Ян Мей, Китай

У 2012 році поліція заарештувала мене, коли я проповідувала Євангеліє, і влаштувала мені жорсткий допит, випитуючи, хто є церковними лідерами та де проходять наші зібрання. А коли я нічого не відповіла, мене побили й довго тримали на допиті. Зрештою, побачивши, що потрібну інформацію з мене не витягнути, моїм батька дозволили забрати мене додому, пригрозивши їм: «Цього разу ми її відпускаємо, але ви маєте пильно за нею стежити й не дозволяти їй більше вірити в Бога. Якщо вона продовжить, і ми її спіймаємо, вона сяде до в’язниці, а ми подбаємо, щоб ви втратили все, і вашій родині настав кінець!». Після цього батьки почали перешкоджати моїй вірі в Бога. Вони боялися, що я читатиму Божі слова, тому стежили за мною на кожному кроці. Вони навіть спали в моїй кімнаті вночі, узагалі не залишаючи мені свободи. Інші родичі теж мене не розуміли. Старенька бабуся прийшла до нас, плакала й благала мене більше не вірити в Бога, боячись, що мене заарештують і посадять до в’язниці. Дідусь теж із лютим виразом обличчя тицьнув у мене пальцем і сказав: «Навіщо ти віриш у Бога в такому юному віці! Через віру в Бога тебе заарештували, і тепер у тебе судимість. Це не лише ганьба для нас, ти підставила всю нашу сім’ю! Ти маєш відмовитися від своєї віри!». Побачивши такий лютий вираз обличчя дідуся, я відчула себе глибоко скривдженою. Я подумки заперечила: «Вірити в Бога й поклонятися Йому – це цілком природно та виправдано, це означає йти правильним шляхом. Добрі люди в усіх країнах вірять у Бога. Чому ви мене не розумієте? Як би ви не ставали мені на заваді, я не зречуся своєї віри в Бога!».

Однієї ночі мама ввірвалася до моєї кімнати, впала переді мною на коліна й крізь сльози сказала: «Благаю, не вір більше в Бога! Ти наша єдина донька. Якщо тебе знову заарештують і засудять, поліція не лише забере всі наші гроші, а й катуватиме тебе. Якщо з тобою станеться щось жахливе, нашій родині настане кінець!». Мене це так приголомшило, що я кинулася піднімати маму. Бачачи її такою згорьованою, я й сама розплакалася. Я не знала, що їй відповісти. Тато все моє життя працював далеко від дому, і саме мама пройшла через усі труднощі, щоб мене виростити. Тепер я вже доросла, але досі не віддячила їй за виховання, а вона стоїть переді мною на колінах і благає. Я відчула себе такою невдячною донькою. Через цю думку я трохи дала слабину: «Мама стоїть на колінах і благає мене. Якщо я зовсім не зважатиму на її почуття, чи не завдасть це їй болю?». Мені було дуже важко на душі, тож я мовчки помолилася й попросила Бога допомогти мені вистояти. Після молитви я згадала Божі слова: «Ти мусиш мати в собі Мою відвагу, і ти мусиш мати принципи, коли доходить до зустрічі з невіруючими родичами. Однак заради Мене ти також не маєш піддаватися жодним темним силам. Ти маєш покладатися на Мою мудрість, щоб іти досконалим шляхом, і не дозволяти жодній із сатанинських змов стати успішною. Зроби все можливе, щоб покласти своє серце переді Мною, і Я втішу тебе та принесу мир і радість у твоє серце. Не турбуйся про те, який вигляд ти маєш перед іншими людьми; хіба те, що ви робите Мене задоволеним, не має більшої цінності та ваги? Хіба це не принесе тобі ще більше вічної і пожиттєвої радості й миру?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Висловлювання Христа на початку, Глава 10). Божі слова прояснили мій розум. На перший погляд здавалося, що це мама стоїть на колінах і благає мене, але за цим стояв задум сатани. Сатана не хотів, щоб я слідувала за Богом і була спасенною, тому він використовував мою матір, щоб спокушати й атакувати мене, намагаючись змусити мене зрадити Бога та піти до пекла разом із ним. Я не могла піддатися на хитрощі сатани. Я мусила бути непохитною у своєму свідченні, щоб осоромити його! Ця думка додала мені рішучості. У повсякденних справах я могла слухатися маму, але в питаннях віри – ні. Я твердо вирішила вірити в Бога!

