Ї Шань, Китай

У 2003 році я прийняла роботу Всемогутнього Бога в останні дні. Я була неймовірно щаслива, адже наш довгоочікуваний Господь Ісус нарешті повернувся. Після цього я активно пішла проповідувати Євангеліє. Я хотіла поділитися цією чудовою новиною з більшою кількістю людей, які прагнуть Божої появи. Незалежно від того, як релігійні люди перешкоджали мені, били чи лаяли мене, або як великий червоний дракон намагався переслідувати й заарештувати мене, я наполегливо проповідувала Євангеліє. Через деякий час пухлина молочної залози, яка була в мене багато років, дивом зцілилася без операції, дохід від нашого сімейного бізнесу потроївся, і відтоді я докладала ще більше зусиль під час виконання своїх обов’язків. Хоч би куди я йшла проповідувати Євангеліє, хай як далеко чи складно було, я робила це справді охоче. У 2012 році я служила лідеркою церкви й була дуже зайнята своїми обов’язками, тому вже якийсь час не була вдома. Одного дня дорогою на зібрання я зустріла свого сина. Він сказав, що в моєї онуки виявили злоякісну пухлину мозку, що вони витратили сотні тисяч юанів, але вилікувати її не вдалося, і що, за словами лікаря, їй лишилося жити лише два місяці. Моє серце тьохнуло, а в голові загуло: «Ох, як у такої маленької дівчинки могла з’явитися така хвороба?». Коли я приїхала додому, то побачила свою онуку: її голова була забинтована, одне око вже не бачило, але вона все одно танцювала перед телевізором. Мене накрила хвиля смутку, я просто не могла прийняти цю реальність і розридалася. Моїй онуці було лише три рочки, вона була сповнена життя. Невже її юне життя і справді мало обірватися? Моє серце сповнилося невимовним болем, і я поспішно запитала чоловіка, чи можемо ми відвезти її до найкращої лікарні, щоб її ще раз оглянули. Але чоловік відповів: «Це марно, уже занадто пізно, її не вилікувати, їй лишилося жити лише два місяці». Почувши слова чоловіка, тієї ночі я взагалі не могла заснути. Я думала: «Як моя онука могла захворіти на таку хворобу? Відтоді, як я повірила в Бога, я постійно виконую свої обов’язки й багато вистраждала. Чому Бог не захистив мою онуку? Чому на мене звалилося таке величезне випробування?». Що більше я про це думала, то болячіше мені ставало, і я більше не хотіла йти виконувати свої обов’язки. Я знала, що цей стан неправильний, тож помолилася Богові, щоб повстати проти себе, але в серці все ще сподівалася, що Бог зцілить мою онуку. Я згадала біблійну історію про те, як померла маленька дівчинка. Господь Ісус узяв її за руку, і вона ожила. Тож я помолилася й довірила свою онуку Богові. Я подумала, що маю поспішити й продовжувати виконувати свої обов’язки, вірячи, що якщо Бог побачить, наскільки сильно я жертвую і присвячую себе, Він, можливо, зцілить мою онуку. Я також сказала синові й чоловікові більше молитися за неї.

