Ван Хуей, Китай

Одного дня в червні 2004 року, близько пів на другу дня, коли я саме відпочивала з двома сестрами, раптом увірвався з десяток поліцейських. Вони наказали нам сісти навпочіпки в кутку, і, не показавши жодних документів, почали обшукувати будинок. Вони обшукали кожен куточок будинку та зрештою знайшли набір компакт-дисків, книги Божих слів, мобільний телефон і квитанцію про пожертву на 200 000 юанів. Після цього поліція відвезла нас до повітового Бюро громадської безпеки. Я мовчки молилася Богу, просячи Його дати мені віру й силу та допомогти мені бути непохитною у своєму свідченні, не стати юдою й не зрадити Його. Потім один поліцейський почав допит, розпитуючи, як мене звати й де я живу. Я не сказала ні слова, тож він підскочив, схопив мене за волосся й відважив мені сім чи вісім сильних ляпасів. Він крізь зуби процідив: «Думаєш, зможеш тримати язик за зубами, еге ж? Я змушу тебе говорити!». Він так сильно бив мене по обличчю, що голова йшла обертом, а обличчя палало. Потім інший офіцер наказав мені стати, притиснувшись носом до стіни, при цьому тіло не мало торкатися стіни, а руки я мала тримати розведеними в боки на рівні плечей. Я простояла так понад годину. Від виснаження я стікала потом, спина боліла так, ніби зараз зламається, а руки стали такими важкими й боліли так сильно, що я ледь трималася.

Того вечора поліція відвезла мене до гостьового будинку, і тієї ж ночі вони катували мене, щоб вибити зізнання. Мене змусили сісти на цементну підлогу, витягнути ноги, а руки простягнути прямо перед собою на ширині плечей. Я мала дивитися прямо перед собою, і мені не дозволяли опускати очі та згинати руки, а тулуб мав залишатися прямим. Потім мене допитували про моє ім’я, де я живу та коли я почала вірити у Всемогутнього Бога. Я мовчала, і тоді один поліцейський дістав квитанцію про пожертву на 200 000 юанів і сказав мені: «Де ці 200 000 юанів? Викладай! Ми вже все про тебе знаємо, ти лідерка в церкві, тож просто скажи нам правду!». Почувши це, я трохи злякалася. Оскільки вони знайшли квитанцію про пожертву й знали, що я лідерка, вони просто так мене не відпустять, і я не знала, як вони катуватимуть мене далі. Тієї миті я згадала Божі слова: «Тобі не слід боятися ні того, ні іншого; скільки б труднощів і небезпек не могло поставати перед тобою, тобі слід бути здатним залишатися стійким переді Мною, не зважаючи на жодні завади, щоб Моя воля могла вершитися безперешкодно. Це – твій обов’язок… Не бійся; зі Мною як твоєю підтримкою хто зможе перепинити твій шлях?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Висловлювання Христа на початку, Глава 10). Божі слова дали мені віру. Бог володарює над усім сущим, і якими б жорстокими не були поліцейські, воно в Божих руках, і я знала, що доки я рівнятимуся на Бога, покладатимуся на Нього й твердо стоятиму на Його боці, Бог вестиме мене, щоб здолати сатану. Подумавши про це, я перестала так боятися. Одразу після цього поліція продовжила допит, питаючи, де церковні гроші та хто вищі лідери. Весь цей час я мовчала. Один із поліцейських, оскаженівши, приставив електрошокер до тильного боку моїх долонь і почав бити мене струмом, але мені не дозволяли рухатися під час ударів. Мої руки неконтрольовано тремтіли, і що більше я тремтіла, то сильніше він бив мене струмом. З кожним ударом усе моє тіло здригалося, і я кричала від болю. Потім поліцейський наступив мені на гомілки й почав бити електрошокером по всіх ступнях, від чого мої м’язи на ногах інстинктивно скорочувалися. Офіцер продовжував допитувати мене: «Викладай! Де 200 000 юанів?». Я все ще мовчала. Він розлютився й почав бити мене струмом навмання: по щелепі, по спині, по потилиці. Коли він ударив мене струмом у потилицю, мені здалося, що мене з силою вдарили по голові чимось твердим. Біль був нестерпним, і в мене паморочилося в голові. Коли він ударив мене струмом по щелепі, мої губи затремтіли, а зуби заклацали. Інстинктивно я впала на землю, щоб захиститися. Поліцейський, оскаженівши