Бай Лу, Китай

Я народилася в селянській родині, ми заробляли на життя працею на землі. Змалку батько й дідусь навчали мене, що треба старанно вчитися, казали, що тільки вступивши до хорошого університету, я зможу знайти гарну роботу, вибитися в люди й прославити родину. Завдяки їхнім повчанням і власному прикладу я навчалася дуже старанно, і мої оцінки завжди були відмінними. Тато часто казав: «Твоя двоюрідна сестра захистила докторську дисертацію й стала професоркою. Вона добре заробляє, і це дуже престижно. Твоя інша двоюрідна сестра закінчила відомий університет і тепер займається наукою й має чудові пільги…». Я вважала, що мушу старанно вчитися, щоб вступити до хорошого університету та знайти гарну роботу. Так я прославлю і себе, і своїх батьків. Тоді я вже вірила в Бога, але щоб вступити до хорошого університету, знайти гарну роботу та викликати у всіх захоплення, я повністю зосередилася на навчанні й перестала регулярно відвідувати зібрання. Згодом через велике навчальне навантаження й жорстку конкуренцію в мене почалися проблеми зі здоров’ям. На мене одна за одною навалювалися хвороби: збільшення щитоподібної залози, проблеми зі шлунком, гострий гастроентерит. Я лікувалася в лікарні, але біль майже не вщухав. У мене почало сильно випадати волосся – воно рідшало просто на очах. Гастроентерит часто загострювався, і я постійно страждала від діареї. Ці хвороби мучили мене, завдаючи нестерпних страждань. Дивлячись у дзеркало на своє змарніле обличчя, я почувалася фізично й морально виснаженою. Мені було так боляче. Я сумувала за тими днями, коли ми з братами й сестрами відвідували зібрання, читали Божі слова та співали гімни хвали. Тоді я відчувала справжній спокій і свободу. Я мріяла про перепочинок, але величезне навчальне навантаження вичавлювало з мене всі сили. Я часто відчувала біль і порожнечу, думаючи, що таке життя надто виснажливе. Іноді я навіть думала: як було б добре стрибнути з висоти й заснути вічним, безпробудним сном. Та я усвідомлювала, що ці думки – від сатани, і я не повинна їм слідувати. Потім я подумала: «Я стільки років тяжко працювала заради мрії виділитися серед інших. Треба протриматися лише цей останній рік. Коли вступлю до університету, стане легше. В університеті не буде такого навантаження, як у школі, і я зможу нормально відвідувати зібрання».

У 2019 році я вступила до хорошого політехнічного університету. Родичі приходили вітати мене й навіть ставили мене за приклад своїм дітям. В одну мить я стала знаменитістю в родині. Почувши цю новину, друзі також надсилали привітання. Чуючи всі ці похвали від рідних і друзів, я почувалася дуже щасливою. Я гадала, що в університеті буде не так важко вчитися, як у школі, що я матиму купу вільного часу та зможу нормально відвідувати зібрання. Проте все склалося не так, як я уявляла. Окрім пар, мені треба було складати іспити на різні сертифікати, тож я постійно пропадала на підготовчих курсах. Також мені доводилося брати участь у різних університетських заходах, щоб отримати залікові кредити, тому мій графік був украй щільним. До того ж, у китайських університетах вірити в Бога заборонено, тому мені доводилося відвідувати зібрання потайки. Я почувалася дещо скованою й постійно боялася, що мене викриють. Згодом сестра Чень Сінь сказала, що в церкві є багато новонавернених, яким дуже потрібен полив. Вона хотіла, щоб я пройшла підготовку з поливу. Я подумала: «Я завантажена навчанням і маю складати іспити на сертифікати. Якщо я ще й виконуватиму свій обов’язок, це зашкодить моєму прогресу в навчанні. Що, як мені не вистачить залікових кредитів для диплома? Як я тоді знайду гарну роботу?». З такими думками я відхилила пропозицію й повністю зосередилася на отриманні залікових кредитів. Хоча я й далі відвідувала зібрання, та не могла заспокоїти своє серце. Я стала рідше молитися й читати Божі слова. Щодня я жила в рутині: ходила на пари й заробляла залікові кредити. Згодом мене охопило незбагненне почуття порожнечі. Здавалося, що таке життя позбавлене будь-якого сенсу. Сусідка по кімнаті витягувала мене розважитися й поїсти чогось смачненького, але порожнеча в серці нікуди не зникала.

