Мі Сюе, Китай

Одного дня в березні 2013 року ми з кількома сестрами повернулися додому після зібрання, і, зайшовши в дім, побачили, що там справжній розгром. Ми зрозуміли, що, мабуть, тут був поліцейський обшук, тому негайно переїхали. Щойно ми переїхали, до нас увірвалися люди з місцевої громади разом із поліцією. Поліцейські зігнали нас у вітальню, а потім почали обшукувати дім. Коли ніхто не дивився, мені вдалося зламати SIM-карту, яка була в моїй кишені. Один із поліцейських помітив це, силоміць розтиснув мою долоню й побачивши зламану карту сердито крикнув: «На вигляд молода, але дещо тямить. Заберіть її на допит». Він також наказав одній поліцейській обшукати мене, а потім нас посадили в патрульну машину. Мені було дуже страшно, тож я помолилася Богові: «Боже, я не знаю, куди вони мене везуть і як будуть катувати. Будь ласка, спрямуй мене й дай мені віру. Хоч би як сильно я страждала, я не стану Юдою. Я не зраджу Тебе». Після молитви я поступово заспокоїлася.

Поліція відвела мене до кімнати для допитів у відділку й наказала підняти руки та стати навпочіпки. За кілька хвилин мої руки знесиліли, ноги тремтіли, у грудях стиснуло, і я впала на підлогу. Тоді поліцейські посадили мене на «тигровий стілець» і дуже міцно прив’язали мої ноги до його ніжок. Трохи згодом до кімнати зайшла гладка слідча з якимись документами й сказала: «Ми проводимо масштабну загальнонаціональну операцію з арештів – зачищаємо вас, віруючих у Всемогутнього Бога. Усі ваші лідери вже в нас, і ми ліквідували вашу церкву. Який сенс відпиратися? Просто розкажи все, – і зможеш піти». Почувши це, я зрозуміла, що це хитрощі сатани, і вона просто намагається змусити мене стати Юдою. Я не могла дозволити себе обдурити. Навіть якщо багатьох братів і сестер заарештували, Божу роботу їм так легко не знищити. Я відрізала: «Всемогутній Бог говорить: “Ми всі віримо, що жодна країна чи сила не може стати на заваді тому, що Бог має намір здійснити, а ті, хто намагається перешкодити Божій роботі, хто опирається Божому слову, хто заважає Божому плану та намагається його зіпсувати, зрештою будуть покарані Богом”» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Додаток 2. Бог володарює над долею всього людства). У відповідь вона лише хмикнула, похитала головою та вийшла. Потім мене почав допитувати інший офіцер: «Коли ти стала віруючою? Як довго ти в цьому районі? З ким контактувала? Де ти зупинялася?». Коли я не зронила ні слова, він пригрозив мені: «Якщо не заговориш, ми просто заб’ємо тебе до смерті, а труп закопаємо в горах». Мені спало на думку, що ці люди вбивають так, наче ріжуть курей, і їм зовсім байдуже на людське життя. Я подумала, а раптом вони й справді заб’ють мене до смерті? Охоплена справжнім страхом, я мовчки помолилася Богові, а потім згадала такі Божі слова: «Не бійся цього чи іншого, Всемогутній Бог воїнств неодмінно перебуватиме з тобою; Він – ваша сила підтримки, і Він – ваш щит» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Висловлювання Христа на початку, Глава 26). Я знала, що це правда – Бог є моїм щитом і Він володарює над усім. Мої тіло й душа були в Його руках, тож не поліції вирішувати, чи заб’ють мене до смерті. Ця думка додала мені віри та сили. Після цього поліцейські продовжували допитувати мене без упину, але я їм нічого не сказала.

