Мен Фань, Китай

У грудні 2022 року в мене запалився трійчастий нерв. Після операції права половина моєї голови все ще німіла, і я часто відчувала запаморочення та дискомфорт. Іноді, коли я йшла, мені здавалося, що я п’яна, а в голові паморочилося так, що я ледве трималася на ногах. Лікарі сказали, що це через недостатнє кровопостачання мозку. Вони також діагностували в мене легкий склероз судин головного мозку й сказали, що мені не можна перенапружуватися чи не спати допізна. Почувши це, я подумала: «В обох моїх сусідів був крововилив у мозок через затвердіння судин, і вони опинилися у вегетативному стані, а невдовзі померли. А що, як одного дня в мене запаморочиться в голові, я випадково впаду, у мене розірветься судина в мозку, і я опинюся у вегетативному стані?». Я згадала й про свої проблеми із серцем, тож вирішила, що надалі мені не варто перевтомлюватися. Зрештою, якщо я впаду від перевтоми й не зможу виконувати свої обов’язки, хіба це не завадить моєму зростанню в житті? Як же я тоді досягну спасіння? Тож я почала щодня робити вправи, сподіваючись якнайшвидше одужати. До квітня 2023 року я трохи одужала, тож зголосилася виконувати деякі церковні обов’язки із загальних питань. Сестри, з якими я співпрацювала, були уважними й давали мені лише легкі та прості завдання. Я була дуже рада. Мені здавалося, що мій обов’язок доволі хороший та що мені навіть не доведеться хвилюватися чи перенапружуватися, і що виконання цього обов’язку не затримає моє прагнення до спасіння.

У травні 2023 року диякон із загальних питань та мої сестри-напарниці не змогли продовжувати виконувати свої обов’язки з міркувань безпеки, і раптом усі їхні обов’язки лягли виключно на мене. Я відчула певний опір, подумавши: «Я ще не повністю одужала, а роботи так багато. Що, як моя хвороба загостриться, у мене запаморочиться в голові, і я впаду просто на дорозі?». Тоді я подумала, що церква не може знайти нікого іншого, хто підходив би для роботи із загальних питань, і що лише я знайома з цією роботою, тому відмовитися я не можу. Я думала, що якщо буду активно співпрацювати, щоб підтримувати церковну роботу, Бог мене захистить. Тож я скорилася. Було багато справ, які треба було вирішувати, і я була зайнята щодня. Через деякий час запаморочення посилилося, і часом після денної фізичної роботи мої кінцівки ввечері погано мене слухалися. На додачу до цього запалилася моя грижа міжхребцевого диска, і в мене болів поперек. Я подумала: «Якщо я й далі буду так перенапружуватися, хіба не опинюся прикутою до ліжка у вегетативному стані, як мої сусіди? Я можу навіть втратити своє життя. Якщо я не можу виконувати навіть прості обов’язки, як же я досягну спасіння? Я думала, що якщо я візьму на себе відповідальність, Бог мене захистить, догляне й допоможе швидко одужати. Але тепер замість покращення мій стан погіршився. Схоже, мені не варто надто перейматися обов’язками, а треба поставити на перше місце своє здоров’я». На той час у церкві ще не обрали диякона із загальних питань, і з деякими речами потрібно було розібратися терміново, але я подумала, що це потребуватиме чималих зусиль, тому я не бажала цього робити. Я подумала: «У мене слабке здоров’я, і якщо я впаду від виснаження, воно того не варте. Зрештою, я не дияконка із загальних питань, тому маю подбати передусім про власне здоров’я». У результаті я зважала лише на своє фізичне здоров’я й не займалася цими питаннями. Згодом, лише після того, як лідер відстежив ситуацію й запитав про це, я нарешті попрацювала з кількома братами та сестрами, щоб усе владнати. Після цього лідер попросив мене тимчасово взяти на себе відповідальність за церковне життя кількох працівників із загальних питань. Я подумала: «Я не дуже розумію цих людей. Якщо хтось буде в поганому стані, мені доведеться шукати відповідні істини, щоб провести з ними бесіду й запропонувати рішення. Я й так уже достатньо виснажена своїми обов’язками, останнім часом запаморочення посилилося, і болить поперек. Краще я відпочину у вільний час. Хіба проводити для них зібрання не виснажить мене ще більше?». Тож я відмовилася, сказавши, що я не кураторка. Пізніше я дізналася, що одна сестра з-поміж них жила у хворобі й перебувала у поганому духовному стані. Я відчула певну провину. У мене справді був час, але я просто боялася перенапружитися й погіршити свій стан. Оскільки я так і не розібралася зі своїм станом, то щоразу, коли мої обов’язки ставали трохи насиченішими або я виконувала якусь фізичну роботу і відчувала втому чи дискомфорт, я починала хвилюватися з думкою: «Невже мій стан знову погіршується? А що, як одного дня я впаду з велосипеда й помру на дорозі?». Що більше я про це думала, то більше боялася. Я боялася, що мій стан погіршиться й не дасть мені виконувати свої обов’язки, або, що ще гірше, я втрачу життя і свій шанс на спасіння. Тож я продовжувала квапити лідера якнайшвидше обрати диякона із загальних питань. Таким чином мені не довелося б хвилюватися й перенапружуватися. На мій подив, одного дня в серпні 2023 року мене обрали дияконкою із загальних питань. Почувши цю новину, я відчула сильний опір і подумала: «Я гадала, що коли оберуть диякона із загальних питань, я зможу повернутися до виконання легких і простих обов’язків, як і раніше. Я не очікувала, що дияконкою із загальних питань зроблять мене. Диякон із загальних питань має відстежувати всі загальні церковні справи, а іноді доводиться виконувати й фізичну роботу. Якщо я підірву своє здоров’я або навіть втрачу життя, як я зможу досягти спасіння? Нізащо не буду виконувати цей обов’язок». Тож я знайшла відмовку, сказавши: «Мій рівень недостатній для обов’язку дияконки із загальних питань». Лідер побесідував зі мною про Божий намір, попросивши мене шукати більше. Я відчула певну провину й зрозуміла, що те, що брати й сестри обрали мене дияконкою, відбулося з Божого дозволу. Я більше не могла опиратися, тож помолилася Богу й поки що прийняла це.

