Ї Фань (Південна Корея)

Раніше я займалася дизайном у церкві. З часом, після того, як я створила безліч дизайнів та зображень, мої навички значно покращилися та мене обрали керівницею групи. Я подумала: «Те, що мене обрали керівницею групи, означає, що в мене є певні навички та таланти у моїй роботі, що я краща за інших братів і сестер і можу взяти на себе цю роботу. Я повинна плекати цей обов’язок, старанно працювати, шукати принципи істини та робити все, що в моїх силах. Я не можу робити помилки, які заважають роботі церкви. Я маю показати всім, що здатна бути керівницею команди».

Якось до мене підійшов керівник церкви й сказав: «Церкві потрібне фонове зображення для одного з наших відеогімнів. Це буде складніше, ніж у попередніх випадках. Оскільки всі інші зараз зайняті роботою над різними дизайнами, і наша робота сповільниться, якщо хтось інший цим займеться, ми хотіли б, щоб ти попрацювала над цим фоном. Як гадаєш, ти зможеш це зробити?» Почувши таке від свого керівника, я подумала: «Я ніколи раніше не працювала з таким складним фоном, Я не впевнена, що зможу гарантувати добрі результати». Але потім я подумала: «Керівники, брати й сестри приділятимуть увагу цьому проекту… Я виконую цей обов’язок вже понад два роки, добре виконувала свою частину складних робот і завдань та здобула чимало гарних навичок. Так, я вперше займатимуся таким складним фоном, і якісь непередбачені труднощі обов’язково виникнуть, але якщо я не зможу впоратися навіть із таким завданням, що всі інші про мене подумають? Якщо я не впораюсь, чи не подумають вони, що я бездарний працівник, який не досяг ніяких успіхів? Інші брати й сестри зараз працюють над своїми проектами, і якщо зараз доведеться призначити когось ще для роботи зі мною, всі обов’язково подумають, що я не здатна впоратися із серйозними завданнями, що я ненадійна та не здатна до керівництва. Я не можу цього допустити! Я маю будь-що взятися за цей проект. Я просто навчуся тому, чого не знаю, щоб зробити все правильно, і покажу всім, що можу впоратися зі складними обов’язками». Прийнявши рішення, я впевнено відповіла: «Я можу це зробити без проблем. Цей фон просто трохи складніший за інші, і вимагає додаткових зусиль. Доклавши їх, я зможу гарантувати гарну якість». Побачивши мою впевненість, керівник кивнув: «Цей фон потрібно зробити в стислий термін, і дизайн повинен відображати сенс та почуття, закладені у гімні. Якщо в тебе виникнуть якісь проблеми під час його розробки, негайно зв’яжися зі мною». Мій куратор також сказав: «Якщо насправді в тебе не виходитиме, просто дай нам знати, і ми призначимо когось тобі на допомогу». Я згідно кивнула, відчуваючи одночасно хвилювання та занепокоєння. Я була схвильована тим, що працюватиму над таким важливим дизайном, який принесе мені повагу, якщо я зроблю все добре, але також непокоїлася, чи зможу впоратися з таким складним завданням. Я не була впевнена, чи зможу забезпечити якість, якої вони вимагали! Але, попри все, я не могла підвести всіх. Я повинна була почати вивчення питання прямо зараз, пробуючи щось по ходу справи, щоб максимально використати цю рідкісну можливість. Я доведу це завдання до кінця, незважаючи на його складність.

