Сяоюань, Китай

Змалечку я завжди добре вчилася й часто отримувала найвищі оцінки за тести в класі. Щоразу, як з’являлися результати тестів, моє ім’я й фото обов’язково висіли на шкільній дошці пошани. Коли я бачила, як учителі дивляться на мене усміхненими очима, сповненим задоволення й похвали поглядом, а також чула похвали однокласників, моє серце просто розривалося від радості, і я відчувала таку гордість. Дорогою додому сусіди, яких я зустрічала на вулиці, віталися зі мною й казали: «Ця дівчинка – чудова учениця. Справжня гордість для батьків! У майбутньому ти точно вступиш до Пекінського або Цінхуаського університету!». Я сором’язливо усміхалася їм у відповідь, але в глибині душі моє его просто тріумфувало. Згодом я вступила до найкращого університету нашої провінції й на першому курсі стала першою за своєю спеціальністю. Я була така щаслива – усі одногрупники хвалили мій талант, захоплювалися мною й заздрили, а викладачі покладали на мене великі надії. Я відчувала себе справжньою зіркою серед своїх однолітків. Однак університетське життя не було таким насиченим, як шкільне, і часто було зовсім легким і безтурботним. На парах нам часто доводилося вивчати соціальні теорії та зазубрювати ці поняття й терміни, і я іноді думала: «Який сенс вчити й зубрити всі ці теорії?». Здебільшого я вчилася суто для того, щоб просто скласти тести. Поза заняттями, у вільний час, мої одногрупники просто гаяли час на розваги, а я лише сиділа, гортаючи стрічку в телефоні та вмираючи з нудьги. Я часто думала: «Невже ми прийшли у цей світ лише для того, щоб ось так убивати час? Хіба не має бути в людини якоїсь мети чи напрямку в житті?». Проте я не знаходила відповідей на ці запитання.

Улітку після першого курсу сестра проповідувала мені Боже Євангеліє останніх днів. Завдяки тому, що я їла й пила Божі слова, я дізналася, що Бог здійснив три етапи роботи, щоб спасти людство. Я побачила, що Господь Ісус був розп’ятий, щоб відкупити людство від гріхів, а в останні дні Бог знову втілився, щоб повністю спасти людство. Він висловлює багато істин, щоб судити й очищати людей, дозволяючи їм повністю звільнитися від кайданів гріха й увійти до Божого Царства. Я глибоко відчула щирість і доброту, з якими Бог спасає людство, а також Його любов до людей. Я була глибоко зворушена й вирішила вірити в Бога та прагнути істини. Згодом мої брати й сестри бесідували про те, що настав вирішальний час для поширення Євангелія Царства. Вони казали, що це надзвичайно цінно – мати змогу зробити свій внесок у поширення Євангелія й привести більше людей до Бога, щоб вони отримали Його спасіння. Тоді одна сестра запитала, чи хочу я виконувати обов’язок. Я трохи завагалася: «Виконання обов’язку забирає час і сили. Конкуренція в університеті досить сильна, і що я буду робити, якщо це вплине на мої оцінки? Чи варто мені обрати віру в Бога й виконувати свій обов’язок створеної істоти, чи краще присвятити час навчанню заради гарних оцінок, щоб забезпечити собі хороше майбутнє та захоплення й повагу інших?». Я не знала, який шлях обрати, тому сказала сестрі, що мені треба подумати. Наступні кілька вечорів, ідучи дорогою повз університет і бачачи, як інші студенти старанно вчаться до пізньої ночі заради гарних оцінок, я часто почувалася розгубленою й міркувала: «Що мені обрати: здобувати освіту й будувати гарне майбутнє, як більшість моїх однолітків, чи слідувати за Богом і виконувати обов’язок?».

