Лі Сіньюй, Китай

Уранці 28 липня 2007 року, коли ми з кількома братами й сестрами були на зібранні, поліція вибила двері будинку та ввірвалася всередину. Товстий поліцейський з електрошокером закричав: «Ані руш, інакше ноги переламаємо!». Така злісна поведінка поліцейського розлютила мене, і я сказав: «На якій підставі ви нас заарештовуєте? Ми, віруючі, живемо по-людськи та йдемо правильним шляхом». Начальник нацбезпеки різко обірвав мене: «Кажеш, віра в Бога – це правильний шлях? Єдиний правильний шлях – це віра в КПК! Наша бригада нацбезпеки якраз і займається тим, щоб ловити віруючих. Ми вже кілька днів не спимо, сидимо в засідці, тільки щоб вас спіймати. Вам що, немає чим зайнятися? Знайшли собі діло – у Бога вірити!». Потім він махнув рукою, наказуючи своїм підлеглим почати обшук. Закінчивши обшук, вони надягли на нас наручники й повезли до повітового бюро громадської безпеки, щоб допитати поодинці.

Щойно я зайшов до кімнати для допитів, начальник нацбезпеки кілька разів ударив мене по обличчю. У мене запаморочилося в голові, у вухах задзвеніло, в очах потемніло, а рот наповнився кров’ю. Одразу після цього четверо поліцейських, що стояли збоку, накинулися на мене та почали бити руками й ногами. За якийсь час начальник нацбезпеки затягнувся сигаретою, вказав на мене й сказав: «Судячи з твого вигляду, ти лідер або якась важлива фігура у своїй церкві. Скажеш нам те, що треба, – ми тебе відпустимо. А якщо ні, то начувайся, я з тобою не панькатимуся». І додав: «Із такою статурою, гадаю, ти довго тортур не витримаєш. Тож краще скажи: хто ваш лідер? У кого вдома заховані гроші церкви?». Я не зронив ні слова, лише мовчки й безупинно молився Богові у своєму серці, просячи Його бути зі мною й дати мені сил. Я твердо вирішив: як би поліція мене не мучила, я не стану юдою й не зраджу Бога. Побачивши, що я мовчу, начальник нацбезпеки жбурнув сигарету на землю і, махнувши рукою, гаркнув: «Бийте його! Забийте до смерті!». Після цього кілька поліцейських знову почали жорстоко мене бити. Потім вони скували мені руки за спиною, стягнули штани до литок, зняли з мене шкарпетки й запхнули їх мені до рота, щоб я не міг кричати. А після цього – засунули мою голову в мої ж штани. Потім поліцейські по черзі били мене руками й ногами, при цьому голосно регочучи. Жінки-поліцейські, які спостерігали збоку, сміялися так сильно, що аж спиралися на стіл поруч із собою. Ці поліцейські знущалися з мене, як із тварини, і я відчував неймовірне приниження. Був липень, і в кімнаті для допитів стояла страшна спека – мій одяг миттю промок від поту. З ран, де мене били шкіряними черевиками, сочилася кров. Кров і піт змішувалися в цих ранах, викликаючи гострий біль. На голові від ударів з’явилося кілька гематом. Тоді один із них схопив мене за волосся, ударив по обличчю й почав із силою трясти мою голову з боку в бік. Крізь зціплені зуби він прогарчав: «То ти будеш говорити чи ні?». Я відповів: «Я нічого не знаю!». Він розлютився, схопив мене за наручники і з силою смикнув мої руки вгору за спиною. Біль був такий, ніби мені зламали руки. Було чути хрускіт від того, як їх викручували. Наручники врізалися в шкіру на зап’ястях, і пішла кров. Щоразу, як вони смикали мої руки вгору, біль ставав майже нестерпним. Я невпинно молився Богові у своєму серці, просячи Його дати мені віру й дозволити бути непохитним у своєму свідченні про Нього. Бачачи мої страждання, начальник нацбезпеки садистськи насміхався з мене: «Ну що таке? Я ж казав, що ти не витримаєш тортур. Годі впиратися, починай говорити! Хто ваш лідер? Як ви зв’язуєтеся? У кого вдома заховані гроші?». Я йому нічого не відповів. Тоді той товстий поліцейський ударив мене ногою по литці, від чого я одразу ж упав на коліна. Потім він змусив мене витягнути руки вперед і поклав на них товсту книгу. Простоявши так на колінах якийсь час, я більше не міг цього терпіти й упав на землю. Товстий поліцейський підняв мене, знову змусив стати на коліна й почав бити по пальцях дерев’яною паличкою. З кожним ударом мої пальці пронизував пекучий біль. Б’ючи мене, він кричав: «Ну як тобі? Не дуже приємно, правда? Чому б тобі не попросити свого Бога, щоб Він тебе врятував!». Від цих слів усі поліцейські вибухнули реготом. Їхній сміх розлютив мене, і я прокляв цих демонів у своєму серці. Від стояння на колінах мої ноги вкрилися синцями й боліли так, ніби їх різали ножем. Шість моїх пальців були в синцях від побоїв. Через кілька місяців нігті на цих пальцях злізли.

