Лі Чень, Китай

У 2008 році КПК розгорнула по всій країні масштабну кампанію з придушення та арештів проти Церкви Всемогутнього Бога. Тоді братів і сестер заарештовували майже щодня. Когось арештовували на зібраннях, а когось забирали вночі, коли поліція вривалася до них додому. Я щодня жила в страху, не знаючи, коли поліція увірветься до мого дому. Тоді я прихистила двох сестер. Однієї ночі, десь об одинадцятій, коли ми вже відпочивали, мене раптом розбудив стукіт у двері. Я подумала: «Невже це поліція стукає так пізно?». Ми із сестрами швидко кинулися ховати книги з Божими словами та церковні речі. Ззовні група людей стукала й намагалася відчинити двері ключем, а згодом почувся звук, ніби вони зламують двері. Я дуже нервувала, ходила туди-сюди й невпинно молилася до Бога: «Боже, здається, поліція зламує двері. Що мені робити? Як мені захистити цих двох сестер? Боже, прошу, допоможи мені заспокоїти серце…». Після молитви моє серце трохи заспокоїлося. Ті люди за дверима ще якийсь час намагалася відчинити двері, а потім почали гупати в них. Посеред ночі цей звук був особливо моторошним, але минуло чимало часу, а двері вони так і не відчинили.

Коли почало світати, я раптом почула, як хтось надворі кричить: «Сюди, ще трохи сюди». Я визирнула крізь штори й побачила внизу чоловіка середнього віку: він дивився вгору й керував людьми на даху. Я зрозуміла: вони намагаються проникнути до мене через вікно. У нашому будинку було шість поверхів, а я жила на п’ятому. Я не знала, коли саме вони вдеруться через вікно, і від страху моє серце просто калатало. Я знову визирнула крізь штори й побачила поліцейську машину та білий седан біля під’їзду. Це остаточно підтвердило, що двері ламала саме поліція. Я повернулася до дверей, щоб прислухатися, але за ними було тихо. У вічко я теж нікого не побачила, тож здогадалася, що вони, мабуть, полізли на дах. Я подумала: «Ці дві сестри ще такі молоді. Не можна, щоб вони потрапили до рук поліції й зазнали тортур». Тож я почала їх квапити, щоб вони йшли першими. Я відчинила двері. Вони були підперті великим каменем і масивним дерев’яним столом, але мені вдалося відштовхнути їх без особливих зусиль, і я подякувала Богові у своєму серці! Щойно сестри пішли, я поводилася невимушено ійтеж вийшла з квартири. Дорогою я помітила, що за мною йде якийсь чоловік середнього віку, років сорок з гаком. Я безперестанку молилася про себе, просячи Бога дати мені мудрість і сміливість. Я згадала деякі Божі слова: «Не бійся цього чи іншого, Всемогутній Бог воїнств неодмінно перебуватиме з тобою; Він діє як ваша підтримка й ваш щит» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Висловлювання Христа на початку, Глава 26). Божі слова спрямували мене, і я трохи заспокоїлася. Я двічі змінювала таксі, а потім поїхала до торгового центру, щоб купити нову сумку й одяг, аби переодягнутися. Зрештою мені вдалося відірватися від переслідувача. Тоді я поїхала до родичів і ховалася в них три дні. Зрештою я повернулася до свого дому в іншому місті. Того дня після повернення додому я відчувала тривогу. З голови не йшла думка: «А раптом поліція знайде мене й тут і заарештує?». Тієї ночі я не могла заснути, усе думала, що треба знайти якесь інше місце, щоб сховатися. Та несподівано, десь о восьмій наступного ранку, до мене в дім увірвалися четверо поліцейських. Вони показали моє фото з документів і сказали: «Ти віриш у Всемогутнього Бога. Ми обшукаємо твій дім!». Після цього вони розійшлися по кімнатах і почали все перевертати. У домі все перекинули догори дриґом. Вони знайшли 5900 юанів готівкою, мобільний телефон і Біблію – і забрали все це під приводом стандартної процедури. Після цього на мене надягли наручники й відвезли до міського Бюро громадської безпеки.

