Лі Сінь, Китай

Із самого дитинства я мала слабке здоров’я й була схильна до хвороб. Скільки себе пам’ятаю, я щодня страждала від головного болю, а у дванадцять років у мене з’явилася хвороба серця. Згодом до цього додалися хвороби шлунково-кишкового тракту та бронхіт. Через те, що мене мучило стільки хвороб, моє життя здавалося мені просто нестерпним. У двадцять чотири роки я почала вірити в Господа Ісуса, часто читала Біблію й молилася Господу. Моя віра дала мені відчуття спокою й радості, і я навіть не помітила, як моє здоров’я значно покращилося. Щоб відплатити за Господню любов, я почала поширювати Господнє Євангеліє й з нетерпінням чекала дня, коли Господь повернеться. У 1999 році я нарешті почула Божий голос і привітала повернення Господа Ісуса. Побачивши, як Всемогутній Бог з’явився, щоб виконувати роботу й висловлювати багато істин, аби спасти людство від кайданів гріха, дозволяючи йому уникнути лих і спрямовуючи людину в Боже Царство, я була неймовірно схвильована. Я приєдналася до лав тих, хто поширює Євангеліє, сподіваючись донести Євангеліє Царства Небесного ще більшій кількості людей.

Одного дня в березні 2003 року поліція заарештувала мене, коли я поширювала Євангеліє. Вони обшукали мене, знайшли пейджер і блокнот, і один із них запитав: «Звідки цей пейджер?». Коли я відповіла, що це мій особистий пейджер, він схопив пластикову трубу й кілька разів жорстоко вдарив мене нею, а потім підхопив мене та жбурнув на заднє сидіння машини. У машині поліцейські по черзі люто били мене по обличчю, кричачи: «Ось тобі за те, що ходиш усюди й поширюєш своє Євангеліє! Тепер ти попалася!». Я була дуже налякана й поспішно помолилася Богу, благаючи Його захистити мене та дати мені віру й силу. Коли ми приїхали до повітового бюро громадської безпеки, поліцейські затягли мене в порожню кімнату й кинули на металевий лист. У березні на північному сході Китаю було ще дуже холодно, і я так змерзла, що безперервно тремтіла. Я сказала поліцейським: «У мене хвороба серця, я роблю уколи та приймаю ліки. Мені не можна переохолоджуватися». Але вони просто проігнорували мене. Мені залишалося лише згорнутися в клубочок, міцно обхопивши груди руками, але невдовзі я настільки змерзла, що в мене почалися безперервні судоми, а зуби постійно цокотіли. Лише після того, як поліцейські покололи мені голкою руки та ніс, я нарешті отямилася, і судоми припинилися. Згодом вони перенесли мене в іншу кімнату, жбурнули на стілець і пішли їсти. Мені було трохи страшно, і я хвилювалася, як поліція катуватиме мене, коли вони повернуться. Я постійно молилася Богу, благаючи Його про захист. Під час молитви я згадала такий уривок із Божих слів: «Ти мусиш зазнавати тягот за істину, ти мусиш жертвувати собою заради істини, ти мусиш терпіти приниження за істину, і ти мусиш переносити більше страждань, щоб здобути більше істини. Ось що ти маєш робити» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Досвід Петра: його знання про кару та суд). Я подумала: «Так, я повинна витерпіти ці страждання й свідчити про Бога перед сатаною, адже Бог це схвалює». Я також згадала, як сатана спокушав Йова. Коли Йов за одну ніч втратив усе своє майно та дітей, а його тіло вкрилося виразками, він усе одно зміг вихваляти Боже ім’я попри такі великі страждання, що зрештою призвело до приниження й поразки сатани. Бог дозволив мені зіткнутися з цим середовищем, щоб перевірити мене та удосконалити мою віру. Що б поліція не робила зі мною, я знала, що маю бути непохитною у своєму свідченні для Бога.