від злості, схопив мене за комір і ривком посадив назад. Потім він узяв пульт і разів з десять ударив мене ним по обох боках обличчя. Б’ючи мене, він гарчав: «Подивимось, як довго ти зможеш мовчати! Не вірю, що ти з каменю!». Зрештою він утомився бити мене та наказав знову сісти з піднятими руками в те саме положення, що й раніше. Щоразу, коли моя поза його не влаштовувала, він бив мене електрошокером по руках і ногах, а також по обличчю пультом і журналами. Так поліція катувала мене до самої півночі. Після таких ударів струмом і побоїв від поліції я відчула слабкість у серці. Оскільки вони так катували мене одразу після арешту, я гадки не мала, які ще тортури вони застосують до мене далі. Я не знала, чи зможу це витримати. Тож я подумала: «Може, якщо я скажу їм щось неважливе, я зможу уникнути частини мук і не буду страждати від такого нестерпного болю». Але потім я схаменулася: «Якщо я заговорю, хіба я не стану юдою?». Тієї миті я згадала Божі слова: «До тих, хто не проявив до Мене анінайменшої вірності у часи поневірянь, Я більше не буду милосердним, тому що Моє милосердя простирається лише до певної межі. Ба більше, Мені не подобається ніхто, хто колись зрадив Мене, а тим паче Мені не подобається мати справу з тими, хто продає інтереси своїх друзів. Такий Мій характер, ким би не була ця особа» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Підготуй достатньо добрих учинків для свого місця призначення). Божі слова спрямували мене й дали зрозуміти, що праведний Божий характер не терпить образ і що Бог ненавидить тих, хто Його зраджує. Якби я зрадила Бога, як Юда, лише щоб уникнути тілесних страждань, то стала б грішницею на всю вічність і заслужила б Божі прокляття. Подумавши про це, я вирішила терпіти біль, міркуючи: «Хай би як поліція мене не катувала, я буду непохитною у своєму свідченні, щоб посоромити сатану».

Наступного дня поліція відвезла мене до іншого готелю, і мене змусили сісти на цементну підлогу в тій самій позі, що й раніше. Поліцейський років тридцяти підійшов до мене й відважив кілька сильних ляпасів, намагаючись змусити мене назвати повне ім’я, адресу та сказати, хто є вищими лідерами. Він також казав слова хули про Бога. Побачивши, що я досі нічого не кажу, він сердито схопив електрошокер і почав бити струмом мої долоні, їхній тильний бік, потилицю й щелепу. Він бив мене струмом так сильно, що я хиталася, сидячи на підлозі. Потім він засунув електрошокер мені в рукави й ударив струмом по обох руках. Мої руки неконтрольовано смикнулись, і я впала на землю, кричачи від болю. Після цього він наступив мені на гомілки, засунув шокер у штанини й ударив струмом по ногах. Хвилин через п’ять таких знущань я обм’якла й безсило впала на підлогу. Я вся була мокра від поту, а мої руки й ноги боліли та заніміли. Біль був справді нестерпним. Потім офіцер схопив мене за комір і ривком посадив назад. Він зняв свої шкіряні черевики й кілька разів ударив мене по щоках. Б’ючи мене, він глузував: «Ти ж віриш у Всемогутнього Бога, еге ж? То чому твій Бог тебе не рятує?». Мене побили так сильно, що з очей посипалися іскри, а щоки нестерпно палали. Я впала на підлогу, не в змозі навіть поворухнутися. Я боялася, що не витримаю жорстоких тортур поліції, тож мовчки помолилася Богу в серці: «Боже, мій духовний зріст занадто малий. Будь ласка, дай мені віру й рішучість страждати, щоб я змогла бути непохитною у своєму свідченні для Тебе». Тієї миті я згадала уривок із Божих слів: «Не бійся цього чи іншого, Всемогутній Бог воїнств неодмінно перебуватиме з тобою; Він діє як ваша підтримка й ваш щит» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Висловлювання Христа на початку, Глава 26). Божі слова дали мені віру й силу. Бог володарює над усім і все контролює, Він – моя опора й мій захист. Поліція також у Божих руках, тож мені не було чого боятися. Я вирішила, що хай би скільки я страждала і як би мене не катували, я покладатимуся на Бога, щоб бути непохитною у своєму свідченні.

