Я походжу з родини католиків і з дитинства вірив у Господа разом із ними. Підростаючи, я збагнув, що деякі віруючі просто ходили до церкви в неділю, а решту часу жили звичайним мирським життям. Вони палили, пили та гуляли, як безбожники. Мені здавалося, що вони не виконували вимоги Господа, що це гріх. Я теж жив у гріху. Я брехав, зривав злість на інших та заздрив. Навіть сповідаючись священнику в своїх гріхах, я не міг вирватися з цього порочного кола – грішив, сповідався та знову грішив. Я почувався геть розгубленим. Тому я вирішив піти з нашої церкви та доєднатися до іншої конфесії, щоб пошукати шлях уникнення гріха.

Згодом я зустрів на роботі брата Рауля, який давно був християнином. Він сказав, що відвідав чимало різних церков, але кинув туди ходити, оскільки пастирі читали непроникливі проповіді та постійно вимагали пожертви. Він сказав, що вони хотіли лише грошей, а коли брати та сестри потребували їхньої допомоги з якоюсь проблемою, вони лише казали: «Спочатку йдіть спитайте в проповідника, і якщо не знайдете відповіді, тоді зверніться до мене». Мене це по-справжньому збентежило. Чому в церкві відбуваються такі речі? Пізніше я сходив до п’яти-шести інших християнських церков і пересвідчився, що вони дійсно такі, якими їх описував брат Рауль. Пам’ятаю, як на одній зі служб декілька віруючих грали в шахи та влаштували собі фуршет. Я побачив, що в церквах не було роботи Святого Духа, натомість вони перетворилися на розважальні клуби для релігійних людей. Я втратив бажання ходити до церкви. Однак у Біблії сказано: «Не кидаймо збору свого, як то звичай у деяких, але заохочуймося, і тим більше, скільки більше ви бачите, що зближається день той» (До Євреїв 10:25). То де ж я мав збиратися? Я зовсім розгубився. Існує понад 1 000 християнських конфесій, тож буде дуже непросто знайти ту, де присутні Божий провід та робота Святого Духа. Брат Рауль теж не знав, куди податись. Тому ми вирішили піти від нашої пастви та вивчати Біблію у свій вільний час. Ми часто читали Біблію разом та ділилися власним розумінням, допомагали та підтримували один одного.

Я провів так декілька років, щодня молився та читав Святе Письмо. Однак я дуже засмучувався, що не міг контролювати свій гнів, коли траплялося щось, що мені не подобалося або зачіпало мої інтереси. Іноді на роботі брат Рауль просив мене допомогти йому. Якщо він просив зробити щось, і я не дуже добре його розумів, він доволі різко говорив зі мною, а я починав казитися. Я гадав, його невміння добре спілкуватися було очевидним, однак він кричав на мене й ставився як до ідіота, а я не мусив це терпіти. Тож я кричав на нього у відповідь. Ми швидко заводились і не могли контролювати свою злість. Зрештою ми розходилися, розлючені. Я не хотів його слухати чи щось йому пояснювати. Однак пізніше, заспокоївшись, ми говорили про це, визнавали свою неправоту та вибачалися. Я знав, що не міг звільнитися від гріха й просто продовжував би грішити та поставати проти Бога, тому я молився й каявся перед Богом, намагаючись опанувати себе. Втім, хай би як я старався, я просто продовжував все псувати, удень грішив, а вночі сповідався. У цьому безжальному колі я почувався глибоко нещасним та винуватим і дуже розчарувався в собі. Я питав себе, чому не можу перестати грішити. Ми з братом Раулем часто це обговорювали й знали, що нічого не можемо із собою вдіяти, що ми надто самовпевнені, гордовиті та зарозумілі, тому не зможемо досягти святості.

