Ван Ле, Китай

Одного дня опівдні в листопаді 2002 року я була вдома й готувала їжу, аж раптом почула серію швидких ударів у двері. Я відчинила й побачила чотирьох чоловіків та одну жінку. Один із них підійшов до мене й запитав: «Ти Ван Ле? Віриш у Всемогутнього Бога?». Перш ніж я встигла щось сказати, він швидко показав своє посвідчення й сказав: «Ми з Бюро громадської безпеки. Хтось повідомив, що ти віриш у Всемогутнього Бога і що ти лідерка церкви. Ми прийшли провести розслідування». Перш ніж я встигла відповісти, ці п’ятеро вдерлися до мого дому й почали нишпорити по всьому подвір’ю та в кімнатах. Вони знайшли квитанцію про пожертву на 50 юанів, примірник книги «Слово являється у плоті», дві касети й маленький магнітофон, і грубо сказали мені: «Це докази!». Після цих слів вони запхали мене в поліцейську машину й відвезли геть.

У відділку поліцейські відвели мене до кімнати для допитів на другому поверсі, надягли на мене наручники й підвісили за руки до труби опалення, тож я могла стояти лише навшпиньках. Оскільки вся вага мого тіла припадала на зап’ястя, вони почали нестерпно боліти. Я випадково почула, як один поліцейський сказав: «Цього разу ми впіймали лідерку», і в мене серце завмерло в грудях. Я подумала: «Вони знають, що я лідерка, тож неодмінно катуватимуть мене, щоб витягнути інформацію про моїх братів і сестер. Що як я не витримаю тортур?». Я не наважувалася думати про це далі й швидко помолилася до Бога, просячи Його дати мені віру та мудрість і допомогти мені залишатися непохитною у своєму свідченні. Так я провисіла понад чотири години, не маючи змоги стати на ноги, тоді як наручники стискалися все сильніше й сильніше. Мої руки були так здавлені, що почорніли й посиніли, біль був нестерпним, а ноги також набрякли й оніміли. Я відчувала, що ледве тримаюся, і почала знесилюватися, адже я не знала, скільки ще провишу там. Я не наважувалася дозволити своєму серцю віддалитися від Бога бодай на мить. Я згадала Божі слова: «До тих, хто не проявив до Мене анінайменшої вірності у часи поневірянь, Я більше не буду милосердним, тому що Моє милосердя простирається лише до певної межі. Ба більше, Мені не подобається ніхто, хто колись зрадив Мене, а тим паче Мені не подобається мати справу з тими, хто продає інтереси своїх друзів. Такий Мій характер, ким би не була ця особа. Я мушу сказати вам таке: кожному, хто розбиває Моє серце, в другий раз не буде від Мене пощади, а кожен, хто був вірним Мені, назавжди залишиться в Моєму серці» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Підготуй достатньо добрих учинків для свого місця призначення). Зі слів Бога я зрозуміла, що Божий характер не терпить образ, і що якби я видала своїх братів і сестер та зрадила Бога, то ніколи б не отримала Його прощення, і Він би точно відчув огиду до мене й відсіяв мене. Я вирішила, що хоч би як поліція мене катувала, я ніколи не стану Юдою!

Близько сьомої вечора в мене паморочилося в голові, усе тіло страшенно боліло, і мені було важко дихати. Поліцейські побачили, що я ось-ось знепритомнію, і нарешті звільнили одну мою руку, тож я зрештою змогла стати на ноги. Тієї миті один із поліцейських крикнув мені: «Ну ж бо, викладай, кому пішли гроші із церковних пожертв? Де живе людина, що вказана на квитанції?». Побачивши, що я мовчу, він продовжив: «Навіть якщо ти мовчатимеш, ми вже тебе ретельно перевірили. Ми стежили за тобою й розслідували твою справу вже досить довго!». Потім він узяв зі столу якийсь папірець і зачитав подробиці про те, як довго я вірю в Бога, де живу, які обов’язки виконую та іншу інформацію. Я подумала: «Звідки вони стільки знають? Невже хтось зрадив мене, як Юда?». Від цієї думки мені стало дуже тривожно, і я швидко опустила голову, розмірковуючи, як відповісти. Поліцейський пильно подивився на мене й дістав фотографію, запитавши, чи впізнаю я людину на ній. Я глянула на неї й сказала: «Я його не впізнаю». Він фальшиво усміхнувся й сказав: «Ти впевнена, що не впізнаєш? Знаєш, хто сьогодні заявив на тебе? Ця людина з фотографії». Я побачила, що людина на фото – це зла людина, яку виключили із церкви. Потім поліцейський назвав ім’я ще однієї сестри й запитав, чи впізнаю я її, і я відповіла, що також її не впізнаю. Поліцейський різко сказав: «Ось що я