93. Прагнення істини не залежить від віку
У 2003 році я прийняла Божу роботу останніх днів і невдовзі взяла на себе обов’язок лідерки. Тоді мені було ледь за п’ятдесят, і здоров’я мене не підводило. Удень я відвідувала зібрання і проповідувала Євангеліє, і хоч би як пізно поверталася ввечері, я озброювалася Божими словами відповідно до станів братів і сестер. Хоч я і була дуже зайнята та втомлювалася, сама лише думка про те, що я можу виконувати свій обов’язок і в майбутньому бути спасеною Богом, давала мені нескінченні сили. Трохи більше ніж через десять років моє здоров’я почало погіршуватися. Спочатку виникли проблеми із жовчним міхуром, і його довелося видалити, потім змістився хребець у попереку, і для його фіксації знадобилася операція. І після цих двох операцій я чітко зрозуміла, що мій фізичний стан тепер значно гірший. До того ж у мене виявили такі хронічні хвороби, як міома матки та атрофічний ерозивний гастрит, тож я стала слабкою та занепала духом. Я більше не була такою прудкою, і коли я піднімалася сходами, мені доводилося кілька разів перепочивати. Моя пам’ять також погіршилася, і іноді, коли я хотіла почитати про певний аспект Божих слів, щойно починала шукати, як забувала, що саме хотіла прочитати. Церква, зважаючи на мій фізичний стан, доручила мені самостійно проводити групове зібрання, і коли брати й сестри мали якісь стани, я допомагала їх усувати. А іноді, коли в церкві бракувало приймаючих домів, я відповідала за прийом. Хоча моє здоров’я було вже не таким, як раніше, я досі могла виконувати деякі обов’язки й відчувала в собі сили.
Одного разу, коли я поверталася додому після зібрання, мої старі проблеми зі шлунком загострилися, і живіт пронизав сильний біль. Ледве тримаючись на ногах, я дісталася додому, і лише полежавши трохи, відчула певне полегшення. Побачивши, що я погано почуваюся, лідер попросив мене час від часу приймати братів і сестер для зібрань у себе вдома. Почувши про таке розпорядження, я подумала: «Ось і все. Тепер я можу лише приймати людей удома. З віком моє здоров’я тільки погіршуватиметься. Якщо одного дня я не зможу навіть виконувати обов’язок із прийому, то взагалі не зможу виконувати жодних обов’язків, тоді яку ж надію на спасіння я матиму?». З такими думками я втратила всі сили, відчула справжню зневіру й подумала: «Я старію, моя пам’ять погіршується, я навіть не можу запам’ятати Божі слова й забуваю те, що щойно прочитала. Як же я можу зрозуміти істину? Хоч би як сильно прагнули люди мого віку, вони не можуть досягти прогресу. Мабуть, я просто житиму одним днем». Іноді під час готування їжі спина боліла так сильно, що я не могла розігнутися, і мені доводилося сідати на стілець поруч, щоб перепочити. Особливо коли траплялися напади болю в шлунку, біль був настільки пекельним, що я не знала, виживу чи помру. Я хвилювалася, що одного дня можу злягти й не зможу навіть відвідувати зібрання. Коли я бачила молодих людей, які з їхнім міцним здоров’ям могли бігати й стрибати, я відчувала заздрість і думала: «Як же чудово бути молодим! Вони можуть піти куди завгодно й виконувати будь-який обов’язок, і вони мають вищі шанси бути спасеними. А моє здоров’я погіршується з кожним днем, і якщо в майбутньому я не зможу виконувати жодних обов’язків, то стану нікому не потрібною, і Бог неодмінно мене покине!». Я згадувала минулі роки, коли під час виконання обов’язків у мене не було проблем зі здоров’ям. Але зараз мені вже сімдесят два, і мій фізичний стан зовсім не той, що раніше. О, як же мені хотілося повернути час на двадцять років! Через це я часто засмучувалася, жила в негативному стані й не хотіла прагнути істини. Іноді я дивилася серіали, щоб згаяти час, а коли зі мною щось траплялося і я виявляла розбещеність, я не шукала істини, щоб розв’язати ці проблеми, я лише побіжно над усім розмірковувала й просто пускала все на самоплив. Навіть мої молитви зводилися до кількох сухих слів, і я відчувала, що моє серце віддаляється від Бога все далі й далі. У глибині душі я розуміла, що продовжувати так жити далі – це небезпечно, і хотіла подолати цей стан зневіри. Однак у мене не було конкретного шляху.
