Джуніор, Зімбабве

У червні 2020 року я прийняв роботу Всемогутнього Бога останніх днів. Прагнучи пізнати більше істин, я поринув у радість читання Божих слів і перегляду євангельських фільмів. Поступово я зрозумів багато таємниць істини, як-от внутрішню історію Біблії, факти розбещення людства сатаною, таємниці Божого втілення і Його імені, роботу Божого суду в останні дні тощо. Я також дізнався, що Божа робота спасіння останніх днів скоро добіжить кінця, що великі катастрофи вже почалися, і що прийняття роботи Божого суду в останні дні – це єдиний шлях до спасіння та входження в Царство Небесне. Тож я активно проповідував Євангеліє й свідчив про Бога, щоб відплатити за Його любов. Пізніше я написав статтю з досвідним свідченням про те, як я прийняв роботу Всемогутнього Бога останніх днів. Одна сестра прочитала її й радісно сказала: «Брате, у тебе чудова здатність до сприймання, і ти дуже проникливий». Почувши це, я відчув певне самовдоволення, думаючи, що мій рівень дуже хороший.

За кілька місяців я став лідером групи та відповідав за полив групи братів і сестер. На кожному зібранні, завершуючи свою бесіду, я чув від братів і сестер, що моя здатність до сприймання дуже хороша, що бесіда була дуже просвітлюючою, і що прослухавши її, вони зрозуміли питання, які раніше були їм неясні. Я подумав: «Я лише нещодавно прийняв Божу роботу, а вже можу поливати інших новонавернених, і до того ж отримую похвалу від братів і сестер. Здається, я кращий за інших». Після цього, щоб здобути ще більшу повагу та визнання від братів і сестер, я став працювати ще старанніше. Перед кожним зібранням я готувався заздалегідь, шукаючи Божі слова та фільми, що стосувалися теми зібрання. Щоразу, знаходячи світло з бесіди у фільмі, я записував його й бесідував про це на зібраннях. Я думав собі: «Якщо брати й сестри отримають більше користі від моїх бесід, вони напевно будуть ще більше захоплюватися мною й рівнятися на мене». Невдовзі брати й сестри обрали мене церковним лідером. Я думав собі: «Я справді кращий за інших, інакше чому б усі обрали мене?». Я дійсно милувався собою. Пізніше я почув від деяких братів і сестер, що вони стали негативно налаштованими через заздрість до мене. Почувши це, я не лише не засмутився, а й дуже зрадів, адже це показувало, що моя здатність до сприймання справді була дуже хорошою. Коли новонавернені, яких я колись поливав, питали, який обов’язок я виконую, я з гордістю відповідав: «Зараз я церковний лідер». Я хотів, щоб вони знали, що я більше не звичайний лідер групи, і що вони не повинні ставитися до мене як до звичайного брата. Під час свого служіння церковним лідером я був зайнятий більше, ніж раніше. Щодня я читав багато Божих слів і дивився євангельські фільми, щоб озброїти себе. Через зібрання й відповіді на запитання новонавернених я часто не міг вчасно поїсти чи відпочити. У серці я трохи скаржився, але, знаючи, що це мій обов’язок, я все одно продовжував його виконувати. На зібраннях я часто бесідував із братами й сестрами про те, як я страждав і озброював себе істиною, і як я присвячував себе Богові. Я згадував про те, що щодня був зайнятий виконанням обов’язку, що часто не міг вчасно поїсти тощо. Проте я ніколи не згадував про свої скарги. Почувши все це, брати й сестри справді захоплювалися мною. Вони хвалили мене за те, що я ніс ношу у своєму обов’язку й досягнув того, чого не змогли вони, і висловлювали бажання вчитися в мене. Мені було дуже приємно це чути. Після цього я завжди бесідував так на зібраннях, не бажаючи, щоб брати й сестри подумали, ніби я не можу витримати страждань. Якби вони так подумали, ніхто б більше не мав про мене високої думки. Поступово брати й сестри почали залежати від мене, і з якими б труднощами чи проблемами вони не стикалися у своїх обов’язках, вони майже ніколи не покладалися на Бога й не шукали істин-принципів, а натомість воліли звертатися по допомогу до мене.

