Фан Хуей, Китай

У квітні 2021 року я поливала новонавернених у церкві. Коли я тільки-но взялася за цей обов’язок, то мала відчуття ноші й приділяла увагу наполегливій роботі над принципами. Стикаючись із незрозумілими проблемами, я молилася, шукала та часто бесідувала з братами й сестрами. Поступово я засвоїла деякі принципи, і моя робота почала давати результати. Через кілька місяців усе більше людей шукало й досліджувало істинний шлях, і багато хто прийняв Божу роботу останніх днів. Щоб якнайшвидше полити цих новонавернених, лідер доручив мені ще три групи. Побачивши, що новонавернених стало набагато більше, я злякалася цієї ідеї й подумала: «У мене й так повно клопоту з групами, які я зараз поливаю. Вони мають багато уявлень, проблем і труднощів, які треба розв’язати. Іноді доводиться бесідувати знову й знову, щоб досягти результату. Тепер, коли вірян стало значно більше, знадобиться багато часу та зусиль, щоб належно їх полити, аби вони змогли закласти міцний фундамент на істинному шляху. Це занадто клопітно. Як я фізично з цим упораюся, якщо так триватиме й далі? Я й так не в найкращій формі! Якщо я звалюся від перевтоми, у мене справді будуть проблеми». Я знала, що наша кураторка вже довго поливає новонавернених і твердо засвоїла принципи цієї роботи, тож я сказала собі: «Надалі всі складніші проблеми я просто проситиму розв’язати кураторку. Тоді мені не доведеться напружуватися, шукаючи Божі слова та бесідуючи про них із новонаверненими. Так їхні проблеми швидко розв’яжуться, а я зможу трохи перепочити, зберігши час і сили. Хіба це не ідеальний вихід?». Тож відтоді, поливаючи новонавернених і стикаючись із труднощами чи проблемами, яких я не розуміла, я не шукала істин-принципів. Натомість я відразу скидала проблеми на кураторку та просила її провести бесіду й розв’язати їх.

На одному зібранні кураторка розвінчала мене: «Що з тобою останнім часом? Ти не стараєшся у своєму обов’язку. Щоразу, коли новонавернений стикається з проблемою чи труднощами, ти не шукаєш істину, щоб її розв’язати, а просто просиш мене побесідувати про це. Так ти, можливо, уникаєш фізичних страждань, але чи зможеш ти здобути істину? Якщо ти виконуєш свій обов’язок без відчуття ноші й далі упиваєшся втіхами плоті, то легко втратиш роботу Святого Духа й рано чи пізно будеш викрита та відсіяна. Ти маєш серйозно розмірковувати над собою!». Почувши ці слова, я відчула смуток і каяття, усвідомивши, що продовжувати так і далі – справді небезпечно. Тож я помолилася Богові, просячи Його спрямувати мене, щоб я могла розмірковувати та краще зрозуміти себе.

Одного дня я прочитала уривок із Божих слів. Всемогутній Бог говорить: «Яку б роботу деякі люди не виконували, який би обов’язок не несли, вони в ньому некомпетентні, вони не можуть узяти його на себе й не здатні виконати жодного із зобов’язань чи обов’язків, які має виконувати людина. Хіба вони не мотлох? Чи гідні вони ще називатися людьми? За винятком дурнів, розумово неповноцінних і тих, хто страждає від фізичних вад, чи є хтось живий, хто не має виконувати свої обов’язки та зобов’язання? Але цей тип людей завжди виверткий і байдикує і не бажає виконувати своїх зобов’язань; мається на увазі, що вони не бажають бути належними людьми. Бог дав їм можливість бути людиною, і Він дав їм рівень і дари, проте вони не можуть використовувати їх у виконанні свого обов’язку. Вони нічого не роблять, але хочуть насолоджуватися на кожному кроці. Чи гідна така особа називатися людиною? Яку б роботу їм не давали – чи то важливу, чи звичайну, складну чи просту – вони завжди недбалі, виверткі й байдикують. Коли виникають проблеми, вони намагаються перекласти відповідальність за них на інших людей, не беручи на себе жодної відповідальності, і хочуть продовжувати жити своїм паразитичним життям. Хіба вони не нікчемний мотлох? У суспільстві хто не має покладатися на себе, щоб заробляти