Одного дня я натрапила на Божі слова розвінчування щодо станів людей похилого віку й одразу ж побачила себе в цих словах. Всемогутній Бог говорить: «Серед братів і сестер є й літні люди від 60 до 80–90 років, які через свій похилий вік теж відчувають певні труднощі. Незважаючи на вік, такі люди не завжди мислять цілком правильно та раціонально, а їхні ідеї й погляди не завжди узгоджуються з істиною. Ці літні люди так само мають проблеми й постійно непокояться: “Моє здоров’я вже не дуже добре, і коло обов’язків, які я можу виконувати, обмежене. Якщо я виконуватиму лише цей маленький обов’язок, чи запам’ятає мене Бог? Іноді я хворію, і мені потрібно, щоб за мною хтось доглядав. Коли за мною нікому доглядати, я не можу виконувати свій обов’язок – то що ж мені робити? Я старий, не запам’ятовую прочитані Божі слова, і мені важко розуміти істину. Коли я спілкуюся про істину, то говорю плутано й нелогічно, і в мене немає досвіду, яким варто поділитися. Я старий, мені бракує сил, у мене поганий зір, і я вже слабкий. Мені все важко дається. Я не тільки не можу виконувати свій обов’язок, а й легко все забуваю та помиляюся. Іноді я плутаюся та створюю проблеми для церкви, братів і сестер. Я хочу досягти спасіння та прагнути до істини, але це дуже важко. Що ж мені робити?”. Коли такі люди про це розмірковують, то починають нервуватися, думаючи: “Як же так вийшло, що я почав вірити в Бога тільки в такому віці? Ну чому я не такий, як ті, кому 20–30 років або навіть 40–50? Ну чому я дізнався про Божу роботу лише тепер, коли я такий старий? Не те щоб моя доля була поганою; принаймні тепер я все ж зустрівся з Божою роботою. Моя доля добра, і Бог був до мене добрим! Мене тільки одне не влаштовує: я занадто старий. Пам’ять мене трохи підводить, та й здоров’я вже не дуже, але в мене міцний внутрішній стрижень. Просто тіло мене не слухається, і коли я певний час послухаю на зібраннях, то починаю куняти. Іноді я закриваю очі, щоб помолитися, і засинаю, а коли читаю Божі слова, то блукаю думками. Почитавши трохи, я починаю куняти й засинаю, а прочитане не засвоюється. Що ж мені робити? Якщо в мене такі практичні труднощі, чи зможу я таки прагнути до істини й розуміти її? Якщо ні, якщо я неспроможний практикувати згідно з істиною-принципами, то чи не буде вся моя віра марною? Чи не проваляться мої намагання досягти спасіння? Що ж мені робити? Я так непокоюся! У моєму віці вже нічого не має значення. Тепер, коли я вірю в Бога, у мене більше немає про що непокоїтись і тривожитися, а мої діти вже виросли й більше не потребують моєї опіки та виховання, і моє найбільше бажання в житті – прагнути до істини, виконувати обов’язок створіння та зрештою досягти спасіння за ті роки, що мені залишилися. Однак якщо зараз подивитися на мою фактичну ситуацію, а саме: я вже погано бачу від старості, думки плутаються, здоров’я слабке, я не можу добре виконувати свій обов’язок та іноді створюю проблеми, коли намагаюся зробити скільки можу, – то здається, що мені буде нелегко досягти спасіння”. Такі люди знов і знов про це думають, далі починають тривожитися, а потім гадають: “У мене таке відчуття, ніби добре трапляється тільки з молодими людьми, але не зі старими. У мене таке відчуття, що наскільки б усе не було добре, я більше не зможу цим тішитися”. Що більше такі люди про це думають, то більше нервуються та тривожаться. Вони не тільки непокояться за себе, а й почуваються скривдженими. … Хіба літні люди вже не спроможні прагнути до істини через свій вік? Хіба вони не здатні розуміти істину? (Здатні.) Чи спроможні літні люди розуміти істину? Вони спроможні зрозуміти певну частину істини, але й молодь не може зрозуміти все. Літні люди завжди хибно вважають, що вони плутаються, у них погана пам’ять і тому вони не здатні розуміти істину. Чи мають вони рацію? (Ні.) Хоча