Є Цю, Китай

Мій дядько – лікар традиційної китайської медицини. Коли мені було десять років, зі мною стався нещасний випадок: я без упину блювала кров’ю, і саме дядько врятував мене в ту критичну мить. Я завжди пам’ятала, як він врятував мені життя, і вважала, що коли виросту, то маю належно йому віддячити. У 2008 році від хвороби помер мій тато. Коли вся наша родина була в глибокій скорботі, дядько проповідував нам Євангеліє останніх днів Всемогутнього Бога. Це дало нам не лише духовну опору, а й шанс прагнути істини та досягти спасіння, тому я стала ще вдячнішою своєму дядькові. Через смерть батька мамі було важко оплачувати навчання нас трьох. Тоді дядько забрав мене до себе, щоб я могла вірити в Бога й водночас вивчати в нього медицину. Я жила й харчувалася в його домі. У мене було слабке здоров’я, тому дядько часто готував для мене щось поживне. Він ставився до мене як до рідної доньки, тож я була йому дуже вдячна. Я думала, що якщо в майбутньому в нього виникнуть якісь труднощі, то я зроблю все можливе, щоб допомогти, якщо це буде в моїх силах.

У 2011 році церква визначила, що мій дядько – зла людина. Він був зарозумілим і пихатим, створював безпідставні проблеми та зовсім не приймав істину. Він завдавав проблем тих, хто давав йому пропозиції, і часто судив лідерів і працівників, нападав на них та засуджував їх. Він провокував конфлікти між братами й сестрами та лідерами, і це стало серйозною завадою для церковного життя та роботи. Брати й сестри були настільки пригнічені ним, що боялися з ним спілкуватися, а він відмовлявся покаятися попри неодноразові бесіди. Церква вирішила його виключити. Тоді лідер запитав, чи згодна я поставити свій підпис, і мене справді роздирали сумніви. Поведінка дядька була цілком очевидною. Він навіть мене доводив до сліз своїм презирством і нападками. Але я думала: «Якщо я поставлю підпис, і він про це дізнається, що він про мене подумає? Дядько врятував мені життя, коли я була малою, проповідував нам Євангеліє і навчав мене медицини. Він стільки всього доброго для мене зробив, і якщо я підпишуся, хіба він не скаже, що я безсердечна й невдячна?». Однак саме тоді лідер прочитав уривок із Божих слів, який мене дуже зворушив. Бог говорить: «За яким принципом, згідно з вимогами слів Бога, люди мають ставитися до інших? Любіть те, що любить Бог, і ненавидьте те, що ненавидить Бог, – ось принцип, якого слід дотримуватися. Бог любить тих, хто шукає істину та здатний дотримуватися Його волі. Ми також маємо любити таких людей. Ті, хто не здатний дотримуватися Божої волі, хто ненавидить Бога й повстає проти Бога, таких людей зневажає Бог, і ми теж маємо їх зневажати. Це те, чого Бог просить від людини. … У період Благодаті Господь Ісус сказав: “Хто мати Моя? І хто браття Мої?” “Бо хто волю Мого Отця, що на небі, чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати!”. Ці слова вже існували в період Благодаті, і тепер Божі слова ще чіткіші: “Любіть те, що любить Бог, і ненавидьте те, що ненавидить Бог”. Ці слова говорять відразу по суті справи, але люди часто неспроможні оцінити їхнє справжнє значення» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Лише пізнавши власні хибні погляди, можна по-справжньому преобразитися). Прочитавши Божі слова, я відчула провину. Мій дядько явно поводився як зла людина, але я все одно не хотіла ставити свій підпис. Хіба я не потурала його постійним перериванням і завадам у церкві? Я не мала керуватися прихільністю, а повинна була практикувати згідно з Божими словами: «Любіть те, що любить Бог, і ненавидьте те, що ненавидить Бог». Тож я поставила свій підпис.