на життя? Щойно людина стає дорослою, вона повинна забезпечувати себе сама. Її батьки виконали свій обов’язок. Навіть якби її батьки були готові її утримувати, їй було б не по собі. Вона має усвідомити, що її батьки завершили свою місію з її виховання, і що вона – працездатна доросла людина й повинна вміти жити самостійно. Хіба це не мінімальний розум, який повинна мати доросла людина? Якщо хтось справді має розум, він не міг би продовжувати сидіти на шиї у батьків; він боявся б насмішок інших, боявся б втратити обличчя. Отже, чи має розум той, хто любить легкість і ненавидить працю? (Ні.) Вони завжди хочуть щось задарма; вони хочуть ніколи не виконувати жодного зобов’язання, бажаючи, щоб солодощі просто падали з неба й потрапляли їм до рота; вони завжди хочуть отримувати повноцінне триразове харчування, щоб хтось їх обслуговував, і насолоджуватися гарною їжею та напоями, не виконуючи ані найменшої роботи. Хіба це не мислення паразита? А чи мають люди, які є паразитами, совість і розум? Чи мають вони гідність і достоїнство? Абсолютно ні. Усі вони – дармоїди-нездари, усі – звірі без совісті чи розуму. Ніхто з них не годиться для того, щоб залишатися в Божому домі» (Слово, т. 5. Зобов’язання лідерів і працівників. Зобов’язання лідерів і працівників (8)). Розмірковуючи над собою крізь призму Божих слів, я усвідомила, що моє ставлення до обов’язку було надто зневажливим і недбалим. Я не могла виконати навіть тих зобов’язань та обов’язків, які мала б. Я справді нічим не відрізнялася від непотребу. Щоразу, коли навантаження зростало й мені треба було страждати та платити ціну, я насамперед думала про свою плоть. Я думала: оскільки потрібно поливати більше новонавернених, то й проблем для розв’язання побільшає. Якщо мені доведеться терпляче бесідувати з кожним новонаверненим і підтримувати його, я матиму забагато клопотів і виснажуся. Я боялася страждань і того, що захворію від перевтоми, тому почала лінуватися й ставитися до всього недбало. Стикаючись із хоч трохи складною проблемою, я відразу скидала її на кураторку, не докладаючи жодних зусиль, щоб шукати істину та розв’язати її. Я справді була егоїстичною й лукавою! Мене цікавило лише те, щоб байдикувати й не втомлюватися фізично. Я взагалі не думала про роботу й труднощі інших і про те, чи затримуватиме моя поведінка виконання їхніх обов’язків. Хоча так моя плоть байдикувала й майже не страждала, моє життя зовсім не просувалося, адже я не шукала істини. Тож що я зрештою могла здобути? Хіба я не шкодила сама собі? Бог каже, що ледачі й слизькі люди – це просто марний непотріб, а хіба Бог не цурається непотребу й не відсіює його? Від цих думок я відчула каяття та страх. Я помолилася Богові, сказавши, що хочу змінити своє ставлення до обов’язків і виконувати їх старанно.

Відтоді, стикаючись із труднощами під час поливу новонавернених, я свідомо молилася, покладалася на Бога, шукала істину й терпляче бесідувала, щоб розв’язати їхні труднощі, а не скидала їх на інших. Але деякі новонавернені мали глибокі релігійні уявлення, за які іноді трималися настільки міцно, що доводилося бесідувати з ними кілька разів, перш ніж вони їх відпускали. Згодом це почало мене напружувати й забирати багато сил. Я вже трохи дратувалась і думала: «Якщо так піде й далі, скільки ж зусиль мені доведеться докладати, щоб належно поливати новонавернених? Це так втомлює. Я можу просто підібрати відповідний уривок із Божих слів, який стосується їхніх уявлень, надіслати їм, щоб самі почитали, а потім побесідувати, якщо вони чогось не зрозуміють. Це зніме з мене зайвий клопіт». Але щоразу, роблячи так, я відчувала легкий неспокій. «Їх важко переконати відмовитися від своїх уявлень, навіть коли я детально бесідую з ними особисто, – казала я собі. – Якщо я просто дам їм читати все самостійно, як вони взагалі зможуть зрозуміти? А, пусте. Побесідую з ними, коли вже виникнуть