Лі Чунь, Китай

Одного дня в лютому 2022 року церковний лідер попросив мене написати оцінку про У Цзюня. Я злякався й подумав: «Церква зараз проводить роботу з очищення. Невже вони збирають оцінки про У Цзюня, щоб вичистити його?». У той момент у моїй голові промайнули сцени нашого спілкування. У 2019 році У Цзюнь виконував обов’язок, пов’язаний із текстами, а я відповідав за роботу з текстами в церкві. Тоді він часто безкінечно сперечався зі своїм братом-напарником через дрібниці. Під час зібрань він просив нас розсудити їхні суперечки. Ми бесідували з ним, переконуючи його не аналізувати надмірно ситуацію, а приймати її від Бога та засвоювати уроки. Однак він відмовився це приймати й надалі поводився так само. У той період кожне зібрання зводилося до розв’язання його проблем, і ми не могли проводити нормальні бесіди. Це сильно заважало як церковному життю, так і церковній роботі. Оскільки У Цзюнь не шукав істини, постійно сперечався про те, хто має рацію, а хто ні, і не приймав настанов чи допомоги інших, зрештою його відсторонили від обов’язку. У 2021 році я відповідав за євангельську роботу в кількох церквах. На той час У Цзюнь був євангельським працівником у церкві й дуже підтримував євангельського диякона Лі Чена. Лі Чен не виконував роботу по-справжньому, тому лідери попросили братів і сестер надати оцінку про нього, але У Цзюнь сказав братам і сестрам: «Якщо хтось скаже щось погане про Лі Чена, я з ним розберуся!». Згодом лідери відсторонили Лі Чена згідно з принципами. У Цзюнь був украй незадоволений цим і жив у стані опору, поводився зверхньо й ішов наперекір. Під час обговорення євангельської роботи він ображався й мовчав. Кілька разів він навіть випліскував своє невдоволення під час зібрань, ще до того, як усі прийшли, кажучи: «Лідери обговорюють роботу лише з братом, з яким я співпрацюю, і не звертаються до мене. Тепер я навіть не знаю, чи не відсторонили мене!». Тоді я нагадав йому, що він надмірно все аналізує, і порадив прийняти це від Бога, засвоїти уроки та зосередитися на розмірковуванні над собою. Але він не лише відмовився це приймати, а й сперечався та виправдовувався. Невдовзі його відсторонили, але він не мав достатнього самопізнання й далі створював проблеми та здіймав галас. Він також засуджував лідерів, стверджуючи, що вони не знають, як виконувати свою роботу. У нього було багато інших подібних проявів поведінки.

Розмірковуючи над цим, я згадав Божі слова: «Хіба це не огидно, що деякі люди люблять чіплятися до дрібниць і заходити в глухі кути щоразу, коли з ними щось трапляється? Це велика проблема. Люди з ясним розумом не зроблять такої помилки, але такими є абсурдні люди. Вони завжди беруть собі в голову, буцімто інші люди ускладнюють їм життя, що інші зумисне створюють їм труднощі, тому вони повсякчас ворогують з іншими людьми. Хіба це не збочення? Коли йдеться про істину, вони не докладають зусиль, коли з ними щось трапляється, вони вважають за краще чіплятися до неважливих речей, вимагати пояснень, намагатися зберегти обличчя, і вони завжди використовують людські рішення в підході до цих справ. Це найбільша перешкода для життя-входження. Якщо ти так віриш у Бога або практикуєш у такий спосіб, ти ніколи не досягнеш істини, тому що ти ніколи не постаєш перед Богом. Ти ніколи не постаєш перед Богом, щоб отримати все, що Бог призначив для тебе, і ти не використовуєш істину в підході до цього, а натомість використовуєш людські рішення в підході до справ. Тому в очах Божих ти занадто далеко відбився від Нього. Не тільки твоє серце віддалилося від Нього, а й усе твоє єство не живе в Його присутності. Саме такими Бог вважає тих, хто завжди надмірно все аналізує й чіпляється до дрібниць. … Я кажу вам, що незалежно від того, який обов’язок виконує віруюча в Бога людина – чи вона займається зовнішніми справами, чи виконує обов’язок, який стосується різної роботи або сфер діяльності дому Божого, – якщо вона не постає часто перед Богом і не живе в Його присутності, і не наважується прийняти Його проникливе