Під час роботи мені здавалося, що час летить непомітно, і я стикалася з різними проблемами. Я відчувала, що тиск стає дедалі сильнішим. Керівник та куратор часто запитували про хід роботи та про те, чи є в мене проблеми. Я страшенно нервувала й просто казала їм, що «все йде добре», хоча насправді мене трусило – проект все ще потребував серйозних проривів та покращень. Насправді я й гадки не мала, яким буде кінцевий результат. Якби в мене не вийшло, всі побачили б мій справжній рівень майстерності та сказали б, що я не придатна для роботи й просто хизувалася. Я думала, що коли пообіцяла зробити це, я скоріше помру, ніж відмовлюся від свого слова, тому мені просто довелося стиснути зуби та розбиратися у всьому на ходу. Я все ще не розробила концепцію, тому мозковий штурм зайняв якийсь час. Якось до нас у студію прийшов керівник і дивився, як я працюю, тому я спеціально перейшла до легшої частини й швидко її оформила, щоб створити враження, що тримаю все під контролем. Однак насправді я так нервувала, що в мене спітніли долоні. Як тільки керівник пішов, я знову повернулася до складнішої частини й почала ламати голову. Я не хотіла визнавати наявність проблеми, побоюючись, що керівник засумнівається в моїх здібностях. Я думала, що, оскільки я вже зробила таку велику заяву, буде незручно відмовлятися від неї. Мені просто довелося стиснути зуби й розбиратися по ходу справи, але я просувалась повільно й почувала себе емоційно виснаженою. В останню ніч я не спала допізна, закінчуючи дизайн. Мої керівник та куратор подивилися та сказали, що все виглядає добре, але потрібні деякі доопрацювання. Однак я не відчувала жодної радості від того, що виконала свій обов’язок… Я почувалася пригніченою та не могла підняти собі настрій.

Пізніше, під час молитви, я прочитала уривок зі слова Божого: «Якщо ти живеш із частим відчуттям звинувачення в серці, відчуваєш неспокій, не маєш миру чи радості, і якщо ти часто стурбований і засмучений через усілякі речі, про що це свідчить? Лише про те, що ти не практикуєш істину й що ти не є непохитним у своєму свідченні для Бога. Коли ти живеш серед сатанинських характерів, ти дієш за власною волею, не любиш практикувати істину й навіть зраджуєш істину, вдаючись до будь-яких засобів для досягнення своїх цілей. Ти захищаєш лише власне марнославство, гордість, репутацію, статус та інтереси. Хіба це не означає бути егоїстичним і ницим? Коли ти завжди живеш для себе й заради власних інтересів, життя стає надзвичайно болісним. У тебе так багато егоїстичних бажань, тягарів, пут, побоювань і прикрощів; у тобі немає ні найменшого миру чи радості. Життя заради розбещеної плоті – це не що інше, як надзвичайні страждання» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Життя-входження починається з виконання обов’язку). Розмірковуючи про слово Боже, я зрозуміла, що причиною того, що я продовжувала почуватися спустошеною та пригніченою після завершення дизайну, полягала в тому, що я занадто прагнула статусу. Щоб приховати свої недоліки для виконання обов’язку, я вдавала, намагаючись створити про себе хибне враження у оточуючих. Пізніше я натрапила ще на один уривок зі слова Божого, який допоміг мені краще зрозуміти свій розбещений характер. Всемогутній Бог говорить: «Люди за своєю суттю є створеними істотами. Чи можуть створені істоти досягти всемогутності? Чи можуть вони досягти досконалості та бездоганності? Чи можуть вони досягти майстерності в усьому, зрозуміти все, бачити все чітко й бути на все здатними? Ні, не можуть. Однак у людях є розбещений характер, фатальна слабкість: щойно люди опановують якусь навичку чи професію, то починають думати, що вони здібні, що мають статус і цінність, що вони професіонали. Якою б не була їхня справжня міра, усі вони хочуть подати себе як якусь відому чи виняткову особу, стати дещо відомою фігурою та змусити інших думати, що вони досконалі й бездоганні, без жодної вади; вони бажають, щоб інші люди бачили їх як якусь здібну, могутню, виняткову або відому й величну особу з грандіозним і вражаючим іміджем, здатністю робити будь-що і для якої немає нічого неможливого. Людям здається, що коли вони звернуться по допомогу до інших, то виглядатимуть нездібними й неповноцінними, а інші дивитимуться на них зверхньо. Тому люди постійно хочуть щось із себе вдавати. У декого просиш щось зробити, і він каже, що вміє, а насправді не вміє цього робити. Потім він потайки шукає, як це зробити, і пробує навчитися, але після кількох днів навчання так і не розуміє, як виконувати це завдання. Коли в нього питаєш, як просувається робота, така людина відповідає: “Скоро все буде готово!”