Саме завдяки Божій роботі нас привели в цей день, і тому ми – вцілілі згідно з Божим планом управління. Те, що сьогодні ми все ще існуємо, – це велике піднесення від Бога, бо за Божим планом країна великого червоного дракона мала бути знищена. Але Я думаю, що, можливо, Він уклав інший план або бажає виконати іншу частину Своєї роботи, тож навіть сьогодні Я не можу чітко цього пояснити – це наче нерозв’язна загадка. Але загалом ця наша громада була приречена Богом, і Я продовжую вірити, що Бог має в нас іншу роботу. Тож усі разом благаймо Небо так: «Нехай здійсниться воля Твоя, і нехай Ти знову з’явишся нам і не ховатимеш Себе, щоб ми могли ясніше бачити Твою славу та Твоє обличчя». Я постійно відчуваю, що шлях, яким нас веде Бог, не прямий – це звивиста дорога, повна вибоїн; більше того, Бог каже: що кам’янистіший шлях, то більше він може розкрити наші люблячі серця. Але ніхто з нас не може відкрити такий шлях. У Своєму досвіді Я пройшов багато кам’янистих, підступних шляхів і переніс великі страждання; часом Я навіть був настільки тяжко розбитий горем, що Мені хотілося кричати, але Я йду тим шляхом аж до цього дня. Я вірю, що це шлях, яким Мене веде Бог, тож Я терплю муки всіх страждань і йду далі. Адже так визначено Богом, тож хто може цього уникнути? Я не прошу ніяких благословень; Я прошу лише про те, щоб Я міг іти шляхом, яким мушу йти згідно з Божою волею. Я не прагну наслідувати інших, ідучи їхнім шляхом; усе, чого Я прагну, – це справдити Свою відданість тому, щоб до кінця йти призначеним Мені шляхом. Я не прошу допомоги в інших; чесно кажучи, Я й сам не можу нікому допомогти. Здається, Я страшенно чутливий у цьому питанні. Я не знаю, що думають інші люди. Це тому, що Я завжди вважав: обсяг страждань, які повинна витерпіти певна людина, і відстань, яку вона повинна пройти на своєму шляху, визначає Бог, і люди насправді не здатні допомогти одне одному. Деякі з наших ревних братів і сестер можуть сказати, що Я позбавлений любові, але це просто те, у що Я вірю. Люди йдуть своїми шляхами, покладаючись на Божий провід, і Я вірю, що більшість Моїх братів і сестер зрозуміє Моє серце. Я також сподіваюся, що Бог дасть нам набагато більше просвітління в цьому аспекті, щоб наша любов стала чистішою, а наша дружба – ціннішою. Нехай ми не заплутаємося в цій темі, а лише здобудемо більшу ясність, аби міжособистісні стосунки будувалися на фундаменті Божого керівництва.

Бог кілька років працював у материковому Китаї, і Він заплатив у всіх людях велику ціну, аби нарешті привести нас туди, де ми є сьогодні. Думаю, щоб направити всіх на правильний шлях, ця робота має починатися там, де кожна людина найслабша; тільки тоді люди зможуть подолати першу перешкоду й рухатися далі. Хіба так не краще? Китайська нація, що розбещувалася тисячоліттями, вижила до сьогодні, поки всілякі «віруси» безперервно наступають, поширюючись скрізь, як чума; достатньо поглянути на стосунки людей, аби побачити, скільки в людях таїться «мікробів». Богу надзвичайно важко просувати Свою роботу на такій наглухо закритій, зараженій вірусами території. Особистості та звички людей, те, як вони ведуть справи, усе, що вони виявляють у своєму житті та міжособистісних стосунках, – усе це в такому жахливому стані, що Бог засудив усе людське знання та культури до смерті. Не кажучи вже про різноманітний досвід, який люди отримали від своїх сімей і суспільства: усе це було засуджено в Божих очах. Причина в тому, що люди, які живуть на цій землі, поглинули забагато вірусів. Для них це як звичайна справа, вони на це й уваги не звертають. Отже, що розбещеніші люди в певному місці, то ненормальніші їхні міжособистісні стосунки. Людські стосунки пронизані інтригами, люди плетуть змови одне проти одного та вбивають одне одного, наче в якійсь людожерській цитаделі