У 2012 році церква видала повідомлення про виключення мого дядька, і я постійно боялася зустрітися з ним. Пізніше, коли дядько дізнався, що я поставила підпис, він вилаяв мене за відсутність розпізнавання й назвав нетямущою! Почувши це, я зрозуміла, що він зовсім не розмірковував над своїми лихими вчинками й не усвідомив їх, але я все одно вагалася: чи не вчинила я надто безсердечно й невдячно щодо нього, поставивши свій підпис. Згодом через потреби мого обов’язку я поїхала з дядькового дому. Хоча мені більше не доводилося бачитися з дядьком, його лайливі слова все ніяк не йшли мені з голови. А особливо пізніше сталося те, через що я відчула себе в ще більшому боргу перед дядьком, і зрештою я вчинила так, що опиралася Богові.

Наприкінці 2016 року, виконуючи свій обов’язок далеко від дому, я захворіла на важку пневмонію та плевральний випіт, і брати й сестри відвезли мене до лікарні. Мій дядько примчав до лікарні й невтомно доглядав за мною, не шкодуючи ні грошей, ні зусиль. Мій тиск упав до небезпечно низького рівня, і він лікував мене точковим масажем. Після виписки він навіть готував для мене ліки традиційної китайської медицини, щоб я швидше одужала. Коли я бачила, що він і далі добре до мене ставиться попри те, що я підписалася за його виключення, моє почуття провини перед ним лише посилилося. У той час дядько розповів мені, як протягом останніх кількох років, навіть після виключення, він продовжував проповідувати Євангеліє і привів кількох людей до Бога. Через проповідування Євангелія його навіть заарештувала КПК. У його домі провели обшук, майно конфіскували, а його аптеку закрили. Він втратив понад 100 000 юанів. Попри переслідування з боку великого червоного дракона, він не видав, де зберігаються книги Божих слів. Однак коли КПК показала йому фотографії та попросила впізнати братів і сестер, він визнав, що одна із сестер була лідеркою. Це була та сама лідерка, яка кілька років тому його виключила. Розповівши мені все це, він дорікнув мені за те, що я не маю совісті, сказавши, що ставився до мене як до доньки й дбав про мене як батько, а я натомість не виявила жодних людських почуттів і повелася як холоднокровний звір. Слухаючи це, я відчувала себе в боргу перед ним, а також співчувала йому. Приблизно в той час я випадково почула від лідерів вищого рівня, що якщо ті, кого виключили, виявлять покаяння і далі віритимуть у Бога та поширюватимуть Євангеліє, їх можуть прийняти назад до церкви. Це спонукало мене згадати про дядька. Я подумала, що хоча його й виключили, останні кілька років він поширював Євангеліє. Коли КПК його заарештувала й допитувала, він усе одно не зрікся Бога. То хіба не міг би мій дядько бути прийнятим назад до церкви? Навіть якби він просто проповідував Євангеліє та трудився, щоб спокутувати минулі провини, це вже було б добре. Якби потім інші більше бесідували з ним про Божі слова, хіба не зміг би він поступово почати розмірковувати над своїми лихими вчинками та досягти покаяння і змін? Якби мені вдалося посприяти тому, щоб його прийняли назад до церкви, хіба він не побачив би, що я маю хоч якусь совість і не є такою вже невдячною? Коли в мене промайнула ця думка, я відчула ніби знайшла шанс усе виправити й віддячити йому за доброту. Тож я написала лідеру, повідомивши про хорошу поведінку дядька. А про те, що він упізнав на фото для поліції лідерку церкви, і про його скарги та нотації на мою адресу я промовчала. Пізніше лідери надіслали когось зустрітися з ним, щоб перевірити, чи відповідає він необхідним критеріям для того, щоб його прийняли назад до церкви. За кілька днів одна сестра розповіла мені: «Коли ми прийшли до твого дядька й запитали, як він розмірковував над собою і намагався пізнати себе, він розлютився і сказав: “Ви тут зовсім не для того, щоб з’ясовувати факти. Ви з лідерами просто покриваєте одне одного, ви всі змовилися”. Здавалося, він ось-ось нас ударить, і лише твоя тітка постійно його відмовляла та стримувала. Потім він почав розмахувати руками й голосно кричати про минуле, чіпляючись до недоліків і не бажаючи відступати, нападаючи на лідерів і засуджуючи їх. Ми побачили, що він зовсім не має самопізнання й негідний того, щоб його прийняли назад до церкви». Потім сестра також провела зі мною бесіду про те, як розрізняти й бачити наскрізь сутність мого дядька, і запитала, як я розумію цю ситуацію. Зіткнувшись із такою поведінкою дядька, я не знала, що й сказати. Його справді не можна було приймати назад.