Пізніше я натрапила на ці уривки з Божих слів: «Завдяки володарюванню Творця та Його призначенню самотня душа, яка на початку не мала абсолютно нічого, отримує батьків і сім’ю, шанс стати членом людської раси й нагоду пережити людське життя й помандрувати людським світом; Також вона отримує шанс відчути володарювання Творця, пізнати чудеса творіння Творця і, більше того, шанс пізнати владу Творця та упокоритися перед нею. Тим не менш, більшість людей дійсно не хапається за цю рідкісну й швидкоплинну можливість. Люди витрачають енергію всього життя на боротьбу з долею і витрачають все своє життя на метушню, намагаючись забезпечити свої родини й кидаючись туди-назад заради престижу й вигоди. Те, чим люди дорожать, – це родинна любов, гроші, слава й вигода, і вони розглядають їх як найвищі цінності в житті. Усі люди скаржаться на лиху долю, однак вони відсувають на задній план питання, які люди повинні розуміти й досліджувати найбільше: чому людина жива, як їй слід жити й у чому цінність і сенс людського життя. Вони проводять усе своє життя, як би довго воно не тривало, просто метушачись у прагненні до слави й вигоди, доки їхня молодість не пройде, і вони не стануть сивими й зморшкуватими, доки не усвідомлять, що слава й вигода не можуть зупинити їхнє старіння, що гроші не можуть заповнити порожнечу їхніх сердець, і доки вони не зрозуміють, що ніхто не може втекти від законів народження, старіння, хвороб і смерті й що ніхто не може уникнути впорядкувань долі. Тільки коли вони мусять зіткнутися з останнім вирішальним моментом життя, вони по-справжньому осягають, що навіть якщо хтось володіє великим багатством, навіть якщо він має вельможний статус та високе положення, він усе одно не може уникнути смерті й повинен повернутися до свого первинного стану: самотньої душі, яка нічого не має» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний III). «Усе в житті людини є порожнім і не вартим відзначення, крім віри в Бога, прагнення до істини та виконання свого обов’язку сотвореної істоти. Навіть якщо ти здійснив найнеймовірніший подвиг, побував на Місяці й повернувся назад чи навіть зробив наукові відкриття, які принесли якусь користь чи допомогу людству, все це є марним та минущим. Що єдине не зникає? (Боже слово.) Не зникають тільки Боже слово, свідчення про Бога, усі свідчення й справи, які свідчать про Творця, а також добрі вчинки людей. Ці речі існуватимуть вічно, і вони дуже цінні» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Лише в доброму виконанні обов’язку сотвореної істоти є цінність життя). Божі слова глибоко вразили мене. Бог улаштовує так, щоб кожна людина прийшла в цей світ, аби пізнати Боже володарювання, зрозуміти Його мудрість і владу та навчитися коритися й поклонятися Йому. Якщо люди не розуміють Божих намірів, їхнє життя в цьому світі буде марним – вони не знатимуть, навіщо народилися, чому мають померти й заради чого повинні жити. Я часто бачила в новинах репортажі про відомих людей, які, попри загальне захоплення, великі статки та розкішне життя, впадали в депресію й зрештою кінчали життя самогубством. В інших історіях розповідалося про те, як багаті люди з високим статусом раптово захворювали та помирали. Я також спостерігала за своїми дідусем і бабусею. Вони були інтелектуалами з науковими ступенями, усе життя наполегливо працювали й мали свого часу періоди успіху та визнання, а тепер на пенсії просто спілкувалися, вбивали час і марно проживали свої дні, не знаючи сенсу життя й безцільно чекаючи на смерть. Я побачила, що хоч би скільки людина вчилась і яких би великих успіхів досягала, усе це скороминуще та непостійне. Зрештою, коли цей старий злий світ буде знищено, усе перетвориться на руїни. Ці наукові досягнення й особисті успіхи не можуть привести людей до пізнання Бога, допомогти їм прийти до Нього та зрозуміти сенс життя. Вони також не дозволяють людям позбутися своєї розбещеності та жити в людській подобі – навіть після досягнення цих успіхів вони залишаються такими ж розбещеними, як і раніше. Щобільше, знання абсолютно не здатні змінити темний стан суспільства й не можуть скерувати людей на правильний шлях і напрямок. У знаннях і досягненнях просто немає жодного сенсу. Лише свідчення Божих обранців про Бога й те, що вони здобувають, переживаючи Його роботу, є вічними. Якби я присвятила себе лише здобуттю знань, прагнула б плодів цього тлінного світу – гналася б за славою й вигодою, сім’єю, навчанням і кар’єрою й не прагнула б істини й пізнання Бога… Якби врешті-решт я так і не зрозуміла жодної істини, не здобула знання про Бога, а мій характер не змінився б, хіба я не втратила б цю золоту нагоду пережити Божу роботу? Бог наставив мене, щоб я знайшла напрямок у житті: я усвідомила, що ми маємо прагнути істини й пізнання Бога. Лише виконуючи свій обов’язок створеної істоти, я була б гідною Божого спасіння, і лише таке життя було б цінним і змістовним. Це моя відповідальність і піднесення від Нього – мати змогу докласти зусиль для поширення Євангелія й привести більше людей до Бога. Я мала припинити марнувати час на навчання й вирішила зробити віру своїм пріоритетом. Після цього я відмовилася від гарантованого вступу до аспірантури й вирішила виконувати свій обов’язок.