проблеми». Ось так я пустила все на самоплин і не надто про це думала. Згодом деякі новонавернені перестали приходити на зібрання, бо вони не позбулися вчасно своїх релігійних уявлень. А деякі навіть покинули віру після того, як пастирі та пресвітери ввели їх в оману й потурбували. Бачачи це, я відчувала певну провину, але потім подумала: «Це не лише моя відповідальність. Я ж надсилала їм відповідні уривки з Божих слів; просто ці новонавернені надто зарозумілі й упевнені у власній праведності. Вони завжди вперто тримаються за свої уявлення й не приймають істину, тому я нічим не можу їм допомогти». Оскільки я постійно лінувалася й недбало ставилася до свого обов’язку, я відчула, що Бог сховав від мене Своє обличчя, а мої думки ставали дедалі туманнішими. Я не бачила виходу з багатьох ситуацій, а мої бесіди з новонаверненими стали нудними й сухими. Виконувати обов’язок ставало дедалі важче, а результати тільки погіршувалися. Згодом кураторка побачила, що мій стан не змінюється і серйозно шкодить роботі, тому вона зняла мене з обов’язку і сказала присвятити час духовним роздумам, щоб порозмірковувати над собою. Почувши це, я була просто розчавлена, і сльози нестримно покотилися по моєму обличчю. Я чудово розуміла: це наслідок того, що я занадто дбала про плоть і постійно ставилася до обов’язку недбало. Я подумала, що мені кінець. Мене усунули від обов’язку саме тоді, коли Божа робота добігає кінця. Хіба це не означає, що мене відсіяли? Ті кілька днів стали для мене справжнім випробуванням, я не могла ні їсти, ні спати. У розпачі я впала на коліна й палко помолилася Богові: «О Боже, я знаю, що через свої вчинки я викликаю в Тебе відразу та гнів, але я хочу покаятися. Прошу, просвіти та спрямуй мене, щоб я змогла глибше пізнати себе». Після молитви я прочитала уривок із Божих слів: «Є люди, які взагалі не бажають страждати при виконанні своїх обов’язків, завжди скаржаться, коли стикаються з проблемою, і відмовляються платити ціну. Що ж це за ставлення? Воно поверхове й недбале. Якщо ти виконуєш свій обов’язок поверхово й недбало, ставишся до нього з неповагою, яким буде результат? Ти будеш виконувати свій обов’язок погано, хоча здатен виконувати його добре – твоя продуктивність не відповідатиме стандартам, і Бог буде дуже невдоволений твоїм ставленням до свого обов’язку. Якби ти міг молитися Богу, шукати істину, вкладати в це все своє серце й розум, якби ти міг так співпрацювати, то Бог приготував би для тебе все заздалегідь, щоб, коли ти займешся справами, усе стало на свої місця й ти отримав гарні результати. Тобі не довелось би докладати величезних зусиль; якби ти зробив усе можливе для співпраці, Бог уже все влаштував би для тебе. Якщо ти слизький, байдикуєш, не виконуєш свій обов’язок належним чином і завжди йдеш неправильним шляхом, то Бог не впливатиме на тебе; ти втратиш цю можливість, і Бог скаже: “Ти не придатний, Я не можу тебе використовувати. Відійди вбік. Тобі подобається бути хитрим і байдикувати, чи не так? Ти любиш лінуватися й не брати нічого до голови, правда? Ну що ж, тоді не бери цього більше до голови ніколи”. Бог дасть цю благодать і можливість комусь іншому. Як ти скажеш: це втрата чи перемога? (Втрата.) Це величезна втрата!» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Частина третя). Прочитавши Божі слова, я зрозуміла, що Бог не ставить перед людьми завищених вимог; Він просто хоче, щоб вони виконували свій обов’язок усім серцем і якнайкраще. Якщо вони виконуватимуть свої обов’язки з усіх сил, Бог це схвалить. А от ті, хто, виконуючи обов’язок, робить усе лише для галочки – люди хитрі та меркантильні, які прагнуть байдикувати й упиватися комфортом замість того, щоб робити те, що повинні та можуть – таких людей Бог цурається й не врятує їх. Розмірковуючи над Божими словами й озираючись на свої вчинки, я запитала себе: хіба я не була саме тією людиною, якої Бог