2019 року, коли я була керівницею в одній із церков, я познайомилася з кількома керівницями вищої ланки. Коли вони спілкувалися про істину та розв’язували питання, що виникали, вони доходили до самої суті справи, спілкувалися та аналізували питання, починаючи з поверхні, а потім методично заглиблюючись. Я відчувала, що слухати їх – корисно для мене. Я вважала, що вони мають ґрунтовний погляд на речі, що вони володіють реальністю істини. Маючи обмежений життєвий досвід, я вважала, що завдяки керівництву таких людей я, поза сумнівом, швидко просунуся вперед і краще зрозумію істину, а спасіння мені буде гарантовано. Після цього, з якими б проблемами чи труднощами я не стикалася у своїй роботі, насамперед я писала їм, прохаючи про допомогу. У своїх відповідях вони давали докладні керівні вказівки, забезпечуючи вирішення моїх проблем. Я ставилася до них із великою повагою і дедалі більше покладалася на них. Із часом я зверталася до них по допомогу у вирішенні всіх проблем, великих і малих, та навіть загальних питань. Щоразу, коли я перебувала в негативному стані, я не зосереджувалася на читанні Божих слів і пошуку істини, не спілкувалася з сестрою, із якою була в партнерстві, а чекала зібрань із цими керівницями, щоб виправити ситуацію. Коли вони спілкувалися на зібраннях, я уважно слухала й старанно робила нотатки, боячись щось пропустити. На зібраннях вони часто вказували на наші проблеми та аналізували їх, і тут же виговорювали нам, якщо ми сперечалися й виправдовувалися, коли з нами розбиралися. Іноді, коли я виявляла якусь зіпсованість, про яку сама не підозрювала, вони могли вказати на приховані за цим мотиви і проаналізувати природу моїх дій. Це лише посилювало моє відчуття, що вони розуміють істину і володіють її реальністю, тому я дедалі більше шанувала їх та захоплювалася ними. Але за певний час нашого знайомства я зрозуміла, що коли вони вирішували проблеми, то просто вказували на зіпсованість, яку ми проявляли, але майже ніколи не спілкувалися на тему зіпсованості, яку проявляли самі, або про власний реальний досвід. Здебільшого вони просто говорили про своє успішне входження, наче вони не мають жодної зіпсованості і насправді здатні практикувати істину. Я мала неясне відчуття, що вони повністю зосереджені на роботі й зовсім не мають входження в життя, але потім подумала, що вони здатні бачити проблеми інших і керувати нашою роботою, то чи не є це своєрідним входженням у життя і реальність? Тому я продовжувала ними захоплюватися, їх обожнювати, я навіть копіювала їхній стиль роботи. Коли я бачила проблеми у виконанні обов’язків братами й сестрами, або що люди виявляють зіпсований характер, я, як і керівниці, невпинно викривала і розбиралася з ними. У результаті деякі люди занурилися в негатив і почали боятися мене; я сковувала їх. Я надто сильно захоплювалася ними, тому, коли в мене виникали проблеми, я не покладалася на Бога й не шукала істину, а зверталася до цих керівниць, щоб вони все виправили. Поступово я почала відчувати, що моє мислення стає дедалі більш непевним, і я сприймаю те, що відбувається, усе менш ясно. Щодо стану братів і сестер, проблем у роботі, – я просто не могла зрозуміти, що до чого. Я не знала, що робити з проблемами, які раніше мені вдавалося вирішувати. Я не відчувала роботи Святого Духа і все сильніше заплутувалася, але, як і раніше, не аналізувала себе.