в молодих людей набагато більше енергії та фізичних сил, ніж у літніх, насправді їхні здібності до розуміння, осмислення й пізнання точно такі, як і в літніх людей. Хіба літні люди не були колись молодими? Вони не народилися старими, і молоді люди теж колись постаріють. Літнім людям не слід постійно думати, що вони відрізняються від молоді, бо старі, фізично слабкі, нездорові та мають погану пам’ять. Насправді ніякої різниці немає. Що Я маю на увазі, коли кажу, що ніякої різниці немає? Незалежно від того, старі люди чи молоді, їхні розбещені характери однакові, їхні погляди на всілякі речі та ставлення до них однакові, і їхні точки зору та позиції щодо цих речей теж однакові. Тому літнім людям не слід думати, що раз вони старі, мають менше надмірних бажань, ніж молодь, і здатні не бути мінливими, то в них немає диких амбіцій або бажань і менше розбещених характерів: це помилкова думка. Молоді люди можуть інтригувати за посади – хіба літні не можуть робити так само? Молоді люди можуть чинити всупереч принципам і діяти свавільно – хіба літні не можуть робити так само? (Можуть.) Молоді люди можуть бути пихатими – хіба літні не можуть бути такими самими? Однак коли літні люди виявляють пиху, то через свій похилий вік вони не такі агресивні та принципові. У молодих людей і тіло, і розум гнучкіші, тому й прояви пихи в них очевидніші, тоді як у літніх людей тіло негнучке, а мислення застигле, і тому їхні прояви пихи менш очевидні. Однак пихата сутність і розбещені характери однакові що в молодих, що в старих. … Отже, те, що літні люди не можуть нічого робити, не здатні виконувати свої обов’язки й тим більше прагнути до істини, – це неправда: для літніх знайдеться багато справ. Різноманітні єретичні й помилкові погляди, а також традиційні ідеї й уявлення, невігластво та впертість, усе консервативне, ірраціональне й абсурдне, що ти накопичив протягом життя, нагромадились у твоєму серці, і тобі треба витрачати навіть більше часу, ніж молодим, на те, щоб відкопати, розібрати та розпізнати всі ці речі. Те, що ти не можеш нічого робити чи мусиш мучитися, тривожитись і непокоїтися, коли тобі немає чим зайнятися, – це неправда: це не твоє завдання та не твоя повинність» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). Бог точно розвінчав мій стан. Останнім часом я жила в розпачі та тривозі й постійно відчувала, що старію, маю слабке здоров’я і все забуваю, через що могла виконувати обов’язок із прийому лише деколи. Я хвилювалася, що з віком і погіршенням здоров’я не зможу виконувати свої обов’язки, і тому не буду спасенною. Здавалося, що хоч би як сильно я прагнула, усе це марно. Потопаючи в цьому стані зневіри, я не мала жодної мотивації читати Божі слова чи прагнути істини, і просто слідувала за всіма абияк. Тепер я усвідомила, що це були мої облудні погляди. Насправді ж, хоча літні люди фізично слабші, мають менше енергії та повільнішу реакцію, ніж молодь, їхня здатність розуміти істину та їхні розбещені характери такі самі, як і в молодих людей. Якщо вони прагнуть істини та долають свої розбещені характери, вони також можуть бути спасені. Через вік вплив суспільства на них сильніший, сатанинські отрути всередині глибші та більш укорінені, ніж у молоді, а різні традиційні уявлення та розбещені характери потребують більше часу для усвідомлення й аналізу. Наприклад, коли я бачила, як деякі брати й сестри виявляють розбещеність, я дивилася на них зверхньо, а в серці судила й принижувала їх. Це був зарозумілий характер. Хіба це не те, над чим я мала б розмірковувати й що мала б зрозуміти? Але я не розуміла Божих намірів. Я потопала в стані розпачу та тривоги й була млявою у своєму прагненні істини. Хіба ж це не було хибним розумінням Бога? Тепер я усвідомила, що незалежно від того, молода людина чи стара, якщо вона жадає