Близько п’ятої вечора поліція відправила мене до ізолятора. Перед тим як піти, вони чітко наказали охоронцям: «Давайте йому лише маленьку парову булочку й миску супу. Нехай добре подумає, що він розкаже нам завтра». Потім мене замкнули в тісній камері, площею менше десяти квадратних метрів. У цій брудній, смердючій камері було ще понад десять людей. На підлозі лежали лише дві дерев’яні дошки, і обидві зайняв «старший» по камері. Пам’ятаю, тієї ночі я сидів у кутку, спершись на стіну. Я був голодний і хотів пити, голова йшла обертом, а обличчя пекло від болю. Я думав собі: «Сьогодні вони так жорстоко мене били, але нічого не дізналися. Цікаво, що вони зроблять зі мною завтра? Якщо вони й далі мене катуватимуть, я залишуся калікою чи помру? Якщо я стану калікою, як мені жити далі?». Що більше я думав, то слабшим почувався, тому поспішно помолився Богу про допомогу: «О Боже! Я більше не можу виносити цих тортур, але я не хочу бути юдою й зраджувати Тебе. Будь ласка, допоможи мені, дай мені сил і захисти мене, щоб я міг бути непохитним у своєму свідченні для Тебе». Саме тоді я згадав уривок Його слів: «Не падай духом, не будь слабким, і Я відкрию тобі речі. Шлях до Царства не такий вже і рівний; ніщо не дається легко! Ти хочеш, щоб благословення надходили до тебе легко, хіба не так? Сьогодні кожен має пройти через гіркі випробування. Без таких випробувань ваше серце, що любить Мене, не зміцніє, і ви не матимете справжньої любові до Мене. Навіть якщо ці випробування складаються лише з незначних обставин, кожен має пройти через ці перевірки – просто інтенсивність випробувань буде різною» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Висловлювання Христа на початку, Глава 41). Розмірковуючи над Божими словами, я усвідомив, що Бог дозволив мені пройти через ці страждання, щоб перевірити мене. Він допомагав мені зміцнити мою рішучість перед обличчям страждань. У минулому, до арешту, я завжди думав, що маю віру в Бога та що я охоче задовольнятиму Його, хоч би скільки мені довелося страждати. Але мене катували й мучили лише один день, а я вже жив у боягузтві та страху, хвилюючись, що мене покалічать чи вб’ють. Де ж була моя справжня віра в Бога? Мій духовний зріст був ще занадто малим. Усвідомивши Божий намір, я більше не почувався таким боязким чи наляканим і хотів покладатися на Бога, щоб бути непохитним у своєму свідченні для Нього.

