Лі Цзя, Китай

Раніше я завжди думала, що маю бути поблажливою та щедрою до інших, зважати на їхні почуття та з розумінням ставитися до їхніх труднощів. Я воліла б сама зазнати незручностей, ніж створити їх іншим, бо вважала, що саме так чинять щедрі, великодушні люди з хорошими моральними якостями. Пізніше, коли я почала наглядати за виробництвом відео, я відчула, що як лідерка команди маю подавати хороший приклад і брати на себе ініціативу. Я ставила до себе дуже високі вимоги та вважала, що не повинна бути надто прискіпливою й суворою до інших учасників команди, адже це було б по-доброму та великодушно. Тоді б усі подумали, що в мене чудова людськість, що я з розумінням ставлюся до них, і в усіх склалося б гарне враження про мене. Тож я особисто виконувала стільки роботи для групи, скільки могла, і якщо завдання для інших виявлялися надто складними й вони не хотіли їх виконувати, я просто робила їх сама. Я намагалася якомога менше тиснути на інших, щоб вони не сказали, ніби мої вимоги надто високі, а я надто сувора. І хоча іноді я розуміла, що беру на себе забагато роботи й це дуже виснажує, я все одно повставала проти плоті та брала на себе стільки, скільки могла, аби тільки ніхто не подумав про мене погано. Пізніше до нашої групи приєдналися нові учасники. Вони були не знайомі з роботою і їм бракувало професійних навичок, тому мені доводилося переглядати всі відео, які вони робили. Іноді вони також зверталися до мене, щоб обговорити питання, які не могли чітко зрозуміти. Сама лише ця робота забирала весь мій час, але ж я мала й інші обов’язки на додачу. Завдання почали миттєво накопичуватися, і щодня я була просто завалена роботою. Іноді, коли вони просили мене допомогти вирішити дуже прості питання, я думала про себе: «Ви б могли легко вирішити це питання самі, просто обговоривши його. Чому ви з усім приходите до мене?». Але потім думала: «Раз вони вже попросили, то якщо я відмовлю їм, це виглядатиме так, ніби я безвідповідальна. Зрештою, їм теж потрібен час, щоб усе це обговорити. Нехай, якось знайду час розібратися з цим сама». І поміркувавши так, я погоджувалася. Згодом я зрозуміла, що одна сестра просто перекладала на мене свою роботу через лінь та страх перед відповідальністю. Спершу я хотіла побесідувати з нею, але потім злякалася, що вона вважатиме мене надто вимогливою, тому передумала. Іноді, помічаючи, що в інших, здається, не так багато роботи, тоді як у мене кілька термінових справ і я дуже перевантажена, я хотіла делегувати частину завдань, щоб ми не відставали від графіка. Але, добре все обміркувавши, я просто не могла змусити себе попросити їх про це. Я думала собі: «Якщо я збільшу їхнє навантаження, чи не вирішать вони, що я надто вимоглива й не даю їм вільного часу? Нехай, краще зроблю все сама». Але виконуючи роботу, я відчувала певну несправедливість. Особливо коли бачила, як вони відпочивають, поки я працюю, я обурювалася ще більше та звинувачувала їх у тому, що вони не несуть ношу. Вони чомусь зовсім не бачили, скільки роботи треба було зробити. Але я просто скиглила подумки й нічого не казала вголос, хвилюючись, що якщо скажу щось, то здаватиметься, ніби в мене погана людськість і я не великодушна. Тож хай якою зайнятою я була, я намагалася робити якомога більше сама. Іноді, коли я розподіляла завдання відповідно до графіка групи, і вони реагували нормально – усе було добре. Але якщо вони мали невдоволений вигляд або скаржилися, я вже вагалася, чи давати їм роботу, і просто працювала всю ніч, щоб усе доробити самій. Насправді ж під час роботи я відчувала несправедливість і була дуже обурена. Я розуміла, що це очевидно їхня робота, але мені доводилося витрачати додатковий час на її виконання. Іноді я була настільки зайнята, що не мала часу на духовні роздуми. Але я не наважувалася висловлювати жодну з цих образ уголос. Тому я просто покірно заспокоювала себе словами: «Краще бути великодушною та уважною, дбати про інших і не бути такою дріб’язковою, інакше здаватиметься, що в мене погані моральні якості». Пізніше брати й сестри в моїй команді всі як один казали, що я несу ношу у своєму обов’язку, що здатна зазнавати страждань і платити ціну, що я сповнена любові та уважна до інших. Почувши такі оцінки, я відчула: хай я і страждала, але воно того варте, щоб отримати таку високу похвалу від усіх. Проте через те, що я діяла не за принципами, постійно потурала плоті інших людей і нерозумно розподіляла роботу, справи почали накопичуватися, а просування нашої команди сповільнилося. Деякі брати й сестри були ледачими, не мали мотивації й задовольнялися лише тим, що виконували свою власну частину. Інші, стикаючись із проблемами, не молилися Богу й не шукали істин-принципів. Їм більше подобалося покладатися на мене й чекати, поки я все вирішу. Це призвело до того, що вони не вдосконалювали свої навички.