На початку 2020 року, коли я святкувала вдома китайський Новий рік, почалася пандемія. Я застрягла там і не могла зв’язатися зі своєю церквою. Пів року я не могла відвідувати зібрання або їсти й пити Божі слова. Тоді я була на останньому курсі й готувалася до випуску. Дехто з моїх одногрупників уже вступив до аспірантури, а інші знайшли хорошу роботу. А я досі була без роботи. Мій батько часто суворо напучував мене, кажучи: «Он дитина таких-то щойно вступила до аспірантури у відомий університет. У наші дні диплом аспіранта – це сучасний тренд, і він зробить тебе більш конкурентоспроможною на ринку праці. Тобі все одно треба було йти в аспірантуру, але ти нас не слухала. Якщо ти не знайдеш роботу найближчим часом, що плануєш робити після випуску?». Слухаючи батькові напучування й бачачи, як усі мої ровесники тяжко працюють заради кращого майбутнього, я подумала: «Він має рацію, я скоро випускаюся. Невже я справді хочу залишитися без роботи після університету? Що про мене подумають люди? Хіба вони не вважатимуть мене ні на що не здатною?». Я почувалася просто жалюгідною. Якось на зустрічі з колишніми однокласниками всі почали розповідати про свої плани на майбутнє: одні із захопленням казали, що вступили до аспірантури в якийсь відомий університет, інші влаштувалися на держпідприємства або стали держслужбовцями. Вони розсипалися в компліментах одне одному й ділилися враженнями до та після вступу, а мені ж нічого було сказати. Бачачи, який ефектний вигляд мають мої однолітки, як їхні обличчя світяться від усмішок і гордості, я мимоволі опустила голову в мовчазному відчаї й подумала: «Раніше в мене були ще кращі оцінки, ніж у них, і всі вони рівнялися на мене й захоплювалися мною, а тепер вони навчаються в аспірантурі в найкращих університетах, а в мене є лише диплом бакалавра. Вони так далеко попереду мене, тож як я зможу й далі тримати голову високо піднятою перед ними? Хіба тепер я не втратила повністю обличчя й повагу в їхніх очах?». Мене ніби огорнув морок. Коли однокласники питали про мої плани на майбутнє, я лише затиналася й незграбно уникала їхніх розпитувань, боячись побачити їхні несхвальні погляди. Протягом усієї зустрічі я почувалася вкрай пригніченою – я вважала, що нічого не досягла й мої однокласники обов’язково зневажатимуть мене. Повернувшись додому, я розплакалася. Я змалечку звикла до похвали та захоплення з боку інших, але тепер я сильно відставала від них, і ця величезна прірва між тим, як я почувалася раніше й тепер, стала для мене важким ударом. Я не була впевнена, яким шляхом мені йти далі. З моїм нинішнім дипломом у мене не було жодних шансів знайти престижну роботу. Невже мені залишалося просто змиритися з тим, що я буду на щабель нижче за цих аспірантів? Я не могла цього прийняти, тому твердо вирішила, що складатиму вступні іспити до аспірантури.

Пізніше я зв’язалася зі своєю церквою й сказала братам і сестрам, що готуюся повернутися додому та скласти іспити до аспірантури, тому відвідуватиму зібрання лише час від часу. Брати й сестри сказали мені, що їм потрібно більше людей для виконання певного обов’язку, і запитали, чи не хотіла б я за нього взятися. На той час я знала, що віра в Бога й прагнення істини – це добрі справи, і що, не виконуючи свого обов’язку, я підведу Бога, Який багато чим мене забезпечував. Але потім я подумала про те, що до вступних іспитів залишилося лише кілька місяців, і це мій останній шанс зберегти обличчя. Вступ до аспірантури, яка мала стати моїм трампліном, був єдиним способом залишитися на одному рівні з тими дипломованими однокурсниками, виправдати очікування сім’ї й з гідністю дивитися в очі родичам і друзям. Якби я відмовилася від вступних іспитів, хіба я не втратила б усі шанси стати кращою за своїх однолітків? Я просто не могла з цим змиритися. Тож я сказала братам і сестрам, що не можу виконувати обов’язок на повну зайнятість і робитиму лише те, що встигатиму, паралельно готуючись до іспитів. Наступні кілька місяців я жила в постійному стресі й під шаленим тиском. Удень я виконувала свій обов’язок або відвідувала зібрання, а ввечері поверталася додому до товстих стосів матеріалів для підготовки. Я була неймовірно виснажена, але змушувала себе не змикати очей і долати всі навчальні завдання, які запланувала на день. Щоранку вдосвіта я одразу підводилася, хоч як би сильно втомилась, і знову поринала у це глибоке море знань. Я не давала собі жодної хвилини на перепочинок – навіть коли йшла по продукти, готувала чи мила посуд, я вмикала аудіозаписи, щоб учитися далі. І ось нарешті, після кількох важких місяців підготовки, я вступила до аспірантури. Побачивши свої бали, я так зраділа – тепер я нарешті могла повернути собі колишній престиж, ходити з високо піднятою головою серед рідних і друзів і не боятися, що інші зневажатимуть мене. Коли одногрупники дізналися, що я вступила, вони просто засипали мене привітаннями. Тато був такий щасливий, що усміхався від вуха до вуха й не міг дочекатися, щоб розповісти цю радісну звістку всім сусідам і родичам. Коли я повернулася додому, сусіди показували мені великий палець і хвалили мене: «Ти вступила до аспірантури, молодець! Ти змалечку була здібною. Твій батько напевне так тобою пишається!». Я була дуже задоволена собою й нарешті могла ходити з високо піднятою головою.