Якось, обговорюючи своє розуміння віршів із Біблії, ми натрапили на ці рядки: «Будьте святі, Я бо святий!» (1 Петра 1:16). «Без святості ніхто не побачить Господа» (До Євреїв 12:14). Ці вірші змусили нас зупинитися й поміркувати. Господь сказав нам, що ми маємо бути святими, але ми жили в гріху. Як же ми могли досягти святості? У нас не було шляху. Я спитав про це й свого пастиря, а він сказав: «Допоки ми живемо у плоті, нам ніколи не досягти святості. Господь Ісус спокутував наші гріхи. Наші гріхи вже було пробачено, і Господь не бачить у нас гріха. Коли Він зійде на хмарі, то забере нас нагору, до Царства Небесного». Це трохи втішило мене, але моє збентеження нікуди не поділося. Господь святий, а ми завжди живемо у гріху. Тож чи дійсно Він візьме нас до Свого Царства, коли повернеться?

Якось у липні 2019 року ми з братом Раулем, як завжди, вивчали разом Біблію. Ми пошукали в інтернеті за ключовим словом «Біблія» і знайшли фільм «Встигли на останній потяг» від Церкви Всемогутнього Бога. Я був по-справжньому вражений побаченим. Це був чудовий фільм, істини, про які у ньому говорилося, привели нас до справжнього прозріння. Особливо та частина, де сестра каже, що Господь Ісус виконав роботу відкуплення. Він просто пробачив людські гріхи, але не усунув нашу гріховну природу. Ось чому ми продовжуємо грішити та опиратися Богу. Якщо поглянути на віруючих у Господа, від духовенства до звичайних вірян, хто з них може стверджувати, що звільнився від гріха? Жоден з них не може. Всі люди без винятку зв’язані та обмежені гріхом. Ми живемо у розбещеності – ми гордовиті, егоїстичні, підступні та жадібні. Ми не можемо втриматися від гріха, навіть якщо не хочемо грішити. Дехто може здаватися покірним та доброзичливим, але їхні серця розбещені. Ми не ті святі люди, які виконують Божу волю, не ті, яких Він хоче зрештою здобути. Ось чому Бог повинен продовжувати Свою роботу зі спасіння людства, виконувати певну роботу суду на основі прощення гріхів, щоб очистити та спасти нас і щоб ми могли уникнути гріха й стати чистими, а тоді увійти у Царство Боже та здобути вічне життя. Все, що вони сказали, було правдою, відображенням реальності. Я дуже розхвилювався, оскільки ніколи раніше не чув нічого подібного. Як вони змогли поділитися таким новітнім просвітленням? Де вони його здобули? Я побачив, що вони читають книгу «Слово являється у плоті». Її зміст був сповнений сили і влади, постулатів, яких я раніше ніколи не чув. Мені захотілося послухати ще, дослідити глибше. Після фільму ми звернулися до Церкви Всемогутнього Бога та почали відвідувати онлайн-зібрання й спілкуватися. Слова Всемогутнього Бога дійсно відкрили нам очі. Всемогутній Бог говорить: «До того, як людину було відкуплено, велику кількість отрути сатани вже було введено в неї, і після тисячоліть розбещення сатаною в ній укоренилася природа, яка чинить опір Богу. Тому, коли людину було відкуплено, це не що інше, як випадок спокути, в якому людина куплена дорогою ціною, але отруйну природу всередині неї не було видалено. Людина, яка настільки осквернена, повинна пережити зміну, перш ніж стати гідною служити Богу. За допомогою цієї роботи суду й кари людина повністю пізнає брудну й розбещену сутність усередині себе, і зможе повністю змінитися та стати чистою. Тільки так людина може стати гідною того, щоб повернутися до престолу Божого. Уся робота, виконана в сьогоденні, спрямована на те, щоб людина могла бути очищеною і