Як ви почуваєтеся після того, як почули твердження та зміст про якості людськості, про які ми бесідували останнім часом? Чи стало вам трохи зрозуміліше, які якості мають люди, які справді володіють людськістю? (Нам стало трохи зрозуміліше, ніж було раніше.) Отже, почувши це, чи дійшли ви якихось висновків щодо того, якими є основні характеристики людей, які володіють якостями людськості? Чи здатні ви побачити, якими є характеристики чиєїсь людськості, на основі деталей і подробиць, про які ми бесідували? (Завдяки нещодавній Божій бесіді я тепер розумію, що люди з якостями людськості володіють совістю й розумом і здатні розпізнавати правильне й неправильне.) Людина, яка володіє якостями совісті й розуму у своїй людськості, розглядає людей і речі, живе як людина й діє на основі своєї совісті й розуму. Її погляди на людей і її принципи життя по-людськи побудовані на цій основі совісті й розуму. Це дуже точно, чи не так? (Так.) Людина, яка не володіє совістю й розумом, має певні характеристики щодо своїх поглядів на людей і своїх принципів для життя по-людськи. Тим часом люди, які справді володіють совістю й розумом, також мають певні характеристики щодо своїх поглядів на людей і своїх принципів життя по-людськи, і всі ці характеристики зовсім не порожні; вони насправді виявляються й проявляються в повсякденному житті людей із совістю й розумом. Хай у яку епоху чи в якому соціальному середовищі живе людина, якщо вона володіє совістю й розумом, то вона житиме деякими якостями людськості. У кожній справі у своєму житті або в більшості справ, що стосуються думок і поглядів та принципів життя по-людськи, вона чітко виявлятиме якості совісті й розуму; це зовсім не щось порожнє. Ще раз перевірте це на людях навколо вас – хіба це не так? (Так.) Коли людина володіє совістю й розумом, у неї будуть прояви порядності й доброти. Оскільки її совість спонукає її та діє на неї, у неї будуть певні межі в тому, як вона живе як людина й діє, і завдяки функції її розуму та стримувальному впливу, який він на неї справляє, – або в межах її розуму – у неї будуть конкретні прояви та конкретне втілення в життя. Отже, щоб визначити, чи володіє людина совістю й розумом, подивіться на її фактичні прояви; подивіться, чи відповідають її звичні погляди, принципи та межі того, як вона розглядає людей і речі, живе як людина й діє, стандартам совісті й розуму, і чи перебуває її найнижча межа в рамках совісті й розуму та під контролем її совісті й розуму. Якщо під час розгляду людей і речей, життя по-людськи та дій совість і розум людини не функціонують, а сама вона не контрольована й не стримана своєю совістю й розумом, то вона часто показуватиме, що йде проти совісті й розуму або що втратила свою совість і розум. У повсякденному житті те, що ця людина проявляє і чим живе, – це просто брак совісті й відсутність розуму. Коли вона стикається зі справами, то виголошує лише спотворені міркування, а її думки й погляди особливо крайні, уперті й ненормальні. Вона не особливо зважає на спосіб свого мовлення, і їй не вдається розрізняти своїх і чужих, коли вона говорить; усе, що вона каже, – безглузде й безтолкове. Її дії також часто виходять за межі розуму, позбавлені принципів, меж і тим паче мудрості, і особливо імпульсивні; вона робить лише дурні й нерозумні речі. Чи то в спілкуванні з іншими, чи то у вирішенні справ, вона ніколи не може знайти правильних принципів або напряму, ще менше в неї якихось принципів чи меж у її житті по-людськи. Вона не знає, як жити як людина; вона не знає, що означає жити як людина або якою людиною їй слід намагатися бути, і вона не знає, що таке справжнє життя або яким шляхом слід іти людям. У її серці немає абсолютно жодної ідеї про ці речі; вона проводить свої дні в тумані, без будь-яких цілей чи будь-якого напряму. Щоразу, коли вона із чимось стикається, вона просто доводить справу до кінця абияк, не здатна винести з неї жодного досвіду чи уроків або знайти якісь правильні шляхи практики. Хоч би скільки вона жила, вона завжди залишається нетямущою й безтолковою. Чи володіють такі люди совістю й розумом? (Ні.) Здається, що вони щодня живуть досить щасливо й легко, поводячись як безтурботні дурні, не переживаючи жодних труднощів. Але коли вони стикаються зі справами, то що більше ці справи стосуються думок, поглядів і принципів життя по-людськи, то більш безтолковими й розгубленими вони стають. Особливо коли вони стикаються зі складними людьми, справами та речами, їм бракує навіть найбазовішої мудрості, розуму й принципів життя по-людськи. Чи то з погляду IQ, чи то з погляду принципів життя по-людськи, такі люди не дотягують до володіння якостями людськості. Живучи в цьому світі, люди стикатимуться з усілякими людьми, справами та речами, а також із великими й дрібними життєвими питаннями. Справжня людина володіє совістю й розумом; коли вона стикається із цими людьми, справами та речами, у неї є принципи, і вона володіє деякими відносно правильними й позитивними думками та поглядами. Крім того, маючи справу із цими людьми, справами та речами, вона виноситиме судження в межах раціональності. Навіть якщо вона не прийняла Божу роботу й не розуміє істини, вона однаково виноситиме судження й вирішуватиме ці справи в межах совісті й розуму. Вона не є нетямущою чи безтолковою, коли стикається із ситуаціями, а радше керується й стримується своєю совістю й розумом, тому в неї будуть базові принципи життя по-людськи для вирішення цих справ. Окрім порядності й доброти, ще однією найочевиднішою характеристикою людей, які володіють якостями совісті й розуму у своїй людськості, є наявність почуття сорому. Раніше Я трохи бесідував про наявність почуття сорому, коли бесідував про прояви порядності й доброти. Окрім того, про що Я бесідував тоді, є ще багато більш конкретного змісту, і саме до нього ми сьогодні перейдемо.

Оскільки людина, яка володіє совістю й розумом, має функціонуючу совість, а також володіє розумом, безсумнівно, вона чітко матиме характеристику наявності почуття сорому в тому, як вона живе як людина. Спершу поговорімо про деякі прояви або вислови щодо наявності почуття сорому, з якими ви стикалися в повсякденному житті. Наприклад, є певні брудні слова, які ти не можеш змусити себе вимовити; сама ідея того, щоб сказати такі речі, здається тобі ніяковою – чи є це наявністю почуття сорому? (Так.) І є деякі речі, які є потворними й нечестивими; їх не можна виносити на загал, і ти не можеш змусити себе їх зробити – чи є це наявністю почуття сорому? Коли ти робиш ганебні речі, то відчуваєш каяття у своєму серці й ненавидиш себе – чи є це наявністю почуття сорому? (Так.) Які ще є прояви? (Люди з почуттям сорому дбають про свою гордість і знають, що треба відчувати сором, коли це необхідно.) Це речі, про які може подумати будь-хто. Як інакше можна сказати «мати почуття сорому»? (Відчувати сором.) Хіба ми не кажемо часто в повсякденному житті: «Невже в тебе немає жодного сорому?». (Так.) Чого переважно стосується наявність почуття сорому? Чи стосується вона гідності й достоїнства? (Так.) Коли людина має почуття сорому, вона особливо дбає про власну гідність і достоїнство. Вона не поступиться своєю гідністю й не використає своє достоїнство в обмін на речі, які люди вважають хорошими, або речі, які вигідні їй самій. У певному сенсі наявність почуття сорому означає захист своєї гідності й достоїнства, навіть якщо це означає жертвування особистими інтересами. Совість людей із почуттям сорому функціонує, коли вони діють, тобто в очах інших вони мають відносно більше гідності й достоїнства. У своїх словах і діях їм нічого приховувати, і вони відкриті й відверті. Вони не роблять ницих і брудних речей, а принципи, яких вони дотримуються, або міркування, які вони висловлюють, можуть витримати прискіпливу увагу людей; інші не критикують їх позаочі й не роблять про них наклепницьких зауважень. Тобто, якщо людина має почуття сорому, її способи й методи ведення справ будуть відносно відкритими й відвертими. Вона не намагається робити нічого сумнівного, і вона не є ницою чи брудною. Межі дій таких людей і способи їхніх дій здебільшого перебувають у рамках совісті й розуму. Принципи й способи, за якими люди з почуттям сорому живуть як люди, і цілі, які вони ставлять для свого життя по-людськи, саме такі. Окрім цих речей, безумовно, люди з почуттям сорому мають деякі конкретні прояви, і живуть деякими конкретними речами, і виявляють їх. Або в деяких справах у них деякі відносно позитивні думки й погляди, і вони живуть як люди й діють під керівництвом цих позитивних думок і поглядів. Наприклад, коли церква обирає лідерів на всіх рівнях, оскільки люди з почуттям сорому мають розбещені характери, вони люблять статус і мають амбіції, як і будь-хто інший; вони також хочуть, щоб інші були про них високої думки, і хочуть мати статус і високий престиж серед людей – у цьому плані вони такі самі, як і всі інші. Однак, спосіб, у який людина з почуттям сорому здобуває статус, полягає не в тому, щоб усіляко намагатися виставити себе напоказ і вихвалятися собою, щоб здобути високу оцінку братів і сестер, або безсоромно змагатися з іншими, використовуючи незвичайні засоби чи нечесні способи для вчинення брудних речей. Радше вона хоче бути обраною лідером на основі своїх реальних здібностей; наприклад, досягнувши певних результатів у професійній сфері завдяки використанню своїх сильних сторін або терпінню труднощів і сплаті ціни – або роблячи речі, які корисні для братів і сестер, завдяки хорошому втіленню в життя своєї людськості, – щоб здобути визнання більшості братів і сестер і в такий спосіб бути обраною лідером. Якщо її не обирають, вона також відчуває всередині певне обурення. Це обурення є нормальним виявом розбещеності й дуже природним проявом розбещеного людства. Але вона здатна ставитися до цієї справи правильно: «Той факт, що люди мене не обрали, показує, що я досі не дотягую. Можливо, у мене досі є недоліки в деяких сферах. Мене не обрали – зараз мені не треба вперто намагатися за це змагатися. Щоб люди мене обрали, я мушу принаймні мати бажані риси з погляду рівня, людськості чи працездатності. Якби мене не обрали через відсутність будь-яких бажаних рис, але я однаково безсоромно наполягав би на тому, щоб бути лідером, це було б так нечесно!». Хоча всередині вона відчуває певне розчарування й смуток після програшу на виборах, вона здатна розмірковувати над собою, і пізнавати себе, і бачити, які в неї є недоліки та відхилення. Потім вона дивиться на те, які сильні сторони насправді має обрана людина, чому брати й сестри обрали цю людину, у яких аспектах вона виконує роботу краще за неї і в чому рівень тієї людини кращий за її власний. Людина з почуттям сорому ставитиметься до цієї справи раціонально; після програшу на виборах вона абсолютно не буде опиратися, скаржитися, судити чи сипати образами. Вона абсолютно не робитиме цих речей. Чому вона не робитиме цих речей? Тому що цей тип людини володіє розумом. Навіть коли вона стикається з деякими невдачами й поразками, то не втрачає свого розуму; вона досі живе в межах розуму. Отже, вона ставитиметься до поточної справи раціонально. Навіть якщо її розбещені характери спонукають її або впливають на неї так, що вона засмучується, стає негативно налаштованою або навіть відчуває певну непокору, оскільки вона володіє розумом, то швидко скоригує своє мислення й стан за короткий проміжок часу, а потім раціонально поставиться до питання поразки на виборах. Вона не змагатиметься за посаду лідера й не використовуватиме підступні засоби чи способи для досягнення своєї мети; вона не робитиме речей, які переходять межі. Тобто в очах інших ця людина така сама, як і інші люди з розбещеними характерами: вона також любить статус і має амбіції та жагу здобути його, але її любов до статусу та її спосіб його здобуття підпадають під сферу, що регулюється якістю наявності почуття сорому в межах її людськості. Вона не використовуватиме незвичні засоби для здобуття статусу й не виставлятиме себе напоказ заради статусу або для задоволення своїх амбіцій та жаги, говорячи безсоромні речі, щоб здобути високу пошану. Вона абсолютно не говоритиме й не робитиме таких речей. Натомість вона тихо докладає зусиль до прагнення до істини й виконання свого обов’язку. Вона більше робить і менше говорить, намагаючись з усіх сил тримати свої амбіції та жагу статусу під контролем. Вона сподівається досягти результатів і працювати краще завдяки власним зусиллям, готуючи для себе достатній духовний зріст, щоб задовольнити умови для служіння лідером або працівником. Вона також сподівається, що її зусилля зможуть побачити й визнати брати й сестри, і що в майбутньому її зможуть обрати лідером. Навіть якщо людина з почуттям сорому має амбіції щодо обрання лідером, вона все ж робить відносно раціональні речі, які перебувають у рамках совісті й розуму. Іншими словами, навіть якщо вона має амбіції розбещеного людства, вона все ж дбає про свою гідність і достоїнство; не втрачаючи своєї гідності й достоїнства, вона робить речі, які вважаються правильними, слушними й відносно позитивними згідно з думками й уявленнями розбещеного людства. Отже, людина з почуттям сорому виявляє це почуття сорому особливо чітко навіть перед лицем статусу й бажання. Навіть якщо вона любить статус і хоче бути лідером, вона все ж дбає про свою гідність і достоїнство, тобто її думки й погляди щодо таких справ, а також її способи й принципи дій є відносно раціональними й позитивними. Передусім вона не вигадує фактів, щоб обманним шляхом здобути довіру людей або їхню високу пошану; крім того, вона не використовує улесливі слова або неправдиву зовнішню видимість, які можуть обманом змусити людей перейнятися до неї симпатією, щоб здобути їхню високу пошану. Навіть якщо вона любить статус і хоче бути обраною лідером, вона не вигадує речей, не вдається до обману й не використовує тактики. Вона вірить, що основний принцип, якого їй слід дотримуватися найбільше, полягає в тому, щоб робити речі практично, старанно докладаючи зусиль, щоб робити все, чого вимагає Бог, і все, що є правильним, прагнучи робити це добре й докладаючи більше зусиль до істини. Вона думає собі: «Якщо я більше розумітиму істину й знатиму, як бесідувати про істину, хіба брати й сестри не оберуть мене лідером?». Вона сподівається здобути визнання завдяки власним зусиллям, практично втілюючи в життя ці прояви совісті й розуму, а не завдяки вигадкам. Кажучи повсякденною мовою, вона хоче здобути визнання, покладаючись на свої реальні здібності, фактичні таланти й практичну роботу, а потім мати можливість бути обраною лідером. Отже, чи думаєш ти, що такі люди володіють почуттям сорому? (Так.) Чи сказали б ви, що це об’єктивна оцінка цього типу людини? (Так.) У чому вона об’єктивна? (Хоча цей тип людини також любить репутацію й статус і має амбіції та жагу, вона все ж може використовувати стандарти совісті, щоб стримувати себе, і дбає про свою гідність і достоїнство. Вона не вдається до удаваності чи обману, щоб здобути високу пошану й довіру людей; радше вона хоче здобути визнання, щиро платячи ціну й докладаючи зусиль. Я вважаю, що, відносно кажучи, у таких людей є певне почуття сорому.) Якщо перед лицем статусу в когось немає навіть проявів совісті й розуму, але люди все ж кажуть, що в нього є почуття сорому, хіба ці слова не порожні й непрактичні? (Так.) Тоді за яких обставин об’єктивно, а не порожньо казати, що в когось є почуття сорому? Це об’єктивно тоді, коли він справді має прояви наявності совісті й розуму, стикаючись зі справами, що передбачає прояв почуття сорому, який є в нормальній людськості. Чи є почуття сорому чимось, чим слід володіти людям із нормальною людськістю? (Так.)

