Лі Їшунь, Китай

Коли я вперше знайшла Бога, то була дуже натхненною, і через два місяці почала виконувати обов’язки із загальних справ. Згодом я взяла на себе обов’язок із прийому. І хоча була зайнята всілякими справами, ніколи не нарікала ні на труднощі, ні на втому. Я вірила, що для того, аби бути спасенною, мені потрібно готувати більше добрих вчинків, більше страждати й платити ціну у виконанні своїх обов’язків. Через два роки, у 2007-му, мене обрали лідеркою церкви. Тоді я стала докладати ще більше зусиль і ще більше присвячувати себе. Я не вміла їздити на велосипеді, тож у місця, куди було важко дістатися транспортом, я ходила на зібрання пішки. І я зовсім не відчувала втоми, немов мала невичерпну енергію. Мені здавалося, що Бог бачить мої старання, і в майбутньому неодмінно винагородить мої жертви добрим місцем призначення. Згодом я активно співпрацювала у виконанні будь-яких обов’язків, які доручала церква. І хоча мій похилий вік створював справжні труднощі, мене це ніколи не сковувало.

У 2017 році, коли мені виповнилося 76 років, лідери доручили мені виконувати в церкві роботу з очищення. Я дуже зраділа, адже усвідомлювала, що навіть у такому віці я все ще маю можливість виконувати обов’язки. Це була справжня милість і піднесення від Бога! Я сказала собі, що маю дорожити цією можливістю виконувати обов’язок. Тоді я була дуже зайнята своїми обов’язками й зазвичай лягала спати пізно, але втоми не відчувала. Одного дня 2019 року я йшла по вулиці, як раптом у мене запаморочилося в голові й мені стало важко дихати. Після обстеження в лікарні мені діагностували гіпертонію та хворобу серця. Лікар порадив лягти в стаціонар на лікування. Я стривожилася й подумала: «Лягти в лікарню – це ж не на день чи два. Якщо я буду в лікарні, лідерам неодмінно доведеться знайти когось іншого, хто б узяв на себе мої обов’язки. Тоді хіба я не втрачу шанс його виконувати? З огляду на мій вік і проблеми зі здоров’ям, інші обов’язки я теж виконувати не зможу. А якщо після виписки я зможу лише приймати зібрання малих груп, то хіба багато добрих вчинків я зможу зробити, виконуючи такий незначний обов’язок? А без добрих вчинків як я зможу бути спасенною? Ні, я в жодному разі не можу покинути свій обов’язок заради лікування в стаціонарі. До того ж, якщо Бог побачить, що я продовжую виконувати обов’язки попри хворобу, Він обов’язково захистить мене». Тож я поспішно відповіла: «Я не лягатиму в лікарню. Піду додому й просто прийматиму ліки». Після цього я, як і завжди, щодня продовжувала виконувати свої обов’язки.

