Шановна Лінь Ї!

Я отримала твого листа. Час плине так швидко. Здається, минула лише мить, а ми не бачилися майже рік. У своєму листі ти питала мене, що я отримала від виконання свого обов’язку. На мить я замислилась і навіть не знала, з чого почати, але найбільш пам’ятним досвідом стало перепризначення мені обов’язків, яке допомогло мені усвідомити схильність моєї натури до комфорту та зручностей. Тут тобі, мабуть, стало цікаво, що я пережила. Дозволь мені розповісти тобі про все.

У січні цього року я відповідала за роботу з текстами. Оскільки я була новачком у цій ролі, не опанувала багатьох принципів і не знала, як її виконувати, я вчилася і тренувалася із сестрою, яка була моєю напарницею. Зазвичай я також проявляла ініціативу й досліджувала роботу різних груп. Пізніше кожна з цих груп зверталася за порадою з багатьох питань, і мені доводилося писати листи, проводити бесіди та розбиратися з їхніми станами й відхиленнями в їхній роботі. Щодня я була зайнята з ранку до пізньої ночі. З плином часу я трохи бурчала про себе: «Щоб вирішити ці стани, я маю ретельно обміркувати корінну причину кожної проблеми та знайти відповідні Божі слова та принципи, що вимагає багато роздумів. Це дуже виснажує!» Мені не хотілось, щоб мій мозок був постійно в напрузі, тому я сподівалася, що брати та сестри ставитимуть менше запитань, і таким чином я зможу трохи розслабитися. Перегодом нашими напарницями стали ще дві сестри. Я була дуже щаслива, бо думала, що це зменшить моє навантаження, і тоді мені не доведеться так сильно хвилюватися чи так сильно втомлюватися. Іноді, коли я бачила, що брат чи сестра перебувають у поганому стані й результати їхньої роботи погіршуються, я думала, що мені слід швидко побесідувати з ними, щоб вирішити ці проблеми. Але потім я також думала: «Я теж не можу до кінця розібратися в цих проблемах. Мені доведеться витратити час на роздуми та пошук відповідних Божих слів та принципів. Це буде занадто клопітно! Нехай краще їх вирішать мої сестри-напарниці». Тож я більше не турбувалася про них. Так само, щоразу, коли я стикалася з будь-якою складною проблемою, я вважала її клопітною і перекладала її вирішення на своїх напарниць. Я дедалі менше несла ношу свого обов’язку і щодня просто займалася рутинною роботою та виконувала свої повсякденні завдання. Якщо мені доручали трохи більше роботи або вона була трохи складнішою, я засмучувалася. Я зосереджувалася лише на виконанні простих завдань і не докладала зусиль для прагнення до істини, в результаті чого не досягала значного прогресу. Мої напарниці вказали на те, що мені бракує відчуття ноші у виконанні мого обов’язку, і порадили мені розміркувати над цим та розв’язати це питання. Але я не сприйняла це серйозно. Щодалі мені було все важче й важче чітко бачити проблеми, я часто засинала, і продуктивність моєї праці значно знизилася.