Які прояви має людина з почуттям сорому, коли вона перебуває серед інших людей? Вона вдається до практичних дій. Вона не покладається на такі засоби, як підлабузництво й лестощі, формування угруповань, підбурювання інших, вигадування речей, удаваність, обман, брехня або одні дії перед людьми, а інші – за їхніми спинами, заради здобуття авторитету й статусу, яких вона хоче; натомість вона наполегливо працює. Який тут об’єктивний факт? Він полягає в тому, що, оскільки люди з почуттям сорому мають розбещені характери, вони дуже природно демонструватимуть деякі якості, думки й погляди, а також амбіції та жагу розбещеного людства; це дуже нормально. Але попри наявність також амбіцій і любові до статусу люди з почуттям сорому не використовуватимуть незвичні засоби для здобуття статусу; радше вони хочуть покладатися на свої реальні здібності, щоб вдаватися до практичних дій. Звісно, якщо цей тип людини відповідає стандарту з погляду її рівня, людськості та всіх інших аспектів, то її обрання лідером – це лише питання часу. Але що зрештою відбувається із цими людьми, які мають совість і розум, у соціальній групі або на робочому місці? Їх не тільки не підвищать і не поставлять на важливі посади, а й навіть піддадуть остракізму та гнобленню. Вони не підлабузнюються й не лестять, не запобігають перед лідерами й не дарують їм подарунків, і тим паче не намагаються налагодити добрі стосунки зі своїми колегами. Вони не використовують тактики й не намагаються вдаватися до обману, а також не використовують проникливі філософії світських справ, щоб грати на два боки. Якби ви попросили їх зробити ці речі, вони б завжди почувалися ніяково; вони не могли б змусити себе їх зробити. Якби ви попросили їх підлабузнюватися до лідерів і говорити про них лише хороше, вони не могли б змусити себе це зробити, оскільки не бачать у лідерах нічого хорошого. Якби вони пішли проти того, що відчувають насправді, і виголосили улесливе зауваження на кшталт: «Лідери щодня розв’язують міріади питань і зі шкіри лізуть заради нас», вони б почувалися ніяково й пізніше дали б собі ляпас за те, що таке сказали. Вони думають собі: «Ці лідери цілими днями їдять, п’ють і веселяться; вони товсті й рум’яні. Як вони щодня розв’язують міріади питань? Усі вони корумповані чиновники, які не виконують належної роботи, а лише їдять, п’ють, розпутствують і грають в азартні ігри. Усі вони дияволи, які їдять людську плоть і п’ють людську кров!». Усередині вони глибоко ненавидять цих людей і не хочуть іти проти того, що відчувають насправді, і казати їм хоч одне улесливе слово. Вони вважають, що говорити улесливі речі огидно, і нізащо б їх не сказали. Хоча вони були дещо заплямовані суспільними тенденціями й можуть говорити деякі речі, які йдуть усупереч тому, як вони вважають насправді, у них є межа; вони не зайдуть надто далеко й не стануть надмірно улесливими. Якщо вони справді дарують подарунки й просять про послуги, щоб щось було зроблено, то це пояснюється тим, що в них не було іншого вибору. Лише коли їх справді загнали в кут, і в них немає інших варіантів, вони підуть проти того, що відчувають насправді, і зроблять таку річ. Але зробивши, вони про це пошкодують, вважаючи, що втратили своє достоїнство, і їм надто соромно дивитися комусь в очі. Це залишає слід у їхніх серцях, і вони не зможуть змиритися із цією справою до кінця свого життя. Коли люди з почуттям сорому опиняються в певних особливих обставинах, де через почуття безпорадності, життєвий тиск або тиск ззовні в них немає іншого вибору, окрім як робити речі, які призводять до втрати їхньої гідності й достоїнства, це стає джерелом приниження до кінця їхнього життя. Щоразу, коли вони про це думають, вони відчувають жаль і тупий біль у серці, присягаючись ніколи більше такого не робити.

Наявність почуття сорому є очевидною характеристикою серед якостей людськості. Ця характеристика може стримувати людей від учинків, які призводять до втрати їхньої гідності й достоїнства, або допомагати їм робити такі речі рідше. Вона також може захистити людей від переходу меж совісті й розуму та допомогти їм обирати відносно позитивні й правильні речі. Це дуже важливо. Навіть перед лицем статусу, власних інтересів і грошей і навіть заради того, щоб звести кінці з кінцями й вижити, люди з почуттям сорому однаково стримуються своєю совістю й розумом у всьому, що вони роблять, і не перейдуть цих меж. Якщо вони все-таки іноді переходять їх і роблять речі, які суперечать їхній совісті й розуму, змушуючи їх поступатися своїм достоїнством і втрачати гідність, то їхнє почуття сорому стане ще сильнішим, а почуття докору з боку їхньої совісті посилиться. Це пояснюється тим, що, як тільки цей тип людини переходить межі, встановлені її почуттям сорому, або звільняється від контролю й стримування, забезпечених її почуттям сорому, вона почуватиметься ще більш ніяково та винувато й ще більше звинувачуватиме себе у своєму серці. Отже, ти можеш побачити: коли люди, які мають почуття сорому, перебувають у присутності людей зі статусом і становищем, вони здаються дуже ізольованими й невідповідними, навіть створюючи в інших враження, що вони є якимись диваками. Ті, хто абсолютно позбавлений совісті й розуму, чудово ладнають одне з одним, тоді як люди із совістю й розумом почуваються особливо ніяково, коли перебувають із такими людьми. Люди без совісті й розуму не відчувають засмучення у своєму серці, хоч би як сильно їхні слова суперечили фактам, і вони нічого не відчувають, хоч би якими безсоромними були речі, які вони говорять. Натомість, оскільки люди із совістю й розумом мають почуття сорому, вони не тільки не можуть змусити себе говорити ці речі, а й почуваються некомфортно і вважають нестерпним їх чути. Отже, спілкування з людьми, які не мають почуття сорому, є для них своєрідною мукою. Ця мука випливає з їхнього власного почуття сорому, з одного боку, і з того, що вони піддаються остракізму, з іншого. Оскільки їхні принципи життя по-людськи й вирішення справ змушують інших вважати їх дуже своєрідними й дивними, ніби вони повністю відірвані від мирських справ, і їх розглядають як святенників, так люди їх відторгають або тримаються від них подалі. Тому серед невіруючих цей тип людини буде відсунуто на задній план, особливо на робочому місці; за словами невіруючих, таким людям ніде не раді. Усі невіруючі хочуть піднятися кар’єрними сходами, використовуючи всілякі незвичні засоби, вдаючись до будь-яких засобів, необхідних для отримання бажаного. Натомість люди з почуттям сорому завжди хочуть заробляти на життя чесно, розумно й справедливо, покладаючись на свої здібності. Це нікуди їх не приведе в жодній соціальній групі, тому що правила гри в будь-якій такій групі не є справедливими, радше всі дотримуються негласних правил. Ті, хто процвітає й має престиж, уміють жити за цими негласними правилами, тоді як, оскільки люди з почуттям сорому захищають свою гідність і достоїнство, вони ніколи не можуть прийняти ці негласні правила суспільства. Вони не розуміють цих правил, вони їм не подобаються, і тим паче вони відмовляються їх використовувати. Отже, поки в межах груп людей інші можуть отримувати підвищення або високу пошану з боку лідерів, оскільки вони мають почуття сорому, то завжди говорять і діють суворо за правилами, кажучи все, що в них на думці, тому час від часу вони зрештою ображають своїх колег і лідерів, зачіпаючи болючі місця лідерів і кажучи саме ті слова, які лідери найменше хочуть чути. До того часу, коли вони це усвідомлюють, уже надто пізно. І що відбувається зрештою? Хоч би скільки років вони старалися або хоч би як довго вони були на роботі, їх ніколи не підвищують і не ставлять на важливі посади. Чи є життя серед таких людей блаженством чи мукою для тих, хто має совість, розум і почуття сорому? (Мукою.) Коли вони не можуть розгледіти наскрізь це суспільство й це розбещене людство, вони всіляко намагаються інтегруватися в це суспільство й у людей, серед яких вони живуть. Однак, оскільки вони мають совість і розум, вони не можуть змусити себе робити речі, які суперечать їхній гідності й достоїнству. Отже, хоч би як сильно вони старалися, і хоч би скільки зусиль вони докладали чи на скільки жертв ішли, кінцевий результат полягає в тому, що вони ніколи не зможуть інтегруватися в це суспільство або в людей, серед яких живуть; вони завжди невідповідні серед цих людей і навіть не знають чому. Вони кажуть собі: «Це суспільство таке несправедливе. Якщо ти не вмієш використовувати тактику або підлабузнюватися й лестити, завжди бажаючи захистити свою гідність і достоїнство або досягти своїх цілей, ти нічого не досягнеш у жодній групі людей». Це досвід, який люди з почуттям сорому отримують від виживання в суспільстві. Яке почуття в них зрештою залишається? Вони люблять це людське суспільство чи розчаровані ним? (Розчаровані.) Вони можуть бути лише розчарованими. Вони кидаються в суспільство, сповнені надії, відчуваючи, що хороші люди й досі становлять більшість у суспільстві, і що в суспільстві є чесність, справедливість і місце, де люди можуть відстоювати свою правоту. Але після стількох років такої важкої біганини в суспільстві, що вони зрештою отримують для себе? Те, що вони отримують, – це усвідомлення того, що в людському світі не тільки немає чесності чи праведності, а й що він також зловісний. Коли на тебе накидається тигр, ти принаймні можеш спробувати уникнути його, але коли тебе переслідують люди, у тебе навіть не буде можливості спробувати. Це те, з чим вони зрештою йдуть; вони закінчують тим, що зневірюються й розчаровуються в суспільстві та людстві. Вони хочуть наслідувати цих людей, використовуючи тактику, підлабузнюючись і лестячи, зближуючись із лідерами й начальством, даруючи подарунки й налагоджуючи добрі стосунки з людьми, але хоч би як вони старалися, вони ніколи не зможуть навчитися робити ці речі; вони не можуть навіть гладко сказати кілька улесливих слів, а коли намагаються, то зрештою сідають у калюжу й стають посміховиськом. Однак, живучи в цьому суспільстві, вони не мають іншого вибору, окрім як діяти так. Щодня їхня совість обтяжена самозвинуваченням і почуттям неспокою. Вони відчувають, що в їхньому житті немає надії; усе є або стресовим, або болісним, і вони щодня відчувають розчарування. Зіткнення з різними проблемами, які виникають із цим суспільством і цією групою людей, є для них болісним, і цей біль викликає в їхніх серцях величезне почуття неспокою. Хоча вони вчаться говорити деякі безсоромні речі або наслідувати інших у вчинках, які суперечать їхній совісті й розуму, усередині вони відчувають неспокій, а також самодокір і самозвинувачення. Що більш некомфортно вони почуваються всередині, то більше вони ненавидять це суспільство й людство у своєму серці, чи не так? (Так. Вони вважатимуть, що це суспільство несправедливе, і зненавидять його.) Вони ненавидітимуть людство й ненавидітимуть це суспільство. Вони сподіваються на появу чесності й праведності, сподіваючись, що з’явиться хтось, хто зможе обстоювати справедливість і чесність, і що буде місце, де люди зможуть відстоювати свою правоту. Але це лише бажання; вони не можуть бути реалізовані в реальному житті; у суспільстві немає місця, де люди могли б відстоювати свою правоту. Хоча вплив цього суспільства й життя серед різних нечестивих груп людей призводять до того, що вони мимоволі заплямовуються речами, які популяризуються й пропагуються злими тенденціями або які є відносно модними, почуття сорому глибоко в їхніх серцях і їхнє прагнення до справедливості й позитивних речей ніколи не зникають і не змінюються. У своїх серцях вони й досі сподіваються на появу чесності й праведності, щоб їм не доводилося жити як люди в спосіб, що суперечить тому, що вони відчувають насправді, не доводилося зраджувати власну гідність і достоїнство, і не доводилося втрачати своє почуття сорому заради того, щоб заробляти на життя й виживати, живучи й поводячись так безсоромно. Хоча таке довге змішування в суспільстві й серед розбещених людей призвело до того, що вони заплямувалися деякими поганими звичками й адаптувалися до суспільних тенденцій, через що здається, ніби їхня совість і розум були роз’їдені й затьмарені, якщо вони справжні люди, їхня совість і розум ніколи не зникнуть. Оскільки їхня совість і розум не зникнуть, їхнє почуття сорому завжди буде з ними. Просто, перебуваючи в суспільстві так довго, здобувши багато знань і вивчивши багато філософій світських справ, вони перейняли деякі погані звички у своїй людськості й набули деяких речей сатани й дияволів у своєму характері, тому їхня совість і розум відносно занімілі й мляві. Але поки вони є людьми і володіють якостями совісті й розуму у своїй людськості, їхнє почуття сорому завжди буде з ними – такі люди є тими, хто може бути спасенним.

Коли людина володіє совістю й розумом, вона також володіє почуттям сорому. Людина з почуттям сорому – це людина з гідністю й достоїнством, і така людина любитиме чесність і праведність та позитивні речі. Тобто, судячи з її природи-сутності, вона любить позитивні речі; просто до того, як вона зрозуміє, що таке позитивні речі, вона не знає, що їй має подобатися, а що ні. Щойно вона розуміє, що таке позитивні й негативні речі, її вподобання щодо позитивних речей стає більш конкретним і точним. Якщо людина володіє совістю й розумом, базовим проявом її якостей людськості є любов до справедливості й праведності. Вона сподівається, що, поки вона живе серед інших, до неї можуть ставитися справедливо, у неї немає потреби використовувати тактики чи хитрощі й немає потреби дотримуватися будь-яких негласних правил. Вона сподівається, що взаємодія між людьми може бути справедливою і що до людей можуть ставитися заслужено. Тобто вона сподівається, що все може бути прямолінійно й чітко визначено: якщо ти зробив щось не так, то ти зробив щось не так, і тобі слід отримати покарання, на яке ти заслуговуєш, а якщо ти не зробив нічого поганого і зробив внесок, тебе слід винагородити. Якщо в людей є навички, і справжні знання, і практична підготовка, їх слід поважати, підвищувати й призначати на важливі посади. Якщо їм бракує справжніх знань і практичної підготовки, їх не слід призначати на важливі посади. Ті, хто має совість і розум, насолоджуються такими людьми, і їм подобається таке життєве середовище. Навіть якщо після довгого перебування в суспільстві вони набралися деяких поганих звичок або прийняли деякі облудні думки й погляди під впливом злих тенденцій, зазнали поразок і зайшли в глухий кут, зрештою вони відчувають, що слушним є лише повернення до наявності почуття сорому. У своїх діях вони несвідомо повертатимуться до принципу захисту власної гідності й достоїнства. Коли такий тип людини довго перебуває в суспільстві та серед інших і зазнає їхнього впливу, це схоже на викидання шматка прекрасного нефриту на сміттєзвалище, де він вкривається брудом. Навіть якщо бруд дуже товстий і гидкий, сутність нефриту залишається незмінною; щойно бруд видаляють, те, що відкривається, – це все ще шматок нефриту. Тому, коли люди, які володіють совістю, розумом і почуттям сорому, приходять до Божого дому, життєве середовище в ньому, а також робота, яку виконує Бог, і слова, які Він висловлює, ідеально задовольняють потреби глибоко в їхніх серцях. Які потреби присутні глибоко в їхніх серцях? Вони люблять справедливість і праведність, люблять позитивні речі, відчувають відразу до нечестя, відчувають відразу до негласних правил суспільства та відчувають відразу до міжусобиць і ударів у спину між людьми. Якщо такі люди приходять до Божого дому, і через переживання розвінчання, суду й кари Божими словами, а потім проходження крізь Божі випробування й переплавку, і, зрештою, підкорення Божим словам і прийняття суду й кари Його словами, вони мало-помалу позбуваються різних розбещених характерів, виявлених з їхньої людськості, а також звичайного бруду й поганих звичок усередині них, тоді вони стануть новими людьми. Тобто щойно люди з почуттям сорому досягають цього базового стандарту людськості – прийняття істини, покори Божим словам, а також розгляду людей і речей, життя по-людськи й дій згідно з Божими словами, – вони можуть на основі Божих слів пізнати свої розбещені характери та різні неправильні думки й погляди, а також свої помилкові способи життя по-людськи та неправильні шляхи, які вони обрали. Незалежно від того, чи людина навчилася цих речей від суспільства, чи вони походять безпосередньо від розбещення сатаною, якщо вона володіє почуттям сорому, то після прийняття Божих слів вона зможе практикувати істину й поступово позбуватися цих розбещених характерів, і так матиме велику надію на здобуття спасіння.