Близько четвертої дня один із поліцейських заштовхав мене в машину, і щойно я сіла, він щільно накрив мені голову товстою тканиною. Було так душно, що я ледве могла дихати. Я гадки не мала, куди мене везуть і як будуть катувати. Мені було дуже страшно, і я невпинно молилася про себе, просячи Бога захистити моє серце, хай би з якими обставинами я зіткнулася, я змогла б бути непохитною у своєму свідченні й не зрадити Бога. Десь за годину з гаком машина зупинилася. Щойно я вийшла, з моєї голови зняли той одяг. Я побачила, що машина зупинилася у великому дворі. У дворі стояла двоповерхова будівля. Але довкола було безлюдно, поблизу майже жодних домівок, і від цього ставало якось моторошно. Один поліцейський сказав мені: «Ти знаєш, де ми? Це концентраційний табір, спеціально побудований для вас, віруючих у Всемогутнього Бога». Щойно я зайшла всередину, вони прикували мене до лави для тортур, і мене оточили восьмеро чи дев’ятеро поліцейських. Високий поліцейський років тридцяти запитав мене: «Де гроші вашої церкви? Де ваші лідери? Хто проповідував тобі Євангеліє? Куди ти ходиш на зібрання?». Я запитала у відповідь: «Церковні гроші – це пожертви, які Божі обранці приносять Богові. Яке вам до цього діло?». Поліцейський розлютився і кілька разів ударив мене по обличчю, від чого воно просто запалало. Тієї ж миті я почула, як надворі загавкали собаки. Один із поліцейських пригрозив мені: «Ми в глушині. Допитувати тут людей до смерті – це для нас звична справа. А коли хтось помирає, ми просто викидаємо його на задній двір, і ніхто про це не знає. Потім їх з’їдають здоровенні пси, тож від вас не залишається навіть тіла!». Від цих слів мене охопив жах. Ці поліцейські були готові на будь-яке зло, і якщо вони справді заб’ють мене тут до смерті й згодують собакам, то не залишиться навіть мого тіла. Що більше я про це думала, то гірше мені ставало. Аж раптом я згадала рядок із Божих слів: «І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєнні» (Матвія 10:28). Бог усім керує і володарює над усім. Моє життя також у Божих руках. Поліція могла вбити лише моє тіло, але не могла знищити мою душу. Я не могла зрадити Бога через страх смерті. Божі слова дали мені віру, і моє серце значно заспокоїлося. Тож я сказала: «Якщо помру, то помру. Тепер, коли ви мене спіймали, я не сподіваюся вийти звідси живою». Поліцейські вимагали від мене імена та адреси лідерів, але я заперечила: «Хіба Конституція не гарантує свободу віросповідання? Ми не зробили нічого протизаконного, то чому ви нас заарештовуєте?». Але щойно ці слова злетіли з моїх уст, один поліцейський розлютився, схопив зі столу якісь папери, згорнув їх у трубку й сильно вдарив мене по голові, а інший поліцейський підійшов ззаду й із силою вп’явся мені пальцями між ребрами. Тієї ж миті здалося, ніби мої ребра ламаються, від болю голова наче розпухла, і мені стало важко дихати. Я не змогла стримати зойк. Вони продовжували тиснути мені на ребра, вимагаючи зізнання, але, побачивши, що я мовчу, впивалися між ребрами ще сильніше. Мене катували доти, поки я вже не могла поворухнутися й зовсім не вибилася з сил. Я молилася до Бога: «Боже, я боюся, що через свій малий духовний зріст не зможу витримати поліцейські тортури і скорюся сатані, втративши своє свідчення. Будь ласка, дай мені віру й силу подолати слабкість моєї плоті». Після молитви я згадала гімн із Божих слів під назвою «Ти маєш зректися всього заради істини»: «Ти мусиш зазнавати тягот за істину, ти мусиш жертвувати собою заради істини, ти мусиш терпіти приниження за істину, і ти мусиш переносити більше страждань, щоб здобути більше істини. Ось що ти маєш робити» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Досвід Петра: його знання про кару та суд). Божі слова надихнули мене. Сьогодні слідувати за Христом означає терпіти всілякі страждання заради істини. Я здобула рішучість і сміливість бути непохитною у своєму свідченні для Бога й не скорятися темним силам сатани.