Згодом я усвідомила, що моя постійна зосередженість на хворобі свідчить про моє нерозуміння Божого володарювання, тож я почала шукати Божі слова щодо цього. Одного дня я подивилася відео зі свідченням на основі досвіду, у якому був уривок із Божих слів, що дуже мені допоміг. Всемогутній Бог говорить: «Є й такі люди, що мають погане здоров’я, слабку конституцію та брак енергії, часто хворіють на легкі чи серйозні недуги, не можуть робити навіть елементарних речей, необхідних у повсякденному житті, і не можуть жити чи пересуватися, як нормальні люди. Під час виконання своїх обов’язків такі люди часто почуваються недобре та дискомфортно; деякі з них фізично слабкі, деякі справді хворіють, і, звісно, є й такі, хто має ті чи інші відомі й потенційні захворювання. Через такі практичні фізичні труднощі ці люди часто занурюються в негативні емоції та відчувають муку, тривогу й занепокоєння. Чому вони мучаться, тривожаться й непокояться? Вони занепокоєні ось чим: мовляв, якщо вони й надалі так виконуватимуть свій обов’язок, повністю присвячуючи себе Богові, метушачись заради Бога й постійно так сильно втомлюючись, то чи не погіршуватиметься їхнє здоров’я дедалі більше? Коли їм виповниться 40 або 50 років, чи не опиняться вони прикутими до ліжка? Чи виправдані ці тривоги? Чи запропонує хтось конкретний спосіб, як із цим розібратися? Хто візьме на себе відповідальність за це? Хто її нестиме? Ось через такі речі мучаться, тривожаться й непокояться люди зі слабким здоров’ям і поганим фізичним станом. Хворі люди часто думають: “Ой, я сповнений рішучості добре виконувати свій обов’язок, але ж у мене оця хвороба. Я прошу Бога, щоб він уберіг мене від шкоди, і з Божим захистом мені не треба боятися. Але якщо я виснажуся, виконуючи свої обов’язки, чи не загостриться моя хвороба? Що я робитиму, якщо мій стан дійсно загостриться? Якщо мені знадобиться лягти в лікарню на операцію, мені не буде чим за неї заплатити, і якщо я не позичу гроші на лікування, чи не погіршиться мій стан іще більше? А якщо все стане дуже погано, чи не помру я? Чи можна вважати таку смерть нормальною? Якщо я справді помру, чи пам’ятатиме Бог про виконані мною обов’язки? Чи вважатиметься, що я робив добрі вчинки? Чи досягну я спасіння?”. Є й такі люди, які знають, що хворі, тобто їм відомо, що в них є та чи інша реальна хвороба, наприклад шлункова, шкірна, гінекологічна, печінкова чи серцева, болі в попереку й ногах, артрит, ревматизм, гіпертонія тощо. Такі люди думають: “Якщо я й надалі виконуватиму свій обов’язок, чи оплатить Божий дім лікування моєї хвороби? Якщо моя хвороба погіршиться й це вплине на виконання мого обов’язку, чи зцілить мене Бог? Інші люди зцілилися після того, як повірили в Бога, – то, може, і я зцілюся? Чи зцілить мене Бог так само, як Він проявляє доброту до інших? Якщо я вірно виконуватиму свій обов’язок, Бог має мене зцілити, але якщо це тільки я хочу, щоб Бог мене зцілив, а Він цього не робить, то що ж мені робити?”