримала б Божого спасіння останніх днів. Насправді я багато чого здобула завдяки цій хворобі, але завжди скаржилася, що мені дісталася погана доля. Весь цей час мене оточували благословення, а я навіть не підозрювала про це! Я згадала Божі слова: «Деякі люди починають вірити в Бога через хворобу. Ця хвороба – Божа благодать для тебе; без неї ти не повірив би в Бога, і якби ти не вірив у Бога, то не дійшов би так далеко, – тож навіть ця благодать є Божою любов’ю» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Лише через досвід болісних випробувань ти можеш пізнати красу Бога). Тепер я на власному досвіді переконалася в цих Божих словах. Я більше не нарікатиму на те, що через хворобу в мене погана доля.

Я прочитала більше Божих слів: «Правильні чи неправильні думки й погляди тих людей, які постійно говорять, що в них погана доля? (Неправильні.) Очевидно, що ці люди відчувають емоцію депресії, бо загрузли в крайнощах. … Вони розглядають різні питання та людей із цієї крайньої й неправильної точки зору, і тому вони постійно живуть, дивляться на людей і речі, поводяться й діють під ефектом і впливом цієї негативної емоції. Зрештою, як би вони не жили, вони видаються настільки втомленими, що не здатні знайти в собі нітрохи ентузіазму для віри в Бога та прагнення до істини. Яке б життя вони не вибрали, вони не можуть позитивно й активно виконувати свій обов’язок, і хоча вони вірять у Бога вже багато років, але ніколи не зосереджуються ні на виконанні свого обов’язку всім серцем і душею, ні на задовільному виконанні обов’язку, і тим більше вони, звісно, не прагнуть до істини й не практикують згідно з істиною-принципами. Чому так відбувається? Якщо оцінити все це й підбити підсумки, то причина в тому, що такі люди постійно думають, ніби в них погана доля, і це призводить до глибоко депресивних почуттів. Такі люди стають повністю зневіреними, безсилими, як ходячі трупи, не мають анітрохи життєвої енергії, не проявляють ніякої позитивної чи оптимістичної поведінки, не кажучи вже про хоч якусь рішучість або витривалість у тому, щоб присвячувати належну вірність своєму обов’язку, повинностям і зобов’язанням. Натомість такі люди проживають день за днем тяжко та неохоче, безцільно й безтолково, з недбалим ставленням, навіть несвідомо перебуваючи свої дні. Вони не мають жодного уявлення, як довго ще житимуть абияк. Кінець кінцем їм залишається тільки картати себе, кажучи: “Ой, просто житиму вже абияк, скільки вийде! Якщо одного дня я більше не зможу продовжувати в тому ж дусі та церква захоче мене виключити й вигнати, то хай просто вижене, та й годі. Це тому, що в мене погана доля!”. Бачиш, навіть слова таких людей настільки безнадійні. Ця емоція депресії – не просто настрій: що важливіше, вона має руйнівний вплив на думки, серця та прагнення людей. Якщо ти не зможеш вчасно та швидко змінити свої депресивні почуття, вони не тільки вплинуть на все твоє життя, але й зруйнують його та приведуть тебе до загибелі. Навіть якщо ти справді віриш у Бога, ти не зможеш здобути істину й досягти спасіння та кінець кінцем загинеш. Ось чому ті, хто вважає свою долю поганою, мусять прокинутись уже зараз: постійно перевіряти, добра їхня доля чи погана, постійно прагнути до якоїсь долі, постійно перейматися своєю долею – це недобре. Якщо