Лі Кунь, Китай

У 2022 році я поливала новонавернених у церкві й помітила, що церковна лідерка Лю Цзін зосередилася лише на своїх основних зобов’язаннях. Вона рідко відстежувала інші завдання й не мала гармонійної співпраці з іншою лідеркою, сестрою Ань Сінь, через що часто затримувала церковну роботу. Згодом Лю Цзін відсторонили, а мене обрали церковною лідеркою, і я потайки подумала: «Я мушу гармонійно співпрацювати з Ань Сінь, щоб показати братам і сестрам, що я точно не буду дріб’язковою й обмеженою, як Лю Цзін, яка зосереджувалася лише на своїх основних зобов’язаннях, не дбаючи про інші завдання». Щоб покращити ефективність роботи, ми розділили завдання. Я здебільшого відповідала за євангельську роботу та роботу з текстами, тоді як Ань Сінь відповідала переважно за роботу з поливу та роботу з очищення. Щоб брати й сестри бачили, що в мене добра людськість і що я чуйна людина, я також за власною ініціативою взяла на себе частину загальних справ. Після цього я весь час або проводила зібрання з усіма, або відстежувала євангельську роботу й роботу з текстами. Поступово я помітила, що Ань Сінь має менше відчуття ноші у своїх обов’язках, ніж раніше. Деякі завдання виконувалися недбало, і вона не відстежувала їх належним чином. Я хотіла вказати їй на це, але потім подумала: «Ніхто не ідеальний, у кожного бувають моменти, коли він виконує свої обов’язки недбало. Мені не слід висувати до неї завищені вимоги. Зрештою, якщо я на це вкажу, то здаватиметься, що я занадто сувора. Краще я просто засиджуватимуся допізна й відстежуватиму ті завдання, які вона пропустила». Тож я взяла на себе всю роботу, яку вона не виконала. У той час я хотіла дізнатися більше про принципи проповідування Євангелія, але мені не вистачало часу. Я відчувала певну неохоту, але не хотіла, щоб Ань Сінь подумала, ніби я дбаю лише про власні завдання, тож змушувала себе продовжувати через силу.

Через деякий час я побачила, що Ань Сінь має дедалі менше відчуття ноші у своїх обов’язках і не поспішає збирати інформацію про деяких людей, яких потрібно було вичистити. Якраз тоді був напружений час для євангельської роботи, і я не змогла б добре впоратися з нею, якби почала ще й відстежувати роботу з очищання, тож я нагадала Ань Сінь якомога швидше зібрати інформацію. Але й після цього вона, здавалося, не поспішала. Я думала побесідувати з нею про це, але боялася, що якщо скажу занадто багато, вона образиться на мене, тож я промовчала. До того ж, я хотіла, щоб Ань Сінь взяла на себе частину загальних справ у церкві, щоб я мала трохи більше часу для відстеження євангельської роботи, але потім подумала: «Ань Сінь старша за мене й має слабке здоров’я, тож якщо я попрошу її взяти на себе більше роботи, це виглядатиме так, ніби я не розумію її труднощів і не маю любові. Краще я зроблю трохи більше. Я можу просто перетерпіти втому». У душі мені було дуже неохота, але я боялася, що якщо я озвучу ці почуття, брати й сестри вважатимуть мене дріб’язковою. Я думала: «Що ж тоді вони про мене скажуть? Менше з тим, я просто зроблю все можливе з тією роботою, яку можу відстежувати!». У наступні дні я часто засиджувалася допізна, і з часом моє придушене невдоволення почало виходити назовні, але потім я думала, що оскільки я керую всією роботою, Ань Сінь обов’язково вважатиме, що в мене добра людськість, тож я стримувала це в собі. Так само я поводилась і в спілкуванні з іншими братами та сестрами. Деякі брати й сестри не розуміли питань, пов’язаних із налаштуваннями безпеки комп’ютера й оновленням програм. Вони могли б навчитися, просто подивившись інструкції, проте чекали, поки я допоможу їм усе налаштувати. Я подумки скаржилася: «У мене так багато лідерської роботи, чому б вам не зробити це самим замість того, щоб чекати на мою допомогу?». Але я не наважувалася