Лян Сінь, Китай

У 2005 році мені виповнилося шістдесят вісім років, і одного дня на початку жовтня того ж року подруга проповідувала мені Євангеліє останніх днів Всемогутнього Бога. Завдяки тому, що я їла й пила Божі слова, я переконалася, що Всемогутній Бог – це єдиний істинний Бог, який спасає людство, і я прийняла Божу роботу останніх днів. Менш ніж через рік після того, як я увірувала в Бога, лідер доручив мені займатися церковними книгами Божих слів. Я подумала: «Оскільки я взялася за цей обов’язок, то маю бути старанною і відповідальною. Я не маю права припуститися жодної помилки. Тільки належно виконуючи свій обов’язок, я зможу здобути Боже спасіння». Після цього я активно виконувала свій обов’язок: упорядковувала й нумерувала всі книги та вела чіткий облік. Я думала: «Якщо я цілковито присвячу себе своєму обов’язку, то не лише лідер та брати й сестри будуть задоволені, але й Бог неодмінно втішиться і також благословить мене». Думка про те, що в майбутньому я буду благословенною та спасенною, робила мене дуже щасливою. Через два роки лідер розпорядився, щоб я рознесла книги та листи у дві сусідні церкви. Хоча цей обов’язок був трохи важким, зважаючи на мій вік, та щойно я думала, що його виконання дозволить мені задовольнити Бога й здобути Його благословення, і особливо коли думала про майбутню красу Царства, я відчувала особливу радість, тож навіть коли втомлювалася, я не скаржилася.

Минали роки, настав 2024-й, і тепер я була вже в поважному віці – мені було вісімдесят сім. З кожним роком здоров’я погіршувалося, і я страждала від кількох хвороб: аритмії, підвищеного холестерину, високого тиску та високого рівня цукру, а три роки тому в мене з’явилося дегенеративне захворювання попереку, і коли ставало зовсім зле, поперек болів так сильно, що я не могла стояти, і кожен рух приносив нестерпний біль. Але, чесно кажучи, ці хвороби не надто впливали на мій настрій, адже вони не заважали мені виконувати мій обов’язок і не впливали на моє прагнення спасіння через віру в Бога. Найбільшого болю мені завдало те, що я оглухла на обидва вуха. Я взагалі не чула звичайних розмов моїх рідних, і їм доводилося кричати мені на вухо, щоб я хоч щось почула. Рідні купували мені кілька різних слухових апаратів, але жоден не допомагав надовго. Я пішла до лікарні, і мені поставили діагноз: вікова втрата слуху, яка не лікується. Після цього мені здавалося, що я живу у світі тиші. Я не чула Божих проповідей чи бесід і не могла чітко чути гімни Божих слів. На зібраннях я не могла вловити, про що інші бесідували щодо свого досвіду чи розуміння істини Божих слів, і навіть коли я намагалася читати з губ, не могла розібрати, що вони говорять. Зважаючи на мій фізичний стан, церква перестала доручати мені обов’язки. Я відчувала глибокий смуток і нескінченнно плакала, коли залишалася наодинці. Я думала: «Це справді кінець. Якщо я не виконую жодних обов’язків, чи можу я все ще сподіватися на благословення чи хороше місце призначення? Невже все це стало лише ілюзією? Невже Бог покинув мене? Тепер, коли я глуха, хіба я не просто декорація і нікому не потрібна людина? Який обов’язок я ще можу виконувати? Деякі літні люди в невіруючому світі доживають до ста років, зберігаючи гарний слух і зір. Я слідувала за Богом вісімнадцять років, і всі ці роки я охоче присвячувала себе Йому та активно виконувала свої обов’язки. Які б обов’язки церква мені не доручала, я завжди виконувала їх сумлінно й відповідально, і ніколи не дозволяла своєму віку заважати виконанню моїх обов’язків. Тож Бог мав би благословити й захистити мене, і не дати мені оглухнути. Як же так сталося, що я втратила слух? Тепер я не можу ні чути Божий голос, ні виконувати свої обов’язки. Як я можу так прагнути істини? У мене немає надії на спасіння, а краса Царства – недосяжна. Усе