ти постійно ставишся до своєї долі дуже серйозно, то коли ти стикаєшся з невеликим порушенням чи розчаруванням або стаються провали, невдачі, конфузи, ти швидко приходиш до думки, що це через твою власну погану долю та невезіння. Отже, ти постійно нагадуєш собі, що в тебе погана доля, а не добра, як в інших, і раз за разом занурюєшся в депресію, оточений, зв’язаний і захоплений негативною емоцією депресії, не в змозі від неї втекти. Це дуже страшно та небезпечно. Хоча ця емоція депресії не обов’язково змусить тебе стати пихатішим або підступнішим, виявити нечестивість, непоступливість або інші подібні розбещені характери; хоча справа може й не зайти настільки далеко, що ти виявиш розбещений характер і кинеш виклик Богові чи порушиш істину-принципи, або спричиниш порушення та переривання, або накоїш лихих учинків, але якщо говорити про сутність, ця емоція депресії – украй серйозний прояв незадоволеності людей реальністю. За своєю сутністю цей прояв незадоволення реальністю – це ще й незадоволення Божим володарюванням і впорядкуваннями. А до яких наслідків призводить незадоволення Божим володарюванням і впорядкуваннями? Ці наслідки, безумовно, дуже серйозні та щонайменше призведуть до того, що ти збунтуєшся проти Бога й кинеш Йому виклик, а також не зумієш прийняти Божі висловлювання та забезпечення, не зможеш зрозуміти й не захочеш почути Божі повчання, заклики, нагадування та застереження» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (2)). Божі слова допомогли мені усвідомити серйозність наслідків того, що людина постійно застрягає в цій негативній емоції песимізму та зневіри. Це не лише заважає людям правильно ставитися до того, що з ними відбувається, а й позбавляє їх інтересу до виконання свого обов’язку та прагнення істини, і зрештою вони втрачають свій шанс на спасіння. Ще серйознішим є те, що така емоція зневіри є невдоволенням реальністю, Божим володарюванням і впорядкуваннями. Її сутність полягає в наріканні на Бога й тихому бунті проти Нього. Природа цього вельми серйозна. Мої результати вступних іспитів до коледжу постраждали через загострення хвороби, а також я покинула навчання і повернулася додому через недугу. З огляду на це я відчувала нестерпний біль і звинувачувала Небеса та інших людей. Після того як я увірувала в Бога, моя хвороба не дозволяла мені отримати підвищення та бути зрощеною. Тому я завжди думала, що мені дісталася погана доля, і нарікала на Бога за те, що Він дав мені таке тіло. Я також виконувала свій обов’язок лише для галочки, без жодного бажання активно співпрацювати. Я завжди була заручницею цього хибного погляду про погану долю, ставала дедалі більш зневіреною, постійно нарікала на Бога й неправильно Його розуміла. Я побачила, що якщо я не зміню курс, то зрештою лише втрачу свій шанс на спасіння через опір Богу. Ця хибна думка й погляд вкрай отруйні! Вони змушують людей стикатися з обставинами, що трапляються з ними, без ставлення покори, і зрештою вони можуть лише бути обдуреними сатаною та постраждати від нього. Усвідомивши це, я помолилася Богу: «Боже, я постійно нарікала, що мені дісталася погана доля, і жила в цій негативній емоції зневіри. Це був тихий бунт проти Тебе, я опиралася Тобі. Боже, я не хочу, щоб так тривало й далі. Будь ласка, спрямуй мене».