Під час допиту я дізналася від поліції, що ті люди, які намагалися вдертися до мене додому тієї ночі, були з відділення Бюро громадської безпеки. Вони місяцями стежили за лідерами, яких я прихистила. Цих лідерів теж схопили, а ще поліцейські конфіскували 9 мільйонів юанів пожертв. Саме коли мене допитували, зайшов поліцейський і з посмішкою сказав: «Ми знайшли ще 500 000 юанів». Почувши це, я розлютилася. Це була пожертва, яку брати й сестри присвятили Богу. Як вони могли просто забрати її? Вони справжні дияволи! Того дня поліція аж до пізньої ночі катувала мене, застосовуючи як умовляння, так і грубу силу. Побачивши, що я мовчу, один поліцейський крізь стиснуті зуби процідив: «Ви, люди, які вірять у Всемогутнього Бога, міцніші за сталь. Якщо ми сьогодні не провчимо тебе, ти нічого не скажеш. Не вірю, що ми з тобою не впораємося!». Сказавши це, він розімкнув наручники й прикував мої руки до стовпів по обидва боки лави для тортур, а потім вони відштовхнули лаву назад. Усе моє тіло відхилилося назад, і незабаром мені здалося, що очі зараз вилізуть з орбіт, а голова пульсувала так, ніби от-от вибухне. Мої зап’ястя були затиснуті в наручниках так, що здавалося, що їх зараз відірве, і мене пронизав гострий біль. Мій куприк упирався в залізний виступ на лаві для тортур, а серце ніби різали ножем. Я не знала, скільки це тривало. Один поліцейський знову пригрозив мені: «Перед тобою тут була жінка років шістдесяти, яка зізналася вже через півтори години. Подивимося, скільки протримаєшся ти». Згодом він почав насміхатися: «Хіба ти не віруєш у Всемогутнього Бога? Чому ж Він не прийде тебе врятувати? Попроси Його, хай врятує тебе!». Слухаючи ці глузування й богохульство поліції, я відчула глибоке обурення. Ці поліцейські зухвало нападали на Бога й хулили Його. Вони справді були зграєю дияволів, які ненавидять істину та противляться Богу!

Мене закатували до повної знемоги, я провисіла там так понад дві години. Моє тіло дійшло до межі, я ледве могла дихати. Я подумала: «Якщо так триватиме й далі, я справді тут помру. Мій чоловік і батько лиш нещодавно пішли з життя, а вдома в мене ще залишилася мати, якій за сімдесят, і дитина, що досі ходить до школи. Якщо я помру, хто про них подбає? Дитина вже втратила батька, а мати також страждає від болю втрати рідної людини. Якщо помру ще й я, чи зможуть вони це витримати?». У мені точилася внутрішня боротьба, я думала: «Може, якщо я скажу їм хоч якусь дрібницю, вони мене відпустять. Але якщо я скажу хоч щось, хіба я не зраджу Бога, як Юда?». Тієї миті я згадала уривок із Божих слів: «Чому ти не ввіряєш їх у Мої руки? Невже ти не довіряєш Мені? Чи ти боїшся, що Мої влаштування щодо тебе будуть неналежні?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Висловлювання Христа на початку, Глава 59). Небо, земля і все суще – під Божим контролем, і все, що стосується моєї матері й дитини, також у Божих руках. Тож про що мені ще хвилюватися? Маючи це на думці, я помолилася до Бога: «Боже, доля моєї матері й дитини у Твоїх руках. Я готова довірити їх Тобі й уповати на Тебе. Житиму я сьогодні чи помру, я готова підкоритися Твоїм влаштуванням. Я радше помру, ніж зраджу Тебе!». Після молитви моє серце значно заспокоїлося, і я була готова до смерті. Після цього я відчула, ніби моє тіло повільно піднімається, і, на диво, біль значно вщух. Побачивши, що я от-от знепритомнію, поліцейські зняли мене з лави для тортур. Тіло зовсім ослабло, і в мене почалися безперервні судоми. Усе моє тіло мимоволі скорчилося, і я відчула, як воно повністю заціпеніло. Поліцейські силою намагалися розтиснути мені руки, але не змогли. Не знаю, скільки це тривало, але вже перед самісіньким світанком мені нарешті стало трохи краще. Один поліцейський сказав мені: «Якби ти вчора так не билася в судомах, ми б зв’язали тобі руки й ноги та підвісили тебе!». Почувши це, я подумки подякувала Богові за Його захист. Тієї ж ночі поліція відвезла мене до місцевого ізолятора.