Рано-вранці третього дня один із них запитав: «Ну що, готова говорити?». Я не зронила ні слова. Розлючений, він схопив мене за комір і вдарив по обличчю так, що в мене задзвеніло у вухах, а обличчя запалало. Тоді, коли я не очікувала, він згорнув якісь папери в трубочку й ударив мене по очах – біль був такий, що здавалося, ніби вони зараз випадуть. Я інстинктивно заплющила очі. Офіцер сердито крикнув: «Розплющ очі!». Я повільно їх розплющила, але нічого не бачила. Я почала хоч щось бачити лише через 10 хвилин. Очі страшенно боліли, і мені хотілося просто заплющити їх. Подумавши, що я засинаю, поліцейські вдарили мене по голові пляшкою з водою, а потім час від часу били ногами по голові та руках. А щоб я не спала, вони прикріпили моє волосся та руки липучками до спинки «тигрового стільця». Мені доводилося постійно тримати голову піднятою. Щоб хоч якось полегшити біль, я з усіх сил намагалася відкинутися на спинку стільця. У мене паморочилося в голові, тіло ломило, серце калатало, і я почувалася просто жахливо. Я боялася, що не витримаю, тому постійно волала до Бога: «Боже, будь ласка, дай мені рішучість страждати, дай мені віру. Я ніколи не схилюся перед сатаною!». Крізь біль я згадала деякі Божі слова: «Той великий червоний дракон – ворог і гонитель Бога, тож люди в цій землі зазнають принижень і гонінь за свою віру в Бога, і ці слова справджені у вас, у цій групі людей, як наслідок. Оскільки Бог виконує Свою роботу в землі, що протистоїть Богу, вся Його робота стикається з величезними перепонами, і багато з Його слів не можуть бути справджені відразу; таким чином, люди переплавляються в результаті Божих слів, що теж є частиною страждання» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Чи така проста Божа робота, як це собі уявляє людина?). З Божих слів я побачила, що Компартія – це Божий ворог, що вони ненавидять Бога та істину. Вони хочуть зробити все можливе, щоб не дати нам вірити в Бога, застосовуючи різні жорстокі тортури, аби змусити нас зрадити Його. Я народилася в країні великого червоного дракона, тож це те, що я маю вистраждати. Але через гноблення з боку Компартії я побачила, наскільки вона зла, і що вона за своєю суттю противиться Богові. Мені ще більше захотілося відкинути сатану та повернутися до Бога, бути непохитною у своєму свідченні завдяки вірі, осоромити сатану й побачити його поразку. Мати цей шанс свідчити про Бога було Його благословенням і особливою милістю. Усвідомлення цього додало мені віри, і мені вже не було так важко.

Після цього вони знову почали мене допитувати, і коли я мовчала, пригрозили: «Що швидше ти заговориш, то легше тобі буде. Даємо тобі п’ять хвилин». Потім вони поставили переді мною таймер, і, дивлячись, як спливає час, кожну хвилину, кожну секунду, я невпинно молилася Богові: «Боже, я не знаю, що ці демони зроблять зі мною. Будь ласка, захисти мене. Я нізащо не видам своїх братів і сестер». Минуло п’ять хвилин, і, побачивши, що я не говоритиму, один із них надів мені на руки кайданки за спиною, схопив за комір і, наблизившись упритул до мого обличчя, люто запитав, хто лідер церкви і з ким я контактувала. Я й далі мовчала, тож він запалив сигарету й почав раз у раз пускати дим мені в обличчя. Від диму мене нудило, а по щоках котилися сльози. Тоді він з усієї сили вдарив мене по обличчю й по правому вуху, оглушивши мене. Побачивши, що я все одно мовчу, він витріщив очі від люті, обома руками стиснув мені шию й сказав: «Будеш говорити чи як? Якщо ні – я тебе задушу. Ти мене ніколи не забудеш, тобі щоночі снитимуться жахи про те, як я тебе б’ю». Він душив мене так, що я не могла нормально вдихнути, і мені здавалося, що я зараз випущу дух. Я сказала йому, що хай навіть він мене задушить, я нічого