Оуен, Іспанія

У 2021 році ми з сестрою Софією відповідали за церковну роботу над відео. Вона мала більше технічних навичок і досвіду, ніж я. Тож, стикаючись із проблемами чи труднощами, я звертався до неї, щоб побесідувати. Якось під час роботи над відео я припустився досить банальної помилки. Дізнавшись про це, вона прийшла допомогти мені її виправити. Розбираючись із цією помилкою, сестра спитала: «Ти вже стільки часу виконуєш цей обов’язок, як ти міг припуститися такої простої помилки?». Я відчув внутрішній опір – вона ось так одразу почала мене допитувати, ніби я взагалі ні на що не здатний. Вона що, дивилася на мене зверхньо й навмисно до мене чіплялася? Згодом я виправив проблему, але зробив це з почуттям непокори. Через кілька днів подібні проблеми виникли й у деяких інших братів і сестер. Підбиваючи підсумки проблем у роботі на зібранні, Софія використала мою помилку як приклад для аналізу. Тоді я відчув ще більший опір до неї, подумавши: «Зрештою, я один із кураторів. Що про мене подумають усі ці люди, якщо ти говориш про мою помилку перед ними? Чи будуть мене поважати? Здається, ти навмисно мене принижуєш». Після цього мені більше не хотілося з нею розмовляти, і я не хотів питати її про проблеми, які мені було важко розв’язати. Під час робочих обговорень я йшов, щойно ми закінчували, не бажаючи сказати їй і слова. Коли вона зверталася до мене, щоб обговорити наші стани, я змушував себе сказати кілька слів, аби відбутися від неї, і не міг дочекатися, коли вона вже закінчить.

Пізніше мене відсторонили від моєї посади за те, що я гнався за славою й статусом, замість того, щоб виконувати реальну роботу. Через деякий час Софія запитала про мій стан, і я відкрито побесідував з нею про свої розмірковування й розуміння після відсторонення. Я думав, вона мене втішить і підбадьорить. Але, на мій подив, вона сказала: «Останнім часом ти більш ініціативний у своєму обов’язку, але твоє розуміння поверхневе. Ти не розмірковував по-справжньому й не зрозумів причини своїх невдач. Я говорила про це з іншою сестрою, і вона зі мною згодна». Мені було так соромно чути, як вона настільки прямо розвінчує мої проблеми. Я подумав: «Ти зовсім не зважаєш на мої почуття. Кажучи це перед братами та сестрами, хіба ти не намагаєшся навмисно зіпсувати мій імідж?». Я сповнився опором і відтоді не слухав жодного її слова. Я коротко відповів їй, але затаїв у собі сильний гнів. Я подумав: якщо вона так зі мною поводиться, за першої ж нагоди я відплачу їй тією ж монетою. Відтоді, крім робочих питань, які ми мусили обговорювати, я намагався взагалі з нею не розмовляти. Мені не хотілося навіть чути її голос.

Якогось дня після обіду одна сестра написала в наш груповий чат, що їй потрібно терміново зі мною поговорити. Я працював над відео та не побачив вчасно повідомлення, і це затримало роботу. Софія дізналася про це й подзвонила спитати, чому я не відповів одразу. А потім сказала: «Бачу, у тебе все та сама стара проблема. Ти не відповідаєш на повідомлення швидко, іноді ми взагалі не можемо тебе знайти. Проєкт, за який ти відповідаєш, дуже важливий – не затримуй його більше…». Але я відчув сильний опір, подумавши: «Раніше я був безвідповідальним у своєму обов’язку, зосереджувався лише на своїй роботі. Але після відсторонення я приділив увагу тому, щоб усе виправити. Хіба такі слова – це не знецінення всієї моєї недавньої важкої праці? Ти дивишся на мене зверхньо та вважаєш, що я не прагну істини?». Моя упередженість до неї зростала. Іноді, коли я бачив від неї повідомлення по роботі, мені навіть не хотілося відповідати. Незабаром лідер попросив нас написати оцінку Софії. Я відчув, що це мій шанс. Вона завжди мене розвінчувала, але цього разу я міг розвінчати її проблеми й дати їй відчути, як це – втратити обличчя. Тож я детально розписав її проблеми, наголосивши на тому, що вона не зважала на мої почуття у своїх словах і вчинках, а також на тому, що вона не виконувала реальної роботи. Прочитавши наші оцінки, лідер вказав Софії на її проблеми, і вона свідомо намагалася змінитися. Але я все одно не міг позбутися своєї упередженості до неї. Тож якось на зібранні я використав нагоду побесідувати про Божі слова, щоб виплеснути