А через два роки, якось уночі, я раптом відчула гострий, пронизливий біль – від попереку й аж до стегон. Наступного дня донька відвезла мене до лікарні на обстеження, де мені діагностували перелом хребта через остеопороз. У голові все загуло, здавалося, немов світ рухнув. Серце шалено калатало, а тіло повністю покинули сили. Я сиділа в кріслі, відчуваючи невимовний біль у серці, і просто не знала, як прийняти цю реальність. Я подумала собі: «Я вірю в Бога вже стільки років. І хоча у виконанні обов’язків я не зазнала великих страждань, дрібних труднощів перенесла чимало. До того ж, зараз я виконую свої обов’язки – то як ця хвороба могла раптом вразити мене? Невже Бог використовує це, щоб я припинила виконувати обов’язки?». Я була в повному розпачі. Потім я подумала: «Та навіть якщо згодом я одужаю, у моєму віці я вже не зможу виконувати жодних значних обов’язків. Щонайбільше, я зможу приймати зібрання в себе вдома. Я не зможу ні страждати, ні присвячувати себе, тож які добрі вчинки можна зробити з таким обов’язком? Я так заздрю тим молодим братам і сестрам, які можуть виконувати всілякі обов’язки. Як би було чудово просто повернути час на кілька десятків років назад! Чому Бог не дав мені народитися на кілька десятиліть пізніше?». Повернувшись додому, я могла лише лежати, а ходити доводилося, човгаючи маленькими кроками. Я не могла виконувати жодних обов’язків. Коли до мене приходили сестри, мені було важко навіть просто відчинити їм двері. Я була дуже негативно налаштована й думала: «Невже я стала непотрібною? Я вірю в Бога стільки років, завжди виконувала свої обов’язки, стільки страждала й присвячувала себе. Колись я вірила, що зможу бути спасенною, але й уві сні не могла уявити, що стану непотрібною і не зможу виконувати жодних обов’язків». Від цих думок у мене всередині все обірвалося. Я жила в негативному стані, і моє серце не могло знайти спокою перед Богом. На душі стало справді темно. Тож я помолилася Богові: «Боже, відколи я захворіла й утратила змогу виконувати свої обов’язки, я почуваюся дуже зневіреною. Я постійно хвилююся, що не зможу бути спасенною, і не знаю, який аспект істини мені слід шукати, щоб це подолати. Будь ласка, просвіти й спрямуй мене, щоб я змогла усвідомити свої проблеми».