скінчено. Здається, я більше не потрібна Богу. Хай там як, мені майже дев’яносто, і я не знаю, скільки днів мені лишилося. Я просто абияк перебиватимусь, проживаючи день за днем». Я жила зі скаргами й непорозумінням стосовно Бога, відчуваючи себе дуже негативно налаштованою і неспокійною. Я почала сидіти в телефоні, щоб згаяти час, і більше не хотіла ні молитися, ні читати Божі слова. Моя донька, бачачи мій поганий стан, часто кричала мені на вухо: «Хіба ти не віруюча в Бога? Хіба ми не повинні приймати від Бога обставини, які трапляються з нами? Здобудемо ми Боже спасіння чи ні, залежить від того, чи прагнемо ми істини. Бог промовив так багато слів і висловив стільки істини. І для кожної проблеми в Його словах є шлях вирішення. У тебе все гаразд із зором, тож ти можеш більше читати Божі слова. Почитай, чого Бог вимагає від літніх людей і які Його наміри, коли нас спіткає хвороба. Лише більше озброївшись істиною, ми зможемо вирішити наші проблеми. Яка користь із того, що ти просто негативно налаштована й неспокійна?». Слова доньки мене пробудили. Моє серце віддалилося від Бога, я менше молилася, не була зосередженою під час читання Божих слів і просто сиділа в телефоні, щоб згаяти час. Я загрузла в негативі й не могла з нього вирватися. Я знала, що моя хвороба була під Божим володарюванням, але просто не могла скоритися. Тоді я згадала рядок із Божих слів: «Найпростіша практика прагнення до істини полягає в тому, що ти мусиш приймати все від Бога й коритися в усьому. Це один аспект» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Чому людина мусить прагнути до істини). Я зрозуміла, що Божий намір полягає в тому, щоб ми приймали від Нього все, що відбувається, і щоб ми мали абсолютну покору. Факти викрили, що я не корилася Богові й що я не була тією, хто прагне істини. Я схилилася перед Богом і помолилася: «О Боже, відколи я втратила слух, мій стан просто жахливий. Мені здається, що через свою глухоту я більше не зможу здобути спасіння чи благословення, і я живу в болю. Я нерозумно висувала Тобі вимоги й нарікала на Тебе. Мені справді бракувало совісті та розуму! О Боже, будь ласка, просвіти та виведи мене з цього неправильного стану».

Пізніше я розмірковувала, питаючи себе: «Чому моя глухота завдавала мені такого болю? Чому я не могла мати богопокірного серця?». Я прочитала уривок із Божих слів: «Чого прагнуть люди у своїй вірі в Бога – це отримати благословення на майбутнє; у цьому полягає їхня мета в їхній вірі. У всіх людей є цей намір і надія, але розбещеність у їхній природі повинна бути розв’язана шляхом випробувань і переплавки. Хоч би в яких аспектах людина була неочищеною й досі виявляла розбещеність, це і є ті аспекти, в яких вона мусить бути переплавленою, – таким є Боже впорядкування. Бог організовує для тебе середовища, змушуючи тебе пройти в них переплавку, щоб ти міг пізнати свою власну розбещеність. Зрештою, ти досягаєш точки, у якій ти готовий відмовитися від своїх задумів і бажань і підкоритися Божим володарюванню й упорядкуванню, навіть якщо це означало б смерть. Тому, якщо у людей не буде декількох років переплавки, якщо вони не перенесуть певну кількість страждань, вони не зможуть звільнитися з оков розбещеності плоті у своїх думках і серцях. Хоч у яких аспектах люди й досі сковані своєю сатанинською натурою і хоч у яких аспектах у них досі є свої власні бажання й вимоги, це ті аспекти, в яких їм слід страждати. Тільки через страждання люди можуть засвоїти уроки, що означає, що вони здатні здобути істину й зрозуміти Божі наміри. Насправді, багато істин стають зрозумілими через переживання страждання й випробувань. Ніхто не може зрозуміти Божі наміри, пізнати Божі всемогутність і мудрість або оцінити Божий праведний характер, перебуваючи в комфортному й легкому середовищі або за сприятливих обставин. Це було б неможливо!» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Частина третя). Завдяки просвітленню та наставництву Божих слів я усвідомила, що завжди вірила в Бога заради благословень. Я вірила, що поки належно виконуватиму свій обов’язок, матиму надію на спасіння. Заради доброго місця призначення та отримання благословень я приймала будь-який обов’язок, який розпоряджала мені церква, корилася йому й старанно ставилася до нього. Хоча я була старою і займатися обліком книг було нелегко, я ніколи не скаржилася на труднощі й не дозволяла своєму віку впливати на мій обов’язок. Але після того, як я оглухла, я більше не могла чути Божі проповіді чи бесіди або вчити гімни Божих слів. А коли я збиралася з братами й сестрами, я не могла чути їхніх бесід про їхнє розуміння Божих слів. Тож я відчувала, що коли приймала цей етап роботи, я вже була старою. А тепер, коли я нічого не чула, я здобуду ще менше істини. Особливо коли церква перестала доручати мені обов’язки, я почала хвилюватися, що більше не отримаю благословень, і відчувала справжній біль. Я перестала молитися й шукати істину й просто сиділа в телефоні. Моє ставлення стало негативним і сповненим опору, я просто намагалася якось перебитися. Якби я не була викрита через цю ситуацію, я б не розмірковувала над собою та не пізнала себе. І я б і далі думала, що добре виконую свої обов’язки. Тепер я побачила, що все, що я робила, було заради благословень і хорошого місця призначення, а зовсім не для того, щоб задовольнити Бога. Завдяки цим роздумам я усвідомила, якою потворною та ницою була моя природа. Як я могла називати себе людиною? Як у мене вистачило нахабства сказати: «Я вірю в Бога вісімнадцять років, тому Він має мене благословляти та захищати»? Мені було так соромно. Я справді була безсоромною! Мій характер зовсім не змінився, не кажучи вже про мої вісімнадцять років віри – навіть якби я вірила двадцять вісім чи тридцять вісім років, це все одно було б марно.

Під час своїх духовних роздумів я прочитала цей уривок із Божих слів: «На якій підставі ти, створена істота, вимагаєш щось від Бога? Люди не придатні щось вимагати від Бога. Немає нічого нерозсудливішого, ніж ставити вимоги до Бога. Він завжди робить те, що мусить, і Його характер праведний. Праведність – це аж ніяк не справедливість чи розважливість; праведність не означає ні загальної рівності, ні того, щоб давати по заслузі відповідно до обсягу виконаної роботи, платити за неї чи віддавати належне відповідно до докладених зусиль. Усе це – не праведність, а просто справедливість і розважливість. Пізнати праведний Божий характер здатні дуже мало людей. Уявімо, що Бог відсіяв Йова після того, як Йов про Нього засвідчив: чи було б це праведним? Фактично, так. Чому це називається праведністю? Як люди розуміють праведність? Коли щось відповідає людським уявленням, то люди дуже легко скажуть, що Бог праведний; але коли вони вирішують, ніби щось не відповідає їхнім уявленням, – коли це щось недосяжне для їхнього розуміння, – то їм буде важко сказати, що Бог праведний. Якби Бог тоді знищив Йова, люди не сказали б, що Він праведний. Насправді ж хіба Бог мусить виправдовуватися, коли знищує людей, незалежно від того, розбещені вони чи ні та наскільки глибоко? Хіба Він мусить пояснювати людям Свої підстави? Хіба Бог мусить говорити людям про правила, які Сам визначив? У цьому немає потреби. У Божих очах розбещена людина, схильна до протистояння Богові, не має жодної цінності; як би Бог із нею не вчинив, усе було б доречно, і все це Божі розпорядження. Якби ти був неприємний Божим очам, якби Він сказав, що після твого свідчення Йому вже немає від тебе користі, і тому знищив би тебе, чи було б це теж Його праведністю? Так, було б. Хоча зараз ти, можливо, і не можеш розпізнати це з фактів, але