зміненою; через суд і кару словом, а також через рафінування людина може позбутися свого розбещення й стати чистою. Замість того, щоб вважати цю стадію роботи роботою спасіння, було б більш доречно сказати, що це робота очищення. Насправді, ця стадія – стадія завоювання, а також друга стадія в роботі спасіння» («Слово», т. 1. «Явлення й робота Бога», «Таїнство втілення (4)»). «Христос останніх днів використовує багато різних істин, щоб навчити людину, викрити її сутність і розібрати людські слова та діла. Ці слова вміщують різні істини, як-от людський обов’язок, те, як людина мусить коритися Богові та бути Йому вірною, як вона має втілювати в життя свою природну людську сутність, а також мудрість та характер Бога тощо. Усі ці слова спрямовані на сутність людини та її розбещений характер. Зокрема, викривальні слова про те, як людина зневажає Бога, говоряться щодо того, що людина є втіленням сатани та ворожою силою, що спрямована проти Бога. Беручись за Свою роботу суду, Бог не просто кількома словами виявляє природу людини; Він викриває, розбирається та обтинає протягом тривалого часу. Усі ці різні способи викриття, розбору й обтинання не можна замінити звичайними словами, а можна тільки істиною, якої людина цілковито позбавлена. Тільки такі способи можна назвати судом; тільки таким судом може людина бути упокорена й остаточно переконана щодо Бога, ба більше – може здобути правдиве знання про Бога. До чого приводить робота суду, то це до розуміння людиною істинного лику Божого та істини про свою власну непокору. Робота суду дозволяє людині здобути краще розуміння Божої волі, мети Божої роботи й таємниць, які людина осягнути не може. Також вона дозволяє людині усвідомити й пізнати свою розбещену сутність та корені своєї розбещеності, а також виявити потворність людини. Усі ці наслідки викликані роботою суду, бо сутність цієї роботи насправді полягає у відкритті істини, шляху та життя Божого для всіх, хто в Нього вірує. Ця робота є роботою суду, яку виконує Бог» («Слово», т. 1. «Явлення й робота Бога», «Христос здійснює роботу суду за допомогою істини»). Прочитавши це, я зрозумів, що Господь Ісус виконав роботу відкуплення, тобто спокутував за нас, щоб звільнити нас від гріха, але людська гріховна природа залишилася при нас. Ось чому ми продовжуємо грішити, проявляти розбещеність та опиратися Богу. Обміркувавши це, я зрозумів, що так і є. Щоразу, втративши контроль над собою, я ненавидів себе за те, що так розлютився. Я не хотів, але щойно траплялося щось, що мені не подобалось, я нічого не міг із собою вдіяти та починав лютувати. Я усвідомив, що ніколи не звільнюся від гріха, якщо не позбавлюся своєї гріховної природи, і в такому разі я опиратимуся Богу подумки, словом і ділом. Згодом я прочитав ще більше слів Всемогутнього Бога і побачив, що Він викриває геть усе про гріховну природу людини. Він показує нам усілякі таємниці, наприклад, як сатана розбещує людину, як нам уникнути гріха та очиститись, хто може потрапити до Царства Небесного, а кого буде покарано, і який кінець чекає різні типи людей. Божі слова, що судять та викривають людину, сповнені Його любові й спасіння. Хай би як суворо Він звучить, все це заради того, щоб ми зрозуміли істину, чітко побачили, як сатана розбестив нас, щиро зненавиділи себе, покаялися та змінилися. Збагнувши це, я дуже зрадів і ще більше прагнув слів Всемогутнього Бога. Я також насолоджувався спілкуванням із братами та сестрами.