спостереження, і не шукає істини від Бога, то така людина маловір, і вона нічим не відрізняється від невіруючого» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Тільки часто живучи перед Богом, можна мати з Ним нормальні стосунки). З Божих слів я зрозумів, що кожен, хто надмірно аналізує людей і речі та сперечається про те, хто правий, а хто ні, завжди тримаючись власної думки й будучи переконаним у своїй правоті, не приймаючи речей від Бога та не шукаючи істини, не є щирим віруючим у Бога. По суті, така людина – маловір. У світлі розвінчення Божих слів я подумав: «У Цзюнь саме такий. Якщо я правдиво напишу про його поведінку, скоріше за все, що його вичистять». Щойно я подумав про написання оцінки про нього, мені на думку спали сцени, як він допомагав мені в минулому. Тоді я вірив у Бога протягом двох-трьох років, моя дружина померла й удома виникли труднощі, через що я впав у негативний стан. Тоді я перестав читати Божі слова, співати гімни й навіть не відвідував зібрання. Понад місяць я жив у цілковитій темряві й навіть мав думки про те, що не хочу більше жити. Дізнавшись про мою ситуацію, У Цзюнь неодноразово бесідував зі мною, пропонуючи допомогу та підтримку. Щоразу він повертався додому дуже пізно. Я був глибоко зворушений його вчинками. Через деякий час я поступово вийшов зі свого негативного стану. Саме У Цзюнь допоміг мені, коли я був найбільш негативно налаштований і переживав найболісніші часи. Згадуючи це, я відчував ще більшу вдячність до нього. Я подумав: «Коли він раніше допомагав мені й підтримував мене, це було для того, щоб привести мене до Бога. Тепер, якщо я напишу йому оцінку, це вплине на те, вичистять його із церкви чи ні. Якщо У Цзюня справді вичистять, і він дізнається, що це я викрив його, він обов’язково скаже, що я невдячний. Як я тоді зможу дивитися йому в очі?». Подумавши про це, я нещиро написав: «Останнім часом я мало спілкувався з У Цзюнем, ми відвідали разом лише кілька зібрань, і я мало що про нього знаю».

За кілька днів я отримав ще одного листа від церковного лідера з проханням написати про поведінку У Цзюня. Я подумав: «Лідер продовжує просити мене написати оцінку про У Цзюня. Якщо я напишу про всі його вчинки, то разом з інформацією від інших братів і сестер, дуже ймовірно, що його характеристика як маловіра буде цілком обґрунтованою. Церква очищає людей на основі їхніх постійних проявів. Добра людина не буде несправедливо засуджена, а зла – не уникне покарання. Мені потрібно співпрацювати в роботі з очищення, яку проводить церква, і написати про його вчинки, інакше це означатиме, що я прикриваю та захищаю його». Але потім я подумав: «Якщо У Цзюня справді вичистять, як я зможу знову подивитися йому в очі? Якщо він дізнається, що це я написав оцінку, чи скаже він, що в мене немає совісті? Якщо дійде до цього, на мені буде тавро невдячного, і хто тоді захоче працювати чи спілкуватися зі мною?». Обміркувавши це, я захотів знайти можливість побесідувати з У Цзюнем перед тим, як писати оцінку. Тож я написав лише кілька коротких речень, не висловлюючи власної думки. Надіславши лист, я відчув певне занепокоєння: «Чи не ставлю я особисті стосунки вище за інтереси церкви?». Але потім я подумав, що, можливо, це не така вже й велика проблема, і що це не було надто великим порушенням принципів, оскільки моїм наміром було допомогти братові. Я подумав про це лише мить, а потім перемкнувся на інші справи. Через деякий час лідер у справах завітав до приймаючого будинку, де я зупинився. Побачивши мене, він відверто сказав: «Брате, тебе попросили написати оцінку про У Цзюня. Чому ти так довго із цим зволікаєш? Хіба ти не можеш просто бути чесною людиною і написати все повністю, до найменших деталей? Ти ж так затримуєш усю справу». Зіткнувшись із таким докором, я відчув глибокий сором і подумав: «Я затримую цю оцінку вже понад місяць, і цьому справді немає виправдання». Саме в цей момент я почав розмірковувати, намагаючись зрозуміти, якою була першопричина мого небажання правдиво написати оцінку.

