То́бі, Південна Корея

Кілька місяців тому лідер доручив брату Коннору та мені відповідати за роботу з поливу. Невдовзі я помітив, що він майже не ніс ноші у своїй роботі. Він не поспішав бесідувати й допомагати братам і сестрам вирішувати їхні проблеми, та й під час обговорення роботи був не дуже активним. Дізнавшись про це, лідер сказав мені, що Коннор ставиться до роботи недбало й безвідповідально, і що я маю з ним побесідувати. Я подумав: може, він просто зайнятий, тому робота й затрималася. Менше з тим; не схоже, щоб він узагалі нічого не робив. Не варто вимагати від нього забагато. Я сам піду й через бесіду вирішу ті проблеми, з якими він ще не розібрався. Тож я не став перевіряти, як ідуть його справи з його роботою. Згодом, перед зібранням для кількох братів і сестер, я нагадав Коннору, щоб він заздалегідь дізнався про їхні проблеми та труднощі. Так він міг би знайти відповідні Божі слова для бесіди, щоб розв’язати їх і зробити зібрання ефективнішим. Пізніше я запитав у декого з них, чи цікавився Коннор їхнім станом і труднощами, і всі відповіли, що ні. Я подумав, що він поводиться вкрай безвідповідально. У інших було багато труднощів і недоліків у виконанні обов’язків. Їм потрібно було більше зібрань для допомоги та бесіди, а він ставився до цього несерйозно. Це була справжня недбалість! Я подумав: «Цього разу я маю вказати на його проблему». Але потім завагався: а що, як він цього не прийме? Якщо скаже, що я надто суворий, і почне ставитися до мене упереджено? Хіба я не здаватимуся надто жорстким, надто бездушним до інших? До того ж, Коннор молодий, тому неминуче потакатиме своїй плоті. Іноді я й сам був недбалим і потакав своїй плоті, тому не варто бути занадто вимогливим до нього. Я й сам упораюся. Хіба ж не кажуть: «Будь суворим до себе й поблажливим до інших»? Нічого страшного, якщо в мене додасться роботи; треба просто трохи менше відпочивати. Тож я так і не побесідував із Коннором і не вказав на його проблему. Так само я діяв і в іншій роботі. Коли я бачив, що хтось погано працює, я не шукав причину й не думав, як це виправити, а просто завжди виявляв поблажливість і терпіння. Іноді я відчував сильну відразу або злився через чиюсь поведінку, але я тримав це в собі. Я думав: «Та нехай – хай роблять, скільки можуть, а решту я візьму на себе». Згодом брати й сестри почали звертатися по допомогу зі своїми проблемами саме до мене. Побачивши, що всі мене так цінують, я більше не почувався скривдженим чи засмученим. Тому весь цей час я вважав, що бути суворим до себе й поблажливим до інших у нашій співпраці та спілкуванні – це ознака хорошої людськості. Я ж не з тих, хто постійно прискіпується й ні з ким не може спрацюватися.