Згодом лідери помітили, що мені бракує відчуття ноші у виконанні мого обов’язку та що я не отримую результатів, і мене відсторонили. Тільки тоді я почала розмірковувати над собою. Одного дня я прочитала ці Божі слова: «Ледачі люди нічого не можуть зробити. Одне слово, вони – сміття, знецінене завдяки неробству. Незалежно від того, наскільки високий духовний рівень ледачих людей, це всього лише окозамилювання; їхній високий духовний рівень є марним. Це пояснюється тим, що вони надто ліниві; вони знають, що мають робити, але не роблять того; навіть знаючи про існування якоїсь проблеми, вони не шукають істини для її вирішення; вони знають, які труднощі їм слід терпіти, щоб робота була ефективною, але не бажають зазнати таких важливих страждань. Як наслідок, вони не здобувають жодних істин і не виконують жодної реальної роботи. Вони не бажають зносити труднощі, які людям належить зносити; вони знають лише жадібність до комфорту, плотські втіхи, насолоди в часи радості та дозвілля, а також задоволення від вільного й розслабленого життя. Хіба вони не нікудишні? Люди, які не можуть переносити труднощі, не годяться для життя. Той, хто завжди бажає жити як паразит, – це людина без совісті чи розсудливості; це така тварина, яка не придатна навіть для відбування служби. Оскільки така людина не може терпіти труднощів, служба, яку вона відбуває, залишає бажати кращого, а якщо вона хоче здобути істину, то надії на це ще менше. Людина, яка не може страждати й не любить істину, – це нікчема, непридатна навіть для відбування служби. Вона – звір, у якого немає й краплі людської сутності. Ніщо, окрім вигнання таких людей, не відповідає Божій волі» (Слово, т. 5. Зобов’язання лідерів і працівників. Зобов’язання лідерів і працівників (8)). Коли я побачила у Божих словах такі терміни, як «сміття», «знецінені завдяки неробству», «тварина», «непридатні навіть для відбування служби» та «не годяться для життя», це вразило моє серце. Я відчула Божу відразу до ледарів. Бог підніс мене і явив свою милість, дозволивши виконувати обов’язок куратора, щоб я навчилася використовувати істину для вирішення проблем. Незалежно від того, скільки я бесідувала та вирішувала проблеми, я повинна була докладати для цього всіх зусиль; це була відповідальність, яку я мала нести. Але коли я бачила, що брати й сестри перебувають у поганому стані, а результати їхньої роботи погіршуються, я вважала, що розв’язання цих проблем занадто складне та психологічно виснажливе, тому просто передавала цю роботу іншим людям. Я навіть не робила того, на що була здатна. Стикаючись із більш складними проблемами, я, звичайно, могла б вирішити деякі з них, якби ретельно їх обміркувала, але я не хотіла докладати зусиль і платити ціну, тому використовувала виправдання на кшталт «я не змогла розібратися» або «я не знала, як» як привід, щоб перекласти ці проблеми на сестер-напарниць. Я щодня виконувала лише деяку нескладну роботу, не відчувала ні краплі відповідальності за свій обов’язок і день за днем безцільно пливла за течією. Хіба це не було просто паразитуванням у Божому домі? Я думала про те, що деякі брати та сестри не мали високого рівня, але вкладали всю душу у виконання своїх обов’язків і не шкодували зусиль, тому їхнє ставлення до своїх обов’язків було прийнятним для Бога. Хоча мій рівень не був надто поганим і я могла розв’язувати деякі проблеми, я завжди дбала про свою плоть та потурала своїй схильності до комфорту, тому, виконуючи свій обов’язок, я не бажала анітрохи гарувати й долати труднощі. Я дійсно не мала ні совісті, ні розуму. Як я могла бути куратором! Моє ставлення до свого обов’язку викликало в Бога огиду й ненависть. Якби так тривало й далі, я навіть не змогла б як слід працювати, і Бог би лише цурався мене й відсіяв. Усвідомивши це, я помолилася, справді бажаючи розмірковувати над собою.