Якщо в людини немає почуття сорому, то вона просто не володіє цією базовою умовою людськості – прийняттям Божих слів, покорою Божим словам, а також розглядом людей і речей, життям по-людськи й діями згідно з Божими словами. Чому вона не відповідає цій базовій умові? Тому що люди без почуття сорому не відчувають відрази до негативних речей, до різних злих тенденцій суспільства або до філософій сатани; радше вони захоплюються цими речами й навіть можуть приймати, відстоювати та популяризувати ці погляди. Вони не вважають це ганебним і не вважають, що це суперечить совісті й розуму. Тобто в них немає абсолютно жодного почуття сорому. Хоч як вони використовують тактики або роблять речі, що суперечать їхнім справжнім почуттям, їм не соромно. Людям із людськістю та почуттям сорому за них ніяково, але люди без почуття сорому не тільки не відчувають анінайменшої огиди до того, що роблять ці речі, вони насправді впиваються ними. Люди без почуття сорому почуваються як риба у воді у велетенській вигрібній ямі, якою є суспільство, без жодних почуттів огиди чи ненависті – це саме те місце, де вони розважаються. Вони ненавидять справедливість і праведність, і вони також ненавидять, коли інші ставляться до них заслужено. Їм просто подобаються ці несправедливі й незаслужені порядки в суспільстві, оскільки це дає їм можливість отримувати бажане за допомогою різних неналежних засобів. Вони вважають, що несправедливість – це чудово, і що ці злі тенденції та негласні правила – прекрасні. Чому вони вважають їх такими чудовими? Тому що різні тенденції та негласні правила цього нечестивого людського світу дозволяють їм отримувати все, що вони хочуть, задовольняючи їхні амбіції та жагу, а також їхні різні нечестиві вимоги. Отож вони вважають цей світ прекрасним. Якби в суспільстві з’явилися справедливість і праведність, у них не було б місця для виживання, і вони не змогли б реалізувати свої амбіції та жагу. Саме тому, що суспільство несправедливе й має негласні правила, у них є можливість процвітати й ставати на голову вищими за інших. Якби в цьому світі були справедливість і праведність, ці нечестиві люди без почуття сорому не змогли б виділитися. Тому, коли вони чують слова про справедливість і праведність, вони відчувають до них сильну огиду й впадають у лють. Натомість, коли люди з почуттям сорому чують слова про справедливість і праведність, у своїх серцях вони відчувають, що життя сповнене світла, і в них є надія. Побачивши світло, їхні серця звільняються. Якщо вони бачать, що суспільство сповнене нечестя і що всі люди живуть за філософіями сатани й діють згідно з негласними правилами, то вважають, що шлях попереду похмурий і позбавлений світла. Тому для людей із почуттям сорому Боже явлення й робота, а також істини, висловлені Богом, – це саме те, чого потребують їхні внутрішні світи, і це також те, до чого вони спраглі й на що сподіваються у своїх серцях. Боже явлення, Божа робота й той факт, що істина панує в Божому домі, дозволяють людям із почуттям сорому та якостями людськості побачити надію й побачити світло. Хоча після приходу до Божого дому їхні розбещені характери досі керують ними, коли вони говорять і діють, вони прагнуть позитивних речей у своїх серцях і готові прийняти істину. З погляду потреб їхньої людськості, ними керують совість і розум, їхні слова та дії можуть бути стриманими, і вони можуть пізнати себе, коли виявляють розбещеність. Якщо вони можуть зрозуміти істину й діяти згідно з принципами, вони можуть здобути Боже схвалення. Живучи в Божому домі, вони відчувають надію; вони бачать попереду світле майбутнє, і їхні серця сповнені надії. Щоразу, коли кажуть, що «істина панує в Божому домі, Бог праведний, і скрізь, де панує Бог, є справедливість і праведність», люди із совістю й розумом відчувають радість і втіху у своїх серцях, і, звісно, вони також жадають цього. Що означає «жадати»? Це означає, що коли кажуть, що «істина панує в Божому домі», вони відчувають щастя та звільнення у своїх серцях; глибоко в душі вони кажуть «амінь» на ці слова, і вони відчувають своєрідне задоволення. Коли кажуть, що «істина панує в Божому домі, і скрізь, де працює Бог, панують справедливість і праведність», люди, які володіють якостями совісті й розуму у своїй людськості, відчувають особливе внутрішнє задоволення. Ці два твердження дають напрям їхньому життю, а також задовольняють потреби їхньої людськості. Вони не обов’язково можуть розуміти багато істини, і вони не обов’язково можуть бути здатними практикувати багато Божих слів, але лише почувши фразу «істина панує в Божому домі», вони відчувають особливу втіху й задоволення у своїх серцях. Ця фраза сильно резонує з ними й хвилює їхні серця; це прояв потреб їхньої людськості. Ставлення людини до цієї фрази й те, що вона відчуває глибоко в серці, багато говорить про її сутність і класифікацію. Бачиш, коли сатани й дияволи чують слова «істина панує в Божому домі», вони відчувають огиду: «Що ви маєте на увазі під “істина панує”? Я не бачив, щоб істина панувала!». Коли вони чують слова «істина панує в Божому домі», вони відчувають, ніби це їх засуджує і загрожує їхньому життю, тому вони відчувають до цього огиду; саме так реагують сатани й дияволи, коли чують ці слова. Натомість, коли ці слова чують безтолкові люди й ті, хто від тварин, на словах вони визнають, що істина панує в Божому домі, але абсолютно нічого не відчувають у своїх серцях. Вони не відчувають ні щастя, ні радості й не відчувають жодного резонансу. Хоча вони можуть погодитися із цим твердженням і не протистоять йому, це не те, чого вони потребують у своїх серцях. Але справжня людина – інша. Вона жадає справедливості й праведності та спрагла до них, тому, коли вона чує, що істина панує в Божому домі, її серце сповнюється надією. Навіть якщо вона стикається з деякими особливими труднощами й невдачами або зазнає несправедливого ставлення з боку антихристів і злих людей, коли вона думає про те, як істина панує в Божому домі, її серце сповнюється надією, її стан стає дедалі кращим, а дехто навіть сповнюється безмежною радістю. Почуття, які виникають у справжньої людини, коли вона чує слова «істина панує в Божому домі», відрізняються від почуттів людей, які від сатани й дияволів або які від тварин. Бачиш, коли кролик бачить моркву й траву, вони йому подобаються, і він жує їх без упину. Але коли вовк бачить моркву й траву, він відчуває огиду, кажучи: «Що в цьому такого смачного? Я думаю, що кролики й кури набагато смачніші!». Хоч би скільки ти казав йому, що морква й трава поживні, вовк залишається абсолютно байдужим. Отже, коли люди, які перевтілилися з тварин, чують слова «істина панує в Божому домі», хоча з погляду доктрини вони визнають, що ці слова правильні, у своїх серцях вони відчувають до них огиду. Вони анітрохи не приймають цих слів і ніколи не визнають, що вони відповідають фактам. Натомість, коли справжня людина чує «істина панує в Божому домі, і з Богом є справедливість і праведність», вона відчуває особливе задоволення у своєму серці. Вона відчуває, що тепер у неї є шлях і що для неї, як для людини, є надія. Бачиш, люди різних класифікацій мають різні прояви в тому, як вони ставляться до тієї самої справи. Оскільки справжня людина має такі очевидні почуття до фрази «істина панує в Божому домі», коли йдеться про інші істини, що стосуються деяких конкретних практик і конкретних Божих учень для людей, ті, хто має совість і розум, будуть особливо спраглими до них. Навіть якщо нині, поки їхні розбещені характери залишаються абсолютно незміненими, їм дещо важко практикувати істину, оскільки їхній духовний зріст малий, і вони були надто глибоко розбещені сатаною, щоразу, коли вони читають ці Божі слова, вони зворушуються у своїх серцях і відчувають натхнення. Вони вирішать скоритися Божим словам і практикувати їх. Для них Божі слова є рушійною силою, яка надихає їх не сходити зі шляху, і, звісно, вони також становлять практичний шлях для їхнього прагнення стати тими, кого любить Бог. Наприклад, коли Бог розповідає історії про Ноя, Йова, Авраама й Петра, почувши їх, люди з якостями людськості спершу відчують заздрість. Наскільки заздрісними вони стануть? Якщо використати непристойний вислів, вони «пускають слинку» на них. Тобто, коли вони чують, що ці люди могли мати такий страх перед Богом і покору Йому, вони також хочуть бути такою людиною, думаючи: «Я хочу поклонятися Богу, як Йов і Ной, і я сподіваюся досягти абсолютної покори Богу, як Авраам, без будь-яких особистих домішок». У них є своєрідне жадання; тобто, коли вони чують історії та свідчення цих постатей, їхні серця схвильовані, і вони відчувають натхнення. Що означає, що їхні серця схвильовані? Це означає, що вони хочуть бути такою людиною. Вони відчувають, що бути такою людиною – це добре і що це їхня внутрішня потреба; вони відчувають, що те, що вони є такою людиною, дає їм змогу задовольняти Бога, коритися Богу й давати свідчення для Бога, і що це найпрекрасніша, найбільш значуща й найцінніша річ. На їхній погляд, ці речі є найціннішими й вартими плекання. Тому, коли вони чують про ці позитивні речі, це торкається їхніх сердець; вони особливо люблять їх, особливо цікавляться ними й глибоко вражені ними. Оскільки ці речі ідеально задовольняють їхню внутрішню потребу в справедливості й праведності та їхню спрагу до позитивних речей, ці речі – це те, в чому вони зацікавлені, і те, без чого вони не можуть обійтися у своєму житті. Що ж до речей, які не мають цінності й сенсу, вони ними не цікавляться. До того, як вони стикнулися з істиною та Божими словами, можливо, вони читали якісь світські літературні твори або статті про погляди на життя та життєві філософії, але після того, як вони повірили в Бога й зустрілися з Божими словами, коли вони порівнюють ці речі з історіями постатей, згаданих у Божих словах, або з істинами Божих слів, їм більше не подобаються ці речі невіруючого світу; найбільше їм подобається цей зміст, що стосується істини. Тобто у своїх серцях вони мають спрагу й жадання до позитивних речей, до Божих слів і до історій постатей, які стосуються істини. Саме на цій основі люди можуть крок за кроком розуміти істину й входити в істину-реальність. Передусім позитивні речі, істина, а також справедливість і праведність є потребами їхньої людськості. Маючи ці потреби у своїй людськості, вони здатні демонструвати спрагу й жадання до істини, коли чують її, і лише тоді вони можуть зробити крок уперед, щоб прийняти її, скоритися їй і ввійти в неї. Лише такі люди мають надію бути очищеними й спасенними. Тому дуже важливо мати почуття сорому у своїй людськості.

Якби ти попросив людину з почуттям сорому піти проти своєї гідності й достоїнства, вона відчувала б внутрішню муку; життя з гідністю й достоїнством є потребою її людськості. Спираючись на це, можна сказати, що для неї дуже природно приймати істину; ми також могли б сказати, що це само собою зрозуміло і, природно, щось відносно легке для неї. Причина, з якої ми могли б сказати, що це відносно легко, полягає в тому, що люди досі мають розбещені характери всередині себе, але просто, з погляду людськості, людям із почуттям сорому легше приймати істину. Крім того, якщо в людей із почуттям сорому є певні сильні сторони, чесноти й дари, щойно вони зроблять певний внесок і матимуть певні здобутки під час виконання свого обов’язку в церкві, вони цілком нормально ділитимуться ними з іншими з огляду на свою совість і розум. Усі люди були розбещені сатаною, і коли люди з почуттям сорому діляться своїми переживаннями, розумінням і здобутками, вони час від часу виставляють напоказ свої сильні сторони й чесноти. Однак, оскільки в них є почуття сорому, вони стримані й виважені у своїх діях. Що саме дозволяє їм бути виваженими? Це походить від їхньої совісті й розуму. Хоча вони іноді хизуються й несвідомо хочуть, щоб інші були про них високої думки, через їхнє почуття сорому та стримування розуму їхньої людськості, навіть якщо вони виставляють себе напоказ, вони не будуть такими надмірними або такими розпущеними й нестримними. Тому їхня мова відносно об’єктивна й раціональна. Наприклад, коли їхнє хизування доходить до того, що суперечить їхньому почуттю сорому, вони стримають себе й зупиняться, а не будуть нахабно й безсовісно вихвалятися, виставляти себе напоказ, звеличувати себе та свідчити про себе або безсоромно шукати високої оцінки, захоплення й шани з боку людей будь-якими необхідними засобами. Попри те, що люди з почуттям сорому також мають вияви та прояви розбещених характерів, а також думки чи бажання, продиктовані розбещеними характерами, вони діятимуть на основі совісті й розуму під час виконання свого обов’язку, і на фундаменті захисту власної гідності й достоїнства. Навіть якщо вони виявляють розбещений характер, цьому є межі. Натомість люди без почуття сорому всіляко намагаються виставляти себе напоказ і звеличувати себе за будь-яких обставин і в будь-якому середовищі. Вони говорять без жодних фільтрів, кажучи всілякі речі. Вони навіть приписують собі заслуги за добрі справи, зроблені іншими, або використовують розмови про недоліки й помилки інших, щоб похизуватися тим, що вони вищі й кращі за інших, розповідаючи про те, які вони хороші і як вони перевершують інших на основі їх придушення та приниження. Що більше людей присутньо, то сильнішим стає бажання деяких людей виставляти себе напоказ; коли людей мало, вони відчувають, що їхнє бажання не може бути задоволене. Тому, що більше людей, то більше вони хочуть виставляти себе напоказ і виступати; що більше людей, то нахабнішими вони стають і то менше в них почуття сорому – вони ведуть нескінченні монологи, не в змозі контролювати себе. Вони шукають кожну можливість виставити себе напоказ і похизуватися, хизуючись тим, наскільки шляхетними є їхній статус і становище, наскільки високим є їхній рівень освіти, наскільки багатими є їхні знання, наскільки високим є їхній статус у суспільстві, лідером якого рівня вони були в Божому домі, які внески вони зробили тощо. Вони шукають кожну можливість похизуватися своїми видатними якостями й виставити напоказ те, що вони відрізняються від інших. Вони без упину виставляють себе напоказ, і що більше вони говорять, то більше заводяться. Якщо ти попросиш їх побесідувати про своє знання істини або свої переживання життя-входження, їхні слова позбавлені натхнення, і вони кажуть лише кілька речей. Але коли доходить до того, щоб хизуватися, розповідати про те, як вони відрізняються від інших і які внески вони зробили, вони говорять безперестанку й без упину, провадячи далі й далі без найменшого почуття сорому. Коли вони закінчують говорити ці речі і їм більше нічого сказати, вони розповідають про те, як були найкрутішими бійцями в молодості, як ніхто не міг їх побити і як вони навіть вибили іншій дитині око. Вони навіть кажуть: «Усі дорослі казали: “Ця дитина незвичайна; коли вона виросте, то не буде звичайною людиною!”». Хіба люди, які кажуть ці речі, не позбавлені почуття сорому? У них немає почуття сорому; це пишномовні розмови й виставляння себе напоказ. Люди без почуття сорому хапаються за кожну можливість виставити себе напоказ і звеличувати себе, і вони готові заплатити за це будь-яку ціну. Незалежно від того, як на них дивляться інші, їм зовсім не соромно. Натомість люди, у яких справді є почуття сорому, також виставлятимуть себе напоказ і звеличуватимуть себе, але навіть якщо вони не розуміють істини й не пройшли через кару та суд, вони виважені, коли роблять такі речі. Щонайменше їхні слова є об’єктивними. Вони не казатимуть, що можуть зробити те, чого не можуть, вони не будуть говорити пишномовно чи вихвалятися, а тим паче не приписуватимуть собі заслуг за добрі справи, зроблені іншими. Вони не казатимуть речей, вигаданих із повітря, і не вигадуватимуть фактів. Чому так? Вони не можуть змусити себе таке казати. Вони думають: «Якщо я цього не робив, навіщо мені казати, що я це робив?». Вони відчували б звинувачення з боку своєї совісті. Наприклад, якби людина із совістю й розумом та почуттям сорому мала погані оцінки в школі, хоча вона й хотіла б похизуватися тим, що має хороший рівень і не гірша за посередню людину, щонайбільше вона скаже: «Я старанно вчилася. Я сама склала вступні іспити до середньої та старшої школи, не витративши жодних грошей на хабарі, а пізніше ледве змогла вступити до коледжу з неповним курсом». Вона лише каже: «Я теж навчалася в коледжі» – і нічим не вихваляється. Це не можна вважати виставлянням себе напоказ, тому що те, що вона каже, є об’єктивним і правдивим. Вона може опустити речі, які її бентежать або змушують втратити обличчя, але вона абсолютно точно не скаже: «Я була чудовою ученицею; я завжди була в десятці найкращих у своєму класі». Вона не буде фабрикувати факти, вигадувати щось із нічого або казати те, чого ніколи не сталося. З якої причини вона не каже цих речей? Це обумовлено тим, що в неї всередині є совість і почуття сорому. Дехто каже: «Чи це тому, що хтось із її оточення знає про неї справжню правду?». Навіть якщо ніхто не знає про неї справжньої правди, вона однаково не може змусити себе сказати ці речі, тому що вона має почуття сорому й дбає про свою гордість. Вона відчуває, що вигадувати щось із нічого й фабрикувати факти – це надто ганебно, і це позбавлено гідності й достоїнства. Дехто каже: «Якщо інші не знають про неї справжньої правди, вона могла б трохи поприкидатися. Що такого поганого в прикиданні?». Але вона однаково цього не зробила б. Це питання природи людини; усе зводиться до її класифікації. Якщо ти людина з почуттям сорому, твоє мовлення та дії завжди залишатимуться в межах наявності почуття сорому. Ти не можеш переступити ці межі; якщо ти іноді й переступаєш їх на один крок, то це дуже особлива обставина. Щойно ти їх переступаєш, ти відчуваєш неспокій і самозвинувачення у своїй совісті; ти відчуваєш внутрішній дискомфорт. Тому, навіть якщо люди з почуттям сорому виставляють себе напоказ і вихваляються, у дію вступають межа й кордон. Вони категорично не будуть безсоромно й нахабно говорити порожні слова або говорити пишномовно, щоб вихвалятися й виставляти себе напоказ, і не будуть вигадувати щось із нічого й фабрикувати факти, щоб приписати собі заслуги за всю хорошу роботу. Вони абсолютно не такий тип людини. Якщо говорити про наявність почуття сорому, це почуття сорому виконує в людях певну функцію, воно не є чимось порожнім. Оскільки почуття сорому є якістю людськості, це щось вроджене в людях; це абсолютно не ефект, викликаний стримуванням з боку зовнішніх людей, справ і речей. Зовнішні речі не можуть стримувати твої думки та дії; думки людини, її внутрішні потреби, а також її сутність і класифікація є її внутрішніми справами. Навіть якщо людина з почуттям сорому хоче виставити себе напоказ або звеличити себе та свідчити про себе, щоб здобути трохи престижу серед людей, оскільки в неї є почуття сорому, то, коли вона таке робить, у дію вступають певні обмеження й кордони. Тобто її совість постійно попереджає її в серці: «Такі дії – це вже занадто, і це безсоромно. Не роби цього! Якщо ти це зробиш, буде так соромно й негідно, коли згодом люди розвінчають твоє справжнє обличчя! Якщо ти так живеш як людина, чи ти досі людина?». Ці думки й погляди завжди стримують її, тому, коли вона робить такі речі, діють обмеження. Бачиш, коли люди з почуттям сорому одягаються, навіть якщо вони думають, що якийсь предмет одягу має гарний вигляд, якщо вони дивляться в дзеркало й бачать, що він трохи прозорий, вони відчувають, що було б недобре одягати його на вулицю. Інші кажуть: «Яке значення має те, що він прозорий? Зараз усі люди так одягаються. Він лише трохи відвертий, а ти почуваєшся зніяковіло – інші носять набагато відвертіший одяг і навіть не переймаються». Вони кажуть: «Нізащо; я не можу в цьому вийти». Вони нізащо не вийшли б так на вулицю. Чому так? Вони просто не можуть узгодити це зі своїм почуттям сорому; їхнє почуття сорому стримує їх. Люди з почуттям сорому будуть виваженими в тому, як вони живуть як люди й вирішують справи або у своєму одязі та догляді за собою, тоді як люди без почуття сорому – інші. Це так само, як деякі люди одягаються належно, коли вони з братами й сестрами, але, повернувшись додому, вдягають інший одяг, носячи все, що подобається носити невіруючим, – дехто навіть зриває із себе одяг, який вдягав на зібрання, щойно повертається додому, кажучи: «Мені справді не подобається носити цей одяг. Він надто старомодний; я маю вигляд справжнього селюка. Хто захотів би носити це вбрання!». Незалежно від того, чи перебувають вони з братами й сестрами, чи ні, одяг і догляд за собою людей, які справді мають почуття сорому, завжди гідні й пристойні. Навіть якби вони не вірили в Бога, вони однаково так одягалися б і не перегинали б палицю.