Аж якось я прочитав Божі слова про те, що означає «Будь суворим до себе й терпимим до інших», і поглянув на себе інакше. Всемогутній Бог говорить: «А тепер поспілкуймося про наступний вислів щодо морального поводження – “Будь суворим до себе й терпимим до інших”. Що означає цей вислів? Він означає, що до себе ти мусиш ставити суворі вимоги, а до інших людей бути поблажливим, щоб вони бачили, який ти щедрий і великодушний. Чому ж люди повинні це робити? Для чого? Чи це здійсненно? Чи справді це природне вираження людської сутності? Щоб виконувати цей принцип, треба поставити себе під такий сильний удар! Треба бути вільним від бажань і вимог, наказувати собі менше радіти, трохи більше страждати, платити більшу ціну та більше працювати, щоб іншим не доводилося виснажуватися. А якщо інші ниють, скаржаться чи погано працюють, не слід вимагати від них забагато: хоч більш-менш – то вже добре. Люди вважають, що це ознака шляхетного морального обличчя – але чому Мені це здається фальшивим? Хіба це не фальш? (Фальш.) За нормальних обставин природне вираження людської сутності звичайної людини – це терпимість до себе й суворість до інших. Це факт. Люди можуть бачити проблеми в усіх інших, мовляв: “Ця людина пихата! Та людина погана! Цей егоїст! Той недбалий і поверховий у виконанні свого обов’язку! Ця людина така ледача!” – але про себе вони думають: “Хай я трохи ледачий – це не страшно. У мене добрий духовний рівень. Хоча я й ледачий, але я працюю краще за інших!”. Люди знаходять недоліки в інших і люблять прискіпуватися, але до себе вони терпимі й поступливі, де тільки можливо. Хіба це не природне вираження їхньої людської сутності? (Так і є.) Якщо очікувати від людей, що вони відповідатимуть ідеї про те, щоб бути “суворими до себе й терпимими до інших”, то яким мукам вони мусять себе піддати? Чи справді б вони змогли це витримати? Скільки людей зуміли б так чинити? (Ніхто не зумів би.) А чому? (Люди егоїстичні за своєю природою. Вони діють за принципом “Кожен сам за себе, а невдах під три чорти”.) Справді, людина егоїстична істота: вона народжується егоїстичною та глибоко віддана цій сатанинській філософії “Кожен сам за себе, а невдах під три чорти”. Люди думають, що для них було б катастрофічно та протиприродно не бути егоїстами й не дбати про власні інтереси, коли з ними щось трапляється. Саме в це люди вірять, і саме так вони діють. Якщо чекати від людей, що вони не будуть егоїстами, ставитимуть до себе суворі вимоги та замість того, щоб скористатись іншими у власних інтересах, з власної волі втрачатимуть можливість отримати якусь вигоду, хіба це реалістичні очікування? Якщо чекати від людей, що коли хтось ними скористається, вони радісно скажуть: “Ти користуєшся мною у власних інтересах, але я не здіймаю через це галасу. Я терпима людина, я не стану тебе клясти й не намагатимуся відігратися, а якщо ти ще не достатньо скористався мною, то можеш продовжувати”, – наскільки це реалістичні очікування? Скільки людей змогли б таке зробити? Чи так зазвичай поводиться розбещене людство? Очевидно, що коли таке трапляється, то це аномалія. Чому? Тому що люди з розбещеними характерами, особливо егоїстичні та злобливі, борються за власні інтереси, і їм геть не приноситиме задоволення думати про інших. Отже, коли це явище таки трапляється, воно є аномалією. “Будь суворим до себе й терпимим до інших” – це твердження про моральне поводження вочевидь є лише вимогою, яка не узгоджується ні з фактами, ні з людською сутністю, і цю вимогу до людей висувають суспільні моралісти, які не розуміють людської сутності. Це все одно, що сказати миші, що не можна рити нори, або коту – що не можна ловити мишей. Чи правильно ставити таку вимогу? (Ні. Це суперечить законам людської сутності.) Ця вимога явно не відповідає реальності, і вона геть пуста» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (6)). Коли я вперше прочитав ці Божі слова, я не зрозумів їх до кінця, адже завжди думав, що принцип «Будь суворим до себе й терпимим до інших» – це щось позитивне. Я завжди захоплювався такими людьми й прагнув бути схожим на них. Але, ретельно обміркувавши Божі слова, я відчув, що вони цілком правдиві. Я був абсолютно переконаний у цьому. І я був дійсно вражений, коли прочитав таке: « Люди з розбещеними характерами, особливо егоїстичні та злобливі, борються за