вказувати на їхні проблеми, боючись, що через це я здаватимуся занадто дріб’язковою й прискіпливою, і що в них складеться про мене погане враження, тож я вирішила допомагати їм трохи більше, якщо можу. Таким чином, я завжди поступалась і йшла на компроміс з іншими, ставлячи суворі вимоги до себе, але виявляючи терпимість до інших. Брати й сестри стали дуже залежними від мене, тож я вважала, що маю добру людськість, не є дріб’язковою й можу співпрацювати з ким завгодно. Особливо коли я чула, як брати та сестри казали, що я виглядаю дуже втомленою й зайнятою, я відчувала неабияку втіху в душі, вважаючи, що мої страждання того варті. Упродовж наступних кількох місяців я брала на себе різноманітні завдання в церкві, через що в мене не залишалося часу на духовні роздуми і я не могла відстежувати євангельську роботу. Як наслідок, ніхто не входив у принципи проповідування Євангелія, жодні відхилення в роботі не виявлялися, а євангельська робота не давала жодних результатів. Ань Сінь також повільно просувалася в роботі з очищання, а проблеми з поливальниками не відстежувалися й не розв’язувалися. Бачачи це, я відчувала велику тривогу й безпорадність у душі. У цей момент я постала перед Богом у молитві: «Боже, я заплатила велику ціну у своїх обов’язках лідерки, але ця робота не дала жодних результатів. Будь ласка, просвіти та спрямуй мене, щоб я змогла розпізнати свої проблеми».

Одного дня я натрапила на уривок Божих слів: «А тепер поспілкуймося про наступний вислів щодо морального поводження – “Будь суворим до себе й терпимим до інших”. Що означає цей вислів? Він означає, що до себе ти мусиш ставити суворі вимоги, а до інших людей бути поблажливим, щоб вони бачили, який ти щедрий і великодушний. Чому ж люди повинні це робити? Для чого? Чи це здійсненно? Чи справді це природне вираження людської сутності? Щоб виконувати цей принцип, треба поставити себе під такий сильний удар! Треба бути вільним від бажань і вимог, наказувати собі менше радіти, трохи більше страждати, платити більшу ціну та більше працювати, щоб іншим не доводилося виснажуватися. А якщо інші ниють, скаржаться чи погано працюють, не слід вимагати від них забагато: хоч більш-менш – то вже добре. Люди вважають, що це ознака шляхетного морального обличчя – але чому Мені це здається фальшивим? Хіба це не фальш? (Фальш.) За нормальних обставин природне вираження людської сутності звичайної людини – це терпимість до себе й суворість до інших. Це факт. … Якщо очікувати від людей, що вони відповідатимуть ідеї про те, щоб бути “суворими до себе й терпимими до інших”, то яким мукам вони мусять себе піддати? Чи справді б вони змогли це витримати? Скільки людей зуміли б так чинити? (Ніхто не зумів би.) А чому? (Люди егоїстичні за своєю природою. Вони діють за принципом “Кожен сам за себе, а невдах під три чорти”.) Справді, людина егоїстична істота: вона народжується егоїстичною та глибоко віддана цій сатанинській філософії “Кожен сам за себе, а невдах під три чорти”. Люди думають, що для них було б катастрофічно та протиприродно не бути егоїстами й не дбати про власні інтереси, коли з ними щось трапляється. Саме в це люди вірять, і саме так вони діють. Якщо чекати від людей, що вони не будуть егоїстами, ставитимуть до себе суворі вимоги та замість того, щоб скористатись іншими у власних інтересах, з власної волі втрачатимуть можливість отримати якусь вигоду, хіба це реалістичні очікування? Якщо чекати від людей, що коли хтось ними скористається, вони радісно скажуть: “Ти користуєшся мною у власних інтересах, але я не здіймаю через це галасу. Я терпима людина, я не стану тебе клясти й не намагатимуся відігратися, а якщо ти ще не достатньо скористався мною, то можеш продовжувати”, – наскільки це реалістичні очікування? Скільки людей змогли б таке зробити? Чи