Пізніше я прочитав два уривки з Божих слів, які безпосередньо стосувалися мого стану. Бог говорить: «У китайській традиційній культурі ідея про те, що на доброту слід відповідати вдячністю, – це один із класичних критеріїв оцінки моральності чи аморальності поводження людини. Один зі стандартів при оцінюванні того, добра чиясь людськість чи погана та наскільки моральним є поводження людини, – це те, чи віддячує вона за отриману ласку й допомогу, тобто чи це така людина, що з вдячністю відплачує за проявлену до неї доброту. У китайській традиційній культурі, та й у традиційній культурі людства загалом, це вважається важливою міркою морального поводження. Якщо хтось не розуміє, що на доброту слід відповідати вдячністю, і виявляє невдячність, то вважається, що ця людина безсовісна, з нею не варто мати справу, а всім іншим слід її зневажати, відкидати й гидувати нею. З іншого боку, якщо хтось розуміє, що на доброту слід відповідати вдячністю, тобто якщо він вдячний і всіма доступними засобами відплачує за отриману ласку й допомогу, то вважається, що в такої людини є совість і людськість. Якщо хтось отримує блага чи допомогу від іншої людини, але не відплачує їй або просто дякує на словах, та й годі, що подумає та інша людина? Може, вона збентежиться? Може, подумає: “Цей чолов’яга не заслуговує на допомогу: він недобра людина. Якщо він так реагує, коли я так сильно йому допоміг, то в нього немає ні совісті, ні людськості, і з ним не варто мати справу”? Якби тій іншій людині знову трапився хтось подібний, чи стала б вона йому допомагати? У неї як мінімум не виникло б такого бажання» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (7)). «Коли деякі люди опиняються в скруті чи небезпеці, а якась лиха людина допомагає їм порятуватися з біди, вони починають вважати, що та лиха людина насправді добра, і готові щось для неї зробити, щоб показати свою вдячність. Однак у таких випадках лиха людина зазвичай намагається втягнути їх у свої мерзенні справи та використати для скоєння поганих учинків. Якщо хтось не зуміє їй відмовити, це може бути небезпечно. Іноді люди в таких ситуаціях відчувають внутрішній конфлікт, бо думають, що коли вони не допоможуть цьому своєму лихому другові скоїти кілька поганих учинків, то це виглядатиме так, ніби вони недостатньо відповідають на його дружбу, але при цьому погані вчинки все одно йдуть проти їхньої совісті й розуму. Отже, люди опиняються перед дилемою. Це результат впливу ідеї з традиційної культури про віддяку за доброту: ця ідея сковує людей, зв’язує їх і бере під контроль. У багатьох випадках такі вислови з традиційної культури замінюють людині почуття совісті та нормальну здатність до суджень; природно, що вони впливають і на нормальний спосіб мислення людини та прийняття нею правильних рішень. Ідеї традиційної культури хибні та прямо впливають на погляди людини на речі, змушуючи її приймати погані рішення. З давніх-давен і до сьогодні безліч людей перебуває під впливом цієї ідеї, погляду та критерію морального поводження щодо віддяки за доброту. Навіть коли той, хто виявляє до них доброту, – це лиха чи погана людина, що примушує їх до мерзенних справ і поганих учинків, люди все одно йдуть проти власної совісті й розуму, сліпо підкоряючись “благодійнику”, щоб віддячити йому за доброту, і це призводить до багатьох жахливих наслідків. Можна сказати, що багато людей, потрапивши під вплив цього критерію морального поводження, який сковує, обмежує та зв’язує їх, сліпо й помилково дотримуються такого погляду щодо віддяки за доброту, і є велика ймовірність, що вони навіть допомагатимуть і сприятимуть лихим людям. Тепер, послухавши Моє спілкування, ви отримали чітке уявлення про таку ситуацію й можете визначити, що це нерозумна вірність, що при такій поведінці людина, вважай, не встановлює жодних меж і віддячує за доброту нерозважливо, геть не виявляючи розрізнення, і що ця поведінка не має ні сенсу, ні цінності. Люди бояться, що громада їх засудить, а люди гудитимуть, і тому неохоче присвячують своє життя віддяці за чужу доброту, навіть жертвуючи при цьому власним життям, а чинити так – це абсурдно й нерозумно. Цей вислів із традиційної