. Але в глибині душі вона думає: “Завдання ще не зроблено, я не знаю й уявлення не маю, що робити! Мені не можна випускати кота з мішка, я мушу й надалі вдавати, ніби знаю, що роблю; не можна дати людям побачити мої недоліки й невігластво, не можна, щоб вони почали дивитися на мене зверхньо!”. Що це за проблема? Це справжнє пекло спроб зберегти обличчя за будь-яку ціну. Що це за характер? Пиха таких людей не має меж, вони втратили всякий розум. Вони не хочуть бути такими, як усі, – звичайними людьми, нормальними людьми, – а хочуть бути надлюдьми, винятковими особами, якимись крутеликами. Це така величезна проблема! Що ж до слабкостей, недоліків, невігластва, дурості, браку розуміння в межах нормальної людської сутності, то вони все це загорнуть, не дадуть іншим людям нічого побачити й маскуватимуться далі. … Що ви скажете – хіба такі люди не живуть, витаючи в хмарах? Хіба вони не марять? Вони не знають, хто вони самі, і не знають, як жити нормальною людською сутністю. Вони жодного разу не діяли як практичні люди. Якщо ти проводиш свої дні, витаючи в хмарах і роблячи справи абияк, без зв’язку з реальністю, постійно живучи за власною уявою, то це біда. Шлях у житті, який ти обираєш, неправильний» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. П’ять умов, які необхідно виконати, щоб стати на правильний шлях віри в Бога). Боже слово висвітлило мій нинішній стан. Я думала, що якщо я пропрацювала деякий час у сфері дизайну, отримала деякі навички й була обрана керівницею групи, то я є здібною й напрочуд талановитою. Оскільки я думала про себе так, я звертала особливу увагу на те, що думають про мене інші, побоюючись, що вони помітять мої недоліки й скажуть, що я не придатна для цієї роботи. Зокрема у випадку з цим фоновим зображенням, раніше я не робила нічого настільки складного й не була впевнена, що в мене вийде, але щоб підтримати свою репутацію та статус і завоювати довіру своїх куратора та керівника, я вдавала, що все під контролем. Коли виникли проблеми й справа не просувалася, я не просила про допомогу, а намагалася впоратися самотужки. Коли керівник запитував про хід роботи або якісь труднощі, я не розповідала йому про свої проблеми, незважаючи на те, що була повністю розгублена, а натомість воліла брехати й обманювати його, і навіть вдавала висококваліфікованого співробітника, щоб змусити його думати, що я можу виконати цю роботу. Я постійно прикидалася, щоб приховати власну неспроможність. Я весь час удавала з себе талановиту працівницю, щоб інші думали, що я все можу та все знаю. Я зрозуміла, що була неймовірно пихатою й зарозумілою. У слові Божому сказано: «Люди за своєю суттю є створеними істотами. Чи можуть створені істоти досягти всемогутності? Чи можуть вони досягти досконалості та бездоганності? Чи можуть вони досягти майстерності в усьому, зрозуміти все, бачити все чітко й бути на все здатними? Ні, не можуть». Дійсно, як може розбещена людина бути досконалою і всемогутньою? Це нормально, коли ти щось не розумієш або не здатний робити деякі речі у своєму обов’язку, але я не мала такого відношення до своїх недоліків. Натомість я вперто вдавала з себе талановитого працівника. Я не хотіла, щоб мене вважали звичайною створеною істотою. Я прагнула бути досконалою та бездоганною. Я була така зарозуміла, що зовсім втратила розум. Оскільки я постійно прикидалася під час виконання свого обов’язку, турбуючись, що інші побачать мене справжню, і не просила про допомогу, коли чогось не розуміла, робота просувалася повільно, хоча її потрібно було виконати швидко, а я почувала себе емоційно виснаженою. Я зрозуміла, що з мого боку було безглуздо прагнути бездоганності. Я завжди приховувала свої недоліки, не маючи мужності визнати їх. У результаті я не тільки почувалася втомленою та нещирою у своєму обов’язку, але й затримувала роботу церкви. Усвідомивши це, я помолилася Богові: «О Боже! Дякую Тобі за Твоє просвітління та керівництво, які допомогли мені побачити, наскільки жалюгідною була моя скритність. Я готова виправити свої помилкові погляди на прагнення у майбутній практичній роботі, правильно ставитися до своїх недоліків, питати, коли не розумію, утримуватися від скритності та виконувати свій обов’язок практично та чесно».