Побачивши, що я й далі мовчу, поліція почала застосовувати м’якшу тактику. Того ж дня, близько п’ятої вечора, поліцейський років п’ятдесяти підійшов до мене й спокійним тоном сказав: «Не треба бути такою впертою. Якщо розкажеш нам усе, що знаєш, обіцяю, ти зможеш піти додому. Ти просто віриш у Бога, так? Це ж не така велика проблема. Щойно розкажеш, що знаєш, зможеш піти додому й жити далі. Подивися на себе, справді не варто так страждати через свою віру. Ти ж чудово знаєш, які неприємні ці електрошокери. Добре подумай над своїм вибором!». Я подумала: «Відколи мене заарештували, поліція била мене, лаяла й катувала струмом, але ця людина не була зі мною такою жорстокою. Я відчуваю, що тут діють підступи сатани». Тієї миті я згадала Божі слова: «У будь-який час Мої люди мають остерігатися хитрих підступів сатани, охороняючи для Мене браму Мого дому… щоб не втрапити до пастки сатани, коли шкодувати буде вже запізно» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Божі слова до цілого всесвіту, Глава 3). Просвітлення від Божих слів дало мені зрозуміти, що сатана безперестанку будує підступи. Поліція катувала мене, намагаючись змусити зізнатися, продати своїх братів і сестер та зрадити Бога, а тепер вони змінили ставлення й удавали доброту, щоб мене обдурити. Вони були справді зловісними й ницими! Через деякий час, побачивши, що я мовчу, він нарешті вишкірив зуби й суворим тоном сказав: «Твоя віра у Всемогутнього Бога не дозволена державою й, більше того, проти неї виступає КПК. Якщо не зізнаєшся, твої діти не зможуть вступити до коледжу, піти в армію, вступити до КПК чи стати держслужбовцями… Ти взагалі про них не думаєш? Майбутнє твоїх дітей буде зруйноване через тебе. Добре подумай!». Коли він згадав про моїх дітей, я відчула біль, що краяв серце: «Якщо мої діти в майбутньому не зможуть навчатися чи знайти хорошу роботу, чи не зненавидять вони мене?». Що більше я про це думала, то більший розпач відчувала. У своєму болі та розпачі я згадала уривок із Божих слів: «Хто з усього людства не отримує турботи в очах Всемогутнього? Хто не живе в межах того, що напередвизначив Всемогутній?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Божі слова до цілого всесвіту, Глава 11). Божі слова вмить просвітили мене. Доля моїх дітей була в Божих руках, і ситуації, через які вони пройдуть у своєму житті, і кількість страждань, яких вони зазнають, – усе це було напередвизначено Богом. Наскільки б нестримним не був великий червоний дракон, він не міг змінити долю моїх дітей. Я мала довірити своїх дітей Богу та коритися Божому володарюванню й упорядкуванням. Поліція намагалася використати майбутнє моїх дітей, щоб залякати мене, змусити продати братів і сестер та зрадити Бога. Я не могла дозволити їхнім підступам здійснитися. Близько сьомої вечора поліція відвезла мене до селищного відділку, де місцеві поліцейські показували мені фотографії для впізнання. Я подумала: «Вам ніколи не змусити мене продати моїх братів і сестер!». Тож хай би що питала в мене поліція, я лише хитала головою й мовчала. Коли вони відкрили з десяток фотографій, комп’ютер раптом зламався й більше нічого не завантажував, тож поліції довелося везти мене назад у готель. На зворотному шляху капітан поліції на прізвище Цінь почав ще більше тиснути на мене щодо того, де знаходяться гроші з пожертв. Я сказала, що не знаю, і