Пізніше я прочитала такі Божі слова: «Серед братів і сестер є й літні люди від 60 до 80–90 років, які через свій похилий вік теж відчувають певні труднощі. Незважаючи на вік, такі люди не завжди мислять цілком правильно та раціонально, а їхні ідеї й погляди не завжди узгоджуються з істиною. Ці літні люди так само мають проблеми й постійно непокояться: “Моє здоров’я вже не дуже добре, і коло обов’язків, які я можу виконувати, обмежене. Якщо я виконуватиму лише цей маленький обов’язок, чи запам’ятає мене Бог? Іноді я хворію, і мені потрібно, щоб за мною хтось доглядав. Коли за мною нікому доглядати, я не можу виконувати свій обов’язок – то що ж мені робити? Я старий, не запам’ятовую прочитані Божі слова, і мені важко розуміти істину. Коли я спілкуюся про істину, то говорю плутано й нелогічно, і в мене немає досвіду, яким варто поділитися. Я старий, мені бракує сил, у мене поганий зір, і я вже слабкий. Мені все важко дається. Я не тільки не можу виконувати свій обов’язок, а й легко все забуваю та помиляюся. Іноді я плутаюся та створюю проблеми для церкви, братів і сестер. Я хочу досягти спасіння та прагнути до істини, але це дуже важко. Що ж мені робити?”. Коли такі люди про це розмірковують, то починають нервуватися, думаючи: “Як же так вийшло, що я почав вірити в Бога тільки в такому віці? Ну чому я не такий, як ті, кому 20–30 років або навіть 40–50? Ну чому я дізнався про Божу роботу лише тепер, коли я такий старий? Не те щоб моя доля була поганою; принаймні тепер я все ж зустрівся з Божою роботою. Моя доля добра, і Бог був до мене добрим! Мене тільки одне не влаштовує: я занадто старий. Пам’ять мене трохи підводить, та й здоров’я вже не дуже, але в мене міцний внутрішній стрижень. Просто тіло мене не слухається, і коли я певний час послухаю на зібраннях, то починаю куняти. Іноді я закриваю очі, щоб помолитися, і засинаю, а коли читаю Божі слова, то блукаю думками. Почитавши трохи, я починаю куняти й засинаю, а прочитане не засвоюється. Що ж мені робити? Якщо в мене такі практичні труднощі, чи зможу я таки прагнути до істини й розуміти її? Якщо ні, якщо я неспроможний практикувати згідно з істиною-принципами, то чи не буде вся моя віра марною? Чи не проваляться мої намагання досягти спасіння? Що ж мені робити? Я так непокоюся! …” … Літні люди не можуть нічого робити, не здатні виконувати свої обов’язки й тим більше прагнути до істини, – це неправда: для літніх знайдеться багато справ. Різноманітні єретичні й помилкові погляди, а також традиційні ідеї й уявлення, невігластво та впертість, усе консервативне, ірраціональне й абсурдне, що ти накопичив протягом життя, нагромадились у твоєму серці, і тобі треба витрачати навіть більше часу, ніж молодим, на те, щоб відкопати, розібрати та розпізнати всі ці речі. Те, що ти не можеш нічого робити чи мусиш мучитися, тривожитись і непокоїтися, коли тобі немає чим зайнятися, – це неправда: це не твоє завдання та не твоя повинність. Передусім літні люди повинні мати правильні установки. Хоча ти, може, і вже немолодий, а твоє тіло відносно зістарилося, твої установки все одно мають бути як у молодого. Хоча ти старієш, твоє мислення сповільнюється й пам’ять погіршується, але якщо ти досі здатен пізнавати себе, розумієш Мої слова й істину, то це доводить, що ти не старий і тобі не бракує духовного рівня. Якщо комусь за 70, але він не здатен розуміти істину, то це показує, що його духовний стан замалий і не відповідає поставленим завданням. Тому вік не має значення, коли йдеться про істину» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). Прочитавши Божі слова й розміркувавши над своїм станом, я зрозуміла, що він був саме таким, як розвінчав Бог. Мені стало дуже соромно й ніяково. Усі ці роки віри в Бога я зосереджувалася на зовнішній роботі, замість того щоб докладати зусиль задля істини. Я не мала чіткого розуміння істин про те, як Бог працює, щоб спасати людей. Коли я захворіла, мій розбещений характер, а також облудні й упереджені думки та погляди були повністю розвінчані. Поки я була здорова, поки хвороби й лиха мене оминали, я щодня виконувала свої обов’язки нарівні з молодими і почувалася по-справжньому щасливою. Але з віком різні хвороби з’являлися одна за одною, і я постійно хвилювалася через те, коли можу захворіти й втратити змогу виконувати свої обов’язки. Через це я часто тривожилася й засмучувалася, поринаючи в негативні емоції. Пізніше, коли я захворіла й не могла виконувати обов’язки, я остаточно зламалася. Я навіть почала неправильно розуміти Бога: думала, що Він хоче відсіяти мене й більше не збирається спасати. Через це я не могла піднятися й жила в негативному стані. Тепер я зрозуміла, що, хоча я стара та хвора й не можу виходити виконувати свої обов’язки, мій розум досі ясний, – я все ще можу сприймати Божі слова і шукати істину, щоб вирішити проблему свого розбещеного характеру. Під наставнцтвом Божих слів я здобула віру. Я тихо сказала собі, що поки жива, я повинна скористатися цією невеликою можливістю, щоб прагнути істини й за допомогою істини подолати в собі упереджені та облудні думки й погляди. Я помолилася Богові: «Боже, раніше, коли я мала змогу присвячувати себе виконанню обов’язків, мені здавалося, що я справді прагну істини. Але тепер, коли я захворіла, у мене виникло неправильне розуміння, і мене надто сильно обтяжив негатив. Що саме спричинило це? Будь ласка, просвіти й спрямуй мене, щоб я змогла засвоїти із цього урок».

