Чень Ґан, Китай

У дитинстві дорослі часто кепкували з мене, коли я говорив. У тому несвідомому віці я не розумів, що відбувається, і лише коли виріс, усвідомив, що заїкаюся. Я намагався це виправити, але ніяк не міг, і це мене дуже турбувало. Через цю ваду з мене часто глузували та насміхалися, тож поступово я став менш говірким, не хотів нікого бачити й віддавав перевагу самотності. У школі я ніколи не ходив на вечірки однокласників, а під час зимових та літніх канікул не хотів виходити з дому чи відвідувати родичів. Я став дуже замкнутим, і в мене була справді низька самооцінка. Іноді вдома, коли мама чула, як я заїкаюся, вона дорікала: «Ти що, не можеш говорити повільніше? Не поспішай! Якщо так піде й далі, ти, коли виростеш, навіть дружину не зможеш знайти!». Коли я почав працювати, один колега якось почув, як я заїкаюся, і почав дражнити мене: «Чого ти заїкаєшся? Ти такий кумедний!». Хоча це був жарт, моє обличчя палало від сорому, і я ненавидів себе за те, що не міг виправити свою ваду.

У вересні 2008 року я прийняв нову Божу роботу. Коли брати й сестри помітили моє заїкання, замість того, щоб глузувати чи принижувати мене, вони підбадьорювали й допомагали мені. Іноді я нервував, коли зустрічав незнайомих братів і сестер на зібраннях. Коли я запинався під час читання Божих слів, брати й сестри читали разом зі мною та заохочували мене не почуватися скованим. Я відчував особливе тепло в Божому домі. Через три роки брати й сестри обрали мене церковним лідером, і я знав, що це Бог підносить мене. Але виконання обов’язків лідера вимагає проведення бесід про істини та розв’язання проблем, а також частих зібрань із братами та сестрами. Особливо на великих зібраннях я почувався дуже скованим через своє заїкання та страшенно нервував, боячись, що якщо я затинатимусь під час бесіди, то зганьблюся, а брати й сестри сміятимуться з мене. Пам’ятаю, на одному зібранні я побачив сестру, яку погано знав, і хвилювався, що вона про мене подумає, якщо я не проведу бесіду як слід. У результаті я сильно заїкався під час читання Божих слів. Сестра не витримала й розреготалася. Це стало серйозним ударом по моїй самооцінці. Хоча сестра щиро перепросила, мені все одно було дуже боляче в душі, і я постійно почувався неповноцінним, тому часто скаржився: «Чому в мене є ця вада? Чому я не можу її виправити?». Пізніше, спілкуючись із братами й сестрами, я став дуже вразливим, і щоразу після читання Божих слів чи проведення бесід уважно стежив за виразами їхніх облич, а коли помічав якісь неприродні рухи, то думав: «Вони з мене сміються?». Через це я нервував ще більше, іноді настільки, що аж долоні пітніли. Зрештою я почав боятися зібрань, і особливо на великих зібраннях перекладав обов’язки на свого брата-напарника. Я так довго жив у цьому болісному й пригніченому стані, що врешті-решт просто не витримав тиску й залишив свій обов’язок. Залишивши цей обов’язок, я взявся за роботу з текстами: цілими днями я відбирав статті й мені не треба було говорити чи спілкуватися з іншими, а отже, я більше не почувався скованим через своє заїкання.

У вересні 2020 року мене знову обрали церковним лідером, але через високе навантаження під час роботи та часте спілкування з незнайомими братами й сестрами моя проблема із заїканням погіршилася. Коли наближався час зібрань, я дуже переймався тим, як на мене дивляться інші, і почувався настільки скованим, що мимоволі сумував за тими днями, коли виконував роботу з текстами, де мені не доводилося спілкуватися з багатьма людьми, і тиск був меншим. Я сподівався повернутися до роботи з текстами. Несподівано, у липні 2021 року, брати й сестри висунули мою кандидатуру на посаду проповідника. Я подумав: «Як це взагалі має працювати? Бути церковним лідером – це вже неабиякий тиск. Я й не мріяв про ще одне підвищення». Але керуючись розумом, я все одно пішов узяти участь у виборах. Під час виборчого зібрання я думав про те, що проповідник спілкується з багатьма людьми та відповідає за багато церков, і що його робота полягає в тому, щоб бесідувати про істину для розв’язання проблем. Я міркував: чи зможу я зі своїм сильним заїканням зрозуміло проводити бесіди? Якщо брати й сестри знову з мене сміятимуться, хіба я не зганьблюся остаточно? Зрештою я зняв свою кандидатуру. Після цього відбулося ще кілька виборів. Я знав, що, вірячи в Бога багато років, повинен рахуватися з Його намірами й брати на себе більше відповідальності. Але щойно я згадував про свою ваду, то відступав і щоразу знімав свою кандидатуру.

