Оуен, Іспанія

У 2018 році я створював відео в церкві. Оскільки мої фахові навички швидко покращувалися і я зазвичай допомагав братам і сестрам розв’язувати деякі проблеми та труднощі, у всіх склалося про мене хороше враження, і лідери довіряли мені деякі важливі завдання. Те, що лідери визнавали мене, а брати й сестри високо цінували, давало мені сильне відчуття самореалізації й додавало ентузіазму. Хоча я не був лідером команди, я завжди вчасно помічав і аналізував проблеми в нашій роботі. Я завжди намагався якнайкраще виконувати завдання, які давали лідери та лідери команди, тому я думав, що маю чималу ношу в своєму обов’язку, і вважав себе доволі слухняним. Зокрема, коли я бачив, як деякі брати й сестри навколо ставали негативно налаштованими, ухилялися від виконання обов’язків і не виконували їх належно, бо були незадоволені завданнями, які їм доручала церква, я думав: якби я опинився в такій ситуації, то не поводився б, як вони; я б усе одно залишався слухняним.

Одного дня у 2022 році лідер групи сказав, що їм не вистачає людей для роботи з текстами. Оскільки навантаження в нашій групі було невеликим, а я мав певні навички письма й зазвичай міг бесідувати про істину для розв’язання певних проблем, після ретельної оцінки лідери вирішили доручити мені роботу з текстами. Почувши цю новину, я просто не міг повірити своїм вухам. Я подумав: «Вони збираються перепризначити мій обов’язок? Мені й у цій групі добре. Брати й сестри мене схвалюють, і навіть люди з інших груп приходять до мене за порадою. Це виставляє мене в такому вигідному світлі! Якщо я піду виконувати роботу з текстами, де не розумію принципів і починатиму з нуля, хтозна, скільки часу мені знадобиться, щоб наздогнати інших. Хіба це не означатиме, що я буду найгіршим у групі? Я просто не розумію, чому вони мали обрати саме мене?». Я згадав кількох знайомих сестер, які мали хороші навички письма. Невдовзі після того, як вони почали роботу з текстами, їх перепризначили, бо вони не підходили для цієї роботи. Я відчував, що я гірший за них, і якщо я не зможу добре виконувати цю роботу, це буде дуже принизливо. Як би я не порівнював ці два обов’язки, мені здавалося, що мій нинішній обов’язок стабільніший і престижніший. Що більше я так думав, то більше переконувався, що лідери надто поспішили зі своїм рішенням і не розібралися чітко в моїх сильних сторонах, перш ніж переводити мене. Я поскаржився лідерці команди: «Хіба лідери не оцінили це питання ретельно? Я краще створюю відео. Робота з текстами – не моя сильна сторона; якщо я туди піду, то не виконуватиму її добре. Хіба вони не повинні переглянути моє призначення, зважаючи на мої сильні сторони?». Я думав, що лідерка команди увійде в моє становище і, можливо, поговорить із тими лідерами, щоб вони переглянули моє перепризначення. Але вона побесідувала про те, що я повинен передусім зважати на потреби церковної роботи. Я усвідомив, що мені не слід сперечатися, а слід спершу слухатися.

Пізніше я знайшов принципи щодо коригування призначених обов’язків. У Божих словах сказано: «Божий дім доручає людям виконувати певні обов’язки не на основі їхніх уподобань, а на основі потреб роботи й того, чи принесе виконання цього обов’язку результати. Чи вважаєте ви, що Божий дім має розподіляти обов’язки на основі особистих уподобань? Чи має він використовувати людей за умови задоволення їхніх особистих уподобань? (Ні.) Який із цих підходів відповідає принципам Божого дому щодо використання людей? Який відповідає істинам-принципам? Це вибір людей відповідно до потреб роботи в Божому домі та результатів виконання ними своїх обов’язків» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт дванадцятий. Коли в них немає ні статусу, ні надії на отримання благословень, вони хочуть відійти). Прочитавши Божі слова, я зрозумів таке: у церкві призначення обов’язків відповідно до сильних сторін – це лише один аспект. Найважливіше – виходити з потреб церковної роботи. Зараз не вистачає людей для роботи з текстами, а моя група не сильно завантажена. Навіть якщо мене не буде, це не затримає просування роботи. Я повинен насамперед зважати на церковну роботу, відкинувши особисті вибори та вимоги. Якщо я задовольнятиму лише власні вподобання, це буде надто егоїстично. Усвідомивши це, я більше не відчував такого опору в серці.