Згодом, побачивши моє рішуче ставлення до віри в Бога, батьки посилили нагляд за мною. Я часто молилася Богові, просячи Його відкрити для мене шлях. Пізніше одна сестра запропонувала мені роботу у своєму магазині. Це дало б мені можливість читати Божі слова та збиратися з братами й сестрами, тому я з радістю погодилася. Однак, на мій подив, батько таємно стежив за мною. Одного разу, коли я була на зібранні, батько раптом зателефонував мені й запитав, де я. Я виявила мудрість і сказала йому, що на роботі, але він не повірив і помчав до магазину. На щастя, я повернулася туди раніше за нього, і він пішов, лише коли побачив мене. Іншого разу, коли я йшла на зібрання й уже наближалася до приймаючого будинку, я озирнулась і побачила, що батько йде слідом. Тому я не наважилася піти на зібрання й мусила повернутися додому. Батько не лише ходив за мною та стежив, коли я виходила з дому, а й час від часу заходив до моєї кімнати, щоб перевірити, чи не читаю я Божі слова. Однієї ночі я замкнула двері спальні й заховалася, щоб тихцем почитати Божі слова, як раптом почула гучний стукіт у двері – гуп-гуп-гуп – і мені стало дуже страшно. Не встигла я сховати книги з Божими словами та відчинити двері, як батько розбив скло на балконі й увірвався всередину. Він схопив пляшку з туалетного столика й почав бити мене нею, лаючись: «Я ж казав тобі не вірити в Бога! Я нізащо не дозволю тобі продовжувати вірити!». Він також вигукував блюзнірські слова проти Бога. Потім мама теж насварила мене: «Якщо ти й далі віритимеш у Бога, ми з батьком відмовимося від тебе. Подивимося, як ти тоді впораєшся!». Я дуже злякалася, боячись, що батько може завдати мені болю й що вони справді можуть вигнати мене з дому, тому я звернулася до Бога: «Боже, мій духовний зріст надто малий, щоб подолати цю ситуацію. Будь ласка, спрямуй і захисти мене, дай мені віру й силу». Потім я згадала Божі слова: «Тобі не слід боятися ні того, ні іншого; скільки б труднощів і небезпек не могло поставати перед тобою, тобі слід бути здатним залишатися стійким переді Мною, не зважаючи на жодні завади, щоб Моя воля могла вершитися безперешкодно. Це – твій обов’язок… Не бійся; зі Мною як твоєю підтримкою хто зможе перепинити твій шлях?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Висловлювання Христа на початку, Глава 10). Це правда, Бог – моя опора, усе речі й справи в Божих руках, і мої батьки теж під Божим контролем. Без Божого дозволу вони нічого не змогли б мені зробити. Коли батьки побачили, що, хоч би що вони казали, я твердо вирішила й далі вірити в Бога, вони так розлютилися, що розвернулися й пішли геть.