У грудні 2023 року я отримав листа від лідерів, у якому йшлося, що брати й сестри висунули мене на посаду районного лідера й хочуть, щоб я взяв участь у виборах. Я подумав: «Зважаючи на мій недолік, я взагалі не підходжу для участі, і навіть якщо мене оберуть, я не зможу впоратися з такою відповідальністю. Що ж мені робити?». Я боявся, що якщо відмовлюся, то не підтримаю роботу церкви, але якщо візьму участь, то почуватимуся непридатним. Мене роздирали суперечності. Під час одних зі своїх духовних роздумів я прочитав два уривки Божих слів: «Заїкання та запинання під час розмови – що це за проблема? (Природжені дані.) Це природжені дані, а також різновид фізичної вади. Звісно, форми заїкання різняться. Деякі заїки розтягують один склад, тоді як інші постійно повторюють один склад, витрачаючи цілий день і не маючи змоги вимовити повне речення. Коротко кажучи, це природжені дані і, звісно, це також різновид фізичної вади. Чи стосується це розбещеного характеру? (Ні.) Це не стосується розбещеного характеру. Якщо хтось каже: “Ти запинаєшся, коли говориш; ти точно лукавий!” або “Ти навіть заїкаєшся, коли говориш; як ти можеш бути таким зарозумілим?” – чи правильні такі твердження? (Ні.) Заїкання як вада чи недолік не стосується жодного аспекту розбещених характерів людини. Тому заїкання – це природжені дані й різновид фізичної вади. Очевидно, що воно не стосується розбещених характерів людини й не має до них абсолютно ніякого стосунку» (Слово, т. 7. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (9)). «Є деякі проблеми, які люди не можуть розв’язати. Наприклад, ти можеш бути схильним нервувати, коли розмовляєш з іншими; коли ти стикаєшся із ситуаціями, у тебе можуть бути власні ідеї та погляди, але ти не можеш їх чітко сформулювати. Ти особливо нервуєш у присутності багатьох людей; ти говориш незв’язно, і твій рот тремтить. Дехто навіть заїкається; щодо інших, якщо присутні представники протилежної статі, вони стають ще менш зрозумілими, просто не знаючи, що сказати або що зробити. Чи легко це подолати? (Ні.) Принаймні в короткостроковій перспективі тобі нелегко подолати цю ваду, тому що це частина твоїх вроджених умов. … Тому, якщо ти можеш подолати цей дефект, цю ваду в короткостроковій перспективі, то зроби це. Якщо це важко подолати, то не переймайся цим, не борися проти цього й не кидай виклик самому собі. Звісно, якщо ти не можеш цього подолати, тобі не слід ставати негативно налаштованим. Навіть якщо ти ніколи не зможеш подолати це за все своє життя, Бог не засудить тебе, бо це не твій розбещений характер. Твій острах сцени, твоя нервозність і страх – ці прояви не відображають твого розбещеного характеру; чи вони вроджені, чи спричинені середовищем пізніше в житті, щонайбільше вони є дефектом, вадою твоєї людськості. Якщо ти не можеш змінити це в довгостроковій перспективі або навіть за все своє життя, не зациклюйся на цьому, не дозволяй цьому сковувати тебе, і тобі не слід ставати через це негативно налаштованим, бо це не твій розбещений характер; немає жодного сенсу намагатися це змінити або боротися проти цього. Якщо