На другий день поліція забрала мене до бригади нацбезпеки для подальшого допиту. Начальник вказав на мене й мовив: «Сьогодні тобі краще поводитися добре! У тебе є відповіді на питання, які я ставив тобі вчора?». Я відповів, що нічого не знаю. Він розлютився, схопив мене за волосся й ударив по обличчю, кричучи: «Подивимося, хто здасться першим – ти чи мій електрошокер! Бийте його! Забийте до смерті!». П’ятеро поліцейських підійшли та почали бити мене руками й ногами. Один поліцейський наступив мені на спину й силою надягнув наручники, заламавши мої руки назад. Це завдало мені сильного болю. Біль був таким сильним, що я дуже швидко вкрився потом. Товстий поліцейський узяв електрошокер і помахав ним – шокер затріщав електрикою – а потім він двічі вдарив мене струмом. Від ударів струмом мене почало трусити, і я не міг стримати крику. Начальник скористався нагодою, щоб спробувати переконати мене, сказавши: «Якщо ти скажеш нам, хто ваш лідер і в кого вдома лежать гроші, я тебе одразу відпущу. Твоя дружина, діти й батьки потребують твоєї турботи. Навіть якщо тобі байдуже на себе, ти маєш хоча б подумати про свою сім’ю». Через це я трохи завагався. Я подумав: «Якщо я й далі відмовлятимуся говорити, вони точно заб’ють мене до смерті. Може, я просто дам їм якусь менш важливу інформацію, і вони відпустять мене додому». Тоді я раптом згадав Божі слова: «До тих, хто не проявив до Мене анінайменшої вірності у часи поневірянь, Я більше не буду милосердним, тому що Моє милосердя простирається лише до певної межі. Ба більше, Мені не подобається ніхто, хто колись зрадив Мене, а тим паче Мені не подобається мати справу з тими, хто продає інтереси своїх друзів. Такий Мій характер, ким би не була ця особа» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Підготуй достатньо добрих учинків для свого місця призначення). Божі слова миттю пробудили мене. Я мало не попався на хитрощі сатани. Якби я зрадив Бога та продав своїх братів і сестер через те, що зважав на свої плотські почуття до сім’ї й жадав тимчасового комфорту, я став би юдою, який зраджує Бога і друзів, тим, кого Бог ненавидить найбільше. Це образило б Божий характер, і я був би проклятий і покараний. Я був вдячний, що Божі слова просвітили мене, захистивши від хитрощів сатани. Я помолився Богу, кажучи: «О Боже! Навіть якщо вони зроблять мене калікою чи вб’ють, я ніколи не зраджу Тебе й не стану ганебним юдою». Після молитви я почувався спокійнішим і не таким нещасним. Коли поліцейський допитував мене, я суворо й праведно відповів: «Вірити в Бога – це цілком природно та виправдано, розумно й законно. На якій підставі ви мене заарештували? Конституція нашої країни чітко визначає, що громадяни мають право на свободу віросповідання. Де ж ця свобода віросповідання, якщо ви закатовуєте мене до смерті через мою віру?». Почувши це, поліцейський розлютився й закричав: «Заяви про свободу віросповідання – це просто слова, щоб задовольнити іноземні держави. У Китаї КПК не дозволяє вірити в Бога, і твоя віра є незаконною. Ми можемо абсолютно безкарно вбивати таких схиблених на релігії, як ти! Забийте його до смерті! Подивимося, скільки він протягне!». Після цих слів усі вони накинулися на мене та почали бити руками й ногами. Один із поліцейських сильно бив мене по обличчю й тілу шкіряним ременем. Від цих ударів моє обличчя вкрилося синцями й набрякло, і я звалився на підлогу. Зрештою, побачивши, що я досі мовчу, їм нічого не залишалося, як відправити мене назад в ізолятор. Поліція дозволила мені з’їсти на вечерю лише одну маленьку парову булочку. Я був таким голодним, що не мав навіть сил підвестися. Через безперервні тортури й знущання в мене паморочилося в голові, обличчя пекло від болю й німіло, ноги були як ватні, а все тіло охопила слабкість. Я міг лише сидіти на підлозі, спершись спиною на стіну. Я відчув, що більше не витримаю, і подумав: «Якщо так піде й далі, мене або закатують до смерті, або заморять голодом». Саме тоді я згадав уривок Божих слів: «На цій стадії роботи від нас вимагається величезна віра й любов, і ми можемо спіткнутися через найменшу необережність, бо ця стадія роботи відрізняється від усіх попередніх: те, що удосконалює Бог, – це віра людей, яка і невидима, і невідчутна. Те, що робить Бог, – це перетворення слів на віру, на любов і на життя» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Шлях… (8)). Поліція справді хотіла використати знущання, тортури й голод, щоб зламати мене, змусити втратити віру та зрадити Бога. Але Бог просто використовував цю важку ситуацію, щоб удосконалити мою віру. Я згадав, що сказав Господь Ісус, коли Його перевіряли: «Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із уст Божих» (Матвія 4:4). Я вірив, що Божі слова – це істина й життя людини. Я знав, що повинен мати віру в Бога. Я мовчки помолився Богові у своєму серці: «О Боже, моя плоть може бути слабкою й безсилою, але я бажаю жити за Твоїми словами, не зважати на свою плоть і бути непохитним у своєму свідченні про Тебе…». Після молитви я відчув трохи більше спокою й уже не почувався таким жалюгідним і слабким.