Після цього я прочитала Божі слова й навчилася правильно ставитися до своєї долі. Всемогутній Бог говорить: «Як людству слід ставитися до долі? Тобі слід коритися впорядкуванням Творця та активно й старанно шукати мету й сенс упорядкування всіх цих речей Творцем, щоб досягти розуміння істини, реалізувати свою найбільшу функцію в цьому житті, яке Бог упорядкував для тебе, належно виконати обов’язки, зобов’язання й повинності створеної істоти та зробити своє життя більш значущим і цінним, аж поки зрештою Творець не прийме й не запам’ятає тебе. Звісно, було б ще краще, якби ти міг докладати наполегливих зусиль, щоб досягти спасіння через пошук і прийняття істини, – це було б найкраще. У будь-якому разі, що стосується долі, найбільш відповідне ставлення, яке слід мати створеному людству, – це не свавільне судження та визначення й не використання екстремальних методів для поводження з нею. Звісно, йому не слід намагатися опиратися своїй долі, відкидати чи змінювати її і поготів; радше йому слід використовувати своє серце, щоб сприймати, шукати, відчувати її та коритися їй, а потім позитивно зустрічати її. Зрештою, у життєвому середовищі та на життєвому шляху, які Бог організував для тебе, тобі слід шукати спосіб життя по-людськи, якого Бог навчає тебе, шукати шлях, яким Бог вимагає від тебе йти, і так переживати долю, яку Бог упорядкував для тебе, і, зрештою, ти будеш благословенний. Коли ти в такий спосіб переживаєш долю, яку Творець упорядкував для тебе, те, що ти зрештою переживаєш, – це не лише душевний біль, смуток, сльози, страждання, невдачі та поразки; що важливіше, ти також переживатимеш мир, радість і втіху, а також просвітлення й осяяння щодо істини, даровані тобі Творцем. Ба більше, коли на своєму життєвому шляху ти розгубишся або ти зіткнешся з невдачами й поразками та необхідністю робити вибір, ти відчуєш керівництво Творця. Зрештою, ти здобудеш розуміння, досвід і усвідомлення того, як прожити найбільш значуще життя. Тоді ти більше ніколи не розгубишся в житті, ти більше ніколи не перебуватимеш у постійному стані тривоги і, звісно, ти більше ніколи не скаржитимешся на те, що в тебе погана доля, а тим паче не впадеш у зневіру через те, що відчуваєш, що твоя доля погана. Якщо ти маєш таке ставлення й використовуєш цей метод, щоб зустріти долю, яку Творець для тебе впорядкував, то не лише твоя людськість стане більш нормальною, ти здобудеш нормальну людськість і матимеш мислення, погляди та принципи розгляду речей, притаманні нормальній людськості, – ба більше, ти, звісно, здобудеш погляди на сенс життя та його розуміння, яких невіруючі ніколи не матимуть» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (2)). З Божих слів я зрозуміла, що незалежно від того, яку долю впорядковує для нас Бог, ми завжди маємо коритися Його влаштуванням і розпорядженням. Це той розум, який повинні мати створені істоти. Незалежно від нашої долі, найважливішим є те, чи здатні ми прагнути істини, виконувати свій обов’язок як створені істоти й жити цінним та змістовним життям. Узяти до прикладу Йова: коли Бог спершу благословив його цілими горами худоби, багатством та прекрасними дітьми, люди вважали, що в нього хороша доля. Проте Йов не розглядав ці речі як насолоду, а зосереджувався лише на тому, щоб іти шляхом богобоязливості та втечі від злого. Згодом він зіткнувся з випробуваннями. Усе його майно зникло за одну ніч, діти померли, а все тіло вкрилося струпами. В очах людей його спіткало велике нещастя. Але Йов не дивився на те, що з ним сталося, з людського погляду, і не бунтував та не опирався. Навпаки, він приймав це від Бога, шукав Його намір і прославляв Його святе ім’я, зрештою вистоявши непохитно у своєму свідченні. Тоді Бог відкрився Йову, і Йов побачив Його, і його серце сповнилося миром і радістю, і, врешті-решт, він помер, наситившись днями. Проте коли я думала про свою долю, то завжди хотіла змінити її і вирватися з неї. Я не шукала старанно й не ставилася до неї позитивно, і тому жила в нестерпному болю. Я згадала Божі слова: «У чому причина цього болю? Він викликаний володарюванням Бога чи