Пізніше я прочитала ще деякі слова Божі: «Хоч би з якими проблемами ти стикався, ти мусиш шукати істину, щоб розв’язати їх; тобі категорично не можна маскуватися або створювати хибне враження для інших. Чи йдеться про те, чого тобі бракує, про твої недосконалості, твої вади, чи твої розбещені характери, ти мусиш відкриватися й бесідувати про всі ці речі. Не приховуй їх. Навчитися відкриватися – це перший крок до життя-входження, і це перша перешкода, яку найважче подолати. Щойно ти подолаєш цю перешкоду, буде легко увійти в істину. Коли ти зробиш цей крок, що це означатиме? Це означатиме, що ти відкриваєш своє серце, і оголюєш та відкриваєш кожну частину себе – чи то хорошу, чи погану, позитивну чи негативну – і проливаєш на неї світло, щоб інші люди бачили й щоб Бог бачив, нічого не ховаючи й не приховуючи від Бога, не застосовуючи жодних маскувань, лукавства чи обману щодо Бога, і будучи так само відвертим з іншими людьми. У такий спосіб ти житимеш у світлі; не тільки Бог проникливо спостерігатиме за тобою, але й інші люди також побачать, що у твоїх діях є принципи та прозорість. Тобі не потрібно використовувати жодні методи, щоб захистити свої репутацію, імідж і статус, і тобі не потрібно вдаватися до приховування чи покривання своїх помилок. Тобі не потрібно докладати цих марних зусиль. Якщо ти зможеш відпустити ці речі, твоє життя стане дуже легким, вільним від сковування й болю, і ти повністю житимеш у світлі» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Частина третя). Я зрозуміла, що якщо я хотіла добре виконати свій обов’язок і отримати схвалення Бога, моїм головним завданням був пошук істини. Який би розбещений характер я не виявляла, та які б у мене не виникали проблеми під час виконання обов’язку, я мала відкритися Богу в молитві, щоб шукати керівництва, позбутися свого прагнення до репутації та статусу, спілкуватися з братами та сестрами, утримуватися від скритності та вдавання, дозволити всім побачити мене справжню, робити тільки те, що можу й відкрито казати про те, чого не можу, і шукати істину разом із іншими. Тоді виконання мого обов’язку було б менш стомлюючим і стримуючим, воно приносило б радість. Усвідомивши це, я відверто поспілкувалася зі своїми братами й сестрами, розповіла про свої думки щодо всього процесу дизайну та озвучила проблеми, з якими зіткнулася, для обговорення з ними. Брати й сестри навчили мене деяких нових методів та запропонували кілька нових ідей. Після цього робота над фоном пройшла дуже гладко. Пізніше деякі брати й сестри сказали мені: «Твій фон виглядає набагато краще, ніж попередні. Чи не могла б ти колись поділитися з нами своїм досвідом і розповісти, чого навчилася?» Я була дуже щаслива, почувши це, і відчула, що виконала свій обов’язок у практичний спосіб. Згадуючи свій досвід створення фону, я зрозуміла, що немає нічого поганого в тому, щоб мати недоліки, і немає нічого поганого в тому, що інші знають про них. Здатність відкриватися та шукати істину, відкидаючи неправильні наміри та бажання – ось що найголовніше. Працюючи таким чином, можна почуватися спокійно та невимушено.