упередженість і свої думки проти неї. На тому зібранні ми бесідували про поведінку, пов’язану зі сковуванням інших. І я подумав, що Софія ніколи не зважала на мої почуття у своїх словах, тож я хотів викрити її, щоб усі побачили: у неї також багато проблем, і вона нічим не краща за мене. Я завуальовано розвінчав її, сказавши: «Хтось може бути куратором і мати технічні навички, але все одно виявляти неповагу в тому, як він говорить і як указує іншим на їхні проблеми. Іноді він навіть може використовувати дуже осудливий тон, кажучи, що в когось те чи інше не так, через що ця людина може почуватися скутою у своєму обов’язку. Це також сковує людей і побічно заважає церковному життю. Нам також потрібно розпізнавати таку людину». Я відчув, що зміг виплеснути гнів, але на кілька хвилин запала тиша – ніхто більше не бесідував. Мені стало якось не по собі – я хвилювався, що моя бесіда могла бути недоречною. Але потім я подумав: усе, що я сказав, було правдою, тому в цьому не могло бути нічого неправильного. Я викинув це з голови.

На мій подив, через кілька днів лідер подзвонив мені та побесідував про те, що на тому зібранні я завуальовано засуджував Софію, і що це було атакою й осудом щодо неї. Це могло її образити та могло схилити деяких братів і сестер на мій бік, через що вони стали б упередженими до Софії й не змогли б співпрацювати з нею в роботі. Це було підривом і завадою. Почувши розбір лідера, я дуже знервував і злякався. Я знав, що Божі слова кажуть: безпідставно засуджувати та розбирати когось на зібранні – це переривати церковне життя й заважати йому, і це вчинення зла. Я знав, що природа цієї справи була серйозною. Коли наша розмова закінчилась, я одразу знайшов відповідні Божі слова. У Божих словах сказано: «Часто в кожній церкві трапляється таке явище, як довільне засудження, навішування ярликів і мучення людей. Наприклад, деякі люди упереджено ставляться до певного лідера чи працівника і, щоб помститися, обговорюють його за спиною, розвінчуючи й аналізуючи його під виглядом бесіди про істину. Намір і цілі таких дій неправильні. Якщо хтось справді бесідує про істину, щоб дати свідчення про Бога й принести користь іншим, він має бесідувати про власний справжній досвід і приносити користь іншим, аналізуючи й пізнаючи себе. Така практика дає кращі результати, і Божі обранці її схвалять. Якщо ж бесіда розвінчує, атакує та принижує іншу людину в спробі завдати їй удару чи помститися, то намір такої бесіди неправильний, вона невиправдана, огидна для Бога й неповчальна для братів і сестер. Якщо чийсь намір – засуджувати або мучити інших, то це зла людина, і вона чинить зло. Усі Божі обранці повинні вміти розрізняти злих людей. Якщо хтось самовільно завдає удару, розвінчує або принижує людей, то йому слід допомогти з любов’ю, провести з ним бесіду й аналіз або обтинання. Якщо ж він не здатний прийняти істину й уперто відмовляється виправитися, то це зовсім інша справа. Що стосується злих людей, які часто довільно засуджують, вішають ярлики й мучать інших, то їх слід ретельно розвінчувати, щоб кожен міг навчитися їх розрізняти, а потім їх слід обмежувати або виключати з церкви. Це необхідно, оскільки такі люди заважають церковному життю та церковній роботі, і вони, ймовірно, введуть людей в оману й принесуть у церкву хаос» (Слово, т. 5. Зобов’язання лідерів і працівників. Зобов’язання лідерів і працівників (15)). «Напад і помста – це вид дій та вияв, що походить від злостивої сатанинської природи. Вони також є проявами порочного характеру. Люди думають так: “Якщо ти погано поставишся до мене, я тобі накою біди! Якщо ти не дозволяєш мені зберегти обличчя, то навіщо б я дозволяв таке тобі?”