Коли ми приїхали, поліцейський оглянув мене й сказав: «Вона ж ледве жива. Хто буде винен, якщо вона тут помре?». Двоє поліцейських, які мене супроводжували, про щось із ними домовлялися, і лише після цього мене неохоче прийняли. Під час медогляду лікар сказав, що в мене проблеми із серцем і що я можу померти будь-якої миті. Тієї ночі вони наказали співкамерницям час від часу перевіряти, чи я взагалі дихаю. Через пів місяця мої рідні заплатили гроші й задіяли зв’язки, щоб оформити мені звільнення за станом здоров’я. У день мого звільнення поліція стягнула штраф у 10 000 юанів і попередила: «Тобі заборонено самовільно кудись виїжджати, телефон має бути увімкнений цілодобово, і ти мусиш завжди бути на зв’язку. Якщо попадешся знову, з в’язниці вже не вийдеш!». Коли я повернулася додому, мої рідні та колеги розповіли, що поліція приходила до мене на роботу та до родичів із допитами. Вони поширювали безпідставні чутки, ніби я ватажок банди, що торгує органами, і під цим приводом перевіряли мої банківські рахунки. Рідні критикували мене й нарікали на мене, а друзі та родичі глузували з мене й відцуралися від мене. Я була дуже обурена. Віра в Бога – це хороша справа й правильний шлях, але ці поліцейські розпускали про мене безпідставні чутки, через що я не могла підвести очей перед родичами та колегами. Я відчувала себе вкрай приниженою і дещо слабкою всередині. Я навіть подумала, що може, мені більше не варто виходити, щоб виконувати свій обов’язок, а просто вірити в Бога вдома. Пізніше я згадала деякі Божі слова: «Ти – створена істота; ти, звичайно, повинен поклонятися Богу й прагнути до життя, сповненого сенсу. Якщо ти не поклоняєшся Богу, а живеш у своїй брудній плоті, то хіба ти не всього лише звір у людській подобі? Оскільки ти – людська істота, тобі слід присвятити себе Богові й витерпіти всі страждання! Тобі слід із радістю та впевненістю приймати незначні страждання, яким тебе піддано сьогодні, і жити повним сенсу життям, як Йов і Петро. … Ви – люди, які прагнуть іти правильним шляхом, ті, хто шукає покращення. Ви – люди, які встають у країні великого червоного дракона, ті, кого Бог називає праведними. Хіба це не життя, що має найбільший сенс?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Практика (2)). З Божих слів я зрозуміла, що вірити в Бога й виконувати свій обов’язок – це те, що має робити створена істота, і тільки таке життя є цінним і змістовним. Хіба могла я шкодувати про виконання свого обов’язку лише через те, що зазнала приниження? Де ж тоді моя совість і розум перед Богом? Поліція поширювала про мене безпідставні чутки й наклепи, щоб змусити мене відсторонитися від Бога й зрадити Його, але я не могла потрапити в пастку сатани. Невіруючі глузували з мене та зводили наклепи, але мене переслідували за праведність. Ці страждання були цінними та змістовними! Хай би як поліція обмовляла мене, принижувала моє достоїнство чи руйнувала мою репутацію, я ніколи не зраджу Бога! Я була рішуче налаштована йти шляхом віри в Бога! З такими думками я розправила плечі й більше не боялася принижень. Згодом поліцейські часто навідувалися до мене, намагаючись вимагати гроші. Вони погрожували: «Твоя справа може стати великою чи малою, або ж її взагалі закриють – усе залежить від того, скільки ти заплатиш. Якщо не даси грошей, ми можемо будь-якої миті кинути тебе назад за ґрати на скільки захочемо!». Я була розлючена. Я не порушила жодних законів, проте поліцейські раз у раз намагалися здерти з мене гроші. Вони були справжньою бандою грабіжників!