Якщо під час зібрань людина з гідністю й достоїнством бесідує та ділиться своїм досвідним розумінням, виставляючи себе напоказ та звеличуючи себе, вона відчуватиме внутрішній сором, ніби на неї дивиться багато людей, і це почуття підказує їй: «Недобре так казати, правда ж? Недобре так робити, правда ж?». Вона засоромиться. Тобто хоч би що вона казала чи робила або хоч би як далеко заходили її слова чи дії, почуття сорому глибоко в її серці постійно підказує їй, стримує та контролює її. Отож до певної міри слова, які вона говорить, і речі, які вона робить, відображають відносний ступінь гідності й достоїнства. Навіть якщо цей тип людини має розбещені характери чи певні вади у своїй людськості або перебуває під впливом злих тенденцій, через свою вроджену класифікацію вона все ж здатна підсвідомо порівнювати себе з Божими словами, коли чує Його слова, які розвінчують і судять людей. Вона думає: «Цим твердженням Бог говорить про мене. У мене був такий стан і вияв, і в мене також був такий прояв». Вона демонструватиме стан і прояв свідомого порівняння себе з Божими словами. Іншими словами, коли людина з почуттям сорому чує Божі слова, які розвінчують і судять людей, вона підсвідомо прийматиме їх і підсвідомо порівнюватиме себе з ними. Вона розмірковуватиме над собою на основі Божих слів і визнаватиме, що вона розбещена в такий спосіб і що в неї є ці вияви та прояви. У глибині душі вона відчуватиме неспокій: «Виявляється, у мене також є розбещеність. Виявляється, я людина із зарозумілим характером, розвінчаним Божими словами. Я також непокірна й неслухняна, і я не є хорошою людиною. Як я можу бути такою розбещеною? Раніше я думала, що я порядна, що я хороша людина із совістю й розумом, яка любить давати іншим і схильна співчувати іншим та жаліти їх. Я думала, що можу бути безпосередньо підхопленою після прийняття Божої роботи. Я навіть не думала, що я також є членом розбещеного людства». Оскільки вона володіє цією базовою умовою – наявністю почуття сорому, вона природно й нормально прийматиме реальні факти про людей, розвінчані Божими словами, а потім порівнюватиме себе з ними, щоб розмірковувати над собою та пізнавати себе. Це дає їй чудову можливість правильно ставитися до Божих слів, приймати Божі слова без опору, а потім потроху досягати покори. На чому все це ґрунтується? Це ґрунтується на тому, що в неї є почуття сорому. Отож вона здатна усвідомити, що в ній є деякі ганебні й нечестиві вияви розбещеності, а потім, під впливом свого почуття сорому, вона здатна ініціативно відкидати те, що вважає негативними й ганебними речами. Коли вона чує твердження, стани, конкретні вияви й навіть конкретні події в Божих словах, які розвінчують розбещені характери людства, вона здатна усвідомити, що має ці розбещені характери всередині себе. Вона прийматиме їх, щоб розмірковувати над собою та пізнавати себе. Згодом, коли вона знову стикатиметься з такими питаннями, якщо вона піде проти Божих слів або знову виявить стани, розвінчані в Божих словах, її почуття сорому однаково підказуватиме їй у серці: «Хіба ти не йдеш проти Божих слів такими діями? Ти не хороша людина, і ти не та, хто кориться Божим словам або любить істину!». Оскільки вона володіє почуттям сорому, то здатна приймати розвінчання й суд Божими словами. Тоді Божі слова справляють на неї стримувальний вплив і можуть виправляти її думки та погляди. Бачиш, хіба функція почуття сорому не є справді чудовою? (Так.) Коли вона не розуміє істини, у неї є базова моральна межа. Коли вона розуміє істини-принципи або осягає деталі Божих слів, стандарт, за яким почуття сорому її стримує, більше не є її моральною межею, і це не просто межа її совісті й розуму; радше істини-принципи стають її межею. Хіба ця межа не вища за межу совісті й розуму? Хіба стандарт цієї межі не було підвищено? (Було.) Спочатку, коли люди з почуттям сорому не розуміють істини, в їхніх думках і поглядах є базова моральна межа. Після того, як вони розуміють істину, їхня моральна межа підвищується й поступово наближається до істин-принципів. Хіба ти не думаєш, що цей тип людини змінився? Я наведу приклад, і ви зрозумієте. Наприклад, спочатку, взаємодіючи з іншими, вона не наживалася на людях, не била й не лаяла їх, не робила навмисно речей, щоб обдурити інших і нашкодити їм, і не обманювала та не ошукувала їх. Вона вважала, що діяти так – це досить добре. Хіба утримання від того, щоб бити чи лаяти людей, і від того, щоб обманювати їх чи шкодити їм, є істиною-принципом для ставлення до людей? (Це лише рудиментарний прояв людськості; це не істина-принцип.) Це лише моральна межа того, як люди із совістю й розумом живуть як люди: намагаючись з усіх сил не бити й не лаяти людей і не робити речей, які обманюють інших або шкодять їм. Це просто утримання від лиходійства. Однак істини-принципи вищі за моральну межу людини. Ставлення до людей згідно з істинами-принципами – це вже не просто дотримання своєї моральної межі; це щось вище. Тоді чого вимагають Божі слова, коли йдеться про цей принцип ставлення до людей, який є вищим за моральну межу людини? (Ставитися до людей справедливо згідно з принципами.) Правильно, ставитися до людей справедливо. Це істина-принцип. Тоді чи є ця істина-принцип моральною межею? (Ні, цей принцип вищий за моральну межу.) Це не моральна межа; це істина-принцип, яка ґрунтується на моральній межі і яка також є вищою за неї. Це істинний принцип того, як ставитися до людей. Утримання від того, щоб бити чи лаяти людей, і від того, щоб робити речі, які обманюють інших чи шкодять їм, не є істиною-принципом; це просто утримання від вчинків, які мають негативний сенс. Але те, що ти утримуєшся від їх скоєння, не означає, що у твоєму ставленні до людей є принципи; те, що ти не б’єш і не лаєш людей, не означає, що твої принципи ставлення до людей правильні. Хіба утримання від того, щоб бити чи лаяти їх, і від того, щоб обманювати чи шкодити їм, прирівнюється до справедливого ставлення до них? Ні, не прирівнюється, чи не так? Якщо це хтось, хто колись образив тебе, або з ким ти не ладнав, або це хтось, хто тобі не подобається, але з огляду на його людськість і рівень він придатний бути лідером, чи обрав би ти його? Якщо ти вимірюєш це принципом не бити й не лаяти людей та не обманювати їх чи не шкодити їм, що б ти зробив? У тебе не було б шляху, яким слідувати. Як розбещена людина, без правильних принципів ставлення до людей ти щонайбільше сказав би: «Я не бив і не лаяв його й не казав, хороший він чи поганий. Я не стримував його, тому ти не можеш сказати, що я його обдурив або нашкодив йому. У будь-якому разі він мені не подобається, тому я його не оберу». Хіба не обрати його означає ставитися до людей справедливо? (Ні.) Насправді, якщо він є підхожим кандидатом на лідера, тобі слід його обрати; тільки це є справедливим ставленням до людей. Його обрання ґрунтується не на принципі не бити й не лаяти людей та не обманювати їх чи не шкодити їм, а на чому? Воно ґрунтується на принципі справедливого ставлення до людей, як того вимагають Божі слова; тільки це є істиною-принципом. Отже, дехто думає: «Я не б’ю й не лаю людей і не обманюю їх та не шкоджу їм, то хіба це не робить мене хорошою людиною?». На це я кажу: «Ти не хороша людина. У кращому разі тобі вже достатньо пощастило, що тебе взагалі вважають людиною». Справді хороша людина – це та, яка може практикувати згідно з істинами-принципами. Тобто, коли йдеться про те, як ставитися до людей, окрім утримання від того, щоб бити, лаяти, обманювати їх чи шкодити їм, ти також можеш ставитися до них справедливо й неупереджено; тільки тоді ти є хорошою людиною. Чи робить це зрозумілим бесіда в такий спосіб? (Так.) Моральна межа – це базовий принцип життя по-людськи для людей, які володіють совістю й розумом у своїй людськості. Хоча цей принцип життя по-людськи відповідає совісті й розуму людськості, він не може замінити істин-принципів; порівняно з істинами-принципами все ж є прогалина. У найкращому разі людина, яка має моральну межу, є стандартною людиною, але її не можна назвати хорошою. Лише ті, хто може жити як людина й діяти згідно з істинами-принципами, є хорошими людьми. Наприклад, уже досить добре, якщо посередній людині вдається не обманювати інших, і не шкодити іншим, і не бити й не лаяти людей, коли йдеться про те, як вона ставиться до інших. Однак, хороша людина має вищі принципи ставлення до людей: вона здатна ставитися до людей справедливо та згідно з істинами-принципами. Тобто справжня людина має моральну межу й почуття сорому, і вона володіє базовими умовами для того, щоб належно жити як людина. Отож така людина має можливість досягти справедливого ставлення до людей, живучи як людина згідно з істинами-принципами та практикуючи згідно з істинами-принципами. Чи є різниця між моральною межею та істинами-принципами? (Так.)

Якщо в людськості людини є почуття сорому, то в неї є гідність і достоїнство в тому, як вона живе як людина та діє. Її межа полягає в тому, що вона мусить захищати свою гідність і достоїнство й не втрачати їх. Кажучи повсякденною мовою, така людина, по суті, не втратила своєї совісті; вона перебірлива в тому, як веде справи, вона цінує гідність і моральні якості, і в ній є людяність. Хоч би що вона робила, коли йдеться про особисті інтереси, статус чи гроші, у неї є межа. Ця межа захищає її гідність і достоїнство; тобто вона не вийде за межі того, що дозволяють її гідність і достоїнство, щоб безсовісно робити речі, які є невиправданими з погляду моральної справедливості чи людської етики. Це і є наявність почуття сорому. Крім того, люди з якостями совісті й розуму у своїй людськості мають власні погляди та вибір щодо їжі, питва й веселощів, а також щодо різних злих тенденцій у суспільстві. Вони абсолютно не слідуватимуть злим тенденціям, щоб жити одурманеним і розпусним життям, свавільно потураючи собі та діючи порочно. Вони мають власний вибір щодо справ людського світу або злих тенденцій. Цей вибір може ґрунтуватися на їхній порядності й доброті або на їхньому почутті сорому; це залежить від конкретної справи. Хоч би якими популярними були різні речі, що з’являються у світі, і хоч би як сильно їх схвалювали суспільство та громадськість, у глибині душі такі люди все ж мають власні думки й погляди щодо цих речей, і вони все ж зроблять свій власний правильний вибір. У своїх серцях вони вірять: «Хоч би якими були обставини, ти не можеш втратити свою людськість. Ти є людиною повсякчас. Ти не можеш робити те, що роблять звірі. Ти не можеш робити те, що роблять дияволи. Ти не можеш ставати таким самим, як звірі й дияволи». Отже, хоч би що вони робили, їх стримують їхні совість і розум. Зокрема, це стримування означає постійне нагадування й контроль з боку їхньої совісті й розуму. Наприклад, скажімо, така людина та ще хтось інший – обоє займаються бізнесом. Інша людина постійно обманює та ошукує людей, продаючи річ, яка вартує десять юанів, за триста-п’ятсот юанів, але вона продає її лише за п’ятдесят юанів, заробляючи рівно стільки, щоб ледве зводити кінці з кінцями. Бачачи, як інша людина отримує величезні прибутки, тоді як вона так старанно працювала стільки років лише для того, щоб заробити достатньо на власне харчування, вона завжди не може змиритися із цим у своєму серці. Вона також хоче бути безсовісною, як та інша людина, але потім думає: «Такі дії занадто суперечили б моїй совісті. Я не можу змусити себе це зробити! А якби мене викрили після того, як я це зроблю? Чи було б це порушенням закону? Чи потрапила б я до в’язниці?». Бачиш, вона багато думає про це, і, розмірковуючи над цим ось так, вона відчуває постійне самозвинувачення з боку своєї совісті. Хоча вона введена в оману й перебуває під впливом різних злих тенденцій світу, а також хоче заробляти більше грошей, щоб насолоджуватися хорошим матеріальним життям, після роздумів вона зрештою однаково не може змусити себе обманювати та ошукувати інших. Дехто каже: «Такі люди просто боязкі, хіба ні?». Деякі з них боязкі, а деякі – ні; їх просто стримують їхні совість і розум, і вони відчувають, що не можуть обманювати та ошукувати інших. Навіть якщо вони іноді це роблять, згодом вони шкодують про це, щодня живучи в страху, що щось піде не так і що хтось постукає в їхні двері. Вони кажуть собі: «Я не заробив ці гроші чесним шляхом. Якщо люди дізнаються, чи будуть вони критикувати мене позаочі? Я точно більше цього не робитиму. Лише тоді, коли гроші, які я витрачаю, зароблено моєю власною важкою працею, мій розум відчуває спокій, і лише тоді мій сон вільний від жахіть». Після того як вони когось так обдурять, їм довго буває важко; вони погано сплять, не можуть проковтнути ні шматка й завжди відчувають неспокій у своїх серцях. Звісно, такий тип людини, по суті, не існує в суспільстві. Суспільство сповнене людей, які є від дияволів і від тварин; вони нічого не відчувають, коли йдеться про такий обман і ошукування інших.