Пізніше я прочитав такі Божі слова: «Якщо людина вірить у Бога, але не прислухається до Його слів, не приймає істину або не підкоряється Його розпорядженням і влаштуванням; якщо вона лише демонструє певну добру поведінку, але не здатна зректися плоті й не поступається ні своєю гордістю, ні інтересами; якщо вона, хоча з вигляду й виконує свій обов’язок, досі живе за своїм сатанинським характером і зовсім не відмовилася від своїх сатанинських філософій і способів існування та не змінила їх, то як же вона може вірити в Бога? … Скільки б років вони не вірили, вони не встановили нормальних стосунків із Богом; що б вони не робили, що б із ними не відбувалося, перше, про що вони думають, це: “Що я хочу зробити; що було б у моїх інтересах, а що ні; що могло б статися, якби я зробив те-то і те-то”, – ось про що вони насамперед думають. Вони взагалі не замислюються над тим, яка практика прославила б Бога, свідчила б про Нього чи догодила б Йому, не моляться, щоб дізнатися про Божі вимоги та про те, що говорять Його слова. Вони ніколи не звертають уваги на те, якою є Божа воля чи вимоги та як люди мусять практикувати, щоб догодити Богу. Хоча іноді вони можуть молитися перед Богом і спілкуватися з Ним, але вони просто розмовляють самі із собою, а не шукають щиро істину. Молячись Богу та читаючи Його слова, вони не пов’язують їх із тим, із чим стикаються в реальному житті. Отже, як вони ставляться до володарювання, розпоряджень і влаштувань Бога в упорядкованому Ним середовищі? Коли вони стикаються з тим, що не задовольняє їхні власні бажання, вони уникають цього та опираються цьому у своєму серці. Коли ж вони стикаються з тим, що завдає шкоди їхнім інтересам або перешкоджає задоволенню їхніх інтересів, то всіляко намагаються знайти вихід, прагнучи максимізувати власні вигоди й борючись за те, щоб уникнути будь-яких втрат. Вони прагнуть не догодити Богу, а лише вдовольнити власні бажання. Хіба це віра в Бога? Хіба мають такі люди стосунки з Богом? Ні, не мають. Вони ведуть нице, нікчемне, непримиренне й потворне життя. Вони не тільки не мають стосунків із Богом, але й при кожній нагоді йдуть проти Божого володарювання й розпоряджень. Вони часто кажуть: “Нехай Бог панує та керує всім у моєму житті. Я готовий дозволити Богові зайняти трон і царювати й правити в моєму серці. Я готовий підкоритися Божим розпорядженням і влаштуванням”. Однак коли те, із чим вони стикаються, шкодить їхнім власним інтересам, вони не можуть підкоритися. Замість того, щоб шукати істину в упорядкованому Богом середовищі, вони прагнуть розвернутися й утекти з такого середовища. Вони не хочуть підкорятися Божим розпорядженням і влаштуванням, а хочуть діяти згідно з власною волею, лише доти, доки це не шкодить їхнім інтересам. Вони повністю нехтують Божою волею, дбаючи лише про власні інтереси, власні обставини, власні настрої та почуття. Хіба це віра в Бога? (Ні.)» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Людина не може спастися вірою в релігію чи участю в релігійних ритуалах). Із Божих слів я побачив, що коли щирі віруючі в Бога стикаються з тим, що не відповідає їхнім уявленням, або їхні інтереси зазнають збитків, вони активно шукають істину, щоб розв’язати проблему своєї розбещеності, знаходять відповіді в Божих словах і чекають на Боже просвітлення й настанови. Якщо ж людина нерозумна й не шукає істини, то, стикаючись із тим, що не відповідає її уявленням, вона лише зациклюється на людях чи ситуаціях; вона може навіть скаржитися на Бога й відмовлятися коритися Його влаштуванням і впорядкуванням. Якщо перенести це на мою ситуацію, то щоразу, коли я думав про те, що на роботі з текстами мене більше не цінуватимуть і мене буде викрито як ні на що не здатного, я намагався виправдатися та шукав відмовки, прикриваючись браком навичок і свідомо підкреслюючи свої слабкості. Я сподівався, що лідерка команди поспівчуває мені та зрозуміє мене, щоб я міг залишитися в тій групі й зберегти свій статус. Коли зі мною ще нічого не траплялося, і я насолоджувався своїм престижем, я запевняв, що корюся Богу та приймаю все від Нього. Однак, стикаючись із тим, що не відповідало моїм уявленням або шкодило моїм особистим інтересам, я сперечався й опирався, противився Божим улаштуванням і був ними незадоволений. До того ж я шукав недоліки в інших і стверджував, що розпорядження лідерів були нерозумними. Якщо добре подумати, лідери зробили цілком розумне перепризначення з огляду на потреби роботи, і я справді мав певні навички письма; не те, щоб у мене їх зовсім не було. Але оскільки я відчував, що це перепризначення зашкодить моїй репутації та статусу, я скаржився й опирався. З моєї сторони це було так нерозумно! Тож я помолився Богу, бажаючи прийняти це від Нього, покоритися і якнайкраще виконувати роботу з текстами.