Одного разу у квітні я несподівано отримала звістку про те, що ці дві керівниці визнали свою провину та склали з себе повноваження, що їх було викрито як неправдивих керівниць, – людей, які не шукають істину. Я просто не могла повірити, що це правда. Кілька днів я все думала, як вони могли визнати свою провину та звільнитися. Вони дуже багато знали й були компетентними в роботі. Їх викрили як людей, які не шукають істину, а я недотягую до них, то чи можу я добре виконувати свій обов’язок і бути спасенною Богом, якщо продовжуватиму практикувати віру таким чином? У той час я була дуже засмучена. Я навіть думала про те, щоб визнати свою провину й звільнитися. Але я ясно бачила, що перебуваю не в неправильному стані. Я запитувала себе, то у що ж я вірю – у Бога чи в людей? Чому відставка кількох керівниць вищої ланки так сильно вплинула на мене, – аж до того, що я вирішила, що я не маю надії на спасіння від Бога? Я усвідомила, що вірю в Бога, але поклоняюся людям і не маю місця для Бога у своєму серці, – що мій стан є небезпечним. Відчуваючи страх, я негайно промовила молитву, просячи Бога скерувати мене до пізнання власної зіпсованості. Наступного дня я прочитала в Божих словах таке: «Таким людям, які стверджують, що вони йдуть за Богом, було б краще розплющити свої очі та уважно подивитися, в кого саме вони вірять: насправді ти віриш у Бога чи в сатану? Якщо ти знаєш, що ти віриш не в Бога, а в своїх власних ідолів, тоді тобі краще не називати себе віруючим. Якщо ти насправді не знаєш, в кого ти віриш, тоді, знову ж таки, тобі краще не називати себе віруючим. Говорити так було б богозневагою! Ніхто не змушує вас вірити в Бога. Не кажіть, що ви вірите в Мене; з мене досить таких розмов, я більше не хочу їх чути, бо те, у що ви вірите – це ідоли у ваших серцях та місцеві задираки серед вас» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Застереження для тих, хто не втілює істину в життя). Читання Божих слів схвилювало мене, особливо ось це: «розплющити свої очі та уважно подивитися, в кого саме вони вірять». Це було для мене справжньою подією – я відчувала, що Бог закликає мене. Згадуючи весь досвід взаємодії з цими керівницями, я бачила, що вони були чіткими й систематичними в тому, як вирішували питання, організованими у мовленні, я вважала, що вони знають істину й володіють реальністю істини, і якби я більше спілкувалася з ними, я б швидше зростала в житті, і спасіння мені було б гарантованим. Тому, хай з якими проблемами чи труднощами я стикалася, замість того, щоб покладатися на Бога й шукати істину для їх вирішення, я завжди прагнула до них, покладалася на них, і робила все, що вони говорили. У серці вони вже стали моїми ідолами, моєю опорою. І ось тепер, коли вони визнали свою провину й звільнилися, я відчувала, що не маю напрямку, що не маю шляху у виконанні свого обов’язку. Тоді я нарешті зрозуміла, що весь цей час покладалася й розраховувала на людей, а не на Бога. Зовні я вірила в Бога, виконувала свій обов’язок й щодня підносила молитви Богові, але в серці в мене для Бога взагалі не було місця. Я завжди шукала людей і прислухалася до них, коли стикалася з проблемами. Ясна річ, що я вірила в людей, але при цьому говорила, що вірю в Бога. Я обманювала Бога, хулила Його! Я згадала такі слова Бога: «Люди, які вірять в Бога, мають підкорятися і поклонятися Йому. Нікого не прославляй та ні на кого не рівняйся; не став Бога на перше місце, людей, на яких рівняєшся, – на друге, і себе – на третє. Жодна людина не повинна мати місця у твоєму серці, і тобі не слід вважати людей, особливо тих, кого шануєш, на одному рівні з Богом або рівноправними Йому. Бог цього не терпить» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Десять адміністративних постанов, яких повинні дотримуватися обрані Богом люди в період Царства). Я