Пізніше я знайшла Божі слова, які стосувалися моїх проблем. Я прочитала такі слова Всемогутнього Бога: «Усі розбещені сатаною люди мають зіпсовані характери. Однак деякі люди мають не більше ніж розбещені характери, тоді як інші відрізняються: вони не лише мають сатанинські розбещені характери, а й їхня природа також надзвичайно злостива. Слова та вчинки цих людей виходять за межі простого викриття сатанинських розбещених характерів; вони є справжніми дияволами й сатанами. Усе, що вони роблять, – це переривають Божу роботу й заважають їй; усе, що вони роблять, – це заважають життю-входженню братів і сестер і шкодять нормальному церковному життю. Рано чи пізно церкву буде очищено від цих вовків в овечій шкурі. До цих слуг сатани має бути безжальне ставлення, ставлення неприйняття. Тільки це означає прийняти сторону Бога, а ті, хто цього не робить, загрузли у трясовині з сатаною» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Застереження для тих, хто не практикує істину). «Ким є сатани, ким є демони та ким є Божі вороги, якщо не противниками Бога, які не вірять у Нього? Хіба вони не люди, що бунтують проти Бога? Хіба вони не ті, хто стверджує, що має віру, але не має жодної істини? Хіба вони не ті, хто лише прагне отримати благословення, але не здатен свідчити про Бога? Ти й сьогодні досі водишся з тими демонами та ставишся до них совісно й любовно, але хіба це не те саме, що проявляти доброту до сатани? Хіба ти не в союзі з демонами? Якщо люди дійшли до цього моменту й досі не здатні відрізнити добро від зла та продовжують сліпо бути люблячими й милостивими, не маючи жодного бажання шукати Божого серця чи жодної здатності прийняти Боже серце як своє власне, то їхній фінал буде ще жалюгіднішим. Кожен, хто не вірить у Бога у плоті, є ворогом Бога. Якщо ти можеш ставитися до Божих ворогів із совістю й любов’ю, хіба ти не позбавлений почуття справедливості? Якщо ти сумісний із тими, кого Я ненавиджу та кому протистою, і досі ставишся до них із любов’ю чи демонструєш особисті почуття до них, то хіба ти не бунтівничий? Хіба ти не навмисно опираєшся Богові? Хіба така людина насправді має істину? Якщо люди ставляться із совістю до Божих ворогів, із любов’ю – до демонів і з милістю – до сатани, хіба вони не навмисно переривають Божу роботу?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Бог і людина разом увійдуть до спочинку). Божі слова спонукали мене відчути на собі глибокий суд. Мого дядька виключили вже кілька років тому. Якби він мав хоч крихту совісті чи розуму, то після стількох учинків, якими він нашкодив людям, переривав церковне життя і заважав йому та опирався Богові, він відчував би провину. Він би розмірковував над собою, відчув би жаль і покаявся. А надто враховуючи те, що ми з братами й сестрами тоді бесідували з ним і вказували на його проблеми, але він усе одно абсолютно не мав самопізнання, ба більше – ненавидів мене всі ці роки, а лідерку ненавидів ще дужче. Він вважав, що в його виключенні винні винятково інші, тримав образу на лідерку, яка його виключила, і навіть упізнав її на фотографії для поліції. Після цього він продовжував поширювати свої упередження проти лідерки, засуджуючи її як неправдиву лідерку й антихриста. Було цілком очевидно, що він має сутність злої людини, що його природа сповнена відрази до істини й ненависті до неї, і що він ніколи не покається та не зміниться. Зіткнувшись із такою справді злою людиною, я продовжувала наголошувати на совісті та вдячності за його доброту, і навіть захищала його й добре про нього відгукувалася, сподіваючись, що його приймуть назад до церкви. Я була справді сліпою та безглуздою, нездатною відрізнити добро від зла. Хіба я не намагалася догодити сатані, стаючи на бік злих людей і опираючись Богові?