Після цього я замислилась: що було корінною причиною того, що я завжди потурала своїй схильності до комфорту й не хотіла турбуватися та терпіти труднощі? Тоді я побачила ці Божі слова: «Протягом багатьох років думки, на які люди покладалися в забезпеченні свого виживання, роз’їдали їхні серця до такої міри, що вони стали віроломними, боягузливими й мерзенними. Їм не тільки не вистачає сили волі та рішучості, але вони також стали жадібними, зарозумілими та свавільними. Їм украй не вистачає будь-якої рішучості, що виходить за межі власного “я”, і навіть більше того, у них немає ані краплі мужності, щоб позбутися оков цих темних впливів. Думки та життя людей настільки гнилі, що їхні погляди на віру в Бога досі нестерпно огидні, і навіть коли люди говорять про свої погляди на віру в Бога, це просто нестерпно чути. Усі люди боягузливі, некомпетентні, мерзенні й тендітні. Вони не відчувають огиди до сил темряви, і не відчувають любові до світла та істини; натомість вони роблять усе можливе, щоб вигнати їх» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Чому ти не бажаєш бути тлом?). «Чи тебе влаштовує життя під впливом сатани, із миром, радістю й невеликим плотським комфортом? Хіба ти не найнижчий з усіх людей? Немає нікого дурнішого за тих, хто бачив спасіння, та не прагне його здобути; це люди, які упиваються плоттю й тішаться сатані. Ти сподіваєшся, що твоя віра в Бога не потягне за собою ні проблем, ні нещасть, ні найменших тягот. Ти постійно женешся за тим, що нічого не варте, і не бачиш у житті ніякої цінності, а натомість ставиш власні навіжені думки вище за істину. Ти такий нікчемний! Ти живеш як свиня – чим ти відрізняєшся від свиней і собак? Хіба всі ті, хто не шукає істини, а натомість любить плоть, – не звірі? Хіба всі ці мерці, позбавлені духу, – не ходячі трупи? Скільки слів було сказано серед вас? Чи серед вас було виконано мало роботи? Скільки Я серед вас забезпечив? То чому ж ти цього не здобув? На що тобі скаржитися? Чи не тому ти нічого не здобув, що занадто закоханий у плоть? І чи не тому, що твої думки занадто навіжені? Чи не тому, що ти занадто нерозумний? Якщо ти не здатен здобути ці благословення, хіба ти можеш звинувачувати Бога, що Він тебе не спас? Ти прагнеш до того, щоб, повіривши в Бога, отримати змогу здобути спокій, щоб твої діти не хворіли, щоб твоє подружжя мало добру роботу, щоб твій син знайшов добру дружину, щоб твоя дочка знайшла гідного чоловіка, щоб твої воли й коні добре орали землю, щоб погода весь рік була сприятливою для твоїх посівів. Ось чого ти шукаєш. Твоє єдине прагнення – жити в комфорті, щоб твою родину не спіткало нещастя, щоб вітри обходили тебе стороною, щоб твого обличчя не торкався пісок, щоб посіви твоєї родини не затопило, щоб тебе не зачепило жодне лихо, щоб жити в Божих обіймах, щоб жити в затишному гніздечку. Такий боягуз, як ти, що завжди женеться за плоттю, – чи є в тебе серце, чи є в тебе дух? Хіба ти не звір? Я даю тобі істинний шлях, нічого не просячи взамін, але ти його не шукаєш. Хіба ти один із тих, хто вірить у Бога? Я дарую тобі реальне людське життя, але ти його не шукаєш. Чи ти нічим не відрізняєшся від свині або собаки? Свині не шукають людського життя, не шукають очищення та не розуміють, що таке життя. Щодня, наївшись, вони просто засинають. Я дав тобі істинний шлях, але ти його не здобув: твої руки порожні. Чи хочеш ти й далі жити саме так, свинячим життям? Яке значення має те, що такі люди живуть?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Досвід Петра: його знання про кару та суд). З Божого слова я зрозуміла, що моє постійне прагнення до плотського комфорту було пов’язане з тим, що я дотримувалася таких принципів, як: «Сенс життя в тому, щоб добре їсти та гарно одягатися», «Життя коротке, тож насолоджуйся ним, поки можеш», «Не забувай балувати себе», «Пий сьогоднішнє вино сьогодні, а про завтрашній день турбуйся завтра», «Життя коротке, тож навіщо його собі ускладнювати?», та інших подібних сатанинських філософій, у яких фізичний комфорт вважається найбільшим прагненням у житті. Під впливом цих помилкових поглядів я завжди прагнула до комфорту, вважаючи, що люди мають бути добрими до себе й не працювати занадто важко. Озираючись назад, я усвідомила, що мої батьки змалку балували мене вдома. Вони робили для мене все, щоб мені ні про що не довелося турбуватися, і я росла, як квітка в теплиці, під їхньою турботливою опікою. Оскільки я звикла до комфортного життя, то завжди боялася докладати зусиль і виснажувати себе. Навчаючись в університеті, я бачила, як деякі мої однокурсники наполегливо працюють і вчаться допізна, готуючись до вступу в магістратуру, але я ставилася до цього зневажливо. Я думала: «Життя триває лише кілька десятиліть. Навіщо так себе виснажувати? Достатньо ступеня бакалавра. Просто знайду не дуже виснажливу та гідно оплачувану роботу». Коли я прийшла до церкви, щоб виконувати свій обов’язок, я все ще дотримувалася цієї точки зору. Я завжди потурала своїй схильності до комфорту, але не хотіла докладати жодних зусиль або обтяжувати себе. Щоразу, стикаючись зі складними або важкими завданнями, я перекладала їх на інших. Я вибирала легкі завдання та уникала складних, тому просувалася дуже повільно. Для мене було великою честю, що Божий дім зростив мене для виконання лідерського обов’язку, але я не цінувала цього й завжди прислухалася до своєї плоті. Коли я бачила, що брати й сестри негативно налаштовані, а ефективність роботи знижується, мені було байдуже, і я навіть перекладала складні завдання на інших. Я взагалі не виконувала своїх зобов’язань. Я була такою егоїстичною і ницою! Я завжди потурала своїй схильності до комфорту, вибирала легкі обов’язки замість важких, була слизькою і лукавою. Я не докладала жодних зусиль, але й не досягала будь-якого прогресу. Мені було все важче й важче чітко бачити проблеми, я навіть не могла впоратися з тим, що раніше мені вдавалося добре. Точно, як сказав Господь Ісус: «Хто має, то дасться йому та додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має» (Матвія 13:12). Я думала про те, що Бог сподівається, що дорослі люди здатні взяти на себе відповідальність, зосередитися на правильних речах і виконувати свої обов’язки, але моє серце було зосереджене лише на фізичному комфорті. Я цінувала його понад усе й ставала дедалі більш розбещеною та зіпсованою, з кожним днем втрачаючи все більше своєї людської подоби. Я не могла й далі іти цим хибним шляхом. Я мала шукати істину, щоб позбутися цього розбещеного характеру й почати як слід виконувати свій обов’язок.