істини та прагне її, Бог просвіщатиме та спрямовуватиме її. Бог поливає та забезпечує нас істиною незалежно від віку, і головне – чи шукаємо ми та чи готові докладати зусиль, щоб практикувати Божі слова. У цих словах Бог говорив саме про стани літніх людей, сподіваючись, що літні люди зможуть відкинути розпач і тривогу, зосередитися на прагненні істини, а не жити своїми уявленнями та фантазіями й не опускати рук. Але я постійно використовувала свій вік і погану пам’ять як виправдання, щоб не прагнути істини та потурати собі, і якби я продовжувала в тому ж дусі, то сама б лишилася ні з чим. Лише зрозумівши Божі наміри, я пробудилася і усвідомила: якщо я і далі перебуватиму в цьому заплутаному стані, скута своїми облудними та радикальними уявленнями, то врешті-решт не здобуду істину, і мене чекатиме лише загибель. Я подякувала Богу за Його слова втіхи та підбадьорення для нас, літніх людей, і за те, що Він вказав нам шлях, як прагнути істини. Це і є Божа любов до нас. Я не могла втратити рішучість прагнути істини; я мала правильно ставитися до себе, засвоювати уроки із ситуацій, які Бог упорядкував для мене, зосередитися на пошуку істини та пізнанні себе й досягти зміни характеру. Саме це я повинна була робити.
Зрозумівши це, я почала міркувати: «Чому раніше, виконуючи свої обов’язки, я щодня мала нескінченну енергію, а зараз, коли я постаріла і моє тіло слабне з кожним днем, моє серце сповнене негативу та розпачу, і я більше не хочу йти вперед? Що керує мною?». Під час свого пошуку я прочитала Божі слова: «Люди вірять у Бога, аби бути благословенними, отримати нагороду та вінець. Хіба цього немає в кожному серці? Є, і це факт. Хоча люди не часто говорять про це й навіть приховують свої мотиви й бажання отримати благословення, це бажання й мотив глибоко в серцях людей завжди були непохитні. Скільки б духовної теорії люди не розуміли, яким би досвідом чи знаннями вони не володіли, який би обов’язок вони не могли виконувати, скільки б страждань вони не перенесли або яку б ціну вони не заплатили, вони ніколи не полишають мотивацію до благословень, сховану глибоко в їхніх серцях, і завжди мовчки трудяться задля неї. Хіба це не те, що поховано найглибше в серцях людей? Як би ви почувалися щодо отримання благословень без цієї мотивації? Із яким ставленням ви б виконували свій обов’язок та слідували за Богом? Якими б стали люди в разі позбавлення від цієї мотивації отримувати благословення, прихованої в їхніх серцях? Можливо, багато людей стали б негативно налаштованими, а дехто втратив би мотивацію у виконанні своїх обов’язків. Вони втратили б інтерес до своєї віри в Бога, так, неначе їхня душа зникла. Вони виглядали б так, ніби у них вирвали серце. Ось чому Я кажу, що мотивація щодо здобуття благословень – це щось, приховане глибоко в серцях людей. Можливо, виконуючи свій обов’язок або живучи життям церкви, вони відчувають, що здатні зректися своїх сімей і з радістю повністю присвятити себе Богу, і що тепер вони знають про свою мотивацію отримувати благословення, і відкинули цю мотивацію вбік, і вона більше не керує ними й не обмежує їх. Тоді вони думають, що в них більше немає мотивації отримувати благословення, але Бог вважає інакше. Люди дивляться на речі лише поверхово. Без випробувань вони почуваються добре відносно власного стану. Якщо вони не залишають церкву або не заперечують ім’я Боже і наполегливо повністю присвячують себе Богу, вони вірять, що змінилися. Вони відчувають, що у виконанні свого обов’язку ними більше не рухає особистий ентузіазм або миттєві пориви. Натомість вони вірять, що можуть прагнути до істини та що вони можуть постійно шукати істину й практикувати її, виконуючи свій обов’язок, щоб їхні розбещені характери були очищені, і щоб вони досягли справжніх змін. Втім, коли трапляються речі, безпосередньо