Згодом я прочитала уривок із Божих слів і здобула певне розуміння праведного характеру Бога. Тоді я ще сильніше відчула, що мого дядька не можна приймати назад до церкви. Бог говорить: «Мені байдуже, чи ти дуже багато працював і зробив значний внесок, чи великий у тебе стаж, чи ти невідступно слідуєш за Мною, чи ти дуже відомий, або чи покращилося твоє ставлення; поки ти не вчинив відповідно до Моїх вимог, ти ніколи не зможеш здобути Моє схвалення. Краще б вам якнайшвидше позбутись усіх цих ваших ідей та планів і серйозно поставитися до Моїх вимог. Інакше Я перетворю всіх на попіл, тим самим поклавши край Своїй роботі; щонайбільше Мої роки роботи й страждань зійдуть нанівець – адже Я не можу привести Своїх ворогів і тих людей, від яких тхне злом і які мають ту саму стару сатанинську подобу, у Своє Царство чи ввести їх у наступний період» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Переступи приведуть людину до пекла). Прочитавши Божі слова, я відчула святий і праведний характер Бога, якого не можна образити, і зрозуміла принципи, за якими Він ставиться до людей. Коли я почула від лідерів вищого рівня, що виключених можуть прийняти назад до церкви, якщо вони й далі вірять у Бога, проповідують Євангеліє та виявляють покаяння, я порівняла це із зовнішньою поведінкою свого дядька. Я подумала, що після виключення він продовжував проповідувати Євангеліє і не зрікся Бога навіть під час арешту та переслідувань великого червоного дракона. Тому я вважала, що його досі можна прийняти назад, незважаючи на те, що він не розмірковував над собою і не мав самопізнання. Прочитавши Божі слова, я усвідомила, що Бог має стандарти оцінки людей, і церква також керується принципами, приймаючи їх. Особливо щодо тих, кого в минулому виключили за лихі вчинки, дуже важливо перевірити, чи справді вони усвідомили свої лихі вчинки, чи покаялися і змінилися. Якщо ж ні, їх ніколи не зможуть прийняти назад до церкви. Хоча після виключення мій дядько й продовжував проповідувати Євангеліє та дещо виявляв хорошу поведінку, він анітрохи не розмірковував і не розумів ні своїх минулих лихих вчинків, ні своєї розбещеної природи. Хоч би як інші не бесідували з ним, як би не вказували на його проблеми, хоч би як не обтинали та не розвінчували його, він так нічого й не усвідомив. Ба більше, він вороже ставився до кожного, хто закликав його розмірковувати над собою, поширював упередження проти лідерів, вводив людей в оману, а також переривав церковне життя й заважав йому. Цю відверто злу людину й диявола виключили цілком справедливо, через Божу праведність. Саме так, як каже Бог: «Адже Я не можу привести Своїх ворогів і тих людей, від яких тхне злом і які мають ту саму стару сатанинську подобу, у Своє Царство чи ввести їх у наступний період». Але я все одно заступалася за нього, бажаючи, щоб його прийняли назад до церкви. Хіба цим я не опиралася Богові? Усвідомивши це, я ще гостріше відчула, що не розумію істини і є вкрай неосвіченою та безглуздою!

Згодом, оскільки я все ще лікувалася й відновлювалася після хвороби, мені доводилося часто спілкуватися з дядьком. Його поведінка стала ще гіршою: він не лише судив лідерів, а й зарозуміло висловлювався та судив людину, яку використовує Святий Дух. Завдяки цьому я ще чіткіше побачила його сутність ненависті до істини, і те, що він є ворогом Бога. Я також відчула провину й докори сумління за те, що колись заступалася за нього. Я мимоволі запитала себе: «Чому я весь час хотіла віддячити такій цілковито злій людині за доброту?». Я ніяк не могла знайти причину, аж поки згодом не прочитала уривок із Божих слів і не зрозуміла, у чому криється корінь проблеми. Всемогутній Бог говорить: «Твердження про моральне поводження на кшталт “На доброту слід відповідати