Навіть якщо людина із совістю й розумом часто стикається з різними питаннями, пов’язаними з їжею, питвом і веселощами, її совість і розум однаково виконуватимуть свою функцію. Вона не слідуватиме за плоттю чи злими тенденціями, щоб якнайбільше упиватися різними своїми бажаннями. Натомість, хоч би що вона їла, пила або чим би насолоджувалася, у цьому є межа. Вона думає: «Їсти смачну їжу, носити гарний одяг і мати найкращі фізичні задоволення – усе це марнота. Невже це справді те, заради чого люди живуть?». У серці такого типу людини фізичні задоволення, їжа, питво й веселощі не можуть задовольнити потреби її внутрішнього світу. Вона каже собі: «Люди завжди прагнуть насолоджуватися хорошими речами. Тепер я сама насолодилася ними, і я не відчуваю жодного щастя. Що ж таке щастя? Як слід жити, щоб мати справжнє щастя? Я насолоджувалася всією цією їжею, питвом і веселощами, а також різними фізичними задоволеннями – хіба не з цього складається людське життя? Невже це і є життя? Якщо людина живе так усе своє життя лише заради того, щоб прагнути їжі, питва й веселощів й прагнути фізичних задоволень, то чим вона відрізняється від тварини? Якщо люди, як і тварини, також живуть лише заради трьох прийомів їжі на день, не розуміють, у чому сенс життя, залишаються незадоволеними у своїх думках, своєму духовному світі та своїх серцях і не розуміють багатьох речей про життя, то який сенс жити ось так покоління за поколінням?». Коли люди молоді, вони сповнені допитливості до світу. Є багато речей, про які вони не знають і яких не бачили, і багато речей, яких вони не переживали, і вони вважають: якщо вирушать у світ і випробують себе, їхнє життя може бути дуже щасливим і повноцінним або вони можуть прожити дивовижне й унікальне життя. Але після справжнього досвіду суспільства вони бачать, що людство живе так покоління за поколінням. Від дурості й невігластва в молодості до великих страждань і здобуття певного життєвого досвіду після того, як вони проходять через певні речі в суспільстві, – саме так кожен проживає своє життя. Усі вони проходять через процес прагнення до перспектив, слави й вигоди, а також зосередження на їжі, питві, веселощах і фізичних задоволеннях. У старшому віці, хоча вони й здобули певний життєвий досвід, здається, що вони нічого не пожинали, і вони не розуміють, у чому сенс життя. Хіба не досить безглуздо для людини ось так прожити все своє життя? Люди часто відчувають незрозумілу порожнечу. Тобто, коли вони по-справжньому розмірковують про життя у своїх серцях і намагаються подумати про щось значуще й цінне, вони не можуть нічого придумати, і їхні серця відчувають цілковиту порожнечу. Вони не знають, чому це так, і не знають, чого слід потребувати їхнім серцям або де їхнім серцям слід знайти спокій. Вони відчувають, що їм немає на що покладатися, і відчувають глибоке збентеження, думаючи собі: «Я пережив досить чимало речей у цьому житті, і я скуштував різних труднощів і болю. Невже отак життя насправді закінчується?». Коли вони дивляться на старших людей, здається, що ті також пройшли життя в такий спосіб. Тоді вони відчувають, що життя людей безглузде. Вони завжди прагнули слави й вигоди, статусу та фізичних задоволень. Коли в них цього немає, вони одержимі тим, щоб це отримати; коли вони це отримують, то відчувають трохи щастя й радіють деякий час, але в довгостроковій перспективі про жодне щастя не може бути й мови. Пробігавши більшу частину свого життя, вони однаково відчувають порожнечу, не маючи нічого, за що варто було б триматися. Вони завжди почуваються так, ніби хапають повітря обома руками, але сподіваються щось із цього отримати. Чи сказали б ви, що це почуття хороше? (Ні.) Тоді як виникає це почуття? (Річ у тім, що вся ця їжа, питво й веселощі у світі не можуть задовольнити внутрішні потреби людей.) Чи всі так думають? Які люди так думають? (Так думають люди із совістю й розумом.) Скажіть Мені, чи думали б так люди без думок, без логічного мислення й безтолкові? (Ні.) Безтолкові люди – це ті, в кого немає совісті й розуму; вони від звірів. Вони не думають про ці питання людськості, і не замислюються над людським життям, майбутнім або тим, яким шляхом іти. Вони зовсім не беруть цих речей до уваги. Поки вони можуть їсти й пити, вони задоволені. Вони просто абияк проживають кожен день, веселячись кожен день, який живуть, і насолоджуючись кожним днем, яким можуть насолодитися. Вони не замислюються над цими питаннями, що стосуються життя. Тоді який стосунок ці речі мають до совісті й розуму людськості? Якщо в людини є совість і розум, вона демонструватиме раціональність у тому, що робить. Людям дуже важливо мати раціональність. Коли в людей є раціональність, більшу частину часу вони живуть не почуттями, а раціонально, живучи раціонально в теперішньому моменті. Вони замисляться: «Чи справді я щось здобув у цьому житті? Чи варто було жити цим життям? Чи зробив я щось значуще й цінне? Чи є речі, яких я прагну, тим, що мені потрібно всередині? Чи були задоволені мої внутрішні потреби? Вони не були задоволені, і я відчуваю велику порожнечу. Ані жодна матеріальна річ, ані родинна прихильність чи дружба не можуть задовольнити глибину моєї душі. Жодна із цих речей не є тим, чого потребує моя людськість». Вони думатимуть про ці речі раціонально. Тобто, що дорослішими вони стають, то раціональніше вони дивитимуться на ці речі, і що більше їм не вдається отримати відповідей, то більше болю вони відчувають. Перш ніж пережити ці речі, люди судитимуть і уявлятимуть деякі речі в межах розуму в спосіб, який є спланованим і використовує нормальну раціональність. Але коли вони проходять через процес цих речей і озираються назад, то стають раціональнішими. Вони раціонально дивитимуться на речі, які вони пережили, і на речі, крізь які вони пройшли, і бачитимуть, що всі ці речі – марнота, і що жодна з них не є значущою. Чому Я так кажу? Тому що все, що роблять люди, – це заради їжі та одягу, заради підтримання трьох прийомів їжі на день для своєї плоті та заради забезпечення фізичних задоволень. Вони змагаються за славу й вигоду та конкурують одне з одним. Якщо людина живе все своє життя лише заради цих речей, живучи як тварина, то вона не набагато розвиненіша за тварину; таке життя не має жодної цінності. Люди з людським розумом розмірковуватимуть над цими речами у своїх серцях. Тому, коли вони досягають певного віку, ці постійно повторювані способи життя, правила гри та способи ведення справ змусять їх відчувати втому, відразу, огиду й пересиченість. Зрештою в них розвинеться почуття порожнечі, відчуття того, що вони насолоджувалися всіма цими речами й пережили їх, але нічого не пожнули й не здобули жодних реальних, відчутних речей, які по-справжньому задовольняють потреби їхньої людськості. За цих обставин люди із совістю й розумом будуть і далі досліджувати, шукати й намацувати: що ж таке справжнє людське життя? Як саме слід прожити своє життя? Деякі розумні люди шукатимуть шлях у житті й намагатимуться знайти релігійну віру. Саме в цьому контексті деякі люди приходять до Божого дому. Вони дізнаються, що лише Божі слова, а також істина, шлях і життя, які Бог дає людству, можуть задовольнити їхні потреби. Коли вони досліджують такі питання, як цінність і сенс життя, лише Божі слова можуть дати їм відповіді. Лише тоді в них розвивається жага до Божих слів, і згодом вони приймають Божі слова, а потім роблять крок далі до покори їм. Їхня спраглість до Божих слів, їхнє прийняття та покора їм – усе це ґрунтується на їхньому життєвому досвіді й породжується їхніми роздумами над деякими речами, які вони пережили в житті.

Чи вважаєте ви, що те, про що ми щойно побесідували, є абстрактним? Чи можете ви це зрозуміти? (Воно не є абстрактним. Ми можемо це зрозуміти.) Цей зміст не є ні абстрактним, ні порожнім; усе це речі, які люди можуть бачити й з якими можуть стикатися в реальному житті. Якщо хтось думає, що бесіда про совість і розум людськості відірвана від реального життя, і вважає, що цей зміст дуже порожній і абстрактний, ніби це щось, що відбувається в іншому світі й занадто далеке від людей, то в цієї людини є проблема, чи не так? Ти не розумієш питань, пов’язаних із життям по-людськи, і у своєму житті по-людськи ти не маєш ані совісті, ані розуму. То хто ж ти такий – диявол чи тварина? Важко сказати, але в будь-якому разі ти не людина. Люди із совістю й розумом можуть сприймати думки чи прояви, пов’язані із совістю й розумом людськості, і співвідносити себе з ними. Якщо хтось не може співвідносити себе із цими позитивними думками чи проявами, але може співвідносити себе з негативними, це показує, що в нього всередині немає совісті чи розуму. Деякі люди, в яких немає совісті й розуму, навіть відчувають глибоку відразу до думок, поглядів та способів поведінки, які пов’язані із совістю й розумом людськості, вважаючи їх ганебними, огидними або зневажливими, – це люди, у яких немає якостей людськості. Люди, у яких немає якостей людськості, відчувають сильну відразу до проявів совісті й розуму людськості, і вони також не можуть сприймати різні конкретні думки, поведінку та принципи практики, які демонструє людськість людей, у яких є совість і розум. Оскільки вони не одного роду, вони не можуть їх сприймати. Скажіть Мені, чи можуть тварини зрозуміти, за якими принципами діють люди або чому вони так діють? (Ні.) Тварини не знають. Що знають тварини? Вони знають, що робити й коли це робити – лише ці фіксовані речі: коли їсти, скільки гратися й куди їх зазвичай водять господарі. А щодо того, чому господарі водять їх туди або чому не водять, то це речі, яких вони не знають. Вони також не знають, чому кількість їжі, яку вони отримують, відрізняється взимку й улітку, і не знають намірів своїх господарів, що стоять за всім, що ті для них роблять. Вони знають лише: «У будь-якому разі мій господар добрий до мене. Мій господар щодня дає мені смачну їжу, а також складає мені компанію й захищає мене. Він добрий до мене, тому він мій господар. Інші люди не годують мене й не ставляться до мене добре, тому вони не мої господарі, і я з ними теж не близький». Тварини знають лише ці прості речі. Подібно до цього, ті люди, які від тварин, ніколи не зможуть зрозуміти чи осягнути ці питання, пов’язані з людськістю, життям по-людськи, а також думками й поглядами. Навіть якщо ти їх навчатимеш, усе, чого вони від тебе навчаться, – це доктрини. Але розуміння чогось із погляду доктрини не означає справжнього розуміння цього; вони не розуміють наслідків і не розуміють цінності речей, про які ти їх навчаєш. Тому ті люди, які від тварин, не можуть зрозуміти, коли йдеться про питання, пов’язані із совістю й розумом людськості. Дияволи можуть розуміти ці речі доктринально, але вони їх не приймають. Вони відчувають відразу й огиду до цих тверджень, думаючи, що ти виголошуєш гучні слова і що це твердження, відірвані від реального життя людства. Незалежно від того, чи вони їх не приймають, чи не можуть їх зрозуміти, Я не говорю ці речі про життя по-людськи для того, щоб їх почули ті, хто від дияволів або від тварин. Якщо вони готові прийняти їх як доктрини, це добре; якщо вони не готові, Я не маю заперечень. Люди розподіляються за родом їхнім – їх не можна примусити. Хоч би якою була твоя класифікація, вона визначає речі, які тобі подобаються. Якщо в тебе немає людськості й ти не від людства, то ти не зрозумієш слів, пов’язаних з істиною, і ти не захочеш іти шляхом, яким мають іти люди. Лише люди, які належать до людської класифікації, будуть готові слухати ці теми, пов’язані з життям по-людськи та істиною. Якщо деякі люди не хочуть слухати й не можуть цього сприйняти, їм не обов’язково слухати. Такі люди не належать до людської класифікації, і істина говориться не для того, щоб вони її чули.

Ми щойно згадали, що, коли йдеться про фізичні життєві потреби людей, у людськості яких є совість і розум, як-от їжа, питво та веселощі, у міру того, як вони більше переживають ці речі й більше стикаються з ними, вони постійно над ними розмірковуватимуть. Що більше вони переживають їжу, питво, веселощі та плотські втіхи в житті, то більше відчувають у своїх серцях, що ці речі безглузді й порожні. Навіть якщо вони не можуть припинити так жити, вони не знаходять у цьому радості, радше вони почуваються дуже безпорадними. Цей стан іще більше спонукає їх шукати розуміння таких питань, як сенс життя і те, навіщо люди живуть. Тому, коли вони приймають Божу роботу й отримують відповіді на ці питання, то відчувають велике задоволення у своїх серцях і думають, що це дійсно правильний шлях у людському житті. Коли така людина приймає забезпечення істиною Божих слів, вона відчуває, що різні позитивні речі та різні вимоги до людей, згадані в Божих словах, ідеально задовольняють або певною мірою відповідають потребам у межах її людськості. Тому вона з готовністю прийме Божі слова та Божі вимоги до людей; вона вірить, що це справді той шлях, яким слід іти людям, і що це справді ті принципи життя по-людськи, які людям слід мати. Оскільки в неї є такі потреби й такі міркування, Божі слова є її забезпеченням і можуть стати її своєчасною допомогою. Коли вона прийме забезпечення Божих слів, у неї з’явиться бажання й рішучість догодити Богу та стати справжньою людиною згідно з Божими вимогами. Наприклад, праведні люди, згадані Богом, як-от Ной, Авраам, Йов і Петро, – історії про те, як вони корилися Богу та приймали Його доручення, є тим, чого людина такого типу особливо прагне й чим захоплюється у своєму серці. Вона сподівається, що одного дня також зможе мати справжню й абсолютну покору Богу, як Ной, Авраам та інші, і вона також очікує, що одного дня зможе здобути Боже схвалення й стати однією з праведних людей, про яких говорить Бог. Вона прагне бути хорошою людиною, праведною людиною. Історії цих праведних людей, розказані Богом, глибоко зворушують її, і їхні історії та їхнє ставлення до Бога часто торкаються її серця й надихають його. Оскільки вона володіє якостями совісті й розуму у своїй людськості, вона здатна брати цих осіб, згаданих у Божих словах, за взірці та приклади для наслідування; це також ознака того, що в неї є совість і розум. Звісно, такий прояв також є базовою умовою для того, щоб людина могла приймати Божі слова й коритися їм, а також бути очищеною та спасенною. Щонайменше, судячи з проявів такої людини й того, що вона виявляє в процесі переживання життя, вона не є занімілою та нечутливою. Вона не позбавлена думок, і вона не з тих, у кого немає жодних поглядів на життя, реальність або такі речі, як їжа, питво та веселощі. У неї є погляди, у неї є власні позиції, і, ба більше, у неї є позитивні думки й позиції. Тобто вона не є занімілою та нечутливою до різних речей у житті, а радше вона думає про них. Особливо після переживання всіляких чорних смуг, невдач і поразок, а також пізнавши радощі й печалі життя, вона ще більше відчуває, що її життя порожнє й нічого не варте, якщо воно триває так і надалі; що якщо вона просто проходить через цей світ і так живе як людина, це не має жодної цінності й сенсу; і що вона зрештою нічого не здобуде, живучи як людина в такий спосіб. Вона не бажатиме із цим змиритися й вважатиме це незбагненним: «Хіба справді так слід жити людям, проводячи все своє життя в такий спосіб? Який сенс у тому, що так живуть покоління за поколінням?». Бачиш, хоча вона зрештою не доходить висновку про те, як людям слід жити, щонайменше вона про це думає. Вона не занурена в їжу, питво, веселощі та насолоду плотським комфортом, прихильністю своєї сім’ї або щастям сімейного життя, просто абияк проживаючи свої дні в тумані. Її ставлення до життя абсолютно не полягає в тому, щоб просто абияк проживати дні, оскільки, керована розумом, вона часто розмірковує. Такі речі, як їжа, питво, веселощі та плотські втіхи, абсолютно не задовольнять потреб її серця. За цих обставин вона шукатиме речі, які можуть задовольнити потреби її серця. Зрештою, лише Божі слова та Божа робота можуть дати відповіді на ці питання про життя, над якими вона розмірковує, і задовольнити потреби її серця.