в доктрині ти мусиш це розуміти. … Усе, що робить Бог, праведне. Хоча люди можуть бути нездатними сприйняти Божу праведність, їм не слід виносити судження як їм заманеться. Коли люди вважають якісь Його дії необґрунтованими чи мають про них певні уявлення та через це кажуть, ніби Він неправедний, вони поводяться вкрай нерозсудливо. Ти бачиш, що Петро вважав деякі речі незбагненними, але він був упевнений, що в них присутня Божа мудрість і що в них були Його благі наміри. Люди не можуть збагнути всього; є так багато речей, яких вони не можуть осягнути. Отже, пізнати Божий характер – це нелегка справа» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Частина третя). Розмірковуючи над Божими словами, я усвідомила, що не розуміла праведного характеру Бога. Коли Божі дії збігалися з моїми уявленнями, я могла їх прийняти й назвати Бога праведним, а коли ні – я не могла прийняти те, що Бог праведний. Я завжди вірила, що відколи я знайшла Бога, хоч би який обов’язок церква мені розпоряджала, я завжди корилася. Я старанно виконувала свої обов’язки й ніколи не дозволяла старості стати на заваді. Тому я вважала, що Бог мав би благословити мене й не допустити, щоб я оглухла, і що лише за таких умов Він був би праведним. А тепер, коли через глухоту я не могла виконувати свої обов’язки і моя мета отримати благословення не здійснилася, я відчула, що Бог не є праведним. Але, прочитавши Божі слова, я зрозуміла, що всі мої переконання були лише моїми уявленнями та фантазіями, і що вони зовсім не відповідали істині. Я дотримувалася світської точки зору «Більше працюєш – більше отримуєш, менше працюєш – менше отримуєш, а не працюєш – не маєш нічого» й так визначала праведний характер Бога. Мій погляд був неправильним. Незалежно від того, узгоджуються Божі дії з людськими уявленнями чи ні, у них завжди є Його благі наміри. Усе, що Бог робить щодо будь-якої створеної істоти, є праведним. Тому що Божа сутність – це праведність. Мені не слід визначати її своїми уявленнями. Бог говорить: «У Божих очах розбещена людина, схильна до протистояння Богові, не має жодної цінності; як би Бог із нею не вчинив, усе було б доречно, і все це Божі розпорядження». Я лише звичайна створена істота. Яке я мала право висувати вимоги до Бога? Згадуючи свої нерозумні вимоги до Бога, я відчувала глибокий смуток і каяття, а по щоках текли сльози. Мені було 87 років, і я все ще могла читати Божі слова – це вже було Божим захистом і благодаттю. Відтоді я більше не сміла нічого вимагати від Бога. Я мусила коритися Його влаштуванням і розпорядженням.

Я прочитала більше Божих слів: «Я визначаю місце призначення кожної людини не за віком, старшинством чи обсягом страждань, і тим паче не за тим, наскільки вона жалюгідна, а за тим, чи володіє вона істиною. Немає іншого вибору, крім цього» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Підготуй достатньо добрих учинків для свого місця призначення). З Божих слів я зрозуміла, що Бог судить про місце призначення людини не за тим, скільки страждань вона нібито винесла чи скільки роботи виконала, а за тим, чи змінився її характер. Протягом усіх цих років, хоча я завжди виконувала свій обов’язок і зазнавала певних труднощів, я мало що знала про свій розбещений характер. І коли Божа робота не збігалася з моїми уявленнями, я все ще могла нарікати на Нього й опиратися Йому. Я побачила, що після всіх цих років віри в Бога мій характер так і не змінився, але я все ще сподівалася на спасіння й хороше місце призначення, що було не чим іншим, як видаванням бажаного за дійсне. Хоча я і оглухла, з моїм зором усе було гаразд, і я могла читати Божі слова. Тож надалі мені потрібно було більше зосереджуватися на Божих словах, більше шукати істину, щоб усвідомити свій розбещений характер, подолати його та досягти зміни в ньому.