він, оскаженівши, кілька разів ударив мене кулаком у лоб. Від цих ударів у мене гуло в голові. Проїжджаючи кожне село, Цінь питав мене: «Ти бувала тут раніше?» – а я лише відповідала: «Я ніколи тут не була». Коли ми проїжджали останнє містечко, він знову спитав: «Ти ж, мабуть, бувала тут раніше, правда? Скільки тут приймаючих домів? Якщо співпрацюватимеш з нами й допоможеш когось спіймати, ми тебе відпустимо. Це твій шанс спокутувати провину». Я подумала: «Після арешту я вже натерпілася від ваших жорстоких тортур. Я нізащо не продам своїх братів і сестер, щоб їх теж заарештували й змусили терпіти такі муки». Тож я сказала йому: «Я заблукала й гадки не маю, де ми. Я не знаю, чи є тут якісь приймаючі доми». Мене нудило в машині, і я ледь не блювала. Вони злякалися, що я забрудню машину, тож мусили відвезти мене назад. Коли я повернулася до готелю, було вже по одинадцятій вечора. Потім поліція змусила мене сісти на землю в тій самій позі, що й раніше. Я мала дивитися прямо перед собою, мені не давали спати, і п’ятеро офіцерів по черзі мене охороняли. Щойно мої повіки опускалися, вони били мене електрошокером, або били пультом, або смикали за волосся спереду. Щойно мої руки опускалися, мені обпалювали долоні й пальці запальничкою. Я провела всю ніч під такими тортурами.

Уранці третього дня шестеро чи семеро поліцейських оточили мене, допитуючи про мою адресу, повне ім’я й про те, хто є вищими лідерами. Я мовчала. Один із поліцейських підняв мій капець, схопив мене за волосся й із силою смикнув назад. Потім він разів сім чи вісім ударив мене капцем по обличчю. Б’ючи мене, він сказав: «Ти не залізна, і сьогодні ми битимемо тебе, поки ти не заговориш». Потім він сказав іншим офіцерам: «Не давайте їй поблажок!». Сказавши це, він вилетів із кімнати. Двоє офіцерів схопили мене за руки, а ще один приставив електрошокер до задньої частини шиї та щелепи й жорстоко вдарив струмом. Із кожним ударом моє тіло неконтрольовано тремтіло. Потім поліцейський засунув шокер в один із моїх рукавів і бив струмом мою руку близько двох хвилин. Від ударів струмом моя рука неконтрольовано смикалася, а потім він так само вдарив струмом мою іншу руку. На той момент моє волосся було повністю мокрим, а піт стікав з чола просто в очі. Очі так заливало потом, що я навіть не могла їх розплющити. Я могла лише зціпити зуби й терпіти. Побачивши, що я досі мовчу, вони наступили мені на гомілки й почали бити їх електрошокером. Я впала на землю, усе моє тіло обм’якло й укрилося холодним потом. У мене не було сил чинити опір, і я могла лише кричати від болю. Поліцейські побачили, що я повністю виснажена, і зупинилися, запитавши: «Тепер хочеш говорити? Якщо ні, ми почнемо все спочатку». Я страшенно боялася, що мене знову битимуть струмом, тож у мене не було іншого вибору, окрім як назвати їм свою адресу, повне ім’я й вік. Офіцер на прізвище У переможно сказав: «Ти саме та, кого ми шукали. Той, хто перевозив книги, вже продав тебе, і це ти доручила йому доставити книги. Тобі справді вистачило нахабства! Ти навіть наважилася змушувати людей друкувати книги про віру в Бога. Думаєш, ми тебе просто так відпустимо? Я тобі дещо скажу. Ми стежили за тобою два місяці й фотографували тебе. Але я ніяк не очікував, що ти будеш такою впертою! Ти справді сама напрошуєшся на неприємності!». Почувши ці слова офіцера, я відчула хвилю