Тоді у своєму серці я дуже сподівалася на одужання онуки й не могла перестати думати про неї під час виконання своїх обов’язків. Спогади про те, якою жвавою і милою вона була, постійно проносилися в моїй голові, наче фільм. Хоч я і продовжувала виконувати свої обов’язки, у мене вже не було того ж відчуття ноші, як раніше. А особливо коли я згадувала, якою милою була моя онука і що їй лишилося жити лише два місяці, моє серце боліло так, ніби його різали ножем. Я не могла спати ночами й часто починала плакати, навіть не усвідомлюючи цього. Я жила в слабкості й негативному стані, була неефективною у своєму обов’язку та усвідомлювала, що мій стан небезпечний. Я знала, що якщо швидко все не зміню, то втрачу роботу Святого Духа. Тож я постала перед Богом і помолилася: «Боже, моя онука так тяжко хвора, і мені дуже боляче. Прошу, захисти моє серце й просвіти мене, щоб я зрозуміла Твій намір». Пізніше я прочитала уривок із Божих слів: «Коли люди зазнають випробувань, для людей нормально бути слабкими, бути негативними всередині, не розуміти Божих намірів чи не мати ясності щодо шляху практики. Але в будь-якому разі ти мусиш мати віру в Божу роботу й, подібно до Йова, не заперечувати Бога. Хоча Йов був слабким і прокляв день власного народження, він не заперечував, що все, чим володіють люди після свого народження, було даровано Єговою, і що Єгова також є Тим, Хто це забере. Яким би випробуванням його не піддали, він зберіг це переконання. Якої б переплавки ви не зазнавали через Божі слова у вашому досвіді, загалом, те, чого Бог хоче, – це ваша віра й боголюбне серце. Те, що Він удосконалює, працюючи таким чином, – це віра, любов і рішучість людей. Бог виконує роботу вдосконалення над людьми, а вони не здатні бачити її, не здатні до неї торкнутися; за таких обставин необхідна віра. Коли чогось не видно неозброєним оком, необхідна віра. Коли ти не можеш відпустити власні уявлення, необхідна віра. Коли ти не маєш ясності щодо Божої роботи, від тебе вимагається мати віру, зайняти тверду позицію та бути непохитним у своєму свідченні. Коли Йов дійшов до цього, Бог явився йому та заговорив до нього. Тобто лише коли ти матимеш віру, то зможеш побачити Бога. Коли ти матимеш віру, Бог тебе вдосконалить, а якщо ти не матимеш віри, Він не зможе цього зробити» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Ті, хто має бути вдосконалений, повинні пройти переплавку). Розмірковуючи над Божими словами, я зрозуміла, що Бог допустив хворобу моєї онуки, і що це було випробування від Нього, щоб удосконалити мою віру. Я згадала Йова. Він знав, що все його багатство й усе, що він мав, дав Бог, і що для Бога було абсолютно природним і виправданим все це забрати. Коли Бог послав йому випробування, Йов радше прокляв день свого народження, ніж став скаржитися на Бога. І він сказав: «Єгова дав, і Єгова забрав; хай благословенним буде ім’я Єгови» (Йов 1:21). Він мав справжню віру й віддав своє життя Богові, дозволивши Йому все влаштовувати. Людськість Йова була такою праведною і доброю. Я подумала про себе. Раніше я із завзяттям виконувала свій обов’язок. І хоч би скільки я страждала, проповідуючи Євангеліє, і хоч би як релігійний світ чи великий червоний дракон намагалися мене переслідувати й засуджувати, я ніколи не ставала негативно налаштованою. Натомість я просто продовжувала проповідувати Євангеліє і йшла на жертви, як завжди. Але це не була справжня віра. Так було тому, що відтоді, як я повірила в Бога, бізнес моєї сім’ї пішов угору, а Бог зцілив мою хворобу. Я насолоджувалася Божою благодаттю та благословеннями. Але тепер, коли в моєї онуки виявили рак мозку і їй лишилося жити лише два місяці, а Бог не зцілював її, як я просила, я почала сперечатися з Богом, спираючись на свої минулі жертви, і нарікала на Нього за те, що Він не захистив мою онуку. Мені навіть здавалося, що Бог зовсім не виявляє до мене розуміння і що Він не мав допустити, аби мене спіткало таке суворе випробування. Я зрозуміла, що мені бракує людськості та розуму. У мене не було ні справжньої віри, ні покори Богові. Думаючи про це, я відчувала, що справді підвела Бога. Бог дав мені так багато, я не могла й далі бути такою жадібною. Я мала наслідувати Йова й підкоритися Божим влаштуванням та розпорядженням.