тобі скажу. Навіть якщо ти мовчатимеш, релігійних матеріалів, які ми знайшли в тебе вдома, і свідків, які в нас є, цілком достатньо, щоб засудити тебе до трьох років трудового перевиховання. Ми даємо тобі шанс зізнатися, і що швидше ти це зробиш, то швидше поїдеш додому!». Тієї миті поліцейська дала йому знак звільнити мою іншу руку, яка все ще була підвішена, і з удаваною турботою простягнула мені склянку води, взяла за руку й сказала: «Люба, давай присядемо на диван і поговоримо. Я бачила, що твої двоє діток дуже милі, і вони саме в тому віці, коли ще ростуть. Як мати, ти повинна виконувати свої обов’язки й піклуватися про те, щоб вони повноцінно харчувалися, адже якщо вони погано їстимуть, це вплине на їхнє навчання. На нас, матерях, лежить великий тягар. Твій чоловік – хороша людина, він там гне спину, заробляючи гроші, щоб ти могла залишатися вдома й доглядати за дітьми. Як ти можеш залишати таких хороших дітей без уваги? Хіба ти не відчуваєш перед ними борг?». Від слів поліцейської я відчула певну слабкість. Я відчула, що я не добре дбала про своїх дітей, і що я справді перед ними в боргу. Побачивши, що я мовчу, поліцейська підійшла до мене, поплескала по плечу й сказала: «Люба, для тебе було б найкраще просто зізнатися. Розкажи нам усе, що знаєш, і ми одразу відправимо тебе додому, і ти зможеш повернутися до дітей і дбати про них». Вона також додала: «Ти не розбираєшся в законах, тож можеш подумати, що зізнання лише погіршить твоє становище, але це зовсім не так. Якщо ти просто розкажеш нам усе, що знаєш, ми просто запишемо твої свідчення, і ти зможеш піти додому». Я подумала: «Усе це лише брехня та обман. Ти кажеш це тільки для того, щоб змусити мене зрадити Бога, але я на це не куплюся! Проте якщо мене справді засудять до трьох років трудового перевиховання, що буде з моїми дітьми? Вони ще такі малі, як вони житимуть без моєї турботи?». Від цих думок мене охопив сильний розпач, тому подумки помолилася Богу. Я згадала такі Божі слова: «Хто по-справжньому здатен повністю присвятити себе Мені та пожертвувати всім заради Мене? Усі ви половинчасті; ваші думки біжать по колу, ви думаєте про сім’ю, про зовнішній світ, про їжу та одяг. Незважаючи на той факт, що ти тут, переді Мною, робиш щось заради Мене, у своєму серці ти, як і раніше, думаєш про свою дружину, дітей і батьків удома. Та хіба вони – твоя власність? Чому ти не ввіряєш їх у Мої руки? Невже ти не довіряєш Мені? Чи ти боїшся, що Мої влаштування щодо тебе будуть неналежні?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Висловлювання Христа на початку, Глава 59). Так, Бог володарює над усім. Доля й страждання моїх дітей були наперед визначені Богом, і жодна людина не могла цього змінити. Я мала довірити своїх дітей у Божі руки. Як же це було ницо з боку поліції використовувати мою прихильність, щоб спокусити мене зрадити Бога! Це середовище було перевіркою від Бога, і Він спостерігав, який вибір я зроблю. Для мене це також була нагода свідчити про Бога, і я мусила бути непохитною у своєму свідченні, щоб задовольнити Його. Усвідомивши це, я подумки помолилася Богу: «О Боже! Я готова повністю довірити своїх дітей у Твої руки. Будь ласка, допоможи мені подолати слабкість плоті й бути непохитною у своєму свідченні, щоб осоромити сатану». Після молитви я здобула віру, і як би поліція не намагалася мене спокусити, я мовчатиму. Побачивши, що я мовчу, поліцейська миттєво змінилася на обличчі. Вона різко підняла мене з дивана, люто дивлячись на мене, і сказала: «Я намагалася бути доброю, а ти не слухаєш. Ти щойно зробила собі тільки гірше! Зараз я покажу тобі, як я з тобою розберуся!». Із цими словами вона почала тягати мене за волосся, смикаючи й лаючись: «Схоже, ти просто напрошуєшся, щоб тебе побили!». Тієї миті поліцейський узяв книгу Божих слів і вдарив нею мене по обличчю, лаючись і кричучи під час ударів: «Просто викладай усе! Скільки років ти лідерка? Кому йшли церковні пожертви? Розповідай усе, що знаєш. Якщо не зізнаєшся, я зроблю все, щоб ти провела решту життя у в’язниці й більше ніколи не побачила свого чоловіка та дітей!». Я спокійно відповіла: «Я не знаю, про що ви говорите». Обличчя поліцейського потемніло, він ударив мене кулаком у щоку, а потім почав наносити багато ударів по моєму