. Що це за мислення? Хіба це не мстивий спосіб мислення? Хіба це не обґрунтовані думка й погляд в очах звичайної людини? Хіба вони не витримують критики? “Я не нападу, якщо на мене не нападуть; а якщо на мене нападуть, я обов’язково вдарю у відповідь” і “Відплатити тією ж монетою” – невіруючі часто кажуть такі речі; усе це філософії, які витримують критику поміж невіруючих, і вони цілком відповідають людським уявленням. Проте як слід розглядати ці слова тим, хто вірить у Бога й прагне до істини? Чи правильні ці думки й погляди? (Ні.) Чому вони неправильні? Як їх слід розпізнавати? Звідки походять ці думки й погляди? (Від сатани.) Вони походять від сатани, у цьому немає жодних сумнівів. Від якого характеру сатани вони походять? Вони походять від злостивої природи сатани; вони містять злостиву й потворну сутність та істинне обличчя сатани. Якою є природа думок, поглядів, висловлювань і навіть дій, що містять природу-сутність сатани? Без сумніву, це розбещений характер людини – характер сатани. Чи відповідають ці сатанинські речі Божим словам? Чи відповідають вони істині? Чи мають вони обґрунтування в Божих словах? (Ні.) Чи є вони думками й поглядами, якими слід володіти послідовникам Бога, і діями, в яких їм слід брати участь? Чи відповідають істині ці думки та дії? (Ні.) Оскільки вони не відповідають істині, то чи відповідають вони совісті та розуму нормальної людськості? (Ні.)» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Лише усунення власних розбещених характерів може привести до справжнього преображення). Коли я порівняв свою поведінку з тим, що розвінчували Божі слова, мені стало по-справжньому страшно. Коли у моїй взаємодії із Софією вона використала мою робочу помилку як приклад і проаналізувала її перед усіма, я відчув себе приниженим. Я зненавидів її й не хотів із нею розмовляти. В обговореннях роботи я просто відмахувався від неї. Коли вона побачила мої проблеми, так прямо вказала на недоліки й навіть обговорила мої проблеми з іншим куратором, я був страшенно злий. Мені здавалося, що в одну мить вона зруйнувала той гарний імідж, над яким я так важко працював. Я відчув такий опір, що не хотів навіть чути її голос. Коли вона сказала, що я вчасно не відповів на повідомлення, і попередила, щоб я не затримував роботу, як раніше, мені здалося, що вона виносить мені вердикт, заперечує мої зміни й навмисно до мене чіпляється. Тож я випліскував своє невдоволення під час виконання обов’язку, навмисне їй не відповідаючи. Моя упередженість до Софії дедалі зростала; я був сповнений образи на неї. Коли лідер попросив дати їй письмову оцінку, я використав це як нагоду звести особисті рахунки. Я висвітлив її недоліки, щоб лідер обітнув чи навіть відсторонив її, а я б виплеснув своє розчарування. Прагнучи помсти, я скористався нагодою під час бесіди про Божі слова, щоб засудити її за погану людськість. Я підбурював інших розпізнати й ізолювати її, аби виплеснути свій гнів. Я побачив, що виявив порочний характер. Я знав: вказуючи на мої проблеми, Софія виявляла відповідальність до церковної роботи й допомагала мені пізнати себе. Але я зовсім не приймав цього й не корився. Я влаштовував істерики й використовував свій обов’язок, щоб виплеснути розчарування. Ба більше, я використав свою бесіду про Божі слова, щоб атакувати й утискати її. Цим самим я намагався сформувати власну кліку, перериваючи церковне життя й заважаючи йому. Лише через те, що кілька слів Софії зачепили мою гордість, я атакував її заради помсти, прагнучи її мучити. Я був таким жахливим! У Божих словах сказано: «Якщо віруючі такі ж недбалі та нестримані в своїх висловлюваннях і поведінці, як і невіруючі, то вони ще більш нечестиві, ніж невіруючі; вони – типові злі демони» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Застереження для тих, хто не практикує істину). Я з’їв і випив стільки Божих слів, але не міг прийняти навіть кілька слушних пропозицій. Хіба я справді був віруючим? Я завжди дотримувався цих сатанинських філософій: «Якщо ти погано поставишся до мене, я тобі накою біди!» та «Я не нападу, якщо на мене не нападуть; а якщо на мене нападуть, я обов’язково вдарю у відповідь». Я просто випліскував своє невдоволення, зовсім не маючи в серці страху Божого. Те, чим я жив, було сатанинським розбещеним характером без жодної крихти людської подоби. Я почувався дуже винним і засмученим, тому помолився Богу. Я хотів покаятися й позбутися упередженості до Софії. Кілька днів, маючи вільний час, я розмірковував: чому спочатку ми так добре ладнали, а тепер вона мене настільки дратує? Я розумів: обтинаючи мене, вона говорила правду. Можливо, її тон був різким, але це не було чимось страшним. Чому ж я не міг цього прийняти й чому навіть атакував її заради помсти?

