Хунцао, Китай

У шістдесят років я прийняла Божу роботу останніх днів. Коли я відвідувала зібрання та їла й пила Божі слова, я зрозуміла, що людство створене Богом, що саме Він донині спрямовував, забезпечував і живив людство, і що в останні дні Бог знову прийшов, щоб спасти людство від гріха й привести людей до чудового місця призначення. Я була сповнена радості та відчувала, що навіть у похилому віці можливість увійти до Божого дому й отримати від Нього таке велике спасіння – це справді величезне благословення! Тож я палко прагнула цього, і невдовзі мене обрали лідеркою групи, а потім і церковною лідеркою. Хай з якими перешкодами та невдачами я стикалася, я ніколи не припиняла виконувати свої обов’язки на цих посадах. Я вірила, що так здобуду Боже схвалення.

У 2022 році мені виповнилося сімдесят шість. Із віком моя пам’ять погіршилася, а реакції сповільнилися. Одного дня я їхала на електровелосипеді виконувати свій обов’язок. Я їхала досить швидко й хотіла пригальмувати, але через хвилювання мозок не зреагував миттєво. Я натиснула на обидва гальма, і в результаті разом із велосипедом злетіла з невеличкого мосту заввишки три чи чотири метри. На щастя, я не постраждала. У серці я чітко розуміла, що це був Божий захист. Наступного дня я вирушила до приймаючого дому, куди часто ходила на зібрання, але раптом у голові помутніло, і я просто не могла згадати туди дорогу. У результаті я пропустила зібрання. Зважаючи на мій вік і безпеку, церковний лідер улаштував так, щоб я приймала братів і сестер на зібрання у своєму домі, а у вільний час поливала деяких новонавернених поблизу. Коли мені потрібно було проводити зібрання для новонавернених, лідер просив сестру мене підвозити. Я почувалася трохи пригніченою й думала: «Коли я була здорова, то могла вийти та виконати свій обов’язок у будь-яку мить. А тепер мені навіть потрібно, щоб хтось возив мене на зібрання. Хіба я не стала тягарем для церкви? Тепер я виконую лише цю крихту обов’язку, і мені цікаво, чи запам’ятає це Бог, і чи можу я досі бути спасеною. З кожним роком я старітиму, і мій розум ставатиме ще більш затуманеним. Чи зможу я й надалі виконувати свій обов’язок? Якщо я не зможу виконувати свій обов’язок, як же я спасуся?». Зокрема, коли пізніше я ходила на зібрання з новонаверненими, я бачила, які вони молоді, як швидко розуміють істину й реагують, тоді як я іноді, прочитавши Божі слова, раптом запиналася під час бесіди й не могла згадати, про що хотіла побесідувати. У мене холонуло на серці від думки: «Я справді постаріла й багато в чому просто не встигаю за іншими». Невдовзі двоє новонавернених, яких я поливала, зіткнулися з проблемами безпеки й не змогли відвідувати зібрання, а з певних причин я більше не могла приймати братів і сестер на зібрання у своєму домі. Бачачи, як мої обов’язки поступово зникають один за одним, я почувалася справді пригніченою: «Тепер я взагалі не можу виконувати жодних обов’язків. Я стала такою старою й нікому не потрібною. У мене більше немає надії на спасіння!». Я стала настільки негативно налаштованою, що почувалася геть виснаженою. Невдовзі я захворіла: у мене був постійний кашель, і мені було важко дихати. Хоча я звернулася до лікаря, і мій стан дещо покращився, я думала про те, що стаю дедалі старшою, моє здоров’я погіршується, і дивувалася, як я взагалі зможу виконувати свої обов’язки. Що більше я про це думала, то більше засмучувалася. Я почувалася геть млявою й слабкою, наче мене прибило морозом. Після цього мої молитви стали нерегулярними, і я більше не хотіла їсти й пити Божі слова. У вільний час я навіть почала дивитися серіали. Лише тоді я усвідомила, що мій стан був неправильним, і швидко помолилася Богу: «Боже! Тепер, коли я стара й маю слабке здоров’я, мені здається, що я не можу виконувати жодних обов’язків і що в мене немає надії на спасіння. Я настільки негативно налаштована, що навіть втратила жагу до життя. Боже! Будь ласка, спрямуй мене, щоб я вийшла з цього неправильного стану».