Пізніше, коли одна сестра вислухала мій досвід, вона вказала, що я не розуміла зв’язку між виконанням свого обов’язку та отриманням благословень чи лиха. Вона також поділилася уривком із Божих слів, щоб я їх прочитала. Всемогутній Бог говорить: «Немає жодного зв’язку між обов’язком людини й тим, чи отримує вона благословення, чи її спіткає горе. Обов’язок – це те, що людина повинна виконувати; це її послане небом покликання, і їй слід виконувати його, не шукаючи винагороди, а також без жодних умов або відмовок. Тільки це можна називати виконанням свого обов’язку. Отримання благословень означає благословення, якими людина насолоджується, коли є вдосконаленою після того, як пережила суд. Коли людину спіткає горе – це покарання, яке вона отримує, коли її характер не змінюється після того, як вона пройшла через кару й суд, тобто коли вона не є вдосконаленою. Але незалежно від того, чи створені істоти отримують благословення, чи їх спіткає горе, вони мають виконувати свій обов’язок добре, роблячи те, що вони повинні робити, і роблячи те, на що вони здатні; це – найменше, що має робити людина, людина, яка прагне до Бога. Тобі не слід виконувати свій обов’язок заради отримання благословень, і тобі не варто відмовлятися виконувати свій обов’язок через страх, що тебе спіткає горе. Дозвольте Мені сказати вам одне: виконання людиною свого обов’язку – це те, що вона повинна робити, і якщо вона не виконує свій обов’язок, то це її бунтарство» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Різниця між служінням утіленого Бога й обов’язком людини). Читаючи й розмірковуючи, я зрозуміла, що обов’язок людини – це доручення, дане Богом, і це її прямий обов’язок, який не пов’язаний з отриманням благословень чи лиха. Можливість виконувати свій обов’язок віруючої була благословенням і честю. І тільки прагнучи істини та досягаючи зміни в характері під час виконання свого обов’язку, я могла здобути Боже схвалення. Якщо мій характер не зміниться, то хоч би скільки обов’язків я не виконала чи скільки доріг пройшла, якщо я не прагнутиму істини, усе це буде марно, і я не досягну спасіння. Павло зробив більше роботи, ніж будь-хто інший, але його характер не змінився. Його пожертви та зусилля в роботі були не для того, щоб задовольнити Бога, а щоб отримати вінці та нагороди. Це суперечило Божим вимогам, і він ішов шляхом опору Богу. Як наслідок він був покараний і опинився в пеклі. Я повинна була відмовитися від свого наміру прагнути благословень, і незалежно від того, досягну я хорошого місця призначення чи ні, я мусила прагнути істини. Хоча я оглухла й тимчасово не могла виконувати свій обов’язок, я все ще могла практикуватися в написанні досвідних свідчень, щоб свідчити про Бога. Я прочитала такі Божі слова: «Оскільки отримання благословення не є належною ціллю, до якої людям слід прагнути, то що є належною ціллю? Прагнення до істини, прагнення до змін у характері та здатність коритися всім Божим влаштуванням і упорядкуванням: ось цілі, до яких повинні прагнути люди» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Практика істини – єдиний спосіб здобути життя-входження). Прочитавши Божі слова, я постала перед Богом у молитві: «О Боже! Багато років я виконувала свої обов’язки лише задля отримання благословень, ідучи шляхом опору Тобі. Я волію покаятися перед Тобою, відмовитися від свого бажання отримувати благословення і зосередитися на прагненні істини. Я прагнутиму зміни в характері та коритимуся Твоїм влаштуванням і розпорядженням». Після цього я щодня їла й пила Божі слова та записувала те, що усвідомлювала про свій розбещений характер. Я також дивилася відео з досвідними свідченнями, щоб побачити, як брати та сестри переживають Божу роботу. Іноді я бесідувала зі своєю донькою і відчувала, що кожен день був наповненим і значущим. Тепер мій стан і становище дуже хороші, і я більше не страждаю від болю через свою глухоту. Дякувати Богу!