Пізніше, виконуючи свій обов’язок, щоразу, коли я бачила дітей братів і сестер, я думала про свою онуку, мріючи про те, коли ж вона теж знову стане здоровою, буде стрибати й бігати навколо мене. Я згадала, як у мене була пухлина молочної залози, і як лікар сказав, що пухлина збільшилася, і буде небезпечно, якщо я не зроблю операцію. Я покладалася на Бога й продовжувала виконувати свій обов’язок, і пухлина дивом зникла. Цього разу я знову хотіла старанно виконувати свій обов’язок, тож я повністю заповнила свій графік, часто проводила зібрання з братами й сестрами та обговорювала роботу. Брати й сестри активно проповідували Євангеліє і підтримували новонавернених, і жодна робота не затримувалася. Я думала: «Можливо, одного дня моя онука раптом зцілиться від цієї хвороби». Через два місяці, коли я повернулася додому, то побачила, що моїй онуці не лише не стало краще, а й рак поширився по всьому її тілу. Вона ледве дихала. Маленька труна вже була готова. Мій син і невістка безупинно плакали. Моє серце розривалося, і я просто не могла стримати сліз. Я знову почала сперечатися з Богом, кажучи подумки: «Протягом цих двох місяців, поки онука хворіла, я не нехтувала своїм обов’язком. Відтоді, як я повірила в Бога, я завжди йшла на жертви й присвячувала себе. Я залишила бізнес, світ зводить на мене наклепи, родичі покинули мене, а великий червоний дракон теж полює на мене. Хоч би якими суворими були обставини, я наполегливо виконувала свої обов’язки. Як же все могло закінчитися саме так? Я ж не робила нічого такого, чим би явно опиралася Богові! Чому це сталося зі мною? Чому Бог не захистив мою онуку?». Мій стан різко погіршився. У мене не було сил ходити, я навіть не хотіла їсти. Мені було вкрай боляче, і я перебувала в негативі, і в мене з’явилися думки про те, що я не хочу виконувати свої обов’язки. Я знала, що не повинна нарікати, але коли бачила свою онуку на межі смерті, просто нічого не могла із собою вдіяти. Я подумки помолилася Богові: «Боже! Я не хочу нарікати на Тебе, але я справді не можу цього подолати. Я почуваюся такою слабкою і безпорадною, будь ласка, захисти моє серце, щоб я не нарікала». Невдовзі після цього моя онука померла. Моє серце охопив страшний біль. У мене не було жодного бажання читати Божі слова чи бесідувати на зібраннях. Особливо коли я бачила дітей братів і сестер, які були такого ж віку, як моя онука, я не могла стримати сліз. Я жила в стані негативу та непорозуміння, і мій стан якийсь час не покращувався. У виконанні обов’язків я також не мала жодних результатів. Саме тоді я постала перед Богом, щоб помолитися і шукати.

Одного дня я прочитала уривок із Божих слів, і в моєму серці значно посвітлішало. Всемогутній Бог говорить: «Якщо народження людини було зумовлено її попереднім життям, то її смерть знаменує кінець тієї долі. Якщо народження людини – це початок її місії в цьому житті, то її смерть знаменує кінець тієї місії. Оскільки Творець установив фіксований набір обставин для народження кожної людини, безсумнівно, Він також влаштував фіксований набір обставин і для її смерті. Іншими словами, ніхто не народжується випадково, нічия смерть не є раптовою, і як народження, так і смерть людини обов’язково пов’язані з її попереднім і теперішнім життями. Те, якими є обставини народження людини і якими є обставини її смерті, стосується завчасного призначення Творцем; це – доля людини, талан людини. Оскільки існує безліч пояснень народження людини, обов’язково мусять також бути різні особливі обставини смерті людини. Тож серед людства виникли різна тривалість життя людей, а також різні способи й час смерті людей. Деякі люди сильні й здорові, але вмирають молодими; інші слабкі й хворобливі, але доживають до старості й мирно йдуть із життя. Деякі люди гинуть від неприродних причин, інші вмирають природною смертю. Деякі люди вмирають далеко від дому, інші в останній раз закривають очі, коли