не знаю. Потім зайшов високий офіцер і жестом показав тому, хто мене душив, що тут камери спостереження, тож йому слід відвести мене в куток і побити. Я нарешті змогла вдихнути. Він витягнув мене з «тигрового стільця», шарпнув за кайданки, штовхнув у куток, а потім ударив мене головою об стіну. Він робив це стільки разів, що я збилася з ліку, а востаннє він ударив моєю головою просто об табличку, що висіла на стіні. Здавалося, що від побоїв на моїй голові залишилася вм’ятина, і я просто з глухим стукотом упала на підлогу. Світ ніби йшов обертом, здавалося, що голова зараз вибухне, а серце розривалося на шматки. Я не могла розплющити очі й відчувала, що задихаюся. Було неймовірно боляче. Я помолилася Богові: «Боже, будь ласка, забери моє дихання, щоб мені більше не довелося терпіти ці муки». Через деякий час я ледве змогла розплющити очі й подумала: «Чому я не мертва?». Тоді я усвідомила, що не повинна була просити Бога забрати моє дихання, що це було нерозумне прохання. Він хотів, щоб я продовжувала жити, щоб була непохитною у своєму свідченні й осоромила сатану. Але я сподівалася померти, щоб уникнути цих страждань. А це не було свідченням. Коли я це зрозуміла, то відчула провину. Саме тоді я почула крик поліцейського: «Вставай! Вставай!». Коли я не відреагувала, він ударив мене ногою й сказав: «Прикидаєшся мертвою?». Я мовчки помолилася: «Боже, ці демони катують мене, щоб я зрадила Тебе. Будь ласка, дай мені віру. Я буду непохитною у своєму свідченні, навіть якщо це коштуватиме мені життя». Один із них схопив мене за одяг на плечах, трохи підняв, а потім відпустив, і я важко впала назад на підлогу. Руки й спина страшенно боліли від того, що я весь цей час була в кайданках, тож я згорнулася калачиком на підлозі, щоб хоч якось полегшити біль. Офіцер підняв мене, притулив до стіни, змусивши стояти рівно, і, перш ніж я встигла зреагувати, ударив ногою в ліве стегно. Я зігнулася навпіл від болю, а він гаркнув на мене: «Встати!». Але все так боліло, що я просто не могла стояти. Тоді він ударив мене в поперек, на мить вибивши з мене дух. Здавалося, ніби мене проштрикнули ножем. Інший затягнув мене назад у куток і вдарив по обличчю так, що з куточків моїх губ потекла кров. Потім він запалив сигарету й сказав: «Якщо мовчатимеш, я випалю тобі обличчя цією сигаретою, ти будеш спотворена». Після цього він підніс її впритул до мого обличчя. Відчувши жар від сигарети, я дуже злякалася й подумала: «Якщо він справді мене обпече, залишаться жахливі шрами, і куди б я не пішла, люди сміятимуться з мене й обговорюватимуть мене». Сама думка про те, що люди тикатимуть на мене пальцями й говоритимуть про мене, була жахливою. Тоді я згадала такі Божі слова: «Готувати групу людей, щоб вони стали добірними воїнами Царства, – не значить готувати їх, щоб вони стали людьми, здатними лише говорити про реальність чи здатними вихвалятися; радше це означає готувати їх до того, щоб вони ставали людьми, які весь час можуть жити Божими словами, залишатися непохитними, хоч би які невдачі їх не спіткали, у будь-які часи жити згідно з Божими словами й не повертатися у світ. Такою є реальність, про яку говорить Бог; такою є вимога Бога до людини» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Тільки практикування істини є володінням реальністю). З Божих слів я зрозуміла, що справжній віруючий, хоч би що сталося, здатний залишатися сильним у своїй вірі в Бога, ніколи не піддаючись силам темряви й не зраджуючи Бога. Поліцейські хотіли залякати мене спотворенням, щоб я зрадила Бога, і я не могла на це піддатися. До того ж, навіть якби я залишилася спотвореною, але не стала Юдою і була непохитною у своєму свідченні, я б могла здобути Боже схвалення й мати спокій у серці. Якби