цурається? Для мене було честю отримати від церкви доручення відповідати за полив новонавернених. Як же це важливо – мати змогу виконувати такий важливий обов’язок у цей вирішальний час, коли поширюється Євангеліє Божого Царства! Але я цього не цінувала, ставилася до обов’язків недбало й постійно упивалася комфортом. Доклавши трохи більше зусиль і пішовши на жертви, я могла б чудово поливати новонавернених, але мені не хотілося терпіти навіть ці незначні труднощі. Хоча я чудово знала, що новонавернені мало що зрозуміють, читаючи Боже слово самостійно, я все одно не хотіла бесідувати з ними. У результаті деякі новонавернені відмовилися приходити на зібрання, бо вони не позбулися своїх релігійних уявлень, а декого ввели в оману й потурбували пастирі та пресвітери, змусивши їх покинути віру. Лише тепер, дивлячись на факти, я усвідомила, що зовсім не виконувала свій обов’язок. Я лише переривала роботу церкви й заважала їй. А тоді я зовсім не бачила своїх помилок. Натомість я ухилялася від відповідальності й звинувачувала в усьому самих новонавернених. Якою ж безвідповідальною я була! Як після цього я могла не викликати в Бога відрази та гніву? Я зрозуміла: церква доручила мені таку важливу роботу, сподіваючись, що я відповідально поливатиму новонавернених, аби вони якомога швидше заклали міцний фундамент на істинному шляху та прийняли Боже спасіння. А я була лінивою, постійно ухилялася й прагнула лише сховатися. Я шукала легкого життя й робила якнайменше при кожній нагоді. Я анітрохи не зважала на Божий намір і не могла виконати навіть свій обов’язок. Як мені могло настільки бракувати совісті й розуму? Навіть собаки вміють бути відданими господарю й охороняти дім, а я, насолоджуючись рясним забезпеченням від Бога, не могла виконати навіть власних зобов’язань. Чи мала я взагалі право називатися людиною? Божий характер праведний і такий, якого не можна образити. Тільки я винна в тому, що мене відсторонили й усунули від обов’язку. Я сама змарнувала можливість виконувати обов’язок і здобувати істину.

Пізніше я прочитала ще один уривок зі слів Всемогутнього Бога: «Щоб досягти розуміння природ, потрібно розкрити не лише те, до чого люди прихильні у своїх природах, а й кілька найважливіших аспектів, що стосуються цих природ. Наприклад, погляди людей на речі, людські методи та цілі в житті, життєві цінності й життєвий світогляд людей, а також погляди й ідеї щодо всього, що стосується істини. Усе це речі глибоко в душах людей, які безпосередньо стосуються перетворення характеру. Яким же є життєвий світогляд розбещеного людства? Можна сказати, що він такий: “Кожен сам за себе, а невдах під три чорти”. Усі люди живуть для себе; якщо говорити відверто, вони живуть заради плоті – живуть лише для того, щоб класти їжу до рота. Чим таке існування відрізняється від існування тварин? Таке життя не має жодної цінності, не кажучи вже про якийсь сенс. Життєвий світогляд – це те, на що ти покладаєшся, живучи у світі: те, для чого ти живеш і як ти живеш, – і все це пов’язано із сутністю людської природи. Розтинаючи природу людей, ти побачиш, що всі люди чинять опір Богові. Усі вони дияволи, і немає жодної по-справжньому доброї людини. Лише розтинаючи людську природу, можна по-справжньому пізнати розбещеність і сутність людини, зрозуміти, до чого насправді належать люди, чого їм насправді бракує, чим вони мають бути споряджені та як їм слід утілювати в життя людську подобу. Справжній розтин людської природи нелегкий, і його не можна здійснити без переживання Божих слів і справжнього досвіду» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Що слід знати про преображення характеру). Читання Божих слів допомогло мені усвідомити, що сатанинські філософії та закони, такі як «Кожен сам за себе, а невдах під три чорти», «Пий сьогоднішнє вино сьогодні, а про завтрашній день турбуйся завтра» та «У житті краще плисти за