Поліцейські швидко повернулися й, не сказавши ні слова, почали бити мене по обличчю. Їм було мало бити мене просто руками, тож вони взяли своє взуття й почали бити мене по обличчю, голові та тілу підошвами. Спочатку було дуже боляче, і я відчула дискомфорт у серці. Я зціпила зуби й намагалася витримати біль, а по моєму обличчю текли сльози. Через деякий час моє обличчя оніміло від постійних ударів, і я більше не відчувала болю. Один із них узяв пластикову трубу завдовжки понад метр і почав лупцювати мене по тілу, засипаючи запитаннями: «Скільки людей у вашій церкві? Хто лідер вашої церкви? Говори!». Я не зронила ні слова, і він розлютився ще більше та з усієї сили вдарив мене по голові, від чого в ній одразу ж загуло. Після цього мене відвели до іншої кімнати, де я побачила двох сестер із нашого зібрання. Вони згорнулися калачиком на лавці в кутку. Капітан бригади національної безпеки вказав на них і запитав мене: «Ти знаєш цих двох?». Я відповіла: «Ні». Це настільки його розлютило, що він схопив пластикову трубу й сильно вдарив мене по голові, а потім почав обсипати мене ударами та стусанами, не залишивши на моєму тілі жодного живого місця. Мій розум затьмарився, і я була повністю дезорієнтована. Потім інший поліцейський запитав мене: «Звідки цей пейджер і блокнот? Для чого вони?». Кажучи це, він підняв пластикову трубу, готуючись вдарити мене знову. Я дуже боялася, що не витримаю таких тортур і видам своїх братів і сестер, тому у своєму серці безперервно молилася Богу. Я згадала Божі слова, у яких сказано: «Ви повинні віддати все, що маєте, щоб захистити свідчення про Мене. Це мета ваших дій – не забувайте про це» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Висловлювання Христа на початку, Глава 41). Я мусила ризикнути життям, щоб бути непохитною у своєму свідченні для Бога. Яку б жорстокість не чинила наді мною поліція, я не могла зрадити Бога. Саме тоді поліцейський вдарив мене кулаком, поваливши на підлогу, а потім ударив пластиковою трубою по голові, від чого в ній сильно задзвеніло. Потім він почав дико бити мене по голові й тілу, залишаючи всюди криваві сліди. Моє серце шалено калатало, і здавалося, що воно б’ється аж у горлі. Я думала, що можу померти будь-якої миті. Я відчула певну слабкість і подумала: «Якщо вони й далі так мене битимуть, чи не заб’ють вони мене до смерті?». У цей момент я знову згадала Божі слова: «Віра подібна до кладки з однієї колоди: тим, хто чіпляється за життя й боїться смерті, буде важко її перейти, але ті, хто готовий віддати своє життя, здатні пройти твердим кроком впевнено ступаючи та не хвилюючись» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Висловлювання Христа на початку, Глава 6). Моє життя було в Божих руках. Якою б жорстокою не була поліція, вони нічого не могли мені зробити без Божого дозволу. Навіть якби вони забили мене до смерті, я б не зрадила Бога, була б непохитною у своєму свідченні, і моя душа все ще не померла б. А от якби я продала своїх братів і сестер, наче юда, лише щоб уникнути тимчасових тілесних страждань, і образила Божий характер, то не лише відчула б згодом провину, але й потрапила б до пекла після смерті, а мою душу було б засуджено на вічні муки. Усвідомивши все це, я відчула трохи більше спокою й уже не так сильно боялася. Якраз тоді поліцейські припинили побиття. Я сказала, що мені потрібно в туалет, але капітан лише люто глянув на мене й відрізав: «Нікуди ти не підеш!» – а потім ударив мене ногою в низ живота. Від цього удару я не змогла стриматися, і мої ватяні штани швидко наскрізь промокли від сечі.

Того ж дня поліція відправила мене та двох інших сестер до ізолятора тимчасового тримання. Я не могла стояти прямо й мусила шкутильгати, підтримуючи живіт руками. Охоронець, літній чоловік, надивившись на це, сказав: «Вони ж просто вірять у Бога. Нічого поганого не зробили, то за що ж їх так побили?». Він дав кожній із нас легку ковдру, і нам довелося спати на холодній підлозі. Мої штани досі не висохли, я страшенно змерзла й згорнулася в позі ембріона. Згодом той старий приніс мені трохи ліків і чашку теплої води. Я знала, що це Бог змилосердився над моєю слабкістю й улаштував так, щоб цей чоловік прийшов нам на допомогу. У своєму серці я відчувала вдячність Богу. Наступного дня поліція забрала одну з сестер на допит. Ми дуже хвилювалися й безперервно молилися за неї. Щодня ми відчували постійну напругу. Через три дні й дві ночі сестру нарешті повернули до нас. Коли вона, зігнувшись навпіл, пошкутильгала до свого ліжка, ми кинулися до неї. Я побачила, що все її тіло було вкрите синцями, а ступні стали чорно-синіми й розпухли, як повітряні кулі. Сестра розповіла, що після того, як її забрали, поліцейські били її без упину. Четверо чи п’ятеро поліцейських по черзі били її кулаками та ногами, а також скували руки за спиною й жорстоко смикали їх угору, завдаючи такого болю, що вона кілька разів непритомніла. Щоб привести її до тями, поліцейські обливали її брудними помиями з кухні, а потім продовжували бити. За всі ці три дні й дві ночі їй не дали ані крихти їжі, ані краплі води. Я була просто обурена: ця зграя демонів поводилася з нею так нелюдяно! Водночас мені було надзвичайно страшно. Мої попередні травми ще не загоїлися, і я не знала, як поліція катуватиме мене далі. Чи зможу я це витримати? Я безперервно молилася Богу у своєму серці, благаючи Його дати мені силу.