Поступово я навчилася створювати якісні дизайни для складних проектів і створювала більше готових зображень, ніж інші брати й сестри. Вони завжди зверталися до мене за порадою з концепції дизайну та інших технічних питань. Спочатку я просто розповідала їм, що знала, але в міру того, як дедалі більше людей зверталися до мене з питаннями, я підсвідомо почала думати: «Здається, тепер усі визнають мої таланти. Інакше навіщо б вони просили в мене поради?» Сама того не помічаючи, я почала по-справжньому насолоджуватися цим почуттям і була цілком задоволена собою. Але потім сталося щось справді несподіване. На одному з фонових зображень, які я створила для гімну, мій керівник помітив проблему, що порушувала принципи, і покликав мене поговорити про це. Він сказав, що зображення потрібно відредагувати того ж дня, інакше робота затримається, і запитав, чи можу я відредагувати самостійно, чи мені потрібна допомога. Я подумала про себе: «Я розробила це зображення, тому, якщо я передам його комусь іншому, чи не виникне враження, що мої навички недостатні? Хіба люди не подумають, що я багато говорю, але не можу впоратись сама, коли це важливо? Так не має бути! Я не можу здатися зараз. Якщо я зможу вирішити цю проблему самотужки, всі знатимуть, що я здатна виконувати свою роботу, що я гідна довіри та розвинення». Зрозумівши це, я сказала керівнику, що виправлю все сама відповідно до принципів. При редагуванні я ніяк не могла вигадати хорошу концепцію для однієї з частин зображення. Час спливав, а я ніяк не могла впоратися з цією концепцією. Я відчувала сильний стрес, просто бажаючи зробити це якнайшвидше, але як я не переробляла дизайн, нічого не виходило. Я сиділа над цією концепцією до 5-ї ранку, але так і не змогла нічого винайти. Тільки тоді я почала питати себе, чому в мене виникла ця проблема? Раптом я зрозуміла, що причина, через яку мій дизайн порушив принципи, полягала в тому, що був якийсь аспект принципів, якого я не розуміла. Необхідність зробити це редагування вже затримала роботу. Я навіть не була впевнена, що моє редагування виправить ситуацію, а це зображення було потрібне терміново, тому я розуміла, що маю попросити про допомогу. Але щоб зберегти свій статус і репутацію та приховати свої недоліки, я просто намагалася впоратися з цим самотужки. Хіба я не затримувала роботу церкви? Усвідомивши це, я відчула себе неймовірно винною і негайно помолилася Богу про покаяння: «О Боже! Я потрапила у пастку свого розбещеного характеру. Щойно в мене виникає проблема, я вдаю, що все гаразд, щоб інші поважали мене. Я не можу прийняти свої недоліки належним чином. Який стомливий спосіб виконувати свій обов’язок! О Боже, будь ласка, скеруй мене, щоб я усвідомила свою розбещеність і відмовилася від марнославства, щоб я могла практикувати за Твоїм словом». Після молитви я подумала про таке слово Боже: «Ти постійно прагнеш величі, шляхетності, статусу; ти постійно прагнеш вивищення над іншими. Що відчуває Бог, коли це бачить? Він цим гидує, і Він віддалиться від тебе. Що більше ти прагнеш до величі та