демонів. У такому сповненому жаху місці, де безчинствують привиди, надзвичайно важко виконувати Божу роботу. Коли Мені доводиться зустрічатися з людьми, Я безперестанку молюся Богу, тому що жахаюся зустрічі з ними й дуже боюся, що ображу їхню «гідність» Своїм характером. У Моєму серці завжди живе страх, що ці нечисті духи діятимуть нерозсудливо, тому Я постійно молюся Богу, щоб Він захистив Мене. Між нами очевидна наявність найрізноманітніших ненормальних стосунків, і коли Я все це бачу, у Моєму серці живе ненависть, бо між собою люди завжди займаються людськими «справами», а про Бога й не згадують. Я зневажаю їхню поведінку до глибини душі. Те, що можна побачити в людях материкового Китаю, – це не що інше, як розбещені сатанинські характери, тож коли Бог працює над цими людьми, у них майже неможливо знайти щось вартісне; усю роботу виконує Святий Дух, і річ тільки в тім, що Святий Дух більше зворушує людей і працює в них. Використовувати цих людей майже неможливо; тобто Святий Дух не може здійснити роботу зворушення людей у поєднанні з їхньою співпрацею. Святий Дух просто не покладаючи рук намагається зворушити людей, але навіть при цьому люди залишаються заціпенілими, нечутливими та не мають жодного уявлення про те, що саме робить Бог. Отже, Божу роботу в материковому Китаї можна порівняти з Його роботою створення неба і землі. Він спонукає всіх людей народитися заново та змінює щодо них усе, бо в них немає нічого вартісного. Це викликає такий розпач. У скорботі за цих людей Я часто молюся: «Боже, нехай у цих людях відкриється Твоя велика сила, щоб Твій Дух потужно зворушив їх і щоб ці заціпенілі, туподумні страждальці прокинулися від летаргічного сну та побачили день Твоєї слави». Помолімося ж Богу всі разом і скажімо: Боже! Нехай Ти ще раз змилосердишся над нами та подбаєш про нас, аби наші серця повністю навернулися до Тебе й ми змогли вирватись із цієї брудної землі, встати й завершити те, що Ти нам доручив. Я сподіваюся, що Бог іще раз зворушить нас, аби ми здобули Його просвітління, і Я сподіваюся, що Він змилується над нами, щоб наші серця змогли поступово навернутися до Нього й Він нас здобув. Це бажання, яке поділяємо ми всі.

Шлях, яким ми йдемо, повністю визначений Богом. Якщо коротко, Я вірю, що неодмінно пройду цей шлях до самого кінця, тому що Бог завжди усміхається Мені, і Мене ніби завжди скеровує Його рука. Тому Моє серце не заплямоване нічим іншим, і тому Я завжди пам’ятаю про Божу роботу. Усе, що доручає Мені Бог, Я виконую щосили та з відданістю, і Я ніколи не втручаюся в завдання, призначені не Мені, і не встряю в те, хто ще це робить, – бо вважаю, що кожна людина повинна йти своїм шляхом, а не посягати на чужі. Ось як Я це бачу. Можливо, це зумовлено Моєю власною особистістю, але Я сподіваюся, що Мої брати й сестри зрозуміють і пробачать Мене, бо Я нізащо не смію йти проти постанов Свого Отця. Я не смію переступати волю Неба. Хіба ти забув, що «волю Неба переступати не можна»? Хтось може подумати, що Я егоцентричний, але Я вірю, що прийшов саме для того, щоб виконати одну із частин Божої роботи управління. Я прийшов не для того, щоб втручатися в міжособистісні стосунки; Я ніколи не навчуся ладнати з іншими. Однак у Божому дорученні Я маю Божий провід, і Я маю віру та наполегливість, необхідні для доведення цієї роботи до кінця. Можливо, Я занадто «егоцентричний», але Я сподіваюся, що кожен відважиться й спробує відчути справедливу й безкорисливу Божу любов і співпрацювати з Богом. Не чекайте другого пришестя Божої величі; це нікому не несе добра. Я постійно думаю, що нам слід зважати ось на що: «Ми повинні зробити все можливе, щоб виконати те, що ми мусимо, аби догодити Богу. У кожного з нас різне Боже доручення; як нам його виконувати?». Ти повинен бачити, яким саме шляхом ідеш: украй