Під час канікул я повернулась додому й на одній зустрічі побачила свою однокласницю Хе Сінь. Хе Сінь розповіла мені, що її молодша сестра два роки тому пережила нервовий зрив через те, що двічі не змогла вступити до старшої школи. Я була приголомшена: «Її сестра завжди була такою життєрадісною й оптимістичною, а тепер стала психічно хворою!». Цей випадок дещо вплинув на мене. У ті дні я часто думала: «Сестра Хе Сінь так старанно вчилася, щоб вибитися в люди. Я й не очікувала, що все закінчиться саме так. Я так гарувала над навчанням, щоб вступити до університету, і хоча я пройшла до омріяного закладу й мною захоплюються родичі та друзі, я не відчуваю жодної радості та зовсім виснажена. Чи справді ця гонитва того варта?». Через кілька днів по всій країні спалахнув COVID-19, села й дороги перекрили, а на поїздки ввели обмеження. Університети призупинили заняття, заводи масово закривалися, і я більше не могла ходити на навчання. Тож я нормально відвідувала зібрання в церкві й почала виконувати свої обов’язки. Читаючи більше Божих слів, я поступово здобувала розуміння деяких істин. Одного дня я прочитала такі Божі слова: «За виконанням обов’язку людей можна поділити на два основні типи. Одні щиро присвячують себе Богу, а інші завжди залишають собі вихід. Як гадаєте, який тип людей Бог прославить і спасе? (Тих, хто щиро присвячує себе Богу.) Бог хоче отримати тих людей, які щиросердно присвячують себе Йому. … Зараз ваші хобі та навички розвиваються в міру виконання вашого обов’язку. Крім того, виконуючи свій обов’язок створеної істоти в цей період часу, ви можете зрозуміти істину й стати на правильний життєвий шлях. Яка щаслива подія, яка удача! Хай би як ви на це дивилися, це не втрата. Ви слідуєте за Богом і тримаєтеся подалі від місць гріха та груп нечестивих людей, – принаймні ваші думки й серця далі не страждатимуть від розбещення й попрання сатаною. Ви прийшли на клаптик чистої землі, стали перед Богом. Хіба це не величезне благословення? Люди перевтілюються з покоління в покоління, аж до сьогодення, а скільки таких шансів у них є? Хіба така можливість не дається тільки людям, які народжуються в останні дні? Як це прекрасно! Це не втрата, а величезна удача. Ти мав би бути дуже щасливим! Як створені істоти, серед усього створеного, серед кількох мільярдів людей на землі, скільки людей мають можливість свідчити про діяння Творця як створені істоти, виконувати свій обов’язок і нести відповідальність серед Божої роботи? Хто має таку можливість? Чи багато таких людей? Їх надто мало! Яке співвідношення? Один на десять тисяч? Ні, навіть менше! Особливо ви, хто може використовувати свої навички й знання, які ви вивчили для виконання свого обов’язку, хіба ви не надзвичайно благословенні? Ти не свідчиш про людину, а те, що ти робиш, не є кар’єрою, – Той, Кому ти служиш, є Творцем. Це найпрекрасніше й найцінніше! Хіба ви не мали б цим пишатися? (Так, нам слід пишатися.) Виконуючи свій обов’язок, ви отримуєте Божий полив і забезпечення. Маючи таке чудове середовище й можливості, якщо ви не отримаєте нічого суттєвого, не отримаєте істину, то чи не шкодуватимете до кінця свого життя? Отже, ви мусите скористатися можливістю виконати свій обов’язок і не проґавити її; всерйоз шукати істину, виконуючи свій обов’язок, і здобути її. Це найцінніше, що ви можете зробити, найзмістовніше життя!» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Віддавши своє серце Богу, можна здобути істину). Із Божих слів я зрозуміла, що тільки ті, хто щиро присвячує себе Богові, можуть отримати Його схвалення. Для створеної істоти виконання свого обов’язку та прагнення здобути істину – це найбільш благословенна й цінна справа. Я думала про те, що я лише маленька створена істота, і серед мільярдів людей у світі мені випав привілей прийняти Божу роботу останніх днів, бути политою й забезпеченою Його словами, виконувати свої обов’язки в домі Божому та докладати зусиль для роботи з поширення Божого Євангелія – це справді було Боже піднесення для мене! Раніше я зосереджувалася лише на тому, щоб вибитися в люди й викликати захоплення, вкладаючи весь свій час і сили в навчання, і не ставилася до своєї віри серйозно. Коли сестра Чень Сінь попросила мене пройти підготовку з поливу новонавернених, я відмовилася. Але Бог не поставив мені це в провину та дав ще одну можливість виконати мої обов’язки. Я повинна була належно це цінувати. Після цього я серйозно ставилася до своїх обов’язків і думала про те, як виконувати їх добре. Під час виконання своїх обов’язків я виявила чимало розбещеності. Завдяки настановам і допомозі сестер я здобула певне розуміння своїх розбещених характерів. Я відчула стабільність, спокій, полегшення й свободу, яких ніколи раніше не переживала. Кожен день був наповненим, і я сподівалася вічно виконувати свої обов’язки в домі Божому.