Пізніше я повернулася до того дому, куди посеред ночі намагалася вдертися поліція. Коли я відчинила двері, то просто остовпіла. Я була настільки обурена, що ледь не знепритомніла. У домі панував суцільний безлад: усі цінні речі, навіть одяг, ковдри та предмети повсякденного вжитку, забрали. Там було чотири ноутбуки, мій телефон вартістю понад 3000 юанів, золотий ланцюжок вагою понад десять грамів, чотири золоті каблучки, чотири пари золотих сережок і ціла пачка готівки на суму 10 000 юанів. Усі ці речі забрали. Речі, що залишилися, були знищені або розірвані. Дерев’яне ліжко в спальні було зламане, навіть дошки з ліжка та дверцята шафи були вирвані. Скло на картині з пейзажем та скло на балконі були розбиті вщент, холодильник і раковина у ванній – розтрощені, і навіть борошно з мішка всюди розсипали. Усе в домі було знищене й розкидане по підлозі, а коли я зайшла до кімнати, мені навіть ніде було ступити. Дивлячись на перевернутий догори дном дім, я відчула сильний біль і гнів. Я подумала: «Як поліція могла отак зруйнувати гарний дім?». Я щиро зненавиділа КПК, цього диявола! Я згадала уривок із Божих слів: «Які пращури давнини? Які дорогі вожді? Вони всі нікчеми, які протистоять Богу! Їхнє втручання призвело до того, що все під небом впало в стан темряви й хаосу! Яка свобода віросповідання? Які законні права та інтереси громадян? Усе це хитрощі з метою приховування зла! … Нащо так ретельно перешкоджати Божій роботі? Навіщо використовувати різні виверти, щоб обдурювати Божий народ? Де справжня свобода та законні права й інтереси? Де справедливість? Де розрада? Де тепло? Навіщо використовувати брехливі задуми, щоб обдурити Божий народ? Навіщо використовувати силу, щоб придушити Боже пришестя? Чому б не дозволити Богу вільно блукати землею, яку Він створив? Навіщо цькувати Бога доти, доки Йому ніде буде й голови прихилити? Де тепло серед людей? Де вітання Йому серед людей? Навіщо спричиняти Богу таку відчайдушну тугу? Навіщо змушувати Бога кликати знову й знову? Навіщо штовхати Бога до такої міри, щоб Він хвилювався за Свого улюбленого Сина? Це суспільство таке темне – чому його мерзенні сторожові пси не дозволяють Богу вільно входити у світ, який Він створив, і виходити з нього?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Робота та входження (8)). Розмірковуючи над Божими словами, я наскрізь побачила справжнє потворне обличчя КПК. Вона вдає, що стоїть на захисті справедливості, заявляючи про «свободу віросповідання» та «захист закону заради народу», але за лаштунками використовує всілякі хитрощі, щоб заарештовувати й переслідувати тих, хто вірить у Бога. Християни в Китаї не мають ані прав, ані свобод. КПК може будь-якої миті вдертися, заарештувати вас, обшукати ваш дім і силою відібрати ваше майно. Їхні дії гірші за вчинки бандитів і тиранів. Раніше я не розуміла, що таке КПК, але, особисто зазнавши її арештів і переслідувань, я усвідомила, що КПК – це зграя демонів, які ненавидять Бога й опираються Йому.