так зазвичай поводиться розбещене людство? Очевидно, що коли таке трапляється, то це аномалія. Чому? Тому що люди з розбещеними характерами, особливо егоїстичні та злобливі, борються за власні інтереси, і їм геть не приноситиме задоволення думати про інших. Отже, коли це явище таки трапляється, воно є аномалією. “Будь суворим до себе й терпимим до інших” – це твердження про моральне поводження вочевидь є лише вимогою, яка не узгоджується ні з фактами, ні з людською сутністю, і цю вимогу до людей висувають суспільні моралісти, які не розуміють людської сутності. Це все одно, що сказати миші, що не можна рити нори, або коту – що не можна ловити мишей. Чи правильно ставити таку вимогу? (Ні. Це суперечить законам людської сутності.) Ця вимога явно не відповідає реальності, і вона геть пуста» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (6)). Бог каже, що людська природа за своєю суттю є егоїстичною, що люди постійно враховують власні інтереси та думають про них, і що у спілкуванні з іншими люди прагнуть лише здобувати вигоду й уникати втрат. Цього достатньо, щоб показати, що розбещені люди в принципі не можуть досягти такого рівня, щоб «бути суворими до себе й терпимими до інших». Я розмірковувала над своєю співпрацею з Ань Сінь у виконанні обов’язків: коли я помітила, що вона не поспішає збирати чи впорядковувати матеріали на тих, кого потрібно було вичистити, я дуже хотіла вказати їй на це, але боялася, що вона назве мене занадто вимогливою й нечуйною. Щоб показати всім, що я справді великодушна та не дріб’язкова людина, я продовжувала потурати її поведінці, суворо вимагаючи від себе робити якомога більше, і щодня була перевантажена справами. Через це в мене не залишалося часу на духовні роздуми, і євангельська робота, за яку я відповідала в першу чергу, також не приносила жодних результатів. Зовні здавалося, що я дотримуюся ідеї «Будь суворим до себе й терпимим до інших», але коли страждали мої плотські інтереси, я відчувала і невдоволення, і небажання, і навіть була сповнена скарг. Я також одягала маску великодушності. Саме тоді я по-справжньому усвідомила, що вислів «Будь суворим до себе й терпимим до інших» був справді лицемірним, і що це взагалі не істина. Життя за цим правилом моральної поведінки виснажило мене і фізично, і морально.

Після цього я постала перед Богом, щоб продовжити розмірковувати над собою. Я прочитала ще один уривок Божих слів: «Можна впевнено сказати, що більшість людей, які вимагають від себе дотримуватися морального принципу “Бути суворим до себе й терпимим до інших”, одержима статусом. У силу своїх розбещених характерів вони не можуть не прагнути престижу серед людей, суспільної значущості та статусу в чужих очах. Усе це пов’язано з їхньою жагою статусу, і вони прагнуть до нього, прикриваючись добрим моральним поводженням. Звідки ж беруться ці їхні прагнення? Вони повністю походять від їхніх розбещених характерів, які виступають рушійною силою цих прагнень. Тож те, чи дотримується людина морального принципу “бути суворим до себе й терпимим до інших” і чи досконало вона це робить, нітрохи не може змінити сутності її людської природи, хай там що. Із цього випливає, що це ніяк не може змінити погляд людини на життя та її систему цінностей, не може скеровувати її ставлення й точку зору щодо всіляких людей, подій і речей. Хіба не так? (Так.) Що більше людина здатна бути суворою до себе й терпимою до інших, що краще вона вміє прикидатися, маскуватися, знаджувати інших доброю поведінкою та приємними словами, то вона підступніша й лихіша за своєю природою. Що більше вона саме така, то глибші її любов і прагнення до статусу та влади. Яким би чудовим, славним і правильним не видавалося її зовнішнє моральне поводження, як би приємно людям не було на нього дивитися, проте