Після перепризначення мого обов’язку я побачив, що більшість братів і сестер там пише краще за мене. Дехто раніше був лідером, а дехто роками виконував роботу з текстами; вони добре розуміли принципи, обговорювали проблеми та висловлювали свої думки чітко й проникливо. Я відчув сильну заздрість. Непомітно для себе я дещо засмутився, подумавши, що я тільки-но почав, а вже так сильно від них відстаю. Я запитував себе: «Коли ж я зможу досягти їхнього рівня?». Але я не надто опускав руки. Розуміючи, що маю багато прогалин у принципах, фахових знаннях та інших аспектах, я приділяв час вивченню принципів, а коли чогось не розумів – шукав настанов і вчився у братів і сестер. Але оскільки я був новачком у цьому обов’язку, під час обговорення проблем із братами й сестрами мені бракувало глибокого розуміння. Іноді, коли я висловлював певні думки, вони були недоречними, і я почувався дуже ніяково. Якщо так піде й далі, то що більше я працюватиму, то гіршим здаватимусь – не кажучи вже про те, щоб люди мене цінували. Я хвилювався, що брати й сестри подумають, ніби мій рівень надто низький і мене не варто зрощувати. Бачачи, наскільки важливою та складною була ця робота, я ще більше хвилювався, що не впораюся й мене перепризначать. Це було б дуже принизливо. Відтоді я завжди виконував свій обов’язок без ентузіазму. Я витріщався в екран комп’ютера з порожньою головою. Мені бракувало інтересу й мотивації, щоб опановувати фахові знання. У моєму серці постійно було незрозуміле відчуття зневіри. Іноді я навіть мріяв про те, щоб лідери передумали й відправили мене назад, вважаючи, що краще вже так, ніж бути викритим як ні на що не здатний і залишатися тут у тіні. Пізніше сестра, яка наставляла мене у фахових питаннях, виявила певні проблеми з принципами в моєму обов’язку. Аналізуючи їх, вона навіть указала на ці проблеми та відхилення в команді. Мені було дуже соромно. Мимоволі в пам’яті виринули спогади про ті часи, коли я створював відео. Тоді я був авторитетним. Люди приходили до мене із запитаннями, і здебільшого саме я вказував іншим на їхні помилки. Тепер же я став негативним прикладом, і мені постійно вказували на мої помилки. Це були просто дві крайнощі! Цей контраст зробив мене ще більш негативно налаштованим. Я навіть хотів сказати лідерам, що не здатен на цю роботу й хочу повернутися до створення відео. Але я боявся, що інші вважатимуть мене неслухняним, тож неохоче виконував свої обов’язки.