Одного разу через те, що я довго дивився в екран комп’ютера й телефона, мої очі налилися кров’ю, свербіли й боліли, зір почав швидко падати, і я не міг чітко бачити. Хтось сказав мені, що ці симптоми досить серйозні, і що якщо я вчасно не отримаю лікування, то можу осліпнути. Тоді я дуже злякався. Я був дещо негативно налаштованим і скаржився, думаючи: «Я так багато працюю, виконуючи свій обов’язок, тож чому я все одно захворів?». Ця проблема з очима вплинула і на виконання мого обов’язку. Пізніше хтось розповів мені про один домашній засіб, і мій зір нарешті покращився. Однак на зібраннях я говорив лише про свої хороші сторони. Я підкреслював, що хай би яким зайнятим я був у своєму обов’язку та скільки б страждань не приносили мої проблеми з очима, я не зрікся свого обов’язку. Я навіть казав, що це було випробування від Бога, і що я мав бути непохитним у своєму свідченні. Але коли йшлося про мої слабкості, тривоги та страхи чи про мої непорозуміння й скарги на Бога, я не промовляв ні слова. Я не хотів, щоб брати й сестри знали, що я теж маю слабкості. Почувши мою бесіду, брати та сестри захоплювалися мною й поважали мене, кажучи, що мій досвід справді чудовий. А дехто з них казав: «Цей брат дійсно має духовний зріст. Він зіткнувся з такою серйозною хворобою, та не став негативно налаштованим і зміг продовжити виконувати свій обов’язок. На його місці я б, мабуть, так не зміг». Чути це було надзвичайно приємно, і я мимоволі думав: «Хоч я молодий і досі вважаюся новонаверненим, мій рівень вищий, ніж в інших братів і сестер, і я старанніше за них прагну істини». Та після того зібрання мене охопила дивна, незрозуміла паніка. Наче як у дитинстві, коли я робив щось погане й знав, що батьки мене за це провчать. Я не міг нічого їсти й почувався дуже неспокійно. Я мимоволі почав розмірковувати над собою: «Невже моя бесіда на зібранні була недоречною?». Згадавши, що на зібранні я не бесідував про своє справжнє становище та приховав свої слабкості, я усвідомив, що мій намір був неправильним, і відчув сильні докори сумління.

Пізніше я прочитав уривок із Божих слів: «Звеличувати себе та свідчити про себе, виставляти себе напоказ, намагатися зробити так, щоб інші були про них високої думки та поклонялися їм, – розбещене людство на таке здатне. Саме так люди інстинктивно реагують, коли ними керує їхня сатанинська природа, і це притаманно всьому розбещеному людству. Як люди зазвичай звеличують себе та свідчать про себе? Як вони досягають цієї мети – зробити так, щоб інші були про них високої думки та поклонялися їм? Вони свідчать про те, скільки роботи вони виконали, скільки страждали, наскільки вони присвятили себе Богові та яку велику ціну заплатили. Вони звеличують себе розмовами про свій капітал, щоб отримати вищу, міцнішу, надійнішу позицію в чужих серцях і тим самим зробити так, щоб більше людей цінували їх, були про них високої думки, заздрили й навіть поклонялися їм, дивилися на них знизу вгору та слідували за ними. Щоб досягти цієї мети, люди роблять багато речей, які зовні свідчать про Бога, але по суті звеличують саму цю людину та свідчать про неї. Коли вони так чинять, то чи мають вони розум? Такі люди перебувають поза межами раціональності й не мають сорому. Вони без жодних вагань свідчать про те, що зробили для Бога та скільки вистраждали за Нього. Вони навіть виставляють напоказ свої дари, таланти, досвід, особливі вміння, свої хитромудрі прийоми ведення світських справ, засоби, за допомогою яких вони граються з людьми, тощо. Один із методів, якими вони звеличують себе та свідчать про себе, – це хизуватися самим і принижувати інших. Вони також маскуються та виставляють себе у вигідному світлі, приховуючи від людей свої слабкості, недоліки, вади й показуючи іншим тільки свій блиск. Коли такі люди впадають у негатив, вони навіть не наважуються сказати про це іншим, і їм бракує сміливості відкритися та побесідувати з ними. Зробивши щось неправильне, вони щосили приховують це та замітають сліди. Такі люди ніколи не згадують про шкоду, яку заподіяли роботі церкви, виконуючи свій обов’язок. Проте, зробивши якийсь незначний внесок або досягши невеликого успіху, вони поспішають цим похвалитися. Вони відчайдушно хочуть показати всьому світу, які вони здібні, який високий їхній духовний рівень, які вони виняткові та наскільки вони кращі за звичайних людей. Хіба це не способи звеличувати себе та свідчити про себе?» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт четвертий. Вони звеличують себе та свідчать про себе). Прочитавши Божі слова, я відчув Божу святість і праведність. Бог за всім проникливо спостерігає і розвінчує все, що ховалося в мені. Бог розвінчує, що люди мають розбещені характери. Виконуючи свої обов’язки або роблячи будь-що, вони мимоволі звеличують себе й хизуються, маючи на меті утвердити свій статус та імідж у серцях інших і досягти того, щоб на них рівнялися чи їм поклонялися. Усе це робилося під контролем їхньої розбещеної сатанинської природи. Я усвідомив, що завжди розповідав братам і сестрам про те, скільки страждань витерпів у своєму обов’язку. Я мав на меті показати всім, що можу страждати й платити ціну та що я відданий Богові, щоб таким чином здобути похвалу й повагу від усіх. На зібраннях я говорив лише про свої хороші сторони, ділячись тим, як під час хвороби покладався на Бога й був непохитним у своєму свідченні. Я хотів похизуватися перед усіма, що мій духовний зріст більший, ніж в інших. Однак, коли йшлося про розбещеність і слабкості, які я виявив під час своєї хвороби, я тримав язик за зубами, боячись, що якщо брати й сестри дізнаються про мій справжній духовний зріст, вони більше не матимуть про мене високої думки й не поклонятимуться мені. Оскільки я постійно звеличував себе та хизувався, брати й сестри часто приходили до мене зі своїми проблемами і труднощами, замість того, щоб подумати про молитву до Бога й покладання на Нього. Хіба я справді вірив у Бога й виконував свій обов’язок? Хіба я не вводив людей в оману й не заманював їх у пастку? Брати й сестри обрали мене лідером, але я не звеличував Бога, не свідчив про Нього та не привів їх до Нього. Натомість я змусив їх поклонятися мені та покладатися на мене. Я був справді ницим і ганебним; Бог напевно відчуває до мене відразу!

У цей момент я згадав ці Божі слова, які читав раніше. Всемогутній Бог говорить: «Деякі люди особливо ідолопоклонствують перед Павлом. Їм подобається виходити й виступати з промовами та виконувати роботу; їм подобається проводити зібрання та проповідувати, і їм подобається змушувати людей слухати їх, обожнювати їх і обертатися навколо них. Їм подобається займати місце в серцях інших, і їм подобається, коли інші звертають увагу на образ, який вони представляють. Розберімо їхню природу на основі цих проявів. Якою є їхня природа? Якщо вони справді демонструють ці прояви, це вже достатньо показує, що вони зарозумілі й пихаті, що вони взагалі не поклоняються Богу та що вони прагнуть до високого статусу й хочуть мати владу над іншими, володіти ними та займати місце в їхніх серцях. Це класичний образ сатани. Особливо помітні аспекти їхньої природи – це те, що вони зарозумілі й пихаті, вони не поклоняються Богу й намагаються змусити інших поклонятися їм. Такі прояви можуть дати вам дуже чітке уявлення про їхню природу» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Як пізнати людську натуру). «Якщо у своєму серці ти дійсно розумієш істину, тоді ти знатимеш, як практикувати істину й коритися Богу, і природно ступиш на шлях пошуку істини. Якщо шлях, яким ти прямуєш, правильний і відповідає Божій волі, тоді робота Святого Духа не залишить тебе; в такому разі ймовірність того, що ти зрадиш Бога, зменшуватиметься. Без істини легко чинити зло, і ти чинитимеш його всупереч собі. Наприклад, якщо ти маєш зарозумілий і пихатий характер, то розмови з тобою про те, щоб ти не противився Богу, нічого не змінять, ти нічого не можеш із собою вдіяти, це поза твоїм контролем. Ти не робив би цього навмисне; ти зробив би це під впливом твоєї гордовитої й пихатої природи. Твої зарозумілість і пиха змусили б тебе зневажати Бога й не поважати Його; вони змусили б тебе до схильності звеличувати себе й спонукали б тебе виставляти себе напоказ за кожної нагоди; вони змусили б тебе дивитися на інших зверхньо й не залишили б у твоєму серці нікого, крім тебе самого; вони викорінили б місце Бога з твого серця та, в кінцевому підсумку, змусили б тебе зайняти місце Бога й вимагати, щоб люди підкорялися тобі, а також шанувати твої власні ідеї, думки та уявлення як істину. Під впливом своєї гордовитої й пихатої природи люди чинять так багато зла!» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Лише прагнучи до істини, можна досягти зміни у своєму характері). Із Божих слів я усвідомив, що постійно звеличував себе й виставляв напоказ головним чином тому, що моя природа була надто зарозумілою. Через мою зарозумілу й пихату природу в моєму серці не було місця для Бога, і я дивився на інших зверхньо. Мені подобалося показувати себе та хизуватися перед людьми, прагнучи їхнього захоплення й похвали. Керований своєю зарозумілою природою, я не бажав працювати непомітно й виконувати справи практично; я завжди прагнув виділятися з натовпу. Хіба я не йшов тим самим шляхом опору Богу, що й Павло? Коли Павло проповідував і працював для Господа, він писав багато листів до тогочасних церков. У них він часто звеличував себе та свідчив про свої страждання й те, як він присвячував себе Господу. Через це багато людей було про нього високої думки й поклонялося йому. Хоча Павло багато страждав під час проповідування й праці, він ніколи не свідчив про Господні слова та не приводив віруючих до Господа. Натомість він приводив їх до себе. Він ніколи не розмірковував над власними амбіціями та мотивами. Він навіть вважав, що багато чого зрікся й багато присвятив Богу, і вірив, що для нього буде збережений вінець праведності. Зрештою він навіть свідчив, що для нього життя – це Христос, змушуючи інших слідувати його прикладу. Природа Павла була вкрай зарозумілою, і врешті-решт Бог покарав його за те, що він серйозно образив Божий характер. Порівнюючи це з власною поведінкою, я побачив, що також постійно звеличував себе та хизувався у своєму обов’язку. Я показував братам і сестрам, що я в усьому кращий за них, аби здобути їхнє захоплення й поклоніння. Коли брати й сестри були про мене високої думки та хвалили за мій високий рівень і здатність страждати й платити ціну у виконанні обов’язку, я не лише не боявся й не розмірковував над собою, а насолоджувався цим і був самовдоволеним. Я справді був таким зарозумілим і пихатим за природою, без найменшої тіні богобоязливого серця. У всьому, що я робив – чи то озброював себе Божими словами, щоб відповідати на запитання братів і сестер, чи бесідував про свій досвід на зібраннях, – мій намір і мотив полягали не в тому, щоб шукати розуміння істини, добре виконувати свій обов’язок або щиро допомагати іншим. Натомість усе це робилося для того, щоб створити величний образ у серцях людей і заслужити їхнє захоплення. Це був бунт та опір Богу! Як церковний лідер я мав би звеличувати Бога, свідчити про Нього й допомагати братам і сестрам зрозуміти істину та Божі наміри, щоб вони могли поставати перед Богом, покладатися на Нього та з надією дивитися на Нього. Однак я постійно виставляв себе у вигідному світлі й хизувався, що призвело до того, що в серцях братів і сестер не знайшлося місця для Бога; натомість там знайшлося місце для мене. Вони покладалися на мене й поклонялися мені в усьому, що робили. Я був настільки зарозумілим, що втратив усякий розум! Хоч зовні я й виконував свій обов’язок, насправді я лише шкодив братам і сестрам, віддаляючи їх від Бога та змушуючи поклонятися людині. За своєю природою мої вчинки були образою Божого характеру; я йшов шляхом опору Богу. Якби я не покаявся, то обов’язково був би покараний і проклятий Богом, так само як і Павло. Роздумуючи про це, я відчув страх. Я усвідомив, що якщо я й далі не каятимусь, то втрачу роботу Святого Духа, впаду в темряву, і Бог відцурається від мене та відсіє мене. Я помолився Богу: «Боже, моя природа занадто зарозуміла, і мені бракує серця, яке боїться Тебе. Я завжди хизуюся перед іншими, що викликає в Тебе велику відразу. Я більше не хочу так жити. Будь ласка, допоможи мені; я бажаю практикувати відповідно до Твоїх вимог».