шляхетності, намагаючись бути кращим за інших, піднятися над натовпом, стати винятковим і видатним, то більшу відразу Бог відчуває до тебе. Якщо ти не розмірковуєш над собою і не каєшся, то Бог гидуватиме тобою й відкине тебе. Тобі в жодному разі не можна бути тим, до кого Бог відчуває відразу; ти мусиш бути людиною, яку Бог любить. Отже, як можеш ти стати людиною, яку Бог любить? Слухняно приймай істину, займи належне тобі місце як створена істота, дій на основі Божих слів, твердо стоячи на землі, належно виконуй свій обов’язок, будь чесною людиною та живи людською подобою. Цього достатньо, і це задовольнить Бога. Людям категорично не можна плекати амбіції чи пусті мрії, їм не можна прагнути до слави, вигоди та статусу або намагатися піднятися над натовпом. Тим паче їм не можна прагнути бути надлюдиною чи великою постаттю, бути кращими за інших і домагатися, щоб інші їх боготворили. Ось чого жадають розбещені люди, і це шлях сатани; Бог не спасає таких людей. Якщо люди невпинно прагнуть до слави, вигоди та статусу й уперто відмовляються каятися, то вони не підлягають відкупленню, і для них є лише один фінал: відсіювання» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Належне виконання обов’язку вимагає гармонійної співпраці). Боже слово точно описувало мій стан: я завжди гналася за репутацією та статусом і жадала захоплення інших. Коли я навчилася створювати більше готових дизайнів, ніж інші, та виконувала складні проекти з гарантованою якістю, я мимоволі стала зарозумілою. Ба більше, коли інші приходили до мене з питаннями, я відчувала глибоке задоволення і насолоджувалася захопленням оточуючих. Коли з одним із моїх зображень виникла проблема, і його надіслали назад, та керівник запропонував, щоб хтось допоміг мені з редагуванням задля економії часу, я не думала про роботу церкви, а турбувалася лише про те, що допомога в редагуванні розкриє мою некомпетентність. Щоб зберегти свою репутацію та статус, і щоб на мене не дивилися зверхньо, я взялася за редагування сама. Зіткнувшись із проблемами, я, замість того, щоб просити допомоги, стискала зуби й ламала голову, затримуючи всю роботу. Зовні здавалося, що я дуже багато працюю, щоб виконати свій обов’язок, а насправді я просто намагалася довести свої таланти, виправляючи зображення, щоб створити в людей враження своєї надійності. Я побачила, що дуже сильно прагну до репутації та статусу. Бог досліджує наші думки. Навіть якби я змогла обдурити інших людей, я не змогла б обдурити Бога, і хай би як я приховувала свої недоліки, якби мій зіпсований характер не змінився і я не здобула істину, то Бог, як і раніше, зневажав би й вигнав мене. Я затримувала роботу церкви в гонитві за репутацією та статусом, і якби я не покаялася перед Богом та не проаналізувала себе, я б і далі тільки обманювала себе та інших, завдаючи собі шкоди. Усвідомивши це, я негайно попросила сестру, яка добре зналася на дизайні, допомогти мені. Ми з нею обговорили, як редагувати зображення, і згодом у мене з’явилася набагато чіткіша концепція. Невдовзі я закінчила редагування.