Одного дня наш куратор прийшов перевірити нашу роботу й виявив, що завдання розподілялися нераціонально. Він сказав, що частину роботи можна доручити учасникам команди, а я, як лідерка команди, повинна приділяти більше часу своїй безпосередній роботі, зокрема перевірці просування роботи та розвʼязанню будь-яких проблем із навичками, які виникають. Таким чином, кожен зміг би взяти на себе частину відповідальності та нести ношу. Я знала, що він має рацію, і що такий розподіл піде роботі на користь. Проте я вважала, що так практикувати просто занадто важко, тож я помолилася Богу й попросила Його спрямувати мене, щоб я могла пізнати свій розбещений характер. Під час духовних роздумів я шукала Божі слова, які б відповідали моєму тодішньому стану. Один уривок справив на мене глибоке враження: «Як і вислови “Будь суворим до себе й терпимим до інших” й “Не клади до кишені підібрані гроші”, прислів’я “Отримуй задоволення, допомагаючи іншим” – одна з тих вимог, які традиційна культура висуває до морального поводження людей, і воно так само все одно не є ні стандартом, ні нормою оцінювання людської сутності незалежно від того, чи може людина досягти такого морального поводження або практикувати його. Можливо, ти справді здатен бути суворим до себе, терпимим до інших і дотримуєшся особливо високих стандартів. Ти можеш бути бездоганним, завжди думати про інших і виявляти до них увагу, не бути егоїстом і не переслідувати власні інтереси. Ти можеш видаватись особливо великодушним і безкорисливим, мати сильне почуття соціальної відповідальності й суспільної моралі. Твоя шляхетна особистість і якості можуть бути на видноті для твоїх близьких і тих, з ким ти зустрічаєшся та спілкуєшся. Твоя поведінка може ніколи не давати іншим жодних підстав звинувачувати чи критикувати тебе, а натомість викликати в людей бурхливу похвалу, навіть захоплення. Люди можуть вважати тебе справді суворим до себе й терпимим до інших. Однак усе це – не більше ніж зовнішня поведінка. Чи збігаються думки й бажання в глибині твого серця із цією зовнішньою поведінкою, з тими діями, які ти зовні втілюєш у життя? Відповідь – ні, не збігаються. Причина, чому ти можеш так діяти, полягає в тому, що за цим стоїть певний мотив. Який саме мотив? Чи зумів би ти змиритися, якби цей мотив став явним? Точно ні. Це доводить, що цей мотив – щось таке, що не слід згадувати, щось темне й зле. Чому ж цей мотив злий і його не слід згадувати? Тому що людська сутність людей керується їхніми розбещеними характерами, які виступають її рушійною силою. Усі думки людей, – як висловлені, так і виплеснуті, – безперечно, домінуються, контролюються й маніпулюються їхніми розбещеними характерами. Як наслідок, усі мотиви й наміри людей зловісні та злі. Незалежно від того, чи здатні люди бути суворими до себе й терпимими до інших, чи зовні вони досконало виявляють цю мораль, вона неминуче не контролюватиме їхню людську сутність і не впливатиме на неї. А що ж керує людською сутністю людей? Їхні розбещені характери, сутність їхньої людської природи, яка ховається за моральним принципом “Будь суворим до себе й терпимим до інших”: це і є їхня справжня природа. Справжня природа людини – це сутність її людської природи. Із чого ж складається сутність людської природи? Здебільшого з уподобань і прагнень людини, її поглядів на життя, системи цінностей, ставлення до істини й Бога тощо. Лише ці речі справді відображають сутність людської природи. Можна впевнено сказати, що більшість людей, які вимагають від себе дотримуватися морального принципу “Бути суворим до себе й терпимим до інших”, одержима статусом. У силу своїх розбещених характерів вони не можуть не прагнути престижу серед людей, суспільної значущості та статусу в чужих очах. Усе це пов’язано з їхньою жагою статусу, і вони прагнуть