власні інтереси, і їм геть не приноситиме задоволення думати про інших. Отже, коли це явище таки трапляється, воно є аномалією. “Будь суворим до себе й терпимим до інших” – це твердження про моральне поводження вочевидь є лише вимогою, яка не узгоджується ні з фактами, ні з людською сутністю, і цю вимогу до людей висувають суспільні моралісти, які не розуміють людської сутності. Це все одно, що сказати миші, що не можна рити нори, або коту – що не можна ловити мишей». Виявилося, що принцип «Будь суворим до себе й терпимим до інших», якого я дотримувався, був непрактичним, суперечив людськості, і досягти його людині просто неможливо. Він не може бути критерієм того, як діяти й жити як людина. Озираючись на свою поведінку, я зрозумів: усе було саме так, як розвінчував Бог. Коли я був суворим до себе і поблажливим до інших, то почувався скривдженим і засмученим, і навіть досягаючи цього стандарту, робив це неохоче – я не відчував радості. Як і у випадку з Коннором: я чудово розумів, що він виконує свій обов’язок абияк, що він лінивий, слизький і безвідповідальний. Я злився й хотів розвінчати його проблеми, щоб він міг швидко все виправити. Але ж я думав про те, що не маю бути надто суворим, що треба бути вимогливим до себе й поблажливим до інших. Тож я відмовлявся від думки поговорити з ним про його проблеми. Мені здавалося, що я можу постраждати трохи більше, заплатити трохи вищу ціну й не вимагати від нього забагато, щоб не здаватися надто нечуйним і прискіпливим. Я відповідав за роботу кількох груп, тож і без того велике навантаження. Необхідність іще й допомагати йому з його робочими питаннями змушувала мене почуватися скривдженим. Я багато на що скаржився, але заради того, щоб бути суворим до себе й поблажливим до інших, і щоб люди думали про мене добре, я просто мовчав і терпів. Таким був мій реальний стан, і саме так я насправді думав. Саме так, як каже Бог: «Людина егоїстична істота: вона народжується егоїстичною та глибоко віддана цій сатанинській філософії “Кожен сам за себе, а невдах під три чорти”. Люди думають, що для них було б катастрофічно та протиприродно не бути егоїстами й не дбати про власні інтереси, коли з ними щось трапляється. Саме в це люди вірять, і саме так вони діють». Людина егоїстична за своєю природою, і я не виняток. Коли я роблю більше за інших, важка праця й труд викликають у мене обурення, і я почуваюся через це скривдженим, засмученим і нещасним. Але чому я все одно йшов проти свого серця, будучи суворим до себе та поблажливим до інших? Який розбещений характер насправді ховається за цим принципом – «Будь суворим до себе й терпимим до інших»? Які наслідки такої поведінки? Із цими запитаннями я постав перед Богом, щоб молитися й шукати.

Одного дня я прочитав уривок із Божих слів: «Як і вислови “Будь суворим до себе й терпимим до інших” й “Не клади до кишені підібрані гроші”, прислів’я “Отримуй задоволення, допомагаючи іншим” – одна з тих вимог, які традиційна культура висуває до морального поводження людей, і воно так само все одно не є ні стандартом, ні нормою оцінювання людської сутності незалежно від того, чи може людина досягти такого морального поводження або практикувати його. Можливо, ти справді здатен бути суворим до себе, терпимим до інших і дотримуєшся особливо високих стандартів. Ти можеш бути бездоганним, завжди думати про інших і виявляти до них увагу, не бути егоїстом і не переслідувати власні інтереси. Ти можеш видаватись особливо великодушним і безкорисливим, мати сильне почуття соціальної відповідальності й суспільної моралі. Твоя шляхетна особистість і якості можуть бути на видноті для твоїх близьких і тих, з ким ти зустрічаєшся та спілкуєшся. Твоя поведінка може ніколи не давати іншим жодних підстав звинувачувати чи критикувати тебе, а натомість викликати в людей бурхливу похвалу, навіть захоплення. Люди можуть вважати тебе справді суворим до себе й терпимим до інших. Однак усе це – не більше ніж зовнішня поведінка. Чи збігаються думки й бажання в глибині твого серця із цією зовнішньою поведінкою, з тими діями, які ти зовні втілюєш у життя? Відповідь – ні, не збігаються. Причина, чому ти можеш так діяти, полягає в тому, що за цим стоїть певний мотив. Який саме мотив? Чи зумів би ти змиритися, якби цей мотив став явним? Точно ні. Це доводить, що цей мотив – щось таке, що не слід