Вранці третього дня поліція знову доставила мене до бригади нацбезпеки на допит. Щойно я зайшов до кімнати для допитів, поліцейський повалив мене на землю ударом ноги та змусив стати навколішки на цементну підлогу. Начальник нацбезпеки голосно вилаяв мене: «Ну що, надумав? Хто ваш лідер? У кого вдома лежать гроші церкви? Якщо не заговориш зараз, ці знаряддя для тортур змусять тебе заговорити. Ми дамо тобі спробувати кожне з них!». Я не сказав ані слова, тож вони змусили мене й далі стояти навколішки на цементі. Через постійні знущання, тортури та відсутність їжі я став украй слабким. Простоявши так майже годину, я був повністю виснажений і більше не міг стояти на колінах. Я відчував, як слабкість закрадається в моє серце, і тому невпинно молився Богові: «О Боже! Я просто більше не можу виносити цих тортур. Я не хочу бути юдою й зраджувати Тебе. Будь ласка, допоможи мені, дай мені віру й дозволь вистояти». Після молитви я згадав цей уривок Божих слів: «Оскільки Бог виконує Свою роботу в землі, що протистоїть Богу, вся Його робота стикається з величезними перепонами, і багато з Його слів не можуть бути справджені відразу; таким чином, люди переплавляються в результаті Божих слів, що теж є частиною страждання. Богові надзвичайно тяжко здійснювати Свою роботу в землі великого червоного дракона, але через цю “складність” Бог здійснює один етап Своєї роботи, щоб Він міг виявити Свою мудрість і Свої дивовижні діяння, і Бог використовує цю нагоду, щоб довершити цю групу людей» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Чи така проста Божа робота, як це собі уявляє людина?). Розмірковуючи над Божими словами, я зрозумів, що КПК мучила й катувала мене за мою віру, і це славно й почесно – давати свідчення для Бога через переслідування та поневіряння. Поліцейські використовували всі можливі методи тортур, щоб змусити мене зректися й зрадити Бога. Але Божа мудрість проявляється на основі хитрощів сатани. Бог використовував це середовище, щоб удосконалити мою віру. Він дозволив мені побачити огидне обличчя й демонічну сутність великого червоного дракона, щоб я зненавидів його всім серцем і повністю відкинув. Зрозумівши Божий намір, я відчув велику ясність і знайшов нову силу. «Я не піддамся на хитрощі сатани й не дозволю йому зламати мене. Якою б жалюгідною й слабкою не стала моя плоть, я повинен бути непохитним у своєму свідченні для Бога!» Побачивши, що я досі мовчу, один із поліцейських налив мені велику склянку води й зі штучною усмішкою сказав: «Ти вже кілька днів нормально не їв, правда? Ти, мабуть, голодний! З твоєю статурою ти навряд чи довго протягнеш. Ну ж бо, розказуй усе, що знаєш. Ми вже замовили парові булочки та смажені овочі, можемо поділитися з тобою. Навіщо себе так мучити?». Я усвідомив, що це був сатанинський підступ, тож мовчки помолився Богові у своєму серці, просячи Його захистити мене від хитрощів сатани. Через деякий час поліцейський зняв з мене наручники, приніс трохи овочів, парову булочку й склянку води та сказав: «Поїж. А як закінчиш, розкажеш нам усе, що знаєш». Я відповів: «Я нікого не знаю, і мені нічого вам сказати». Начальник нацбезпеки розлютився, різко підвівся, схопив мене за волосся й ударив по обличчю. Потім повалив мене на підлогу ударом ноги та закричав: «Скуйте йому руки за спиною й забийте до смерті! Подивимося, скільки він витримає!». До мене підійшли четверо поліцейських і скували мені руки за спиною. Коли їм спочатку не вдалося завести мої руки назад, щоб надіти наручники, вони з силою смикнули їх. Біль був нестерпним, і я закричав. Після цього один поліцейський почав безперестанку і з силою бити мене шкіряним ременем. Я відчував пекельний біль у всьому тілі, а від ременя на шкірі залишилися численні товсті синьо-чорні сліди. Б’ючи мене, він кричав: «Я не вірю, що ти залізний! Я все одно тебе зламаю!». Після цього він скинув свій шкіряний черевик і почав бити мене підошвою по голові й обличчю. Від цих ударів моя голова оніміла й здавалося, ніби вона от-от вибухне. З очей сипалися іскри, а у вухах стояв глибокий гул, схожий на шум двигуна. Незабаром я повністю втратив слух на праве вухо. Я сказав: «Ви відбили мені праве вухо, я тепер на нього нічого не чую». Поліцейський недбало затягнувся сигаретою й зловісно прогарчав: «Оглухнеш – ну і чудово. Це завадить тобі вірити в майбутньому». Побачивши, що я досі мовчу після такого жорстокого побиття, начальник нацбезпеки сердито закричав: «Не вірю, що я сьогодні з тобою не впораюся! Якщо не заговориш, ми встромимо залізне шило тобі під ніготь. Пальці пов’язані з серцем – ти нізащо не витримаєш такого болю. Будь розумником: розкажи нам усе, що знаєш, і співпрацюй із нами. Це твій найкращий вибір!». Тоді я трохи злякався – навіть маленька скалка в пальці завдає болю, не кажучи вже про товсте залізне шило! Від однієї лише думки про це мої ноги підкосилися, а шкіра на голові заніміла. Якщо вони справді проткнуть мій ніготь цим шилом, чи зможу я це витримати? Я поспіхом і невпинно молився Богові про допомогу, просячи Його дати мені віру й рішучість витримати страждання. Саме тоді я згадав уривок Божих слів: «Ті, хто при владі, можуть здаватися порочними ззовні, але не бійтеся, бо це тому, що у вас мало віри. Поки ваша віра зростатиме, нічого не буде надто складним» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Висловлювання Христа на початку, Глава 75). Божі слова дали мені віру й силу. Бог володарює над усім сущим – я мав покладатися на Бога та вірити, що Він допоможе мені витримати знущання й тортури цих демонів. Усвідомивши це, я більше не почувався таким боязким і наляканим. Побачивши, що я досі не збираюся говорити, мене змусили покласти руки прямо на стіл, а потім почали махати перед моїм обличчям залізним шилом завдовжки 7–8 дюймів. Після цього поліцейський почав протикати мій ніготь шилом. Воно було надзвичайно гострим, і щойно воно вп’ялося в мій ніготь, я відчув пекучий біль. Я безупинно кликав Бога, просячи Його дати мені сили витримати ці муки. Саме тоді, коли поліцейський збирався натиснути на шило сильніше, до кімнати вбіг інший коп і щось прошепотів на вухо начальнику нацбезпеки. Начальник закричав: «Залиште одного охороняти його. Всі інші – за мною!». Побачивши, як усе розгорнулося, я подякував Богові за те, що Він влаштував ситуацію так, щоб дозволити мені уникнути їхніх жорстоких і нещадних тортур.

Через два дні поліцейський знову відвів мене до бригади нацбезпеки на допит. Товстий поліцейський агресивно закричав: «Якщо ти не заговориш сьогодні, я змушу тебе пошкодувати, що ти народився!». Я відповів: «Я нічого не знаю. Навіть якщо ви справді мене вб’єте, я нічого не зможу вам розказати». Начальник нацбезпеки підійшов і вдарив мене ногою, поваливши на підлогу. Він закричав: «Навіть якщо ти нічого не кажеш, ми все про тебе знаємо. Ти ж церковний лідер, а все ще вперто мовчиш!». Тоді він схопив мене за волосся й ударив по обличчю, кажучи: «Подивимося, хто здасться першим – ти чи мої черевики й ремінь!». Потім він заревів: «Забийте його до смерті!». Кілька поліцейських накинулися на мене й почали бити кулаками та ногами. Один поліцейський зняв свій шкіряний ремінь і почав бити мене ним. Удари ременем залишили на мені понад десять рубців. Тоді він зняв свій черевик і почав із силою бити мене підошвою. У мене запаморочилося в голові, вона пульсувала, і мені було так боляче, що я тремтів і кричав. Зрештою, я просто не міг більше цього терпіти й хотів померти, щоб усе це закінчилося. Я подумав: «Якщо я помру, мені не доведеться терпіти ці страждання». Тому я спробував ударитися головою об стіну, але поліцейський заблокував мою голову своїм стегном. Це завдало йому такого болю, що він аж підскочив. Тоді я чітко згадав Божі слова: «Протягом цих останніх днів ви мусите свідчити для Бога. Яким би великим не було ваше страждання, потрібно дійти до самого кінця, і навіть при останньому подиху потрібно бути вірним Богові та віддати себе на милість Божих улаштувань; тільки це є справжня любов до Бога, і тільки це є потужне та гучне свідчення» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Лише через досвід болісних випробувань ти можеш пізнати красу Бога). Божі слова раптом дали мені розуміння: хіба я не поводився як боягуз, шукаючи смерті, коли не міг витримати страждань? Де було