Одного дня я прочитала уривок із Божих слів, який дуже відповідав моєму стану. Бог говорить: «Серед братів і сестер є й літні люди від 60 до 80–90 років, які через свій похилий вік теж відчувають певні труднощі. Незважаючи на вік, такі люди не завжди мислять цілком правильно та раціонально, а їхні ідеї й погляди не завжди узгоджуються з істиною. Ці літні люди так само мають проблеми й постійно непокояться: “Моє здоров’я вже не дуже добре, і коло обов’язків, які я можу виконувати, обмежене. Якщо я виконуватиму лише цей маленький обов’язок, чи запам’ятає мене Бог? Іноді я хворію, і мені потрібно, щоб за мною хтось доглядав. Коли за мною нікому доглядати, я не можу виконувати свій обов’язок – то що ж мені робити? Я старий, не запам’ятовую прочитані Божі слова, і мені важко розуміти істину. Коли я спілкуюся про істину, то говорю плутано й нелогічно, і в мене немає досвіду, яким варто поділитися. Я старий, мені бракує сил, у мене поганий зір, і я вже слабкий. Мені все важко дається. Я не тільки не можу виконувати свій обов’язок, а й легко все забуваю та помиляюся. Іноді я плутаюся та створюю проблеми для церкви, братів і сестер. Я хочу досягти спасіння та прагнути до істини, але це дуже важко. Що ж мені робити?”. Коли такі люди про це розмірковують, то починають нервуватися, думаючи: “Як же так вийшло, що я почав вірити в Бога тільки в такому віці? Ну чому я не такий, як ті, кому 20–30 років або навіть 40–50? Ну чому я дізнався про Божу роботу лише тепер, коли я такий старий? Не те щоб моя доля була поганою; принаймні тепер я все ж зустрівся з Божою роботою. Моя доля добра, і Бог був до мене добрим! Мене тільки одне не влаштовує: я занадто старий. Пам’ять мене трохи підводить, та й здоров’я вже не дуже, але в мене міцний внутрішній стрижень. Просто тіло мене не слухається, і коли я певний час послухаю на зібраннях, то починаю куняти. Іноді я закриваю очі, щоб помолитися, і засинаю, а коли читаю Божі слова, то блукаю думками. Почитавши трохи, я починаю куняти й засинаю, а прочитане не засвоюється. Що ж мені робити? Якщо в мене такі практичні труднощі, чи зможу я таки прагнути до істини й розуміти її? Якщо ні, якщо я неспроможний практикувати згідно з істиною-принципами, то чи не буде вся моя віра марною? Чи не проваляться мої намагання досягти спасіння? Що ж мені робити? Я так непокоюся! У моєму віці вже нічого не має значення. Тепер, коли я вірю в Бога, у мене більше немає про що непокоїтись і тривожитися, а мої діти вже виросли й більше не потребують моєї опіки та виховання, і моє найбільше бажання в житті – прагнути до істини, виконувати обов’язок створіння та зрештою досягти спасіння за ті роки, що мені залишилися. Однак якщо зараз подивитися на мою фактичну ситуацію, а саме: я вже погано бачу від старості, думки плутаються, здоров’я слабке, я не можу добре виконувати свій обов’язок та іноді створюю проблеми, коли намагаюся зробити скільки можу, – то здається, що мені буде нелегко досягти спасіння”. Такі люди знов і знов про це думають, далі починають тривожитися, а потім гадають: “У мене таке відчуття, ніби добре трапляється