до нього, прикриваючись добрим моральним поводженням. Звідки ж беруться ці їхні прагнення? Вони повністю походять від їхніх розбещених характерів, які виступають рушійною силою цих прагнень. Тож те, чи дотримується людина морального принципу “бути суворим до себе й терпимим до інших” і чи досконало вона це робить, нітрохи не може змінити сутності її людської природи, хай там що. Із цього випливає, що це ніяк не може змінити погляд людини на життя та її систему цінностей, не може скеровувати її ставлення й точку зору щодо всіляких людей, подій і речей. Хіба не так? (Так.) Що більше людина здатна бути суворою до себе й терпимою до інших, що краще вона вміє прикидатися, маскуватися, знаджувати інших доброю поведінкою та приємними словами, то вона підступніша й лихіша за своєю природою. Що більше вона саме така, то глибші її любов і прагнення до статусу та влади» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (6)). Я побачила, що ті, хто «вимогливий до себе та поблажливий до інших», глибоко одержимі статусом. Вони завжди прагнуть посісти місце в серцях людей. Такі люди лицемірні та мають лукаву й нечестиву природу. Ця характеристика справді зачепила мене за живе. Я згадала, як на посаді лідерки команди брала на себе більшу частину роботи. Я завжди зважала на графіки інших, їхнє навантаження та труднощі, з якими вони стикалися. Я була надзвичайно турботливою та уважною до інших, намагаючись не допустити їхнього невдоволення. Зовні могло здаватися, що я ставлюся до всіх із розумінням, але насправді я поводилася так лише для того, щоб зміцнити свою репутацію та статус. Я завжди хвилювалася, що скажу чи зроблю щось таке, що засмутить інших, і в них складеться про мене погане враження. Я несла більшу ношу, ніж будь-хто інший, була здатна зазнавати страждань і платити ціну, виявляла поблажливість, розуміння та здатність іти на компроміс. Але за всім цим ховалася моя думка, що я краща за інших, що мій духовний зріст вищий, тому я ставлюся до них із розумінням і поблажливістю. Це призвело до того, що вони рівнялися й покладалися на мене. Вони чекали, поки я вирішу їхні питання, і не могли покладатися на Бога та шукати істину, щоб знайти рішення. Я усвідомила, що була розбещена сатаною і сповнена сатанинських характерів. Я аж ніяк не була безкорисливою та великодушною! Коли сестра переклала на мене роботу, я з радістю взялася за неї, але в душі була невдоволена. Працюючи, я обурювалася через те, що вона не несе ношу. У мене було багато роботи, і я перебувала під величезним тиском. І хоча я нічого не казала й робила вигляд, ніби я безкорислива, у глибині душі я відчувала чималу несправедливість. Мені не хотілося страждати чи взагалі думати про щось інше. Під час розподілу завдань, коли одна сестра потурала своїй плоті й не хотіла занадто перепрацьовувати, я не бесідувала про істину, щоб вирішити її проблему, а натомість брала її роботу на себе. Насправді ж у мене була своя думка про неї: я обурювалася, що через її лінь у мене побільшало роботи. Згадуючи все це, я зрозуміла, що моя поблажливість до інших була фальшивою, суцільним удаванням, і я зовсім не була рада їм допомагати. Очевидно, я була просто егоїстичною, але вдавала із себе абсолютну альтруїстку – я всіх обманювала. Мої дії мали лише один мотив: я просто хотіла здобути похвалу, повагу та схвалення інших. Якою ж лицемірною та фальшивою я була! Люди бачили лише мої оманливі дії, але не могли побачити моїх справжніх думок. Усі вважали, що в мене хороша людськість і я дуже поблажлива. Хіба я не обманювала й не дурила їх? Що більше я думала про це, то більшу огиду відчувала до себе. Я йшла по життю в масці, і не лише сама сильно страждала, але й затримувала роботу церкви. Я шкодила собі й іншим. Я зненавиділа себе й захотіла якнайшвидше покаятися та змінитися.