обличчю так, наче збожеволів. Я збилася з ліку, скільки ляпасів він мені дав. Один мій зуб розхитався, з носа й куточка рота потекла кров, а голова пульсувала й розпухла. Я відчувала запаморочення, втратила орієнтацію, захиталася й ледь встигла втримати рівновагу, притулившись до стіни. Я відчувала, що більше не витримаю, і подумала: «Якщо це триватиме й далі, чи не заб’ють вони мене зрештою до смерті? А навіть якщо й не вб’ють, а зроблять калікою, як я житиму решту свого життя? Може, варто просто розповісти їм щось незначне?». Але щойно я збиралася заговорити, як раптом згадала про долю Юди, який зрадив Господа Ісуса. Мене охопив страх, і я швидко помолилася Богу: «Боже, моя плоть така слабка, будь ласка, бережи моє серце, дай мені віру й силу, і спрямуй мене, щоб я була непохитною у своєму свідченні». Після молитви я згадала гімн під назвою «Я бажаю побачити день Божої слави»: «З Божим дорученням у серці я ніколи не схилю коліна перед сатаною. Можна розбити мою голову й пролити мою кров, та не можна зігнути хребет Божих людей. Я дам гучне свідчення про Бога і принижу дияволів та сатану. Бог наперед визначає і біль, і тяготи. Я буду вірним і слухняним Йому до самої смерті. Я більше ніколи не змушу Бога ридати, і я більше ніколи не змушу Його тривожитися. Я віддам свою любов і відданість Богу та виконаю свою місію, щоб прославити Його» (Ідіть за Агнцем і співайте нових пісень). Цей гімн дав мені віру й силу. Я не могла бути безхарактерною слабачкою. Це страждання було благословенням від Бога, і як би поліція мене не катувала, я буду непохитною у своєму свідченні й ніколи не поступлюся сатані! Я відчувала, що Бог поруч зі мною, що Він постійно допомагає мені й наставляє мене, будучи моєю опорою, і моє серце було глибоко зворушене. Поліцейський побачив, що я нічого не збираюся говорити, тож він щосили вдарив мене ногою в поперек, від чого я скрикнула від болю. Мій поперек болів так, наче його зламали. Я скорчилася на підлозі, не в змозі поворухнутися. Крізь біль я з гнівом подивилася на поліцейських і сказала: «Я вірю в Бога лише для того, щоб прагнути істини й бути хорошою людиною, і я не зробила нічого протизаконного, тож чому ви мене так б’єте?». Поліцейський крізь зціплені зуби процідив: «Я б’ю тебе, бо ти віриш у Всемогутнього Бога. На тебе навіть дивитися огидно. Ти і такі, як ти – усі ви політичні злочинці!». Я відповіла: «Наша віра полягає лише в тому, що ми збираємося й читаємо Божі слова. Ми взагалі не втручаємося в політику. Ви ігноруєте тих, хто вживає наркотики, і тих, хто обманює та шахраює, натомість переслідуєте нас, тих, хто вірить у Бога. Хіба є взагалі хоч якийсь закон?». Поліцейський відповів: «Наркомани й шахраї дбають лише про власні інтереси, але ви зовсім інші. Якщо ми вас не заарештуємо, і всі підуть за вами у вірі в Бога, то Комуністичну партію більше ніхто не слухатиме!». Тієї миті капітан Бригади національної безпеки вказав на мене пальцем і сказав іншим поліцейським: «Якщо вона не зізнається, нашу місію не буде виконано, і ми не отримаємо свої премії. Ми не можемо просто так її відпустити, – бийте її, поки вона не заговорить!». Потім двоє поліцейських почали завдавати мені ударів по обличчю, розбивши мені губу, з якої рясно полилася кров. Вони продовжували бити мене й лаяти: «Якщо не зізнаєшся, я битиму тебе, поки ти не осліпнеш, не оглухнеш і не онімієш, і залишу калікою на все життя! Ти благатимеш про смерть!». Понад десять хвилин потому двоє поліцейських, які мене били, вибилися із сил. Вони важко дихали, сидячи на дивані й палячи. Потім вони спробували переконати мене, згадавши про мого чоловіка й дітей, погрожуючи, що якщо я не зізнаюся, мене засудять до довічного ув’язнення. Я подумала: «Термін мого ув’язнення залежить не від вас, він у Божих руках. Навіть якщо мене засудять до довічного ув’язнення, я мушу бути непохитною у своєму свідченні!». До пізньої ночі поліцейські так і не отримали від мене жодної інформації про церкву, і вони розчаровано покинули кімнату для допитів. Того дня мене катували понад десять годин, не давши ані краплини води чи крихти їжі. Усе моє тіло було слабким і боліло, а ноги не тримали мене. Пізніше тієї ж ночі двоє поліцейських затягли мене в машину й відвезли до ізолятора тимчасового тримання.