. Щоразу, коли такі люди про це думають, у їхніх серцях здіймається глибоке відчуття тривоги. Хоча вони й не припиняють виконувати свій обов’язок і завжди роблять те, що від них очікується, вони постійно думають про свою хворобу, здоров’я, майбутнє, про своє життя і смерть. Зрештою вони приходять до висновку, у якому видають бажане за дійсне: “Бог мене зцілить, Бог мене збереже. Бог мене не покине, і Бог не стане стояти осторонь і нічого не робити, якщо побачить, що я захворію”. Такі думки не мають під собою жодної основи, і навіть можна сказати, що вони є свого роду уявленням. З такими уявленнями й фантазіями люди ніколи не зможуть подолати свої практичні труднощі, і в глибині серця вони відчувають невиразну муку, тривогу й занепокоєння з приводу свого здоров’я та хвороб; вони гадки не мають, хто візьме на себе відповідальність за ці речі й чи хтось узагалі нестиме таку відповідальність» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). Порівнюючи себе з Божими словами, я побачила, що я саме така людина, яку описує Бог. Залишившись фізично слабкою та із сильним запамороченням після операції, а також відколи мені діагностували недостатнє кровопостачання мозку й легкий склероз судин, я жила в постійному смутку й тривозі, завжди хвилюючись, що мій стан погіршиться, я залишуся паралізованою, прикутою до ліжка й не зможу виконувати свої обов’язки, а це означатиме втрату шансу на спасіння. А саме після того, як я почала виконувати свій обов’язок у церковних справах, мій стан замість покращення погіршився. Я хвилювалася, що перенапруження в обов’язках може одного дня призвести до того, що я впаду й опинюся у вегетативному стані, тому я не бажала виконувати завдання, які вимагали зусиль й уваги. Я просто хотіла берегти сили й більше відпочивати. Я навіть не хотіла займатися церковними справами й не мала бажання проводити зібрання для братів і сестер, боячись виснажити себе. У результаті я не змогла вчасно розібратися зі станом сестри, через що затрималося її життя-входження. Виконуючи свій обов’язок, я завжди думала про своє тіло, і хотіла докладати якнайменше зусиль, щоб зберегти здоров’я. Я не відчувала жодної ноші стосовно свого обов’язку. Коли мене обрали дияконкою із загальних питань, я ще більше занепокоїлася, що перехвилююся до виснаження й захворію, через що втрачу шанс на спасіння, і тому відчула опір. Я навіть вдалася до обману, стверджуючи, що непридатна для цього обов’язку через свій низький рівень. Насправді, погіршиться мій стан чи ні, житиму я чи помру – усе це в Божих руках. Але я жила в тривозі й смутку, намагаючись захистити своє тіло, покладаючись на власні методи. Я не довіряла Божому володарюванню й поводилася як маловірка. Усвідомивши це, я захотіла довірити свій стан у Божі руки та шукати істину, щоб вирішити свої проблеми.