насправді усвідомила, що праведний характер Бога не терпить образ. Бог ясно сказав нам, що у своїй вірі ми маємо поклонятися Богові і шанувати Його як великого. Ми маємо спиратися на Бога й шанувати Бога, а не людей. Він абсолютно не дозволить нікому схилятися перед людиною й слідувати за людиною під виглядом віри в Нього. Це є образливим для Божого характеру, і цього Він не потерпить. Якийсь час я багато молилася Богу й аналізувала те, чому я так захоплювалася цими двома керівницями. Я прочитала дещо з Божих слів, що допомогло мені отримати певне розуміння цього питання. Всемогутній Бог говорить: «Те, чим ти захоплюєшся, – це не смирення Христа, а фальшиві пастирі, які мають видатне положення. Ти обожнюєш не красу чи мудрість Христа, а тих розпусників, які борсаються в бруді світу. Ти смієшся над болем Христа, якому немає де прихилити голову, і в той же час милуєшся тими мерцями, які полюють за пожертвами та живуть у розпусті. Ти не бажаєш страждати разом із Христом, але з радістю кидаєшся в обійми безрозсудних антихристів, хоча вони дають тобі лише плоть, слова та контроль. Навіть зараз твоє серце все ще звертається до них, до їхньої репутації, до їхнього статусу, до їхнього впливу. І все ж ти продовжуєш дотримуватися позиції, у якій тобі важко повірити в роботу Христа, і ти не бажаєш її прийняти. Ось чому Я кажу, що тобі бракує віри, щоб визнати Христа. Причина, чому ти слідував за Ним до сьогодні, полягає лише в тому, що в тебе не було іншого виходу. Високі образи назавжди підносяться у твоєму серці; ти не можеш забути жодне їхнє слово і вчинок, а також їхні впливові слова та руки. Вони назавжди верховні й назавжди герої у ваших серцях. Але що стосується Христа сьогодення – це не так. Він назавжди нікчемний у твоєму серці й ніколи не заслуговує на пошану. Бо Він занадто звичайний, має занадто мало впливу та далекий від високого» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Чи ти справді віриш у Бога?). «Яким би не був рівень керівника чи працівника, якщо ви поклоняєтеся їм через те, що вони розуміють дещицю істини та мають трохи дарів, і вірите, що вони володіють реальністю істини та можуть тобі допомогти, і якщо ти шануєш їх і покладаєшся на них у всьому й через це намагаєшся здобути спасіння, то з твого боку це нерозумно, це невігластво. Зрештою, усе це ні до чого не приведе, тому що ти відразу не з того почав. Неважливо, скільки істин розуміє людина, – ніхто не може стати на місце Христа, і якою б вона не була обдарованою, це не означає, що вона володіє істиною. Тому ті, хто поклоняється людям, шанує їх і слідує за ними, врешті-решт усі будуть вигнані та засуджені. Віруючі в Бога можуть шанувати лише Бога та слідувати лише за Ним. Незалежно від свого чину керівники та працівники залишаються звичайними людьми. Якщо ти вважаєш їх своїми безпосередніми начальниками, якщо тобі здається, що вони вищі за тебе, що вони компетентніші за тебе та що вони мають керувати тобою, що вони в усьому на голову вищі за інших, то ти помиляєшся – це омана. І якими будуть наслідки цієї омани? Унаслідок цього ти підсвідомо оцінюватимеш своїх керівників за вимогами, які не відповідають дійсності, і не зможеш належним чином розібратися з їхніми проблемами та недоліками. У той же час, сам того не усвідомлюючи, ти будеш захоплюватися їхнім хистом, дарами й талантами, так що не встигнеш і оком змигнути, як почнеш поклонятися їм, і вони стануть твоїм Богом. Цей шлях, починаючи з того, як вони стають твоїм зразком для наслідування, об’єктом твого поклоніння, і закінчуючи тим, як ти стаєш одним із їхніх послідовників, – це шлях, який мимоволі веде тебе геть від Бога. І навіть поступово віддаляючись від Бога, ти все одно віритимеш, що ти слідуєш за Богом, що ти в Його домі, що ти в Його присутності, тоді як насправді тебе будуть виманювати прислужники