Коли ми прибули, була вже друга година ночі, і поліцейські сказали черговим наглядачкам, що я була членкинею Східної Блискавки, наказавши їм, щоб старша по камері «добре про мене подбала». Коли я зайшла до камери, одна з наглядачок прошепотіла щось, чого я не почула, головній ув’язненій. Старша по камері закричала, щоб розбудити інших ув’язнених, які спали, і кинула мене на підлогу. Вона крикнула їм: «Бийте її! Вона зі Східної Блискавки». Шестеро ув’язнених кинулися вперед. Дехто бив мене ногами, дехто смикав за волосся, а мені лишалося тільки закрити голову руками, скорчитися й терпіти їхні удари. Старша по камері стояла поруч і лаяла мене: «Хто запросив тебе приєднатися до Східної Блискавки? Чому твій Бог не прийде тебе врятувати? Якщо ти перестанеш вірити в Бога, ми перестанемо тебе бити». Побита, звиваючись на підлозі, я зрозуміла, що коли поліція наказала головній ув’язненій «добре про мене подбати», вони насправді просили їх катувати мене. Я ненавиділа цих дияволів до глибини душі! Вони били мене понад пів години, а потім старша по камері змусила мене сидіти біля туалету на нічному чергуванні. Мене так жорстоко закатували, що я не мала сил навіть підняти голову. Я могла лише повільно рухатися й сперлася на стіну біля туалету. Щойно я починала дрімати, як час від часу чула, що люди встають до туалету, і дехто копав мене після того, як справляв нужду. Від смороду з туалету мені хотілося блювати. З дитинства мої батьки завжди були дуже добрі до мене, і після заміжжя чоловік також ставився до мене добре. Ніхто ніколи зі мною так не поводився. Лише через те, що я вірила в Бога, мене піддавали цим жахливим тортурам і приниженням. Я відчувала себе дуже скривдженою. Я не знала, чи продовжуватимуть вони мене бити, як довго мені доведеться залишатися в цьому місці, і чи зможу я це витримати. Що більше я про це думала, то гірше мені ставало, і я не могла стримати сліз. Тієї миті я згадала гімн «Прагніть любити Бога, хоч би якими великими були ваші страждання»: «Протягом цих останніх днів ви мусите свідчити для Бога. Яким би великим не було ваше страждання, потрібно дійти до самого кінця, і навіть при останньому подиху потрібно бути вірним Богові та віддати себе на милість Божих улаштувань; тільки це є справжня любов до Бога, і тільки це є потужне та гучне свідчення» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Лише через досвід болісних випробувань ти можеш пізнати красу Бога). Розмірковуючи над Божими словами, я усвідомила, що коли я не зазнавала арештів і переслідувань, я завжди вважала, що моя віра в Бога була дуже міцною, і я завжди була попереду в усіх церковних справах. Виконуючи обов’язки, я могла витерпіти страждання, яких не могли витримати інші, і завжди вважала себе людиною, яка найбільше любить Бога. Але тепер, зазнавши арешту й тортур, я побачила, наскільки малим був мій духовний зріст. Зазнавши лише незначних страждань і принижень, я вже хотіла втекти із цього середовища, що свідчило про те, що в мене не було покори й було дуже мало віри в Бога. Я також згадала, що щоразу, коли я була слабкою, Бог використовував Свої слова, щоб скеровувати й вести мене, допомагаючи раз у раз розпізнавати сатанинські хитрощі. Божа любов справді велика. Я пообіцяла собі: «Поки я дихаю, я ніколи не скорюся сатані!».