Пізніше я натрапила ще на два уривки з Божих слів, які дали мені новий погляд на мій стан. Всемогутній Бог говорить: «Коли деякі церковні лідери бачать, що брати чи сестри виконують свої обов’язки недбало, вони не дорікають їм, хоча мали б це робити. Коли вони чітко бачать, що інтереси Божого дому страждають, вони не переймаються цим і не проводять жодних досліджень, і анітрохи не ображають інших. Насправді вони не уважні до слабкостей людей; натомість їхній намір і мета – переманити серця людей. Вони цілком усвідомлюють: “Поки я це роблю й нікого не ображаю, вони вважатимуть мене хорошим лідером, будуть гарної, високої думки про мене, схвалюватимуть мене й любитимуть”. Їм байдуже, скільки шкоди завдається інтересам Божого дому, чи яких великих втрат завдається життю-входженню Божих обранців, чи наскільки серйозних завад зазнає їхнє церковне життя, – вони просто вперто тримаються своєї сатанинської філософії й нікого не ображають. У їхніх серцях ніколи немає жодного самодокору. Коли вони бачать, що хтось спричиняє переривання й завади, то щонайбільше можуть сказати їм кілька слів щодо цього, применшивши проблему, і на цьому все. Вони не бесідуватимуть про істину й не вказуватимуть тій людині на сутність проблеми, і поготів не аналізуватимуть її стан, і ніколи не бесідуватимуть про те, якими є Божі наміри. Неправдиві лідери ніколи не розвінчують і не розбирають помилок, яких люди часто припускаються, або розбещених характерів, які вони часто виявляють. Вони не розв’язують жодних реальних проблем, а натомість завжди потурають хибним практикам людей і виявам розбещеності, і якими б негативними чи слабкими були люди, вони не ставляться до цього серйозно. Вони лише проповідують якісь слова й доктрини та кажуть кілька слів напучування, щоб недбало залагодити ситуацію, намагаючись зберегти гармонію. Як наслідок, Божі обранці не знають, як розмірковувати над собою й пізнавати себе, немає вирішення для жодного з розбещених характерів, які вони виявляють, і вони живуть серед слів і доктрин, уявлень і фантазій, не маючи жодного життя-входження. Вони навіть вірять у своїх серцях: “Наш лідер навіть краще за Бога розуміє наші слабкості. Наш духовний зріст занадто малий, щоб жити відповідно до Божих вимог. Нам просто потрібно виконувати вимоги нашого лідера; корячись нашому лідеру, ми коримося Богові. Якщо настане день, коли Вишнє відсторонить нашого лідера, ми зробимо так, щоб нас почули; щоб зберегти нашого лідера й не дати його відсторонити, ми будемо вести переговори з Вишнім і змусимо Його погодитися на наші вимоги. Ось так ми вчинимо з нашим лідером справедливо”. Коли в людей у серцях з’являються такі думки, коли вони встановлюють такі стосунки зі своїм лідером, і в їхніх серцях виникає така залежність, захоплення й поклоніння своєму лідеру, у них з’являється дедалі більша віра в цього лідера, і вони завжди хочуть слухати слова лідера, радше ніж шукати істину в Божих словах. Такий лідер майже зайняв місце Бога в серцях людей. Якщо лідер готовий підтримувати такі стосунки з Божими обранцями, якщо він отримує від цього насолоду у своєму серці й вірить, що Божі обранці мають ставитися до нього саме так, то немає різниці між цим лідером і Павлом, він уже ступив на шлях антихриста, а Божі обранці вже введені в оману цим антихристом і повністю позбавлені вміння розрізняти» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт перший. Вони намагаються переманити серця людей). «Можете порівняти це з деякими антихристами й лихими людьми в церкві. Щоб зміцнити свій статус і владу в церкві, здобути