Одного дня я раптом згадав Божі слова, у яких сказано: «Якщо ти не розв’язуватимеш проблеми своєчасно, коли вони виникають, і вони накопичуватимуться всередині тебе та ставатимуть дедалі серйознішими, а твого ентузіазму чи рішучості вже буде недостатньо для того, щоб підтримувати тебе у виконанні твоїх обов’язків, ти поринеш у негатив аж до того, що виникне небезпека, що ти залишиш Бога, і, безумовно, ти не зможеш бути непохитним» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Що значить прагнути до істини (11)). Я усвідомив, що ігнорувати цей негативний стан дуже небезпечно. Хоча на позір я виконував свій обов’язок, моє серце не лежало до нього. Я часто згадував часи, коли інші цінували та хвалили мене, а я ніколи не викладався в роботі на повну. Я зрозумів, що цю проблему треба розв’язати, і що я не можу й далі бути таким недбалим та обманювати самого себе. Пізніше, розмірковуючи, я прочитав Божі слова: «Людям не слід думати про себе як про дуже досконалих, видатних, благородних або таких, що дуже вирізняються з-поміж інших; усе це викликано зарозумілим характером людини і її невіглаством. Завжди вважати себе не таким, як усі, – це наслідок зарозумілого характеру; ніколи не бути здатним прийняти свої недоліки й ніколи не бути здатним дивитися у вічі своїм помилкам і невдачам – це наслідок зарозумілого характеру; ніколи не дозволяти іншим бути вищими за себе або бути кращими за себе – це наслідок зарозумілого характеру; ніколи не дозволяти сильним сторонам інших перевершувати або перевищувати свої власні сильні сторони – це наслідок зарозумілого характеру; ніколи не дозволяти іншим мати кращі думки, пропозиції та погляди, ніж у себе, і, коли люди виявляють, що інші кращі за них, ставати негативно налаштованими, не бажати говорити, відчувати дискомфорт і пригніченість, засмучуватися – все це наслідок зарозумілого характеру. Зарозумілий характер може призвести до того, що ти не будеш спроможним приймати виправлення з боку інших, захищаючи своє обличчя, і не зможеш дивитися у вічі своїм вадам і приймати власні невдачі й помилки. Ба більше, коли хтось кращий за тебе, це може викликати появу ненависті й заздрощів у твоєму серці, і ти можеш відчувати себе скованим, і навіть не бажатимеш виконувати свій обов’язок і станеш недбалим у його виконанні. Зарозумілий характер може привести до виникнення у тебе таких практик і поведінки» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Принципи, якими слід керуватись у своєму житті по-людськи). Божі слова допомогли мені знайти причину мого негативного стану. Я завжди вважав себе здібним і був про себе високої думки; я хотів займати провідне становище, щоб хоч би куди я йшов, люди крутилися навколо мене й вихваляли мене. Коли ж я не міг здобути визнання інших або опинитися в центрі уваги, я ставав негативно налаштованим і хотів утекти від цієї ситуації. Усе через те, що я за природою був занадто зарозумілим. Я тільки почав практикуватися в роботі з текстами та ще багато того не розумів і не вмів робити. Жоден принцип неможливо засвоїти, лише послухавши або прочитавши його кілька разів; для цього потрібен час на практичне навчання. Протягом цього часу помилки та невдачі неминучі. Усі люди, які справді мають розум, можуть правильно до цього ставитися. Але в мене взагалі не було самоусвідомлення. Хоч би куди я йшов, я хотів показати, що я особливий. Я ж лише починав, але вже прагнув досягти чогось, аби продемонструвати свої здібності, щоб брати й сестри побачили мій хороший рівень. Коли ж мені щось не вдавалося, коли я недотягував або не був у центрі уваги, я ставав негативно налаштованим і лінувався, втрачаючи мотивацію опановувати фахові знання. Я навіть думав про те, щоб відмовитися від свого обов’язку й піти. Я усвідомив, що був справді зарозумілим і вважав себе дуже важливою персоною. Страждань, які я терпів, я завдав собі сам.