вдячністю” не вказують людям, якими конкретно є їхні повинності в суспільстві та серед людства. Натомість ці твердження виступають способом зобов’язати чи змусити людей діяти й думати певним чином, хочуть вони цього чи ні, незалежно від обставин і контексту, у якому хтось виявляє до людини акт доброти. У стародавньому Китаї було багато прикладів того, як люди віддячували за доброту. Наприклад, один хлопчик-жебрак помирав із голоду, і його взяла до себе сім’я, яка годувала його, вдягала, навчала бойовим мистецтвам і давала йому всілякі знання. Вони дочекалися, поки він виросте, а потім почали на ньому заробляти, посилаючи коїти зло, вбивати людей і робити те, чого він не хотів. Якщо подивитися на його історію у світлі всіх тих благ, які він отримав, то, спасши його, та сім’я зробила добру справу. Але якщо взяти до уваги те, що його примушували робити пізніше, яка ця справа була насправді – добра чи погана? (Погана.) Але під впливом нав’язаних людям тверджень із традиційної культури на кшталт “На доброту слід відповідати вдячністю” люди не можуть цього розрізнити. На перший погляд здається, ніби в того хлопчика не було іншого вибору, крім як коїти зло та кривдити людей, стати вбивцею – тобто робити те, чого більшість людей не хотіла б чинити. Але хіба, коячи ці погані речі й убиваючи за наказом свого пана, у глибині душі він це робив не тому, що хотів віддячити пану за доброту? Зокрема, китайська традиційна культура нав’язує людям такі ідеї, як “На доброту слід відповідати вдячністю”, що впливають на людей і контролюють їх, а люди нічого не можуть із цим зробити. Безперечно, ці ідеї обмежують те, як люди діють, і наміри й мотивації, що стоять за їхніми діями. Коли той хлопчик опинився в такій ситуації, якою була б його перша думка? “Ця сім’я спасла мене та виявила до мене доброту. Мені не можна бути невдячним, я мушу відплатити за їхнє добро. Я завдячую їм життям, тож я повинен присвятити його цій сім’ї. Я повинен робити все, що вони просять, – навіть коїти зло й убивати людей. Мені не можна роздумувати, добре це чи погано: я мушу просто віддячити за їхню доброту. Якби я цього не зробив, хіба я був би вартий називатися людиною?” Як наслідок, щоразу, коли та сім’я хотіла, щоб він когось убив або скоїв щось погане, він робив це без жодних вагань і застережень. Тож хіба все його поводження, дії й беззаперечний послух не були продиктовані ідеєю й поглядом, що “на доброту слід відповідати вдячністю”? Хіба він не слідував цьому критерію морального поводження? (Слідував.) Що ви бачите із цього прикладу? Цей вислів “На доброту слід відповідати вдячністю” добрий чи ні? (Ні, за ним не стоїть жодного принципу.) Насправді в людей, які віддячують за добро, є певний принцип, а саме “На доброту слід відповідати вдячністю”. Якщо хтось робить тобі добро, ти повинен відповісти добром. Якщо ти цього не зробиш, ти не людина, і якщо тебе за це засудять, тобі нічого буде сказати у своє виправдання. В іншому вислові говориться: “За краплю доброти плати бурхливим джерелом”, – але в цьому випадку до того хлопчика виявили не маленький акт доброти, а спасли йому життя, тому в нього було тим більше підстав віддячити власним життям за таку велику доброту. Він не знав, які межі та принципи мають бути при віддяці за доброту. Він вважав, що та сім’я дала йому життя, а він у відповідь мусив присвятити життя цій сім’ї та робити все, чого вони від нього вимагали, зокрема й убивати та коїти інші злочинні дії. У такому способі віддяки за добро немає жодних принципів і меж. Той хлопчик став поплічником лиходіїв і при цьому згубив себе. Чи правильно він учинив, отак віддячивши за добро? Звісно, що ні. Чинити так було нерозумно» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (7)). Прочитавши Божі слова, я