Після цього мене обрали керівником церкви. Якось одна з сестер звернулася до мене по допомогу, в її роботі виникли якісь проблеми, і я дав їй кілька порад на основі власних знань. Очевидно, вона не дуже зрозуміла, що я мав на увазі, тож покликала ще одну сестру, щоб вона послухала, що я кажу. Я пояснив усе ще раз, вони вислухали мене та більше не перепитували, а просто погодились. Якраз тоді нас покликала керівниця, й обидві сестри попросили мене поділитися ідеями щодо проєкту ще й із нею. Я пояснив усе двічі, тож не хотів повторювати ще раз, однак зрештою неохоче переповів усе знову. Коли я закінчив, керівниця нічого не відповіла, а просто дала мені документ для перегляду і потім пояснила, як саме нам слід робити проєкт. Це мене дуже роздратувало. Мені здалося, що вона насправді не зрозуміла, що я хотів сказати. Я вже сказав тим двом сестрам, що саме робити, витратив стільки часу, обмірковуючи, як організувати роботу. Я вже тричі все пояснив. Невже вся моя тяжка праця була марною? Я роздратовано сказав керівниці: «Ти зрозуміла, що я сказав? Ми вже це погодили та порозумілися». Вона відповіла: «Ти запропонував непогане рішення, однак твій підхід трохи складніший». І вона розповіла нам, як зробити цей проєкт швидше та простіше. Мені здалося, що це справді хороший спосіб, однак я все одно був невдоволений. Я гадав, що про мене подумають інші, якщо ми не скористаємось запропонованим мною підходом. Чи вважатимуть вони, що я нездатний ні до чого і навіть не можу організувати невеличку роботу? Це було б справді незручно. Що більше я про це думав, то гірше почувався. Згодом керівниця попросила мене зробити той проєкт разом із тими двома сестрами. Я опирався цій ідеї та відповів їй не дуже люб’язно. Згодом я все ж виконав завдання, однак проявив у ньому розбещеність, і це вибило мене з колії та викликало почуття провини. Я все гадав, чому я завжди жив у розбещеності й не міг змінитися. Керівниця брала на себе відповідальність, пропонуючи корисні рішення, як покращити ефективність нашої праці. Для роботи церкви це було добре. Однак я не міг цього прийняти і навіть злився через це. Я питав себе, чому засмучуюсь. Мені потрібно було знайти головну причину, щоб якомога швидше позбавитись цього стану.

Того ж вечора я почав шукати на вебсайті церкви щось про злість, і знайшов ось цей уривок зі слів Божих: «Коли людина має статус, їй часто важко контролювати свій настрій, і тому вона радо користується можливостями висловити своє невдоволення та виплеснути емоції; вона часто спалахує гнівом без видимої причини, щоб показати, що вона це може, і дати іншим зрозуміти, що її статус та ідентичність відрізняються від статусу й ідентичності звичайних людей. Звісно, розбещені люди без жодного статусу також часто втрачають контроль над собою. Їхня злість часто викликана ущемленням їхніх приватних інтересів. Щоб захистити власний статус і гідність, вони часто виплескують емоції та виявляють свою гордовиту натуру. Людина спалахує злістю й виплескує свої емоції, щоб захистити й підтримати існування гріха, і ці дії є способами, у які людина висловлює своє невдоволення; вони сповнені нечистот, підступів та інтриг, людської розбещеності й зла, а найбільше вони сповнені диких людських амбіцій і бажань» («Слово», т. 2. «Про пізнання Бога», «Сам Бог, унікальний II»). Із Божих слів я зрозумів, що коли люди вибухають гнівом, на це є причина. Коли зачіпають наші інтереси чи репутацію, ми бурхливо виявляємо незадоволення, демонструємо характер та втрачаємо звичайну людську розважливість. Так нас контролює зарозуміла природа, і ми виявляємо сатанинський характер та негатив. Аналізуючи себе у світлі Божих слів, я збагнув, що коли хтось відкидав мої ідеї, і я не отримував бажаного престижу, я починав сильно опиратися. Я знав, що керівниця запропонувала кращий підхід, ніж я, і що це буде швидко й просто, але все одно сердився. Мені здавалося, що моїми пропозиціями нехтують, тому інші можуть поставитися до мене зверхньо й вирішити, що від мене нема ніякої користі, і тому я так недоброзичливо говорив із керівницею. На той момент я розумів, що поводжуся дуже зарозуміло, зосередившись лише на власних імені та статусі. Мені здавалося, що я чудовий і завжди маю рацію, і не хотів дослухатися до інших. Я хотів зберегти собі місце в думках інших людей, тому не зважав на те, що було б корисним для роботи церкви. Я бачив, що я зарозумілий понад усяку міру, не маю жодного страху перед Богом та насправді не підкоряюся ситуаціям, які посилав мені Бог. Усвідомивши це, я страшенно пошкодував про свою поведінку. Я молився Богу, щоб покаятись, прохаючи Його наставити мене, щоб я краще пізнав себе та позбувся зарозумілості.