тільки з молодими людьми, але не зі старими. У мене таке відчуття, що наскільки б усе не було добре, я більше не зможу цим тішитися”. Що більше такі люди про це думають, то більше нервуються та тривожаться. Вони не тільки непокояться за себе, а й почуваються скривдженими. Якщо вони плачуть, їм здається, що воно не варте сліз, а якщо не плачуть, то цей біль, ця кривда постійно з ними. Що ж їм робити? Зокрема, є такі літні люди, що хотіли б весь свій час повністю присвячувати себе Богові та виконувати свій обов’язок, але вони фізично нездорові. У когось високий тиск, у когось підвищений рівень цукру в крові, а в когось проблеми зі шлунково-кишковим трактом, тож фізичні сили таких людей не відповідають вимогам їхнього обов’язку, і тому ці люди нервуються. Вони бачать молодь, яка може їсти й пити, бігати та стрибати, і відчувають заздрість. Що більше вони бачать, як молодь це робить, то більше мучаться, думаючи: “Я хочу добре виконувати свій обов’язок, прагнути до істини й розуміти її, і ще я хочу практикувати істину – то чому ж це так важко? Я такий старий і нікчемний! Невже Богу не потрібні старі люди? Невже старі люди справді нікчемні? Невже ми не можемо досягти спасіння?”. Їм сумно, і щастя від них тікає, що б вони про це не думали. Вони не хочуть утрачати такий дивовижний час і таку чудову нагоду, але не можуть повністю присвячувати себе Богові та виконувати свій обов’язок усім серцем і душею, як це робить молодь. Ці літні люди через свій вік упадають у глибоку муку, тривогу й занепокоєння. Щоразу, стикаючись із якимись труднощами, невдачами, тяготами чи перепонами, вони звинувачують свій вік і навіть ненавидять себе та самі собі не подобаються. Але в будь-якому разі це марно, тут немає жодного рішення, і такі люди не мають шляху вперед» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). Бог нас так добре розуміє. Мій стан і становище були саме такими, як розвінчував Бог: я хвилювалася, що з віком, коли моє здоров’я та пам’ять погіршуватимуться, я не зможу виконувати свої обов’язки, а отже, не спасуся, і навіть якщо я виконуватиму їх якнайкраще, я боялася, що Бог цього не згадає, бо я роблю надто мало, тому я впала у стан відчаю. Зважаючи на мій вік і безпеку, лідер доручив мені обов’язок приймати вдома братів і сестер на зібрання, а також поливати кількох новонавернених. Я почувалася трохи пригніченою й хвилювалася, що Бог не схвалить ці незначні обов’язки, які я виконую. Я бачила, що реагую не так швидко, як молоді люди, і переймалася, що з віком буду в усьому відставати, а обов’язків, які я можу виконувати, ставатиме дедалі менше. А згодом, коли я втрачала один обов’язок за іншим і захворіла, я відчула себе ще більш пригніченою й засмученою, вважаючи, що без виконання обов’язків моя надія на спасіння стала ще примарнішою. Тож я впала у стан тривоги та печалі, утратила мотивацію молитися й читати Божі слова, натомість проводячи час за переглядом серіалів. Хіба я не жила у стані зневіри, опираючись Богу? Я швидко постала перед Богом і помолилася: «Боже, я хочу вийти з цього стану зневіри. Прошу, просвіти та спрямуй мене».