поруч із ними знаходяться ті, кого вони люблять. Деякі люди вмирають у повітрі, інші – під землею. Деякі тонуть у воді, інші гинуть у лихах. Одні вмирають уранці, інші – вночі… Кожен хоче видатного народження, блискучого життя та славної смерті, але ніхто не може переступити межі своєї власної долі, ніхто не може уникнути володарювання Творця. Такою є людська доля. Люди можуть будувати всілякі плани на своє майбутнє, але ніхто не може спланувати ні те, як він народжується, ні спосіб і час свого відходу зі світу. Хоча всі люди роблять усе можливе, щоб уникнути приходу смерті й чинити цьому опір, усе ж без їхнього відома смерть тихо наближається. Ніхто не знає, коли він помре та як, а тим більше, де це станеться. Очевидно, що не сама людина має верховну владу над своїми життям і смертю, і не якась жива істота в природному світі, а Творець, Який володіє унікальною владою. Життя та смерть людства – це не породження якогось закону природного світу, а результат володарювання влади Творця» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний III). З Божих слів я зрозуміла, що доля, життя та смерть людини – усе це в Божих руках. Коли людина народжується і коли помирає – усе це наперед визначено Богом. Люди не можуть цього змінити. Так само хвороба моєї онуки й те, коли вона мала померти, теж було наперед визначено Богом, і мої суб’єктивні наміри не могли цього змінити. Цього не змінити моєю роботою, стражданнями чи жертвами. Я не могла підкорятися Божому володарюванню та розпорядженням і водночас сподіватися, що завдяки моїй роботі й присвяченню Бог змінить долю моєї онуки. Хіба по суті я не противилася Богу? Життя та смерть моєї онуки були пов’язані з її минулим і теперішнім життям. Вона мала прожити лише ці кілька років, такою була її доля. Насправді багато дітей із невіруючих сімей теж помирають від різних невиліковних хвороб. Наприклад, я знала одного невіруючого, чия дитина теж мала пухлину мозку. Спочатку її вилікували, але у дванадцять років стався рецидив, і дитина таки померла. Із цього я побачила, що тривалість людського життя визначається Богом, і це не має нічого спільного з тим, чи вірять у Бога члени її сім’ї. Але я вважала, що оскільки я вірю в Бога, моя онука не повинна померти від своєї хвороби. Це був облудний погляд. Усвідомивши це, я вже не відчувала такого болю в серці. Я також змогла прийняти від Бога смерть моєї онуки й підкоритися Божому володарюванню та розпорядженням. Я поділилася цим розумінням зі своїм чоловіком та сином, щоб вони теж не нарікала на Бога.

Одного дня я прочитала ще один уривок із Божих слів і здобула певне розуміння своїх проблем. Всемогутній Бог говорить: «Коли йдеться про благословення й лиха, є істина, яку слід шукати. Якого мудрого вислову люди мають дотримуватися? Йов сказав: “Хіба ми будемо приймати добро з руки Божої, а лиха не приймемо?” (Йова 2:10). Чи є ці слова істиною? Це слова людини; їх не можна підняти до висот істини, але вони у певний спосіб відповідають істині. У який спосіб вони відповідають істині? Чи люди благословенні, чи зазнають лиха – усе в руках Божих, усе під володарюванням Бога. Це істина. Чи вірять у це антихристи? Ні, не вірять. Вони цього не визнають. Чому вони не вірять і не визнають цього? (Їхня віра в Бога – заради благословення, вони хочуть лише бути благословенними.) (Тому що вони занадто егоїстичні й прагнуть лише інтересів плоті.) У своїй вірі антихристи хочуть лише бути благословенними й не хочуть зазнавати лиха. Коли вони бачать когось, хто благословенний, хто отримав блага, хто був обдарований благодаттю й отримав більше матеріальних насолод, великі переваги, вони вірять, що це зроблено Богом; а якщо вони не отримують таких матеріальних благословень, то це не дія Бога. Підтекст такий: “Якщо ти справді бог, то ти можеш лише благословляти людей; тобі слід відвертати від людей лихо й не дозволяти їм зазнавати страждань. Лише