ти не можеш це змінити, то прийми це, дозволь цьому існувати й стався до цього правильно, тому що ти можеш співіснувати з цим дефектом, цією вадою – наявність цього в тебе не впливає на твоє слідування за Богом і виконання твоїх обов’язків. Поки ти можеш приймати істину й виконувати свої обов’язки в міру своїх можливостей, ти все ще можеш бути спасенним; це не впливає на твоє прийняття істини й не впливає на твоє досягнення спасіння. Тому тобі не слід часто бути скутим певним дефектом чи вадою у твоїй людськості, і тобі не слід часто ставати негативно налаштованим і знеохоченим, або навіть відмовлятися від свого обов’язку й відмовлятися від прагнення до істини, втрачаючи шанс бути спасенним, з тієї ж причини. Це абсолютно того не варте; саме так вчинила б дурна, неосвічена людина» (Слово, т. 7. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). З Божих слів я зрозумів, що заїкання та запинання – це вроджені стани, фізичні вади, а не розбещений характер чи те, що засуджує Бог. Вони не впливають ні на моє прагнення до істини, ні на моє прагнення до спасіння. Я не повинен почуватися скованим через свої вади. Якщо через фізичний недолік я відмовлюся від прагнення до істини та можливості бути підвищеним і зрощеним, що затримає життєво важливу справу спасіння, хіба я не пожертвую більшим заради меншого? Хіба це не буде справжньою дурістю і чи не буду я тоді негідним? Прочитавши ці слова від Бога, я відчув справжню розраду. Озираючись назад, я зрозумів, що із самого дитинства завжди приділяв багато уваги своїй ваді мовлення, вважаючи, що вона часто завдає мені незручностей і впливає на моє життя, роботу та обов’язки, робить мене неговірким і надто відлюдькуватим, а також занижує мою самооцінку, через що я не мав ні впевненості, ні мотивації в жодній справі. Під час зібрань, коли брати й сестри відкрито бесідують одне з одним про своє досвідне розуміння, це має приносити свободу та розкутість, а також полегшувати прийняття роботи Святого Духа через бесіду. Але через своє заїкання я відчував пригнічення й не міг розслабитися на зібраннях, навіть боявся їх і уникав, коли це було можливо, а отже, втратив багато можливостей здобути істину. Коли наближалися церковні вибори, я завжди відмовлявся від можливості взяти в них участь, а коли церковна робота нагально потребувала людей для співпраці, я не міг узяти на себе відповідальність і не рахувався з Божим наміром. Я побачив, як часто мене сковувало й обмежувало моє заїкання, як я жив у стані болю та пригнічення, і що все це було спричинено моєю нездатністю правильно ставитися до своїх вад. Я не розумів істини й не знав, як дивитися на людей та речі згідно з Божими словами. Це не лише обмежувало й сковувало мене, а й змушувало раз у раз відмовлятися від своїх обов’язків. Я навіть обмежував себе, вважаючи, що зі своїм заїканням не годжуся бути лідером, і це призвело до того, що я неправильно зрозумів Бога й віддалився від Нього – яким же дурнем я був! Я не міг і далі залишатися таким негативно налаштованим, я мав правильно ставитися до своєї вади й спокійно підійти до цих виборів.