невисловлене прагнення, що криється в глибині її серця, а також її природа, сутність і навіть амбіції можуть у будь-який момент вирватися назовні. Тож яким би добрим не було її моральне поводження, воно не може приховати справжню сутність її людської природи, її амбіції й бажання. Воно не може приховати її огидну природу й сутність, які не люблять позитивного, ненавидять істину та які нудить від істини. Як показують ці факти, вислів “Будь суворим до себе й терпимим до інших” не просто абсурдний: він викриває людей того амбітного сорту, що намагається використовувати такі вислови й поведінку, щоб приховати ті свої амбіції й бажання, про які не слід згадувати» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (6)). Божі слова розвінчали те, ким я була насправді. Я розмірковувала над тим, як взяла на себе лідерську роль з амбіціями та жагою, бажаючи створити гарний імідж у серцях братів і сестер. Коли я бачила, що Ань Сінь бракує відчуття ноші в її обов’язку, я не розвінчувала її й не допомагала їй, а натомість потурала їй, беручи на себе роботу, яку вона не відстежувала, удаваною доброю поведінкою створюючи видимість великодушності. Коли я бачила, що брати й сестри не проявляють ініціативи у вивченні комп’ютерних навичок, пасивно чекаючи, поки я все зроблю, я хотіла вказати на їхні проблеми, але боялася, що вони скажуть, ніби я нечуйна до них, тож продовжувала поступатися. Коли мої сили вичерпувались і я морально більше не могла цього витримувати, я ставала озлобленою й виснаженою, відчувала невдоволення й небажання. Але щоб усі бачили, що я не дріб’язкова, що я чуйна, терпима й завжди дбаю про інших, я терпіла все це й не вказувала на їхні проблеми, через що не виконувала добре свої основні зобов’язання. Я робила все це, щоб захистити свій імідж і статус у серцях людей. Я була справді лицемірною!

Пізніше я прочитала Божі слова та здобула певне нове розуміння себе. Бог говорить: «Деякі люди здаються досить завзятими у своїй вірі в Бога. Вони люблять займатися справами церкви й турбуватися про них, і вони завжди біжать попереду. І все ж, несподівано, вони розчаровують усіх, коли стають лідерами. Вони не зосереджуються на розв’язанні практичних проблем Божих обранців, натомість роблять усе можливе заради власної репутації й статусу. Вони люблять виставляти себе напоказ, щоб інші їх поважали, і завжди говорять про те, як вони присвячують себе й страждають заради Бога, але не докладають зусиль до прагнення до істини та свого життя-входження. Це не те, чого від них всіх очікують. Хоча вони й займаються своєю роботою, виставляють себе напоказ за кожної нагоди, проповідують деякі слова й доктрини, здобувають повагу й поклоніння деяких людей, уводять в оману людські серця та зміцнюють свій статус, що з цього виходить зрештою? Незалежно від того, чи використовують ці люди дрібні послуги, щоб підкупати інших, чи виставляють напоказ свої таланти та здібності, чи застосовують різні методи, щоб уводити людей в оману й у такий спосіб завойовувати їхню прихильність, незалежно від того, який метод вони використовують, щоб переманити серця людей і зайняти в них місце, що вони втратили? Вони втратили можливість здобути істину, виконуючи обов’язки лідера. Водночас, через свої різноманітні прояви, вони також накопичили лихі вчинки, які призведуть до їхнього кінцевого фіналу. Незалежно від того, чи використовують вони дрібні послуги, щоб підкупати людей і заманювати їх у пастку, чи виставляють себе напоказ, чи використовують зовнішню видимість, щоб уводити людей в оману, і незалежно від того, скільки благ і задоволення вони, здавалося б, отримують від цього, якщо поглянути на це зараз, чи є цей шлях правильним? Чи є це шляхом прагнення до істини? Чи є це шляхом, який може принести спасіння? Очевидно, що ні. Незалежно від