сатани, антихристи. Ти цього навіть не відчуєш. Це дуже небезпечний стан речей. Для вирішення цієї проблеми почасти необхідно вміти розпізнавати природу та сутність антихристів, вміти бачити наскрізь відразливе обличчя антихристів, їхню ненависть до істини та протистояння Богу, а також знати прийоми, які зазвичай використовують антихристи для обману й заманювання людей у пастку, і методи їхніх дій. Інша частина полягає в тому, що ви маєте прагнути пізнати характер і сутність Бога. Вам має бути очевидно, що лише Христос є дорога, правда і життя, що поклоніння будь-якій людині накличе на вас катастрофу й нещастя. Ви маєте вірити, що тільки Христос може спасти людей, і ви маєте слідувати за Христом і коритися Йому з абсолютною вірою. Це єдиний правильний шлях людського існування. Хтось може сказати: “Що ж, у мене є власні причини поклонятися керівникам – у глибині душі я природно поклоняюся всім талановитим людям. Я поклоняюся будь-якому керівнику, який відповідає моїм уявленням”. Чому ти вперто поклоняєшся людині, хоча віриш у Бога? Хто тебе спасе в кінцевому підсумку? Хто по-справжньому любить і захищає тебе – невже ти не бачиш? Якщо ти віриш у Бога та слідуєш за Богом, ти маєш прислухатися до Його слова, і якщо хтось говорить і діє правильно й це узгоджується з принципами істини, то хіба це не просто питання твого визнання істини? Чому ти такий приземлений? Чому наполегливо шукаєш когось, щоб поклонятися та слідувати за ним? Чому тобі подобається бути рабом сатани? Чому б не стати натомість слугою істини? Із цього видно, чи має людина розум і гідність» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт шостий). Коли я прочитала ці уривки, то відчула, що була рабою сатани, як про це каже Бог. Мені подобалося поклонятися людям і йти за ними. Я обожнювала тих, хто мав статус, дари, умів гарно говорити. Бачачи, як керівниці вищої ланки доходять до суті справи, коли спілкуються на основі істини й вирішують питання, а також те, що їхнє спілкування було чітким і добре організованим, я захоплювалася їхніми талантами та їхньою здатністю до роботи. Мені здавалося, що вони розуміють істину й володіють реальністю істини, тому я сліпо обожнювала їх і покладалася на них. Я думала, що з їхнім керівництвом я зможу пізнати істину й добре виконувати свою роботу, що я буду швидко зростати в житті й матиму надію на спасіння, а без їхньої допомоги та керівництва моя надія на порятунок буде нікчемною. Я була такою розгубленою, такою сліпою! Бог є джерелом істини. Тільки Бог може дати людям істину, розв’язати всі наші проблеми й труднощі та спасти нас від сил сатани. Не має значення, яким високим є чийсь статус, які дари або здібності мають люди, вони все одно залишаються людьми, зіпсованими сатаною, і ми не можемо покладатися на них і поклонятися їм. Незважаючи на те, що я була віруючою, Бог не мав місця в моєму серці. Зіткнувшись із проблемами, я не покладалася на Бога й не шукала істину, а чекала, що ці люди прийдуть і все виправлять. Хіба це не безглуздо? Ці керівниці мали розуміння певних проблем і могли пояснити своє розуміння, але це було все, що вони дізналися з Божих слів. Крім того, хай якими обдарованими чи красномовними вони були, вони були всього лиш зіпсованими людськими істотами і зовсім не володіли істиною. Вони теж мали прийняти Божий суд і кару та потребували Божого спасіння. Але я поклонялася їм і рівнялася на них. Я навіть хотіла покладатися на них на своєму шляху віри до спасіння. Я була справді ідіоткою. Зрозумівши все це, я жахнулася. Я ніколи не думала, що перестану шукати істину, що буду сліпо поклонятися людям, що у своєму серці поставлю когось на п’єдестал вище за Бога. Я вже віддалилася від Бога й зрадила Його – я була на шляху проти Бога! Ця думка наповнила мене почуттям провини й жалю, і я бажала покаятися перед Богом.