Наступного ранку на світанку старша по камері встала, пішла до туалету й штовхнула мене ногою, наказавши встати й вимити туалет. Після тортур у поліції, що тривали понад десять годин, усе моє тіло страшенно боліло, і я не мала сил навіть говорити, не кажучи вже про те, щоб мити туалет. Побачивши, що я не ворушуся, старша по камері наказала іншим знову мене бити. Мене повалили на підлогу, і я ледве трималася при свідомості. Засуджена за вбивство ув’язнена люто сказала: «Не відпускайте її так легко. Змусьте її встати й вимити туалет!». Після цих слів кілька ув’язнених потягли мене до туалету й силоміць засунули мої руки в унітаз. Подивившись униз, я побачила, що унітаз був повний фекалій, і від жахливого смороду мене знудило й вирвало. Ув’язнені стояли осторонь, затуляючи носи, і голосно реготали. Їхній сміх був моторошним і жахливим, і звучав так, наче лунав із пекла. Але на цьому мої приниження не закінчилися. Вбивця схопила мене за руку, змушуючи мити унітаз голими руками, і попередила: «Якщо цей туалет не сяятиме від чистоти, я тебе вб’ю! Усім начхати, якщо таких віруючих, як ти, тут заб’ють до смерті!». Після миття туалету вони змусили мене стати навколішки й мити підлогу, і щойно я закінчила мити передню частину, як старша по камері навмисно знову забруднила щойно вимите місце, а потім наказала: «Повертайся і мий знову. Якщо не буде чисто, навіть не мрій про їжу!». Мені нічого не залишалося, як повернутися й мити знову. Під час прийому їжі, щойно я потягнулася за булочкою, старша по камері вирвала її в мене, розламала на шматки, кинула на підлогу й розкидала їх ногами, кажучи: «Якщо ти як слід не зізнаєшся, гадаєш, що заслуговуєш їсти булочки? Ти заслуговуєш лиш померти з голоду!». Так тривало й далі: ув’язнені щодня змушували мене мити туалет і підлогу, а вночі не давали спати.

Уранці четвертого дня поліція знову прийшла мене допитувати. Була сувора зима, і щойно я зайшла до кімнати для допитів, поліцейські зірвали з мене ватяну куртку й агресивно сказали: «Якщо не розкажеш усе, ти в нас сьогодні насмерть замерзнеш!». На мені залишився лише тонкий светр, і я вся тремтіла. Поліцейські потягли мене до стіни й підвісили до труби опалення, так що мої пальці ніг ледве торкалися підлоги. Приблизно за годину туди зайшов капітан Бригади національної безпеки, зняв мене з труби, усміхнувся й сказав: «Я ніколи не б’ю людей, я хочу, щоб ти відкрилася й розповіла мені правду. Ти сама напишеш зізнання, чи продиктуєш його мені? За останні кілька днів ми ще раз розслідували твою справу. Ти – лідерка, і тепер у нас є свідки й докази, які це підтверджують, але ми хочемо, щоб ти сама це визнала. Якщо ти зізнаєшся, ми одразу ж відправимо тебе додому до сім’ї». Поліцейська також сиділа переді мною, підтакуючи їм, і сказала: «Ми були в тебе вдома, твій чоловік мав жалюгідний вигляд, а діти плакали й кликали маму. Як ти, як мати, можеш залишити їх напризволяще? Хіба ти гідна бути матір’ю? Просто швидше розкажи нам, що відбувається в церкві, і ми негайно відправимо тебе додому, щоб ти возз’єдналася із сім’єю». Слова поліції викликалі в мені суперечливі почуття: «Може, мені просто зізнатися, щоб я могла піти додому й піклуватися про своїх дітей?». Потім я згадала про кінець Юди й усвідомила, що це були сатанинські хитрощі. Поліція намагалася використати мою прихильність, щоб змусити мене зрадити Бога. Їхні методи були справді ницими! Те, що я не могла піклуватися про своїх дітей і виконувати свої обов’язки матері, було повністю їхньою провиною. Виконання мого обов’язку й віра в Бога – це абсолютно природно й виправдано, і я не зробила нічого протизаконного, але вони заарештували мене й катували без жодної вагомої причини, а тепер прикидалися хорошими людьми, кажучи, що я погана мати, бо не піклуюся про своїх дітей. Вони перекручували факти, називаючи чорне білим, а біле – чорним! Мої діти були моєю ахіллесовою п’ятою, тому мені потрібно було більше молитися й покладатися на Бога. Я не могла зрадити Бога через свою прихильність і стати безсовісною Юдою. Побачивши, що я мовчу, капітан Бригади національної безпеки заговорив до мене дуже лагідним тоном: «Хіба варто так страждати заради своєї віри у Всемогутнього Бога? Інші вже повідомили нам про твою віру в Бога. Хіба не безглуздо не