згадувати, щось темне й зле. … Можна впевнено сказати, що більшість людей, які вимагають від себе дотримуватися морального принципу “Бути суворим до себе й терпимим до інших”, одержима статусом. У силу своїх розбещених характерів вони не можуть не прагнути престижу серед людей, суспільної значущості та статусу в чужих очах. Усе це пов’язано з їхньою жагою статусу, і вони прагнуть до нього, прикриваючись добрим моральним поводженням. Звідки ж беруться ці їхні прагнення? Вони повністю походять від їхніх розбещених характерів, які виступають рушійною силою цих прагнень. Тож те, чи дотримується людина морального принципу “бути суворим до себе й терпимим до інших” і чи досконало вона це робить, нітрохи не може змінити сутності її людської природи, хай там що. Із цього випливає, що це ніяк не може змінити погляд людини на життя та її систему цінностей, не може скеровувати її ставлення й точку зору щодо всіляких людей, подій і речей. Хіба не так? (Так.) Що більше людина здатна бути суворою до себе й терпимою до інших, що краще вона вміє прикидатися, маскуватися, знаджувати інших доброю поведінкою та приємними словами, то вона підступніша й лихіша за своєю природою. Що більше вона саме така, то глибші її любов і прагнення до статусу та влади. Яким би чудовим, славним і правильним не видавалося її зовнішнє моральне поводження, як би приємно людям не було на нього дивитися, проте невисловлене прагнення, що криється в глибині її серця, а також її природа, сутність і навіть амбіції можуть у будь-який момент вирватися назовні. Тож яким би добрим не було її моральне поводження, воно не може приховати справжню сутність її людської природи, її амбіції й бажання. Воно не може приховати її огидну природу й сутність, які не люблять позитивного, ненавидять істину та які нудить від істини. Як показують ці факти, вислів “Будь суворим до себе й терпимим до інших” не просто абсурдний: він викриває людей того амбітного сорту, що намагається використовувати такі вислови й поведінку, щоб приховати ті свої амбіції й бажання, про які не слід згадувати» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (6)). Із того, що розвінчують Божі слова, я зрозумів: принцип «Будь суворим до себе й терпимим до інших» лише здається проявом розуміння й терпимості, чимось великодушним і шляхетним, але глибоко всередині криється невимовний, темний, злий мотив. Це хизування собою через поверхнево добру поведінку лише для того, щоб здобути захоплення та поклоніння з боку інших, а також мати вищий статус і кращу репутацію серед людей. На позір така людина може здаватися вартою похвали, але насправді вона – лицемір, який удає із себе добру людину. Я подумав про те, як діяв і що виявляв, коли був напарником Коннора. Хоч би яким недбалим і безвідповідальним він був у роботі, я не лише не вказував на це, не бесідував із ним й не обтинав його, а й продовжував ставитися до нього з розумінням і поблажливістю та потурати йому. Хоч би яким зайнятим я був, хоч би як мало мав часу, я йшов і робив усе те, чого Коннор не зробив. Навіть якщо це було важко чи виснажливо, я змушував себе це робити. Насправді така моя поведінка не була проявом великодушності. У мене були приховані мотиви. Я боявся, що зачепилю його самолюбство й образжу його, якщо прямо вкажу на його недоліки, адже мене хвилювало, що він про мене подумає. Хоча я зовсім не хотів виконувати за нього те, що він не зробив, я просто щоразу змушував себе до цього, щоб справити гарне враження, показати всім свою щедрість і здобути їхнє захоплення. У результаті я ставав дедалі більш слизьким і лукавим. Я здавався людиною з розумінням, але за цим стояли мої власні неправильні мотиви. Моя поведінка створювала хибне враження, я обманював людей і дурив їх. У той момент я здобув певне розпізнання щодо сутності принципу «Будь суворим до себе й терпимим до інших». Я відчув огиду до ницих мотивів, прихованих у моєму серці. Я також був дуже вдячний Богові. Якби Він не розвінчав сутність цієї частини традиційної культури, я б і далі перебував в омані, вважаючи, що дотримуватися принципу «Будь суворим до себе й терпимим до інших» означає бути людиною з хорошою людськістю. Нарешті я зрозумів, що це облуда, яку сатана використовує, щоб вводити людей в оману й розбещувати їх. Це зовсім не істина й не стандарт чи критерій для оцінки людськості.