Пізніше я дізналася причини звільнення цих двох керівниць вищої ланки. Одна з них прагнула імені та статусу й завжди хотіла хизуватися та викликати захоплення своєю роботою. Коли в роботі результатів не було, вона ставала пригніченою та лінувалася. Брати й сестри багато разів намагалися спілкуватися з нею та допомогти їй, але вона не змінювалася. Зрештою, вона зовсім не змогла виконувати роботу й пішла. Інша зіткнулася з перешкодами з боку своєї сім’ї та скаржилася на труднощі віри в Бога, тому вона відмовилася від свого обов’язку й повернулася додому, щоб жити зі своєю сім’єю. Я була в шоці, коли про це дізналася. Ці керівниці зазвичай багато говорили у спілкуванні на зібраннях і вміли вирішувати чужі проблеми, то як же вони могли відступити, коли самі зіткнулися зі схожими проблемами? Чому вони не зуміли втілити істину в життя? Раніше я вважала, що вони здатні практикувати істину, що вони володіють реальністю істини, але потім я нарешті побачила, що вони зовсім не мають реальності істини. Вони нарікали й відмовлялися від своїх обов’язків, коли щось суперечило їхнім інтересам. Вони зовсім не прагнули істини. Той піднесений образ, який я мала про них у своєму серці, впав в одну мить.

Пізніше я прочитала деякі Божі слова з цього питання. Всемогутній Бог говорить: «Високо тримати Божі слова й вміти без збентеження пояснювати їх не означає володіти реальністю; усе не так просто, як ти собі уявляєш. Те, чи володієш ти реальністю, залежить не від того, що ти кажеш; радше це залежить від того, чим ти живеш. Тільки коли Божі слова стають твоїм життям і твоїм природним вираженням, можна сказати, що ти володієш реальністю, і тільки тоді можна вважати, що ти здобув справжнє розуміння і реальний духовний стан. Ти мусиш бути здатним витримати тривале випробування, а також бути здатним втілювати подобу, якої вимагає Бог. Це не має бути самим лише позерством; це має походити від вас природним чином. Тільки тоді ви справді будете володіти реальністю, і тільки тоді ви набудете життя. … Хоч які люті вітер і хвилі, якщо ти можеш зберігати стійкість, не дозволяючи навіть тіні сумніву проникнути до твого розуму, і здатний стояти твердо та втриматися від зречення, навіть коли більше нікого не залишилося, тоді ти будеш вважатися таким, що має справжнє розуміння та справді володіє реальністю» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Тільки втілення істини в життя є володінням реальністю). «Добрі воїни Царства не навчені бути групою людей, здатних лише говорити про реальність чи вихвалятися; навпаки, вони навчені завжди жити за Божими словами, втілювати їх у життя, залишатися непохитними, хоч би які невдачі їх не спіткали, постійно жити відповідно до Божих слів і не повертатися у світ. Такою є реальність, про яку говорить Бог; такою є вимога Бога до людини. Тому не вважайте реальність, про яку говорить Бог, надто простою. Саме лише просвітління від Святого Духа не рівнозначне володінню реальністю. Це не духовний стан людини – це Божа благодать, у яку людина нічого не вносить. Кожна людина має пройти через страждання Петра і, більше того, володіти славою Петра, яку вона втілює в життя після здобуття Божої роботи. Лише це можна назвати реальністю» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Тільки втілення істини в життя є володінням реальністю). «Чи відповідає істині сповідуване тобою знання значною мірою залежить від того, чи маєш ти практичний досвід у цьому. Там, де у твоєму досвіді є істина, там твоє знання буде практичним і цінним. Через свій досвід ти також можеш здобути проникливість і розуміння, поглибити свої знання, збільшити свою мудрість і здоровий глузд щодо того, як тобі слід поводитися. Знання, виражені людьми, які не володіють істиною, є вченням незалежно від того, наскільки б піднесеними вони не були. Людина такого типу може бути дуже розумною, коли йдеться про справи плоті, але не може розрізняти, коли йдеться про духовні питання. Так відбувається тому, що такі люди не мають жодного досвіду в духовних справах. Це люди, які не є просвітленими в духовних справах і не розуміють духовних питань. Який би вид знань ти не виражав, якщо це твоя природа, то це є твоїм особистим досвідом, твоїм справжнім знанням. Те, що обговорюють люди, які говорять тільки про вчення, – а це люди, які не мають ані істини, ані реальності, – можна також назвати їхньою природою, тому що вони прийшли до свого вчення лише через глибоке споглядання, і це результат їхніх глибоких роздумів. І все-таки це лише вчення, не більше ніж уява!» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Божа робота та робота людська).