Проте хороші часи тривали недовго. Куратор повідомив нам, що у вересні почнеться навчання, і що через пандемію в університеті після відкриття запровадять закриту систему управління, тому нікому не дозволять виходити за межі кампусу. Коли я отримала цю новину, мене раптом охопив біль. «Тепер, коли в університеті запроваджують закриту систему управління, я не зможу залишати кампус після початку навчання, тож не зможу відвідувати зібрання чи виконувати свої обов’язки. Мені також насаджуватимуть атеїстичні ідеї. Моя основа у вірі дуже слабка, а мій духовний зріст – малий. Чи зможу я бути непохитною в такому середовищі?» Тож я не захотіла повертатися на навчання. Але потім я подумала: «Якщо я не поїду вчитися, тато й дідусь напевно дуже розчаруються в мені. Родичі та друзі більше не поважатимуть мене, і навіть можуть глузувати. Але якщо я поїду, то не зможу відвідувати зібрання й виконувати свої обов’язки. Зараз, коли пандемія шириться скрізь, а лиха посилюються, Божа робота наближається до свого завершення. Якщо Божа робота завершиться, а я досі не здобуду істину, хіба я тоді не потраплю в лиха? Але якщо я кину навчання, хіба всі роки моїх зусиль не будуть марними?». Ці думки мене дуже стурбували, і я не знала, який вибір зробити. Тоді лідер зв’язався зі мною і сказав: «Зараз, коли Євангеліє значно поширюється й дедалі більше людей приймає Божу роботу, церкві терміново потрібні поливальники, і ми хочемо, щоб ти поливала новонавернених. У тебе є бажання це робити?». У той момент я була зовсім розгублена. Потім я подивилася театральну постановку «Прощавай, мій невинний кампусе» й побачила уривок із Божих слів, процитований у відео: «Сатана використовує славу й вигоду, щоб контролювати думки людини, змушуючи її думати лише про ці дві речі й спонукаючи її боротися за славу й вигоду, зносити труднощі заради слави й вигоди, терпіти приниження й нести тяжкі ноші заради слави й вигоди, жертвувати всім, що в неї є, заради слави й вигоди, і виносити кожне судження або ухвалювати кожне рішення заради слави й вигоди. Так сатана накладає на людину невидимі кайдани, і, коли на ній ці кайдани, у неї немає ні здатності, ні мужності, щоб звільнитися. Несвідомо вона несе ці кайдани, крок за кроком просуваючись уперед із великими труднощами. Заради цієї слави й вигоди людство відходить від Бога, зраджує Його та стає дедалі нечестивішим. Так знищується покоління за поколінням посеред слави й вигоди сатани» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний VI). Із Божих слів я зрозуміла, що сатана використовує славу й вигоду, щоб віддалити людей від Бога та змусити їх зрадити Його. Я згадала, що в дитинстві мій батько й дідусь вчили мене: «Виділяйся над іншими та принось честь своїм предкам» і «Той, хто витерпів найбільші труднощі, стане найвеличнішою людиною». Я зробила гонитву за славою, вигодою й статусом своєю життєвою метою, вірячи, що життя може бути змістовним і цінним, лише якщо здобути славу й вигоду та викликати захоплення інших. Я без жодних вагань жертвувала своїм здоров’ям, щоб вступити до хорошого університету. Я без упину вчилася, як робот, що призвело до різних хвороб. Фізичний біль і внутрішні страждання змушували мене почуватися надзвичайно пригніченою й виснаженою. Я втратила мотивацію жити й справді хотіла заснути назавжди. І все ж заради здобуття диплома, слави та вигоди я зціпила зуби й продовжувала боротися. Після вступу до омріяного університету, щоб отримати диплом і знайти гарну роботу, я повністю занурилася в заробляння залікових кредитів, віддаляючись від Бога. Я відвідувала зібрання лише формально, а мої молитви й читання Божих слів ставали дедалі рідшими. Слава й вигода були немов невидимі кайдани, які сатана одягнув на мене, зв’язуючи та завдаючи болю всупереч моїй волі. У гонитві за славою й вигодою я роками вкладала весь свій час і сили в навчання, нехтуючи вірою в Бога, і моє духовне життя сильно постраждало. Продовжуючи йти цим шляхом, я могла б здобути ступінь бакалавра, гарну роботу та захоплення людей, але яка з цього користь, якщо я втрачу можливість спасіння? Тепер, коли пандемія ширилася скрізь, кількість інфікованих щодня зростала, і багато людей померло. Навіть деякі урядовці заразилися. Наскільки б багатою чи відомою не була людина, якщо вона підхоплювала вірус, то все одно вмирала. Я усвідомила, що гонитва за славою, вигодою й статусом не має справжньої цінності чи сенсу. Лише прагнення істини дарує надію на спасіння.