На третій день після повернення сестри, о восьмій ранку, капітан бригади національної безпеки прийшов мене допитувати. Поліцейський одягнув на мене кайданки, натиснув мені на шию, змусивши зігнутися навпіл, і штовхнув уперед. Інший поліцейський так сильно копнув мене ззаду в пах, що я ледь не впала. Мене заштовхали в невелику кімнату, де стояло лише односпальне ліжко, і прикували до узголів’я. Я гадки не мала, які ще тортури на мене чекають, і моє серце було готове вискочити з грудей. Зловісно посміхаючись, капітан сказав одному з поліцейських: «Покладіть їй у рот таблетки для серця й змусьте проковтнути. Тоді вона не так швидко здохне, коли ми її битимемо. Сьогодні ми обов’язково виб’ємо з неї відповідь». Після цього вони силоміць запхали мені в рот таблетки й почали лупцювати пластиковими трубами з ніг до голови, не минаючи навіть підйомів стоп. Від кожного удару мене судомило від болю. Б’ючи мене, вони засипали мене питаннями про церкву. Я хвилювалася, що не витримаю їхніх тортур, тому поспішно помолилася Богу про допомогу. Я згадала Божі слова, у яких сказано: «Ті, кого Бог згадує як “переможців”, – це люди, які досі можуть бути непохитними у своєму свідченні, зберігати свою віру та свою вірність Богові, і, незважаючи ні на що, зберігати чисте серце перед Богом і свою щиру любов до Нього, перебуваючи під впливом сатани та в його облозі, – тобто перебуваючи серед сил темряви. Так вони залишаються непохитними у своєму свідченні перед Богом. Такі люди і є ті, кого Бог згадує як “переможців”» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Тобі слід зберегти свою вірність Богу). Божі слова дали мені зрозуміти, що Бог використовує арешти, переслідування й тортури з боку великого червоного дракона, щоб удосконалити нашу віру та зробити з нас групу переможців. Затримання поліцією й ці тортури були Божим способом випробувати та перевірити мене, і це була можливість свідчити про Бога. Як би поліція не знущалася з мене, навіть якби вони забили мене до смерті, я б ніколи не зрадила Бога й не продала б своїх братів і сестер. Поліцейські продовжували допитуватися, хто лідер нашої церкви, а потім знову взялися за пластикові труби, жорстоко б’ючи мене по всьому тілу. Я згорнулася калачиком на боці, зціпила зуби й не зронила ні слова. Допитуючи мене весь ранок і бачачи, що я нічого не скажу, вони в розпачі почали погрожувати: «Якщо ти нічого нам не скажеш, ми впаяємо тобі десять або двадцять років, і ти звідси вже нікуди не вийдеш!». Після цього мене відвели назад до камери, де нас тримали. Під час допиту мене побили так, що все тіло було в синцях, але, бачачи поліцейських із цими пригніченими обличчями й розуміючи, що вони нічого не досягли, я відчувала таку радість. Я безперервно дякувала Богу за Його захист, який дозволив мені пережити цю близьку зустріч зі смертю.