культури не тільки давно сковує мислення людей, а й додає їхньому життю непотрібного гніту й незручностей, а також обтяжує їхні сім’ї додатковими стражданнями й тягарем. Багато людей, щоб віддячити за проявлену до них доброту, заплатило велику ціну: вони розглядають віддяку за доброту як суспільну повинність або власний обов’язок і можуть навіть покласти на це все життя. Вони вважають це чимось цілком природним і виправданим – обов’язком, від якого не можна ухилятися. Хіба такий погляд і спосіб дій не абсурдні й нерозумні? Вони повністю розкривають, наскільки люди нетямущі й непросвічені. У будь-якому разі цей вислів про моральне поводження – “На доброту слід відповідати вдячністю” – хоч і може відповідати людським уявленням, але не узгоджується з істиною-принципами. Він несумісний із Божими словами, і це неправильний погляд і спосіб дій» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (7)). З Божих слів я зрозумів, що думка про те, що на доброту слід відповідати вдячністю, є одним із критеріїв китайської традиційної культури для визначення того, чи є життя людини по-людськи моральним чи аморальним. Саме це традиційне культурне виховання перекрутило думки та погляди людей. Коли людина отримує послугу або допомогу від інших, якщо вона здатна з вдячністю відплатити за цю доброту, її вважають людиною із совістю та людськістю, що викликає схвалення інших. Інакше на неї вішають ярлик невдячної, позбавленої совісті та людськості, через що вона стикається зі зневагою з боку інших і суспільства, і навіть із відторгненням та ізоляцією. Озираючись назад, відколи я себе пам’ятаю, я перебував під впливом і виховувався на ідеях: «На доброту слід відповідати вдячністю» та «За краплю доброти плати бурхливим джерелом». Щоразу, коли я отримував послугу чи допомогу від інших, я думав про те, як зможу їм віддячити. Якщо я не міг зробити цього відразу, я знаходив можливість віддячити пізніше. Я вважав, що тільки якщо я так чинитиму, мене зможуть вважати людиною із совістю та людськістю, людиною з високими моральними якостями. Я завжди сприймав це твердження про моральне життя по-людськи як керівний принцип того, як жити у світі як людина, використовуючи його для встановлення стандартів і регулювання своїх слів та вчинків. Наприклад, мій зять допоміг мені переїхати з гір у передмістя, а також допоміг створити сім’ю. Тому я вважав його великим благодійником, ніколи не забуваючи про доброту, яку він виявив до мене. На кожне свято чи урочистість я приходив до нього з подарунками. Тільки роблячи це, я відчував спокій, вірячи, що саме це й означає бути доброю людиною із совістю. Почавши вірити в Бога, я продовжував діяти та жити як людина відповідно до цього стандарту морального життя по-людськи, який полягав у тому, що на доброту слід відповідати вдячністю. Коли я був найслабшим і найбільш негативно налаштованим, саме У Цзюнь невтомно приходив, щоб побесідувати зі мною, допомагаючи мені й підтримуючи мене. Тому я вважав його своїм благодійником і боявся, що якщо напишу оцінку, яка викриє його, це принесе мені погану славу людини невдячної та позбавленої совісті. Через це я не бажав правдиво писати про його вчинки. Я навіть брехав і діяв лукаво, використовуючи відмовку: «Останнім часом я мало спілкувався з У Цзюнем, ми відвідали разом лише кілька зібрань, і я мало що про нього знаю», щоб приховати факти. Коли лідер знову попросив мене написати оцінку, я написав її недбало, згадуючи лише дрібниці, та навіть не висловлюючи жодної чіткої думки. Я чудово знав, що У Цзюнь не приймав істину й був схильний надмірно аналізувати людей і речі, що переривало як церковне життя, так і церковну роботу, і заважало їм. Тому мені слід було написати факти прямо й чесно, суворо дотримуючись істини, проте, щоб віддячити за його доброту, я зволікав і діяв усупереч своїй совісті. Я був справді бунтівничим! Лише тоді я усвідомив, що життя за традиційною культурною ідеєю «На доброту слід відповідати вдячністю» спонукало мене чинити речі, які суперечили принципам і були бунтом проти Бога, через що Він відчув до мене огиду й відразу. Мені потрібно було терміново шукати істину, щоб вирішити цю проблему.