Я побачила ще один уривок із Божих слів у відео: «Христос останніх днів приносить життя та приносить тривкий і вічний шлях істини. Ця істина – це той шлях, яким людина здобуває життя, і це єдиний шлях, яким людина пізнає Бога й отримає Його схвалення. Якщо ти не шукаєш шляху життя, наданого Христом останніх днів, тоді ти ніколи не отримаєш схвалення Ісуса та ніколи не будеш гідним того, щоб увійти у ворота Царства Небесного, тому що ти одночасно є маріонеткою та бранцем історії» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Тільки Христос останніх днів може дати людині шлях вічного життя). Головна героїня сказала в бесіді: «Єдиний шлях до Божого Царства – це прийняти Христа останніх днів. …Розуміння істини та спасіння в нашій вірі – це не прості речі. Ми не спасаємося в ту саму мить, як починаємо вірити. …Лиха посилюються, а ми досі навчаємося в школі. Ми не зможемо ділитися Євангелієм і свідчити, доки не закінчимо навчання. Тож чи вважається це слідуванням за Богом?». Почувши це, я була глибоко зворушена. «Тільки прийнявши Божу роботу останніх днів і прагнучи здобути істину, людина може спастися й вижити. Якщо я і навчаюся, і вірю в Бога, але не виконую своїх обов’язків, чи можу я вважатися тою, хто істинно слідує за Богом? Якщо так триватиме й далі, хіба я не залишуся ні з чим?» Тоді я прочитала такі Божі слова: «Робота останніх днів полягає у тому, щоб розподілити все суще за родом його й завершити Божий план управління, адже час близький і день Божий настав. Бог приводить усіх, хто входить у Його Царство, – усіх, хто вірний Йому до самого кінця, – у період Самого Бога. Однак до настання періоду Самого Бога робота Божа полягає не в тому, щоб пильно вивчати вчинки людини, не в тому, щоб досліджувати її життя, а в тому, щоб судити людське бунтарство, адже Бог очистить усіх, хто постає перед Його престолом. Усі, хто до сьогодні йшов слідами Бога, є тими, хто постає перед Божим престолом, а отже, кожна людина, яка приймає роботу Божу на її завершальному етапі, є об’єктом Божого очищення. Іншими словами, кожен, хто приймає роботу Божу на її завершальному етапі, є об’єктом Божого суду» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Христос здійснює роботу суду за допомогою істини). Я зрозуміла, що в останні дні Бог прийшов, щоб виконати роботу суду, аби розділити людей за родом їхнім і зрештою завершити Свою роботу зі спасіння людства. Тих, хто слухає Його слова, кориться Йому й відданий Йому, Він приведе до наступного чудового періоду, тоді як ті, хто не виконує своїх обов’язків і не має істини-реальності, потраплять у лиха й будуть знищені Богом. Тільки віра в Бога, виконання своїх обов’язків і прагнення істини, щоб увійти в істину-реальність, – це найважливіша й найбільш значуща справа. Мені пощастило почути голос Бога й прийняти Євангеліє Царства, отримавши можливість прагнути істини й здобути спасіння. Це така велика Божа благодать, а я не цінувала її, витрачаючи весь свій час і сили на гонитву за славою й вигодою. Якою ж сліпою невігласкою я була! Раніше я зосереджувалася лише на славі та вигоді й не ставилася серйозно до прагнення істини. У результаті, попри роки віри в Бога, я не розуміла істини й майже не мала знань про свій розбещений характер. Через пандемію останні кілька місяців я читала Божі слова й виконувала свій обов’язок удома. Я зрозуміла деякі істини та здобула певне знання своїх розбещених характерів. Здобутки за цей час допомогли мені відчути внутрішню повноту, і я захотіла покинути навчання, щоб виконувати свої обов’язки. Я сказала бабусі й мамі про своє рішення покинути навчання. Бабуся мене дуже підтримала. Але коли це почула мама, вона довго плакала й сказала: «Нам було нелегко оплачувати твоє навчання. Якщо ти зараз кинеш, що скажуть тато й дідусь? Що подумають наші родичі та друзі, коли дізнаються?». Сестра, дізнавшись про це, також намагалася мене переконати, кажучи: «Після понад десяти років важкої