Невдовзі розпочався навчальний рік, і я розривалася між навчанням і виконанням обов’язку. Але аспіранти мали щодня відвідувати кілька пар, а у вільний час виконувати домашні завдання, тож у мене зовсім не залишалося часу, щоб практикувати духовні роздуми та читати Божі слова. Іноді я усвідомлювала, що виявляю розбещеність під час виконання обов’язку, але в мене не було часу розмірковувати над собою, і я почувалася стривоженою й нещасною. Часом я думала: «Як прогресуватиме моє життя, якщо в мене немає часу читати Божі слова та шукати істину? Але домашнього завдання ставало все більше, і я мусила його виконувати. До того ж мої одногрупники вчилися й досліджували ще старанніше, докладаючи всіх зусиль, щоб підвищити свої навички та кваліфікацію – якщо я не знаходитиму часу на навчання, хіба я не пастиму задніх, втративши можливість виділитися?». Це викликало в мене тривогу та муки – чому ж я досі не була щасливою, вступивши до аспірантури своєї мрії?

Якось увечері університет оголосив, що закриває кампус через пандемію, тож уже за кілька днів студенти, які зайшли до кампусу, не зможуть вільно залишати його територію. Я зрозуміла, що настав час прийняти рішення. Якщо я продовжу навчання, то не зможу практикувати віру й виконувати свій обов’язок. Якщо я відкладу свій обов’язок і не зможу відвідувати зібрання в такий важливий момент, моє духовне життя неодмінно постраждає. Щобільше, якщо я проводитиму весь час в університеті й не зможу відвідувати зібрання, я точно віддам усі сили гонитві за майбутнім у світському суспільстві, і мені буде важко від цього відійти. Якщо я не здобуду істину, мої погляди на речі не зміняться, і я зрештою загрузну в багнюці з іншими невіруючими та почну прагнути до злих тенденцій, то я врешті-решт стану живим утіленням сатани й буду приречена на загибель і знищення. Лиха вже почалися, і зараз також вирішальний момент для поширення Євангелія – якщо я й далі буду займатися світськими справами, не виконуватиму свого обов’язку й зовсім не готуватиму добрих учинків, я точно не отримаю Божої турботи та захисту й буду зметена лихами, як і всі інші невіруючі. Але я й не могла покинути навчання; вступити туди було нелегко, тож як я могла так просто відрахуватися? Якщо я відрахуюся, хіба не втрачу знову свій престиж і славу? Хіба тоді я не опинюся на щабель нижче за однолітків й не житиму пригніченою, не в змозі гордо підняти голову? Думки про відрахування робили мене такою нещасною, що опускалися руки. Щоранку, прокидаючись, я згадувала про вибір, який стояв переді мною, і впадала у відчай.