На п’ятнадцятий день нашого перебування в ізоляторі поліція вивела нас трьох у двір. Один із них скомандував: «Спускайте собак!». А потім зловісним голосом додав: «Подивимося, чи заговорите ви тепер!». Тієї ж миті збоку двору раптом вискочили два поліцейських собаки. З висолопленими довгими язиками й піднятими головами вони мчали просто на нас. Добігши туди, де стояли ми троє, вони почали бігати навколо нас колами. Я була страшенно налякана й подумала: «Чи не загризуть нас ці собаки до смерті?». Я поспішно помолилася Богу. Під час молитви я згадала історію про Даниїла, який, хоч і був кинутий до лев’ячої ями, не загинув, бо Бог був із ним і закрив левам пащі, не давши їм розірвати його. Я також згадала Божі слова, у яких сказано: «Тобі не слід боятися ні того, ні іншого; скільки б труднощів і небезпек не могло поставати перед тобою, тобі слід бути здатним залишатися стійким переді Мною, не зважаючи на жодні завади, щоб Моя воля могла вершитися безперешкодно. Це – твій обов’язок… Не бійся; зі Мною як твоєю підтримкою хто зможе перепинити твій шлях? Пам’ятай це! Пам’ятай! Усе містить Мої благі наміри і перебуває під Моїм проникливим спостереженням. Чи слідує кожне твоє слово та дія Моєму слову? Коли на тебе зійдуть перевірки вогнем, чи схилиш ти коліна і чи волатимеш? Чи ти зіщулишся, не в змозі рухатися вперед?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Висловлювання Христа на початку, Глава 10). Божі слова додали мені віри. Бог – моя опора, і без Його дозволу собаки нічого не могли мені зробити. Моя тривога поступово зникла, і я повірила, що все в Божих руках. На диво, собаки лише понюхали нас, помахали хвостами й пішли геть. Я зітхнула з глибоким полегшенням, безперервно дякувала Богу в душі, і моя віра в Нього стала ще міцнішою.

Після цього поліція перевела нас до в’язниці. У камері ми зустріли трьох інших сестер, усі тіла яких також були сильно побиті. Через два дні нас по черзі допитували поодинці. Мене завели в невелику кімнату й почали розпитувати про різні деталі щодо церкви. Коли я відмовилася що-небудь казати, мене збили ногами на підлогу й змусили стати на коліна. Потім мені стали на литки й, ухопивши за волосся, з усієї сили відкинули мою голову назад. Після цього поліцейський сів мені на шию, схопив за волосся й смикав його туди-сюди понад десять хвилин. Коли він зліз із мене, то почав торкатися своїх геніталій і робив вульгарні рухи, хтиво дивлячись на мене. З відразою я відвернулася й подумала: «Як він може називати себе поліцейським? Він негідник, справжня тварина!». Потім він вказав на препарати в шухляді й сказав: «У нас тут є будь-які препарати, які тільки можна уявити. Один укол – і ми перетворимо тебе на психа або овоч. Після цього ніхто вже не ставитиметься до тебе як до людини». Зловісно посміхаючись, він продовжив: «КПК сповідує атеїстичну та матеріалістичну філософію, і ми повинні викорінювати таких віруючих, як ви. Якщо не даси нам інформацію, ми застосуємо ці препарати до тебе». Кажучи це, він дістав із шухляди сигарету, запалив її й підніс до мого носа, щоб дим ішов мені в ніздрі. Це викликало в мене кашель, запаморочення й нудоту. Тоді він сказав: «У цій сигареті є препарат, який змусить тебе мимоволі розповісти мені все, що ти знаєш». Це мене неабияк налякало. Якщо мене справді одурманять і я продам своїх братів і сестер, хіба я не стану юдою? А що, як їхні уколи позбавлять мене розуму чи перетворять на овоч? Як я тоді житиму? Я безперервно молилася Богу: «О Боже. Я не хочу ставати юдою. Сама я не зможу витримати знущань поліції. Будь ласка, спрямуй і захисти мене». Саме тоді я згадала уривок із Божих слів: «З усього в усесвіті, немає нічого, в чому Я не маю вирішального слова. Чи існує щось, що не є в Моїх руках?» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Божі слова до цілого всесвіту, Глава 1). Справді, Бог володарює над усіма речами. Моє життя було в Його руках, і те, чи захворію я на психічну хворобу, чи стану овочем, залежало лише від Нього. Я повинна була мати віру в Бога. Зрештою, здавалося, що одурманена сигарета, дим якої поліцейський змушував мене вдихати, зовсім на мене не подіяла, і я залишалася при повному розумі. Це показало мені, що Бог завжди був зі мною, захищаючи мене й піклуючись про мене. Я не могла не подякувати Богу у своєму серці, і мій страх трохи вщух. Коли сигарета догоріла десь на дві третини, поліцейський побачив, що я все ще цілком притомна й зібрана. Він розлючено жбурнув недопалок на землю і, зітхнувши, сказав: «Відправте цю до в’язниці!». Вранці 13 травня поліцейський сказав мені: «Твоя віра в Бога порушує закони КПК. Тебе звинувачують у порушенні громадського порядку й засуджують до двох років трудового перевиховання». Почувши це, я дуже засмутилася. Два місяці ув’язнення вже були нестерпними, і я гадки не мала, як переживу два роки трудового перевиховання. Поліцейський продовжив: «Навіть не думай подавати апеляцію. У цьому світі вистачає несправедливих вироків, і ти така не одна. Навіть якщо подаси апеляцію, ти ніколи не виграєш справу проти КПК». Слухаючи, як він верзе ці диявольські слова, я ще чіткіше побачила злу, потворну сутність КПК. Через два дні мене відправили до трудового табору.