Після того як батьки пішли, я згадала, як батько мене побив, і дуже засмутилася. За все моє життя тато ніколи мене не бив, але лише через мою віру в Бога батьки, які завжди мене любили, тепер ставилися до мене як до ворога. Тато вдарив мене пляшкою, а мама навіть сказала, що я їй більше не потрібна. Якщо вони справді виженуть мене з дому, я залишуся без даху над головою й буду зовсім сама. Куди ж мені тоді йти? Я відчула слабкість і подумала про те, наскільки ж важко вірити в Бога в Китаї. Я роздумувала, чи не краще мені просто вірити в серці й не ходити на зібрання, щоб наша сім’я знову жила в злагоді та щоб вони любили мене, як раніше. Але думка про те, щоб не ходити на зібрання, дуже мене засмучувала, адже зібрання з братами й сестрами та читання Божих слів допомогли мені зрозуміти деякі істини. Завдяки їм я усвідомила, що вірити в Бога – це йти правильним шляхом у житті, і що все в житті походить від Бога. Віра в Бога приносила мені спокій, радість і відчуття того, що мені є на кого покластися, і це робило мене дуже щасливою. Але терпіти переслідування від власних батьків було так боляче й нестерпно, тому я помолилася Богові, просячи Його спрямувати мене, щоб я зрозуміла Його намір, і дати мені віру пережити цю ситуацію. Пізніше я прочитала такі Божі слова: «Ти мусиш зазнавати тягот за істину, ти мусиш жертвувати собою заради істини, ти мусиш терпіти приниження за істину, і ти мусиш переносити більше страждань, щоб здобути більше істини. Ось що ти маєш робити. Не відкидай істини заради насолоди сімейною злагодою та не втрачай достоїнства й гідності всього життя заради тимчасової втіхи. Ти маєш прагнути всього прекрасного й доброго, і ти маєш прагнути змістовнішого життєвого шляху. Якщо ти ведеш таке приземлене й світське життя й не маєш жодної цілі, до якої ти прагнеш, хіба це не марнування твого життя? Що ти можеш здобути від такого життя? Ти мусиш зректись усіх плотських втіх заради однієї істини, а не відкидати всі істини заради малої втіхи. Такі люди не мають ні гідності, ні достоїнства; у їхньому існуванні немає сенсу!» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Досвід Петра: його знання про кару та суд). Читання Божих слів усе прояснило. У Китаї, країні, яка найбільше противиться Богу, переслідування за віру є неминучими. Щоб слідувати за Богом, потрібно мати віру й волю терпіти труднощі. Але коли я зазнала певних труднощів через те, що батьки часто били, сварили й переслідували мене, моє серце стривожилося. Я скаржилася, що вірити в Бога справді боляче, і навіть думала про те, щоб більше не ходити на зібрання. Я була такою слабкою й безхребетною! Вірити в Бога й поклонятися Йому – це абсолютно природно та виправдано. А те, що батьки мене не розуміли й переслідували, було спричинено Комуністичною партією, яка противиться Богу, всюди арештовує християн, поширює безпідставні чутки й засуджує Бога. Саме через це моя невіруюча сім’я була введена нею в оману й слідом за нею почала переслідувати мене та перешкоджати моїй вірі. А я помилково вважала, що причиною цих страждань була моя віра в Бога. Я зовсім не вміла відрізняти добро від зла, я була сліпою й дурною! Я подумала про те, як Бог втілився й прийшов до Китаю – країни, яка найбільше Йому противиться. Він терпить арешти й переслідування від її атеїстичного режиму, а також опір і засудження з боку релігійного світу, але Бог завжди мовчки висловлює істину та зносить усілякі страждання, щоб спасти людство. А я скаржилася на Бога лише через те, що зазнала незначних страждань. Я хотіла лише комфортного та безтурботного життя й не бажала страждати чи стикатися з переслідуваннями, щоб здобути істину у своїй вірі в Бога. Мені справді бракувало совісті. Я також подумала про те, як Бог утілився в останні дні, щоб висловлювати істину та спасати людство. Це була нагода, яка випадає лише раз у житті, і це був мій єдиний шанс здобути істину й бути спасенною Богом. Якщо я покину віру в Бога лише заради того, щоб насолоджуватися тимчасовою сімейною злагодою, і втрачу свій шанс на Боже спасіння, я шкодуватиму про це все життя! Хай як сильно батьки мене любили, вони не змогли б урятувати мене від лиха. Лише Бог є моєю єдиною опорою. Якби я не вірила в Бога чи не прагнула істини, а просто насолоджувалася комфортом і сімейною злагодою, живучи при цьому порожнім життям, який у цьому був би сенс? Зрештою я б просто пішла шляхом розпусти й зла, яким ідуть світські люди, ставала б усе більш розбещеною сатаною й, урешті-решт, була б знищена разом із ним. Думаючи про це, я відчула себе набагато спокійніше й твердо вирішила: як би батьки мене не переслідували чи не заважали мені, я слідуватиму за Богом до самого кінця!