Пізніше я натрапила на уривок із Божих слів: «Бог не просто платить ціну за кожну людину, за ті кілька десятиліть від її народження дотепер. З погляду Бога, ти приходив у цей світ незліченну кількість разів і перевтілювався незліченну кількість разів. Хто за це відповідає? За це відповідає Бог. Ти не можеш цього знати. Щоразу, як ти приходиш у цей світ, Бог особисто влаштовує для тебе упорядкування: Він визначає, скільки років ти житимеш, у якій сім’ї народишся, коли побудуєш дім і кар’єру, чим ти займатимешся в цьому світі та як ти зароблятимеш на життя. Бог упорядковує для тебе можливість заробити на кусок хліба, щоб ти міг безперешкодно виконувати свою місію в цьому житті. А що стосується того, що ти маєш робити в наступному втіленні, Бог улаштовує й дає тобі це життя відповідно до того, що тобі належить мати та що тобі має бути дане… Бог улаштовував для тебе ці упорядкування безліч разів, і нарешті ти народився в період останніх днів у своїй теперішній сім’ї. Бог приготував для тебе оточення, в якому ти можеш вірити в Нього, Він дозволив тобі почути Його голос і повернутися до Нього, щоб ти міг слідувати за Ним і виконувати обов’язок у Його домі. Лише завдяки такому Божому проводу ти дожив до сьогоднішнього дня. Ти не знаєш, ні скільки разів ти народжувався серед людей, ні скільки разів змінювалася твоя зовнішність, ні скільки в тебе було сімей, ні скільки періодів і династій ти прожив, – але Божа рука підтримувала тебе весь цей час, і Він завжди наглядав за тобою. Скільки Бог трудиться заради людини! Дехто каже: “Мені шістдесят років. Усі ці шістдесят років Бог наглядав за мною, захищав і скеровував мене. Якщо колись через старість я не зможу виконувати свій обов’язок і не зможу нічого із цим зробити, чи Бог усе ще піклуватиметься про мене?”. Хіба це не дурниця? Бог володарює над долею людини, наглядає за нею та захищає її не лише впродовж одного життя. Якби йшлося лише про один життєвий строк, про одне життя, це означало б, що Бог не всемогутній і не володарює над усім. Бог трудиться та платить за людину ціну, щоб улаштувати те, що вона робить не тільки в цьому житті, але й у нескінченній кількості інших. Бог несе повну відповідальність за кожну втілену душу. Він уважно виконує Свою роботу, платячи ціну Свого життя, скеровуючи кожну людину та влаштовуючи кожне з її життів. Бог трудиться та платить таку ціну заради людини, і Він дарує людині всі ці істини та це життя. Якщо в ці останні дні люди не виконають обов’язок сотвореної істоти та не повернуться, щоб постати перед Творцем – якщо, зрештою, скільки б життів та поколінь вони не прожили, вони не виконуватимуть як слід свої обов’язки та не зможуть задовольнити Божі вимоги – чи не буде тоді їхній борг перед Богом занадто великим? Чи не будуть вони негідними тієї ціни, яку заплатив Бог? Вони будуть настільки безсовісними, що не заслуговуватимуть зватися людьми, бо їхній борг перед Богом буде занадто великий. Тому якщо в цьому житті – Я кажу не про твої колишні життя, а про теперішнє – ти не спроможний заради своєї місії відмовитися від того, що ти любиш, чи від зовнішніх речей, як-от матеріальні задоволення та любов і радість сім’ї, якщо ти не відмовляєшся від плотських утіх заради ціни, яку платить за тебе Бог, або щоб відплатити за Божу любов, значить ти по-справжньому нечестивий! Насправді яку б ціну ти не платив заради Бога, вона того варта. У порівнянні із ціною, яку платить за тебе Бог, чого варта та крихітна сума, яку ти жертвуєш або витрачаєш? Чого варті твої незначні страждання? Чи знаєш ти, скільки Бог страждав? Твої мізерні страждання не варті навіть згадки в порівнянні зі стражданнями Бога. Ба більше, виконуючи зараз свій обов’язок, ти здобуваєш істину та життя, і зрештою виживеш та ввійдеш у Царство Боже. Яке це велике благословення! Поки ти слідуєш за Богом, незалежно від того, страждаєш ти чи платиш ціну, ти насправді працюєш із Богом. Що Бог не просив би нас зробити, ми слухаємо Його слова та діємо згідно з ними. Не бунтуй проти Бога та не роби нічого, що Його засмучує. Щоб працювати з Богом, ти маєш трохи постраждати, а також дечого зректися й позбутися. Ти маєш відмовитися від слави та вигоди, від статусу, грошей і мирських задоволень – і навіть від