У таборі мене ув’язнили разом із дев’ятьма іншими сестрами. Щоранку ми мали прокидатися о п’ятій годині, і після ранкової зарядки нас змушували плести килимки. Якщо ми хоч трохи відставали, на нас кричали, а якщо не встигали виконати завдання – нас карали. Іноді нам доводилося працювати всю ніч, а часом ми залишалися без сну аж по три доби. За весь час у трудовому таборі я жодного разу не наїдалася досхочу та перебувала у стані постійної втоми, недосипання й голоду. Я часто засинала стоячи. Охоронці часто чіплялися до нас через те, що ми були віруючими. Я страждала від частого сечовипускання, і коли я просилася в туалет, двоє головних ув’язнених, підбурені наглядачем, навмисно насміхалися з мене, кажучи: «Це тобі не твій дім, не можна просто ходити, коли заманеться! Терпи!». Мені доводилося терпіти так довго, що я ледве могла йти. Я боялась, що якщо буду рухатися надто швидко, то втрачу контроль і станеться неприємність. Зрештою мені доводилося просуватись до туалету, повільно ступаючи крок за кроком. Але коли я нарешті діставалася туалету, то не могла помочитися. Це було жахливо. Одного дня в сестри, якій було за шістдесят, через перевтому стався серцевий напад. Вона впала на підлогу з піною з рота. Наглядач не лише не допоміг їй, а й двічі вдарив ногою. Коли вона опритомніла, він змусив її працювати далі. Іншого разу головна ув’язнена заявила, що робота однієї сестри не відповідала стандарту, хоча це явно було не так. Наглядач сказав, що сестра була пасивною, ухилялася від роботи й відмовлялася працювати, і покарав її, посадивши в меншу камеру, де її підвісили й били два дні поспіль. Після цього її вивели на підвищення в їдальні й змусили публічно каятися перед усіма. Побачивши глибокі, чорно-сині сліди від кайданків на зап’ястях сестри, я просто розлютилася. Лише через нашу віру великий червоний дракон заарештовував нас, бив, як йому заманеться, відправляв на трудове перевиховання й безкінечно знущався з нас. Нам, віруючим, не залишали жодного шансу на виживання! Саме тоді я згадала гімн Божих слів під назвою «Ті, хто в темряві, мають повстати»:

1  Ця земля, що була брудною тисячоліттями, є нестерпно брудною, у ній рясніють страждання, всюди шаленіють привиди, хитруючи й обманюючи, висуваючи необґрунтовані звинувачення, нещадно застосовуючи порочні засоби, топчучи це місто-привид і залишаючи його всіяним мертвими тілами; сморід гниття вкриває землю й наповнює повітря, і ця земля суворо охороняється. Хто може побачити світ поза небом? Як могли б жителі такого міста-привида, як цей, коли-небудь побачити Бога? Чи вони коли-небудь могли насолоджуватися люб’язністю й красою Бога? Чи могли вони коли-небудь розуміти справи людського світу? Хто з них може зрозуміти пристрасні наміри Бога?

2  Нащо так ретельно перешкоджати Божій роботі? Навіщо використовувати різні виверти, щоб обдурювати Божий народ? Де справжня свобода та законні права й інтереси? Де справедливість? Де розрада? Де тепло? Навіщо використовувати брехливі задуми, щоб обдурити Божий народ? Навіщо використовувати силу, щоб придушити Боже пришестя? Навіщо цькувати Бога доти, доки Йому ніде буде й голови прихилити? Чому ви відкидаєте прихід Бога? Чому ви такі безсовісні? Чи ви готові терпіти несправедливість у такому темному суспільстві, як це?