пов’язані з місцем призначення й результатом людей, як вони поводяться? Істина відкривається у всій своїй повноті» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Шість показників зростання життя). Розмірковуючи над Божими словами, я нарешті зрозуміла: причина, чому я загрузла в розпачі й тривозі та опустила руки, полягала в тому, що я відчувала, ніби старію і в майбутньому не зможу виконувати жодних обов’язків, і не матиму жодної надії на спасіння чи отримання благословень. Тому я жила в негативі й опиралася Богу. У минулому я могла йти на жертви, присвячувати себе та бути повністю зануреною у свої обов’язки, і навіть коли хворіла, я виконувала обов’язки з радістю. Я думала, що поки можу виконувати свої обов’язки, у мене є надія бути спасеною Богом. Але згодом мої хвороби загострилися, а здоров’я погіршувалося з кожним днем, і стало ймовірним, що я навіть не зможу виконувати обов’язок із прийому. Я відчула, що в мене немає надії на благословення, що віра в Бога здається безглуздою і що мені було б краще просто насолоджуватися життям. Тож я гаяла дні за переглядом телевізора, припинила прагнути істини, а моє ставлення до віри стало млявим. У чому ж полягала моя щира віра в Бога? Я виконувала обов’язки не для того, щоб прагнути істини й задовольняти Бога. Натомість я використовувала виконання своїх обов’язків, щоб спробувати торгуватися з Богом заради хорошого фіналу та місця призначення, і щойно я повірила, що не отримаю благословень, то опустила руки. Це було спричинено моїми неправильними намірами та поглядами на віру. Я подумала про тих, хто щиро присвячує себе Богові та прагне істини. Коли вони стикаються з болісними випробуваннями, вони теж можуть хвилюватися про свій фінал та місце призначення, але вони здатні молитися Богу й шукати істину, щоб подолати свої проблеми, і з радістю присвячують себе Богові, не просячи жодної винагороди. Вони просто виконують свої обов’язки, щоб свідчити про Бога та задовольняти Його. А як щодо мене? Хоча я вірила в Бога багато років, я не шукала зміни характеру й не розмірковувала над тим, як багато істини я практикувала, я не замислювалася над тим, чи виконала я свої обов’язки та зобов’язання, а була зосереджена лише на пошуку благословень. Коли біль посилився і я подумала, що не зможу отримати благословення, я піддалася відчаю. У чому ж полягала моя справжня щирість до Бога? Усі мої минулі жертви та присвячення були лише заради здобуття благословень і вигод – це були просто спроби торгуватися з Богом і обманювати Його. Я була справді ницою! Я згадала Павла, який мандрував морями й землями, щоб проповідувати Євангеліє, і який виконав велику роботу. Однак його наміри у виконанні обов’язків зводилися до отримання благословень і вінця, і зрештою його характер не змінився. Він навіть відкрито висував претензії Богу, вимагаючи вінця праведності. Він образив Божий характер, і Бог відсіяв та покарав його. Озираючись на себе у світлі цього, я побачила, що моєю метою щодо виконання обов’язків було мати хороший фінал і місце призначення, і що мої наміри щодо обов’язків були неправильними. Хоч би скільки обов’язків я виконувала, те, що мій розбещений характер залишався незмінним, усе одно викликало б у Бога відразу до мене. Я подумала про те, як багато Бог сказав, щоб спасти нас від шкоди сатани, говорячи з такою наполегливістю та щирістю, і все це в надії, що ми підемо шляхом прагнення істини. Але в мене не було жодної щирості до Бога. Я була геть позбавлена совісті й розуму! Усвідомивши це, я помолилася Богу: «Боже, я вірю в Тебе понад двадцять років, але я не присвячувала себе Тобі щиро. Я егоїстична, ница, і мені бракує людськості. Я така розбещена, але Ти не знехтував мною і далі спасаєш мене. Я готова відмовитися від своїх неправильних намірів і належно виконувати свої обов’язки!».