таких речей, як шлюб, робота та твої плани на майбутнє в цьому світі. Чи знає Бог, що ти від усього цього відмовився? Чи бачить Він усе це? (Так.) Що зробить Бог, коли побачить, що ти від усього цього відмовився? (Бог втішиться й буде задоволений.) Бог не тільки буде задоволений, але й скаже: “Ціна, яку Я заплатив, принесла плоди. Люди хочуть працювати поруч зі Мною, вони рішуче налаштовані, і Я здобув їх”. Коли Бог задоволений або щасливий, радий або втішений, Він не лише займає таку позицію. Він також діє, і Він хоче бачити результати Своєї роботи, інакше Його вимоги до людей були б безглуздими. Благодать, любов і співчуття, які Бог виявляє до людини, – це не просто позиція, це також факт. Що це за факт? Він полягає в тому, що Бог вкладає в тебе Свої слова, просвітлюючи тебе, щоб ти міг бачити, що є любого в Ньому та в чому суть цього світу, щоб твоє серце сповнилося світлом і ти зрозумів Його слова та істину. Отож, ти, сам того не усвідомлюючи, здобуваєш істину. Бог виконує над тобою таку велику роботу в дуже практичний спосіб, щоб ти міг здобути істину. Коли ти здобуваєш істину, коли ти здобуваєш найцінніше – тобто вічне життя, ти догоджаєш Богу. Коли Бог бачить, що люди шукають істину та прагнуть співпрацювати з Ним, Він щасливий і задоволений. Тоді Він займає певну позицію, і поки Він має таку позицію, Він іде до роботи, і хвалить, і благословляє людину. Він каже: “Я винагороджу тебе благословеннями, на які ти заслуговуєш”. І тоді ти здобудеш істину та життя. Коли ти пізнаєш Творця та здобудеш Його схвалення, чи відчуватимеш ти все одно порожнечу в серці? Ні. Ти відчуватимеш задоволення й радість. Хіба не це означає, що життя має цінність? Це найцінніше й найзмістовніше життя» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Плата ціни за здобуття правди має велике значення). Через Божі слова я усвідомила, що саме Він спрямовував і захищав мене на кожному кроці мого шляху до поточної миті. Бог не для того дозволив мені народитися в останні дні й мати талан прийняти Його роботу останніх днів, щоб я могла лише прагнути перспектив і кар’єри. Ні, Він хотів, щоб я отримала забезпечення Його словами, зрозуміла істину та належно виконувала свій обов’язок створеної істоти. Сім’я й робота, які Бог улаштовує для людей, є лише тимчасовими. Якби я відкинула Боже спасіння й відмовилася виконувати обов’язок створеної істоти лише заради того, щоб виправдати очікування сім’ї чи досягти якогось ступеню матеріальних благ, слави та вигоди, хіба я б не була негідною Божого забезпечення й не втратила б чудовий шанс на спасіння? Якби я вирішила виконувати свій обов’язок, я, можливо, пожертвувала б певними особистими інтересами, але здобула б найдорогоціннішу істину й урешті-решт отримала б Боже спасіння та вижила – це були найреальніші блага з усіх! Це усвідомлення дуже зворушило мене й мотивувало. Я відчула, що Бог особисто заохочує та спрямовує мене. Потім я подивилася відео з досвідним свідченням під назвою «Вибір без жалю», у якому сестра рішуче відмовляється від можливості навчатися в університеті Цінхуа заради того, щоб практикувати віру й поширювати Євангеліє. У відео, коли сестра проповідує Євангеліє своєму вчителеві, він неймовірно радіє й заливається сльозами щастя, тому що болісно довго чекав на пришестя Господа та нарешті знайшов Боже Євангеліє, на яке так довго чекав. Це відео справило на мене особливо глибоке враження. Я подумала про всіх своїх одногрупників і друзів, які не розуміли справжнього сенсу життя й досі жили в нещасті під владою сатани. Мені так пощастило прийняти Боже Євангеліє останніх днів, тому я маю нести відповідальність, з усіх сил прагнути істини, споряджати себе нею, поширювати Євангеліє й приводити ще більше людей до Бога, щоб вони прийняли Його суд, були очищені, здобули спасіння й жили з Божими благословеннями та настановами. Як це було б чудово! Усвідомивши це, я вирішила покинути навчання й зосередитися на вірі в Бога. Проте коли дійшло до самого прийняття рішення, мені все ще було трохи важко. Я подумала: «Якщо я не продовжу навчання, у мене ніколи не буде шансу проявити себе в майбутньому». Похвала від сім’ї, родичів, друзів і сусідів була своєрідним престижем, від якого мені важко було відмовитися.