Я замислився: «Чому раніше я був таким умотивованим, коли створював відео, а зараз, виконуючи роботу з текстами, ніяк не можу знайти в собі ентузіазму?». Пізніше я прочитав уривок Божих слів і здобув певне розуміння свого стану. У Божих словах сказано: «Якщо люди люблять істину, то матимуть силу шукати її та зможуть наполегливо працювати над тим, аби практикувати істину. Вони зможуть відмовитися від того, від чого слід відмовитися, і відкинути те, що слід відкинути. Зокрема, слід відкинути те, що стосується власної слави, вигоди та статусу. Якщо ти їх не відкидаєш, це значить, що ти не любиш істину та не маєш сили її шукати. Коли з тобою щось трапляється, ти мусиш шукати істину. Якщо в ті часи, коли тобі потрібно практикувати істину, у твоєму серці завжди панує егоїзм і ти не можеш відкинути власні інтереси, ти не зможеш утілити істину в життя. Якщо ти ніколи та за жодних обставин не шукаєш і не практикуєш істину, ти не та людина, що любить істину. Скільки б років ти не вірив у Бога, ти не набудеш істину. Деякі люди постійно прагнуть слави, вигоди та задоволення власних інтересів. Яку б роботу їм не призначила церква, вони щоразу вагаються, міркуючи так: “А чи буде мені від цього користь? Якщо буде, я це зроблю, а якщо ні, то не буду”. Такі люди не практикують істину – то чи можуть вони добре виконувати свій обов’язок? Безсумнівно, не можуть. Навіть якщо ти не робиш зла, ти все одно не та людина, що практикує істину. Якщо ти не шукаєш істину, не любиш позитивного й завжди дбаєш лише про власну репутацію та статус, про власні інтереси й те, що тобі вигідно, що б із тобою не трапилося, то ти егоїстична та ница людина, яка керується лише власними інтересами» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Частина третя). Божі слова кажуть, що якщо люди мають серце, яке любить істину, то, стикаючись із тим, що зачіпає їхнє марнославство, статус та інтереси, вони здатні відкинути це й повстати проти своєї плоті, щоб практикувати істину. Я розмірковував про те, як під час створення відео я вважав себе слухняною людиною, що має ношу, людиною, яка прагне істини. Лише зіткнувшись із реальністю, я зрозумів, що те, що я робив раніше, не було моїм намаганням задовольнити Бога, і що я просто виконував певну роботу, коли це не стосувалося моїх особистих інтересів. Тепер же я постійно хотів повернутися до створення відео не тому, що любив цей обов’язок, а тому, що не міг відмовитися від підтримки та поваги своїх братів і сестер. Хоча на позір я не мав звання лідера команди, брати й сестри мали про мене добре враження. Щоразу, коли я розв’язував проблему або робив щось добре, я отримував їхню повагу та похвалу, чим надзвичайно насолоджувався. Тому, хоч би яку ціну я платив і хоч би скільки страждав, я не скаржився. На противагу цьому, виконання роботи з текстами змушувало мене почуватися приниженим. Тут мені доводилося вчитися всього з нуля, і ніхто не звертав на мене уваги. Я більше не міг бути вчителем для інших, як раніше. Мало того, що я мусив відкинути своє «я» та ставити іншим елементарні запитання, мені ще й так сильно бракувало фахових знань, що доводилося постійно приймати настанови. Я не хотів визнавати власні недоліки; я лише прагнув купатися в квітах та оплесках, насолоджуватися повагою й похвалою інших. Я навіть мріяв, що одного дня лідери знову дозволять мені створювати відео, щоб я міг і далі бути в оточенні людей, які мене вихваляють. Але цього так і не сталося. Натомість прийшло постійне викриття моєї розбещеності та недоліків. Через це я став негативно налаштованим і пригніченим, втративши мотивацію до виконання свого обов’язку. Тільки тоді я зрозумів, що в минулому я виконував свій обов’язок лише заради репутації та статусу, і зовсім не ставився до нього відповідально.

Протягом того часу я часто вдавався до пошуків і розмірковувань над своїм станом. Я прочитав Божі слова, у яких сказано: «Для антихристів статус і репутація – це їхнє життя. Незалежно від того, як вони живуть, незалежно від того, у якому середовищі вони живуть, незалежно від того, яку роботу вони виконують, незалежно від того, до чого вони прагнуть, які їхні цілі, яким є напрямок їхнього життя, усе це обертається навколо володіння доброю репутацією та високим статусом. І ця мета не змінюється; вони ніколи не зможуть відмовитися від таких речей. Це справжнє обличчя антихристів і їхня сутність. Їх можна було б помістити в первісний ліс глибоко в горах, але вони однаково не відпустили б свого прагнення до репутації і статусу. Їх можна було б помістити в будь-яку групу людей, і єдине, про що вони будуть здатні думати, – це все ж репутація і статус. Хоча антихристи вірять у Бога, вони зрівнюють прагнення до репутації і статусу з вірою в Бога й