Ще я прочитав ось цей уривок: «Гордовитість – це корінь розбещеного характеру людини. Що гордовитішими є люди, то більш ірраціональними вони є, і що більш ірраціональні вони, то більш схильні вони чинити опір Богу. Наскільки серйозна ця проблема? Люди з гордовитим характером не тільки вважають усіх інших нижчими за себе, але, що найгірше, вони навіть зверхні стосовно Бога, і в їхніх серцях немає страху Божого. Незважаючи на те, що може здаватися, ніби люди вірять у Бога та йдуть за Ним, вони зовсім не ставляться до Нього як до Бога. Вони завжди вважають, що володіють істиною, і дуже високої думки про себе. Це сутність і корінь гордовитого характеру, і це походить від сатани. Тому проблема гордовитості повинна бути вирішена. Вважати, що хтось кращий за інших – це незначне питання. Критично важливою є проблема того, що гордовитий характер людини заважає їй коритися Богові, Його правлінню та Його влаштуванням; така людина завжди відчуває схильність конкурувати з Богом за владу над іншими. Такі люди анінайменшою мірою не шанують Бога, не кажучи вже про те, щоб любити Бога або коритися Йому. Гордовиті й зарозумілі люди, особливо ті, хто настільки гордовитий, що втратив розсудливість, не можуть коритися Богу у своїй вірі в Нього й навіть звеличують себе та свідчать про себе. Такі люди найбільше чинять опір Богові й узагалі не бояться Бога. Якщо люди хочуть почати шанувати Бога, вони мусять спершу позбутися свого гордовитого характеру. Що старанніше ти позбуваєшся свого гордовитого характеру, то більше в тебе буде пошани до Бога, і тільки тоді ти зможеш підкоритися Йому, отримати істину та пізнати Його. Тільки ті, хто здобуває істину, є справжніми людьми» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Частина третя»). Я трохи поміркував над цим і зрозумів, що я не в змозі адекватно поставитись до чужих пропозицій через свій гордовитий характер. Я хотів, щоб інші люди дослухалися до мене, і не бажав прийняти чи вислухати чужі ідеї. Я згадав свою роботу із братом Раулем. Я поводився настільки гордовито, що не терпів, коли він говорив зі мною суворим тоном, і не хотів, щоб він керував моєю роботою. У відносинах зі своєю дружиною та іншими людьми я завжди вважав, що маю найкращі ідеї, що я правий, і вони мусять дослухатися до мене й робити те, що я кажу. Здобувши віру та прийнявши на себе обов’язок із братами та сестрами, я й далі жив у стані зарозумілості і не приймав пропозицій від інших людей. Навіть знаючи, що мій підхід не настільки чудовий, я вперто хотів робити все по-своєму, щоб інші мене слухались. Я був невиправдано гордовитим. Я настільки застряг у своїй зарозумілості, що не міг розважливо подивитися на ситуацію. Я відчував, що завжди правий, але іноді хтось інший справді пропонував кращі рішення та ширший погляд. У взаєминах зі своєю дружиною мені доволі часто здавалося, що саме я маю рацію, і коли ми все робили по-моєму, виходило кепсько. Тут було те саме. Керівниця запропонувала простий підхід, який не затримував нас, і з ним ми б отримали кращі результати, а моя ідея була складною та забрала би багато часу. Факти доводили, що моя гордовитість не мала жодних обґрунтувань. Мені варто було б бути приземленим, скромним і знати своє місце. Якщо я й надалі жив би у такій зарозумілості, я б закінчив як архангел, нехтуючи Богом, опираючись Йому та ображаючи Його характер. Він би покарав і прокляв мене. Усвідомивши це, я швидко проказав молитву до Бога: «Боже, я більше не хочу жити за своїм гордовитим характером. Я хочу лишитися на своєму місці та втілювати в життя нормальну людську сутність, дослухатися до пропозицій моїх братів та сестер при виконанні свого обов’язку, добре з ними співпрацювати та виконувати свій обов’язок, щоб догодити Твоїй волі».