Посеред цих страждань я натрапила на цей уривок із Божих слів: «Яким же шляхом сатана хоче вести людей у процесі здобуття ними знань із застосуванням всіляких методів, будь то розповідання історій, просто надання їм якихось знань або можливості задовольняти свої бажання чи прагнення? Люди думають, що в засвоєнні знань немає нічого поганого, що це абсолютно природно й виправдано. Висловлюючись так, щоб це звучало привабливо, встановлювати високі жадання або мати амбіції – значить мати внутрішню мотивацію, і це мусить бути правильним шляхом у житті. Якщо людина може реалізувати свої власні жадання або побудувати успішну кар’єру за своє життя, хіба це не більш славний спосіб життя? Так людина може не тільки прославити своїх предків, але й отримати нагоду залишити свій слід для наступних поколінь – хіба це не добре? Це добре в очах мирських людей, і для них це має бути правильним і позитивним. Однак, чи сатана зі своїми зловісними мотивами веде людей таким шляхом, і на цьому все? Звичайно, що ні. Насправді, якими б величними не були жадання людини, якими реалістичними або наскільки обґрунтованими не були б бажання людини, усе, чого людина хоче досягти, усе, що людина шукає, нерозривно пов’язане з двома словами. Ці два слова критично важливі для кожної людини впродовж її життя, і це те, що сатана має намір прищепити людині. Що це за два слова? Це “слава” й “вигода”. Сатана використовує дуже м’який метод, метод, який значною мірою узгоджується з уявленнями людей і не є дуже агресивним, аби люди несвідомо приймали його способи й закони виживання, ставили життєві цілі й життєві напрями та здобували життєві жадання. Хоч би якими пишномовними могли бути описи людей щодо їхніх життєвих жадань, ці жадання завжди обертаються навколо слави й вигоди. Усе, за чим упродовж свого життя женеться будь-яка велика чи знаменита людина, – насправді, будь-яка людина, – стосується лише цих двох слів: “слава” та “вигода”. Люди думають, що як тільки в них з’явиться слава й вигода, у них буде капітал, щоб насолоджуватися високим статусом і великим багатством, а також насолоджуватися життям. Вони думають, що як тільки вони матимуть славу й вигоду, вони матимуть капітал для пошуку задоволення та безрозсудної насолоди для плоті. Заради цієї слави й вигоди, яких люди так жадають, вони охоче й несвідомо віддають сатані свої тіла, серця і навіть усе, що в них є, включно зі своїми перспективами й долею. Вони роблять це без застереження, навіть без найменшого сумніву й ніколи не думаючи про те, щоб повернути собі все, що вони колись мали. Чи можуть люди зберігати будь-який контроль над собою, щойно вони так віддали себе сатані й стали вірними йому? Безперечно, ні. Вони перебувають під цілковитим і безроздільним контролем сатани. Вони повністю та безповоротно загрузли в цій трясовині й не здатні звільнитися. Щойно хтось занурюється в славу й вигоду, він більше не шукає світлого, справедливого або того, що є красивим і хорошим. Це відбувається тому, що принада слави й вигоди занадто велика для людей; це ті речі, яких люди можуть нескінченно прагнути впродовж усього свого життя і навіть упродовж усієї вічності. Хіба це не реальна ситуація?» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний VI). Через Божі слова я поступово зрозуміла, що ті погляди, ідеї й принципи виживання, на які я завжди покладалася, як-от «Виділяйся над іншими», «Принось честь своїм предкам» та «Інші заняття дрібні, книги кращі за них усі», походили від сатани. Я вважала, що наполегливе навчання заради здобуття наукового ступеня й бажання бути на щабель вище за інших – це позитивна мета, якої варто прагнути. Щоб досягти своєї мети, я надзвичайно важко навчалась і була готова терпіти будь-які труднощі. Коли я бачила, що деякі з моїх одногрупників здобувають вищі наукові ступені чи чудову роботу, я почувалася гіршою за них і боялася, що на мене дивитимуться звисока. Щоб зберегти обличчя й мати змогу ходити з високо піднятою головою перед приятелями, я відмовилася від можливості виконувати свій обов’язок на повну зайнятість, вирішивши натомість присвятити весь свій час і сили підготовці до вступних іспитів в аспірантуру. Я анітрохи не думала про роботу церкви чи Божий нагальний намір спасти людство й боялася, що виконання обов’язку затримає мою підготовку до тестів. Готуючись до іспитів, я проводила за навчанням дні і ночі, не давала собі жодної хвилини на відпочинок і, сама того не бажаючи, стала тривожною й нещасною. Це було просто виснажливо! Я бачила в інтернеті людей, які обговорювали, як після невдачі на вступних іспитах до аспірантури чи при пошуку роботи вони починали страждати від тривожності та депресії. Один друг також розповів мені про студента, який закінчив наш університет, але не зміг вступити до аспірантури та врешті-решт опинився в психлікарні через психологічні муки від усього цього досвіду. Щодня в палаті було чути його крики: «Я хочу в аспірантуру, я хочу в аспірантуру!». Також було багато людей, які зазнали невдачі під час вступу до коледжу або аспірантури й врешті-решт вчинили самогубство, бо вважали, що в них немає жодних перспектив на майбутнє, жодних шансів досягти слави та вигоди, і що життя не має сенсу. Хіба всі ці яскраві приклади не були результатом знущань сатани? Те саме було й зі мною: я віддавала всю себе прагненню за перспективами, славою й вигодою, поринаючи в глибоку прірву слави та вигоди й зовсім не відчуваючи мотивації практикувати віру, прагнути істини та зміни свого характеру. Лише тоді я справді побачила зловісні мотиви сатани. Він використовував славу та вигоду, щоб заманити мене; він не лише змушував мене страждати морально й фізично, але й намагався перешкодити мені прийти до Бога, прагнути істини та здобути спасіння. Я згадала цей уривок із Божих слів: «Якщо соціальний статус людини дуже низький, її сім’я дуже бідна, а рівень освіти невисокий, але вона щиро й по-справжньому вірить у Бога, любить істину й позитивні речі, то якою є її цінність в очах Бога – високої вона цінності чи низької, шляхетна чи ница? Така людина є цінною. Якщо поглянути з цього боку, то від чого залежить цінність людини – висока вона чи низька, шляхетна чи ница? Вона залежить від того, як тебе бачить Бог. Якщо Бог бачить у тобі людину, яка прагне до істини, то ти є цінною й достойною людиною – ти є цінною посудиною. Якщо Бог бачить, що ти не прагнеш до істини й нещиро присвячуєш себе Йому, то ти нічого не вартий і не маєш цінності – ти є ницою посудиною. Неважливо, який у тебе рівень освіти і наскільки високий твій статус у суспільстві, – якщо ти не прагнеш до істини й не розумієш її, твоя цінність ніколи не буде високою. Навіть якщо багато людей підтримує тебе, звеличує тебе й обожнює тебе, ти однаково є нікчемною, жалюгідною людиною. То чому Бог дивиться на людей саме так? Чому така “шляхетна” людина з таким високим статусом у суспільстві, яку так багато людей звеличує й якою так багато людей захоплюється, людина з таким високим престижем, в очах Бога є ницою? Чому те, як Бог бачить людей, повністю суперечить поглядам, які люди мають одне про одного? Чи Бог навмисно протиставляє Себе людям? Зовсім ні. Причина полягає в тому, що Бог є істина, Бог є праведність, тоді як людина розбещена й не має ні істини, ні праведності. Бог оцінює людину за Своїм власним стандартом, і Його стандарт оцінки – це істина. Можливо, це звучить трохи абстрактно, тож, інакше кажучи, Божий стандарт оцінки ґрунтується на ставленні людини до Бога, її ставленні до істини та її ставленні до позитивних речей – це вже не є абстрактним» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт сьомий. Вони нечестиві, підступні та лукаві (частина перша)). Через Божі слова я дізналася, що Бог оцінює людей не за їхніми дипломами чи соціальним статусом, а радше за їхнім ставленням до істини та Бога. Бог цінує тих, хто справді вірить у Нього, прагне істини та любить усе позитивне. І навпаки, навіть якщо хтось має високий соціальний статус і його поважають інші, але він не приймає істину, не шанує Бога та прагне до злих і розбещених речей, Бог вважатиме таку людину ницою. Зрозумівши Божий намір і Його стандарт оцінювання людей, я відчула звільнення та зрозуміла, наскільки безглуздо та всупереч істині я чинила, коли оцінювала людей за їхніми дипломами. Я також відчула мотивацію й перестала прагнути лише наукового ступеня та хороших оцінок. Я хотіла стати людиною, яка прагне істини й упевнено та практично виконує свої обов’язки.