Під час свого пошуку я прочитав ще деякі Божі слова: «Твердження про моральне поводження на кшталт “На доброту слід відповідати вдячністю” не вказують людям, якими конкретно є їхні повинності в суспільстві та серед людства. Натомість ці твердження виступають способом зобов’язати чи змусити людей діяти й думати певним чином, хочуть вони цього чи ні, незалежно від обставин і контексту, у якому хтось виявляє до людини акт доброти. У стародавньому Китаї було багато прикладів того, як люди віддячували за доброту. Наприклад, один хлопчик-жебрак помирав із голоду, і його взяла до себе сім’я, яка годувала його, вдягала, навчала бойовим мистецтвам і давала йому всілякі знання. Вони дочекалися, поки він виросте, а потім почали на ньому заробляти, посилаючи коїти зло, вбивати людей і робити те, чого він не хотів. Якщо подивитися на його історію у світлі всіх тих благ, які він отримав, то, спасши його, та сім’я зробила добру справу. Але якщо взяти до уваги те, що його примушували робити пізніше, яка ця справа була насправді – добра чи погана? (Погана.) Але під впливом нав’язаних людям тверджень із традиційної культури на кшталт “На доброту слід відповідати вдячністю” люди не можуть цього розрізнити. На перший погляд здається, ніби в того хлопчика не було іншого вибору, крім як коїти зло та кривдити людей, стати вбивцею – тобто робити те, чого більшість людей не хотіла б чинити. Але хіба, коячи ці погані речі й убиваючи за наказом свого пана, у глибині душі він це робив не тому, що хотів віддячити пану за доброту? Зокрема, китайська традиційна культура нав’язує людям такі ідеї, як “На доброту слід відповідати вдячністю”, що впливають на людей і контролюють їх, а люди нічого не можуть із цим зробити. Безперечно, ці ідеї обмежують те, як люди діють, і наміри й мотивації, що стоять за їхніми діями. Коли той хлопчик опинився в такій ситуації, якою була б його перша думка? “Ця сім’я спасла мене та виявила до мене доброту. Мені не можна бути невдячним, я мушу відплатити за їхнє добро. Я завдячую їм життям, тож я повинен присвятити його цій сім’ї. Я повинен робити все, що вони просять, – навіть коїти зло й убивати людей. Мені не можна роздумувати, добре це чи погано: я мушу просто віддячити за їхню доброту. Якби я цього не зробив, хіба я був би вартий називатися людиною?” Як наслідок, щоразу, коли та сім’я хотіла, щоб він когось убив або скоїв щось погане, він робив це без жодних вагань і застережень. Тож хіба все його поводження, дії й беззаперечний послух не були продиктовані ідеєю й поглядом, що “на доброту слід відповідати вдячністю”? Хіба він не слідував цьому критерію морального поводження? (Слідував.) Що ви бачите із цього прикладу? Цей вислів “На доброту слід відповідати вдячністю” добрий чи ні? (Ні, за ним не стоїть жодного принципу.) Насправді в людей, які віддячують за добро, є певний принцип, а саме “На доброту слід відповідати вдячністю”. Якщо хтось робить тобі добро, ти повинен відповісти добром. Якщо ти цього не зробиш, ти не людина, і якщо тебе за це засудять, тобі нічого буде сказати у своє виправдання. В іншому вислові говориться: “За краплю доброти плати бурхливим джерелом”, – але в цьому випадку до того хлопчика виявили не маленький акт доброти, а спасли йому життя, тому в нього було тим більше підстав віддячити власним життям за таку велику доброту. Він не знав, які межі та принципи мають бути при віддяці за доброту. Він вважав, що та сім’я дала йому життя, а він у відповідь мусив присвятити життя цій сім’ї та робити все, чого вони від нього вимагали, зокрема й убивати та коїти інші злочинні дії. У такому способі віддяки за добро немає жодних принципів і меж. Той хлопчик став поплічником лиходіїв і при цьому згубив себе. Чи правильно він учинив, отак віддячивши за добро? Звісно, що ні. Чинити так було нерозумно. Справді, ця сім’я врятувала йому життя, адже без них він помер би, – але при віддяці за доброту мають бути якісь принципи, межі й поміркованість. Ті люди врятували йому життя, але мета його життя полягає не в тому, щоб коїти зло. Сенс і цінність життя, місія людини полягають не в тому, щоб коїти зло й убивати, і людині не можна жити лише заради того, щоб віддячувати за добро. Той хлопчик помилково вважав, що сенс і цінність життя в тому, щоб із вдячністю відплачувати за проявлену до нього доброту. Це було дуже хибне розуміння. Хіба