Після цього я прочитала уривок із Божих слів: «Коли Бог упорядковує так, що ти захворюєш, чи то серйозно, чи то легко, Його мета при цьому полягає не в тому, щоб дозволити тобі пережити всі деталі хвороби, шкоду, яку хвороба завдає тобі, різні незручності й труднощі, які хвороба тобі спричиняє, і всі ті різні почуття, які хвороба змушує тебе відчути, – Його мета полягає не в тому, щоб ти переживав хворобу в процесі хвороби. Радше Його мета полягає в тому, щоб ти засвоїв уроки з хвороби, щоб навчився осягати Божі наміри, щоб пізнав розбещені характери, які ти виявляєш, і неправильне ставлення, яке ти маєш до Бога, коли хворієш, і щоб навчився коритися Божому володарюванню та впорядкуванням, щоб ти міг досягти справжньої покори Богу й мати змогу бути непохитним у своєму свідченні – це абсолютно ключове. Бог хоче спасти тебе й очистити тебе через хворобу. Що саме в тобі Він хоче очистити? Він хоче очистити всі твої надмірні бажання й вимоги, які ти ставиш перед Богом, і навіть очистити різні розрахунки, судження та плани, які ти будуєш за будь-яку ціну, щоб вижити й зберегти собі життя. Бог не дозволяє тобі будувати плани, Він не дозволяє тобі судити, і Він не дозволяє тобі бажати від Нього чогось надмірного; Він вимагає лише, щоб ти корився Йому і у своїй практиці та досвіді покори пізнав своє власне ставлення до хвороби та своє ставлення до цих тілесних станів, які Він дає тобі, а також свої особисті бажання. Коли ти пізнаєш ці речі, ти можеш усвідомити, наскільки корисно для тебе те, що Бог організував для тебе обставини хвороби або що Він дав тобі ці тілесні стани; і ти зможеш усвідомити, наскільки вони сприяють зміні твого характеру, досягненню тобою спасіння та твоєму життю-входженню. Ось чому, коли тебе спіткає хвороба, тобі не можна постійно думати про те, як тобі її позбутися, або втекти від неї, або відкинути її» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). Бог каже, що хвороба приходить до нас не для того, щоб ми жили в тривозі та смутку, і не для того, щоб ми намагалися її уникнути. Вона потрібна для того, щоб ми винесли з неї уроки, щоб ми пізнали розбещеність, домішки та неправильні наміри, які виявляємо, коли приходить хвороба, аби ми могли скоритися Божим влаштуванням і впорядкуванням. Розмірковуючи над собою, я побачила, що, зіткнувшись із хворобою, я постійно хвилювалася, що виконання моїх обов’язків і перенапруження залишать мене паралізованою та прикутою до ліжка, і тоді я не зможу виконувати навіть прості обов’язки, і в такий спосіб втрачу шанс на спасіння. Згодом, виконуючи свої обов’язки, я завжди намагалася докладати якомога менше зусиль, і навіть коли мене обрали дияконкою із загальних питань, я намагалася бути лукавою й уникнути цього. Я завжди турбувалася про своє здоров’я, хвилювалася про свої майбутні перспективи й свою долю та жодного разу не подумала про церковну роботу. Я була такою егоїстичною та ницою! Якби не ця хвороба, моє внутрішнє бунтарство та розбещеність не були б виявлені, а тим більше – очищені та змінені. Я повинна була скоритися Божим влаштуванням і впорядкуванням та шукати істину, щоб засвоїти цей урок.