усвідомила: я постійно почувалася в боргу й винною перед дядьком і хотіла все виправити та віддячити йому за доброту. Головним чином це було через те, що я була зв’язана й скована моральними переконаннями: «На доброту слід відповідати вдячністю» і «За краплю доброти плати бурхливим джерелом». Я вважала, що якщо хтось простягнув мені руку допомоги, коли я найбільше цього потребувала, або врятував мені життя в кризовий момент, я маю назавжди запам’ятати це і в майбутньому належно віддячити. Лише за такої умови я мала б совість і людськість. А якщо я не вміла віддячувати за доброту, то я – невдячна людина без людськості, і мене б усі цуралися і називали невдячною негідницею. Візьмімо для прикладу мою маму. Вона має чотирьох братів і сестер, і колись їхня сім’я ледь зводила кінці з кінцями. Щоб оплатити навчання старшого дядька, мій наймолодший дядько та моя мама відмовилися від можливості здобути освіту. Зрештою мій старший дядько знайшов стабільну роботу, і спочатку сім’я сподівалася, що він допомагатиме своїм братам і сестрам. Проте він не лише не допоміг їм, а й навіть не підтримував власну матір. Усі наші родичі та друзі називали його невдячним, і він став людиною, якої всі цуралися. Виростаючи в такому середовищі, я вирішила, що в майбутньому обов’язково маю стати людиною із совістю, яка вміє віддячувати за доброту. Саме під впливом такого мислення, коли я стикалася з певними ситуаціями, я не могла відрізнити правильне від неправильного або розпізнати, якій саме людині я віддячую, і мене не хвилювало, чи відповідають мої дії істинам-принципам. Якщо хтось робив мені добро, я відчувала потребу пам’ятати про це й віддячити. Так само було і з дядьком. Коли настав час поставити підпис за його виключення, то через те, що він врятував мені життя, проповідував нам Боже Євангеліє останніх днів і ставився до мене як до власної дитини, саме ця доброта завадила мені з легкістю це зробити. Я боялася, що вчинивши так, я стану невдячною людиною без совісті. І хоча зрештою я підписалася, моя совість не могла із цим змиритися, і я почувалася перед ним у боргу. Крім того, коли я захворіла, виконуючи свій обов’язок далеко від дому, дядько метушився й витратив чимало грошей та зусиль, щоб доглядати за мною, через що я почувалася ще більш винною. Отже, почувши бесіду вищих лідерів про принципи прийняття людей, я хотіла скористатися цією нагодою, щоб віддячити дядькові. У результаті, хоча було очевидно, що дядько не розмірковував над своїми лихими вчинками, які скоїв за останні кілька років, і не зрозумів їх, ба більше – тримав образу через своє виключення і видав великому червоному дракону лідерку церкви, яка його виключила, проте через те, що я була під владою переконання «На доброту слід відповідати вдячністю», я добре про нього відгукувалася перед лідерами. Я покривала й приховувала його погану поведінку, сподіваючись, що його приймуть назад до церкви, що дозволило б мені сплатити свій борг. Я зрозуміла, що традиційне мислення «На доброту слід відповідати вдячністю» сковувало мене, через що я не могла відрізнити добро від зла, правильне від неправильного. Через це я діяла без жодних принципів чи моральних обмежень. Тепер настав час очищати церкву від злих людей, антихристів і маловірів. Якщо ж я все ще зосереджувалася на совісті та вдячності злим людям за їхню доброту, бажаючи, щоб їх прийняли назад до церкви, хіба я не ставала співучасницею злих людей, спричиняючи переривання й завади? Чим за своєю природою моя поведінка відрізнялася від того, що описав Бог, – жебрака, який іде на вбивство, щоб віддячити за доброту? Зрозумівши це, я чітко побачила облудність і отруту традиційного морального мислення «На доброту слід відповідати вдячністю». Це вкрай оманлива й розбещуюча облуда.