це був не наслідок впливу критерію морального поводження “На доброту слід відповідати вдячністю”? (Так і є.) Хіба вплив цього вислову про віддяку за доброту не звів того хлопця на манівці? Чи, може, той хлопець знайшов правильний шлях і принципи практики? Очевидно, що його звели на манівці: це ясно як день» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (7)). Божі слова дуже чіткі. Люди дотримуються морального стандарту в традиційній культурі, який полягає в тому, що на доброту слід відповідати вдячністю, і якщо інші виявили до них доброту, вони відчувають себе зобов’язаними без вагань віддячити за неї. Такий спосіб дій та життя по-людськи може легко призвести до втрати принципів і мінімальних стандартів. Іноді, намагаючись віддячити за доброту, люди можуть навіть скоювати злочини або чинити зло, ризикуючи власним життям. Це справді безглуздо! У світлі розвінчення Божих слів я порозмірковував над собою. Коли лідер попросив мене написати про вчинки У Цзюня, я чудово знав, що він постійно відкидав істину та заважав роботі церкви. Однак, намагаючись віддячити йому за доброту та уникнути тавра невдячного, позбавленого совісті, я зволікав і не викрив його, навіть попри власні докори сумління. У результаті я затримав усе більш ніж на місяць. Дім Божий вичищає маловірів та злих людей, щоб очистити церкву, створюючи гарне середовище та порядок для братів і сестер, щоб вони могли мати нормальне церковне життя. Таким є Божий намір. Але я, нехтуючи інтересами церкви та життям-входженням моїх братів і сестер, хотів залишити У Цзюня в церкві. Природа моїх дій насправді полягала в приховуванні та захисті маловіра, що давало йому повну свободу спричиняти завади та переривання в церкві. Те, що я робив, перешкоджало роботі з очищення церкви. Насправді я чинив зло та опирався Богу! Я втратив принципи та мінімальні стандарти життя по-людськи. Усе, що я робив, було лише сліпою відплатою за доброту. За своєю природою це було схоже на те, як жебрак чинить лихі вчинки, наприклад убивство, щоб віддячити за доброту. Це було справді безглуздо! Тієї миті я нарешті усвідомив, що сатана використовує вислови з традиційної культури щодо морального життя по-людськи – вислови, які люди зазвичай вважають хорошими, – щоб вводити їх в оману та розбещувати. Це надзвичайно підступно та нечестиво!

Згодом я розмірковував над тим, чому думка про те, що на доброту слід відповідати вдячністю, є неправильною. Тоді я прочитав такі Божі слова: «Суспільні повинності й зобов’язання, які людина здатна виконувати, вчинки, на які вона має бути інстинктивно здатна та які мусить робити, а також прості акти служби, корисні та благотворні для інших, – усе це аж ніяк не можна вважати добротою, бо в усіх цих випадках людина лише простягає руку допомоги. Надавати допомогу тому, хто її потребує, у відповідний час і у відповідному місці – це цілком нормальне явище, та ще й повинність кожного представника людського роду. Це просто така повинність і обов’язок. Бог дав ці інстинкти людям, коли створив їх. Які інстинкти Я маю на увазі? Я маю на увазі людську совість і розум. … Так само люди здатні виконувати й свої обов’язки та повинності в Божому домі, і це мусить робити кожен, хто має совість і розум. Отже, для людини допомога іншим людям і доброта до них – це щось інстинктивне, що майже не вимагає зусиль, і люди цілком на це здатні. Немає потреби підносити це до рангу доброти. Однак багато людей прирівнює допомогу від інших до доброти, постійно про неї говорить і віддячує за неї, вважаючи, що коли вони цього не роблять, то вони безсовісні. Якщо такі люди не віддячують за допомогу, то зневажають себе, гидують собою та навіть переживають, що громадська думка їх ганитиме. Чи потрібно таким перейматися? (Ні.) Багато людей не може побачити далі цього, і це питання постійно їх обмежує. Оце і є нерозуміння істини-принципів. Наприклад, якби ти пішов із другом у пустелю й у нього закінчилася вода, ти б неодмінно поділився з ним своєю водою й не дав йому просто померти від спраги. Ти зробив би це, навіть знаючи, що однієї пляшки води вистачить на вдвічі менше часу, якщо з неї питиме двоє людей. А чому ти поділився б водою з другом? Тому що не зміг би пити воду, поки твій друг стоїть поруч спраглий: ти просто не витримав би виду його страждань. Чому ж ти не витримав би виду того, як твій друг страждає