течією», отруїли мене занадто глибоко. Життя за цими правилами зробило мене вкрай егоїстичною, ницою, віроломною й лукавою. Що б я не робила, я зважала лише на власні фізичні інтереси, жадала комфорту, зневажала працю й не мала ані ноші, ані відчуття відповідальності під час виконання свого обов’язку. Я жила з дня на день без жодної мети й напрямку, моє життя було позбавлене найменшої цінності та сенсу. Я згадала той час, коли я ще не вірила в Бога: я дуже дбала про плоть і упивалася комфортом. Що б я не робила, за найменшої нагоди я завжди ставилася до цього недбало. Я робила все можливе, щоб задовольнити власні плотські інтереси, живучи ницим і жалюгідним життям. Навіть після того, як я почала вірити в Бога, я продовжувала жити згідно з цими облудними поглядами. Щоразу, коли я мала забагато обов’язків, які вимагали від мене страждань і сплати ціни, я боялася фізичних навантажень і постійно намагалася скинути виснажливу й емоційно важку роботу на інших. Я не хотіла перейматися чи турбуватися більше, ніж це було необхідно. Через мою недбалість у виконанні обов’язку проблеми новонавернених не розв’язувалися вчасно, тому деякі з них не хотіли відвідувати зібрання, що, своєю чергою, заважало роботі з поливу та гальмувало її. Я усвідомила, що жила за сатанинськими філософіями та законами, повністю втративши совість і розум. Я була егоїстичною, ницою й дбала лише про себе. Я навіть не замислювалася над тим, чи розв’яжуться труднощі новонавернених і чи не зазнають вони збитків у своєму житті-входженні. Я жила в стані упивання комфортом, бунтувала проти Бога й опиралася Йому, навіть не підозрюючи про це. Як же це було небезпечно! У цей момент я прочитала такий уривок із Божого слова: «Бог не дає людям нести заважкого для них тягаря. Якщо ти можеш нести п’ятдесят кілограм, Бог, звичайно, не дасть тобі нести тягаря важчого за п’ятдесят кілограм. Він не тиснутиме на тебе. Так Бог ставиться до кожного. І тебе ніхто не контролюватиме – жодна людина чи ідеологічний погляд. Ти вільний» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (15)). Тягар, який Бог дає людям – це те, що вони здатні витримати та чого можуть досягти, доклавши лише трохи зусиль. Іноді потрібно полити більше новонавернених, ніж зазвичай, і, відповідно, виникає більше проблем і труднощів. Це вимагає більше часу й енергії на шукання істини та бесіди для їх розв’язання. Але якщо я докладу трохи більше зусиль і піду на незначні жертви, то зможу впоратися з цим. Це зовсім не призведе до того, що я звалюся з ніг або захворію від виснаження. Під час зібрань мої брати й сестри часто бесідують про те, що виконання наших обов’язків – це чудова нагода для нас зрозуміти істину. Ми стикаємося з різними проблемами та труднощами під час виконання своїх обов’язків, але, шукаючи істину, ми можемо виносити з них уроки, поступово розуміти певні істини та входити в істину-реальність. Але мені завжди здавалося, що виконувати свій обов’язок таким чином – занадто виснажливо. Я навіть боялася захворіти від перевтоми – і все це через те, що я настільки упивалася комфортом і не мала жодного бажання страждати. Тому я скаржилася й нарікала, виконуючи свій обов’язок, нехтувала своєю роботою і навіть не виконувала власних зобов’язань. Зрештою я зрозуміла, що дотримання сатанинських філософій – це лише марнування життя, яке в кінцевому підсумку тільки зашкодить мені та знищить мене. Це усвідомлення змусило мене відчути певний страх, тому я помолилася Богові: «О Боже, дякую Тобі за Твоє просвітлення й настанови, завдяки яким я трохи краще зрозуміла себе, а також чітко побачила шкоду та наслідки життя за сатанинськими філософіями. Я також усвідомила, що Твій праведний характер не можна ображати. О Боже, я хочу покаятися. Відтепер я практично й сумлінно виконуватиму свій обов’язок. Я більше не ставитимуся до свого обов’язку недбало та не завдаватиму Тобі болю».