Згодом я прочитав ще кілька уривків зі слів Божих. «Пихата натура робить людину впертою. Якщо в неї пихата натура, людина поводитиметься свавільно й нерозважливо, не звертаючи уваги на те, що кажуть інші. Як же тоді ти справляєшся зі своєю свавільністю й безрозсудністю? Скажімо, наприклад, із тобою щось трапилось, і в тебе з’явилися свої ідеї та плани. Перш ніж вирішити, що робити, ти маєш шукати істину та хоча б поспілкуватися з усіма про свої думки й переконання із цього приводу, запитати всіх, чи твої думки та плани правильні й чи узгоджуються вони з істиною, попросити всіх зробити для тебе кінцеву перевірку. Це найкращий метод боротьби зі свавільністю й безрозсудністю. По-перше, ти можеш пролити світло на свою точку зору та шукати істину; це перший крок, який ти виконуєш, щоб подолати свавілля й безрозсудність. Другий крок відбувається, коли інші люди висловлюють незгоду з твоєю думкою, – яку практику ти можеш застосувати, щоб не бути свавільним і безрозсудним? Спершу тобі слід набути смиренного ставлення, відкинути свої начебто правильні переконання та дати висловитися іншим. Навіть якщо ти вважаєш свій шлях правильним, тобі не слід наполягати на ньому. Це своєрідний крок уперед; він показує, що ти шукаєш істину, зрікаєшся себе та догоджаєш Богу. Із таким підходом, і водночас не зациклюючись на своїй точці зору, ти маєш молитися, прагнути істини від Бога, а потім шукати основу в Божих словах – визначати, як діяти на основі Божих слів. Це найправильніша та найточніша практика» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Частина третя»). «Найважча проблема, яку має розв’язати розбещене людство, – це повторення тих самих старих помилок. Щоб запобігти цьому, люди мусять спершу усвідомити, що їм ще тільки належить здобути істину, що в їхньому характері життя не відбулося змін і що, хоча вони вірять у Бога, вони досі живуть під владою сатани й не були спасенні; вони схильні будь-якої миті зрадити Бога й відійти від Нього. Якщо в їхніх серцях є це відчуття кризи – якщо, як часто кажуть люди, вони готові до небезпеки в мирний час, – тоді вони зможуть певною мірою тримати себе в руках, і коли з ними щось таки трапиться, вони молитимуться Богові й покладатимуться на Нього, і зможуть уникнути повторення тих самих старих помилок. Ти мусиш чітко розуміти, що твій характер не змінився, що природа зради Бога досі глибоко в тобі вкорінена та її не було усунено, що ти досі ризикуєш зрадити Бога та що ти стикаєшся із постійною можливістю зазнати загибелі та знищення. Це реально, тому ти мусиш бути обережним. Необхідно пам’ятати про три найважливіші моменти: по-перше, ти ще не знаєш Бога; по-друге, у твоєму характері ще не відбулося жодних змін; і по-третє, тобі ще тільки належить утілити істинний образ людини. Ці три моменти відповідають фактам, вони реальні, і ти мусиш їх чітко розуміти. Ти мусиш бути самосвідомим. Якщо в тебе є бажання виправити цю проблему, тоді тобі слід вибрати свій власний девіз: наприклад, “Я – послід на землі”, або “Я – диявол”, або “Я часто повертаюся до своїх старих шляхів”, або “Я завжди в небезпеці”. Будь-який із них годиться, щоб бути твоїм особистим девізом, і буде корисним постійно нагадувати собі про нього. Продовжуй повторювати його собі, розмірковуй над ним, і, можливо, тобі таки вдасться робити менше помилок або й узагалі перестати їх робити. А втім, найважливіше – це приділяти більше часу читанню Божих слів, розуміти істину, пізнавати свою власну природу й позбутися свого зіпсованого характеру. Тільки тоді ти будеш у безпеці» («Слово», т. 3. «Бесіди Христа останніх днів», «Лише шукаючи істину, можна досягти зміни у своєму характері»). Божі слова допомогли мені зрозуміти, що я мушу навчитися співпрацювати з іншими, шукати й спілкуватися, щоб побороти свою гордовитість. Мені слід ділитися думками із братами та сестрами під час робочих обговорень, і навіть якщо я вважаю свою ідею