від спраги? Через твоє почуття совісті. Навіть якби ти не хотів виконувати таку повинність і зобов’язання, через власну совість тобі несила вчинити інакше: якщо ти не допоможеш, це тебе бентежитиме. Хіба все це – не результат людських інстинктів? Хіба все це не визначається людською совістю й розумом? А якби друг сказав: “У тій ситуації ти поділився зі мною водою, і тепер я винен тобі борг вдячності!” – хіба це теж не було б хибно? Доброта тут ні до чого. Якби це в тебе закінчилася вода, а друг мав людськість, совість і розум, він би теж поділився з тобою своєю водою. Це просто базова суспільна повинність, базові соціальні відносини між людьми. Усі ці найбазовіші суспільні стосунки, повинності й зобов’язання виникають завдяки почуттю совісті людини, її людськості й інстинктам, якими Бог наділив людину, коли її створював. За нормальних обставин ні батькам, ні суспільству не доводиться прищеплювати людині ці речі, не кажучи вже про те, щоб інші люди постійно її напучували та казали таке робити. Учити цьому потрібно лише тих людей, кому бракує совісті й розуму чи нормальних когнітивних здібностей, – наприклад, розумово відсталих або недотеп, – і нетямущих, упертих людей із низьким духовним рівнем. Людей із нормальною людськістю не треба такому вчити: це й так притаманно всім, хто має совість і розум. Тому недоречно сильно перебільшувати, називаючи якусь форму поведінки чи вчинок проявом доброти, якщо вони були просто інстинктивні й узгоджувались із совістю й розумом» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (7)). «Якщо Бог хоче тебе спасти, то спочатку подякуй Йому та прийми це як поміч від Бога, чиїми б послугами Він для цього не користувався. Не можна бути вдячним виключно людям, не кажучи вже про те, щоб на знак подяки віддати комусь своє життя. Це велика помилка. Вкрай важливо, щоб твоє серце було вдячне Богові й ти приймав допомогу як послану Богом» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (7)). Розмірковуючи над Божими словами, я усвідомив, що допомога іншим – це інстинкт, даний людям Богом під час їхнього створення. Кожен, хто має совість і розум, здатний на це. Це простий акт надання послуги, і його не можна вважати добротою. Наприклад, коли У Цзюнь допомагав мені й підтримував мене під час моєї слабкості, це не було добротою, тому що на той час він був церковним лідером, і допомога та підтримка слабких братів і сестер були його обов’язком і відповідальністю. Щобільше, навіть якби він не був церковним лідером, маючи совість і розум, він також запропонував би допомогу та бесіду, побачивши, що брат або сестра перебуває в негативному або слабкому стані. До того ж покращення мого стану було насамперед результатом того, що Божі слова подіяли на мене. Я повинен бути вдячним за Божу любов і виконувати свій обов’язок, щоб задовольнити Бога та віддячити Йому, а не постійно думати про доброту У Цзюня і про те, як йому відплатити. Тепер, коли мене попросили написати оцінку про У Цзюня, я мав практикувати істину, бути чесним і писати все правдиво. Церква оцінить і охарактеризує його на основі принципів. Навіть якщо врешті-решт його вичистять, це буде наслідком його постійних вчинків, що полягали в надмірному аналізуванні людей і речей, відкиданні істини, а також перериванні церковної роботи й завадам їй. Це був би Божий праведний характер, який зійшов на нього. Після цього я покаявся і помолився Богу: «О Боже, коли я писав про вчинки У Цзюня, я не був чесним. Я написав усе недбало, брехав і лукавив, затримуючи роботу з очищення. Мої вчинки викликали в Тебе огиду й відразу. О Боже, я волію повернутися до Тебе й правдиво написати про вчинки У Цзюня. Прошу, проникливо спостерігай за моїм серцем». Згодом я склав оцінку й передав її церковному лідеру. Пізніше У Цзюня охарактеризували як маловіра й вичистили із церкви. Почувши цю новину, я відчув себе винним і картав себе. Я побачив, як моя нездатність практикувати істину затримала роботу з очищення.

Завдяки цьому досвіду я чітко побачив, що ідея «На доброту слід відповідати вдячністю» не є чимось позитивним, і хоч би як добре її дотримувалися, це не є практикуванням істини, а навпаки, є несумісною з істиною. У майбутньому мені потрібно практикувати відповідно до Божих вимог, дивлячись на людей і речі, а також діючи й живучи по-людськи згідно з Божими словами. Дякувати Богу!