тоді є цінність і сенс у тому, щоб люди вірили в тебе. Якщо, слідуючи за тобою, люди досі зазнають лиха, якщо вони досі страждають, то який сенс вірити в тебе?” Вони не визнають, що все суще й усі справи в руках Божих, що Бог володарює над усім. І чому вони цього не визнають? Тому що антихристи бояться зазнавати лиха. Вони хочуть лише отримувати блага, користуватися перевагами, насолоджуватися благословеннями; вони не бажають приймати Божі володарювання чи влаштування, а лише отримувати блага від Бога. Це егоїстична й ница позиція антихристів. Це низка проявів, які демонструють антихристи щодо таких Божих слів, як Його обітниці й благословення. Загалом, ці прояви насамперед стосуються позицій, що стоять за прагненням антихристів, а також їхніх поглядів, оцінок і розуміння цього типу речей, які Бог робить для людей» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт десятий. Вони зневажають істину, відкрито не коряться принципам та ігнорують упорядкування Божого дому (частина шоста)). Божі слова викрили ниці наміри, що стоять за вірою антихристів у Бога. Антихристи вірять у Бога лише для того, щоб отримати благословення та вигоди, але щойно їх спіткає нещастя, вони нарікають на Бога й зраджують Його. Усе, що вони роблять, ґрунтується на очікуванні благословень і вигод. По суті, вони намагаються торгуватися з Богом. Розмірковуючи над своїми намірами та цілями віри в Бога, я усвідомила, що вони не надто відрізнялися від намірів антихриста. Я теж шукала благословень. Згадуючи часи, коли я тільки повірила в Бога, моя пухлина молочної залози зникла так, що я навіть не помітила цього, а сімейний бізнес процвітав. Бог дав мені багато благословень і благодаті, і я була така щаслива, що не могла стримати усмішки й навіть співала на ходу. Наша сім’я була сповнена сміху, і навіть мій чоловік та діти казали, що Бог справді добрий. Я відчувала нескінченну енергію у виконанні своїх обов’язків, і мені здавалося, що всі жертви, те, як я присвячувала себе та страждала, були варті того. Я славила Бога й дякувала Йому від щирого серця. Але коли в моєї онуки виявили пухлину мозку і їй залишалося жити лише два місяці, я почала скаржитися на Бога за те, що Він не захистив її. Я щодня молилася і благала Бога, сподіваючись на одужання онуки, бажаючи, щоб Бог зцілив її. Я також старанно виконувала свої обов’язки, сподіваючись, що Бог, побачивши мою вірність у виконанні обов’язку, якимось дивом поверне онуці здоров’я. Та коли моя онука померла, я стала негативно налаштованою і знову почала скаржитися, і навіть більше не хотіла виконувати свої обов’язки. Я навіть згадувала свої минулі жертви й те, як я присвячувала себе, намагаючись сперечатися з Богом. Хіба ж так має поводитися віруюча в Бога людина? Я згадала про те, як Павло присвятив своє життя Богу, засновував церкви всюди, навіть зазнав ув’язнення – і все це в надії отримати Божі нагороди та благословення. Він розглядав усе своє присвячення як предмет торгу за вінець праведності, використовуючи це для примусу Бога. Він серйозно образив Божий характер, і врешті-решт на нього чекали Божі покарання та прокляття. Мій погляд на прагнення був таким самим, як і в Павла. Я думала, що чим більше я жертвую і присвячую себе Богові, то більше Він має дати мені натомість, а коли Бог не благословляв мене, я скаржилася на Його неправедність. Я побачила, якою я була справді егоїстичною та ницою, коли шукала лише вигоди, наче працювала у світі, думаючи, що чим більше роботи я виконую, тим більшу плату маю отримувати, а якщо я цього не отримую, то й працювати не буду. Виконувати свій обов’язок – це абсолютно природно й виправдано, але я виконувала його лише для того, щоб Бог послав мені благословення і благодать. Я виконувала свої обов’язки винятково заради власних інтересів. У мені не було жодної щирості, усе зводилося лише до торгу. Мої ниці наміри справді викликали в Бога відразу до мене.