Читання Божих слів стало для мене справжнім пробудженням. Я дуже сильно обожнювала цих двох керівниць, бо не розуміла, що було доктриною, а що реальністю. Бачачи, яким піднесеним було їхнє спілкування на зібраннях, і те, що вони могли викривати та аналізувати чужу зіпсованість, я думала, що вони мають реальність істини. Але потім я дізналася з цих уривків, що спілкування на основі розуміння Божих слів і аналіз якихось питань не є володінням реальністю істини. Володіти реальністю означає, що люди читають Божі слова, потім приймають їх і втілюють у життя, означає здатність коритися Богові незалежно від того, з якими випробуваннями вони стикаються, і мати практичне свідчення істини. Ті, хто дійсно володіють реальністю, справді розуміють власну зіпсовану природу й мають особистий досвід Божих слів. Вони здатні використовувати свій практичний досвід, щоб скеровувати братів і сестер та допомагати їм увійти в реальність Божих слів. Ті, хто володіють реальністю істини, чинять принципово й віддано виконують свій обов’язок. Незалежно від того, з якою ситуацією вони стикаються, вони здатні підтримувати роботу церкви й виконувати власні обов’язки. Ці дві керівниці зазвичай були дуже яскравими у своєму спілкуванні і, здавалося, мали здатність вирішувати проблеми інших людей. Але, зіткнувшись із реальними проблемами, вони відмовилися від своїх обов’язків, захищаючи власні інтереси. Я побачила, що вони лише ділилися доктриною, що це не мало практичного значення, і вони впали від першої ж порції реальності. Це було свідченням, що вони не прагнули істини, що вони взагалі не володіли реальністю істини. Також, коли вони зверталися до проблем інших людей, вони порівнювали ці проблеми з тим, що сказано в Божих словах, що допомагало їм у їхньому розумінні, але практично ніколи не говорили про власну зіпсованість і недоліки, не аналізували свої помилкові мотиви. Я рідко чула, щоб вони говорили про власний досвід пошуку і втілення істини на практиці. Найчастіше вони поводилися зарозуміло, просто аналізуючи й засуджуючи інших, нібито вони самі не були зіпсованими людьми, нібито вони не мали зіпсованого характеру. Деяких братів і сестер їхня критика доводила до сліз, і вони жили в негативі та слабкості, боялися зустріти цих керівниць і почувалися скутими ними. Потім я нарешті ясно побачила, що ці дві керівниці й близько не здатні вирішувати проблеми за допомогою істини. Вони просто використовували пусті доктрини й покладалися на свій розум і досвід роботи. Вони взагалі не могли вирішити наші проблеми зі входженням у життя. До цього я не мала жодної проникливості, але я просто поклонялася їм і захоплювалася ними, навіть копіювала їхній стиль роботи. Я була зовсім сліпою!

Коли після цього я стикалася з труднощами у своїй роботі, я обов’язково покладалася на Бога, зверталася до Нього й шукала принципи істини. Якийсь час я не знала, як впоратися з роботою, мала деякі проблеми, які не знала, як вирішувати. Я багато молилася й сподівалася на Бога, шукала та спілкувалася зі своїми братами й сестрами. Деякі з цих питань таким чином було вирішено. Я також знайшла розуміння деяких принципів істини і домоглася певного поступу у своїй роботі. Із часом я стала більш впевненою у виконанні свого обов’язку й просунулася вперед у входженні в життя. Я відчула себе по-справжньому реалізованою. У цей момент я гостро відчула, що покладатися на Бога у виконанні свого обов’язку – ось єдиний спосіб мати шлях уперед. Якщо я хочу добре виконувати свій обов’язок і здобути істину, я справді не маю відступати від Божого керівництва.