важливо, щоб ти чітко це усвідомлював. Оскільки всі ви бажаєте догодити Богові, то чому б не віддати себе Йому? Коли Я вперше молився Богові, Я віддав Йому все Своє серце. Люди навколо Мене: батьки, сестри, брати, колеги – усі вони були відсунуті Моїм рішенням далеко на задній план Моїх думок, наче для Мене вони навіть не існували. Бо Мої думки завжди були про Бога, або про Божі слова, або про Його мудрість; усе це завжди було в Моєму серці й обіймало в ньому місце, призначене для найдорожчого. Тому люди, сповнені філософій життя, вважають Мене холоднокровним і позбавленим емоцій. Їхнім серцям прикро від того, як Я тримаюся, як Я веду справи, від кожного Мого кроку. Вони кидають на Мене дивні погляди, ніби та людина, якою Я є, – якась нерозв’язна загадка. У своїх думках вони потайки судять і міряють ту людину, якою Я є, не знаючи, що Я зроблю далі. Як хоч щось із їхніх справ може стати Мені на заваді? Може, вони заздрять, або гидують, або насміхаються; незважаючи на це, Я весь цей час молюся Богу, немов із великим голодом і спрагою, наче немає більше нікого – тільки Я і Він в одному світі. Сили зовнішнього світу постійно тісняться навколо Мене – але так само в Мені зринає й відчуття того, що Мене зворушує Бог. Опинившись перед цією дилемою, Я схилився перед Богом: «О Боже! Як Я можу бути несприйнятливим до Твоєї волі? Твої очі дивляться на Мене, як на шляхетного, як на коване золото, проте Я не можу втекти від сил темряви. Я страждав би за Тебе ціле життя, Я зробив би Твою роботу справою свого життя, і Я благаю Тебе: дай Мені належне місце спочинку, щоб присвятити Себе Тобі. О Боже! Я бажаю віддати Себе в жертву Тобі. Ти добре знаєш людську слабкість, то чому ж Ти приховуєш Себе від Мене?». У ту мить Я був ніби гірською лілією, пахощі якої несе вітерець, не відомий нікому. Однак Небо ридало, і Моє серце продовжувало плакати; і здавалося, що біль у Моєму серці став іще сильнішим. Усі людські сили й облога – вони були наче грім серед ясного дня. Хто міг би зрозуміти Моє серце? І ось Я знову став перед Богом і сказав: «О Боже! Невже на цій землі бруду ніяк не можна виконати Твою роботу? Чому інші не можуть прислухатися до Твого серця в комфортному, сприятливому середовищі, вільному від переслідувань? Я хочу розправити Свої крила, але чому відлетіти – це так важко? Чи Ти цього не схвалюєш?». Цілими днями Я ридав над цим, але завжди вірив, що Бог дасть розраду Моєму скорботному серцю. Ніхто ніколи не розумів Моєї тривоги. Можливо, це пряме бачення від Бога: у Мені завжди горів вогонь до Його роботи, і Я ледве встигав перевести дух. Я й до сьогодні молюсь і кажу: «О Боже! Якщо на те Твоя воля, нехай Ти приведеш Мене до виконання ще більшої Твоєї роботи, щоб вона поширилася по цілому всесвіту й відкрилася для кожної нації та конфесії, щоб це принесло Моєму серцю трохи миру та Я зміг жити в місці спочинку для Тебе, працювати для Тебе без завад і служити Тобі з миром у серці все Своє життя». Це – Моє сердечне бажання. Можливо, брати й сестри скажуть, що Я гордовитий і зарозумілий; Я теж це визнаю, бо це факт: молодь справді гордовита. Тому Я говорю так, як воно є насправді, не суперечачи фактам. У Мені ти можеш побачити всі риси характеру молодої людини, але можеш побачити й те, чим Я відрізняюся від іншої молоді: Мій спокій і умиротворіння. Я не роблю із цього теми; Я вірю, що Бог знає Мене краще, ніж Я сам. Ці слова йдуть від щирого серця, і Я сподіваюся, що брати й сестри не образяться. Поговорімо про слова в наших серцях, подивімося, чого саме шукає кожен із нас, порівняймо наші боголюбні серця, послухаймо слова, які ми шепочемо Богові, заспіваймо найкрасивіші пісні в наших серцях і даймо голос гордості в наших серцях, щоб наше життя стало прекраснішим. Забудьте минуле й дивіться в майбутнє. Бог відкриє нам шлях!