Після цього я пішла в університет, щоб відрахуватися. Мій викладач постійно вичитував мене й навіть насміхався з того, що я не продовжую навчання в аспірантурі, кажучи, що я напевно ідіотка, якщо не можу виділити якихось два роки, щоб здобути науковий ступінь. Зіткнувшись із глузуваннями викладача, я відчула певну слабкість. Я також подумала про те, як на початку навчального року студенти будуть переповнені ентузіазмом та амбіціями, готові розпочати своє нове життя як аспіранти, тоді як я відраховуюсь і йду в протилежному напрямку. Якщо люди вважатимуть мене дивною й не розумітимуть мене, чи зможу я й надалі бути непохитною у своїй позиції, коли інші ставитимуть запитання? Я молилася Богу: «О Боже, з мене ще ніколи так не насміхалися, і я відчуваю неабияку слабкість. О Боже, будь ласка, дай мені віру та дозволь бути впевненою й сміливою попри все це, щоб я могла бути непохитною у своїх переконаннях». Пізніше я шукала Божі слова, пов’язані з моїм нинішнім станом, і натрапила на гімн із Божих слів під назвою «Чого має прагнути молодь». Цей гімн справив на мене глибоке враження.

Молоді люди не повинні бути без жадань, не повинні бути без рішучості, щоб чітко розрізняти, як усе відбувається, і шукати справедливості та істини…

1  Молодь не має бути сповненою лукавства або дискримінаційних поглядів на інших людей. Їй не слід здійснювати руйнівні, огидні вчинки. Вони не повинні бути без жадань, потягу й енергійного духу щодо прагнення вгору. Вони не повинні розчаровуватися у своїх перспективах, не повинні втрачати надію в житті та віру в майбутнє. Вони повинні мати наполегливість продовжувати йти шляхом істини, який вони зараз обрали, щоб здійснити своє бажання присвятити все своє життя Мені.

2  Молоді люди не повинні бути без істини, не повинні забезпечувати прикриття для лицемірства й неправедності – вони мають бути непохитними у своїй належній позиції; їм не слід пливти за течією, але мусять мати дух, щоб наважитися на жертви й боротися за справедливість та істину. Вони мусять мати відвагу не піддаватися гніту сил темряви та змінювати сенс свого існування. Їм не слід покірно миритися зі станом речей, ба більше, вони мусять мати дух щирості та відвертості, дух прощення своїх братів і сестер.

3  Молоді люди не повинні бути без рішучості, щоб чітко розрізняти, як усе відбувається, і шукати справедливості та істини. Ви повинні прагнути до всього прекрасного та доброго, повинні здобути реальність всього позитивного. Ба більше, ви повинні бути відповідальними за своє власне життя й не повинні ставитися до нього легковажно. Прийшовши на землю, люди рідко зустрічають Мене, і так само рідко випадає можливість шукати та здобувати істину. Чому ж ви не цінуєте цей прекрасний час як правильний шлях, якого треба прагнути в цьому житті?

«Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Слова для молодих і старих»

Слухаючи Божі слова, я відчула, ніби Бог мотивує мене особисто: «Не пливи за течією панівних тенденцій. Ти усвідомила, що слідувати за Богом – це правильний шлях світла, тому ти повинна рішуче слідувати цим шляхом». Я також усвідомила, що завдяки дивовижній Божій благодаті я змогла прийняти Його роботу й читати істину, яку Він висловлює! Усе, що походить від Бога, є позитивним, тоді як усе, чого прагнуть люди у світському суспільстві, є негативним. Якби я переймалася тим, що інші мене не зрозуміють і не підтримають, і слідувала за світськими тенденціями, щоб захистити себе, хіба я не загрузла б у багнюці разом із тими, хто належить до світського суспільства? Завдяки настановам Божих слів я мала віру та хоробрість, щоб твердо триматися своїх переконань, і відрахувалася з університету.

Розмірковуючи про свій шлях, я усвідомила, що саме настанови Божих слів дозволили мені побачити віроломні мотиви сатани, який використовував славу та вигоду, щоб шкодити людям. Більше того, Його слова допомогли мені вирватися з темної безодні гонитви за славою й вигодою. Я відчула радість і мир, які принесли мені Божі слова, і зрозуміла благі наміри, з якими Бог спасає людство. Я мала дорожити цією рідкісною можливістю, з усіх сил споряджати себе істиною, поширювати Євангеліє й свідчити про Бога, щоб відплатити за Його любов! Після цього я почала виконувати обов’язок із поливу новонавернених. Без кайданів навчання в університеті й обмежень, пов’язаних зі страхом за майбутні перспективи, я могла повністю присвятити себе своєму обов’язку. У мене з’явилося більше часу на читання Божих слів і спорядження себе істиною, і я набагато більше вивчила й здобула зі свого обов’язку. Дяка Богу за Його наставництво та спасіння!