я зрадила Бога, щоб захистити себе, я б тягнула жалюгідне існування, і моя совість ніколи не знала б спокою. Це було б нестерпно. Я згадала частину церковного гімну: «Можна розбити мою голову й пролити мою кров, та не можна зігнути хребет Божих людей. Я дам гучне свідчення про Бога і принижу дияволів та сатану» (Ідіть за Агнцем і співайте нових пісень, Я бажаю побачити день Божої слави). Я відчула приплив віри та сміливість вистояти перед поліцейськими тортурами. Я заплющила очі й мовчки помолилася: «Боже! Хоч би як вони мене катували, навіть якщо справді випалять мені обличчя, я буду непохитною у своєму свідченні. Будь ласка, дай мені віру й рішучість вистраждати». Тоді я зціпила зуби й стиснула кулаки. Сприйнявши це за страх, поліцейський почав маніакально реготати. Я розплющила очі й люто подивилася на нього, а він із холодною усмішкою сказав: «Я передумав. Я випалю тобі язик, і випалю його так, що ти навіть говорити не зможеш». Кажучи це, він намагався розтулити мені рота, але не зміг, хоч би як старався. Розлючений, він схопив мене за плечі й наступив мені на ноги, а потім стрибнув на них і почав щосили терти туди-сюди. Тоді він схопив кайданки й почав смикати їх туди-сюди, змусивши мене стати на навшпиньки. Мої зап’ястя страшенно боліли, а руки, здавалося, зараз відірвуться. Він глузливо сказав: «Хіба твій бог не всемогутній? Хай прийде і врятує тебе!». Я молилася Богові, невпинно волаючи до Нього, і була сповнена ненависті до цих демонів.

Коли він вибився з сил, то сперся на стіл і закурив. Я думала, які ще методи тортур вони до мене застосують і чи я врешті-решт не помру. Якщо так, то я сподівалася, що це станеться швидко, бо те пекло заживо, де вони мене тримали, було нестерпним. Я не знала, коли все це закінчиться. Що більше я про це думала, то страшніше мені ставало, і я подумала: «Я нізащо не видам лідерів церкви чи братів і сестер, тож, можливо, я просто розповім їм, як стала віруючою, щоб покінчити із цим і щоб вони перестали мене бити». Потім я подумала: «Мої батьки – віруючі. Якщо я їм розкажу, вони будуть втягнуті, як і деякі брати та сестри. Тоді я стану Юдою, і Бог мене покарає». Тоді я згадала цей гімн із Божих слів: «Віра подібна до кладки з однієї колоди: тим, хто чіпляється за життя й боїться смерті, буде важко її перейти, але ті, хто готовий віддати своє життя, здатні пройти твердим кроком впевнено ступаючи та не хвилюючись. Якщо люди виношують сполошені та боязкі думки, то це тому, що сатана обдурив їх, він боїться, що ми перейдемо міст віри та увійдемо в Бога. Сатана всіма можливими способами намагається надіслати нам свої думки. Кожної миті ми маємо молитися про те, щоб Бог осяяв і просвітив нас, кожної миті покладатися на Бога, щоб Він очистив нас від сатанинської отрути, що є всередині нас, кожної миті практикувати наближення до Бога в дусі й давати Богові запанувати над усім нашим єством і зайняти його» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Висловлювання Христа на початку, Глава 6). З Божих слів я усвідомила, що якщо я з боягузтва розповім їм, як я повірила в Бога, то поведуся на хитрощі сатани. Я побачила, що моєї віри в Бога справді бракувало, що мені бракувало рішучості терпіти страждання. Я протрималася до цього моменту не завдяки своєму духовному зросту, а тому, що Божі слова крок за кроком спрямовували мене. У той момент мені справді потрібно було спиратися на Бога й мати віру, і хоч би як вони мене катували, я ніяк не могла зрадити Бога. Я помолилася в серці: «О Боже, я готова віддати своє життя в Твої руки й приймаю Твої впорядкування. Я не стану Юдою, навіть якщо вони замордують мене до смерті». Аж раптом, на мій подив, начальник поліцейських відкликав їх. Я мовчки подякувала Богові.