зізнаватися й досі покривати інших?». Я твердо сказала: «Те, що вони сказали чи не сказали, не має до мене жодного стосунку. Я нічого не знаю, і нікого не знаю!». Щойно я це сказала, капітан у гніві вдарив кулаком по столу: «Якщо ти не зізнаєшся, тебе справді засудять до трьох років трудового перевиховання. Ми заарештували тебе, щоб змінити, тож припини так наполегливо триматися за свої помилки. Просто швидше розповідай усе, що знаєш! Усе, що ти сьогодні їла й пила, тобі дала Комуністична партія, чи не так?». Почувши це, я суворо заперечила йому: «Бог, у якого ми віримо – це єдиний істинний Бог, Який створив небо, землю і все суще. Чотири пори року – весна, літо, осінь і зима – усі під владою Бога. Усе, що ви їсте й п’єте, дається Богом, хіба не так? Хіба ви б дотепер дожили без забезпечення й живлення від усього того, що Бог створив для людства?». Щойно я закінчила говорити, його обличчя потемніло від гніву. Він вказав на мене пальцем і крізь зціплені зуби процідив: «Я сьогодні стільки всього тобі наговорив, а ти не дослухалася до жодного слова. Тебе справді не виправити!». Зрештою, у приступі гніву, він пішов. Невдовзі зайшли ще двоє поліцейських і відразу ж знову підвісили мене до труби опалення. Один поліцейський бив мене по спині електрошокером, і я інстинктивно намагалася ухилитися, але від кожного руху зубці наручників впивалися в моє тіло, завдаючи нестерпного болю. Поліцейський лаяв мене, кричучи під час ударів: «Ти все ще хочеш стати мученицею? Навіть якщо ми не заб’ємо тебе до смерті сьогодні, ми засудимо тебе до довічного ув’язнення!». Потім він схопив мене за волосся й ударив головою об стіну. Від удару в мене запаморочилося в голові й потемніло в очах, на лобі одразу ж почала наливатися велика ґуля, а очі страшенно набрякли. Потім він знову схопив мене за волосся й почав бити кулаками, наче боксерську грушу. Я кричала від болю, відчуваючи, ніби мої кістки ламаються, а груди здавило так, що було важко дихати. Він бив мене й лаявся, кажучи: «Ти схибнулася на своєму Богові. Подивимося, чи твій рот міцніший за мої кулаки. Так чи інакше, ми сьогодні розв’яжемо тобі язика!». Сказавши це, він сильно вдарив мене кулаком по голові, усе потемніло, і я одразу знепритомніла. Я не знала, скільки минуло часу, перш ніж я опритомніла. Поліцейський кричав на мене: «Усе ще прикидаєшся мертвою? Якщо не зізнаєшся, я витягну тебе надвір і згодую сторожовим собакам!». Я знала, що моє життя й смерть були в Божих руках. Без Божого дозволу поліція нічого не могла мені зробити. Навіть якщо вони закатують моє тіло й заберуть моє життя, моя душа залишається в Божих руках. Від цієї думки мені стало менш страшно. Я вирішила для себе: «Навіть якщо мене заб’ють до смерті, я буду непохитною у своєму свідченні. Я ніколи не стану Юдою!».

Я провисіла на трубі опалення три дні й три ночі. Через те, що я висіла там так довго, мої ноги й ступні набрякли. Біль від попереку до ніг став нестерпним, тому я помолилася Богу: «Боже, я не знаю, скільки ще зможу витримати. Я боюся, що не зможу перенести ці тортури. Боже! Будь ласка, забери моє життя. Я краще помру, ніж стану Юдою». Після молитви я відчула холод по всьому тілу. Мої ноги й ступні втратили чутливість, і я більше не відчувала болю. Я стала свідком Божих чудодійних вчинків, коли Він забрав мій біль, і я невтомно дякувала Богу у своєму серці. Наступного ранку, коли поліцейські побачили, що я досі мовчу, вони кричали на мене: «Скільки ще, по-твоєму, ти зможеш витримати? Подивися на своє обличчя – воно так розпухло, що ти навіть на людину не схожа! Щоб не зрадити церкву, ти проходиш через усе це, – ти покинула свого чоловіка та дітей. Ти справді думаєш, що воно того варте?». Він додав: «Якщо тобі байдуже на власне життя, це одне. Але подумай про своїх дітей і чоловіка. Вони чекають твого повернення додому. Просто чесно зізнайся, і тобі більше не доведеться терпіти цей біль». Почувши ці слова, я відчула сильний гнів і подумала: «Це ж очевидно ви заважаєте мені вірити в Бога, заарештовуєте мене, руйнуєте мою сім’ю й позбавляєте мене можливості повернутися додому. Ви навіть мучите мене тортурами, а потім звинувачуєте в тому, що я покинула дітей і чоловіка заради своєї віри. Це цілковите перекручування правди! Це як коли злодій, що кричить: “Тримайте