За кілька днів я дізнався, що дві сестри з певних причин не зможуть взяти участь у виборах. Я подумав: «Ці дві сестри мали найбільше шансів бути обраними, тож якщо вони не братимуть участі, хіба мої шанси на обрання не зростуть?». Згадавши про свою ваду, я миттєво відчув сильний тиск. Одна справа – зганьбитися в церкві, але якщо я стану районним лідером, то ця ганьба буде ще більшою. Я поділився своїм станом із сестрою, і вона вказала на те, що я надто переймаюся думкою інших і надаю завеликого значення гордині та марнославству. Завдяки нагадуванню сестри я прочитав більше Божих слів: «Усі люди мають усередині себе певні хибні стани, як-от негатив, слабкість, занепад духу та вразливість; або ж вони мають ниці наміри; або ж їх постійно тривожать гордість, егоїстичні бажання та власні інтереси; або ж вони вважають, що мають низький рівень, і переживають певні негативні стани. Тобі буде дуже тяжко одержати роботу Святого Духа, якщо ти завжди живеш у цих станах. Якщо ти не можеш одержати роботу Святого Духа, то позитивних елементів усередині тебе буде мало, а негативні елементи проявлятимуться й заважатимуть тобі. Люди завжди покладаються на свою власну волю, щоб придушити ці пасивні й негативні стани, але хоч би як вони придушували їх, та не здатні позбутися їх. Основна причина цього в тому, що люди не можуть досконально розпізнати ці пасивні й негативні моменти; люди не можуть чітко добачити їхньої суті. Тому їм дуже складно зректися плоті й сатани. Крім того, люди завжди грузнуть у цих пасивних, тужливих і дегенеративних станах, вони не моляться Богу й не поважають Його, а просто роблять усе абияк. У результаті Святий Дух не працює в таких людях, і внаслідок цього вони не здатні зрозуміти істину, їм бракує шляху в усьому, що вони роблять, і вони не можуть ясно бачити жодного питання. У тобі занадто багато пасивного й негативного, це заповнило твоє серце, тому ти часто пасивний, твій дух сумує, і ти дедалі більше віддаляєшся від Бога й стаєш дедалі слабшим. Якщо ти не можеш отримати прозріння й роботи Святого Духа, ти не зможеш уникнути цих станів, і твій пасивний стан не зміниться, тому що якщо Святий Дух не працює в тобі, ти не можеш знайти шляху. Із цих двох причин тобі вкрай тяжко скинути із себе пасивний стан і увійти в нормальний. Хоча зараз, коли ви виконуєте свій обов’язок, ви витримуєте тяготи, наполегливо працюєте, докладаєте багато зусиль, здатні зректися сім’ї та кар’єри, здатні відмовитися від усього, пасивні стани всередині вас досі не були по-справжньому перетворені. Існує надто багато труднощів, які утримують вас від прагнення істини та втілення її на практиці, як-от уявлення, фантазії, знання, філософії життя, егоїстичні бажання та розбещені характери. Ці негативні явища наповнили ваші серця» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Свободу та визволення можна здобути, лише відкинувши свої розбещені характери). З Божих слів я зрозумів, що завжди був пасивним, коли справа доходила до виборів, не лише через те, що був скований своїм заїканням, а й через пута марнославства та гордині. Я думав: «Що більше в мене обов’язків, то з більшою кількістю братів і сестер мені доведеться спілкуватися, а як лідеру мені потрібно буде бесідувати про істину для розв’язання проблем. І якщо я заїкатимуся під час бесід на зібраннях, про моє заїкання дізнається більше людей. Хіба це не зганьбить мене остаточно?». З такими думками я став боятися брати участь у виборах і не хотів, щоб мене підвищували чи зрощували. Я жив за сатанинською отрутою: «Людям потрібна їхня гордість, як дереву – його кора», і завжди з усіх сил намагався приховати свої недоліки, щоб інші не бачили моїх слабкостей. Я не зважав на потреби церковної роботи й раз у раз відмовлявся від можливості висувати свою кандидатуру на виборах. Навіть коли церковна робота нагально потребувала співпраці людей, я просто стояв остронь і знімав свою кандидатуру. Я був справді егоїстичним і ницим! Церква поливала та зрощувала мене багато років, і я мав би взяти на себе тягар церковної роботи. Це також було моїм обов’язком як створеної істоти, і я мав би беззастережно прийняти його та скоритися. Але заради збереження обличчя я уникав виборів і відмовлявся брати в них участь, не бажаючи брати на себе ношу Божого дому й зовсім не цінуючи цю честь. Це те, до чого Бог відчуває відразу і що ненавидить. Лише тоді я зрозумів, що моє життя в пригніченні та стражданнях було спричинене моєю надмірною зосередженістю на марнославстві та гордині, а також надмірним занепокоєнням щодо думки інших. Водночас я відчув щирий Божий намір. Бог не цурався мене через мої недоліки, а навпаки, знову й знову давав мені можливості для підвищення та зрощування. Коли я був скований і зв’язаний своїми вадами та розбещеним характером, впадав у зневіру й відступав, Бог використовував Свої слова, щоб просвітити й осяяти мене, допомагаючи мені зрозуміти істину та звільнитися від пут негативних емоцій. Я побачив, що Божа любов була такою реальною, і зрозумів, що не повинен і далі залишатися пасивним та зневіреним, а маю відкинути свій неправильний намір і належним чином співпрацювати та брати участь у виборах.