того, наскільки розумні ці методи та хитрощі, вони не можуть обманути Бога, і зрештою Бог усіх їх засуджує й ненавидить, тому що за такою поведінкою приховані дикі амбіції людини, а також ставлення й сутність ворожості до Бога. У Своєму серці Він абсолютно ніколи не визнав би їх людьми, які виконують свої обов’язки, а натомість назвав би їх лиходіями. Який вердикт виносить Бог, коли справи з лиходіями? “Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!” Коли Бог каже: “Відійдіть від Мене”, куди Він хоче, щоб такі люди пішли? Він передає їх сатані, у місця, населені натовпами сатан. Який для них кінцевий наслідок? Їх до смерті мучать злі духи, тобто їх пожирає сатана. Бог не хоче цих людей, а це означає, що Він не спасе їх, вони не є Божими вівцями, не кажучи вже про Його послідовників, тому вони не належать до тих, кого Він спасе. Ось як Бог визначає таких людей. Отже, яка ж природа намагання переманити серця інших? Це означає йти шляхом антихриста; це поведінка й сутність антихриста. Ще серйознішою є сутність змагання з Богом за Його обранців; такі люди – вороги Бога. Ось як характеризуються та класифікуються антихристи, і це абсолютно точно» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт перший. Вони намагаються переманити серця людей). Бог розвінчує, що люди не прагнуть істини, і що, взявши на себе лідерські ролі, вони використовують різноманітні методи та хитрощі, щоб здобути серця людей і ввести їх в оману. На позір вони здаються такими, що розуміють труднощі інших і співчувають їм, але їхня мета – захистити свою репутацію й статус і змусити інших дивитися на них із повагою. Це шлях антихристів. Те, що розвінчує Бог, було точнісінько моїм станом. З дитинства я перебувала під впливом вислову «Будь суворим до себе й терпимим до інших». Я вважала, що у спілкуванні з іншими треба бути розуміючим і терпимим, бути більш уважним до інших, тому перетерпіти трохи труднощів чи втому самому – це дрібниці, і робити так – це ознака високих моральних якостей. Я жила за традиційною культурою сатани. Коли я бачила, що Ань Сінь виконує свої обов’язки недбало, я не розвінчувала цього й навіть брала на себе роботу, яку вона не відстежувала. Як наслідок, її відчуття ноші у виконанні обов’язків поступово зменшувалося. Коли я бачила, що брати й сестри лінуються і не хочуть докласти зусиль, щоб самостійно вивчити деякі базові налаштування комп’ютера, я не тільки не вказувала на їхні проблеми, але й навіть робила це за них. Це призвело до того, що вони почали бездумно покладатися на мене в усьому. Щоб здобути захоплення братів і сестер, я вдавала, що розумію їх, хоча в душі мені цього зовсім не хотілося, і так я вводила інших в оману. Я робила все, щоб догодити плотським інтересам людей і здобути їхні серця, стаючи дедалі більш нечестивою, лукавою й лицемірною. Хоча я й здобула захоплення людей, але зашкодила роботі церкви та завдала шкоди братам і сестрам: євангельська робота дала погані результати, а робота з очищання затрималася. Я не виконувала свої обов’язки, я чинила зло. Я йшла шляхом антихриста. Усвідомивши це, я заплакала й помолилася Богу: «Боже! Я постійно намагаюся захистити свій статус у серцях людей, затримуючи церковну роботу. Я не гідна Твого спасіння. Я хочу покаятися перед Тобою й сумлінно виконувати свої обов’язки». Пізніше я відкрилася Ань Сінь щодо свого недавнього стану та вказала на проблеми, які в ній побачила. Почувши це, вона виявила бажання порозмірковувати над собою й винести урок. Коли я почула, як Ань Сінь каже це, я відчула і провину, і певну втіху. Я почувалася винною через те, що жила за традиційною культурою сатани: чітко бачила проблеми Ань Сінь, але не вказувала на них. Проте я раділа, бо під наставництвом Божих слів я нарешті змогла повстати проти себе та практикувати істину.