злодія!”». Я згадала те, що сказав Бог: «Ця земля, що була брудною тисячоліттями, є нестерпно брудною, у ній рясніють страждання, всюди шаленіють привиди, хитруючи й обманюючи, висуваючи необґрунтовані звинувачення, нещадно застосовуючи порочні засоби, топчучи це місто-привид і залишаючи його всіяним мертвими тілами; сморід гниття вкриває землю й наповнює повітря, і ця земля суворо охороняється. Хто може побачити світ поза небом? … Які пращури давнини? Які дорогі вожді? Вони всі нікчеми, які протистоять Богу! Їхнє втручання призвело до того, що все під небом впало в стан темряви й хаосу! Яка свобода віросповідання? Які законні права та інтереси громадян? Усе це хитрощі з метою приховування зла!» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Робота та входження (8)). Комуністична партія заявляє, що підтримує свободу віросповідання, але всередині країни вона безжально придушує, заарештовує й переслідує християн з метою знищити Божу роботу, змусити людей не вірити в Бога й не поклонятися Йому, а також контролювати всіх, щоб вони корилися їй, і зрештою загинули разом із нею. Переживши жорстокість і тортури Комуністичної партії, я побачила її справжню нечестиву сутність. Це демон, який противиться Богу й шкодить людям, і я відчула до нього глибоку ненависть. Я вирішила до кінця повстати проти великого червоного дракона й відкинути його. Від цієї думки я забула про біль у зап’ястях і відчайдушно захотіла стати навколішки, щоб вилити своє серце Богу. Тієї ж миті моє тіло раптом опустилося, і наручники дивом розімкнулися. Я опустилася навколішки на підлозі, плачучи й подумки молячись: «Боже! Я побачила Твої чудодійні вчинки. Хоча моя плоть слабка, Ти завжди був поруч зі мною, оберігав і захищав мене. Твоя любов така реальна!». Капітан Бригади національної безпеки був приголомшений, коли це побачив. Після того як я закінчила молитися, саме коли двоє поліцейських збиралися підійти, щоб знову надягти на мене наручники, капітан нервово крикнув: «Не рухайтеся, відійдіть назад!». Двоє поліцейських так злякалися, що не наважувалися поворухнутися. Тоді капітан наказав: «Вона молиться й проклинає нас, – швидко відійдіть назад!». Двоє поліцейських трохи відступили, стояли там, не наважуючись поворухнутися, і дивилися на мене порожнім поглядом. Близько пів години в кімнаті панувала тиша. Пізніше один із поліцейських підняв наручники й запитав: «Як вони відкрилися? Невже Бог, у якого вона вірить, справді існує? Ці наручники не зламані! Я не вірю в це. Надягнімо на неї інші наручники й підвісьмо її!». Із цими словами вони знову надягли на мене наручники й підвісили. Потім двоє поліцейських почали розгойдувати моє тіло, наче гойдалку на мотузці, і з кожним розмахом зубці наручників впивалися в моє тіло. Здавалося, що мої руки розриваються від пронизливого болю, і я не могла стримати крик. Поліцейські, глузливо усміхаючись, стояли поруч і сказали: «Ти все ще плачеш? Хіба твій Бог не повинен творити чудеса? Тобі все ще боляче? Ми сьогодні зламаємо тобі руки!». Побачивши, як ці дияволи отримували задоволення від знущань над людьми, я перестала плакати й твердо вирішила: «Навіть якщо вони закатують мене до смерті, я мушу бути непохитною у своєму свідченні!». Зрештою, поліцейські побачили, що не отримають від мене жодних доказів, і пригнічено сказали: «Ми допитували її три дні та три ночі й нічого не отримали. Отже, оскільки вона вже напівмертва, призначимо їй три роки трудового перевиховання!». Потім поліція відвезла мене назад до ізолятора тимчасового тримання.

Коли я повернулася до камери, ув’язнені були вражені, побачивши мене такою побитою, і з недовірою перешіптувалися між собою: «Як вони могли так побити людину? Ми, вбивці й наркомани, заслуговуємо на такі побої, але вона просто віруюча, вона не зробила нічого протизаконного, і її ось так б’ють. Цей світ таке жахливе місце!». Одна ув’язнена сказала мені: «Ти маєш справжній стержень завдяки своїй вірі в Бога. З твоїх слів і вчинків ясно, що ти хороша людина. Я вбивала людей, тому в цьому житті я вже ніколи не матиму шансу повірити в Бога, але в наступному житті я також віритиму в Бога й буду хорошою людиною». Почувши ці слова від ув’язнених, я знала, що це не моя власна доброта, а результат дії Божих слів, які скеровували мене.