кращу репутацію серед інших членів церкви, вони здатні терпіти страждання та платити ціну при виконанні своїх обов’язків і навіть можуть відректися від своєї роботи й сім’ї та продати все, що мають, аби повністю присвятити себе Богові. У деяких випадках ціна, яку вони платять, і страждання, яких вони зазнають, повністю присвячуючи себе Богові, більші за те, що може витримати пересічна людина; щоб зберегти свій статус, такі люди здатні втілювати дух крайнього самозречення. Проте скільки б вони не страждали, яку б ціну не платили, ніхто з них не оберігає ні Божого свідчення, ні інтересів Божого дому й не практикує згідно з Божими словами. Їхня ціль полягає лише в тому, щоб набути статус, владу й Божі нагороди. Ніщо з того, що вони роблять, нітрохи не стосується істини. Наскільки б вони не були суворими до себе й терпимими до інших, яким буде їхній кінцевий результат? Що Бог про них подумає? Чи визначатиме Він їхній результат на основі зовнішніх форм доброї поведінки, які ці люди втілюють у життя? Безумовно, що ні. Люди дивляться на інших і судять їх на основі цих проявів і форм поведінки, і оскільки вони не можуть розгледіти сутність інших, ті зрештою їх обманюють. Але людина в жодному разі не може обманути Бога. Він аж ніяк не стане хвалити й пам’ятати моральне поводження людей за те, що вони спромоглися бути суворими до себе й терпимими до інших. Натомість Він засудить їх за їхні амбіції та шляхи, які вони вибрали в гонитві за статусом» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (6)). Розмірковуючи над Божими словами, я краще зрозуміла природу та наслідки своїх дій. Щоб захистити свою репутацію та статус, я завжди зважала на труднощі інших і робила все сама. Як наслідок, брати й сестри не могли нормально виконувати свої обов’язки. Дехто потурав своїй плоті й не ніс ношу, інші ж занадто захоплювалися мною та покладалися на мене. Вони приходили до мене щоразу, коли мали проблеми, і були нездатні покладатися на Бога та шукати істину для їх розвʼязання. Бог не мав місця в їхніх серцях. Я чинила зло! Коли сестра не хотіла нести ношу у своєму обов’язку та переклала його на мене, якби я просто трохи побесідувала з нею й дозволила їй побачити природу та наслідки її поточного стану, можливо, вона б змогла повстати проти плоті й покластися на Бога, щоб розвʼязати свою проблему. Це б сприяло прогресу в її житті, а її професійні навички покращилися б. Але я думала лише про власні репутацію та статус, і не проводила бесід та не давала порад братам і сестрам, що загрузли в розбещених характерах. Зовні такий спосіб дій відповідав плотським інтересам людей, але вони не мали жодного прогресу в житті й дедалі більше занепадали. Постійно потураючи людям, я завдавала їм шкоди! Ніхто не зміг розпізнати мою поведінку, і я ввела їх в оману, змусивши думати, що я хороша та турботлива людина. Якою ж фальшивою я була! Я вводила їх усіх в оману! Зовні здавалося, що я несу велику ношу у своєму обов’язку і здатна зазнавати страждань та платити ціну. Люди бачили в мені хорошу людину, але насправді мене засуджував Бог, тому що кожна моя дія робилася не для того, щоб задовольняти Бога, а швидше для захисту мого статусу в серцях людей. Я не чинила жодного очевидного зла, але й не приводила людей у реальність Божих слів, натомість приводячи їх до себе. Я намагалася схилити людей на свій бік і виявляла характер антихриста. Усвідомивши це, я побачила, що мій стан був досить небезпечним. Я виконувала свій обов’язок, опираючись на традиційні культурні цінності, і йшла шляхом антихриста, що опирається Богу.