Якщо хтось просто так проживає свої дні день за днем, рік за роком, ніколи не замислюючись над тим, яким шляхом йому слід іти або як йому слід жити; якщо після переживання невдач, поразок, чорних смуг і поневірянь, а також пізнавши радощі й печалі життя, він однаково зовсім не замислюється над цими речами, не має жодних поглядів на життя чи на те, як жити як людина, і далі прагне слави, вигоди, статусу та задоволення, навіть будучи особливо охочим кидатися в різні злі тенденції, – і він не має усвідомлення, не відчуває страждань чи болю й не вважає, що таке життя – це порожнеча, – то така людина безперечно не є людиною. Якби вона була людиною, то, досягнувши певного віку, вона б задумалася над цими питаннями щодо життя. Деякі люди починають розмірковувати над питаннями життя у свої двадцять років: «Покоління моїх бабусь і дідусів та покоління моїх батьків – усі жили так. Чи буду я також жити, як вони, одружуся й народжу дітей у певному віці, і ось так мине все моє життя? Хіба я справді живу лише для того, щоб виховувати дітей і розмножуватися? Якщо людина проживає так усе своє життя, то це безглуздо. Якщо так живуть покоління за поколінням, хіба це все ж не порожньо?». Вони невиразно відчувають у своїх серцях, що майбутнє порожнє й невизначене. Вони вважають: «Якщо все своє життя людина лише прагне їжі, питва, веселощів і плотських втіх, а потім народжує й виховує дітей, змушуючи їх піклуватися про неї в старості й належно її поховати, і вона може насолоджуватися своїми останніми роками в мирі, – якщо вона женеться за цією метою, то її життя настільки позбавлене сенсу!». Ще до того, як вони справді почали переживати життя, вони вже бачать, що дорога попереду темна й позбавлена світла; вони вже побачили кожен заздалегідь спланований етап життя, який лежить перед ними. Усередині вони невиразно відчувають, що так жити – безглуздо і що немає на що очікувати! Досягнувши двадцятирічного віку, деякі люди починають думати про те, щоб створити сім’ю, побудувати кар’єру, жити хорошим життям і дати своїм батькам можливість насолоджуватися хорошим життям. А є також деякі люди, у яких завжди є амбіції; вони завжди хочуть розбагатіти або стати чиновниками, виділитися серед інших і принести славу своїм предкам. Незалежно від того, чи зазнають вони впливу своїх батьків, чи суспільства, коротко кажучи, вони не вміють розмірковувати над життям. Вони твердо вірять, що життя – це лише смачна їжа, гарний одяг і хороше життя, і вони не замислюються ні над чим іншим. Деякі люди переживають багато невдач, перш ніж чітко побачать, що це суспільство й людство не такі хороші, як люди уявляють, і вони починають замислюватися над тим, як прожити життя, яке є цінним і значущим, і яке не прожите даремно. Такі люди становлять дуже малу меншість. Коротко кажучи, усі ті, хто розмірковує над цінністю життя й усвідомлює, що, поки люди живі, їм треба займатися практичними справами, – це люди, у яких є совість і розум. Той факт, що вони можуть розмірковувати над цими речами, показує, що їхні цінності відрізняються від цінностей інших. Їхні цінності не полягають у тому, щоб добре їсти й насолоджуватися гарними речами, а також процвітати, виділятися серед інших і мати хороші перспективи в цьому житті, і на цьому зупинитися. Є багато людей із хорошими перспективами, як-от ті високопосадовці – чи чекає на них, зрештою, щось хороше? Чи живуть вони щасливо? Якщо уважно придивитися до їхнього життя за лаштунками, вони теж не щасливі. Це змушує тебе відчувати: якщо ти також шукатимеш статусу й перспектив, ти також будеш нещасним, як і вони. Люди з думками нормальної людськості розмірковуватимуть: «Ті високопосадовці не щасливі, що доводить, що шлях, яким вони йдуть, неправильний. Яким же тоді є правильний шлях для людей, що може справді принести втіху їхнім серцям?». Людські серця потребують чогось, що б їх утішило. Це джерело втіхи – не матеріальні задоволення, як-от гроші, розкішні будинки чи шикарні автомобілі, і не наперсник, який може сміливо долати поневіряння разом із ними, і тим паче не ідеальний шлюб чи шанобливі діти. Жодна із цих речей не може справді принести втіху людським серцям. Те, що справді може принести втіху людським серцям, – це речі, яких потребують їхні серця. Їм потрібно отримати деякі відповіді; тобто є деякі речі, які люди хочуть зрозуміти протягом життя: звідки походять люди? Коли вони помруть? Хто контролює смерть? Чи є таке поняття, як доля в житті? Хто керує долею? Якщо нею керують чиїсь батьки, то хто керує долями батьків? Батьки не можуть контролювати навіть власні долі, тож чи можуть вони контролювати долі своїх дітей? Крім того, як людям слід поводитися? Як їм слід поводитися, щоб їхнє життя було цінним, і вони не пройшли через цей світ даремно? Якщо в людей є душі, то чи є в їхніх душ місце, куди вони йдуть після смерті? Якщо душам є куди йти, чи пов’язано це із цим життям? Що люди мусять робити в цьому житті, щоб після смерті їхні душі могли піти в якесь хороше місце? Як вони можуть уникнути потрапляння в якесь погане місце або змінити курс, щоб не потрапити туди? Усе це питання, над якими людям слід замислитися. Коли люди думають про ці питання, але не можуть отримати відповідей, чи відчувають вони внутрішню муку? (Так.) Що більше тобі не вдається отримати відповіді, то сильнішу внутрішню муку ти відчуваєш, і то менше ти налаштований насолоджуватися життям, сімейною прихильністю чи романтичним коханням, тому що, хоч як ти ними насолоджуєшся, ці речі можуть лише тимчасово заповнити порожнечу у твоєму серці. Щойно ти закінчиш насолоджуватися цими речами, глибоко в душі ти відчуєш ще більшу порожнечу, тому що речі, якими ти тимчасово володієш або насолоджуєшся, лише притупляють твоє серце й задовольняють твої тимчасові потреби; вони не можуть дати відповіді на питання, над якими ти розмірковуєш. Зрештою, хоч скільки грошей ти маєш, хоч яким хорошим матеріальним життям насолоджуєшся або хоч скільки дітей поруч із тобою шанують тебе, ніщо із цього не може відповісти на ті питання глибоко у твоєму серці, і ніщо із цього не може допомогти тобі знайти відповіді, яких ти хочеш. Тобто речі, якими ти насолоджуєшся в цьому житті, речі, які ти вже здобув, не можуть сказати тобі, яким буде твоє майбутнє, куди ти підеш після закінчення цього життя або чи отримаєш ти покарання чи винагороду. Ніхто не може дати тобі точної відповіді на ці питання, і ти не можеш знайти точні відповіді в книгах чи будь-яких ресурсах. Якщо, розмірковуючи над цими питаннями, ти можеш невиразно відчути, що життя порожнє – що насолоджуватися сімейною прихильністю – це порожнеча, що насолоджуватися романтичним коханням, шлюбом і своєю сім’єю – це порожнеча, що насолоджуватися синівською шанобливістю своїх дітей – це порожнеча, і що насолоджуватися такими речами, як їжа, питво та веселощі, – усе це порожнеча, – і що більше ти насолоджуєшся цими речами й здобуваєш їх, то сильнішим і важчим стає це відчуття порожнечі, – тоді ти дедалі більше відчуватимеш, що твоє серце потребує для втіхи чогось іншого, а не цих речей. Це ще більше спонукатиме тебе шукати речі, які можуть принести втіху твоєму серцю, і вишукувати відповіді щодо життя й життєвого шляху. Коли ці речі неможливо здобути, люди переймають безпорадне, недбале ставлення до світських справ: «Я просто так житиму. У будь-якому разі саме так люди живуть усе своє життя». Хоч якими б гарними були речі, якими володіє або насолоджується людина із совістю й розумом, для неї все це порожнеча. Вона не схожа на тих людей, які є поріддям звірів, які ніколи не насичуються, хоч скільки б вони їли, і ніколи не задовольняються, хоч скільки б вони насолоджувалися, і які навіть думають: «Найкраще для людей – отак насолоджуватися все своє життя. У цьому житті хвороба – це найгірше, що можна мати, а гроші – це те, чого може найгірше бракувати». Це логіка людей, які перевтілилися з тварин. Цей вислів – «У цьому житті хвороба – це найгірше, що можна мати, а гроші – це те, чого може найгірше бракувати» – це життєва філософія, яку вони виводять після переживання життя. Однак, коли ці слова чує людина, в якої є совість і розум, вона думає: «Бути бідним справді здається поганим; коли тобі потрібні гроші, але в тебе їх немає, це ставить тебе у скрутне становище. Але чи може наявність грошей розв’язати проблему порожнечі? Вона не може розв’язати її анітрохи. Мати занадто багато грошей – це також клопіт. Завжди є люди, які жадають їх, і ти не знатимеш, де їх безпечно зберігати. Здається небезпечним класти їх у банк, ти не відчуваєш жодної впевненості, інвестуючи їх, і ти однаково не зможеш стільки витратити. Якщо ти витрачаєш гроші на насолоди від їжі, питва та веселощів, живучи в розкішному будинку, керуючи шикарними автомобілями й насолоджуючись підлабузництвом, захопленням і високою повагою людей, коли люди слідують за тобою й оточують тебе, хоч куди б ти пішов, як рій м’ясних мух, що постійно дзижчать навколо тебе, не залишаючи тебе ні на мить, – після насолоди цими речами з часом ти відчуєш до них внутрішню відразу й подумаєш, як було б чудово знайти місце, щоб деякий час побути в тиші й заспокоїти свій розум. Навіть якщо ти можеш подорожувати світом і розширювати свій кругозір, згодом, коли всередині ти стишишся, то однаково відчуєш, що немає сенсу так жити й відчуєш ще більшу порожнечу». Насправді, коли люди відчувають порожнечу щодо всього цього, їхні серця потребують втіхи. Тобто, коли вони досягають певного віку й певного етапу на життєвому шляху, у них виникає багато питань і збентежень щодо життя, яких вони не розуміють і на які їм потрібно отримати відповіді та розв’язки. Якщо ці питання неможливо розв’язати, вони можуть жити лише як ходячі мерці, неохоче маючи зі всім справу, і їхні погляди на все будуть особливо негативними й пасивними, а не ініціативними. Це деякі з почуттів щодо життя, які є в людей, які володіють совістю й розумом у своїй людськості.