Потім я прочитала ще більше Божих слів: «У чому цінність життя людини? Чи тільки в тому, щоб віддаватися таким плотським утіхам, як їда, пиття й розваги? (Ні.) То в чому ж тоді? Поділіться своїми думками. (У тому, щоб виконувати обов’язок створіння: це мінімум того, чого людина мусить досягти в житті.) Правильно. … З одного боку, це виконувати обов’язок створіння. З іншого – це якнайкраще робити все, що у твоїх силах і можливостях, і принаймні досягти такого стану, коли совість тебе не звинувачує, ти з нею в мирі й точно прийнятний у чужих очах. Якщо піти далі, то впродовж усього життя ти повинен мати певне розуміння принципів, які люди мусять осягнути в житті, незалежно від того, у якій сім’ї ти народився, яку освіту здобув і які твої особисті якості. Наприклад, те, яким шляхом має йти людина, як вона мусить жити, як жити осмислено – треба хоч трохи дослідити, яка справжня цінність життя. Це життя не можна прожити даремно, і на цю землю не можна приходити даремно. З іншого боку, протягом життя ти мусиш виконати свою місію – це найважливіше. Ми не говоримо про виконання якоїсь великої місії, обов’язку чи повинності, але ти мусиш як мінімум зробити хоч щось» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини I. Як прагнути до істини (6)). З Божих слів я зрозуміла, що цінність життя не в тому, щоб їсти, пити, веселитися та потурати своїй плоті, а у виконанні обов’язку створеної істоти та здобутті Божого схвалення. Бог призначив мені народитися в останні дні, чути Його голос і виконувати свій обов’язок, і це унікальна можливість, яка випадає раз у житті. Бог не хоче, щоб я потурала своїй схильності до комфорту, була посередністю і даремно витрачала своє життя. Він сподівається, що я буду прагнути до істини та належно виконувати свій обов’язок, щоб змінити свій характер, бути врятованою Богом та жити за справжньою людською подобою. Я замислилась над тим, що не зосереджувалася на житті-входженні, а лише побіжно переглядала Божі слова, мій життєвий досвід був поверхневим, а моє розуміння істини – обмеженим. Я не бачила чітко стани та труднощі моїх братів і сестер, і це свідчило про те, що я не розуміла істини цього аспекту. Це був час, коли мені потрібно було знайти істину й озброїтися нею, і якби я змогла розвинути в собі справжнє відчуття ноші з пошуку істини й знаходження Божих слів, я б краще усвідомила істину та швидше б зросла у житті. Проте я втратила стільки можливостей пізнати істину лише заради тимчасового комфорту та задоволення, перешкоджаючи своєму життю-входженню. Я так шкодую про те, як виконала свій обов’язок. Я справді буда дурною та безглуздою! Тепер я нарешті усвідомила, що яким би фізичним комфортом я не насолоджувалася, він завжди був би тимчасовим і не мав реальної цінності, і що якби я не шукала істину належним чином, завжди виконувала свій обов’язок недбало й намагалась би й далі обманювати Бога, врешті-решт мене б викрили й відсіяли, що призвело б до вічного покарання, і тоді ніяке каяття, сльози та скрегіт зубів не допомогли б.