Згодом я прочитала ще більше Божих слів: «Необхідно розрізняти сутність традиційної культурної концепції про те, що “на доброту слід відповідати вдячністю”. Найважливіше тут – це слово “доброта”: як треба дивитися на цю доброту? Про який аспект і природу доброти тут ідеться? У чому полягає значущість вислову “На доброту слід відповідати вдячністю”? Людям треба з’ясувати відповіді на ці запитання й у жодному разі не дозволяти цій ідеї віддяки за доброту обмежувати себе – це конче необхідно для кожного, хто прагне до істини. Що таке “доброта” в людських уявленнях? У малих масштабах доброта – це коли хтось допомагає тобі, коли в тебе проблеми, як-от дає тобі миску рису, коли ти страшенно голодний, або пляшку води, коли ти вмираєш від спраги, або допомагає піднятися, коли ти впав і не можеш підвестися. Усе це акти доброти. Великі акти доброти – це коли хтось рятує тебе, коли ти у відчайдушному становищі: така доброта спасає життя. Коли тобі загрожує смертельна небезпека, а хтось не дає тобі загинути, він, по суті, рятує твоє життя. Це приклади вчинків, які люди сприймають як “доброту”. Така доброта набагато перевершує будь-яку дрібну матеріальну послугу – це велика доброта, яку не можна оцінити в аспекті грошей і матеріальних речей. Той, до кого проявляють подібну доброту, відчуває таку вдячність, яку неможливо виразити просто кількома словами подяки. Але чи це правильно, що люди оцінюють доброту саме так? (Ні.) Чому ти кажеш, що це неправильно? (Тому що ця оцінка базується на стандартах традиційної культури.) Це відповідь, заснована на теорії та доктрині, і вона хоч і може видаватися правильною, але не розкриває сутності питання. То як же можна пояснити це на практиці? Вдумайтесь у це питання. Певний час тому Я почув про відео в інтернеті, де в чоловіка падає гаманець, а він і не помічає. Маленька собачка хапає той гаманець і біжить за чоловіком, а той це бачить – і б’є собачку за те, що вона нібито вкрала його гаманець. Це ж абсурд, чи не так? У людини менше моралі, ніж у собаки! Дії собаки повністю узгоджувалися з людськими стандартами моральності. Людина б крикнула: “У вас упав гаманець!”. Але собака не вміє говорити, тож він просто мовчки схопив гаманець і побіг за людиною. Отже, якщо собака може практикувати деякі форми доброї поведінки, що заохочуються традиційною культурою, то що це говорить про людей? Люди народжуються із совістю й розумом, тому вони тим більше на таке здатні. Поки в людини є почуття совісті, вона може виконувати такі повинності та зобов’язання. Для цього не обов’язково тяжко працювати чи платити ціну, і це не вимагає особливих зусиль: треба просто якось допомагати, робити щось на благо іншим, та й годі. Але чи справді природу таких учинків можна кваліфікувати як “доброту”? Чи піднімається вона до рівня акту доброти? (Не піднімається.) А раз не піднімається, то чи потрібно тут говорити про якусь віддяку? Це було б зайвим» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (7)). «Якщо Бог хоче тебе спасти, то спочатку подякуй Йому та прийми це як поміч від Бога, чиїми б послугами Він для цього не користувався. Не можна бути вдячним виключно людям, не кажучи вже про те, щоб на знак подяки віддати комусь своє життя. Це велика помилка. Вкрай важливо, щоб твоє серце було вдячне Богові й ти приймав допомогу як послану Богом» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (7)). Прочитавши Божі слова, я здобула нове розуміння та визначення «доброти», про яку йдеться у фразі «На доброту слід відповідати вдячністю». Раніше я думала, що якщо хтось простягнув мені руку допомоги або навіть врятував мені життя, коли я стикалася з труднощами чи небезпеками, або коли моє життя було під загрозою, це була велика доброта, про яку я маю пам’ятати й за яку маю віддячити в майбутньому. Тепер через Божі слова я усвідомила, що все це не можна назвати добротою, – це були просто людські інстинкти, те, що могла б зробити будь-яка людина із совістю. Що ж до дядька, то як для лікаря, врятувати мені життя, побачивши, що я в небезпеці, було цілком нормально й це було його обов’язком. Крім того, сам мій подих походить від Бога, і мої життя та смерть перебувають під Божим володарюванням. Я жива не просто тому, що дядько мене врятував. Коли після смерті батька мамі було важко з великими видатками на утримання кількох дітей, дядько взяв мене вивчати з ним медицину, дозволив мені жити й харчуватися в його домі, а бачачи, що моє здоров’я слабке, годував мене поживною їжею. Він також дбав про мене кілька років потому, коли я потрапила до лікарні. Усе це було Божим володарюванням та впорядкуваннями, і я повинна приймати це від Бога. Також дядько проповідував нам Боже Євангеліє останніх днів, що також було Божим володарюванням і впорядкуванням. Дякувати я повинна була Богу! Зрозумівши це, я нарешті позбулася почуття провини перед дядьком.

Завдяки цьому досвіду я чітко побачила облудність традиційного морального мислення «На доброту слід відповідати вдячністю» і те, як воно зв’язує людей і шкодить їм. Без цього я продовжувала б наосліп віддячувати за доброту без жодних принципів чи моральних меж, навіть опираючись Богові та не усвідомлюючи цього. Саме Божі слова привели мене до цього усвідомлення. Дякувати Богу!