правильною, мені не варто наполягати на ній, а натомість шукати істину та Божу волю й дослухатися до пропозицій інших людей. Кожен повинен мати шанс висловитися й поділитися ідеями. Я маю скромно шукати, навіть якщо пропозиція відрізняється від запропонованого мною, та відкласти те, що я вважаю правильним. Тоді я зможу молитися й шукати, відштовхуючись від слів інших людей, і дозволити Богу наставляти й просвіщати мене. Так я зможу побачити, що правильно й що доцільно, а ще це покаже мені мої власні недоліки й вади. І якщо я побачу, що хтось має кращу й правильнішу ідею, ніж моя, я маю навчитися відсторонюватися та приймати їхні слова. Це відповідає Божій волі та утримує мене від помилок. Крім цього, я виписав собі гасло про свою гордовитість: «Я лише гній і не маю причин для гордості. Відсутністю самоконтролю я наражаю себе на небезпеку». Це допомагає мені пам’ятати про ганьбу, яку я накликав на себе своїм зарозумілим станом, а ще нагадує мені про небезпеку й наслідки життя в зарозумілості. Після того я почав зосереджуватись на втіленні Божих слів у життя та дослухатися до ідей інших людей. Коли хтось пропонував щось інше або висловлював думку, що відрізнялася від моєї, вдома чи під час виконання обов’язку в церкві з братами та сестрами я почав ігнорувати власне его. Я побачив, що інші люди справді мали всеосяжніші ідеї, ніж мої, і я також навчився щиро приймати їхні ідеї та реалізовувати добрі пропозиції. Втіливши це у життя, я зрозумів, що більше не зриваюся на братах і сестрах та можу вислухати, що кажуть інші люди. Я почувався набагато спокійнішим, ніж раніше. Я дуже вдячний Богу!

Мені трапився ще один уривок зі слів Божих, який мені сподобався: «Люди не можуть змінити свій власний характер, вони мусять пройти суд і кару, страждання та рафінування, заподіяні Божими словами, або перенести розбір, дисциплінування та обтинання Його словами. Лише тоді їм вдасться досягти слухняності та вірності Богові й не бути більше недбалими до Нього. Саме під рафінуванням Божими словами змінюється характер людей. Лише завдяки викриттю, суду, дисциплінуванню та розбору з ними дією Його слів вони більше не наважуватимуться чинити необачно, а натомість стануть урівноваженими та зібраними. Найважливіший момент полягає у тому, щоб вони були здатні підкоритися нинішнім Божим словам і Його роботі, навіть якщо вона не узгоджується з людськими уявленнями, щоб були здатні відкинути ці уявлення та охоче підкоритися» («Слово», т. 1. «Явлення й робота Бога», «Люди, характер яких змінився, – це ті, хто ввійшов у дійсність Божих слів»). Слова Всемогутнього Бога показали мені, шо ми не можемо покладатися на власні сили чи завзятість, щоб контролювати або змінювати себе. Всі ці зусилля із самоконтролю можуть лише змінити деяку поведінку, однак цих змін надовго не вистачить. Якщо ми хочемо по-справжньому змінити свій характер, ми мусимо прийняти суд і кару Божих слів, критику, випробування та очищення. Це єдиний шлях до справжнього пізнання нашої сатанинської природи та чіткого усвідомлення небезпечних наслідків життя за принципами власного сатанинського характеру. Тоді ми зможемо по-справжньому зненавидіти й зректися себе, щиро покаятися та змінитися.

І я вдячний Всемогутньому Богу за наданий мені шанс пережити Його суд останніх днів, щоб я міг пізнати істину й себе та позбутися своєї розбещеності. Я вважаю, що мені неймовірно пощастило. Я більше не почуваюся таким розгубленим і збентеженим, тому що Всемогутній Бог викрив корінь нашого гріха, наш розбещений стан і поведінку. Він також надав нам шлях, щоб відкинути гріх та змінити свій характер у житті. Слова Всемогутнього Бога багаті та рясні, вони дають нам усе необхідне. Вони дають нам відповідь на всі наші проблеми й запитання. Допоки ми читаємо та всім серцем приймаємо слова Божі, ми можемо знайти принципи для практики та шлях для подальшого розвитку. Дякуємо Всемогутньому Богу!