праці в школі, ти точно не пошкодуєш, якщо все ось так кинеш?». Почувши їхні слова, я дещо засмутилася. Я стільки пожертвувала, щоб вступити до університету. Якщо я зараз усе кину, хіба чотирнадцять років моєї важкої праці та величезні зусилля батьків не підуть намарне? До того ж батькам було нелегко підтримувати мене під час навчання. Вони сподівалися, що я вступлю до хорошого університету, знайду гарну роботу, забезпечу їм краще життя й принесу їм честь. Якщо я кину навчання заради виконання своїх обов’язків, їхні серця напевно будуть розбиті, і вони будуть розчаровані. Якою б це було невдячністю! Я не хотіла засмучувати батьків, але таке життя не було тим, чого я бажала. Я відчувала глибокі суперечності й біль, тому постійно молилася Богу: «О Боже, я зараз дуже стурбована. Будь ласка, спрямуй мене, щоб я зрозуміла Твій намір і зробила правильний вибір».

Пізніше я прочитала уривок із Божих слів: «Бог сотворив цей світ і привів у нього людину, живу істоту, якій Він дарував життя. У свою чергу, у людини з’явились батьки та родичі, і вона більше не була самотньою. Відтоді як людина вперше побачила цей матеріальний світ, їй судилося існувати в межах Божого призначення. Саме подих життя від Бога підтримує кожну живу істоту протягом усього її зростання до дорослішання. Упродовж цього процесу ніхто не вважає, що людина існує та зростає під Божою опікою; радше вони переконані, що людина росте під благодаттю батьківського виховання та що процес її зростання скерований її власним життєвим інстинктом. Так стається тому, що людина не відає, хто дарував їй життя або звідки воно прийшло, і тим більше не знає, у який спосіб інстинкт життя творить дива. Їй відомо лише, що їжа – це основа, на якій триває її життя, що наполегливість – це джерело існування її життя, а переконання, які існують в її свідомості, – це той капітал, від якого залежить її виживання. Про Божу благодать і забезпечення людині абсолютно нічого не відомо, і саме так вона марнує життя, дароване їй Богом… Ніхто з людей, яких Бог пильнує день і ніч, не виявляє ініціативи поклонятися Йому. Бог просто виконує роботу над людиною, щодо якої немає жодних очікувань, як Він планував. Він робить це у сподіванні, що одного дня людина прокинеться зі свого сну й раптом усвідомить цінність та сенс життя, ту ціну, яку Бог сплатив за все, що Він дав людині, і те, з яким запалом Бог відчайдушно жадає, щоб людина повернулася до Нього» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Бог – джерело людського життя). Із Божих слів я зрозуміла, що кожна людина живе під Божим володарюванням і Його напередвизначенням. На перший погляд здається, що це батьки виростили мене, та насправді моє життя походить від Бога. Саме Бог забезпечує мене, Він улаштував так, щоб я народилася саме в цій родині, дав мені батьків. Він дає мені все необхідне для життя і крок за кроком веде мене туди, де я є сьогодні. Батьки, виховуючи дітей, просто як слід виконують свої обов’язки та зобов’язання – ніхто нікому нічого не винен. Я завжди хотіла вступити до університету й знайти гарну роботу, щоб ми з батьками краще жили та викликали в людей захоплення. Заради цієї мети я тяжко гарувала понад десять років. Та коли я гналася за славою й вигодою, а сатана мучив мене та завдавав мені шкоди, у найважчі хвилини поруч зі мною були не батьки, а Бог. Бог постійно оберігав і захищав мене, втішав і спрямовував Своїми словами. Він чекав, поки я одумаюся. Якби я й далі йшла цим хибним шляхом, то була б у неоплатному боргу перед Богом. Бог невпинно поливав і забезпечував мене, крок за кроком ведучи туди, де я є сьогодні. Зараз у домі Божому є багато роботи, яка потребує співпраці людей, і я повинна взяти на себе зобов’язання створеної істоти та як слід виконувати свої обов’язки. Усвідомивши все це, я сказала мамі й сестрі: «У мене є своя місія, і згодні ви чи ні, я кидаю навчання». Побачивши мою рішучість, вони більше нічого не сказали.