Пізніше я прочитав два уривки з Божих слів: «Якими б стандартизованими не були так звані вимоги та вислови людства щодо моральних якостей людей, наскільки б вони не відповідали смакам, світогляду, бажанням і навіть інтересам мас, вони – не істина. Ти маєш це розуміти. А раз вони не є істиною, поспіши заперечити їх і відмовитися від них. Також потрібно розібрати їхню сутність і наслідки, до яких призводить те, що люди живуть за цими вимогами й висловами. Чи справді такі вимоги й вислови можуть викликати в тобі справжнє покаяння? Чи справді вони можуть допомогти тобі пізнати себе? Чи справді вони можуть спонукати тебе втілювати в життя людську подобу? Вони нічого цього не можуть. Вони лише зроблять тебе лицемірним і самовдоволеним. Вони зроблять тебе хитрішим і лихішим. Деякі люди кажуть: “Раніше, коли ми дотримувалися цих аспектів традиційної культури, то відчували, що ми добрі люди. Коли інші бачили, як ми поводилися, то теж вважали нас добрими людьми. Але насправді в глибині душі ми знаємо, на яке зло ми здатні. Жменька добрих справ лише маскує це. Але якщо ми відмовимося від доброї поведінки, якої від нас вимагає традиційна культура, що ж нам робити натомість? Яка поведінка та прояви принесуть Богові славу?”. Що ви думаєте про це запитання? Чи такі люди досі не знають, які істини слід практикувати віруючим у Бога? Бог висловив так багато істин, і є так багато істин, які людям слід практикувати. То навіщо ж відмовлятися практикувати істину й уперто продовжувати лицемірити та вдавати із себе добрих людей? Навіщо ти прикидаєшся?» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (5)). «Словом, хоча ми перерахували ці вислови з традиційної культури про моральну поведінку, Моя ціль – не просто повідомити вам, що вони є уявленнями й фантазіями людей та походять від сатани, та й годі. Моя ціль полягає в тому, щоб ви чітко зрозуміли, що сутність цих речей фальшива, завуальована й оманлива. Навіть якщо люди поводяться відповідно до цих висловів, це аж ніяк не означає, що вони втілюють у життя нормальну людську сутність. Натомість вони вдаються до цієї фальшивої поведінки, щоб приховувати свої наміри та цілі, а також свої розбещені характери, свою природу й сутність. Як наслідок, люди дедалі краще прикидаються й обманюють інших, що, у свою чергу, призводить до того, що вони стають дедалі розбещенішими й лихішими. Моральні стандарти традиційної культури, за які чіпляється розбещена людська сутність, несумісні з істинами, які висловлює Бог, і не узгоджуються та не мають ніякого зв’язку із жодним зі слів, яким Бог навчає людей. Якщо ти досі чіпляєшся за аспекти традиційної культури, значить, тебе тяжко отруєно та введено в глибоку оману. Якщо є якесь питання, у якому ти чіпляєшся за традиційну культуру та дотримуєшся її принципів і поглядів, то в цьому питанні ти бунтуєш проти Бога, ідеш проти Нього та всупереч істині. Якщо ти чіпляєшся за будь-яке із цих тверджень про моральну поведінку, вважаєш своїм зобов’язанням його дотримуватися та ставишся до нього як до критерію чи основи для того, як ти дивишся на людей або речі, то тут ти помилився, і якщо ти певною мірою судиш людей або шкодиш їм, то ти скоїв гріх. Якщо ти вперто оцінюєш усіх за моральними стандартами традиційної культури, то кількість людей, яких ти засудив і скривдив, множитиметься, і ти неодмінно засудиш Бога та вчиниш Йому опір, і тоді ти станеш запеклим грішником» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (5)). Розмірковування над Божими словами принесло мені ще більше ясності. Коли