Після цього я прочитав Божі слова, які говорили: «Не думай, що ти все розумієш. Я кажу тобі, що всього, що ти бачив та пережив, недостатньо для того, аби ти зрозумів навіть тисячну частку Мого плану управління. То чому ж ти так пихато поводишся? Тієї малої частки таланту і крихітної частки знань, які ти маєш, недостатньо для того, щоб Ісус використав їх навіть для однієї секунди Своєї роботи! Скільки досвіду ти насправді маєш? Те, що ти бачив, і все, що ти чув за своє життя, і те, що ти уявляв, є меншим за ту роботу, яку Я виконую в одну мить! Тобі краще не чіплятися і не шукати недоліків. Ти можеш бути настільки зарозумілим, наскільки хочеш, але ти не більш ніж створіння, не рівне навіть мурасі! Усе, що ти тримаєш у своєму животі, є меншим за те, що є в животі у мурахи! Не думай, що лише тому, що ти здобув деякий досвід і старшинство, це надає тобі право бурхливо жестикулювати і зарозуміло говорити. Хіба твій досвід і твоє старшинство не є результатом тих слів, які Я промовив? Невже ти вважаєш, що вони здобуті в обмін на твою власну тяжку працю та старання?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Два втілення довершують значущість втілення). Розмірковуючи над Божими словами, я відчув сором. Минуло небагато часу, відколи я прийняв Божу роботу останніх днів, і я був дещо сповнений ентузіазму у своєму обов’язку, розумів деякі слова й доктрини та досяг певних результатів у роботі. Тож я вважав усе це своїм духовним зростом, гадаючи, що я кращий за інших і розумію істину краще, ніж вони. Я навіть часто використовував це як капітал, щоб хизуватися й змушувати інших бути про мене високої думки. Я справді був занадто зарозумілим і зовсім не знав свого місця й можливостей. Те, що я міг бесідувати про певне розуміння на зібраннях, відповідати на деякі запитання братів і сестер і досягати певних результатів у роботі, було можливим лише тому, що висловлені Богом слова дали мені зрозуміти деякі істини. Якби не Божа робота останніх днів, істини, які висловив Бог, та просвітлення й осяяння Святого Духа, я ніколи б не зміг зрозуміти істину. Що стосується Божої роботи чи мого власного розбещеного характеру, я не міг розпізнати нічого з цього. У мені не було нічого, чим можна було б хизуватися. Однак я не був вдячним за Божий полив і забезпечення; натомість я приписував усі заслуги собі та використовував їх як капітал, щоб хизуватися й змушувати інших поважати мене. Я був справді зарозумілим, неосвіченим, безсоромним і зовсім не мав розуму! Я був дуже вдячний Богу за те, що Він допоміг мені розпізнати власну розбещеність, і я хотів змінитися. Тож я продовжував шукати істину, думаючи: «Як мені розв’язати проблему свого розбещеного характеру й перестати звеличувати себе та хизуватися? Як мені практикувати, щоб звеличувати Бога й свідчити про Нього?».