Пізніше я натрапила на ще один уривок із Божих слів, який дав мені більше ясності щодо моїх проблем. Всемогутній Бог говорить: «До якої б групи не належали усі такі твердження про моральну поведінку, усі вони вимагають від людей проявляти стриманість – у власних бажаннях та аморальній поведінці – і дотримуватися сприятливих ідеологічних і моральних точок зору. Як би сильно ці твердження не впливали на людство, і незалежно від того, чи є цей вплив позитивним або негативним, метою цих так званих моралістів було, коротко кажучи, обмежити та регулювати моральну поведінку людей, проголошуючи такі твердження, щоб люди мали базовий кодекс щодо своєї поведінки й дій, свого ставлення до людей і об’єктів, і сприйняття ними свого суспільства та своєї країни. Із позитивного боку, формулювання цих тверджень про моральну поведінку певною мірою зіграло свою роль у обмеженні та регулюванні моральної поведінки людства. Але об’єктивні факти вказують на те, що це призвело до прийняття людьми деяких нещирих і показних думок і точок зору, і зробило людей, що перебувають під впливом традиційної культури, підступнішими, віроломнішими, такими, що краще вміють прикидатися, і більш обмеженими у своєму мисленні. Через вплив і прищеплення традиційної культури люди поступово прийняли ці помилкові погляди та твердження традиційної культури як щось позитивне та шанують як святих цих світочів і величних постатей, які обманюють людей. Коли людей вводять у оману, їхній розум затьмарюється, ціпеніє й притуплюється. Вони не знають, що таке нормальна людська сутність або що людям із нормальною людською сутністю слід шукати й чого дотримуватися. Вони не знають, як людям слід жити в цьому світі, який образ або які правила існування їм варто запровадити, не кажучи вже про справжню мету людського існування. Через вплив, прищеплення й навіть обмеження з боку традиційної культури позитивні об’єкти, вимоги та правила, що походять від Бога, заглушаються. У цьому сенсі різні твердження про моральну поведінку в традиційній культурі значною мірою ввели людей у глибоку оману й потужно вплинули на їхнє мислення, обмежуючи їхні думки та збиваючи їх із правильного життєвого шляху й відводячи їх усе далі від Божих вимог. Тобто що глибше на тебе впливають різні ідеї та точки зору стосовно моральної поведінки в традиційній культурі, і що довше їх тобі прищеплюють, то далі ти відхиляєшся від думок, прагнень, мети, яких слід шукати, і правил існування, властивих людям із нормальною людською сутністю, і то далі ти відходиш від стандарту, якого Бог вимагає від людей. … Обраний народ Божий мусить бачити цей факт наскрізь: Боже слово є Божим словом, істина є істиною, а людські слова є людськими словами. Доброзичливість, праведність, пристойність, мудрість і надійність – це людські слова, і традиційна культура – це людські слова. Людські слова ніколи не є істиною, і вони ніколи не стануть істиною. Це факт» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (8)). Завдяки Божим словам я зрозуміла, що