Згодом я продовжила розмірковувати про те, чому завжди намагалася приховати свої недоліки. Я натрапила на уривок зі слова Божого, який дуже вплинув на мене. Всемогутній Бог говорить: «Хіба це соромно – не вміти чогось робити? Хіба є якась людина, що вміє робити все? У тому, щоб чогось не вміти, немає нічого ганебного. Не забувай, що ти – просто звичайна людина. Ніхто тебе не шанує, ніхто тобі не поклоняється. Звичайна людина – вона і є звичайна людина. Не вмієш чогось – просто так і скажи, що не вмієш. Навіщо намагатися прикидатися? Якщо ти постійно прикидатимешся, люди тобою гидуватимуть. Рано чи пізно ти себе видаси, і тоді ти втратиш достоїнство й гідність. Це характер антихристів – вони завжди вважають себе майстрами на всі руки, тими, хто все може, хто до всього здібний і в усьому компетентний. Хіба це не принесе їм неприємностей? Що б вони зробили, якби мали чесне ставлення? Вони сказали б: “Я ще не дуже добре опанував цю технічну навичку – у мене є тільки трохи досвіду. Я застосував усе, що знаю, але я не розумію цих нових проблем, з якими ми стикнулися. Тому, якщо ми хочемо добре виконувати свій обов’язок, ми мусимо опанувати певні професійні знання. Оволодівши професійними знаннями, ми зможемо виконувати свій обов’язок ефективно. Бог довірив цей обов’язок нам, тож на нас лежить відповідальність виконувати його добре. Нам слід піти опанувати ці професійні знання, виходячи з відповідального ставлення до свого обов’язку”. Це практика істини. Людина з характером антихриста не зробила б так. Якщо людина має хоч трохи розуму, вона скаже: “Це все, що я знаю. Тобі не треба мене шанувати, а мені не треба чванитися – хіба так не буде простіше? Постійно прикидатися – це нестерпно. Якщо ми чогось не знаємо, то можемо разом опанувати це, а далі гармонійно співпрацювати, щоб добре виконувати наш обов’язок. Ми мусимо мати відповідальне ставлення”. Побачивши це, люди подумають: “Ця людина краща за нас; коли вона стикається з проблемою, то не сліпо змушує себе виходити за межі своїх можливостей, не перекладає її на інших і не ухиляється від відповідальності. Натомість вона бере її на себе та підходить до неї із серйозним і відповідальним ставленням. Це хороша людина, яка серйозна та відповідальна в роботі й обов’язку. Вона заслуговує на довіру. Божий дім правильно зробив, що довірив їй це важливе завдання. Бог дійсно проникливо спостерігає за глибинами людських сердець!”. Виконуючи свій обов’язок саме так, людина вдосконалила б свої навички та здобула б загальне схвалення. Звідки береться це схвалення? По-перше, вона підходить до свого обов’язку із серйозним і відповідальним ставленням; по-друге, вона здатна бути чесною людиною та має практичне, старанне ставлення; по-третє, не можна виключати, що вона має наставництво та просвітлення Святого Духа. Така людина має Боже благословення; це те, чого може досягти хтось із совістю й розумом. Хоча в неї є розбещені характери, недоліки, вади та хоча вона багато чого не вміє, вона все одно на правильному шляху практики. Вона не прикидається й не обманює; вона ставиться до свого обов’язку серйозно й відповідально, а до істини – спрагло та побожно. Антихристи так ніколи не зможуть, бо їхній спосіб мислення завжди буде не таким, як у людей, що люблять істину та прагнуть до неї. Чому вони мислять інакше? Тому що в них криється природа сатани; вони живуть за характером сатани та завжди прагнуть до репутації й статусу, постійно бажаючи досягти своєї мети – отримати владу. Вони постійно стараються всілякими засобами плести інтриги та вдаватися до підступів, будь-якими способами вводячи людей в оману, щоб ті поклонялися їм і слідували за ними. Тому, щоб замилити людям очі, вони знаходять усілякі способи прикидатися, хитрувати, брехати й обманювати, щоб інші повірили, що вони в усьому мають рацію, що вони до всього здібні та можуть зробити що завгодно; що вони розумніші за інших, мудріші за інших, розуміють більше за інших; що вони в усьому кращі за інших і в усіх аспектах вищі за інших – навіть що вони вершки будь-якої групи. У них є така потреба; це характер антихристів. Ось вони й учаться