У своєму пошуці я прочитав уривок із Божих слів: «Коли антихристи стикаються з обтинанням, вони часто чинять великий опір, а потім починають щосили виправдовуватися й вдаються до софістики та красномовства, щоб уводити людей в оману. Це досить поширене явище. Прояв відмови антихристів від прийняття істини повністю розвінчує їхню сатанинську природу, що полягає в ненависті до істини та відразі до неї. Вони – чисто сатанинського роду. Хоч би що роблять антихристи, їхній характер і сутність викриваються. Особливо в Божому домі все, що вони роблять, суперечить істині, засуджується Богом і є лихим вчинком, що чинить опір Богові, і всі ці їхні вчинки повністю підтверджують, що антихристи – це сатани та злі демони. Тому, коли доходить до обтинання, вони категорично не приймають його з радісною покірністю та готовністю; радше, крім опору й протистояння, вони також ненавидять обтинання, ненавидять тих, хто їх обтинає, і ненавидять тих, хто розвінчує їхню природу-сутність та їхні лихі вчинки. Антихристи вважають, що той, хто їх викриває, просто завдає їм клопоту, тому вони конкурують і борються з кожним, хто їх розвінчує. Через такий вид природи антихристів вони ніколи не будуть добрими до тих, хто їх обтинає; вони також не будуть терпіти або зносити тих, хто це робить, і тим більше не будуть відчувати вдячність або хвалити тих, хто це робить. Навпаки, якщо хтось обтинає їх та змушує їх втрачати гідність і обличчя, вони таїтимуть ненависть до цієї людини у своєму серці й захочуть знайти можливість помститися їй. Яку ненависть вони мають до інших! Ось що вони думають і що вони відкрито скажуть перед іншими: “Сьогодні ти обтинав мене, що ж, тепер наша ворожнеча висічена на камені. Ти йди своєю дорогою, а я піду своєю, але я клянусь, що помщуся! Якщо ти зізнаєшся мені у своїй вині, схилиш переді мною голову або станеш на коліна й благатимеш мене, я пробачу тобі, а інакше я ніколи цього не забуду!”. Незалежно від того, що говорять або роблять антихристи, вони ніколи не розглядають чиєсь доброзичливе обтинання або чиюсь щиру допомогу як прихід Божої любові та спасіння. Натомість вони розглядають це як ознаку приниження та як момент, коли їх найбільше соромлять. Це показує, що антихристи взагалі не приймають істину, що в їхньому характері відчувати огиду до істини й ненавидіти її» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт дев’ятий, частина восьма). Із Божих слів я побачив, що коли антихристи зазнають обтинання, їхнє ставлення – це категорично відкидати його, виправдовуватися й чинити опір. Вони навіть бачать ворога в тій людині, яка їх обтинає, тому шукають нагоди для атаки та помсти. Вони відчувають відразу до істини й ненавидять її за своєю природою; вони ніколи її не приймуть. Те, що Софія сказала про мої проблеми та відхилення в моїй роботі, було правдою. Тому байдуже, яким тоном чи яким методом вона це робила – усе це було для того, щоб допомогти мені пізнати себе, а не навмисно мене зачепити. Очевидно, я не був сумлінним чи практичним у своєму обов’язку, а також не брав на себе відповідальність відстежувати роботу. А це призвело до певних проблем у наших відео. Софія аналізувала й розбирала ці проблеми, щоб ми не повторювали тих самих помилок і не затримували просування всієї роботи. Вона також помітила, що моє розуміння себе після відсторонення було досить поверхневим, і з добрих намірів вказала мені на це. Це було зроблено для того, щоб допомогти мені краще пізнати себе та щиро покаятися. Але коли вона раз по раз указувала на мої проблеми та намагалася мені допомогти я не лише виявив невдячність, а й подумав, що вона навмисно мене принижує й ранить мою гідність. Я справді ображався на неї й почав ставитися до неї як до ворога, зі шкіри геть лізучи, аби знайти нагоду помститися. Я навіть підбурював інших