Після цього я прочитала Божі слова: «Боже бажання полягає в тому, щоб кожну людину було вдосконалено, зрештою здобуто Ним, повністю очищено Ним і щоб вона стала однією з людей, яких Він любить. Неважливо, чи кажу Я, що ви нерозвинені чи маєте низький духовний рівень: усе це факт. Однак, такі Мої слова не доводять, що Я маю намір покинути вас, що Я втратив надію на вас і тим паче що Я не хочу вас спасати. Сьогодні Я прийшов виконувати роботу вашого спасіння, тобто робота, яку Я виконую, є продовженням роботи спасіння. У кожної людини є шанс бути вдосконаленою: за умови, що ти цього хочеш, за умови, що ти прагнеш, зрештою ти будеш здатен досягти цього результату, і ніхто з вас не буде покинутим. Якщо в тебе низький рівень, Мої вимоги до тебе відповідатимуть твоєму низькому рівню; якщо в тебе високий рівень, Мої вимоги до тебе відповідатимуть твоєму високому рівню; якщо ти нетямущий і неграмотний, Мої вимоги до тебе відповідатимуть цьому; якщо ти грамотний, Мої вимоги до тебе відповідатимуть тому факту, що ти грамотний; якщо ти літній, Мої вимоги до тебе відповідатимуть твоєму віку; якщо ти можеш виконувати обов’язок із прийому, Мої вимоги до тебе відповідатимуть цьому; якщо ти кажеш, що не можеш виконувати обов’язок із прийому, а можеш лише виконувати певну функцію – чи проповідувати Євангеліє, чи піклуватися про церкву, чи займатись іншими загальними справами, – то вдосконалення Мною тебе відповідатиме функції, яку ти виконуєш» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Відновлення нормального життя людини та приведення її до чудового місця призначення). «Я визначаю місце призначення кожної людини не за віком, старшинством чи обсягом страждань, і тим паче не за тим, наскільки вона жалюгідна, а за тим, чи володіє вона істиною. Немає іншого вибору, крім цього. Ви мусите розуміти, що всі, хто не слідує волі Бога, будуть покарані без жодного винятку. Це те, чого не може змінити жодна людина. Тож усі, хто покараний, покарані таким чином через праведність Бога й у відплату за свої численні лихі вчинки» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Підготуй достатньо добрих учинків для свого місця призначення). З Божих слів я зрозуміла, що Божа робота не міряє всіх однією міркою, і Він не змушує нікого робити щось понад їхні можливості. Натомість Бог ставить вимоги відповідно до фактичної ситуації та обставин кожної людини. Якщо людина старша, Він ставить вимоги відповідно до її віку, а якщо людина має низький рівень, Він ставить вимоги відповідно до її рівня. Якщо ми прагнемо істини та добре виконуємо свої обов’язки згідно з принципами, усі ми маємо можливість бути спасеними. Водночас я також зрозуміла, що Боже визначення фіналу людини не ґрунтується на її віці чи здатності йти на жертви, і що найважливіше – чи прагне людина істини та чи зазнає змін у своєму характері. Хоча моє здоров’я було не таким міцним, як колись, Бог не покинув мене, і церква досі розпоряджалася, аби я виконувала обов’язки в міру моїх можливостей, зважаючи на мій фізичний стан. Можливо, моє здоров’я погіршиться ще більше, і я не зможу виконувати жодних значних обов’язків, але я зможу шукати істину, щоб подолати свої розбещені характери, а якщо брати й сестри перебуватимуть у поганих станах, я також зможу знайти Божі слова, щоб підтримати їх і побесідувати з ними. Я також зможу проповідувати Євангеліє людям навколо себе. Не те щоб зовсім не було обов’язків, які я можу виконувати. До того ж, хоча я була літньою і мала слабке здоров’я, мій розум залишався ясним, вуха ще чули й могли слухати Божі слова, очі все ще могли читати Божі слова, а рот усе ще міг говорити й проводити бесіди. Поки я прагнула істини, у мене була надія бути спасеною Богом. У минулому я не шукала істини й постійно потопала в розпачі та тривозі, бажаючи отримати благословення, і я змарнувала час, який могла б присвятити прагненню істини. Як же це було марно!