Пізніше я прочитала цей уривок із Божих слів: «У чому цінність життя людини? Чи тільки в тому, щоб віддаватися таким плотським утіхам, як їда, пиття й розваги? (Ні.) То в чому ж тоді? Поділіться своїми думками. (У тому, щоб виконувати обов’язок створіння: це мінімум того, чого людина мусить досягти в житті.) Правильно. Скажіть Мені: якщо щоденні дії й думки людини все її життя зосереджено виключно на тому, щоб уникати хвороб і смерті, берегти тілесне здоров’я й запобігати хворобам, прагнути до довголіття, то хіба це і є та цінність, яку мусить мати життя людини? (Ні.) Це не та цінність, яку мусить мати життя людини. … Людина приходить у цей світ не лише заради плотських утіх і не виключно заради їди, питва та розваг. Не можна жити лише заради цих речей; цінність людського життя та правильний шлях полягають не в тому. Цінність людського життя та правильний шлях передбачають досягнення чогось цінного й виконання однієї чи кількох цінних робіт. Це називається не кар’єрою, а правильним шляхом, а також належним завданням. Скажіть Мені, чи варто людині платити ціну за те, щоб виконувати якусь цінну роботу, жити осмисленим і цінним життям, прагнути до істини й досягати її? Якщо ти справді бажаєш прагнути до істини та розуміти її, вирушити правильним життєвим шляхом, добре виконувати свій обов’язок, жити цінним і осмисленим життям, то ти мусиш без вагань віддати всі свої сили, заплатити ціну, віддати весь свій час і всі відпущені тобі дні. Якщо в цей період ти прихворієш, це не матиме значення та не зламає тебе. Хіба це не набагато краще, ніж прожити все життя легко й безтурботно, плекаючи фізичне тіло так, щоб воно було ситим і здоровим, і зрештою досягти довголіття? (Краще.) Який із цих двох варіантів більше допомагає прожити цінне життя? Який із них може принести людині втіху та допомогти їй ні про що не жаліти, коли кінець кінцем вона зустрінеться зі смертю? (Осмислене життя.) Жити осмисленим життям означає відчувати результати й утіху в серці. А як щодо тих, хто ситий і до самої смерті залишається рум’яним? Вони не прагнуть до осмисленого життя – то що ж вони відчувають, коли помирають? (Що прожили життя даремно.) Ці три слова “прожили життя даремно” дуже влучні» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (6)). Прочитавши Божі слова, я зрозуміла, що можливість вірити в Бога, слідувати за Ним і виконувати обов’язок створеної істоти в цьому житті, як слід виконуючи свій обов’язок і здобуваючи схвалення Творця, – це дуже значуще й цінне, навіть якщо воно супроводжується стражданнями та виснаженням. Якби я не виконувала свій обов’язок старанно і шукала лише фізичного комфорту, то, навіть зберігши здоров’я й доживши до старості, я прожила б життя даремно, без жодної цінності чи сенсу. Те, що я могла виконувати обов’язок дияконки із загальних питань, було Божим піднесенням для мене. Хоча часом це може супроводжуватися хвилюваннями та виснаженням, якби я могла як слід виконувати свій обов’язок згідно з принципами, надійно оберігати церковні речі відповідно до принципів і стежити за тим, щоб пожертви та книги Божих слів зберігалися без втрат, тоді моє серце було б у спокої й мирі. Проте, якби я зосередилася лише на збереженні свого здоров’я, не бажаючи виконувати жодних завдань, що вимагають роздумів і зусиль, то навіть якби мені вдалося зберегти своє здоров’я, але я не виконувала б як слід свій обов’язок і нашкодила б церковним інтересам, залишивши за собою шлейф переступів і плям перед Богом, то зрештою Бог відцурався б від мене, і я втратила б свій шанс на спасіння. Зрозумівши Божий намір, я більше не хотіла жити так, як раніше. Я хотіла належним чином виконувати свій обов’язок, щоб задовольнити Бога. Іноді, коли завдань накопичувалося багато, я все ще боялася, що мені доведеться надто багато хвилюватися й перевтомлюватися, але я молилася Богу, бажаючи скоритися обставинам, які Він улаштував. Я більше не переймалася тим, чи погіршиться моя хвороба, чи впаду я від виснаження, а просто зосередилася на тому, як належно виконувати свій обов’язок.