ізолювати й відкинути її. Мої дії були вчинками антихриста. Антихристи ласі на будь-які лестощі, вони просто обожнюють тих, хто співає їм дифірамби. Але що чесніша людина, то більше вони її утискають і мучать. Той, хто їх образить чи зачепить їхні інтереси, прийме на себе головний удар. Вони не заспокояться, поки ця людина не почне благати прощення. Це створює завади й завдає шкоди роботі церкви та життю-входженню інших людей. Зрештою Бог відсіює їх назавжди за все те зло, яке вони чинять, і за образу Божого характеру. Те, що сказала Софія, вдарило по моїх репутації й статусу, тому я хотів помститися. Здавалося, єдиним способом заспокоїтися для мене було б мучити її, поки вона не визнає свою неправоту й не перестане мене «провокувати». Я був по-справжньому злостивим! Я відчував відразу до істини й стояв на шляху антихриста. Якби я не змінив свого характеру антихриста, то, отримавши посаду, я точно чинив би ще більше зла. Я б мучив та утискав ще більше людей і зрештою був би проклятий і покараний Богом. Я розумів, що наслідки були б справді жахливими. Тож я помолився Богу, шукаючи шлях до практики та входження.

Згодом я прочитав у Божих словах таке: «Якщо ти той, хто Бога боїться, а від злого втікає, ти відчуватимеш, що потребуєш нагляду обраних Богом людей, і ба більше, ти потребуєш їхньої допомоги. Якщо ти зла людина, і в тебе нечиста совість, ти боятимешся нагляду й намагатимешся його уникнути; це неминуче. Тому, безсумнівно, усі, хто опирається нагляду обраних Богом людей і відчуває відразу до нього, мають що приховувати й точно не є чесними людьми; ніхто не боїться нагляду більше, ніж лукаві люди. Тож яке ставлення слід мати лідерам і працівникам до нагляду обраних Богом людей? Чи це має бути негатив, настороженість, опір і обурення, чи слухняність Божим улаштуванням і розпорядженням та смиренне прийняття? (Смиренне прийняття.) Що мається на увазі під смиренним прийняттям? Це означає приймати все від Бога, шукати істину, займати правильну позицію й не бути імпульсивним. Якщо хтось справді виявить у тебе проблему та вкаже на неї, допомагаючи тобі розпізнати й зрозуміти її, сприяючи тобі у розв’язанні цього питання, то він ставиться відповідально до тебе, а також до роботи Божого дому й життя-входження обраних Богом людей; це правильно, і це абсолютно природно й виправдано. Якщо є ті, хто розглядає нагляд церкви як такий, що походить від сатани й від злостивих намірів, то вони є дияволами й сатанами. З такою диявольською природою вони, безумовно, не прийняли б Божого проникливого спостереження. Якщо хтось справді любить істину, він правильно зрозуміє нагляд обраних Богом людей, він зможе розглядати його як такий, що робиться з любові, як такий, що походить від Бога, і він зможе прийняти його від Бога. Він точно не буде імпульсивним і не діятиме під впливом пориву, і тим паче в його серці не з’являться опір, настороженість чи підозра. Найправильніше ставлення до нагляду обраних Богом людей таке: будь-які слова, дії, нагляд, спостереження чи виправлення – навіть обтинання, – які є корисними для тебе, ти маєш приймати від Бога; не будь імпульсивним. Імпульсивність походить від лукавого, від сатани, вона не походить від Бога, і людям не слід мати такого ставлення до істини» (Слово, т. 5. Зобов’язання лідерів і працівників. Зобов’язання лідерів і працівників (7)). Із Божих слів я засвоїв, що в тому, що брати й сестри вказують на мої проблеми та відхилення, немає ніякої злостивості. Вони не насміхаються з мене, а беруть на себе відповідальність за церковну роботу та моє життя-входження. Незалежно від того, наскільки добре я розумію проблеми, які вони розвінчують, я повинен прийняти це від Бога. Передусім прийняти та скоритися, а не зациклюватися на цьому, не проявляти свій характер і не бути мстивим. Навіть якщо я не