страху. Я й уявити не могла, що вони стежили за мною два місяці. Це означало, що вони знали всіх, із ким я контактувала в цей час, і я не знала, чи не постраждали через це інші брати й сестри. Тієї миті я могла лише мовчки молитися за своїх братів і сестер, просячи Бога захистити їх. Потім офіцер У наказав мені впізнати моїх братів і сестер. Він назвав імена кількох сестер і запитав, чи я їх знаю. Я лише повторювала: «Я їх не знаю». Він схопився на ноги й відважив мені кілька ляпасів, лаючись під час ударів: «Ти все повторюєш, що не знаєш їх, але ти ж їхня лідерка! Не будь такою впертою! Добре подумай і чесно зізнайся, інакше тобі буде непереливки!». Я мовчала. У цей момент один з офіцерів наставив на мене електрошокер і крикнув: «Якщо не заговориш, я дам тобі відчути, що таке справжній біль!». Потім він підняв електрошокер і вдарив мене струмом по роті. Удар струмом був такий сильний, що мої губи затремтіли, все тіло здригнулося, і я мимоволі відсахнулася. Після цього він ще кілька разів ударив мене струмом по щелепі. Він також бив струмом тильний бік моїх долонь близько двох хвилин. Мої руки інстинктивно відсмикувалися, а тіло сахалося. Потім він наступив на мої гомілки й почав бити електрошокером по ступнях. Мене так сильно било струмом, що мої ноги неконтрольовано сіпалися, і я кричала від болю. Усе моє тіло вкрилося холодним потом, а волосся знову було наскрізь мокрим. Я впала на землю, у відчаї волаючи до Бога в своєму серці. Я просила Бога дати мені силу волі витримати ці страждання. Тоді я згадала Божі слова: «Що б Бог не робив із людьми, вони мусять відстоювати те, чим володіють самі, бути щирими перед Богом і залишатися вірними Йому до кінця. Це обов’язок людства. Люди мусять відстоювати те, що вони повинні робити» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Тобі слід зберегти свою вірність Богу). Божі слова знову дали мені віру й силу, і я здобула рішучість і сміливість боротися із сатаною до кінця. Я зціпила зуби й продовжувала мовчати. Тієї миті поліцейський зайшов мені за спину й сильно вдарив ногою в поперек. Мені здалося, що мій поперек зараз зламається, і мене пронизав гострий біль. Потім він наказав мені знову сісти в ту саму позу. Але оскільки останні кілька днів я сиділа так, як вони вимагали, мої руки стали такими важкими, що я справді не могла їх підняти. Оскаженівши, поліцейський несамовито схопив мої кайданки й із силою смикнув їх угору. Потім раптово їх відпустив. Він продовжував це робити й не зупинявся, поки сам не стік потом. Потім він кілька разів ударив мене по обличчю й вилаявся: «Не вірю, що ти з каменю. Я ще повернуся до тебе пізніше». Моє обличчя розпухло й заніміло від ляпасів, а зап’ястя почали кровоточити від кайданків. Через деякий час поліція знову почала бити мене струмом, як і раніше, і мене закатували до такої міри, що в тілі зовсім не лишилося сил. Обидві руки боліли так, ніби їх вивихнули, і біль був нестерпним. Тієї ночі кілька поліцейських по черзі наглядали за мною й не давали мені спати. Потім вони принесли папір і ручку та змусили мене написати імена й адреси приймаючих домів, які я знала. Я подумала про себе, що нізащо не продам своїх братів і сестер, але я справді більше не могла терпіти їхні тортури. Тож я просто вдавала, що пишу, тримаючи ручку. Вони подумали, що я збираюся зізнатися, тож тієї ночі мене більше не били.