Під час одного зібрання я дізналася, що ще одна сестра також хворіла, тож я поділилася з нею своїм досвідом. Потім ми послухали гімн Божих слів:

Тривалість життя людини завчасно призначена Богом

…

2  Коли люди страждають від хвороби, вони можуть часто приходити до Бога і дбати про те, щоб розсудливо й обережно робити те, що їм слід, і ставитися до свого обов’язку з більшою турботою та старанністю, ніж інші. Щодо людей це захист, а не кайдани. Це негативний підхід. Крім того, тривалість життя кожної людини завчасно призначена Богом. Хвороба може бути смертельною з медичної точки зору, але в Божих очах, якщо тривалість твого життя ще не завершилася й твій час ще не настав, ти не зможеш померти, навіть якщо захочеш.

3  Якщо ти маєш доручення від Бога та твоя місія ще не завершена, то ти не помреш, навіть якщо захворієш на хворобу, яку вважають смертельною, – Бог тебе ще не забере. Навіть якщо ти не молишся й не шукаєш істини, не дбаєш про лікування своєї хвороби або навіть якщо твоє лікування затримується, ти не помреш. Особливо це стосується тих, хто має важливе доручення від Бога. Доки їхня місія не буде завершена, хоч би яка хвороба їх спіткала, вони не помруть одразу; вони житимуть до останньої миті завершення місії.

…

«Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Частина третя»

З Божих слів я зрозуміла, що тривалість людського життя перебуває в Божих руках, і життя та смерть наперед визначені Богом. Навіть якщо хвороба серйозна, але час людини ще не настав, вона не помре навіть без догляду. Проте якщо її час настав, то навіть за найкращого догляду вона все одно піде з життя. Я згадала, як десять років тому в мого старшого брата через діабет загострилася хвороба серця. Лікарня кілька разів видавала повідомлення про критичний стан, заявляючи, що його не врятувати. Однак після того, як він певний час відпочив удома, його здоров’я поступово відновилося, і він живе донині. А от його син, міцний юнак років двадцяти з гаком, приїхав додому у відпустку з армії, почуваючись зле, і в лікарні йому діагностували гострий лейкоз. Застосовували найкращі ліки та обладнання, консультувалися з провідними фахівцями, але за тиждень він помер. Ці події показали мені, що життя і смерть людини справді призначені Богом. Але я завжди хвилювалася, що важка праця може погіршити мій стан, тому під час виконання свого обов’язку обирала легкі й прості завдання, думаючи, що це не дасть моїй хворобі загостритися. Я не вірила по-справжньому, що життя і смерть у Божих руках. Насправді ж Бог уже наперед визначив тривалість мого життя, тож перейматися цим марно, адже це лише сковує та ранить мене й заважає мені бути відданою своєму обов’язку та добре виконувати те, що мені під силу. Розуміння цього дало мені віру. Після цього я, як і зазвичай, приймала ліки й робила вправи, коли могла, і більше не була скута страхом смерті. Хоча я все ще була щодня зайнята своїми обов’язками, я не відчувала, що мій стан погіршується. Навпаки, з кожним днем я почувалася все енергійнішою.