Трохи згодом якийсь офіцер підійшов до дверей, сфотографував мене й сказав: «Я викладу твоє фото в інтернет і зроблю тебе “знаменитістю”, щоб усі твої друзі, родичі й усі інші побачили, як ти зараз виглядаєш, і зрозуміли, що ви, віруючі – божевільні». Мене це зовсім не налякало, і я відповіла: «Хіба це не ви довели мене до такого стану? Якщо ви викладете це фото в інтернет, усі лише побачать правду про те, як ви переслідуєте християн». Офіцерка сказала: «Ну, я вражена. Я справді не знаю, який той ваш бог і звідки у вас береться вся ця сила. Після всього цього ти все ще наполягаєш на своїй вірі. Ніколи б не подумала, що така молода дівчина може бути такою витривалою». Почувши це, я подякувала Богові у своєму серці. Тоді я згадала такі Божі слова: «Життєва енергія Бога може здолати будь-яку силу; ба більше, вона перевершує будь-яку силу. Його життя вічне, Його сила надзвичайна, і Його життєву енергію не переважить жодна створена істота й ворожа сила» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Тільки Христос останніх днів може дати людині шлях вічного життя). Усі ті дні, коли вони знущалися з мене, катували мене, я відчувала боягузтво й слабкість і навіть хотіла втекти від цього через смерть, але Бог був зі мною, захищаючи мене, і саме Божі слова давали мені віру й силу, допомагаючи подолати всі ці жорстокі тортури. Я від щирого серця подякувала Богові.

Трохи згодом, коли одна офіцерка повела мене до вбиральні, вона сказала: «Скоро вони знову будуть тебе допитувати, і тобі краще заговорити. Інакше тебе посадять у в’язницю на роки, і ти вийдеш звідти калікою після відсидки. Знаєш, як там поводяться з ув’язненими? Жінки б’ють інших жінок, і тебе битимуть дерев’яними палицями між ніг. Якщо потрапши до них, твоєму життю кінець». Її слова сповнили мене і ненавистю, і страхом. Від думки про те, що я можу стати інвалідом у свої 20 з чимось років, я справді не знала, як житиму далі. Оскільки я єдина дитина в сім’ї, моїм батькам не буде на кого покластися, якщо я стану інвалідом. Тоді я згадала такі Божі слова: «Авраам приніс у жертву Ісака – що принесли в жертву ви? Йов приніс у жертву все – що принесли в жертву ви? Так багато людей пожертвувало собою, кладучи своє життя й проливаючи кров, щоб шукати істинний шлях. А ви заплатили таку ціну?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Значущість спасіння нащадків Моава). Авраам зміг віддати свого єдиного сина, а коли Йов зазнав випробування, втративши все, що мав, і його тіло вкрилося виразками, друзі сміялися з нього, а дружина знущалася, але він ніколи не нарікав на Бога. Він був непохитним у своєму свідченні. Йов і Авраам мали істинну віру в Бога, і вони дали гучне свідчення через випробування. Мені потрібно було наслідувати їхній приклад, бути непохитною у своєму свідченні й осоромити сатану, хоч би скільки я страждала. Я мовчки помолилася Богові: «Боже, я вірю, що абсолютно все перебуває під Твоїм володарюванням, тож те, чи стану я інвалідом, – у Твоїх руках. Хоч би що зі мною сталося і хоч би скільки я страждала, я хочу бути непохитною у своєму свідченні й задовольняти Тебе». Тож я сказала офіцерці: «Це було б безсовісно. Моя совість ніколи не знала б спокою, якби я видала своїх братів і сестер. Навіть якщо мене засудять, я ніколи не зроблю чогось проти совісті». Почувши це, вона мовчки відвела мене назад до кімнати для допитів.