На четвертий день поліція побачила, що я нічого не написала, тож вони змусили мене підняти обидві руки над головою й не дозволяли класти їх на голову чи згинати. Я не протримала руки й десяти хвилин, як вони почали боліти й мимоволі розходитися в боки. Замки кайданків глибоко вп’ялися мені в тіло. Менш ніж через пів години мої руки боліли так сильно, що я справді більше не могла тримати їх піднятими. Один з офіцерів, оскаженівши, кинувся на мене, схопив за кайданки й із силою смикав їх вгору-вниз більше десятка разів. Щоразу, коли він їх смикав, уся моя вага падала на зап’ястя. Здавалося, ніби мої зап’ястя ріжуть ножем. Я відчувала, що просто більше не можу цього витримати. Тож я помолилася Богу в серці: «Боже, я боюся мук від цих демонів і боюся, що не зможу витримати цього та зраджу Тебе. Будь ласка, дай мені віру й силу та захисти мене, щоб я змогла бути непохитною у своєму свідченні й посоромити сатану». Тієї миті я згадала ще один уривок із Божих слів: «Авраам приніс у жертву Ісака – що принесли в жертву ви? Йов приніс у жертву все – що принесли в жертву ви? Так багато людей пожертвувало собою, кладучи своє життя й проливаючи кров, щоб шукати істинний шлях. А ви заплатили таку ціну?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Значущість спасіння нащадків Моава). Авраам зміг віддати свого єдиного сина назад Богу, а Йов утратив усе своє багатство та дітей, його тіло вкрилося виразками, але він не нарікав на Бога й усе одно зміг прославляти святе Боже ім’я. Багато святих протягом історії віддали своє життя за Боже Євангеліє. Усі вони мали справжню віру в Бога та змогли віддати все заради Нього. А що я зробила для Бога? Зіткнувшись із такою ситуацією, я відчувала в серці лише страх і жах. Порівняно зі святими минулого, я була нічим. Від цієї думки я відчула глибокий сором, але водночас моє серце наповнилося силою, і я здобула віру, щоб протистояти поліцейським тортурам. Я молилася в серці: «Боже, сьогодні я віддаю себе у Твої руки. Хай би скільки страждань я витерпіла, я буду непохитною у своєму свідченні для Тебе». Потім двоє офіцерів схопили мене за руки, а один із них почав бити електрошокером по задній частині моєї шиї й по щелепі. Потім він засунув шокер мені в рукави, щоб ударити струмом по руках. Після цього поліцейські взяли склянку води й вихлюпнули її мені на гомілки. Двоє офіцерів наступили мені на гомілки, а потім почали бити їх електрошокером. Я тремтіла всім тілом і кричала від болю. Зрештою в мене навіть не залишилося сил кричати, і я просто впала на землю. Моє обличчя було мокрим від сліз і поту, ніби мене щойно витягли з води. Тоді офіцер У крикнув на мене: «Ти лідерка церкви в цьому районі, тож розказуй, де ці 200 000 юанів? Хто ваші вищі лідери? Скільки людей у цьому районі вірять у Всемогутнього Бога? У якій друкарні ви друкували свої книги? Ти сьогодні все мені розкажеш, інакше пізнаєш, що таке справжній біль!». Дивлячись на їхні люті й загрозливі обличчя, я всім серцем ненавиділа цих демонів! Але потім я подумала про своє поточне становище. У мене не було можливості чинити опір, і все, що я могла зробити, це просто дозволити їм катувати й нівечити мене. Що більше я про це думала, то більше боялася, і мені було страшно, що я помру в їхніх руках. Тієї миті я згадала уривок із Божих слів: «З усього в усесвіті, немає нічого, в чому Я не маю вирішального слова. Чи існує щось, що не є в Моїх руках?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Божі слова до цілого всесвіту, Глава 1). Бог усе контролює й над усім володарює, і те, чи закатують мене до смерті, було в Божих руках. Без Божого дозволу, хоч би якими жорстокими були ці демони, вони нічого не могли мені зробити. Я мала вірити в Бога. Я також подумала про те, як Петро зміг дозволити розіп’яти себе догори ногами заради Бога. Він зміг беззастережно віддати своє життя Богу. Він досяг покори аж до смерті й полюбив Бога до безмежності. Смерть Петра була значущою й цінною, і він отримав Боже схвалення. Я хотіла наслідувати приклад Петра, і навіть якби це означало смерть, я була б непохитною у своєму свідченні для Бога.