можу повністю зрозуміти те, що вони кажуть, я повинен помолитися Богу й продовжувати розмірковувати, або ж знайти досвідчених братів і сестер для бесіди. Таким є ставлення людини, яка приймає істину. Я згадав, як побічно розвінчав Софію на зібранні. Деякі брати й сестри, які тоді не знали правди, могли упереджено поставитися до неї, і це б вплинуло на їхню з нею співпрацю у виконанні обов’язків. Тож на зібранні я розкрив себе й розібрав свої дії, спираючись на Божі слова, щоб інші могли розпізнати те, що я зробив. Пізніше Софія звернулася до мене, щоб поговорити про роботу, і я відкрито розповів їй про свою упередженість, про свій характер, що відчував відразу до істини, а також про свої злостиві мотиви. Я побачив, що вона зовсім мене не звинувачує й не ненавидить. Мені стало так соромно. Після цього наші стосунки з Софією значно покращилися. Коли вона вказувала на мої проблеми, мене вже не так хвилював її тон голосу. Я знав: якщо це на користь моєму обов’язку, передусім мені потрібно це прийняти. Іноді мені бракувало знань у конкретний момент, але я молився Богу й відмовлявся від власних інтересів. Я не дбав про свою репутацію й не захищав себе, і згодом поступово прийшов до розуміння. Працюючи з нею так, із часом я став набагато розслабленішим.

Пізніше, працюючи над відео, я поспішав, щоб вкластися в терміни, і не шукав принципів. Це призвело до проблем, через які роботу довелося переробляти. Куратор, сестра Нора, надіслала мені приватне повідомлення з проханням усе виправити. Після цього я подумав, що на цьому все й закінчиться. Але, на мій подив, під час підбиття підсумків роботи мої помилки знову винесли на аналіз. Я подумав, що це соромно – говорити про мої помилки перед усіма! Я відчув упередженість до Нори, ніби вона робить із мухи слона й не зважає на мою гідність. Я хотів знайти причину для виправдання, щоб зберегти обличчя перед усіма. Але потім я зрозумів, що мій стан був неправильним. І я відразу ж помолився Богу, щоб повстати проти себе. Після молитви я трохи заспокоївся й подумав: роботу довелося переробляти, тому що я схалтурив. Нора провела бесіду про це, щоб нагадати мені, аби я міг порозмірковувати над власним ставленням до свого обов’язку. Водночас брати й сестри також могли використати це як застереження, щоб не припускатися тієї самої помилки. Вона захищала інтереси церкви. Якби я шукав виправдань, вигороджував себе, щоб зберегти обличчя, і став упередженим до Нори, хіба я не відчув би відразу до істини та не відмовився б її приймати? Я знав, що не можу й далі діяти під впливом розбещеного характеру, тож відкрито побесідував з усіма про деталі допущених мною помилок. Коли я закінчив, вони поділилися кількома корисними підходами до розв’язання подібних питань. Працюючи над наступними відео, я дослухався їхніх порад і уникнув тих самих помилок. На власному досвіді я переконався: якщо приймати поради братів і сестер, можна запобігти непотрібним промахам і підвищити ефективність роботи. Крім того, це допомагає мені пізнати себе та приносить користь моєму власному життю-входженню.

Завдяки цьому я по-справжньому відчув, наскільки важливо мати покірне ставлення, коли тебе обтинають. Якщо те, що кажуть інші, є правильним і відповідає істині, я повинен відкинути гордість, прийняти це й беззастережно скоритися. Але якщо я вперто відкидаю обтинання, чиню опір, стаю упередженим чи навіть атакую інших заради помсти – це поведінка злої людини та антихриста. І якщо я не покаюся, Бог мене засудить і відсіє. Раніше мало хто вказував на мої проблеми так прямо, і я не знав себе. Я думав, що маю хорошу людськість і можу приймати істину. Тепер я бачу, що відчуваю відразу до істини й не маю хорошої людськості. Усе, що я здобув і чого навчився сьогодні, – це завдяки суду та розвінчанню Божих слів. Слава Богу!