погляди та ідеї, які прищеплює нам традиційна культура, є смішними й абсурдними. Вони йдуть урозріз із совістю та розумом нормальних людей і нормальною людськістю, якої Бог вимагає від людини. Введена в оману і під впливом цієї традиційної ідеї про те, щоб «бути вимогливою до себе та поблажливою до інших», я перестала мислити ясно, помилялася і втратила здатність розпізнавати. Я думала, що лише будучи поблажливою до людей, у всьому зважаючи на них і завдаючи клопоту собі, а не іншим, я б демонструвала хороші моральні якості, широту поглядів і великодушність. Я не повинна була вимагати забагато від будь-кого або бути надто суворою, і мала утримуватися від дріб’язковості. Ці ідеї глибоко вкоренилися в моїй голові, контролювали кожне моє слово й дію та впливали на те, як я спілкувалася з іншими. Обдумавши це, я зрозуміла, що моя поблажливість до інших не була м’якістю нормальної людськості, а скоріше потуранням, якому бракувало принципів чи стандартів. Як лідерка команди я мала б раціонально розподіляти роботу, виходячи з нашого загального графіка та навичок кожного учасника, щоб кожен міг зробити свій внесок, мати можливість практикувати у своєму обов’язку та застосувати свої вміння. Тільки так робота нашої команди просувалася б нормально й покращувалася б. Для тих, хто мав менше навичок, середній рівень і повільно засвоював нові знання, розподіл роботи мав би базуватися на їхньому реальному духовному зрості та труднощах. Їм слід було б давати легшу роботу, щоб переконатися, що вони впораються із завданням, і не змушувати їх робити те, на що вони не здатні. Щодо тих, хто мав хороший рівень, умів навчатися новому та розумів принципи й навички, їм можна було б давати обґрунтовано більший обсяг роботи, просити їх ретельніше обдумувати її та нести більшу ношу – це дало б їм змогу швидше просуватися вперед. Якби вони стикалися з труднощами й відчували певний стрес, це було б нормально і спонукало б їх більше покладатися на Бога, вдосконалювати свої навички та швидше досягати прогресу. Щобільше, якби хтось був засмучений після того, як я дала йому завдання, я могла б поспілкуватися з ним, щоб зрозуміти, чи має він реальні труднощі, чи просто упивається комфортом і не бажає страждати та платити ціну. Тоді я могла б вирішувати все, зважаючи на реальну ситуацію – це було б дією на основі істин-принципів. Насправді ж більшість часу я цілком раціонально розподіляла роботу, з огляду на реальні обставини учасників команди. Я не вимагала забагато, не була надто суворою, і учасники моєї команди могли впоратися зі своїми завданнями. Коли ж вони іноді лінувалися, не хотіли платити ціну і прагнути до успіху або боялися брати відповідальність і перекладали роботу на інших, мені варто було б побесідувати й порадити їм усвідомити свій розбещений характер. У серйозніших випадках мені слід було б обтинати їх, а не постійно потурати їм і просто терпіти їхню поведінку без жодного базового стандарту. Лише так я могла б підтримувати нормальне просування роботи нашої команди.