Після цього я постала перед Богом, щоб помолитися й порозмірковувати. Я усвідомила, що мала схожі проблеми й у спілкуванні з сестрою Лі Юнь, дияконкою із загальних справ. Зважаючи на її рівень, були деякі завдання, які вона могла б виконувати добре, але вона догоджала своїй плоті й не хотіла докладати зусиль. Я помічала її проблеми, але не вказувала на них, а натомість потурала її плоті, думаючи, що я просто заплачу трохи більшу ціну та зроблю трохи більше, щоб вона не сказала, ніби я до неї нечуйна. Я зрозуміла, що також жила за ідеєю традиційної культури «Будь суворим до себе й терпимим до інших». Я хотіла, щоб вона хвалила мене за добру людськість. Тож я постала перед Богом і помолилася, просячи Його спрямувати мене, щоб я повстала проти своїх неправильних намірів і жила та діяла згідно з Його словами. Я згадала Божі слова: «Не дій завжди лише заради себе, не враховуй завжди лише свої власні інтереси; не враховуй інтереси людини й не думай про власну гордість, репутацію і статус. Спочатку ти повинен обміркувати інтереси Божого дому та зробити їх своїм пріоритетом. Тобі слід бути уважним до Божих намірів та розпочати з роздумів про те, чи були якісь домішки у виконанні твого обов’язку, чи був ти відданим, чи виконував свої зобов’язання та чи віддавав їм усього себе, а також чи щиро ти думав про свій обов’язок і про роботу церкви. Ти маєш обміркувати ці речі» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Свободу та визволення можна здобути, лише відкинувши свої розбещені характери). Божі слова дали мені принципи щодо того, як мені жити як людина й діяти. Виконання моїх обов’язків не має бути показухою; я мушу приймати Боже проникливе спостереження, виправляти свої наміри й ставити роботу церкви на перше місце. Лише така моя практика може узгоджуватися з Божим наміром. Бог хоче, щоб ми виконували свої відповідні ролі та гармонійно співпрацювали в наших обов’язках, аби з часом виконувати їх краще. Я повинна була повстати проти своїх неправильних намірів і ставитися до братів і сестер відповідно до істин-принципів. Щодо тих, хто має хороший рівень: якщо вони можуть добре виконувати роботу, але не роблять цього, лінуються або діють недбало, на їхні проблеми потрібно вказувати й розвінчувати їх, щоб вони могли пізнати свою розбещеність, виконувати свої зобов’язання й більше вправлятися. Щодо братів і сестер із низьким рівнем: якщо вони справді мають труднощі, їм потрібна терпляча допомога й підтримка, що дозволить їм робити свій внесок у межах їхніх можливостей. Практикуючи таким чином, я змогла зосередити свою енергію на основних обов’язках, не затримуючи євангельську роботу. Одного дня після зібрання я підійшла до Лі Юнь, і, зрозумівши її реальні труднощі, чітко пояснила, яку роботу їй потрібно виконувати в межах її зобов’язань, та вказала на її проблеми. Лі Юнь сказала: «Останнім часом мені справді бракувало відчуття ноші в моїх обов’язках. Після твоєї бесіди про це я тепер знаю, як практикувати, і готова взяти на себе зобов’язання». Коли я почула слова Лі Юнь, мені стало дуже соромно. Я побачила, що допомагати братам і сестрам виконувати їхні зобов’язання й відігравати свої ролі на їхньому місці є значно кориснішим для роботи церкви.

Тепер я більше не спілкуюся з братами й сестрами на основі ідеї традиційної культури «Будь суворим до себе й терпимим до інших». Я вказую на їхні проблеми та допомагаю їх розв’язувати, не намагаючись захистити наші плотські стосунки. Я відчуваю, що таке життя й поведінка дарують спокій і звільнення. Усі ці зміни є результатом Божого слова. Дяка Всемогутньому Богу!