Хоча мене й випустили з в’язниці, я не мала жодної особистої свободи. Поліцейські постійно стежили за мною, і я ніяк не могла від них відірватися. Одного разу я вийшла у справах і пройшла вже половину дороги, але згадавши, що щось забула, захотіла повернутися. Я озирнулася й побачила, що за мною йде той самий поліцейський, який мене арештував. Коли я пішла на ринок за продуктами, поліцейський підійшов до мене й запитав: «Навіщо ти купуєш стільки продуктів для себе однієї?». А ще він запитав: «Чому ти ніколи не вмикаєш світло вночі? Де ти живеш?». Чуючи слова поліцейського, я відчувала абсолютну відразу й огиду. Жити під наглядом КПК було так болісно. Я постійно була напруженою, боячись, що поліція будь-якої миті прийде й почне докучати. Удень на роботі я завжди тримала двері кабінету міцно зачиненими й не наважувалася відчиняти їх без потреби. Уночі я боялася бути вдома сама, не кажучи вже про те, щоб увімкнути світло. Поліція також часто дзвонила, щоб запитати, де я перебуваю. Я відчувала себе вкрай пригніченою: мені хотілося побачитися з братами й сестрами, але я боялася наразити їх на небезпеку. Здавалося, що виконувати свій обов’язок стало б справжньою розкішшю. У ті роки я ні на чому не могла зосередитися і не знала, коли ж такі дні закінчаться. Мені навіть здавалося, що жити так гірше за смерть. Зазнавши тортур, стеження, утисків і обшуку в домі, я не лише фізично ослабла, а й зазнала важкого психологічного удару. Після виходу з ізолятора мені два роки доводилося покладатися на ліки та уколи, щоб вести нормальний спосіб життя. Моя пам’ять значно погіршилася, і я часто щось забувала. До арешту я мала міцне здоров’я, часто бесідувала про Божі слова й виконувала свій обов’язок разом із братами й сестрами. То були справді щасливі часи. Але відтоді, як мене заарештували, я не могла читати Божі слова й не наважувалася контактувати з братами й сестрами. Моє тіло страждало, а дух мучився. У своєму болю та слабкості я згадала уривок із Божих слів: «Оскільки ти впевнений, що цей шлях істинний, ти маєш іти ним до кінця; ти маєш зберігати свою вірність Богові. Оскільки ти побачив, що Бог прийшов на землю, щоб особисто вдосконалити тебе, тобі слід повністю віддати Йому своє серце. Якщо, хай що робить Бог, – можливо, дає тобі несприятливий фінал у самому кінці, – ти все ж можеш слідувати за Ним, це означає, що ти зберіг свою чистоту перед Богом» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Тобі слід зберегти свою вірність Богу). Божі слова витягли мене з болю. Бог бажає, аби я мала вірність і несла свідчення, і Він використовував ці обставини, щоб удосконалити мою віру. Я більше не могла залишатися негативно налаштованою. Скільки б не довелося страждати, я мала залишатися вірною Богові й бути непохитною у своєму свідченні, щоб задовольнити Бога. Тож я помолилася Богові: «Боже, я готова бути непохитною у своєму свідченні й виконувати свій обов’язок. Будь ласка, спрямуй мене й відкрий для мене шлях». Згодом я знайшла спосіб уникнути поліцейського нагляду й поїхала в інше місце виконувати свій обов’язок.

Хоча моя плоть зазнала певних страждань під час арешту й переслідувань з боку КПК, але це дозволило мені чітко побачити демонічну сутність КПК, яка ненавидить істину, опирається Богу та вороже ставиться до Нього. Я повністю відкинула її та повстала проти неї у своєму серці. Завдяки цьому досвіду я по-справжньому відчула Божу любов і спасіння. Коли я терпіла тортури й моє тіло не могло цього витримати, саме Божі слова дали мені віру й силу, спрямовуючи мене до перемоги над муками від цих демонів. Щоразу, коли я почувалася негативно налаштованою, слабкою, коли в душі панувала темрява й біль, саме Божі слова просвіщали й спрямовували мене, надаючи сил. Я відчула на власному досвіді владу й силу Божих слів, що зміцнило мою віру в Нього. Хай би як КПК переслідувала мене, я наполегливо слідуватиму за Богом до самого кінця і я не відмовлюся від свого обов’язку створеної істоти!