Пізніше я прочитав більше Божих слів: «Якщо розум твоєї людськості нормальний, тобі слід правильно ставитися до своїх дефектів і вад, тобі слід визнати й прийняти їх. Це корисно для тебе. Прийняти їх не означає бути скутим ними, а також не означає часто бути негативно налаштованим через них, радше це означає не бути скутим ними, визнаючи, що ти лише звичайний член розбещеного людства зі своїми власними вадами й дефектами, якому нічим хвалитися, що саме Бог підносить людей, щоб вони виконували свій обов’язок, і що Бог має намір вкоренити в них Своє слово й життя, даючи їм змогу досягти спасіння й уникнути впливу сатани, що це виключно Бог підносить людей. У кожного є вади й дефекти. Тобі слід дозволити своїм вадам і дефектам співіснувати з тобою; не уникай їх і не приховуй, і не почувайся всередині часто пригніченим або навіть завжди неповноцінним через них. Ти не є неповноцінним; якщо ти можеш виконувати свій обов’язок усім серцем, усією силою і всім розумом у міру своїх можливостей, і маєш щире серце, то перед Богом ти дорогоцінний, як золото. Якщо ти не можеш платити ціну й тобі бракує вірності у виконанні твого обов’язку, то навіть якщо твої вроджені умови кращі, ніж у пересічної людини, ти не є дорогоцінним перед Богом, ти не вартий навіть піщинки» (Слово, т. 7. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). З Божих слів я зрозумів, що Бог не висуває до людей надмірних вимог, а хоче, щоб вони діяли відповідно до своїх можливостей. Коли вони діють відповідно до свого рівня та працездатності, повністю використовують свій потенціал, виходячи зі своїх природних даних і співпрацюють з Ним усім серцем і в міру своїх сил, Бог буде задоволений. Бог не бажає людського удавання, Йому до вподоби, коли люди виконують свої обов’язки із чесним серцем. Я розмірковував над тим, як моє заїкання занижувало мою самооцінку, робило мене зневіреним, вразливим і слабким, як сильно я переймався думкою інших і як у результаті постійно відмовлявся брати участь у виборах та не бажав брати на себе велику відповідальність. Тепер я розумів, що моє заїкання – це вада, яку важко подолати, і що я маю навчитися приймати її та правильно до неї ставитися. За потреби я повинен відкрито говорити про свій недолік братам і сестрам, не маскуючи й не приховуючи його. Саме таким має бути моє ставлення до своєї вади.

За кілька днів оголосили результати виборів, і мене обрали районним лідером. Я був глибоко зворушений і подумки помолився Богу: «Боже, те, що мене обрали лідером, – це Твоє піднесення. Я цінуватиму цю можливість виконувати свій обов’язок і хочу докласти всіх зусиль, щоб виконати його як слід і відплатити за Твою любов». Після цього я задумався: «Як я можу добре виконувати свій обов’язок, незважаючи на свою ваду?». Одного дня я прочитав два уривки Божих слів, які глибоко зворушили мене і вказали мені шлях практики. Бог говорить: «Не намагайся змінити свою вдачу через те, що виконуєш певні обов’язки або служиш куратором певного робочого завдання, – це помилкова ідея. Що ж тобі тоді робити? Незалежно від твоєї вдачі чи вроджених даних, ти маєш дотримуватися істин-принципів і практикувати їх. Зрештою, Бог не оцінює, чи слідуєш ти Його шляху, чи можеш здобути спасіння, ґрунтуючись на своїй вдачі або на тому, яким вродженим рівнем, навичками, здібностями, дарами чи талантами ти володієш, і, звісно, Він також не дивиться на те, наскільки ти стримував свої тілесні інстинкти й потреби. Натомість Бог дивиться на те, чи практикуєш і переживаєш ти Його слова, слідуючи за Богом і виконуючи свої обов’язки, чи маєш ти бажання й рішучість прагнути до істини, і, зрештою, чи досяг ти того, щоб практикувати істину й слідувати Божим шляхом. Ось на що дивиться Бог» (Слово, т. 7. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). «Прагнення до істини – це найважливіше, хоч із якого погляду ти на це дивишся. Ти можеш уникнути дефектів і недоліків людськості, але ти ніколи не зможеш ухилитися від шляху прагнення до істини. Незалежно від того, наскільки досконалою чи шляхетною може бути твоя людськість, або чи можеш ти мати менше вад і дефектів і володіти більшою кількістю сильних сторін, ніж інші люди, це не означає, що ти розумієш істину, і це не може замінити твого прагнення до істини. Навпаки, якщо ти прагнеш до істини, розумієш багато істини й маєш адекватно глибоке й практичне розуміння її, це компенсує багато дефектів і проблем у твоїй людськості. Наприклад, скажімо, ти боязкий та інтроверт, ти заїкаєшся, і ти не дуже добре освічений, тобто в тебе багато дефектів і недоліків, але в тебе є практичний досвід, і хоча ти заїкаєшся, ти можеш чітко бесідувати про істину, і ця бесіда повчає всіх, коли вони її чують, розв’язує проблеми, дає людям змогу вийти з негативного стану й розвіює їхні скарги та хибне розуміння про Бога. Бачиш, хоча ти заїкаєшся, твої слова можуть розв’язувати проблеми – наскільки важливі ці слова! Коли світські люди їх чують, вони кажуть, що ти неосвічена людина, і ти не дотримуєшся граматичних правил, коли говориш, і іноді слова, які ти використовуєш, теж не дуже підходять. Можливо, ти використовуєш регіональний діалект або повсякденну мову, і твоїм словам бракує класу й стилю високоосвічених людей, які говорять дуже красномовно. Однак твоя бесіда містить істину-реальність, вона може розв’язувати труднощі людей, і після того, як люди її чують, усі темні хмари навколо них зникають, і всі їхні проблеми розв’язуються. Бачиш, хіба розуміння істини не важливе? (Важливе.) Скажімо, ти не розумієш істини, і хоча в тебе є певні академічні знання, і ти говориш красномовно, коли всі чують, як ти говориш, вони думають: “Твої слова – це просто доктрини, у них немає ані крихти істини-реальності, і вони зовсім не можуть розв’язати реальних проблем, тож хіба ці твої слова не порожні? Ти не розумієш істини. Хіба ти не просто фарисей?”. Хоча ти говорив багато доктрин, проблеми залишаються нерозв’язаними, і ти думаєш собі: “Я говорив цілком щиро й серйозно. Чому ви не зрозуміли того, що я сказав?”. Ти наговорив цілу купу доктрин, але негативно налаштовані люди залишаються негативно налаштованими, а люди з хибним розумінням про Бога й досі мають це хибне розуміння, і жодна з труднощів у їхньому виконанні своїх обов’язків не була розв’язана – це означає, що слова, які ти говорив, були просто нісенітницею. Хоч скільки дефектів і вад є у твоїй людськості, якщо слова, які ти говориш, містять істину-реальність, то твоя бесіда може розв’язувати проблеми; якщо слова, які ти говориш, є доктринами, і вони позбавлені навіть крихти практичного знання, то хоч би скільки ти говорив, ти не зможеш розв’язати реальних проблем людей. Хоч як люди дивляться на тебе, поки те, що ти кажеш, не відповідає істині й не може стосуватися станів людей або розв’язувати труднощі людей, то люди не захочуть цього слухати. Отже, що важливіше: істина чи власні умови людей? (Істина важливіша.) Прагнення до істини й розуміння істини – це найважливіші речі. Отже, хоч які дефекти ти маєш у плані своєї людськості чи своїх вроджених умов, ти не маєш бути скутим ними. Натомість тобі слід прагнути до істини й компенсувати свої різні дефекти розумінням істини, і якщо ти виявиш у собі якісь недоліки, тобі слід поспішити виправити їх. Деякі люди не зосереджуються на прагненні до істини, а натомість завжди зосереджуються на розв’язанні труднощів, вад і дефектів у своїй людськості та виправленні проблем зі своєю людськістю, і виявляється, що вони докладають кілька років зусиль, не отримуючи чітких результатів, і, як наслідок, розчаровуються в собі й думають, що їхня людськість занадто погана і що вони безнадійні. Хіба це не дуже нерозумно?» (Слово, т. 7. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (3)). Божі слова глибоко торкнулися моєї душі, і я побачив, що Бог справді практично вказує нам шлях. Виконуючи свій обов’язок, ми не повинні бути скованими своєю вдачею, рівнем чи віком. Те, як Бог оцінює, чи виконує людина свій обов’язок так, щоб це відповідало стандарту, залежить не від того, інтроверт вона чи екстраверт, не від її статусу, рівня чи віку, і тим більше не від того, чи є в неї якісь вади або дефекти, а від того, чи може вона практикувати істину й виконувати свої обов’язки згідно з істинами-принципами, і чи є вона людиною, яка слідує Божому шляху. Наприклад, у виконанні обов’язку лідера вкрай важливо розв’язувати проблеми в житті-входженні та обов’язках братів і сестер. Якщо я зосереджуватимуся на тому, щоб озброюватися істиною та практикувати її, матиму реальність, а також просвітлення й осяяння Святого Духа у своїй бесіді про істину, і зможу розв’язувати проблеми братів і сестер та вказувати їм шлях практики, то навіть якщо я запинатимусь, брати й сестри все одно отримають від цього користь. Якщо ж я не докладатиму зусиль для прагнення до істини, то навіть якщо говоритиму вільно й красномовно, але не зможу провести бесіду про істину чи розв’язати реальні проблеми, я не зможу виконувати роботу з лідерства. Раніше я завжди думав, що для виконання обов’язку лідера треба щонайменше мати гарні навички спілкування й чітку дикцію, і що така людина як я, яка заїкається й запинається, не підходить для обов’язків лідера, тому я постійно відмовлявся висувати свою кандидатуру. Але, як виявилося, мої критерії вибору лідерів були неправильними. Вибори лідерів у Божому домі ґрунтуються на принципах: не на тому, як людина виглядає зовні, і не на тому, які вроджені вади вона може мати, а на тому, чи прагне людина істини, а також на її людськості та рівні. Що більше я думав про це, то більше розумів, що мої вроджені недоліки та вади не є перепонами чи перешкодами для виконання мого обов’язку, і що їх не можна використовувати як виправдання для відмови від свого обов’язку. Розуміння істини та практикування згідно з Божими вимогами – ось ключі до того, щоб добре виконувати свій обов’язок! Я здобув шлях практики для руху вперед, і хоча я заїкаюся та говорю із запинками, я волію виконувати свій обов’язок згідно з Божими вимогами, зосередитися на тому, щоб озброювати себе істинами-принципами, відкинути своє марнославство та гординю й бути практичним та розсудливим у тому, як я живу як людина та роблю справи. Тепер, коли я бесідую на зібраннях чи читаю Божі слова, я все ще заїкаюся, але можу ставитися до цього правильно, і мій настрій став набагато спокійнішим. Іноді я свідомо працюю над тим, щоб подолати це, і згадую, як брати й сестри нагадували мені: «Ти говориш трохи зашвидко, через що більше заїкаєшся, – якщо говоритимеш трохи повільніше, буде краще», і: «Коли ти запинаєшся, можеш протягувати останній склад, – так імовірність заїкання зменшиться». Бесідуючи на зібраннях, я намагаюся уповільнити своє мовлення та, за потреби, розтягувати слова, свідомо докладаючи зусиль, щоб співпрацювати. Я більше не почуваюся таким знервованим, і тепер почуваюся більш розкуто на зібраннях. Одного разу я пішов на зустріч із куратором роботи з текстами, щоб обговорити справи, але трохи хвилювався й думав: «Він розуміє принципи краще за мене. Що як я почну нервувати й сильно заїкатися? Що він про мене подумає?». Але потім я згадав, що в роботі виникли труднощі, і що попередній лист не дав хороших результатів, тому було необхідно зустрітися особисто, щоб обговорити й розв’язати проблему. Я не міг дозволити, щоб моє заїкання завадило розв’язати проблему, адже це затримало б роботу. Подумавши так, я більше не відчував сковувань, тож домовився про зібрання із куратором для обговорення роботи.

Згадуючи, як я раз у раз відмовлявся від своїх обов’язків через заїкання, і на те, як зрештою зміг спокійно прийняти свої обов’язки, не будучи скованим своїм заїканням, я бачу, що Божі слова давали мені розраду, заохочували й спрямовували мене протягом усього цього шляху. Я щиро й від усього серця дякую Богу!