поганою долею? Очевидно, що ні те, ні інше не відповідає дійсності. У кінцевому підсумку цей біль спричинений шляхом, яким іде людина, та способом життя, який вона обирає для себе» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний III). Я усвідомила, що відчувала такий біль через те, що мій шлях прагнення був хибним. До того як я увірувала в Бога, я хотіла покластися на знання, щоб змінити свою долю. Я прагнула виділитися з натовпу та жити в комфорті й багатстві. Увірувавши в Бога, я продовжувала прагнути репутації та статусу у своєму обов’язку, бажаючи виконувати такі обов’язки, які б дали мені змогу виділитися і здобути повагу інших. Коли хвороба завадила моїм бажанням здійснитися, я нарікала, що мені дісталася погана доля, і жила з емоцією зневіри. Моє прагнення репутації та статусу було вкрай сильним. Я не могла не запитати себе: «Чи передбачає здобуття репутації та статусу хорошу долю і цінність життя?». Я згадала, як багатьох людей у церкві було викрито й відсіяно. Хоча деякі з них виконували обов’язки лідерів і працівників, дехто не прагнув істини, вперто женучись за репутацією та статусом, звеличуючи себе та свідчачи про себе перед братами й сестрами. Вони не приймали обтинання і зрештою були викриті та відсіяні. Я побачила, що якщо люди не прагнуть істини й не виконують свій обов’язок, міцно стоячи на землі, то навіть якщо їх підвищать і зростять, і багато людей будуть про них високої думки, вони не здобудуть Божого схвалення і врешті-решт будуть викриті та відсіяні. Я подумала про те, як на самому початку я увірувала в Бога через свою хворобу. Я насолоджувалася забезпеченням Божими словами й змогла зрозуміти деякі істини. Щоразу, коли я хворіла й перебувала в полоні негативного стану, Бог використовував Свої слова, щоб просвітити й спрямувати мене, дозволяючи мені продовжувати жити. Бог дійсно дав мені так багато. Однак я не думала про те, щоб віддячити за Його любов і триматися свого обов’язку, міцно стоячи на землі. Усе, чого я жадала, – це власна репутація та статус, і я не була щирою перед Богом. Я була справді такою бунтівничою! Я не могла стримати сліз розкаяння і помолилася Богу: «Боже, я була такою бунтівничою. Я завжди прагнула репутації та статусу й не йшла правильним шляхом – я справді негідна Твого спасіння. Боже, все, чого я хочу, – це належно вірити в Тебе й коритися Тобі, виконуючи свій обов’язок і міцно стоячи на землі». Зрозумівши це, я більше не відчувала зневіри.

У той час я не могла зв’язатися зі своїми братами й сестрами, тому я продовжувала щодня читати Божі слова, молитися Йому, наближатися до Нього й практикуватися в написанні проповідей. Іноді мій стан здоров’я трохи погіршувався, а суглоби так боліли, що я не могла рухатися чи встати. Непомітно для себе я трохи занепадала духом. Особливо коли я бачила відео, де брати й сестри співають, танцюють і прославляють Бога, я дуже заздрила й думала: «Ці брати й сестри здорові, вони можуть співати, танцювати й прославляти Бога. Як це, напевно, чудово! А я навіть встати не можу». Я усвідомила, що мій стан був неправильним, і подумки помолилася Богу, просячи Його захистити моє серце. Я згадала Божі слова: «Функції не однакові. Тіло одне. Кожен із вас має виконувати свій обов’язок, і кожен із вас має бути на своєму місці, докладаючи всіх своїх зусиль – на кожну іскру має бути один спалах світла – і ви маєте прагнути зрілості в житті. Так Я буду задоволений» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Висловлювання Христа на початку, Глава 21). Бог впорядковує для кожної людини різний обов’язок. Ті брати й сестри співали, танцювали та прославляли Бога, а я виконувала обов’язки з текстами й свідчила про Нього. Ми всі виконували свої функції. Доки ми виконуємо їх якнайкраще, Бог схвалює нас. Подумавши про це, я відчула себе набагато вільніше. Тепер я більше не вірю, що мені дісталася погана доля. Я хочу лише коритися Божому володарюванню і розпорядженням, належно прагнути істини та добре виконувати свій обов’язок. Я змогла позбутися цього хибного погляду про погану долю завдяки наставництву Божих слів. Дякувати Богу!