Я прочитала два уривки з Божих слів: «Кожен, хто починає вірити в Бога, готовий приймати лише Божу благодать, благословення та обітниці й бажає приймати лише Його доброту й милість, і все ж ніхто не чекає Божої кари й суду, Його випробувань і переплавки чи Його позбавлення й не готується їх приймати. Жодна людина не готується прийняти Божий суд і кару, Його позбавлення або Його прокляття. Чи є ці стосунки між людьми та Богом нормальними чи ненормальними? (Ненормальними.) Чому ви кажете, що вони ненормальні? Що призводить до того, що вони псуються? До того, що вони псуються, призводить те, що в людей немає істини. І це обумовлено тим, що в людей занадто багато уявлень і фантазій, вони постійно хибно розуміють Бога й не знають, як розв’язати ці речі шляхом пошуку істини, – саме це робить виникнення проблем найбільш імовірним. Зокрема, люди вірять у Бога лише заради того, щоб бути благословенними. Вони лише хочуть укласти угоду з Богом і вимагати від Нього речей, але не прагнуть до істини. Це дуже небезпечно. Щойно вони стикаються з чимось, що суперечить їхнім уявленням, у них одразу ж виникають уявлення, непорозуміння й невдоволення щодо Бога, і вони можуть навіть дійти до того, що зрадять Його. Хіба наслідки цього не серйозні? Яким шляхом насправді йде більшість людей у своїй вірі в Бога? Хоча вони кілька років слухали проповіді й можуть говорити деякі слова й доктрини, насправді вони не дуже розуміють істину. Хоча вони стверджують, що бажають прагнути до істини, мало хто з них здатен заплатити ціну, щоб здобути істину» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (11)). «Люди вірять у Бога, аби бути благословенними, отримати нагороду та вінець. Хіба цього немає в кожному серці? Є, і це факт. Хоча люди не часто говорять про це й навіть приховують свої мотиви й бажання отримати благословення, це бажання й мотив глибоко в серцях людей завжди були непохитні. Скільки б духовної теорії люди не розуміли, яким би досвідом чи знаннями вони не володіли, який би обов’язок вони не могли виконувати, скільки б страждань вони не перенесли або яку б ціну вони не заплатили, вони ніколи не полишають мотивацію до благословень, сховану глибоко в їхніх серцях, і завжди мовчки трудяться задля неї. Хіба це не те, що поховано найглибше в серцях людей? Як би ви почувалися щодо отримання благословень без цієї мотивації? Із яким ставленням ви б виконували свій обов’язок та слідували за Богом? Якими б стали люди в разі позбавлення від цієї мотивації отримувати благословення, прихованої в їхніх серцях? Можливо, багато людей стали б негативно налаштованими, а дехто втратив би мотивацію у виконанні своїх обов’язків. Вони втратили б інтерес до своєї віри в Бога, так, неначе їхня душа зникла. Вони виглядали б так, ніби у них вирвали серце. Ось чому Я кажу, що мотивація щодо здобуття благословень – це щось, приховане глибоко в серцях людей» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Шість показників зростання життя). Бог розвінчав мій справжній стан. Усі ці роки віри в Бога мої присвячення та страждання були зумовлені бажанням отримати благословення. Я вважала свої жертви й присвячення засобом торгу, щоб обміняти їх на вхід до Царства. Я вірила: що більше я страждаю, що вищу ціну плачу і що більше добрих вчинків готую, то більше я придатна до спасіння. Тож у своїх обов’язках я зосереджувалася на стражданнях і присвяченні. Проте коли я захворіла й більше не могла виконувати свої обов’язки, я миттєво зламалася. Це справді викрило мою справжню сутність. Поки мені було що здобувати, я виявляла здатність відкинути все, терпіти труднощі, платити ціну й присвячувати себе. Та щойно я побачила, що надія на благословення зникла, я здалася. І в одну мить спливли всі мої непорозуміння та нарікання. Я побачила, що виконувала свої обов’язки лише заради благословень, що я використовувала свої зусилля, страждання й присвячення як спосіб торгуватися з Богом. Якою ж ницою я була! Мої вчинки не лише викликали в Бога відразу й ненависть, вони викликали огиду навіть у мене самої. Така людина, як я, просто не заслуговувала на Боже спасіння! Саме завдяки розвінчанню Божих слів я побачила, що у своїй вірі йшла хибним шляхом, і якщо я не покаюся, то буду приречена на провал.