Згодом, розмовляючи із сестрою про свій недавній стан, завдяки її нагадуванням я усвідомила, що за моїми постійними хвилюваннями та тривогами стояв намір отримати благословення. Я прочитала такі Божі слова: «Так багато вірить у Мене тільки для того, щоб Я їх зцілив. Так багато вірить у Мене тільки для того, щоб Я Своєю силою вигнав із їхніх тіл нечистих духів, і так багато вірить у Мене, просто щоб отримати від Мене мир і радість. Так багато вірить у Мене тільки для того, щоб вимагати від Мене більшого матеріального багатства. Так багато вірить у Мене лише для того, щоб провести це життя в мирі та бути в безпеці та неушкодженими в наступному житті. Так багато вірить у Мене, щоб уникнути пекельних страждань і отримати небесні благословення. Так багато вірить у Мене тільки задля тимчасового комфорту, однак не прагне нічого здобути в наступному житті. Коли Я наділяю Своїм гнівом людину й забираю всю радість і мир, які вона колись мала, вона починає сумніватися. Коли Я наділяю людину стражданнями пекла й забираю назад небесні благословення, вона лютує. Коли людина просить Мене зцілити її, а Я не звертаю на неї уваги й відчуваю до неї огиду, вона йде від Мене, щоб натомість шукати методів лихого лікування та чаклунства. Коли Я забираю все, що людина вимагала від Мене, вона безслідно зникає. Тому Я кажу, що людина вірить у Мене, бо Моя благодать надто рясна, і що людина вірить у Мене, бо можна здобути надто багато вигод» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Щодо “віри”, як ти її розумієш?). «Усі розбещені люди живуть для себе. “Кожен сам за себе, а невдах під три чорти” – ось що підсумовує людську природу. Усі люди вірять у Бога заради самих себе; вони зрікаються речей і присвячують себе заради отримання благословення, і страждання, які вони терплять, і ціна, яку вони платять, виконуючи свій обов’язок, – усе це також заради отримання винагороди. Коротко кажучи, усе це робиться з метою отримати благословення, отримати винагороду та ввійти в Царство Небесне. У світі люди працюють заради власної вигоди, а в Божому домі вони виконують обов’язок для здобуття благословення. Щоб здобути благословення, люди зрікаються всього й можуть витерпіти багато страждань. Усе це є найчіткішим доказом того, що люди мають сатанинську природу» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Частина третя). Бог розвінчує, що ми віримо в Нього з наміром вимагати від Нього різноманітних вигод. За цим стоять домішки й мотиви. Розмірковуючи над Божими словами, я побачила, що я саме така людина, яку Бог розвінчує. Я вірила в Бога, щоб отримувати благословення й благодать. Я намагалася торгуватися з Богом. Коли я вперше знайшла Бога, мій алергічний риніт, від якого я страждала роками, зцілився, тож я вважала Бога всемогутнім цілителем, який не лише здатний зцілювати хвороби, а й дозволяє нам уникнути лиха, спастися й вижити, тож я була готова старанно виконувати свій обов’язок. Після цієї операції на мозку я боялася, що не зможу виконувати свої обов’язки й не спасуся, тому зголосилася взятися за обов’язки, незважаючи на свою слабкість. Я думала, що поки зможу виконувати свій обов’язок, доти буде надія на спасіння. Коли диякон із загальних питань і мої сестри-напарниці зіткнулися з проблемами безпеки та змушені були переховуватися, я повинна була поставити на перше місце інтереси церкви і взяти на себе обов’язки із загальних питань, з якими могла впоратися, але я боялася, що через перевтому не зможу продовжувати виконувати свої обов’язки, і тим самим втрачу шанс на спасіння, тому не хотіла співпрацювати. Навіть коли я неохоче взялася за роботу із загальних питань, це було в надії, що Бог захистить мене й швидше зцілить. Пізніше моя хвороба не лише не покращилася, а й загострилася, тож я більше не хотіла платити ціну, стала пасивною у своєму обов’язку, часто кваплячи лідера швидше знайти диякона із загальних питань, щоб я могла повернутися до легкого обов’язку. Я побачила, що моя віра в Бога зводилася лише до пошуку Його благодаті та благословень. Я завжди хотіла отримувати більше, ніж віддавала, і не думала про те, як належно виконувати свій обов’язок і рахуватися з Божими намірами. Моя природа була такою егоїстичною та ницою. Я вірила в Бога тільки для того, щоб отримати благословення й мир. Виконання обов’язків – це відповідальність створеної істоти, але я вірила в Бога лише для того, щоб використати свої обов’язки для здобуття спасіння та виживання. Така віра – це спроба обдурити Бога й маніпулювати Ним. Я зовсім не мала в серці страху Божого. Така поведінка ненависна та огидна Богу! Бог дав мені можливість виконувати свій обов’язок, тому я повинна рахуватися з Божими намірами й якнайкраще брати на себе свою відповідальність. Незалежно від того, який фінал чи місце призначення Бог підготував для мене, або від мого фізичного стану, я більше не хочу торгуватися з Богом. Я лише хочу виконувати свій обов’язок створеної істоти.

Через цю хворобу я побачила Боже спасіння для себе. Бог використав цю хворобу, щоб спонукати мене шукати істину, давши мені змогу хоч трохи зрозуміти свій розбещений характер. Це справді було прихованим благословенням!