Близько другої години дня поліція принесла стос фотографій і попросила мене впізнати людей на них одна за одною. Я лише повторювала, що нікого з них не знаю. Один із поліцейських схопив теку й ударив мене нею по обличчю. Удар був таким сильним, що з моїх очей посипалися іскри, а голова стала важкою. Потім підійшов інший офіцер і бив мене по обличчю стільки разів, що я збилася з ліку. Б’ючи мене, він скреготав зубами й казав: «Я сьогодні виб’ю з тебе це зізнання!». Мене побили так сильно, що з куточка рота пішла кров, а губи розпухли. У мене паморочилося в голові, і я просто сиділа на місці, не рухаючись. Тоді офіцер наказав мені сісти в ту саму позу, що й раніше, але оскільки останні три дні я нічого не їла та не пила й мене катувала поліція, у мене зовсім не залишилося сил. Я потримала руки піднятими деякий час, а потім вони почали опускатися. Тоді офіцер узяв запальничку й підніс полум’я під мої пальці, і щойно мої руки опустилися, я відчула пронизливий біль від опіків. У підсумку мої руки пожовтіли від опіків, і біль був настільки сильним, що я навіть не наважувалася їх торкнутися. Потім поліція наказала мені тримати електрошокер обома руками, і щойно мої руки опускалися, вони вмикали струм і били мене по долонях. Десь за пів години вони вдарили мене струмом разів чотири чи п’ять. Пізніше інший офіцер приніс бамбукову палицю завдовжки близько фута й товщиною з палець і почав щосили шмагати мене по тильному боку долонь. Мої руки так розпухли, що стали схожі на парові булочки. На тильному боці долонь з’явилися темно-сині сліди, з яких сочилася кров. Потім офіцер схопив мої кайданки й із силою смикнув їх вгору-вниз більше десятка разів. Замки кайданків вп’ялися мені в тіло й із зап’ясть потекла кров. Він сильно вдарив мене по обличчю, запитуючи: «Ти нарешті зізнаєшся? Де ці 200 000 юанів?». Я його проігнорувала. Він розлютився й знову схопив електрошокер, засунув його мені в рукави та ударив струмом по руках. Скрегочучи зубами, він сказав: «Подивимось, наскільки ти справді міцна!». Я знову впала на землю, але він ривком підняв мене й полив мої гомілки водою. Потім він засунув електрошокер мені в штанини й ударив струмом по ногах. Мене так сильно било струмом, що мої ноги неконтрольовано сіпалися, і я мимоволі намагалася захистити їх руками. Оскаженівши, офіцер знову і знову бив мене струмом по руках, ногах і тильному боці долонь. Зрештою він кілька разів з усієї сили наступив на мої гомілки. Мені здалося, що він їх зламав, і я закричала від нестерпного болю. Тільки тоді поліція нарешті зупинилася. Я впала на землю, повністю виснажена. Кілька офіцерів зібралися навколо й дивилися на мене. Хтось показував на мене пальцем, глузуючи, а інші щось бурмотіли між собою. Я всім серцем ненавиділа цих демонів, але водночас дуже боялася, що вони продовжать мене катувати. Я невпинно волала до Бога у своєму серці, просячи Його захистити та спрямувати мене. Тієї миті я згадала церковний гімн, який співала раніше: «Я бажаю побачити день Божої слави»: «З Божим дорученням у серці я ніколи не схилю коліна перед сатаною. Можна розбити мою голову й пролити мою кров, та не можна зігнути хребет Божих людей. Я дам гучне свідчення про Бога і принижу дияволів та сатану. Бог наперед визначає і біль, і тяготи. Я буду вірним і слухняним Йому до самої смерті. Я більше ніколи не змушу Бога ридати, і я більше ніколи не змушу Його тривожитися. Я віддам свою любов і відданість Богу та виконаю свою місію, щоб прославити Його» (Ідіть за Агнцем і співайте нових пісень). Що більше я співала у своєму серці, то сильнішою почувалася. Хоч би як поліція катувала мене далі, навіть якби мене покалічили чи вбили, я б ніколи не зрадила Бога й рішуче була б непохитною у своєму свідченні для Бога.