Одного дня я прочитала ще кілька Божих слів: «Суть віри в Бога – не в здобутті благодаті чи Божої терпимості й жалю. А в чому ж тоді? У спасінні. Отже, що є знаком спасіння? Відповідності яким стандартам вимагає Бог? Що потрібно, щоб бути спасенним? Потрібно подолати свій розбещений характер. Це найголовніше. Отже, кінець кінцем неважливо, скільки ти вистраждав, яку велику ціну заплатив і яким істинним віруючим ти себе проголошуєш: якщо зрештою твій розбещений характер нітрохи не подолано, значить, ти не той, хто шукає істину. Ще можна сказати, що твій розбещений характер не подолано, бо ти не шукаєш істини. Це означає, що ти так і не вирушив шляхом спасіння; це означає, що все сказане Богом і вся робота, яку Він виконує для спасіння людини, нічого в тобі не досягли, не дали тобі свідчення та не принесли в тобі жодних плодів» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (2)). З Божих слів я зрозуміла, що спасіння не вимірюється тим, скільки шляхів людина пройшла або яку велику ціну заплатила. Скільки б шляхів людина не пройшла й скільки б не страждала, якщо її характер не змінився, вона не зможе бути спасенною і зрештою буде відсіяна. Тільки прагнучи істини та змінюючи свій характер, можна здобути Боже схвалення. Раніше я вірила, що чим більше обов’язків я виконую і чим більше страждаю, тим більші мої шанси на спасіння. Тож я зосереджувалася виключно на виконанні зовнішньої роботи, присвячувала себе й страждала. Я думала, що роблячи це, матиму шанс на спасіння, і навіть вважала таке своє прагнення виправданим. Я усвідомила, що мої погляди були справді викривленими. Коли я захворіла, то не стала шукати істину, щоб подолати свій розбещений характер. Натомість у мене виникло неправильне розуміння та нарікання на Бога, і я жила в негативному стані. Оскільки я не прагнула істини, то скільки б шляхів не пройшла й скільки б не страждала, якщо моє життя-характер не зміниться, я не здобуду Божого схвалення. Бог дає людям можливість виконувати обов’язки для того, щоб під час їх виконання вони могли зосередитися на житті-входженні, навчилися діяти згідно з істинами-принципами, постійно розмірковували над собою і шукали істину, щоб вирішити проблему свого розбещеного характеру. Лише так люди можуть досягти спасіння від Бога. Я почула гімн Божих слів під назвою «Бог бажає, щоб людство прагнуло до істини й вижило»:

…

3  Що стосується кожної людини, то незалежно від твого рівня, віку й того, скільки років ти віриш у Бога, ти мусиш докладати зусиль до того, щоб іти шляхом прагнення до істини. Не слід наголошувати на жодних об’єктивних виправданнях; ти повинен прагнути істини беззастережно. Не живи абияк. Припустімо, ти вважаєш прагнення істини великою справою свого життя, стараєшся й докладаєш зусиль для цього, і, можливо, зрештою ти не зможеш здобути й досягнути такого обсягу істини у своєму прагненні, як тобі хотілося б, але Бог каже, що Він дасть тобі належне місце призначення, зважаючи на твоє ставлення, яке полягає в прагненні до істини, і твоєї щирості, – як це буде чудово!