Час настав: людина вже давно зібрала всі свої сили і присвячуватиме всю кров свого серця й платитиме за це всю ціну, щоб зірвати огидне лице цього диявола й дозволити людям, які були засліплені та зазнали всіляких страждань і труднощів, піднятися зі свого болю й повстати проти цього злого старого диявола.

«Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Робота та входження (8)»

Я з абсолютною ясністю побачила, що КПК – це демон, який ненавидить істину та вважає Бога своїм ворогом. Я твердо вирішила повністю повстати проти КПК, бути непохитною у своєму свідченні для Бога й посоромити великого червоного дракона.

Згодом нас перевели на виготовлення накладних вій, і нам щоночі доводилося працювати понаднормово. Через довгі години роботи мій зір затуманився, а руки тремтіли, коли я тримала пінцет. Я й так мала слабке здоров’я, а через надмірну перевтому мій стан погіршувався з кожним днем. У мене часто підіймалася температура, але доводилося працювати навіть хворою. І навіть похід у туалет був проблемою – головна ув’язнена навмисно чіплялася до мене й відпускала лише тоді, коли я починала плакати від того, що занадто довго терпіла. Я почувалася неймовірно пригніченою та нещасною й не знала, як витримаю ці два роки. Іноді мені було так прикро, що хотілося плакати, а іноді з’являлися думки про самогубство. У той період я часто молилася Богу та згадувала цей уривок із Його слів: «Коли ти стикаєшся зі стражданнями, ти повинен бути здатним відкинути турботу про плоть і не скаржитися на Бога. Коли Бог ховається від тебе, ти повинен бути здатним мати віру, щоб слідувати за Ним і підтримувати свою попередню любов, не даючи їй похитнутись або розсіятися. Що б не робив Бог, ти мусиш скоритися тому, що Він улаштує для тебе як забажає, і радше проклинати власну плоть, ніж скаржитися на Нього. Коли ти стикаєшся з випробуваннями, ти повинен бути готовим терпіти біль зречення того, що любиш, і бути готовим гірко ридати, щоб задовольнити Бога. Тільки це і є істинна любов та істинна віра. Яким би не був твій фактичний духовний зріст, ти перш за все мусиш мати цю рішучість страждати та істинну віру, а також ти мусиш мати рішучість повстати проти плоті. Ти повинен бути готовим особисто постраждати та пережити втрату своїх особистих інтересів, щоб задовольнити Божі наміри. Ти також мусиш бути здатним відчувати в серці каяття щодо себе: раніше ти не міг задовольнити Бога, а тепер можеш розкаюватися. Тобі не має нічого бракувати в жодному з цих аспектів: саме через ці речі Бог тебе вдосконалить. Якщо ти не можеш задовольнити ці критерії, то ти не можеш бути вдосконаленим» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Ті, хто має бути вдосконалений, повинні пройти переплавку). У минулому я часто казала, що готова наслідувати Йова й Петра та що буду непохитною у своєму свідченні, аби задовольнити Бога, хоч би якими жахливими були випробування на моєму шляху. Але тепер, коли я дійсно зіткнулася з такою ситуацією, я зрозуміла, що просто повторювала гасла й доктрини, а справжньої віри та покори Богу не мала. Сатана мучив мою плоть, намагаючись змусити мене відвернутися від Бога й зрадити Його, але Бог використовував це важке середовище, щоб виявити мої недоліки та удосконалити мою віру й любов. Я повинна була покладатися на Бога, щоб пережити це середовище, і хоч би скільки я страждала, я мала задовольнити Бога. Щойно я підкорилася цим обставинам, я вже не сприймала це як таке велике страждання. Пізніше лікар у трудовому таборі оглянув мене і виявив, що в мене сильна тахікардія й серйозна хвороба серця. Після цього наглядач більше не давав мені додаткової роботи. Я знала, що Бог відкриває для мене шлях, і дякувала Йому від усього серця. Під Божим захистом я пережила рік і десять місяців ув’язнення.

Згадуючи пережите, я бачу: щоразу, коли мені здавалося, що я не витримаю тортур і знущань, Божі слова давали мені віру та силу, спрямовуючи мене через одну трудність за іншою. Тільки завдяки Божому захисту та Його любові я змогла вижити після тортур великого червоного дракона та вийти живою з цієї диявольської в’язниці, маючи слабке здоров’я й страждаючи від кількох хвороб! Дякувати Всемогутньому Богу!