Окрім наявності певних почуттів щодо життя в людей із совістю й розумом, коли вони досягають певного віку, у них з’являться певні усвідомлення щодо людського життя, і вони розмірковуватимуть над різними питаннями. Оскільки в них є совість – або, якщо бути точним, оскільки в таких людей є серце й дух, – під безперервним впливом своїх совісті й розуму вони розмірковуватимуть над різними питаннями на різних етапах життя: як слід ставитися до всіляких людей? Як слід ставитися до своїх батьків і дітей? Чого насправді стосується життя? Чого насправді стосуються їжа, питво та задоволення, а також слава, вигода, статус і перспективи в житті? Навіть якщо вони не розуміють істини після переживання різних етапів життя, вони дійдуть про нього певних висновків. Оскільки вони розмірковують, то дійдуть висновків. Ці висновки можуть бути об’єктивними або ж вони можуть бути просто особистими усвідомленнями. Але щонайменше люди із совістю й розумом уже пройшли через певні речі в процесі переживання життя. Маючи певний обсяг життєвого досвіду, вони відчують: «У цьому житті багато речей іде не так, як хочеться; багато речей непідвладно контролю людини. Здається, ніби десь у невидимому світі Небеса все це влаштували». Це усвідомлення, яке вони виводять із переживання життя, і це також один із їхніх здобутків. З погляду людськості, цей здобуток є дуже позитивним і природним видом роздумів, викликаних функцією совісті й розуму. Чому в них виникають такі роздуми? Це обумовлено тим, що в процесі переживання життя є багато речей, які йдуть так, як вони бажають, і речей, які йдуть не так, речей, які відповідають їхнім бажанням, і речей, які їм не відповідають. У процесі переживання цих речей вони постійно засвоюватимуть уроки й зрештою дійдуть висновку: люди мають долі. Незалежно від того, чи йде чиєсь життя гладко й так, як йому хочеться, чи воно сповнене чорних смуг і розчарувань, чи несе воно страждання чи блаженство, є така річ, як доля. На цій основі вони розмірковуватимуть над деякими питаннями: «Безперечно, люди мають долі, але чи люди самі обирають власні долі? Чи формують їх батьки людей? Не схоже, щоб це було саме так. Якби долі дітей формували й вирішували їхні батьки, то кожен із батьків сподівався б, що його діти процвітатимуть, і виділятимуться серед решти, і матимуть щасливе життя, яке плине згідно з їхнім бажанням. Але чому моє життя пішло і не за бажаннями моїх батьків, і не за моїми власними бажаннями? Очевидно, що долю не вирішують люди. Сказати, що долі людей формуються природою, – це порожні розмови; це абсолютно неможливо. Безперечно, є Володар, Небеса, Які влаштовують цю справу в невидимому світі». Після переживання деяких етапів життя в них є певні усвідомлення. Або ж вони черпають певне розуміння та ідеї щодо деяких етапів життя, яких вони ще не пережили, від своїх батьків чи предків; звісно, це також усвідомлення щодо життя. Насамперед вони вірять у долю, і на цій основі вони вірять, що Небеса існують. Чи це об’єктивно? (Так.) Можливо, дехто скаже: «Те, що ти кажеш, не об’єктивно. Ми також люди, але ми так не думаємо». Коли ми кажемо, що люди із совістю й розумом розмірковують над питаннями життя, це не означає, що вони просто сидять без діла й думають про це сорок п’ять хвилин, ніби на уроці, а потім знаходять відповідь. Радше в міру того, як вони дорослішають і переживають дедалі більше речей, самі того не усвідомлюючи, вони здобувають усвідомлення щодо життя. Ці усвідомлення не з’являються відразу й не приходять через рік. Можливо, починаючи з тридцяти років, вони починають переживати життя та взаємодіяти із суспільством та іншими людьми; після поступового переживання різних речей вони потроху накопичують досвід, що приводить їх до такого висновку. Тобто, досягнувши певного віку, пройшовши частину життєвого шляху, люди із совістю й розумом насамперед повірять, що люди мають долі, і що їхні долі перебувають під володарюванням і влаштуваннями Небес; вони доходять такого висновку. Якого ще висновку вони доходять? «Чи насолоджується людина благословеннями, чи зазнає труднощів у цьому житті, бідна вона чи багата, чи стає вона високопосадовцем, чи є просто звичайною людиною, – ніщо із цього не залежить від неї». Якщо подумати про це з людської позиції, хто не хоче бути чиновником, насолоджуватися хорошим матеріальним життям і мати щасливе життя без труднощів, де все йде так, як хочеться? Але такі прагнення не обов’язково можуть бути реалізовані; у всіх різні долі. Наприклад, у молодості деякі люди мають непримітний і неохайний вигляд, але досягають успіху, коли виростають; люди не можуть цього збагнути. Наприклад, скажімо, є дівчина, яка змалечку була особливо спрямованою на досягнення успіху; вона добре вчиться й має надзвичайно видатну зовнішність. Але що з нею стається зрештою? Вона виходить заміж за хулігана, її щодня б’ють, а її діти не такі гарні, як вона уявляла; усі вони мають дивний і непривабливий вигляд. Вона така цілеспрямована, має таку гарну зовнішність і стільки залицяльників, і все ж, перебравши всі варіанти, вона зрештою обрала хулігана; це те, чого люди ніколи б не очікували. Або, скажімо, дехто інший є особливо амбітним і мріє стати генералом чи губернатором провінції, коли виросте. І що з ним стається? Коли він виростає, він заробляє на життя фермерством. Він досить високоосвічений, цілими днями носить окуляри й вміє красномовно говорити. Хоч куди б він пішов, він розповідає іншим історичні байки та історії. Він навіть знає все від астрономії до географії і вміє віщувати долю. Але зрештою він нічого не досягає і залишається фермером усе своє життя. Із цих речей видно, що доля людини протягом усього її життя влаштована Небесами. Навіть якщо в тебе є хороші жадання й бажання, вони не обов’язково можуть бути реалізовані; а навіть якщо в тебе їх немає, можливо, до тебе несподівано прийде удача. Це підтверджує вислів невіруючих про те, що Небо має очі. Це цілком перебуває під володарюванням і влаштуваннями Творця. Крім того, будь-хто, хто бідний зараз, не обов’язково буде бідним усе своє життя. Коли хтось бідний, його дружина може дивитися на нього зверхньо й покинути його. Проте через кілька років його бізнес процвітає, і він стає мільйонером, їздить у розкішних автомобілях, живе в маєтку та вдягається в золото й срібло. Тоді його дружина хоче повернутися, але він радше ніколи більше не одружиться, ніж прийме її назад. Бачиш, його дружина просто не має удачі; їй судилося бути бідною. Бідна людина чи багата в цьому житті – це поза межами її контролю. Ніколи не знаєш, коли ти можеш стати багатим, і ніколи не знаєш, що може змусити тебе стати бідним. Деякі багаті люди думають, що будуть заможними все своє життя, тому вони дивляться на бідних людей зверхньо й ігнорують їх. Проте через кілька років вони стають бідними, а ті, з кого вони знущалися й кого ігнорували, тепер багатші за них і не мають бажання звертати на них увагу. Окрім усвідомлення того, що те, багата людина чи бідна, перебуває поза межами її контролю, до яких іще усвідомлень щодо життя приходять люди із совістю й розумом? Дехто каже: «У цьому житті, навіть якщо ти не робиш добрих справ, не скоюй зла. Небо має очі! Подивися на ту сім’ю; вони були паскудними ще з покоління своїх бабусь і дідусів, завжди обманювали інших і завдавали їм шкоди. І що з ними сталося зрештою? Їхнього внука спіткала відплата; він народився з інвалідністю. Тож не скоюй зла. Небо має очі; якщо ти коїш зло, то рано чи пізно зіткнешся з відплатою!». Люди із совістю й розумом переживають багато речей і багато страждають, коли не розуміють істини. До того часу, коли вони досягають п’ятдесяти чи шістдесяти років, у них з’являються різні усвідомлення щодо життя. Ці усвідомлення зрештою зводяться до існування долі й Небес, до того, що в невидимому світі долі людей перебувають під володарюванням і влаштуваннями Небес, що люди стикаються з відплатою після смерті, що не слід коїти зла, і що хоч яке зло хтось коїть, Небо має очі й спостерігає. Не думай, що інші не мають жодної ідеї про те, що ти скоїв зло; люди можуть не знати, але Небеса точно знають. Борги, які людина має в цьому житті, мусять бути сплачені в наступному житті, і на їх сплату може знадобитися навіть кілька життів. Бачиш, із давніх часів і дотепер усі ті, хто скоїв занадто багато зла, погано закінчили й зіткнулися з відплатою. Дехто скоїв занадто багато вбивств і отримав покарання; протягом сотень років він жодного разу не перевтілювався в людину. Він постійно перевтілювався в корів і свиней, а після того, як його забивали, він знову перевтілювався у свиней і корів, проходячи цей цикл покоління за поколінням. Це і є зіткнення з відплатою. Навіть якщо люди із совістю й розумом не розуміють істини, вони все ж можуть мати певні почуття щодо питань життя, усвідомлювати деякі позитивні речі й зрештою отримувати деякі позитивні відповіді. Ці позитивні відповіді дають їм змогу вивести деякі принципи життя по-людськи, які слід мати людям, і шлях життя по-людськи, яким людям слід іти. Проживаючи так усе своє життя, вони можуть принаймні коїти менше зла й уникати певного покарання. Що більше життєвого досвіду є в людей і що більше усвідомлень щодо життя вони здобувають, то правильніше вони можуть дивитися в очі своїм перспективам і майбутньому, і то більше вони можуть дозволити речам іти своїм природним шляхом, дозволяючи всьому відбуватися так, як буде, радше ніж не намагатися силоміць і навмисно контролювати всі ці речі. Наприклад, щодо таких речей, як перспективи та шлюб своїх дітей, або того, як діти ставляться до літніх людей, батьки дозволять речам іти своїм природним шляхом і правильно поставатимуть перед цими речами, а не використовуватимуть штучні засоби чи екстремальну поведінку, щоб усім цим маніпулювати. Отже, коли в когось є ці усвідомлення щодо життя, певною мірою він може підкорятися влаштуванням Небес і влаштуванням долі, і робити менше дурниць або не робити їх зовсім.

Можна здобути багато усвідомлень щодо життя. Які ще усвідомлення у вас виникали, окрім тих, про які ми щойно побесідували? (Що народження, старіння, хвороби та смерть також перебувають поза межами контролю людей.) Так, народження, старіння, хвороби та смерть перебувають поза межами контролю людей. Бачиш, деякі люди мають чудове здоров’я, але потім застуджуються і вмирають за кілька днів. Тим часом деякі люди хворобливі, цілий рік приймають ліки, і все ж доживають до вісімдесяти років. Те, коли людина помирає, також поза межами її контролю; це не те, що вона може обирати. Які ще є усвідомлення щодо життя? (Що романтичне кохання та шлюб також поза межами контролю людини.) У той час люди не можуть розгледіти наскрізь багато речей, але коли вони досягають певного віку, то приходять до певних усвідомлень. Наприклад, є багато речей, які не можуть бути штучно створені людьми; вони не змінюються відповідно до людської волі й не вирішуються нею. Скажіть Мені, коли Божі слова чує людина, яка може розмірковувати над цими питаннями й мати ці усвідомлення щодо життя, хіба її серце не прояснюється значною мірою? (Так.) Якщо вона може отримати відповіді з Божих слів, то чи може вона прийняти Божі слова? Чи визнає вона правдивість Божих слів? (Визнає.) Після того як люди із совістю й розумом переживають деякі етапи життя, вони приходять до певних усвідомлень щодо життя. Найбазовішим моментом серед цих усвідомлень є віра в долю та віра в те, що Бог існує. Коли вони приходять до Бога на цій основі, Божі слова дають їм відповіді, а також дають їм шлях, підтверджуючи усвідомлення, які вони здобули в процесі переживання життя, а також надаючи їм конкретні відповіді. Тобто Божі слова ідеально доповнюють деякі конкретні деталі, які вони не змогли усвідомити в процесі переживання життя, допомагають їм краще зрозуміти й твердіше повірити, що Бог існує, і що немає жодних сумнівів щодо того, що Бог володарює над долями людей. Вони мали цю основу від самого початку й уже отримали такі відповіді в процесі переживання життя. Коли вони приходять до Бога й розуміють істину з Божих слів, Божі слова змушують їх міцніше вірити в Його існування та в той факт, що Він володарює над долями людей. Тобто Божі слова дозволяють їм підтвердити, що їхні усвідомлення правильні й точні. Тому на основі наявності усвідомлень щодо життя вони ще міцніше вірять, що Бог справді існує, і що хоча Його неможливо побачити чи торкнутися, Його існування незаперечне. Насправді в них уже було усвідомлення й відчуття цього до того, як прийшли до Бога. Коли вони отримують підтвердження з Божих слів, їхня віра природно зростає; радше ніж сумніватися ще більше, вони мають більше віри в Бога й міцнішу віру в Його існування. Як наслідок, їм легше приймати Божі слова, ніж більшості людей. Так само, як Йов – яким було його усвідомлення щодо життя? «Єгова дав, і Єгова забрав; хай благословенним буде ім’я Єгови» (Йов 1:21). Він уже відчував це до того, як Бог випробував його, і до того, як Бог зустрівся з ним віч-на-віч. Тож коли Бог випробував його, він ще міцніше повірив у своєму серці, що це Боже діяння й що в цьому немає помилок. Тобто, коли Бог його випробував, стикаючись із Божими ділами, і пізнаючи їх, і пізнаючи Боже володарювання, він не починав із нуля в пізнанні Бога, радше він уже зрозумів і осягнув Божі діяння та Боже володарювання. На цій основі він ще більше підтвердив, що його знання та усвідомлення були правильними і що Бог справді так діє. Коли люди із совістю й розумом приходять до Бога після здобуття усвідомлень щодо життя, у них майже не виникає жодних труднощів із прийняттям Божих слів. Вони можуть ще міцніше вірити, що Божі слова правильні. Просто в їхніх усвідомленнях щодо життя бракує багатьох деталей, і це змушує їх ще міцніше вірити й підтверджувати, що їхні знання правильні, не залишаючи в них жодних сумнівів щодо Бога. Оскільки в них немає сумнівів щодо Бога й вони твердо вірять у Його існування, чи важко їм прийняти Боже володарювання та Його слова? Чи легше їм це зробити порівняно з тими, хто взагалі не вірить у Боже існування, або не визнає його, або ставить його під сумнів? (Так.) Навіть якщо їм заважають їхні розбещені характери, щонайменше їхнє ставлення до Божих слів та істини будується на основі того, що вони твердо, без жодних сумнівів, вірять, що Бог є Володарем людства. Тобто, коли Бог випробовує їх або карає й судить їх, по-перше, вони щонайменше не заперечують Божого існування; по-друге, вони не ставлять під сумнів Боже володарювання; і по-третє, вони не відкидають Божого володарювання. Натомість вони просто зосереджуються на розв’язанні власних розбещених характерів. Цей стан відрізняється від стану людей, які взагалі не вірять в існування Бога або скептично ставляться до Нього. Щодо тих, хто взагалі не вірить у Боже існування, то коли на них сходять Божі кара й суд або Бог організовує середовища, щоб дисциплінувати їх, вони насамперед опираються Богу. Вони заперечують Боже існування, кажучи: «Це не боже діяння; бог ніколи б так не діяв!» або «Де бог? Це справа рук людей!». Вони демонструють поведінку й роблять заяви, типові для маловірів. Тим часом ті, хто скептично ставиться до Бога, завжди дивуються: «Невже це Боже діяння? Я просто не вірю, що Бог так діяв би. Бог любить людей і виявляє до них турботу; хіба так Він здійснював би Своє володарювання? Я не думаю, що Він би так робив. У будь-якому разі я не хочу цього приймати; якщо щось не відповідає моїм уявленням, я цього не приймаю!». Бачиш, ставлення цих двох типів людей до Божих кари й суду, дисципліни та випробувань відрізняються. Коли ж Бог організовує середовища, щоб випробувати людей, які володіють якостями совісті й розуму у своїй людськості та справді вірять у Боже існування, вони насамперед ставляться до середовищ, улаштованих Богом, із позиції створеного людства. Вони ставляться до Творця й Бога зі ставленням покори у своїх серцях. Їхнє ставлення не полягає в тому, щоб ставити під сумнів, відкидати чи заперечувати; радше вони вірять: «Це Боже діяння; це перебуває під Божим володарюванням». Хоча в них також можуть виникнути бунтарство й уявлення, і вони можуть намагатися сперечатися, щонайменше їхнє ставлення до середовищ таке: «Це Боже діяння; Бог володарює над усім». Крім того, щонайменше вони не сумніватимуться, чи справді Бог існує; це те, чого просто не станеться. Тому, хоч яку роботу Бог над ними виконує, їхнє ставлення до Бога – це ставлення створеної істоти до Бога, радше ніж до звичайної людини. Хіба ставлення людей із совістю й розумом до Бога не відрізняється від ставлення маловірів і людей, які сумніваються в Ньому? (Відрізняється.)

Маловіри ставляться до Бога так, ніби Він – просто повітря, і навіть ставляться до Нього як до звичайної людини на одному щаблі з ними. Коли з тими, хто сумнівається в Богові, нічого не трапляється, вони мають порожні й невиразні фантазії про Бога; коли ж вони стикаються з проблемами, то виношують усілякі підозри, сумніви й навіть скептицизм щодо Бога. Однак, оскільки ті, у кого є совість і розум, упевнені у своїх серцях, що Бог існує, і впевнені в Божій ідентичності й сутності, хоч яке бунтарство чи уявлення виникають у них щодо Бога, щонайменше вони ставляться до Бога як створена істота до Творця. Чи велика різниця між цим типом людей і двома попередніми? (Так.) Вони не ставитимуться до Бога скептично й не ставитимуться до Бога як до звичайної людини. Чому ми говоримо про цю різницю? Тому, що, хоч які розбещені характери виявляє людина з людськістю, і незалежно від того, чи виникають у неї уявлення про Бога або бунтарство проти Нього, усе це відбувається в межах совісті й розуму її людськості. По-перше, вона не проклинатиме Бога; по-друге, вона не судитиме й не хулитиме Бога; і по-третє, вона не опиратиметься роботі, яку над нею виконує Бог. Щонайбільше вона може намагатися сперечатися, або не бажати приймати поточну ситуацію, або не бажати приймати таку Божу роботу. Але принаймні вона ставиться до Бога як до Бога, і навіть якщо в неї є деякі прояви бунтарства, вони не виходять за межі совісті й розуму. Натомість, коли люди, які заперечують Бога, не стикаються з жодними ситуаціями, у них немає усвідомлення того, чи існує Бог. Однак, коли вони стикаються з якоюсь ситуацією, то вірять, що Бог зробив для них щось несприятливе: можливо, Він їх дисциплінує або позбавляє їх чогось, так що вони втрачають якусь особисту вигоду, – і вони безсовісно судитимуть Бога, проклинатимуть Бога й хулитимуть Бога у своїх серцях, зовсім не маючи богобоязливих сердець. Їхнє ставлення до Бога відрізняється від ставлення людей із совістю й розумом. Вони наважуються проклинати Бога, і це прокляття – не просто бунтарство; вони проклинають Бога нестримно й безконтрольно. Чому вони нестримні й безконтрольні? Тому що вони не люди, і в них немає совісті й розуму; вони ставляться до Бога так, ніби Він – найбільш посередня людина поруч. І якщо Божі слова торкаються їхніх проблем, вони ставляться до Бога як до ворога, думаючи: «Якщо твої слова несприятливі для мене, я розгніваюся й ударю тебе у відповідь! Поки твої слова й дії не стосуються мене, я не матиму з тобою жодних проблем. Якщо станеться щось, що зашкодить моїм інтересам, або якщо мені загрожуватиме арешт, то я миттєво зречуся бога й відкину його!». Вони також скажуть у своїх серцях: «Вірити в бога – безцільно: нам навіть доводиться терпіти переслідування й утиски. Я, наприклад, не терпітиму цих труднощів!». Бачиш, вони повсякчас виношують думки про те, щоб відмовитися від своєї віри в Бога й зректися Його. Коли щось у їхньому житті відбувається не так, як їм би хотілося, у них виникають ці думки, і вони хочуть віддалитися від Бога. Це найпоширеніший стан дияволів і маловірів. Щойно ці люди стикаються з чимось, що для них несприятливе, вони хочуть заперечити Бога, перестати вірити в Бога, відкинути Боже ім’я і втекти. Вони не лише зрікаються Божого імені, а й скаржаться, що Бог не може захистити їх або зберегти їхні інтереси. Дехто навіть каже: «Чи справді Бог існує? Чи справді Він може володарювати над усім?». А інші кажуть: «Служити Богу нелегко; бути поруч із царем так само небезпечно, як жити з тигром!». Бачиш, вони наважуються говорити обурливо бунтівничі речі. Якщо ти справді ставишся до Бога як до Бога та справді віриш, що Бог є, зважаючи на це з позиції совісті й розуму нормальної людини, чи судив би ти Бога й хулив би Його так, коли стикаєшся з несприятливими для тебе речами? Ти б цього не робив, тому що твоя совість просто не дозволила б цього, і тому в тебе взагалі не виникли б ці думки. Тоді чи казав би ти досі такі речі? Такі слова ніколи не злетіли б із твоїх вуст. Коли ті дияволи й маловіри зіткнуться з несприятливими для них речами, вони проклинатимуть і хулитимуть Бога, і зрештою зречуться Бога й перестануть вірити. Є також деякі люди, які, коли щось іде не так, як їм хочеться, протестують, влаштовуючи страйк, кидаючи свою роботу й відмовляючись виконувати свої обов’язки. Був колись один маловір, який скоїв зло й завдав серйозних збитків Божому дому. Божий дім відсторонив його, і коли його призначили у звичайну церкву, він відмовився, сказавши: «Якщо ви призначите мене у звичайну церкву, я не їстиму. Я помру просто тут!». Тоді деякі брати й сестри обітнули його та побесідували з ним. Я сказав: «Хіба ти не дурний, що опускаєшся до ступеня такої людини? Це диявол, який показує своє справжнє обличчя, тож чому ти сприймаєш його так серйозно?». Якби він був людиною, чи міг би він таке зробити? Кому він опирається? Відкидаючи той факт, що він скоїв так багато зла й завдав таких серйозних збитків Божому дому – і в цьому разі для Божого дому цілком виправдано й доречно розібратися з ним, – навіть якби він не скоїв жодного зла, хіба не було б також доречним для Божого дому відсторонити його, оскільки він був нездатним виконувати роботу? Це дії згідно з принципами, тож який безсоромний трюк він намагався провернути? Намагаючись провернути цей безсоромний трюк, він був викритий, і це було ще вагомішою причиною відіслати його геть. Він може йти, куди хоче; церкві просто потрібно викреслити його ім’я, і на цьому все закінчиться. Це диявол, тож чому ти сприймаєш його так серйозно? Сприймати його серйозно – це ідіотизм; чи можеш ти переконати диявола? У цього маловіра немає совісті й розуму, він робить усілякі огидні речі й намагається провертати безсоромні трюки, думаючи, що якщо він так робитиме, Божий дім не зможе відповісти. З такою людиною легко впоратися; просто відішліть її геть, і на цьому все – як з очей, так і з думки. Хіба не нерозумно ставитися до маловіра, який є дияволом, як до нормальної людини? Диявол анітрохи не приймає істину, і хоч як він вірить, він не здобуде істини. Якщо ти бесідуєш із ним про істину, хіба ти не марно гаєш зусилля? Якщо ти хочеш, щоб він був очищеним та спасенним, це неможливо. Він просто диявол, який показує своє справжнє обличчя, і його слід вичистити. Ось як слід розбиратися з маловірами.