Пізніше я прочитала уривок із Божих слів і здобула певне розуміння домішок у моїй вірі. Всемогутній Бог говорить: «Люди вірять у Бога, аби бути благословенними, отримати нагороду та вінець. Хіба цього немає в кожному серці? Є, і це факт. Хоча люди не часто говорять про це й навіть приховують свої мотиви й бажання отримати благословення, це бажання й мотив глибоко в серцях людей завжди були непохитні. Скільки б духовної теорії люди не розуміли, яким би досвідом чи знаннями вони не володіли, який би обов’язок вони не могли виконувати, скільки б страждань вони не перенесли або яку б ціну вони не заплатили, вони ніколи не полишають мотивацію до благословень, сховану глибоко в їхніх серцях, і завжди мовчки трудяться задля неї. Хіба це не те, що поховано найглибше в серцях людей? Як би ви почувалися щодо отримання благословень без цієї мотивації? Із яким ставленням ви б виконували свій обов’язок та слідували за Богом? Якими б стали люди в разі позбавлення від цієї мотивації отримувати благословення, прихованої в їхніх серцях? Можливо, багато людей стали б негативно налаштованими, а дехто втратив би мотивацію у виконанні своїх обов’язків. Вони втратили б інтерес до своєї віри в Бога, так, неначе їхня душа зникла. Вони виглядали б так, ніби у них вирвали серце. Ось чому Я кажу, що мотивація щодо здобуття благословень – це щось, приховане глибоко в серцях людей» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Шість показників зростання життя). У Своєму розвінчанні Бог абсолютно чітко показав наміри та домішки, які люди мають у своїй вірі. Люди присвячують себе Богові, гарують, страждають і платять ціну в надії отримати благословення. Якщо ж вони не бачать Божих благословень чи обітниць, то здуваються, як проколоті кульки, втрачаючи мотивацію навіть виконувати свої обов’язки. Я перебувала саме в такому стані. Озираючись на час, коли я тільки прийняла Божу роботу, я бачила, що виконання обов’язків у вірі може привести до спасіння й виживання. Тож я палко прагнула цього та, незважаючи на вітер, дощ чи небезпеку переслідування з боку КПК, не відступала й не затримувала виконання своїх обов’язків. Я вірила: якщо я робитиму все можливе, Бог запам’ятає це, і я здобуду Його схвалення. З віком моя пам’ять і фізичні сили погіршувалися, і обов’язків, які я могла виконувати, ставало дедалі менше. Навіть коли я вже не могла співпрацювати в тих кількох обов’язках із поливу новонавернених і приймання братів та сестер на зібрання, які я ще могла виконувати, я почала вважати, що не зможу спастися чи увійти до Царства, і опустила руки. Я усвідомила, що моя колишня сильна мотивація у виконанні обов’язків живилася прихованим бажанням отримати благословення, а коли я не могла їх здобути, у мене зникало бажання молитися чи читати Божі слова. Виконуючи обов’язки в такий спосіб, чи мала я хоч якусь щирість перед Богом? Я лише шукала від Бога вигоди, намагаючись обміняти виконання своїх обов’язків на майбутні благословення. Хіба я не намагалася просто торгуватися з Богом? Роблячи так, я намагалася обманути Бога. Що більше я про це думала, то більше відчувала, що мені бракує совісті та розуму, і що я справді в боргу перед Богом! Насправді, озираючись назад, я бачила, що за ці роки віри в Бога я отримала так багато поливу й забезпечення з Його слів, а також Його благодаті. Коли мій чоловік помер, а моє серце було розбите, і я з усіх сил намагалася пережити це важке випробування, саме Божі слова відкрили моє серце й дозволили мені правильно сприйняти те, що сталося. А ще, коли я впала з такого високого мосту, їдучи на своєму електровелосипеді, ані я, ані велосипед не постраждали. Усе це був Божий захист. Протягом усього мого шляху Бог незліченну кількість разів виявляв до мене Свою благодать, але коли я думала, що благословення недосяжні, я сповнювалась нерозумінням і скаргами, віддаляючись від Бога. Як мені могло так бракувати людськості? Коли церква перепризначила мене, це сталося тому, що з огляду на мій вік мені було небезпечно виходити на вулицю для виконання обов’язків, і це затримувало б церковну роботу. Таке перепризначення було корисним як для мене, так і для роботи церкви, і я мала б прийняти його від Бога. Якби не це перепризначення моїх обов’язків, я б не усвідомила ті ниці наміри, що ховалися за роками моєї віри в Бога. Я згадала Павла в період Благодаті. Він подорожував багатьма країнами Європи, проповідуючи Євангеліє, заплативши велику ціну й зазнавши великих страждань, проте його наміром було шукати вінець і благословення від Бога, а не належно виконувати свій обов’язок створеної істоти, і зрештою Бог його покарав. Я також виконувала свій обов’язок заради отримання благословень, і якби я не прагнула змінити свій характер, зрештою Бог також покарав би мене, як і Павла. Я не хотіла продовжувати йти шляхом невдачі Павла. Я мусила покаятися й зізнатися Богу, і час, що мені залишився, я мала присвятити прагненню істини, більше не шукаючи благословень.