Пізніше, завдяки нагадуванню братів і сестер, я нарешті усвідомила, що думка «Поки я виконую свій обов’язок, я отримуватиму благословення і буду спасенною» – це облудний погляд. Бог говорить: «Немає жодного зв’язку між обов’язком людини й тим, чи отримує вона благословення, чи її спіткає горе. Обов’язок – це те, що людина повинна виконувати; це її послане небом покликання, і їй слід виконувати його, не шукаючи винагороди, а також без жодних умов або відмовок. Тільки це можна називати виконанням свого обов’язку. Отримання благословень означає благословення, якими людина насолоджується, коли є вдосконаленою після того, як пережила суд. Коли людину спіткає горе – це покарання, яке вона отримує, коли її характер не змінюється після того, як вона пройшла через кару й суд, тобто коли вона не є вдосконаленою. Але незалежно від того, чи створені істоти отримують благословення, чи їх спіткає горе, вони мають виконувати свій обов’язок добре, роблячи те, що вони повинні робити, і роблячи те, на що вони здатні; це – найменше, що має робити людина, людина, яка прагне до Бога. Тобі не слід виконувати свій обов’язок заради отримання благословень, і тобі не варто відмовлятися виконувати свій обов’язок через страх, що тебе спіткає горе» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Різниця між служінням утіленого Бога й обов’язком людини). Божі слова дали мені зрозуміти, що виконання мого обов’язку не має нічого спільного з отриманням благословень. Це не означає, що я можу отримати благословення, бо виконую свій обов’язок, беру на себе більше обов’язків або переношу більше страждань. Це був мій облудний погляд. Я – створена істота, Бог – Творець, і мій обов’язок – це те, що я маю виконувати. Тож я повинна слухати Божі слова й виконувати свій обов’язок. Тільки через виконання мого обов’язку моя розбещеність може бути виявлена, і лише тоді я матиму шанс пізнати себе, позбутися своєї розбещеності та бути спасеною Богом. Хоча би скільки обов’язків я виконувала, якщо я не прагну істини й моє життя-характер зовсім не змінюється, я все одно буду відсіяна Богом. Я згадала Петра, який прагнув істини під час виконання свого обов’язку й зосередився на зміні характеру. Він виконував свій обов’язок виключно для того, щоб задовольняти Бога. Він не мав жодних домішок чи особистих намірів і не намагався торгуватися з Богом, і хоч би як Бог випробовував його й переплавляв, Петро був покірним навіть до смерті. Оскільки він ішов шляхом прагнення істини, він зрештою здобув Боже схвалення. Я мала наслідувати приклад Петра й прагнути зміни характеру. Тепер, оскільки я можу приймати зібрання, я робитиму це в міру своїх можливостей. Якщо одного дня я серйозно захворію і не зможу відвідувати зібрання чи виконувати свої обов’язки, я все одно підкорюся Божому володарюванню та впорядкуванням і не буду нарікати на Бога чи звинувачувати Його. Озираючись назад, я побачила, що змогла прийняти Божу роботу останніх днів, зрозуміти так багато істин і таємниць, насолоджуватися таким великим забезпеченням Божого слова й прийняти Божий суд і кару, щоб пізнати свій розбещений характер. Усе це показало мені, що саме Бог крок за кроком вів мене туди, де я є зараз, і що я отримала так багато Божої любові та благодаті! Маючи це розуміння, я більше не почувалася скованою чи зв’язаною своїм негативним станом.
Завдяки цьому досвіду я усвідомила, що Бог – праведний, і що незалежно від того, літня людина чи молода, Бог виявляє до неї однакову благодать, і що якщо ми прагнемо істини, ми можемо отримати Боже спасіння. У минулому я завжди відчувала, що через свій вік і численні хвороби я не буду прийнятою Богом, якщо не зможу виконувати свої обов’язки. Але це були лише мої уявлення та фантазії, які не узгоджувалися з Божими намірами. Відтепер, хоч би яким було моє здоров’я, я зосереджуся на прагненні істини, покірно коритимуся Божим влаштуванням і впорядкуванням і в міру своїх можливостей виконуватиму свої обов’язки, щоб віддячити за Божу любов.