Пізніше я прочитала уривок із Божих слів: «Скільки б речей з ними не траплялося, людина типу антихриста ніколи не намагається вирішити їх через пошук істини в Божих словах, і тим паче не намагається побачити речі через Божі слова – що цілком пояснюється тим, що вони не вірять, що кожен рядок Божих слів є істиною. Як би Божий дім не бесідував про істину, антихристи залишаються несприйнятливими і, як наслідок, не мають правильного ставлення, з якою б ситуацією вони не стикалися; зокрема, коли йдеться про те, як вони підходять до Бога та істини, антихристи вперто відмовляються відкласти свої уявлення осторонь. Бог, у якого вони вірять, – це бог, який чинить ознаки й чудеса, надприродний бог. Будь-кого, хто може чинити ознаки й чудеса – чи то Гуаньїнь Бодгісаттва, чи то Будда, чи то Мацзу, – вони називають богами. Вони вірять, що лише ті, хто може чинити ознаки й чудеса, є богами, які володіють ідентичністю богів, а ті, хто не може, скільки б істин вони не висловлювали, не обов’язково є богами. Вони не розуміють, що висловлення істини – це велика сила та всемогутність Бога; натомість вони думають, що лише вчинення ознак і чудес є великою силою та всемогутністю богів. Тому щодо практичної роботи втіленого Бога з висловлення істини для завоювання та спасіння людей, поливу, пастирства та ведення Божих обранців, що дає їм змогу фактично переживати Божий суд, кару, випробування та переплавку, і приходити до розуміння істини, відкидати свої розбещені характери та ставати людьми, які коряться Богу й поклоняються Йому, тощо – антихристи вважають усе це роботою людини, а не Бога. У свідомості антихристів боги мають ховатися за вівтарем і отримувати підношення, їсти їжу, яку підносять люди, вдихати дим пахощів, які вони спалюють, простягати руку допомоги, коли люди в біді, показувати себе дуже могутніми та надавати негайну допомогу в межах того, що їм зрозуміло, і задовольняти їхні потреби, коли люди просять про допомогу та щирі у своїх благаннях. Для антихристів лише такий бог є справжнім богом. Тим часом усе, що Бог робить сьогодні, стикається з презирством антихристів. І чому так? Судячи з природи-сутності антихристів, те, чого вони вимагають, – це не робота поливу, пастирства та спасіння, яку Творець виконує над створеними істотами, а процвітання та виконання їхніх бажань у всьому, щоб не бути покараними в цьому житті та потрапити на небо у світі прийдешньому. Їхня точка зору та потреби підтверджують їхню сутність ненависті до істини» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт п’ятнадцятий. Вони не вірять в існування Бога, і вони заперечують сутність Христа (частина перша)). Завдяки розвінчуванню в Божих словах я зрозуміла, що, хоча я і слідувала за Богом багато років, я все ще вірила в невизначеного бога. Я ставилася до Бога, як до Бодхісаттви, розглядаючи Його лише як об’єкт, що дарує благословення. Я вірила, що якщо я щиро віритиму в Бога й виконуватиму свої обов’язки, Бог благословить мене, забезпечить мир моїй родині, а також убереже її від хвороб і лих. Коли в моєї онуки виявили смертельну хворобу, я думала, що, виконуючи свої обов’язки ще старанніше, зможу вимагати від Бога створити диво і зцілити її. Я ставилася до Бога як до об’єкта, що дарує великі благословення, вважаючи, що Бог повинен задовольнити мої вимоги з огляду на мої «щирі» жертви. Хіба ж це була справжня віра в Бога? Божа робота в останні дні полягає не в тому, щоб творити дива, зцілювати людей і виганяти демонів. Вона полягає в тому, щоб висловлювати істину, виконуючи роботу суду й кари, щоб очищати людей і спасати їх від їхнього розбещеного характеру, аби вони могли здобути спасіння. Проте я не знала Божої роботи й не розмірковувала над тим, якими були мої погляди на прагнення протягом років моєї віри, і яким шляхом я йшла. Я не звертала уваги на істини, висловлені Богом, не переживала Божі слова на практиці й не прагнула зміни характеру в обставинах, влаштованих Богом. Натомість я лише намагалася торгуватися з Богом, вимагаючи благодаті та благословень. Яка була різниця між моїм ставленням до віри в Бога й ставленням тих, хто поклоняється ідолам? Хіба це не було хулою на Бога? У своїй вірі в Бога я не зосереджувалася на прагненні істини, а радше на здобутті Його благодаті та благословень. Я навіть чинила опір і нарікала в серці через смерть моєї онуки, вважаючи Бога неправедним. Я навіть більше не хотіла виконувати свої обов’язки. Я повністю протиставила себе Богу. І якби я не покаялася, хоч би скільки я жертвувала чи присвячувала себе, я б не отримала Божого схвалення.