надають цим двом речам такого ж значення. Тобто, йдучи шляхом віри в Бога, вони також прагнуть власної репутації і статусу. Можна сказати, що у серцях антихристів прагнення до істини у вірі в Бога – це прагнення до репутації і статусу, а прагнення до репутації і статусу – це також прагнення до істини; здобути репутацію і статус значить здобути істину й життя. Якщо їм здається, що вони не здобули ні слави, ні вигоди, ні статусу, що ніхто їх не шанує, не цінує їх високо й не слідує за ними, то вони занепадають духом, вважають, що у вірі в Бога немає ні сенсу, ні цінності, і в душі запитують себе: “Невже я зазнав невдачі, вірячи ось так у Бога? Невже для мене немає жодної надії?”. У своєму серці вони часто розраховують такі речі. Вони розраховують, як їм викроїти собі місце в Божому домі, як здобути в церкві високу репутацію, як вони можуть спонукати людей слухати, коли вони говорять, і співати їм хвалу, коли вони щось роблять, і як вони можуть спонукати людей слідувати за ними, куди б вони не пішли, і як вони можуть отримати вагомий голос у церкві, а також славу, вигоду й статус – у своїх серцях вони дійсно зосереджуються на таких речах. Саме такого прагнуть ці люди. Чому вони завжди вважають таке важливим? Прочитавши слова Божі, послухавши проповіді, невже вони дійсно не розуміють усього цього, невже вони дійсно не здатні розпізнати все це? Невже слова Бога й істина дійсно не здатні змінити їхні уявлення, ідеї й точки зору? Справа зовсім не в цьому. Проблема лежить у них самих і цілковито пов’язана з тим, що вони не люблять істину, тому що в глибині душі вони відчувають відразу до істини, і, як наслідок, вони абсолютно несприйнятливі до істини, що визначено їхньою природою-сутністю» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт дев’ятий, частина третя). Слова Божі розвінчують, що антихристи особливо люблять репутацію та статус. Вони вірять у Бога, зрікаються всього і присвячують себе – і все це заради репутації та статусу. Щойно вони втрачають статус, їм здається, ніби в них відібрали життя; вони втрачають інтерес і мотивацію до всього. Розмірковуючи над власною поведінкою, я зрозумів, що був точнісінько як антихрист, жадаючи захоплення й поклоніння від інших і навіть вважаючи прагнення репутації та статусу чимось позитивним. Я роками гнався за цим. Удома батько часто казав мені «виділятися над іншими» та «приносити честь своїм предкам», і що лише ставши успішною людиною, можна мати майбутнє. У школі вчителі вселяли в мене думку про те, що «Людина дереться вгору; вода тече вниз». Ці речі постійно вкорінювалися в моїх думках, змушуючи мене дедалі більше любити репутацію та статус і бути готовим терпіти заради цього будь-які труднощі. У шкільні роки, щоб отримувати хороші оцінки та здобути похвалу й захоплення вчителів та однокласників, я пив каву, щоб не спати допізна і робити завдання, і навіть ходив на уроки хворим. Протягом останніх кількох років у церкві, створюючи відео, я на позір терпів труднощі й платив ціну, опановував навички та робив більше роботи – і все це заради того, щоб здобути захоплення інших. Коли мій обов’язок змінили, і я більше не отримував захоплення від інших, а мої помилки навіть виявили мої власні недоліки та прогалини, я опустив руки, неправильно розуміючи обставини, улаштовані Богом, і обурюючись ними, і втратив мотивацію у виконанні свого обов’язку. Я побачив, що жив заради репутації та статусу, постійно думаючи про те, як здобути захоплення інших. Те, чого я прагнув, цілком суперечило тому, чого вимагає Бог. Я згадав Божі слова, які кажуть: «Бог ніщо так не зневажає, як прагнення людей до статусу, а ти й досі вперто змагаєшся за статус, ти незмінно плекаєш та оберігаєш його, завжди намагаючись забрати його собі. Хіба у всьому цьому немає певної якості протистояння Богові?» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт дев’ятий, частина третя). Хоча я ще не вдавався до переманювання людей на свій бік, утвердження себе чи створення незалежного царства заради статусу, як антихрист, і ще не вчинив жодних очевидних лихих учинків, мої наміри та погляди, що стояли за моїми прагненнями, були неправильними. Я постійно прагнув посісти місце в серцях людей. Продовжувати йти цим шляхом небезпечно, і Богу це огидно. Усвідомивши це, я був дуже вдячний за Божий захист.