вдавати із себе когось, ким вони не є, і звідси витікає кожна із цих різноманітних практик і проявів» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт восьмий. Вони хочуть, щоб інші корилися лише їм, а не істині чи Богу (частина третя)). Антихристи підступні та злі за своєю природою. Немає нічого, чого б вони не зробили, щоб зберегти свій статус та репутацію; вони прикидаються, брешуть і вводять інших в оману. Я подумала про антихриста, вигнаного з нашої церкви: щоб зарекомендувати себе та завоювати захоплення, він не звертався за допомогою, коли стикався з проблемами, і вдавав, що знає більше, ніж насправді, радо затримуючи роботу церкви задля того, щоб зберегти свій статус та імідж. Він говорив тільки про свої успіхи, але не про свої невдачі, неодноразово порушував роботу церкви, але не розкаявся. За це його зрештою було вигнано з церкви. Я порівняла його поведінку зі своєю: я не зосереджувалася на пошуку істини та принципів у своєму обов’язку, не приймала Божого розгляду та не працювала практичним чином, а натомість постійно вдавала, щоб викликати захоплення оточуючих. З моїм дизайном явно були проблеми, але, незважаючи на відсутність чіткого уявлення про те, як його редагувати, я не шукала й нічого не обговорювала зі своїми братами та сестрами, а натомість вирішила виправити зображення самостійно. Я не дбала про роботу церкви, і поки залишалася найменша надія, не хотіла розкривати свої недоліки, ніби затримка роботи церкви не була великою проблемою, а найважливішим було підтримувати свій імідж. Я робила все, щоб приховати те, що загрожувало моєму іміджу та статусу, навіть якщо це було вкрай виснажливо й складно. Я відчувала, що втрата мого так званого «гарного іміджу» буде рівносильна втраті мого життя. Мої дії видавали характер антихриста. Усвідомивши це, я трохи злякалася. Я, можливо, і не творила всякого зла, як антихрист, але завжди прагнула до репутації, статусу та захоплення оточуючих, навіть діючи віроломно та обманюючи інших. Якби я не виправила цей характер, я зрештою була б викрита Богом і вигнана. Тоді я помолилася Богу й покаялася, готова відмовитися від свого марнославства та статусу, щоб практикувати Його слова.

У майбутньому, якщо в мене виникали проблеми з дизайном, з якими я не могла впоратися самотужки, я негайно зв’язувалася з кимось і відкривалася в спілкуванні, шукала й прислухалася до пропозицій інших. Іноді я просила їх попрацювати над дизайном разом зі мною. Якось у мене виникла ще одна проблема із дизайном, і я не могла просунутися у роботі навіть після тривалого обмірковування. Мій керівник запитав про хід роботи, і я хотіла збрехати, але відразу зрозуміла, що знову намагаюся захистити свій статус та репутацію. Тоді мені на думку спало слово Боже: «Якщо ти нічого не приховуєш, якщо ти не надягаєш маску, не прикидаєшся, не фальшивиш, якщо ти відвертий перед братами й сестрами, не приховуєш свої найпотаємніші ідеї й помисли, але натомість дозволяєш іншим бачити твоє чесне ставлення, тоді істина поступово вкоріниться в тобі, вона цвістиме та приноситиме плоди, вона поволі даватиме результати. Якщо твоє серце стає дедалі чеснішим і дедалі більш орієнтованим на Бога, і якщо ти знаєш, що маєш захищати інтереси дому Божого, коли виконуєш свій обов’язок, і ти відчуваєш докори сумління, коли тобі не вдається захистити ці інтереси, тоді це доказ того, що істина діє в тобі й стала твоїм життям» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Частина третя). Слова Божі були глибоко мотивуючими. Я зрозуміла, що мушу припинити вдавати, а маю чесно й спокійно подивитися в обличчя своїм недолікам. Хоч би що про мене думали інші, я мала казати правду й шукати рішення разом із іншими. Того дня було робоче зібрання, і там я відкрито поспілкувалася про свої проблеми та розбещеність. Після цього мені полегшало. Коли я обговорила все це з іншими, вони допомогли мені придумати, як виправити дизайн, і незабаром я завершила редагування. Я була така щаслива! Я відчула, як насправді чудово бути відкритою та чесною! Тільки завдяки Божому спасінню я змогла усвідомити це та досягти трансформації. Слава Богу!