Згодом я написала своєму куратору, щоб повідомити про своє рішення відрахуватися. Куратор намагався мене відмовити: «Добре подумай. Коли закінчиш навчання, матимеш диплом бакалавра, і знайти роботу буде значно легше». Почувши це, я трохи завагалася, тож помолилася Богу і згадала Його слова: «Прокиньтеся, браття! Прокиньтеся, сестри! Мій день настане без зволікання; час – це життя, і повернути втрачений час – значить спасти життя! Цей час уже недалеко! Якщо ви не складете вступний іспит до університету, ви можете готуватися до нього знову і знову. Проте Мій день не буде відкладено. Пам’ятайте! Пам’ятайте! Це Мої добрі слова напучування. Фінал світу розгорнувся на ваших очах, і незабаром прийдуть великі катастрофи. Що важливіше: ваше життя чи ваш сон, ваша їжа, питво та вбрання? Настав час зважити все це! Не сумнівайтеся більше! Ви занадто боїтеся сприймати ці речі серйозно, чи не так?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Висловлювання Христа на початку, Глава 30). Я раптом ніби прокинулася, усвідомивши: хоч би який диплом чи яку гарну роботу я мала – усе це тимчасове. Це лише на мить задовольнить моє марнославство, але не принесе жодної користі моєму життю. Зараз Бог виконує останній етап Своєї роботи зі спасіння й очищення людства – це шанс, який випадає раз у житті. Якщо я його втрачу, то шкодуватиму до кінця своїх днів. Я повинна була вхопитися за цю можливість, виконувати свій обов’язок і щиро прагнути істини. Інакше, хоч би який престижний у мене був диплом, яка хороша робота чи як сильно мною захоплювалися б рідні й друзі, зі мною все одно врешті-решт сталися б лиха. Тож я помолилася Богу й попросила Його дати мені віру, щоб я могла непохитно вірити в Нього та виконувати свої обов’язки. Після молитви я рішуче написала куратору: «Я твердо вирішила кинути навчання!». Побачивши мою непохитність, куратор більше не намагався мене відмовляти, і процес відрахування пройшов без проблем.

Тієї миті, коли я з речами вийшла за ворота університету, у мене з душі ніби впав важкий камінь. Мене охопили небувалі раніше легкість і радість. Згодом я пішла до церкви виконувати свої обов’язки. У мене з’явилося більше часу на читання Божих слів, і я змогла наблизитися до Нього. Проходячи через різні обставини, які влаштовував Бог, я здобула певне розуміння істини, пізнала справжній сенс віри в Бога, дізналася, як прагнути життя-входження, як позбутися свого розбещеного характеру тощо. На душі стало так світло. Кожен мій день був наповнений сенсом, а на серці було особливо спокійно й радісно. Навіть деякі мої хвороби поступово зникли, а я цього навіть не помітила. Коли я поїхала додому на Новий рік, то побачила, як мої колишні однокурсники, щодня заклопотані навчанням, складають іспити на різні сертифікати й беруть участь в усіляких заходах. Вони зробили славу та вигоду своєю життєвою метою й невтомно за ними гналися. Та при цьому вони навіть не знали, звідки походять, куди зрештою підуть і взагалі для чого вони живуть. Їхнє життя було таким жалюгідним. Якби я тоді не кинула навчання, то зараз була б однією з них. Я така щаслива, що вирішила покинути університет і прийти до дому Божого виконувати свої обов’язки – це найправильніше рішення в моєму житті, і я ніколи про це не пошкодую!