Наступного дня тато знову зайшов до моєї кімнати. Він уже не був таким суворим, як напередодні, і, насупившись, сказав: «Є речі, про які я не казав тобі раніше. Боявся, що ти засмутишся. Відтоді як тебе заарештували, а потім відпустили, дехто з односельців каже, що в нашому селі з’явилася молода злочинниця. Ми з матір’ю навіть не можемо підняти голови, коли виходимо на вулицю. Нам було нелегко тебе виростити, але якщо ти не думаєш навіть про нас, подумай хоча б про себе! Якщо тебе знову заарештують за віру, твоєму життю настане кінець!». Сказавши це, він пішов. Дивлячись услід татові, який ішов зі страждальницьким виразом обличчя, я також відчула печаль на душі. Усі звикли бачити в мені милу й розумну дитину, але тепер, після арешту, люди, які не знали правди, думали, що я напевно скоїла там щось погане. За цей час моїм батькам точно довелося витримати чимало косих поглядів і різких слів. Я подумала про те, що батьки виростили мене, а я не стала їхньою гордістю. Натомість через мене на них тепер вказують пальцями й дивляться зневажливо. Я відчула, що дуже їх підвела. Пізніше я прочитала уривок із Божих слів: «Можливо, всі ви пам’ятаєте ці слова: “Бо теперішнє легке наше горе достачає для нас у безмірнім багатстві славу вічної ваги”. Усі ви вже чули ці слова, але жоден із вас не розумів їхнього справжнього смислу. Сьогодні ви глибоко усвідомлюєте їхнє справжнє значення. Ці слова будуть справджені Богом в останні дні, і вони будуть справджені в тих, кого жорстоко переслідував великий червоний дракон у землі, де він лежить, згорнувшись. Той великий червоний дракон – ворог і гонитель Бога, тож люди в цій землі зазнають принижень і гонінь за свою віру в Бога, і ці слова справджені у вас, у цій групі людей, як наслідок» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Чи така проста Божа робота, як це собі уявляє людина?). Із Божих слів я зрозуміла, що йти правильним шляхом у житті, вірячи в Бога, – це не помилка. Але через те, що Комуністична партія шалено противиться Богу, арештовує й переслідує віруючих, це призводить до того, що віруючі в Китаї, цій атеїстичній країні, зазнають безлічі принижень і переслідувань. І це не тому, що вірити в Бога – неправильно, а тому, що Комуністична партія є абсолютно злою. Вона приносить нескінченну шкоду та страждання віруючим і їхнім сім’ям. Головним винуватцем усіх цих страждань була Комуністична партія, і я нічого не була винна своїм батькам. Усвідомивши це, я відчула певне полегшення. Розмірковуючи над Божими словами, я також зрозуміла, що хоча сьогодні ми зазнаємо принижень і переслідувань за віру в Бога, ці страждання тимчасові. Бог використовував ці страждання, щоб удосконалити мою віру, тож вони мали сенс, і я мусила покладатися на Бога й непохитно йти вперед. Із цими думками я здобула віру й більше не відчувала болю чи страждань.

Влітку 2013 року, щойно я повернулася додому після виконання своїх обов’язків, мама стурбовано сказала: «Дзвонили з поліцейського відділку й сказали, що хочуть тебе бачити». Почувши це, я дуже злякалася. Не знаючи, чого від мене хоче поліція, я мовчки помолилася Богу, просячи Його дати мені мудрість, щоб я змогла розпізнати хитрощі сатани й бути непохитною у своєму свідченні. У поліцейському відділку поліцейські поставили мені кілька запитань про церкву, а також вимагали, щоб я написала блюзнірські слова проти Бога. Я знала, що богохульство – це непрощенний гріх і в цьому житті, і у світі прийдешньому, і що написати таке означало б зрадити Бога, тому рішуче відмовилася. Побачивши, що я відмовляюся писати те, що від мене вимагають, тато так розлютився, що його обличчя почервоніло, і він сказав поліцейським: «Якщо вона й далі триматиметься своєї віри, то просто забирайте її!». Я не могла повірити власним вухам. Я не очікувала, що мій тато змовиться з поліцією, щоб змусити мене зректися віри, і навіть підбурюватиме поліцейських заарештувати мене. Це був уже не той тато, якого я знала! Згодом, побачивши, що я відмовляюся писати, поліція відпустила мене додому, але наказала через три дні принести письмову гарантію про зречення віри. Повернувшись додому, я відчула справжній холод у душі від думки про те, що тато хотів віддати мене поліції. Я подумала про два уривки з Божих слів: «Припустімо, людина при згадці про Бога лютує та впадає в гнів, то чи бачила вона