Під час мого духовного читання я прочитала такі Божі слова: «Боже бажання полягає в тому, щоб кожну людину було вдосконалено, зрештою здобуто Ним, повністю очищено Ним і щоб вона стала однією з людей, яких Він любить. Неважливо, чи кажу Я, що ви нерозвинені чи маєте низький духовний рівень: усе це факт. Однак, такі Мої слова не доводять, що Я маю намір покинути вас, що Я втратив надію на вас і тим паче що Я не хочу вас спасати. Сьогодні Я прийшов виконувати роботу вашого спасіння, тобто робота, яку Я виконую, є продовженням роботи спасіння. У кожної людини є шанс бути вдосконаленою: за умови, що ти цього хочеш, за умови, що ти прагнеш, зрештою ти будеш здатен досягти цього результату, і ніхто з вас не буде покинутим. Якщо в тебе низький рівень, Мої вимоги до тебе відповідатимуть твоєму низькому рівню; якщо в тебе високий рівень, Мої вимоги до тебе відповідатимуть твоєму високому рівню; якщо ти нетямущий і неграмотний, Мої вимоги до тебе відповідатимуть цьому; якщо ти грамотний, Мої вимоги до тебе відповідатимуть тому факту, що ти грамотний; якщо ти літній, Мої вимоги до тебе відповідатимуть твоєму віку; якщо ти можеш виконувати обов’язок із прийому, Мої вимоги до тебе відповідатимуть цьому; якщо ти кажеш, що не можеш виконувати обов’язок із прийому, а можеш лише виконувати певну функцію – чи проповідувати Євангеліє, чи піклуватися про церкву, чи займатись іншими загальними справами, – то вдосконалення Мною тебе відповідатиме функції, яку ти виконуєш. Бути вірним, коритися до самого кінця та прагнути любити Бога найвищою любов’ю – ось чого ти мусиш досягти, лише ці три речі, і це найкращі практики» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Відновлення нормального життя людини та приведення її до чудового місця призначення). «Я визначаю місце призначення кожної людини не за віком, старшинством чи обсягом страждань, і тим паче не за тим, наскільки вона жалюгідна, а за тим, чи володіє вона істиною. Немає іншого вибору, крім цього. Ви мусите розуміти, що всі, хто не слідує волі Бога, будуть покарані без жодного винятку. Це те, чого не може змінити жодна людина» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Підготуй достатньо добрих учинків для свого місця призначення). Із Божих слів я зрозуміла: Бог сподівається, що всі, хто слідує за Ним, будуть удосконалені та здобуті Ним. Бог не зважає на рівень людини, її вік або на те, які обов’язки та в якій кількості вона виконує, щоб вирішити, чи спасеться вона. Якщо людина має щире прагнення, кориться Божим влаштуванням і впорядкуванням і віддано виконує свої обов’язки, Бог спасе таку людину. Я жила у власних уявленнях, вважаючи: оскільки я старію, маю слабке здоров’я й не можу виконувати багато обов’язків, то не отримаю Божого схвалення й не матиму надії на спасіння. Я стала настільки негативно налаштованою, що втратила будь-яку мотивацію. Я не шукала істини й ставилася до Бога, як до світського начальника, який тримає працівників, доки вони приносять користь, але звільняє старих, коли ті стають непотрібними. Я міряла Бога, використовуючи погляд сатани, через що неправильно розуміла та хулила Його! Тепер я зрозуміла, що Бог хоче тих, хто прагне істини та шукає зміни у своєму характері й кого Він зможе здобути. Я побачила, що якщо прагнутиму істини, слухатиму Божі слова та старанно виконуватиму свій обов’язок, Бог не покине мене. Як і зараз – хоча я не могла бути лідеркою групи чи церковною лідеркою й виконувати обов’язки в інших регіонах, я все ще могла докладати всіх зусиль, щоб проповідувати Євангеліє й підтримувати братів і сестер, які були негативно налаштованими та слабкими. Хай би який обов’язок я виконувала, якщо я щиро співпрацюватиму, зосереджуватимусь на шуканні істини та діятиму згідно з принципами у своїх обов’язках, коритимуся Божим влаштуванням і впорядкуванням – це відповідатиме Божому наміру.