Пізніше я прочитала ще більше Божих слів і чіткіше зрозуміла, яким має бути моє прагнення у вірі в Бога. Всемогутній Бог говорить: «Ти можеш думати, що віра в Бога означає тільки страждання або виконання багато чого для Нього, або перебування твоєї плоті в мирі, або те, що для тебе все йде гладко, і те, що тобі в усьому комфортно та легко. Ніщо з цього не є ціллю, яку людям слід мати у своїй вірі в Бога. Якщо ти віриш у такі цілі, то твій погляд хибний, і для тебе просто неможливо бути вдосконаленим. Божі дії, Божий праведний характер, Його мудрість, Його слова, Його дивовижність і незбагненність – усе це люди повинні розуміти. За допомогою цього розуміння тобі слід прийти до того, щоб позбавити своє серце твоїх особистих вимог, сподівань і уявлень. Лише усунувши ці речі, ти можеш відповідати умовам, яких вимагає Бог, і лише зробивши це, ти можеш мати життя й догоджати Богу. Мета віри в Бога полягає в тому, щоб догоджати Йому та жити характером, якого Він вимагає, щоб Його дії та слава могли проявлятися через цю групу негідних людей. Це правильний погляд на віру в Бога, і це також мета, до якої ти маєш прагнути» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Ті, хто має бути вдосконалений, повинні пройти переплавку). «Немає жодного зв’язку між обов’язком людини й тим, чи отримує вона благословення, чи її спіткає горе. Обов’язок – це те, що людина повинна виконувати; це її послане небом покликання, і їй слід виконувати його, не шукаючи винагороди, а також без жодних умов або відмовок. Тільки це можна називати виконанням свого обов’язку. Отримання благословень означає благословення, якими людина насолоджується, коли є вдосконаленою після того, як пережила суд. Коли людину спіткає горе – це покарання, яке вона отримує, коли її характер не змінюється після того, як вона пройшла через кару й суд, тобто коли вона не є вдосконаленою. Але незалежно від того, чи створені істоти отримують благословення, чи їх спіткає горе, вони мають виконувати свій обов’язок добре, роблячи те, що вони повинні робити, і роблячи те, на що вони здатні; це – найменше, що має робити людина, людина, яка прагне до Бога. Тобі не слід виконувати свій обов’язок заради отримання благословень, і тобі не варто відмовлятися виконувати свій обов’язок через страх, що тебе спіткає горе» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Різниця між служінням утіленого Бога й обов’язком людини). З Божих слів я зрозуміла, що віра в Бога не повинна зводитися до пошуку благословень або використання своїх обов’язків для досягнення власних цілей. Натомість я маю зосередитися на пошуку істини в обставинах, які влаштував Бог, щоб подолати свій розбещений характер, Я маю використовувати свій справжній досвід, щоб свідчити про Бога й виконувати свій обов’язок створеної істоти. Це і є правильний погляд на прагнення у вірі в Бога. Водночас я також усвідомила, що виконання моїх обов’язків у вірі не пов’язане з отриманням благословень чи спітканням нещасть, адже виконання обов’язків створеної істоти – це наша відповідальність. І чи стикаємося ми з благословеннями, чи з лихом, ми повинні сумлінно виконувати свої обов’язки, не ухиляючись від них. Я помолилася Богу: «Боже, я не повинна нарікати на Тебе чи вимагати від Тебе благодаті та благословень. Усе, що Ти робиш, – добре. Я ж була сліпою, бо не прагнула істини й не розуміла Твоєї роботи, намагаючись при цьому торгуватися з Тобою. Тепер я бажаю відкинути свій неправильний погляд на прагнення й підкоритися Твоєму володарюванню та розпорядженням».

Переживши це випробування і переплавку, я здобула певне розуміння своїх нечистих намірів прагнути благословень у вірі в Бога. Моє бачення віри в Бога трохи змінилося, і я здобула певне розуміння Божої всемогутності та володарювання. Я також зрозуміла, що переживати випробування і переплавку – це добре, і що в цьому проявляється Божа любов до мене. Дякую Богу за Його спасіння!