Бога? Чи знає вона, хто такий Бог? Вона не знає, хто такий Бог, не вірить у Нього, і Бог із нею не говорив. Бог ніколи не турбував її, то чому б їй гніватися? Чи можемо ми сказати, що така людина нечестива? Мирські віяння, їда, пиття, пошук задоволень, гонитва за знаменитостями – ніщо із цього не розсердило б таку людину. Однак при самій згадці слова “Бог” або істини Божих слів вона впадає в гнів. Хіба це не означає, що в неї нечестива натура? Цього достатньо, аби довести, що це нечестива людська натура» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний V). «Немає жодних стосунків між віруючим чоловіком і невіруючою дружиною, і немає жодних стосунків між віруючими дітьми й невіруючими батьками; ці два типи людей несумісні. До входження в спочинок люди мають плотську, родинну прихильність, але щойно вони ввійдуть у спочинок, ні про яку плотську, родинну прихильність уже не буде й мови» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Бог і людина разом увійдуть до спочинку). Божі слова розвінчують, що якщо людина не знає Бога або ніколи в Нього не вірила, але при згадці слова «Бог» починає злитися й сповнюється ненавистю, це вказує на те, що природа цієї людини є злою, і що вона противиться Богу. Я згадала, як тато завжди з ненавистю ставився до моєї віри, і щоразу, коли бачив, як я відвідую зібрання чи читаю Божі слова, він скреготав зубами від ненависті, його очі палали люттю, і він навіть хулив Бога. Щоб перешкодити моїй вірі, він часто стежив за мною, наче за злочинницею, ходив слідом і контролював мене, не даючи мені жодної свободи. А коли він дізнався, що я читаю Божі слова у своїй кімнаті, він немов збожеволів, розбив вікно, увірвався й ударив мене. Щоб змусити мене зрадити Бога, він навіть сам запропонував поліції заарештувати мене, не виявляючи ані краплі турботи про те, житиму я чи помру, і не виявляючи жодної батьківської прихильності. Це допомогло мені зрозуміти, що його природа-сутність полягала в опорі та ненависті до Бога. Бог каже, що віруючі й невіруючі – це два різні типи людей, і це дійсно так! Я слідувала за Богом і прагнула істини, ідучи правильним шляхом у житті, тоді як мої батьки не вірили в Бога й слідом за Комуністичною партією переслідували мене. Хоча нас поєднував кровний зв’язок, ми йшли різними шляхами й були абсолютно несумісними. Переживши все це, я здобула певне розпізнання щодо сутності моїх батьків і змогла позбутися частини емоційної прив’язаності до них. Згодом, оскільки поліцейський відділок продовжував наполягати на тому, щоб я підписала гарантію про зречення, я пішла з дому й почала переховуватися.

Потім сталося ще дещо, що дозволило мені ще чіткіше побачити сутність моїх батьків. Однієї ночі, проходячи через наше село під час виконання своїх обов’язків, я зайшла додому, щоб узяти деякі речі. Побачивши мене, батьки знову почали вмовляти мене більше не вірити в Бога. Тато сказав: «Ми виростили тебе з надією, що ти підтримуватимеш нас на старості, але тепер, коли ти щодня ходиш на зібрання, схоже, ми не можемо на тебе покластися». Спершу я нічого їм не відповіла, але на мій превеликий подив, тато раптом почав бити себе по обличчю, лупцюючи себе й вимагаючи, щоб я перестала вірити в Бога, аж поки в нього з носа не пішла кров. Я була приголомшена. Я ніколи не очікувала, що тато вдасться до таких методів, щоб змусити мене відмовитися від віри в Бога. Мама теж плакала й умовляла мене. Мені було дуже важко на душі, і я не могла стримати сліз, думаючи: «Чи не завдасть тато собі серйозної шкоди, якщо й далі так себе лупцюватиме? Зрештою, він мій батько, і я не можу просто дивитися, як він себе калічить, але й погодитися припинити вірити в Бога я теж не можу. Що ж мені робити?». У той момент я згадала уривок із Божих слів: «У будь-який час Мої люди мають остерігатися хитрих підступів сатани, охороняючи для Мене браму Мого дому; Мої люди мають уміти підтримувати одне одного та забезпечувати одне одного, щоб не втрапити до пастки сатани, коли шкодувати буде вже запізно» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Божі слова до цілого всесвіту, Глава 3). Божі слова допомогли мені зрозуміти, що татове самокаліцтво мало на меті завадити мені вірити в Бога, і що це був задум сатани. Тому я не пішла з ними на компроміс. Побачивши, що я залишаюся непохитною, батьки зрештою замовкли.