Пізніше я натрапила ще на два уривки з Божих слів, які дали мені більше ясності щодо мого шляху практики. Всемогутній Бог говорить: «У всьому, що ти робиш, ти маєш досліджувати, чи правильні твої наміри. Якщо ти здатний діяти у відповідності до Божих вимог, тоді твої стосунки з Богом нормальні. Це мінімальний стандарт. Якщо, перевіряючи свої наміри, ти виявляєш, що в тебе з’явилися неправильні, і здатен повстати проти них і діяти згідно з Божими словами, тоді ти станеш правильною людиною перед Богом. Це демонструє, що твої стосунки з Богом нормальні, і що все, що ти робиш, – це для Бога, а не для себе самого. У всьому, що ти робиш і що кажеш, умій правильно налаштувати своє серце та будь справедливим у своїх діях, не керуйся своїми почуттями чи власною волею, коли дієш. Це ті принципи, за якими мають діяти віруючі в Бога» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Які в тебе стосунки з Богом?). «Отже, яких істин-принципів вимагає Бог? Це здатність розуміти інших, коли вони слабкі й негативно налаштовані, уважно ставитися до їхнього болю та труднощів, а потім розпитувати про це, пропонувати допомогу й підтримку та читати їм Божі слова, щоб допомогти їм розв’язати їхні проблеми, даючи їм змогу зрозуміти Божі наміри й перестати бути слабкими, і приводячи їх перед Бога. Хіба цей спосіб практики не узгоджується з принципами? Практика в такий спосіб відповідає істинам-принципам. Само собою зрозуміло, що такі відносини ще більше узгоджуються з істинами-принципами. Коли люди навмисно спричиняють завади й переривання, або навмисно виконують свій обов’язок недбало, якщо ти це бачиш і здатен вказати їм на ці речі, а також покартати їх і допомогти їм відповідно до принципів, тоді це узгоджується з істинами-принципами. Якщо ти закриваєш на це очі або потураєш їхній поведінці й покриваєш їх, і навіть доходиш до того, що говориш йому приємні слова, щоб вихваляти та хвалити його, ці способи взаємодії з людьми, розбір питань та усунення проблем явно суперечать істинам-принципам і не ґрунтуються на словах Божих. Отож ці способи взаємодії з людьми й таке поводження з питаннями є явно неналежними, і це справді нелегко виявити, якщо їх не аналізувати й не розрізняти згідно з Божими словами» (Слово, т. 5. Зобов’язання лідерів і працівників. Зобов’язання лідерів і працівників (14)). Поміркувавши над Божими словами, я відчула набагато більше ясності. Як віруюча, я мала тримати Бога у своєму серці, коли говорила й діяла, і повинна була відкрити своє серце перед Богом, щоб Він міг проникливо спостерігати за ним. Це щонайменше, що я мала робити. Щобільше, спілкуючись із іншими й будучи напарницею у своєму обов’язку, я мусила б мати благі наміри, діяти згідно з істинами-принципами, утримуватися від будь-чого, що могло б зашкодити інтересам Божого дому, і завжди зважати на роботу церкви. Я мала б допомагати й підтримувати тих, хто був негативно налаштований, слабкий і переживав труднощі. Я також повинна була бесідувати, допомагати, радити чи розвінчувати будь-кого, хто виявляв свій розбещений характер або навмисно переривав роботу церкви й заважав їй, замість того, щоби просто терпіти їх чи по-дурному проявляти добру волю. Розподіляючи роботу, я не повинна була захищати власну репутацію і зважати лише на плоть та почуття людей. Я мала розподіляти роботу раціонально, спираючись на принципи та реальний стан команди, щоб переконатися, що робота не затримується. Такий шлях практики пішов би на користь роботі церкви та всім учасникам. Після цього у спілкуванні з братами й сестрами я практикувала чесність, говорячи те, що насправді відчувала, і відверто розмовляючи з людьми, коли мала проблеми. Розподіляючи завдання, я виходила з реальних обставин людей, щоб кожен міг зробити свій внесок. Я доручала учасникам розвʼязувати відносно легкі проблеми і втручалася лише тоді, коли вони не могли з ними впоратися. Коли люди були незадоволені своїм завданням і не хотіли платити більшу ціну, я бесідувала з ними про Божий намір, щоб вони могли розмірковувати над своїм розбещеним характером, пізнати його та виправити своє неправильне ставлення. Коли ж роботи ставало більше, ніж я могла подужати, або стикалася з проблемами, я обговорювала з іншими, як раціонально розподілити завдання, щоб уникнути затримок, і перестала брати все на себе. Кожен зміг брати активну участь у роботі, люди з набагато більшим ентузіазмом виконували свої обов’язки, і наше просування в роботі покращилося. Мені стало набагато легше на душі. Іноді я все ще виявляю розбещеність, але вже здатна свідомо практикувати згідно з Божими словами. Тільки завдяки керівництву Божих слів я змогла змінити ситуацію. Дякувати Богу!