Пізніше я прочитав деякі Божі слова: «Коли ви свідчите про Бога, вам слід в основному говорити про те, як Бог судить і карає людей та які випробування Він використовує, щоб очистити людей і змінити їхні характери. Слід також говорити про те, як багато розбещення було виявлено у вашому досвіді, скільки ви вистраждали, скільки всього ви зробили, щоб протистояти Богу, і як ви в кінцевому підсумку були завойовані Богом. Розповідайте про те, як багато у вас реального знання про Божу роботу, і як слід свідчити про Бога та відплачувати Йому за Його любов. Ви маєте вкладати зміст у такі висловлювання, водночас викладаючи думки в простий спосіб. Не говоріть про пусті теорії. Говоріть більш приземлено; говоріть від серця. Саме так вам слід переживати речі на власному досвіді. Не озброюйте себе глибокими на вигляд, пустими теоріями, намагаючись виставити себе на показ; роблячи так, ви виглядаєте досить гордовитими та нерозсудливими. Ви мусите більше говорити про реальні речі, виходячи з вашого реального досвіду, і більше говорити від серця; це найкорисніше для інших, і це їм бачити найбільш доречно» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Лише прагнучи до істини, можна досягти зміни у своєму характері). «По-перше, для того, щоб оцінити проблеми, критично проаналізувати й викрити себе на сутнісному рівні, людина мусить мати чесне серце та щире ставлення, а також говорити про те, що вона може зрозуміти про проблеми у своєму характері. По-друге, якщо хтось відчуває, що його характер неприпустимий, він має сказати всім: “Якщо я знову виявлю такий розбещений характер, не соромтеся вказати мені на це, розібратися зі мною й піддати мене обтинанню. Якщо я не можу прийняти цього, не опускайте руки. Ця сторона мого розбещеного характеру дуже тяжка, і щоб викрити мене, потрібні численні розмови про істину. Я з радістю приймаю обтинання та критику від кожного, і сподіваюся, що всі будуть наглядати за мною, допомагати мені й не дадуть мені збитися на манівці”. Що це за ставлення? Це ставлення прийняття істини» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Про гармонійну співпрацю). Прочитавши Божі слова, я зрозумів, що свідчити про Бога головним чином означає свідчити про те, як Бог судить і випробовує людей, які розбещені характери людина виявляє у своєму досвіді, які слабкості й недоліки помічає в собі, яке справжнє розуміння Божої роботи та Його слів вона має, а також яке розуміння та особистий досвід щодо Його праведного характеру вона здобула. Бесідувати про все це – означає по-справжньому свідчити про Бога. Що ж до мене, то мій намір під час бесід на зібраннях полягав у тому, щоб змусити інших бути про мене високої думки й поклонятися мені. Я говорив лише про свої хороші й активні сторони і рідко згадував про свої слабкості та розбещеність, яку виявляв. Це було звеличення себе й хизування, до яких Бог відчував відразу та які Він ненавидів. Я мав би бути чесною людиною, відкрито говорити про свою розбещеність і висловлювати справжні думки, дозволяючи іншим побачити мене справжнього, водночас приймаючи нагляд і допомогу від братів і сестер. Саме так я мав би практикувати. Після цього на зібраннях я відверто розповідав братам і сестрам про те, як я хизувався та свідчив про себе, про ниций намір, який був у моєму серці, і про розбещеність, яку я виявляв. Я також говорив їм, що теж маю слабкості й буваю негативно налаштованим, і що їм більше не слід бути про мене високої думки чи поклонятися мені. Після такої бесіди я почувався дуже розслаблено та спокійно. Почувши про мій досвід, деякі брати й сестри сказали, що вони також здобули певне розуміння власної розбещеності. Надалі брати й сестри більше не поклонялися мені та не покладалися на мене так, як раніше, і хоча дехто все ще іноді хвалив мої бесіди, їхні слова більше не впливали на мене.

Відтоді майже перед кожним зібранням я молився Богу: «Всемогутній Боже, Ти – Той, Кого слід хвалити. Я – лише розбещена людина. Я мушу бути відкритим і говорити свої справжні думки. Будь ласка, проникливо спостерігай за моїм серцем, щоб мої слова та дії були не для того, щоб хизуватися, а для того, щоб свідчити про Тебе». Отже, на кожному зібранні я зосереджувався на роздумах над Божими словами й бесідував про своє розуміння та сприйняття їх, а також часто відкривався і розвінчував свої розбещені характери. Крім того, я просив братів і сестер наглядати за мною, і якщо вони побачать, що я маскуюсь, вони можуть розвінчувати й обтинати мене, допомагаючи мені зрозуміти мою розбещеність і звільнитися від контролю цих розбещених характерів. Раніше я думав, що інші бесідують погано, і ніколи не слухав уважно їхні бесіди, але тепер я уважно слухаю братів і сестер, коли вони обговорюють свій досвід і розуміння. Коли я маю просвітлення від Святого Духа, я це записую, і я можу багато чого навчитися з досвіду братів і сестер. Те, що зараз я можу практикувати ці речі, є результатом суду, розвінчування, просвітлення й осяяння Божих слів. Дяка Богу за Його настанови!