Пізніше я прочитала ще один уривок із Божих слів: «Чому діти шанобливі до своїх батьків? Чому батьки обожнюють своїх дітей? Які наміри насправді виношують люди? Хіба їхній намір – не задовольнити власні плани й егоїстичні бажання? Чи справді люди збираються діяти заради Божого плану управління? Чи дійсно вони діють заради Божої роботи? Чи полягає їхній намір у тому, щоб виконати обов’язки створеної істоти?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Бог і людина разом увійдуть до спочинку). Із Божих слів я зрозуміла, що любов батьків до своїх дітей зумовлена їхніми власними егоїстичними бажаннями. Після того як мене заарештували за віру в Бога, батьки відчули, що я накликала на них ганьбу, і боялися, що поліція створить їм проблеми. Тому вони використовували різні способи, щоб перешкодити моїй вірі в Бога, і навіть вдалися до самокаліцтва, щоб тиснути на мене. Я усвідомила, що їхня любов до мене не була щирою. Батьківська любов містить домішки, і вона спрямована на їхні власні особисті інтереси. Якби я послухала їх і відмовилася від віри в Бога, як би я змогла спастися? Вони не любили мене; вони завдавали мені шкоди! Я більше не могла бути скутою прихильністю. Як би батьки не намагалися мені заважати чи переслідувати мене, я твердо вирішила слідувати за Богом до самого кінця.

Згодом, згадуючи, як тато себе бив, я все ще відчувала певний дискомфорт і слабкість. Я прочитала такі Божі слова: «Молоді люди повинні мати наполегливість продовжувати йти шляхом істини, який вони зараз обрали, щоб здійснити своє бажання присвятити все своє життя Мені. Вони не повинні бути без істини, не повинні забезпечувати прикриття для лицемірства й неправедності – вони мають бути непохитними у своїй належній позиції; їм не слід пливти за течією, але їм слід мати дух, щоб наважитися на жертви й боротися за справедливість та істину. Вони мусять мати відвагу не піддаватися гніту сил темряви та змінювати сенс свого існування» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Слова для молодих і старих). Із Божих слів я усвідомила, що, як створена істота, я повинна вірити в Бога, слідувати за Ним і виконувати свій обов’язок. Тільки так життя має цінність і сенс. Якби я шукала тимчасового комфорту заради сімейної злагоди й утратила свій шанс прагнути істини та бути спасенною Богом, хіба я б не прожила своє життя даремно? Оскільки я обрала віру в Бога, мене ніхто й ніщо не повинно сковувати, і я маю непохитно йти вперед. Це та рішучість і наполегливість, які повинні бути притаманні молодій людині. Я згадала Петра: його батьки теж перешкоджали його вірі в Бога, але Петро мав почуття справедливості й чітко розрізняв те, що любив і що ненавидів. Він не був скутий своїми невіруючими батьками й рішуче слідував за Господом Ісусом. Слідуючи за Господом, він пережив Божий суд, кару, випробування й переплавку, його життя-характер змінилося, і зрештою його розіп’яли догори ногами як свідчення для Бога. Життя Петра справді було найбільш змістовним. Хоча мені було далеко до прикладу Петра, я хотіла наслідувати його: не бути скутою ніким і нічим, прагнути істини та жити змістовним життям. Зрозумівши Божий намір, я відчула у своєму серці повне визволення. Я більше не відчувала дискомфорту через ставлення батьків до мене, і хотіла лише належно виконувати свій обов’язок, щоб задовольнити Бога. Згодом, коли батьки побачили, що я рішуче налаштована вірити в Бога, і зрозуміли, що дійсно не можуть мені завадити, вони перестали мене турбувати. Тепер я постійно відвідую зібрання в церкві та виконую свій обов’язок, і на душі в мене справді легко й спокійно!