Пізніше я прочитала ще один уривок із Божих слів, і в мене на серці стало ще світліше. Всемогутній Бог говорить: «Те, що літні люди не можуть нічого робити, не здатні виконувати свої обов’язки й тим більше прагнути до істини, – це неправда: для літніх знайдеться багато справ. Різноманітні єретичні й помилкові погляди, а також традиційні ідеї й уявлення, невігластво та впертість, усе консервативне, ірраціональне й абсурдне, що ти накопичив протягом життя, нагромадились у твоєму серці, і тобі треба витрачати навіть більше часу, ніж молодим, на те, щоб відкопати, розібрати та розпізнати всі ці речі. Те, що ти не можеш нічого робити чи мусиш мучитися, тривожитись і непокоїтися, коли тобі немає чим зайнятися, – це неправда: це не твоє завдання та не твоя повинність. Передусім літні люди повинні мати правильні установки. Хоча ти, може, і вже немолодий, а твоє тіло відносно зістарилося, твої установки все одно мають бути як у молодого. Хоча ти старієш, твоє мислення сповільнюється й пам’ять погіршується, але якщо ти досі здатен пізнавати себе, розумієш Мої слова й істину, то це доводить, що ти не старий і тобі не бракує духовного рівня. Якщо комусь за 70, але він не здатен розуміти істину, то це показує, що його духовний стан замалий і не відповідає поставленим завданням. Тому вік не має значення, коли йдеться про істину й тим більше про розбещені характери» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). Божі слова дали мені зрозуміти: те, що з віком фізичні функції людей погіршуються, і вони можуть виконувати менше обов’язків, зовсім не означає, що вони більше не можуть прагнути істини. Літні люди, як і молодь, теж мають багато розбещених характерів і накопичили чимало сатанинських отрут. Їм потрібно приділяти більше часу тому, щоб глибоко досліджувати й аналізувати ці проблеми. Я прожила десятки років, будучи водночас зарозумілою й лукавою. У мені накопичилися різноманітні традиційні уявлення й сатанинські філософії світських справ. Усього цього слід позбавлятися шляхом пошуку істини. Наприклад, у церкві була одна сестра, яка часто базікала й відхилялася від теми під час зібрань, заважаючи церковному життю. Я хотіла вказати їй на це, але боялася її образити. Я жила за сатанинською філософією «Якщо мовчати про недоліки добрих друзів, то дружба буде довгою й міцною», і тому так і не вказала їй на це. Під час зібрань, коли я бачила, що деякі брати й сестри не знають, як вести бесіду, посилаючись на свій стан, я вважала, що вмію бесідувати краще за них, виявляла свій зарозумілий характер і зневажала їх. А ще, цього разу, побачивши, що я старію, я злякалася, що не зможу виконувати свої обов’язки та спастися, і стала настільки негативно налаштованою, що навіть не могла оговтатися. Я усвідомила, що моє бажання отримати благословення було надто сильним. Усі ці проблеми вимагали розв’язання через пошук істини. Усвідомивши це, я знайшла шлях для практики. Те, що я старію, не означає, що в мене немає обов’язків чи справ, якими я маю займатися. Мені потрібно зосередитися на пізнанні та подоланні свого розбещеного характеру в повсякденних справах, із якими я стикаюся. Усе це – обов’язок, який я маю виконувати. Я також можу писати статті, вчити гімни, учитися танцювати й проповідувати Євангеліє. Є багато обов’язків, які я можу виконувати! Відтоді я зосередилася на пізнанні своєї розбещеності в повсякденних справах, із якими стикалася. Увечері я все це записувала, знаходила Божі слова для розв’язання цих проблем, а потім описувала своє досвідне розуміння. Невдовзі, коли моє здоров’я покращилося, я відновила виконання свого обов’язку із прийому. Я роздумувала над тим, як добре захистити цей приймаючий дім, щоб брати й сестри могли збиратися без зайвих хвилювань. Поки я жива, я продовжуватиму виконувати свій обов’язок. І навіть якщо в майбутньому я більше не зможу виконувати свої обов’язки, я продовжуватиму їсти й пити Божі слова, щоб позбутися своєї розбещеності та коритися Божому влаштуванню й упорядкуванням.