На п’яту ніч офіцер У знову приніс папір і ручку й наказав мені записати відповіді на їхні запитання на папері. Він також сказав: «Напиши все чітко до світанку, або проведеш решту своїх днів з електрошокером!». Не маючи відпочинку п’ять днів, я постійно дрімала, сидячи там. Один із поліцейських змусив мене встати, щоб я не заснула, і щоразу, коли я заплющувала очі, на мене кричали або били електрошокером по стільцю. Я була надзвичайно напружена, і кожен удар мене лякав. Я стояла там, хитаючись, із відчуттям, ніби моя голова стала зовсім порожньою. В очах двоїлося, моя свідомість була дуже затуманеною, я не могла чітко розчути запитання поліцейських, і хоч би що вони питали, я просто відповідала «так». Я дуже боялася, що поліція мною маніпулюватиме, тож я сильно щипала себе над губою й між великим та вказівним пальцями, з усіх сил намагаючись не заснути. Водночас я постійно кликала Бога у своєму серці: «Боже! Я більше не можу себе контролювати. Я дуже боюся, що оступлюся й зраджу своїх братів і сестер. Прошу, відкрий для мене шлях». Через деякий час я побачила, що поліцейські, які мене охороняли, похилилися й позасинали. Я зрозуміла, що це Бог відкрив для мене шлях, і вирішила тікати. Тож я повільно почала просуватися до дверей, і невдовзі вже була біля них. Я обережно відчинила двері й спустилася вниз, боячись здійняти бодай якийсь шум, що розбудив би поліцію. Моє серце ледь не вистрибувало з грудей, коли я це робила. Опинившись надворі, я відчайдушно побігла в напрямку провулка. П’ять діб без їжі, води та сну, а ще жорстокі тортури з боку поліції сильно виснажили мене фізично, і вже за кілька кроків мої ноги ослабли та ледь не підкосилися, але через страх, що поліція мене наздожене, я змушувала себе бігти далі. Я йшла, хитаючись, не знаючи, скільки провулків чи вулиць перетнула, аж поки зрештою не дісталася двору, де будувався будинок. Тієї ночі йшов дощ. Я лягла долілиць у кутку на купу мотлоху й накрилася оберемком трави. Я змерзла й уся тремтіла під дощем. У цей момент я почула, як поліцейські, що гналися за мною, кричали: «Якщо ми її спіймаємо, то навіть якщо не вб’ємо, здеремо з неї шкуру!». Крики поліції сповнили мене страхом, і я не знала, що робити. Я постійно кликала Бога у своєму серці: «Боже! Що мені робити? Боже! Прошу, захисти мене». Я затамувала подих і лежала долілиць, зовсім не ворушачись. Через деякий час усе навколо поступово знову затихло, і напруга в моєму серці нарешті спала.

Близько другої ночі я не почула жодних звуків навколо, тож нарешті наважилася вилізти. Не без труднощів я знайшла дім однієї літньої сестри. Побачивши, що я вся вкрита ранами, сестра поспішила закип’ятити гарячої води, щоб я помилася, а потім принесла мені миску гарячої локшини з яйцем. Я знала, що все це – Божа любов, і була настільки зворушена, що розплакалася й не могла зупинитися. У своєму серці я постійно дякувала Богові. Пізніше сестра купила невелику ножівку, і після більш ніж двох годин пиляння їй нарешті вдалося зрізати мої кайданки. Коли кайданки нарешті зламалися, сестра взяла мої зап’ястя обома руками, плачучи від співчуття. Рани на моїх зап’ястях гоїлися понад два місяці. Через п’ять діб поспіль без сну у мене з’явилася мігрень і дзвін у вухах. Після того, як мене стільки разів били електрошокером, я до жаху боялась електрики. Я не наважуюся торкатися вилок будь-яких електроприладів удома, оскільки найменший дотик викликає в мене ілюзію, ніби через мою руку проходить електричний струм.

За час цього арешту я втратила лік, скільки разів мене били струмом, і щоразу, коли мене катували, коли мені боліло чи я почувалася слабкою, я кликала Бога й молилася у своєму серці. Саме Божі слова давали мені віру та силу. Я побачила владу Божих слів і відчула на собі Божі любов і захист, і моя віра в Бога стала ще міцнішою. Водночас через усі ці тортури я також чітко побачила диявольську сутність КПК, яка ненавидить Бога й противиться Йому. Це живий демон, який пожирає людські душі й катує тіла. Я почала відкидати її й повставати проти неї від щирого серця, і стала як ніколи рішуче налаштована слідувати за Богом до самого кінця!