Рано-вранці 1 квітня поліція знову прийшла допитувати мене, але я все одно нічого не сказала. Близько другої години того ж дня мене посадили в поліцейський фургон, щоб відвезти на базу для промивання мізків. Усю дорогу туди я потайки у своєму серці розмірковувала над Божими словами: «Якщо в людей немає віри, їм нелегко продовжувати йти цим шляхом. Тепер кожен може побачити, що Божа робота анітрохи не збігається з людськими поняттями та уявленнями. Бог зробив стільки роботи й сказав стільки слів, і хоча люди можуть визнати, що ці слова є істиною, у них все одно можуть виникнути різні уявлення про Бога. Якщо люди хочуть зрозуміти істину й здобути її, вони повинні мати віру й силу волі та бути здатними стояти на тому, що вони вже бачили, і на тому, що вони здобули зі свого досвіду. Що б Бог не робив із людьми, вони мусять відстоювати те, чим володіють самі, бути щирими перед Богом і залишатися вірними Йому до кінця. Це обов’язок людства. Люди мусять відстоювати те, що вони повинні робити» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Тобі слід зберегти свою вірність Богу). Я вже знала, що вірити – означає зазнавати гноблення й страждань, і я вирішила бути непохитною у своєму свідченні й задовольняти Бога, хоч би з яким гнобленням чи стражданням я зіткнулася, але коли я справді зіткнулася із цим, то зрозуміла, що бути непохитною у своєму свідченні не так просто, як я думала. Для цього потрібен був не просто ентузіазм, але потрібні були віра й рішучість терпіти страждання. Бог провів мене через це жорстоке середовище як через випробування, щоб удосконалити мою віру, очистити і спасти мене. Я вірила, що Бог спрямовуватиме мене, хоч би що сталося. Коли я співала гімн, моя віра зростала, і я знала: хоч би як вони мене катували, я маю покладатися на Бога, щоб пройти через це, і йти за Ним до самого кінця.

Коли ми прибули на базу для промивання мізків, поліція призначила двох офіцерів цілодобово наглядати за мною, ставити мені запитання про церкву, промивати мені мізки й змусити мене написати щось про зречення від віри. На третій ранок вони сказали, що покажуть мені відео, яке зняли в моєму рідному місті. Від цього серце підскочило мені до горла, і я подумала, чи не провели вони в мене вдома обшук, і чи не потрапили мої батьки в біду. Я хвилювалася, чи не постраждали місцеві брати й сестри із церкви. Мені ставало все страшніше. Я не могла всидіти на місці й відчувала, як мої руки й ноги німіють. Я молилася Богові у своєму серці. На відео тато виглядав якимось жовтим і набряклим; він сказав мені кілька слів, тонко заохочуючи мене покладатися на Бога й бути непохитною у своєму свідченні. Коли я це почула, сльози просто покотилися по моєму обличчю, і я почувалася жахливо. Я також усвідомила, що поліція намагалася зіграти на моїх почуттях до сім’ї, щоб змусити мене зрадити Бога, і я зненавиділа Компартію всім своїм єством. Я згадала такі Божі слова: «Яка свобода віросповідання? Які законні права та інтереси громадян? Усе це хитрощі з метою приховування зла!» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Робота та входження (8)). Компартія лише на словах підтримує свободу віросповідання, а насправді вона шалено арештовує та переслідує християн, жорстоко катує їх, засуджуючи за безпідставними звинуваченнями. Безліч християн змушені переховуватися, не маючи змоги бачитися з батьками чи виховувати дітей. Усе це справа рук Компартії. Партія є головним винуватцем у руйнуванні християнських сімей. Офіцери стояли збоку й зловісно посміхалися, бачачи, як я плачу, вважаючи, що після цього я точно заговорю. Але коли я й далі тримала рота на замку, вони вдарили по столу, вилаяли мене, а потім розвернулися й сердито пішли.