Пізніше, під час своїх духовних читань, я зосередилася на Божих словах, пов’язаних з усуненням мого бажання потурати своїй схильності до комфорту, і записувала свої розуміння. Через два місяці куратор доручив мені повернутися до виконання свого обов’язку, і я була дуже вдячна. Коли я дізналася, що мені доручено наглядати за церквою, я була приголомшена. У цій церкві було багато новонавернених, а також багато проблем, розв’язання яких вимагало б чималих зусиль. Але потім я згадала, як раніше завжди намагалася уникати турбот і перекладати проблеми на інших. Тепер, моїм призначенням наглядати за цією церквою, Бог дав мені шанс навчитися бесідувати про істину та розв’язувати проблеми. Усе це мало компенсувати мої недоліки й було корисним для мого життя-входження. Отже, я взялася за виконання цього завдання. Спочатку мені вдавалося виконувати цей обов’язок активно, але після кількох раундів бесід із неочевидними результатами я зневірилася. Я вважала, що все це занадто складно та стресово. Коли я так подумала, то зрозуміла, що знову піклуюся лише за свої фізичні інтереси, тож я їла й пила Божі слова, пов’язані з моїм станом. Був один уривок із Божих слів, який справді зворушив мене. Бог говорить: «Люди, які дійсно вірять у Бога, виконують свої обов’язки охоче, не підраховуючи власних вигод і втрат. Незалежно від того, чи ти шукаєш істину, ти завжди маєш покладатися на свої сумління й розум і дійсно наполегливо працювати, коли виконуєш свій обов’язок. Що означає “дійсно наполегливо працювати”? Якщо ти задоволений лише тим, що докладаєш деяких символічних зусиль і переживаєш незначні фізичні труднощі, але взагалі не сприймаєш свій обов’язок серйозно або не шукаєш принципів істини, тоді це не що інше, як недбалість і поверховість, це не є справжнім докладанням зусиль. Ключовим у докладанні зусиль є щиросердо намагатися, мати страх Божий у своєму серці, пам’ятати про Божу волю, боятися не послухатися Бога й заподіяти Йому біль, а також переносити будь-які труднощі, щоб добре виконувати свій обов’язок і догоджати Богу: якщо твоє серце любить Бога у такий спосіб, ти зможеш належним чином виконувати свій обов’язок. Якщо у твоєму серці немає страху Божого, у тебе не буде тягаря, коли ти виконуватимеш свій обов’язок, у тебе не буде інтересу до нього, і ти неминуче будеш недбалим і поверховим, і виконуватимеш дії механічно, не досягаючи жодного реального ефекту, що не є виконанням обов’язку. Якщо в тебе дійсно є відчуття тягаря, і ти вважаєш, що виконання свого обов’язку – це твоє особисте зобов’язання, і якщо ти його не виконуєш, то ти є звіром і не придатний для життя, і тільки якщо ти виконуєш свій обов’язок належним чином, то ти гідний називатися людиною і можеш подивитися у вічі своєму сумлінню – якщо в тебе є таке відчуття тягаря, коли ти виконуєш свій обов’язок, тоді ти зможеш робити все добросовісно, зможеш шукати істину й діяти згідно з принципами, а, отже, будеш спроможним виконувати свій обов’язок належним чином і догоджати Богу. Якщо ти гідний місії, яку Бог тобі призначив, і всього, чим Бог пожертвував заради тебе, і Його очікувань щодо тебе, тоді це дійсно наполегливе старання» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Щоб добре виконувати свій обов’язок, треба щонайменше мати совість і розум). З Божих слів я зрозуміла, що ті, хто охоче й віддано виконує свої обов’язки, є справжніми людьми Божого дому. Вони не зважають на свої власні фізичні інтереси й платять за це реальну ціну, докладаючи максимум зусиль. Такі люди є відповідальними та благонадійними, вони мають совість і розум. Незважаючи на певні фізичні страждання, вони можуть догодити Богу, досягти внутрішнього спокою та прожити життя, наповнене сенсом. Навпаки, коли робота була важкою, а результати незадовільними, я вважала, що все це занадто важко та стресово, тому починала думати про власний комфорт і хотіла відступити. Коли я мала звичай потурати своїй схильності до комфорту, уникати важких обов’язків на користь легких і діяти хитро, незважаючи на те, що моє тіло не страждало, душа моя була в темряві. Я не відчувала присутності Бога й не мала ні спокою, ні радості. Я не хотіла знову опинитися в такій ситуації. Я мала чесно ставитися до свого обов’язку, і скільки б не співпрацювала, я повинна була робити все можливе й виконувати свої зобов’язання. Тож я шукала істину та проводила бесіди, щоб розібратися з поглядами та труднощами своїх братів і сестер. Через деякий час у роботі був досягнутий певний прогрес, і я від щирого серця подякувала Богові. Пізніше, стикаючись із різними ситуаціями, я свідомо повставала проти своєї плоті. Незважаючи на те, що кожного дня в мене було багато роботи й не було вільного часу, я не почувалася виснаженою. Практикуючи таким чином, я відчувала себе дедалі ближче до Бога, а також знайшла кілька нових способів співпраці у виконанні свого обов’язку. Діючи відповідно до Божих слів, я знайшла мир і спокій у своєму серці.

Що ж, на цьому я поки зупинюся. Ти теж багато чого досягла цього року? Прошу, пиши мені та ділися своїми досягненнями та розуміннями.

Щиро твоя,

Бай Лу

15 жовтня 2023 року