моє свідчення? Тоді я усвідомив, що поліцейський, який заблокував мою голову, – це Бог, Який таємно захищав мене. Божий намір полягав не в тому, щоб я помер. Бог хотів, щоб я був непохитним у своєму свідченні й осоромив сатану посеред цих страждань. Зрозумівши це, я відчув глибоку мотивацію й прийняв рішення: хоч би як поліція мене мучила, я триматимуся міцно. І навіть якщо в мене залишиться лише останній подих, я продовжуватиму жити, щоб бути непохитним у своєму свідченні для Бога! Моє серце сповнилося силою й міццю. Я зціпив зуби та приготувався терпіти ще жорстокіші знущання. На мій подив, начальник нацбезпеки підійшов, вказав на мене й мовив: «Ти мене переміг! Я просто не розумію, що такого в тих книгах, що ти вважаєш вартим пожертвувати своїм життям заради свого Бога!». Інший поліцейський додав: «Таких схиблених на релігії, як він, треба просто кидати за ґрати!». Незабаром після цього ще один поліцейський сказав улесливим тоном: «У тебе ще є час розказати нам те, що знаєш. Тут я головний, але коли ти потрапиш до в’язниці, я вже не матиму там ніякої влади. Ми даємо тобі два варіанти: або йдеш додому, або йдеш у в’язницю, вирішуй сам!». У ту мить я відчув легку слабкість, хвилюючись через те, скільки мук і жорстокості мені доведеться пережити за довгий час у в’язниці й чи зможу я це витримати. А що як вони закатують мене до смерті? Я не хотів бути юдою, ранити Боже серце й залишитися з вічним жалем, але я також не знав, як маю пережити ситуацію, в якій я зараз опинився. Тож я помолився Богові у своєму серці: «О Боже, мене от-от засудять і відправлять до в’язниці. Я не впевнений, як витримати цей довгий і важкий тюремний строк. Прошу, спрямуй мене в підкоренні цьому середовищу». Після молитви я згадав цей уривок Божих слів: «Для кожного, хто має рішучість і любить Бога, немає недосяжних істин і немає справедливості, за яку він не міг би стояти непохитно. Як ти мусиш прожити своє життя? Як ти мусиш любити Бога та цією любов’ю задовольняти Його наміри? У твоєму житті немає більшої справи. Ти передусім повинен мати таку рішучість і наполегливість, а не бути безхребетним слабаком. Ти маєш навчитися переживати змістовне життя та переживати змістовні істини, а не ставитися до себе так недбало» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Досвід Петра: його знання про кару та суд). Зіткнувшись із Божими вимогами, я відчув сором. Я згадав, як багато разів давав Богові обіцянки, що хоч би з якими стражданнями мені довелося зіткнутися, я завжди буду непохитним у своєму свідченні для Бога й прагнутиму задовольняти Його. Але зіткнувшись із тривалим тюремним ув’язненням і періодом знущань, я не хотів проходити через такі страждання й намагався уникнути цього середовища. Де ж були моя покора та моє свідчення? Я згадав, як після втечі Петра з в’язниці йому з’явився Господь Ісус і сказав, що Його знову розіпнуть заради Петра. Петро зрозумів Божий намір. Він добровільно повернувся до в’язниці й був розіп’ятий догори ногами заради Бога, давши гучне свідчення. Петро мав справжню любов і справжню покору Богові. Мій духовний зріст був не такий, як у Петра, але я мусив наслідувати його й бути непохитним у своєму свідченні для Бога. Я також згадав, як під час знущань і тортур, коли я ставав жалюгідним і слабким, Божі слова просвіщали й спрямовували мене. Вони давали мені віру та силу й вели мене до перемоги над жорстокими муками цих демонів. Коли я був найбільш жалюгідним і слабким, коли був майже готовий здатися, Бог дивовижним чином улаштував людей, справи, речі й середовище, щоб відкрити для мене шлях і вберегти від подальших мук. Я справді відчував, що Бог поруч зі мною, піклується й захищає мене. Божа любов така справжня, тому я не міг ранити Його серце чи розчарувати Його. Я тихо помолився Богові: «О Боже! Навіть якщо мене засудять і я маю відсидіти строк, я не здамся сатані. Я буду рішуче й непохитно стояти у своєму свідченні, щоб осоромити сатану». Пізніше, не маючи жодних доказів, проти мене сфабрикували звинувачення в «порушенні громадського порядку та перешкоджанні виконанню законів» і засудили мене до півтора року трудового перевиховання.