Через місяць кілька офіцерів повернулися, щоб знову допитати мене. Вони показали мені фотографії, наказавши назвати імена братів і сестер. Один із них сказав мені: «Якщо ти ні в чому не зізнаєшся, тебе покарають за чужі злочини, і я подивлюся, на скільки ми зможемо тебе посадити. Ти отримаєш 8 або 10 років, і тоді ми подивимося, яка ти міцна!». Інший сказав, намагаючись мене спокусити: «Просто піди нам назустріч і напиши заяву про те, що ти відмовляєшся від своєї релігії, і ми зробимо все, що ти захочеш». Я піддавалася, тож він знову спробував мене спокусити: «Я знаю, що у твоїх батьків немає інших дітей і що вони так важко працювали, щоб тебе виростити. Зараз ти, може, і не думаєш про тривалий термін ув’язнення, але коли цей день справді настане, тобі буде погано, і каятися буде вже запізно. У тебе є два варіанти: 1. Відмовся від своєї релігії та зречися Всемогутнього Бога, і ми відвеземо тебе просто додому. 2. Наполягай на своїй вірі – і потрапиш до в’язниці. Вибір тільки за тобою. Краще добре подумай». Мене роздирали суперечливі почуття. Якби я написала цю заяву про зречення віри, це було б зрадою Бога, а якби обрала віру – потрапила б до в’язниці. Чи побачу я своїх батьків ще коли-небудь? Якби я сіла у в’язницю, люди б точно засуджували моїх батьків, а їхні невіруючі родичі та друзі нападали б на них. Їм було б дуже важко. На відео обличчя мого тата виглядало жовтим і набряклим. Може, у нього проблеми зі здоров’ям? Від цієї думки мені ставало дедалі гірше, я справді страждала, тому помолилася: «Боже, я не можу зрадити Тебе, але й не можу залишити батьків. Боже, що мені робити?». Саме тоді мені згадалися такі Божі слова: «Хто б там не тікав, а ти не можеш. Інші не вірять, а ти мусиш. Інші залишають Бога, а ти повинен підтримувати Бога та свідчити про Нього. Інші обмовляють Бога, а тобі не можна. … Ти повинен відплачувати Йому за любов. Ти повинен мати совість, бо за Богом немає жодної провини» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Значущість спасіння нащадків Моава). «Ти повинен мати совість» – ці слова невідступно лунали в моїх вухах. За роки віри я отримала так багато Божої благодаті. Я також пізнала деякі істини й знала, якою людиною маю бути. Я стільки всього здобула від Бога. Зрадити Його було б безсовісним учинком. Але необхідність вибирати між Богом з одного боку та моїми батьками з іншого завдавала невимовного болю. Це була надзвичайно запекла боротьба в моєму серці. Я мовчки помолилася, просячи Бога спрямувати мене й дати віру. Після молитви мені спали на думку такі Божі слова: «Багато з вас вагалося між правильним і неправильним, чи не так? У всій боротьбі між позитивним і негативним, чорним і білим – між сім’єю і Богом, дітьми і Богом, гармонією і розривом, багатством і бідністю, статусом і пересічністю, між тим, чи вас підтримують чи відкидають тощо, вам точно відомо про той вибір, який ви зробили! Між гармонійною сім’єю і розбитою ви вибрали перше, причому без вагань; між багатством і обов’язком ви знову вибрали перше, і вам навіть бракує волі повернутися до берега; між розкішшю і злиднями ви вибрали перше; вибираючи між вашими дітьми, дружинами й чоловіками та Мною, ви вибрали перше; і між уявленнями та істиною ви все ж вибрали перше. Зіткнувшись із усілякими вашими лихими вчинками, Я просто втратив віру у вас, Я просто приголомшений. Ваші серця несподівано виявилися настільки нездатними пом’якшитися. … Якби вас знову попросили вибрати, яким було б ваше ставлення? Чи знову вибрали б перше? Чи й далі ви відплачували б Мені розчаруванням і болісною скорботою? Невже у ваших серцях і досі була б лише дещиця тепла? Чи й далі б ви не знали, що робити, щоб втішити Моє серце? Що ви обираєте у цей момент?