Ті безтолкові люди, яких класифікують як тварин, не визнають Бога від щирого серця, і не ставляться до Бога як до Бога, і не мають поваги до Божої плоті чи страху перед Богом на небі; для них має значення лише особиста вигода. Якщо сьогодні вони отримують благословення, які їм вигідні, вони кажуть: «Бог добрий, бог великий, бог праведний, бог шляхетний!». Але якщо одного дня Бог забере їхні вигоди й змусить їх страждати, вони заперечуватимуть і зраджуватимуть Бога, навіть кажучи: «Те, що бог цілком добрий, не обов’язково правда; я більше не вірю в бога!». Якщо Божий дім розподіляє якісь вигоди й дозволяє їм здобути щось задарма, вони почуваються щасливими й кажуть: «Бог так любить людей, бог такий любий! Я хвалю бога у своєму серці!». Вони стають такими щасливими, що стрибають від радості й можуть навіть у сні вночі прокидатися від сміху. Якщо їм кажуть, що це більше не безкоштовно, вони негайно змінюють свою риторику й стають нещасними. Вони більше не кажуть, що Бог любий або що Бог турбується про людей, а натомість виносять судження про те, що Божий дім надто скупий і не має любові; їхня поведінка змінюється так швидко. Чи є в таких людей совість і раціональність? (Ні.) У людей без совісті й розуму немає почуття сорому. Коли вони отримують вигоду, то кажуть, що Бог добрий; коли вони не можуть отримати вигоду, то змінюють тон і кажуть: «Бог не добрий, ніякого бога немає». Вони справді можуть казати такі речі. Вони суперечать самі собі, ніби в них роздвоєння особистості; вони ті, хто каже, що Бог добрий, і вони ж ті, хто каже, що Бог не добрий. На чому ґрунтуються їхні слова? Вони ґрунтуються суто на тому, чи можуть вони щось здобути; якщо вони не можуть нічого здобути, то кажуть, що Бог не добрий, – вони справді можуть казати такі речі. Загалом, якщо таке скаже людина із совістю й розумом, усередині вона відчуватиме провину: «О, у мене немає совісті. Те, що я щойно сказав, було недоречним. У майбутньому мені не можна такого казати. Сказаного не повернеш; моє висловлювання викрило мою людськість». Тоді вона розмірковуватиме над собою і пізнаватиме себе. Люди, які перевтілилися з тварин, не будуть розмірковувати над собою і пізнавати себе. Вони вважають, що мають рацію, хоч би що вони казали; вони кажуть одне, коли щасливі, і інше, коли нещасні. У них немає ні почуття сорому, ні гідності й достоїнства, і їм байдуже, як на них дивляться інші. Тож чи справді вони мають Бога у своїх серцях? Кажучи точно, не мають. Об’єктивно кажучи, коли Він їм потрібен, вони кажуть, що Бог є, що Бог із ними, що Бог дарує їм благодать і допомагає їм, і що Бог наглядає за ними й захищає їх. Однак, коли Бог докоряє їм і дисциплінує їх, змушуючи їх втрачати обличчя й почуватися зганьбленими, і вони відчувають, що те, що робить Бог, є для них несприятливим, то кажуть, що Бог не добрий, і починають скептично ставитися до Бога. Скажіть Мені, яку совість і розум мають такі люди? Вони ставляться до Бога так само, як і до людей, не дотримуючись жодних меж совісті. Вони навіть наважуються сваритися і сперечатися з Богом, а також лаяти Його без найменшого страху чи боязні перед Богом. Згодом вони про це шкодують: «О, я підвів Бога!». Але коли вони знову стикаються з такими речами, то однаково діють так само. У їхніх серцях ніколи не буде справжнього страху перед Богом; Богу немає місця в їхніх серцях. Однак, людина, у якої справді є совість і розум, має постійне місце для Бога у своєму серці, і це постійне місце робить її більш щирою, серйозною і шанобливою до Бога, ніж до будь-кого іншого. Ця щирість, серйозність і повага становлять її ставлення до Бога завдяки впливу базової совісті й розуму, які в неї є. Тож у будь-який час чи є вона слабкою, чи негативно налаштованою, чи зазнала поразки, чи була дисциплінована, вона не переступить цієї межі. Хоч би з якими великими труднощами вона стикалася або хоч би скільки болю вона терпіла, вона не переступить цієї межі, тому що вона є справжньою людиною. Вона вірить, що Бог існує і що Він володарює над долями людей, тому вона не переступить межі совісті, і не завдасть Богові образи, і не буде навмисно проклинати Бога, опиратися Богу чи бунтувати проти Бога, усвідомлюючи, що саме це вона і робить. Те, що вона утримується від цього навмисно, означає, що її стримують її совість і розум. Звісно, під впливом своєї совісті й розуму вона також може робити деякі речі, які слід робити людині з нормальною людськістю. Наприклад, хоч яку роботу виконує Бог або хоч які слова говорить Бог, що не відповідають її уявленням, вона не буде навмисно виносити судження чи коментувати. Вона може ставитися до цих речей правильно або шукати істину, щоб розв’язати проблему власних уявлень; у її підсвідомості є базова межа. Оскільки вона вірить, що Бог існує, у неї виникатимуть ці роздуми завдяки впливу її совісті й розуму. Після роздумів вона матиме базове ставлення й базові принципи щодо того, як вона ставиться до Бога. Лише на основі цих базових принципів люди можуть підтримувати свої стосунки з Богом як стосунки створеної істоти з Творцем, підтримуючи такі правильні, нормальні й належні стосунки. Лише за наявності цих стосунків люди можуть нормально приймати Божі слова, а також нормально коритися Божим словам і практикувати їх. Скажіть Мені, чи можуть люди, які часто проклинають Бога, люди, які хочуть перестати вірити в Бога з найменшого приводу, і люди, які просто так скаржаться на Бога й ненавидять Його, прийняти Божі слова? Чи можуть вони практикувати Божі слова? (Ні.) Ставлення цих людей до Бога – це ставлення дияволів до Бога. Оскільки в дияволів є таке ставлення до Бога, чи можуть вони ставитися до Божих слів як до істини? Ніколи. Лише створені люди можуть ставитися до Божих слів як до істини. Лише ставлячись до Божих слів як до істини, люди можуть бути готові прийняти Божі слова, а потім і далі коритися їм, практикувати їх, і входити в них, і зрештою бути очищеними та спасенними.

У ставленні до Бога людини, яка володіє якостями совісті й розуму у своїй людськості, є базовий принцип, який полягає в тому, що треба мати намір коритися. Хоч би що з нею трапилося, вона абсолютно не буде свавільно виносити судження, а молитиметься Богу й шукатиме істину; це прояв, який слід мати нормальній людині. Якщо прояви людини відповідають совісті й розуму нормальної людськості або якщо її регулюють, стримують і контролюють її совість і розум, то ця людина є справжньою людиною, і вона є тією, кого Бог має намір спасти. Якщо вона діє без регулювання, а тим паче без стримування з боку совісті й розуму, і є безтолковою, якщо вона хоче мати хороше ставлення до Бога, але ніколи на це не здатна, не знає, як саме їй слід ставитися до Бога, і не знає, яких принципів людям слід дотримуватися перед Богом, щоб бути правильними, – якщо вона не знає нічого із цього, а просто безтолкова й розгублена, поводиться по-доброму поруч із хорошими людьми й по-злому поруч зі злими людьми, то що вона за людина? Коли вона перебуває поруч із людьми, в яких є совість і розум, вона не робить жодних лихих речей, але це не означає, що вона є людиною з людськістю. Якщо вона перебуває поруч зі злими людьми, то робитиме злі речі. Коли злі люди проклинають Бога, вона також стає скептичною щодо Бога; коли злі люди заперечують Бога й виносять про Нього судження, вона не відчуває неприязні, не практикує жодного розпізнання й однаково спілкується зі злими людьми й далі. Вона ніколи не захищає роботу Божого дому, Боже свідчення чи інтереси церкви, а діє як спостерігач, навіть не знаючи, що правильно, а що ні. Така людина є однією з тих, хто перевтілився з тварини; вона абсолютно не є людиною. Натомість до того, як людина із совістю й розумом стикається з Божою роботою, вона має базову повагу до Небес, боязнь щодо Небес або благоговіння перед Небесами, яких можуть досягти люди. Щонайменше Небеса для неї священні, справедливі й піднесені. Після того як вона приймає Божу роботу й розуміє деякі істини, яких Бог вимагає від людей, навіть якщо вона не розуміє так багато істин, завдяки впливу своєї совісті й розуму вона може збагнути розум і ставлення, які людям слід мати щодо Бога. Чи стосується це Божої ідентичності, чи різних аспектів Його плоті, вона матиме певну міру поваги, благоговіння й боязні. Ще краще, на основі розуміння деяких істин вона може мати страх Божий. Вона ставиться до Бога не несерйозно, байдуже, зухвало чи нешанобливо, а з великою турботою та обачністю. Особливо коли це стосується Божої роботи, Його свідчення, Його імені, Його ідентичності й статусу та Його пожертвувань, а також Божих слів, Божих вимог і конкретної вказівки від Бога, вона особливо обережна й обачна. Вона ставиться до цих речей із богобоязливим серцем і шанобливим ставленням. Вона не поводиться з ними недбало, не робить усе для галочки й не робить речі напоказ, а здатна ставитися до них серйозно, зі смиренним серцем і ставленням до всіх видимих чи невидимих речей, що стосуються Бога. Це ставлення, яке людині із совістю й розумом слід мати до Бога понад усе інше. Коли ти не розумієш істини, у тебе може не бути дуже точного розуміння слова «Бог», і ти не розумієш Божої ідентичності й сутності або Божого характеру, але ти маєш певну міру поваги до Небес і боязні перед Небесами. Після того як ти зрозумієш Божу роботу, переживеш Божу роботу й приймеш Божі слова, на що перетворяться твоє благоговіння й боязнь перед Богом? Вони перетворяться на щирість, серйозність і страх або на жах і трепет; це ставлення до Бога, яке слід розвинути людині із совістю й розумом нормальної людськості. Якщо хтось вірить у Бога багато років і стверджує, що вірить в існування Бога, і на словах визнає існування Бога, але так ніколи й не розвинув ставлення, яке йому слід мати до Бога, завдяки впливу совісті й розуму, то легко уявити, чого цій людині бракує всередині. Якщо їй просто бракує щирості й серйозності до Бога, але вона все ж має трохи боязні й страху перед Богом, то можна лише сказати, що ця людина не дуже хороша; хоча вона й людина, але не дуже хороша. Можливо, вона була занадто сильно забруднена злими тенденціями сатани в суспільстві й зазнала їхнього впливу або ж вона була занадто глибоко отруєна і її мізки були занадто сильно промиті. Проте, якщо в тебе є страх Божий, то щонайменше ти й досі людина. Якщо в тебе немає ані найменшої щирості чи боязні перед Богом і немає ані найменшого страху Божого, то можна сказати, що ти не людина; ти не гідний називатися людиною і не дотягуєш до стандарту людини. Коли йдеться про всі видимі чи невидимі речі, що стосуються Бога, якщо ти ставишся до них необережно, байдуже й побіжно або навіть у грубій і варварській манері, то ти не людина. Це пояснюється тим, що тобі бракує навіть регулювання й стримування з боку совісті й розуму в тому, як ти ставишся до Бога, що достатньо ілюструє проблему і є достатнім, щоб охарактеризувати такого, як ти, як не людину. Коли ти не вірив у Бога й не приходив до Божого дому, те, що тобі бракувало чіткої поваги чи правильного ставлення до Бога, було виправданим, і щодо тебе не виносилося жодних суворих суджень; але тепер, коли ти віриш у Бога, якщо протягом часу, коли ти слідуєш за Богом і приймаєш забезпечення Його слів життя, ти й досі не можеш розвинути щирість, серйозність і страх перед Богом, і твоє ставлення до Нього залишається грубим і варварським – не лише позбавленим страху, а й таким недбалим і байдужим, як ставлення сатани до Бога, – то можна лише сказати, що в такого, як ти, немає ні совісті, ні розуму. Якщо така людина навіть так ставиться до Бога, без стримування з боку совісті й розуму, чи є вона й досі людиною? Вона не є людиною.

Це більш-менш усе, про що ми бесідуватимемо щодо різних аспектів людських совісті й розуму. Незалежно від того, про які прояви совісті й розуму ми говоримо, усі вони стосуються певних людських думок, поглядів і поведінки. Жоден із цих аспектів не є порожнім – деякі стосуються того, як ставитися до людей, справ і речей; деякі стосуються того, як підходити до філософій світських справ і різних аспектів життя; а інші стосуються того, як ставитися до істини й Бога. Хоч би на якому аспекті ти зосередився, визначною рисою людини із совістю й розумом є те, що її життя по-людськи та вчинки стримані й контрольовані совістю й розумом. У її діях є межі й кордони – це її визначальна риса. Лише володіючи цією рисою, вона відповідає базовій умові для досягнення спасіння. Ви розумієте? (Так.) Чи є щось, чого ви не розумієте? Щодо трьох аспектів, про які ми побесідували сьогодні, – що люди із совістю й розумом володіють почуттям сорому, здатні розмірковувати над життям і мають базову повагу до Бога й боязнь перед Богом, – чи відчуваєте ви, що є якийсь із них, якому ви й самі не можете відповідати? Чи відчуваєте ви, що якийсь із них порожній? (Ні. Ми відчуваємо, що можемо відповідати їм усім.) Тоді на цьому закінчимо нашу сьогоднішню бесіду. До побачення!

1 червня 2024 року