Під час перебування в трудовому таборі я жодного разу не наїдався досхочу й мусив працювати по п’ятнадцять-шістнадцять годин на день. Нам доручили шліфувати намистини. Спочатку норма була шістсот штук на день, а пізніше її збільшили до тисячі. У мене поганий зір, тому я працював досить повільно й мене часто били за невиконання норми. Одного разу інший ув’язнений злякався, що не встигне закінчити завдання і його поб’ють, тож підкинув свої недороблені намистини в мою коробку з готовими. Коли тюремний охоронець побачив недоробки в моїй коробці, він, не слухаючи пояснень, змусив мене притулитися головою до стіни, стягнув з мене штани й почав шмагати мене клиновим пасом. Від першого удару на моїй нозі одразу з’явився великий рубець, а від другого я впав на землю й уже не міг підвестися. В’язні, що стояли по обидва боки проходу, голосно реготали з мене. Власне, інші в’язні часто знущалися з мене. Вони змушували мене спати біля туалету й навмисно відкривали його кришку. Сморід був таким огидним, що мене нудило і я блював. Вони також били мене підошвами своїх черевиків. Я часто прокидався серед ночі від побоїв, а в голові дзвеніло від ударів. Я ніколи не знав, коли вони знову почнуть мене бити, і часто боявся засинати вночі. Я постійно був напруженим, і через це, а також через надмірну працю, моє здоров’я стрімко погіршувалося. Зіткнувшись із цими жорстокими муками, я почувався нещасним, думаючи про довгий тюремний строк. Я не хотів проводити ні хвилини більше в цій демонічній в’язниці. У той час у моїй камері був один літній брат. Щоразу, коли випадала нагода, він тихо бесідував зі мною про Божі слова, щоб розрадити й підбадьорити. Пам’ятаю, як цей літній брат процитував мені такий уривок Божих слів: «Коли ти стикаєшся зі стражданнями, ти повинен бути здатним відкинути турботу про плоть і не скаржитися на Бога. Коли Бог ховається від тебе, ти повинен бути здатним мати віру, щоб слідувати за Ним і підтримувати свою попередню любов, не даючи їй похитнутись або розсіятися. Що б не робив Бог, ти мусиш скоритися тому, що Він улаштує для тебе як забажає, і радше проклинати власну плоть, ніж скаржитися на Нього. Коли ти стикаєшся з випробуваннями, ти повинен бути готовим терпіти біль зречення того, що любиш, і бути готовим гірко ридати, щоб задовольнити Бога. Тільки це і є істинна любов та істинна віра» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Ті, хто має бути вдосконалений, повинні пройти переплавку). Божі слова дали мені віру й силу. Це середовище могло загартувати мою волю й рішучість переносити страждання – це була добра справа. Зрозумівши Божий намір, я вже не почувався таким жалюгідним. Я справді відчував, що Бог завжди поруч, піклується й захищає мене, просвіщає та спрямовує мене Своїми словами. Я мусив покладатися на Бога, щоб бути непохитним у своєму свідченні, і не міг здатися сатані!

Проходячи через ці переслідування й поневіряння, найглибше я відчув Божі любов і спасіння. Кілька разів під час особливо жорстоких тортур, коли я почувався жалюгідним і слабким, коли був готовий здатися й навіть думав накласти на себе руки, саме Божі слова давали мені віру і силу все витримати та рішучість бути непохитним у своєму свідченні. Я справді відчув, що коли великий червоний дракон жорстоко переслідував мене, Бог мене не залишав. Він захищав мене, дбав про мене і спрямовував мене, щоб я зміг витримати наругу цих демонів. Бог любить людство понад усе, і Він може спасти й удосконалити людину. Тепер я ще більше зміцнився у своїй вірі. Хоч би які труднощі чи переслідування спіткали мене в майбутньому, я буду слідувати за Богом до самого кінця й буду непохитним у своєму свідченні про Нього, щоб повністю осоромити великого червоного дракона!