Поліція не змогла нічого дізнатися від мене під час допитів і зрештою засудила мене до трьох років трудового перевиховання. Коли я дізналася, що маю відсидіти ще три роки, я відчула сильну слабкість, не знаючи, коли все це закінчиться, тому помолилася Богу, просячи Його спрямувати мене, щоб я була непохитною у своєму свідченні. Я згадала гімн Божих слів «Лише люди зі справжньою вірою здобувають Боже схвалення»: «Коли Мойсей ударив по скелі, і ключем забила вода, дарована Єговою, це було через його віру. Коли Давид грав на арфі й лірі на хвалу Єгові, – із серцем, сповненим радості, – це було через його віру. Коли Йов утратив свою худобу, якою повнилися гори, і несказанні обсяги багатства, а його тіло вкрилося злими гнояками, це було через його віру. Коли він зміг почути голос Єгови, і побачити славу Єгови, це було через його віру» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Справжня історія про роботу завоювання (1)). Я згадала Йова, Давида й Мойсея, які завдяки своїй вірі побачили чудодійні вчинки Бога. Сьогодні я терпіла ці труднощі через свою віру в Бога. Це було дозволено Богом, і я була готова підкоритися цьому й пережити це.

У червні 2003 року поліція перевела мене до виправно-трудового табору. Протягом мого перебування у трудовому таборі я вставала щоранку о 5-й годині, працювала по сімнадцять-вісімнадцять годин на добу й мені часто доводилося працювати понаднормово до другої або третьої години ночі. Якщо я погано виконувала роботу, мене змушували стояти як покарання, продовжували термін ув’язнення, і я не могла відпочити, поки робота не була виконана. Щовечора перед сном я повинна була вивчати правила табору, і якщо не могла їх запам’ятати, мені не дозволяли спати. Тривала надважка фізична праця в поєднанні з психологічним стресом призводили до щоденного запаморочення, а з моїм високим артеріальним тиском, частими болями в серці, панікою при переляку та грижею міжхребцевого диска, я відчувала такий сильний біль, але поліція лише дала мені трохи ліків, а тоді змусила продовжувати працювати. У трудовому таборі ми були наче раби, цілком у їхній владі, без жодних прав людини чи свободи. Єдине, що мене втішало, – це те, що в трудовому таборі було понад десять сестер, які вірили в Бога, і ми часто потайки передавали одна одній записки, щоб ділитися Божими словами та піснями, чим підбадьорювали одна одну. Одна сестра потайки передала мені листа, і коли я побачила лист від братів і сестер та переписані від руки слова Бога, я відчула справжнє тепло й була розчулена. Я прочитала цей уривок із Божих слів: «Те, що Петро міг слідувати за Ісусом Христом, було зумовлено його вірою. Те, що він зміг бути прибитим до хреста заради Мене та дати славне свідчення, також було зумовлено його вірою. Коли Іван побачив славний образ Сина Людського, це було зумовлено його вірою. Коли він побачив видіння останніх днів, це було тим паче зумовлено його вірою» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Справжня історія про роботу завоювання (1)). Я була настільки зворушена, що не могла стримати сліз. Бог знав мою слабкість, і навіть більше – потреби моєї душі. Він влаштував так, щоб сестра надіслала мені підбадьорливого листа з підтримкою, і Він скеровував та вів мене Своїми словами, даючи мені віру й силу. Я відчула, наскільки Божа любов справді безмежна, і страждання вже не здавалися такими жахливими, як раніше.

У вересні 2005 року мене звільнили, і я повернулася додому. Через тортури у мене розвинулася важка хвороба серця та підвищений аретріальний тиск, а в дощові дні мої руки, поперек і ноги дуже сильно боліли, і через тривале перебування в наручниках мої зап’ястя боліли, і я досі не могла піднімати важкі речі. Хоча після відбуття покарання мене звільнили з в’язниці, поліція продовжувала відправляти людей для стеження та нагляду за мною, і вони змусили моїх родичів та сусідів постійно стежити за моїми пересуваннями. Періодично вони відправляли людей до мене додому, щоб ті питали, чи вірю я все ще в Бога, а якщо мене не було вдома, вони довідувалися, куди я пішла. Я не могла нормально виконувати свої обов’язки або відвідувати зібрання, що викликало в мене сильний стрес. Особисто зазнавши арешту та переслідувань з боку Комуністичної партії, я побачила ницість і жорстокість Комуністичної партії й чітко усвідомила її диявольську сутність, що полягає в опорі та ненависті до Бога. Я відчуваю до неї огиду й відкидаю її всім серцем, і водночас дякую Богу за те, що Він крок за кроком спрямовував мене, щоб я розгледіла підступи Сатани, що зміцнило мою віру й дало мені змогу подолати шкоду, завдану демонами, та вийти живою з лігва дияволів. Я справді відчула Божу любов і спасіння і я сповнена рішучості докласти всіх зусиль, щоб добре виконувати свої обов’язки та віддячити за Божу любов.