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Кому саме ти вірний?). Я відчула, що Бог був поруч зі мною, чекаючи на мою відповідь. Я знала, що не можу зрадити Бога лише заради задоволення своїх людських почуттів і збереження сімейної гармонії. Бог усемогутній, і здоров’я та життя моїх батьків були в Його руках. Постійне хвилювання за них лише показувало мій брак віри в Бога. Ми могли не бачитися одне з одним, але я знала: якщо ми покладатимемося на Бога, Він спрямовуватиме нас. Ця думка повернула мені віру, і я відчула готовність повстати проти своєї плоті, щоб задовольнити Бога. Я помолилася: «О Боже, я готова віддати своїх батьків у Твої руки й підкоритися Твоїм влаштуванням і впорядкуванням». Тоді я стиснула кулаки, підвелася й сказала: «Я прийняла рішення й буду йти за Всемогутнім Богом. Він – єдиний істинний Бог, Який створив небеса, землю і все суще, і Він – Господь Ісус, Який повернувся. Я ніколи не зречуся Бога». Сказавши це, я відчула цілковитий спокій. Якби не керівництво Божих слів, мені було б дуже важко подолати спокусу сатани. Побачивши мою рішучість, офіцер одразу ж проявив свою лють. Він жбурнув товстий стос паперів на стіл, сильно вдарив мене по обличчю й закричав: «Ти – безнадійна! Думаєш, ми нічого не знаємо, тільки тому, що ти мовчиш? Я тобі поясню. Ми стежили за вами три місяці, тож думаєш, ми про вас нічого не знаємо? Ми просто хочемо перевірити, чи ти одумаєшся, тож подумай про це». Я сказала: «Я не зречуся Бога і не зраджу Його, навіть якщо доведеться сидіти у в’язниці». Після цього мене відвезли до міського ізолятора.

Там у мене часто була висока температура, набрякали руки й ноги, і мене змушували щодня сидіти зі схрещеними ногами по дві години. Під час допиту мене вдарили в поперек, пошкодивши нирку, тому поперек болів так сильно, що я не могла сидіти прямо. Щодня було неймовірно важко дочекатися моменту, коли можна буде заснути, але мене часто будили на нічне чергування. Через кілька тижнів у мене почалися проблеми із сечовипусканням, живіт був здутий і болів, нило в попереку. А потім щодня близько шостої-сьомої вечора в мене різко піднімалася температура й червоніло обличчя. Мене оглянув лікар і сказав, що в лівій нирці кіста розміром близько двох сантиметрів, і вона запалилася. Коли ставало зовсім нестерпно, я молилася Богові, схилялася до Нього, співала гімни на Його хвалу, і тоді непомітно для себе забувала про біль. Після того як я провела в ізоляторі 27 днів, мене відпустили під заставу до суду, і я наївно подумала, що справді зможу поїхати додому. Але, на мій подив, поліція мого рідного міста та місцеві чиновники відвезли мене просто на іншу базу для промивання мізків, де протягом 48 днів мені промивали мізки й перевиховували мене, а потім відвезли до місцевого поліцейського відділку для реєстрації. Начальник поліції викликав мене до свого кабінету й сказав: «Зараз ти під заставою, тож твоя справа на розгляді. Протягом року тобі заборонено залишати межі міста, і навіть якщо тобі треба у справах у сусідній район, ти все одно маєш спочатку прийти сюди, доповісти нам і попросити дозволу, а також бути готовою з’явитися за першим нашим викликом». Хоча я й повернулася додому, але все одно не мала жодної свободи, і щоразу, коли я виходила в місто, за мною хтось стежив. Після кількох місяців такого життя в мене не залишилося іншого вибору, окрім як покинути свій дім, щоб виконувати свій обов’язок. Поліція прислала секретаря партії нашого села шукати мене вдома й розпитувати про мій релігійний статус, а також заявила моїй сім’ї, що якщо я продовжу сповідувати свою віру, мене знову заарештують і що я повинна з’явитися до відділку поліції. Коли я почула про це, я була страшенно розлючена. Я подумала: «Я буду вірити в Бога, хоч би що сталося, і більше того, я покину все, щоб проповідувати Євангеліє і свідчити про Бога! Я неодмінно продовжу йти вперед, покладаючись на Бога». Дякувати Богу!