ми помічаємо, що хтось виконує роботу недбало, хитро чи безвідповідально, ми повинні вказати їм на це або обітнути їх, щоб вони побачили природу та наслідки своєї недбалості й вчасно все виправили. Саме так має чинити людина з хорошою людськістю. Але щоб зберегти свій імідж і статус, я був поблажливим і поступливим, замовчуючи проблеми, які бачив. У результаті Коннор не усвідомлював свого розбещеного характеру й продовжував бути недбалим і безвідповідальним у виконанні свого обов’язку. Це шкодить життю-входженню братів і сестер – це переступ. Я не виявляв до нього ані найменшої турботи чи розуміння, навпаки, я шкодив йому. Я побачив, що насправді зовсім не був доброю людиною. Я не лише шкодив братам і сестрам, а й затримував роботу церкви та впливав на неї. У той момент я по-справжньому усвідомив, що принцип «Будь суворим до себе й терпимим до інших» – це не істина, це не той критерій, за яким люди повинні жити як людина, а єресь і облуда, якими сатана користується, щоб вводити людей в оману, збивати їх зі шляху та розбещувати. Я більше не міг дозволяти сатані дурити мене. Я повинен робити те, чого вимагає Бог, використовуючи Божі слова як свою основу, а істину – як критерій для своїх поглядів на людей і речі, а також для свого життя по-людськи та вчинків. Після цього, помічаючи проблеми у роботі Коннора, я більше не виявляв поблажливості й не потурав йому. Я вказував на них, щоб він міг їх усвідомити і змінитися.

Невдовзі мені доручили іншу ділянку роботи – вирішення питань, що стосувалися справ загального характеру. Під час перевірки я помітив, що один брат несерйозно ставиться до свого обов’язку й робить усе абияк. Мені хотілося просто самому виправити його помилки й покінчити із цим, аби не вказувати на них і не ставити його в незручне становище. Аж раптом я зрозумів, що ці думки виникають у мене через бажання захистити власні інтереси та створити гарний імідж в очах інших. Я не хотів указувати на його проблему, бо боявся його образити. Який ниций мотив! Я згадав Божі слова: «У той самий час, правильно виконуючи свій обов’язок, ти повинен також пересвідчитися, що не робиш нічого такого, що не приносить користі для входження в життя Божих обраних, і не говориш нічого, що є некорисним для братів і сестер. Принаймні, ти не повинен робити нічого такого, що суперечить твоїй совісті, і абсолютно не повинен робити нічого ганебного. Зокрема те, що є бунтом проти Бога або опором Йому, ти абсолютно не повинен робити, і не повинен робити нічого такого, що заважає роботі або життю церкви. Будь справедливим і шляхетним у всьому, що робиш, та пересвідчись, що кожна твоя дія може бути представлена перед Богом» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Які в тебе стосунки з Богом?). Божі слова чітко показали мені, за яким принципом потрібно діяти. Що б я не робив, це має приносити користь життю-входженню братів і сестер і бути повчальним. Я також повинен приймати проникливе Боже спостереження. Побачивши, що цей брат ставиться до свого обов’язку недбало, я повинен був указати йому на це, щоб він побачив свою проблему й швидко змінився. Це пішло б на користь і його життю-входженню, і роботі церкви. Якби я нічого не сказав, а просто мовчки допоміг йому все зробити, він би не побачив своїх помилок і не досяг би прогресу у виконанні обов’язку. З такими думками я відкрито сказав про проблеми, які помітив у його роботі. Вислухавши мене, він захотів змінитися. Попрактикувавши це, я відчув на душі справжню легкість і спокій. Дякувати Всемогутньому Богу!