Згодом я прочитала ще один уривок із Божих слів, який глибоко зворушив мене. У Божих словах сказано: «Кожне слово й фраза, промовлені Богом, були написані в серці Ноя, як слова, висічені на кам’яній скрижалі. Не звертаючи уваги на зміни в зовнішньому світі, на глузування оточуючих, на пов’язані з цим труднощі або на інші перешкоди, з якими він стикався, він наполегливо виконував те, що було довірено йому Богом, ніколи не занепадаючи духом і не думаючи здаватися. Божі слова були написані на серці Ноя, і Ной виконував їх у своєму повсякденному житті. Ной підготував усі матеріали, необхідні для будівництва ковчега, і форма та характеристики ковчега, заповідані Богом, поступово вимальовувалися з кожним обережним ударом Ноєвого молотка та рухом його долота. Незважаючи на вітер і дощ, і незалежно від того, як люди знущалися з нього або ганьбили його, отак життя Ноя протікало рік за роком. Бог таємно спостерігав за кожною дією Ноя, ніколи не кажучи йому більше ані слова, і Ной зворушив Його серце. Ной, однак, не знав і не відчував цього; від початку до кінця він просто будував ковчег і збирав усі види живих істот, будучи непохитно вірним Божим словам. У серці Ноя Божі слова були найвищою настановою, якої він мусив дотримуватися і яку мав виконувати, і вони були метою і спрямуванням, які він переслідував усе своє життя. Отже, незалежно від того, що Бог сказав йому, незалежно від того, що Бог попросив його зробити, велів йому зробити, Ной повністю все прийняв і взяв до серця; він вважав це найважливішим у своєму житті і поводився відповідно. Він не тільки не забув, він не тільки зберігав усе у своєму серці, але й виконував у своєму повсякденному житті, приймаючи й виконуючи Боже доручення своїм життям. І в такий спосіб, дошка за дошкою, був побудований ковчег. Кожен рух Ноя, кожен його день був присвячений словам і заповідям Бога. Могло здатися, що Ной не здійснював монументального починання всесвітнього масштабу, але в очах Бога кожен рух Ноя, навіть усе, що він намагався робити, щоб досягти наступного етапу роботи, кожне завдання, виконане його рукою, – усе це було дорогоцінним, і заслуговувало згадки, і було гідним наслідування з боку цього людства. Ной дотримувався того, що йому довірив Бог. Він був непохитний у своїй вірі в те, що кожне слово, сказане Богом, було істинним; у цьому він не сумнівався. І, як наслідок, ковчег було завершено, і всі роди живих істот змогли жити на ньому» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Екскурс другий. Як Ной і Авраам слухалися Божих слів та корилися Йому (частина перша)). Мене дуже вразило ставлення Ноя до Божого доручення. Бог наказав Ноєві побудувати ковчег, і той був абсолютно слухняним і покірним, відмовившись від усіх утіх плоті заради виконання Божого доручення. Хоча будувати ковчег було важко, Ной вірив у Бога й не боявся страждань. Він не здавався перед жодними труднощами та поневіряннями, і зрештою виконав Боже доручення, отримавши Його схвалення. Порівнюючи себе з Ноєм, я усвідомила, що мені бракує людськості, я не віддана й не слухняна у своєму обов’язку, лінива та лукава. Я лише упивалася втіхами плоті, замість того, щоб сприймати свій обов’язок як свою пряму відповідальність і намагатися виконати його якнайкраще. Якби так тривало й далі, моїй плоті було б комфортно, вона не знала б ні страждань, ні втоми, але я б не здобула істини. А хіба без істини я не була б ходячим мерцем? Який сенс жити так? Усвідомивши, що моє ставлення до обов’язку було таким зневажливим і що збитки, які я завдала роботі церкви, вже не відшкодувати, я сповнилася глибоким каяттям. Я подумки вирішила, що більше не можу упиватися втіхами плоті. Я маю наслідувати приклад Ноя, виконувати свій обов’язок усім серцем і зробити розраду Божого серця своєю особистою відповідальністю, хоч би з якими труднощами я стикалася.

Через місяць лідер вирішив, що я знову маю взятися за полив новонавернених. Я була вдячна та твердо вирішила, що цього разу неодмінно виконуватиму свій обов’язок належним чином і перестану діяти на основі розбещених характерів. Побоюючись, що повернуся до старих звичок, я часто молилася Богові, просячи Його спрямовувати мене та проникливо спостерігати за мною, а також постійно нагадувала собі про необхідність старанно ставитися до свого обов’язку. Відтоді на кожному зібранні з новонаверненими я терпляче бесідувала з ними про їхні проблеми та труднощі, допомагаючи їм зрозуміти істину й позбавляючи їх релігійних уявлень. У тих рідкісних випадках, коли неодноразові бесіди не давали результату, я думала над тим, що ще я можу сказати, аби вони зрозуміли. Поступово моя робота почала приносити результати, що дало мені відчуття спокою й миру.

Моє відсторонення допомогло мені краще зрозуміти власну сатанинську природу та змінило моє ставлення до виконання свого обов’язку. Я чітко побачила, що наслідком недбалого ставлення до обов’язку та небажання прагнути істини є загибель і знищення, і в моєму серці оселився певний страх перед Ним. Усе це сталося завдяки Божому просвітленню й настановам. Дякувати Богу!