4  Поки що не зосереджуйся на тому, яким буде твоє місце призначення та фінал, що станеться далі та що чекає в майбутньому, чи зможеш ти уникнути лиха й не померти, – не думай про це й не проси про таке, що цього стосується. Просто зосередься на Божих словах і вимогах, прийди до прагнення до істини, добре виконуй свій обов’язок, задовольняй Божі наміри та не підведи шеститисячолітнє очікування Бога та Його шеститисячолітнє сподівання. Дай Богові трохи розради; дай Йому побачити в тобі надію, дай Його бажанням здійснитись у тобі. Скажи Мені, хіба Бог обійшовся б із тобою несправедливо, якби ти так учинив? Навіть якщо кінцеві результати будуть не такі, як тобі хотілося б, будучи створеною істотою, тобі слід підкорятися Божим улаштуванням і упорядкуванням у всьому, не маючи жодних особистих планів.Мати таку установку – це правильно.

«Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Чому людина мусить прагнути до істини»

Після цього я прочитала уривок із Божих слів: «Прагнення до істини – це велика справа людського життя. Жодна інша справа не настільки важлива, як прагнення до істини, і не перевершує здобуття істини за цінністю. Чи легко було слідувати за Богом до сьогоднішнього дня? Поспіши зробити своє прагнення до істини справою першорядної важливості! Ця стадія роботи в останні дні – найважливіша стадія роботи, яку Бог виконує над людьми у Своєму шеститисячолітньому плані управління. Прагнення до істини – це найвище очікування, яке Бог покладає на обраних Ним людей. Він сподівається, що люди йтимуть правильним шляхом, тобто шляхом прагнення до істини» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Чому людина мусить прагнути до істини). З Божих слів я відчула кропіткі наміри Бога, і це справді глибоко зворушило моє серце. Я не могла стримати сліз каяття й провини. Озираючись на роки своєї віри в Бога, я побачила, що не зосереджувалася на пошуку істини в Божих словах, а дбала лише про зовнішню роботу, і що моє життя-характер майже не змінилося. Бог удостоїв мене можливістю виконувати обов’язки, бажаючи, щоб у процесі цього я прагнула істини й життя-входження. Але я збилася зі шляху, намагаючись через обов’язки торгуватися з Богом. Де ж були мої совість і розум? Я більше не могла зосереджуватися на своєму фіналі та місці призначення. Незалежно від того, як Бог поставиться до мене й чи матиму я хороший фінал, я повинна була щиро прагнути істини й виконувати свій обов’язок якнайкраще, щоб втішити Боже серце. Пізніше, коли моє здоров’я трохи покращилося, я почала виконувати обов’язок із прийому.

Згодом, через жорстокі переслідування та арешти, здійснювані КПК, я більше не могла виконувати обов’язки з прийому. Я відчула себе трохи розгубленою. Але потім я подумала: хоча я й не можу виконувати свій обов’язок, я все одно можу практикувати їсти й пити слова Божі самостійно вдома й більше розмірковувати над ними. Також я можу писати статті з досвідним свідченням, шукати істину та розмірковувати над собою. Крім того, навіть удома я мала уроки, які могла засвоїти. Раніше я завжди хотіла залишати за собою останнє слово, говорити з позиції статусу й сперечатися, коли щось траплялося, що було пов’язано з моїм зарозумілим характером, який мені потрібно було подолати. Тож я читала Божі слова й розмірковувала над собою. А коли щось траплялося, я свідомо корилася й засвоювала уроки, вчилася відкидати своє «я» і приймати настанови інших. Зараз я стара й уже не можу виконувати важливих обов’язків. Але Бог каже: «Чи легко було слідувати за Богом до сьогоднішнього дня? Поспіши зробити своє прагнення до істини справою першорядної важливості! Ця стадія роботи в останні дні – найважливіша стадія роботи, яку Бог виконує над людьми у Своєму шеститисячолітньому плані управління. Прагнення до істини – це найвище очікування, яке Бог покладає на обраних Ним людей. Він сподівається, що люди йтимуть правильним шляхом, тобто шляхом прагнення до істини» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Чому людина мусить прагнути до істини). Божі слова надихають мене, і я готова докладати зусиль у прагненні до істини. Поки я жива, я буду прагнути істини й старанно слідувати за Богом!