Це перепризначення мого обов’язку спонукало мене розмірковувати над хибним шляхом, яким я йшов, і вчасно повернути назад. Це Боже спасіння для мене. Хоча я більше не мав можливості виділятися й бути в центрі уваги, я зміг щиро покоритися. Я також відчув певний жаль через те, що змарнував так багато часу протягом останніх кількох років. Якби я доклав стільки ж зусиль до прагнення істини та пізнання себе, замість того, щоб шукати статусу, я б мав більше розуму, більше слухався б Бога, а не був би таким бунтівничим і розбещеним, як зараз. Щоб розв’язати ці проблеми, я прочитав ще два уривки Божих слів. Всемогутній Бог говорить: «Якщо ти хочеш бути відданим у всьому й задовольняти Божі наміри, ти не можеш це зробити, виконуючи лише один обов’язок; ти мусиш прийняти будь-яке доручення, яке дає тобі Бог. Чи це тобі до смаку й відповідає твоїм інтересам, чи це щось, що тобі не подобається або що ти ніколи раніше не робив і вважаєш важким, ти маєш це прийняти й скоритися. Ти мусиш не тільки це прийняти, а й активно співпрацювати, опановувати професійні навички та здобувати досвід і входження. Навіть якщо ти страждаєш від труднощів чи втоми, приниження чи відторгнення, ти однаково мусиш виконувати це з відданістю. Лише практикуючи в такий спосіб, ти зможеш бути відданим у всьому й задовольняти Божі наміри. Ти мусиш виконувати це як свій обов’язок, а не як власну справу. Як слід розуміти обов’язок? Обов’язок – це те, що Творець, Бог, доручає людині робити; ось як виникають обов’язки людей. Доручення, яке Бог тобі дає, є твоїм обов’язком, і виконувати свій обов’язок так, як вимагає Бог, – це абсолютно природно й виправдано. Якщо тобі зрозуміло, що цей обов’язок є Божим дорученням, і що це Божа любов і Боже благословення сходять на тебе, то ти зможеш прийняти свій обов’язок із боголюбним серцем, бути уважним до Божих намірів під час його виконання та подолати всі труднощі, щоб задовольнити Бога. Тим, хто справді присвячує себе Богові, ніколи не можна відмовлятися від Божого доручення; їм ніколи не можна відмовлятися від жодного обов’язку. Хай який обов’язок Бог тобі доручає, незалежно від того, з якими труднощами це пов’язано, тобі слід не відмовлятися від нього, а прийняти його. Це і є шлях практики, який полягає в тому, щоб практикувати істину й бути відданим у всьому, щоб задовольнити Бога. У чому тут ключовий момент? Це слова “у всьому”. “Усе” не обов’язково узгоджується з твоїми бажаннями, і це не обов’язково завжди те, що ти любиш робити або що ти з радістю приймаєш. Є деякі завдання, у яких ти не вправний і які мусиш навчитися виконувати; є такі, що є складними; інші вимагають від тебе страждань. Але хоч би що це було, якщо це те, що тобі довірив Бог, ти маєш прийняти це від Бога; ти маєш узяти на себе цей обов’язок і вкласти своє серце в його належне виконання, щоб ти міг присвятити свою відданість і задовольнити Божі наміри. Це і є шлях практики» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Частина третя). «Пошитися в дурні – це добре. Це допомагає тобі побачити власні недоліки та свою любов до марнославства. Це показує, у чому твої проблеми, і допомагає чітко зрозуміти, що ти не ідеальна людина. Ідеальних людей не існує, тож пошитися в дурні – цілком нормально. У всіх людей бувають ситуації, коли вони виставляють себе дурнями або почуваються ніяково. Усі люди зазнають невдач, переживають поразки та мають недоліки. У тому, щоб пошитися в дурні, немає нічого поганого. Коли ти виставляєш себе дурнем, але глибоко в душі не почуваєшся збентеженим чи пригніченим, це не означає, що ти товстошкірий; це означає, що тобі все одно, чи вплине це на твою репутацію, і що твоє марнославство більше не займає твої думки. Це означає, що ти став зрілим у своїй людськості. Це дивовижно! Хіба це не добре? Це дуже добре. Не думай, що ти погано себе проявив чи що тобі не пощастило, і не шукай за цим об’єктивних причин. Це нормально. Ти можеш пошитись у дурні, інші можуть пошитись у дурні, кожен може пошитись у дурні – зрештою ти зрозумієш, що всі люди однакові: усі вони звичайні смертні люди, і ніхто з них не вищий і нічим не кращий за інших. Кожен іноді виставляє себе дурнем, тому нікому не слід сміятися з інших. Коли ти переживеш численні провали, твоя людськість поступово стане зрілою, і коли ти знову зіткнешся із цими речами, вони вже тебе не неволитимуть і не впливатимуть на нормальне виконання твого обов’язку. Твоя людськість буде нормальною, а значить, і твій розум теж» (Слово, т. 6. Про прагнення до істини. Як прагнути до істини (2)). Прочитавши Божі слова, я знайшов шлях для практики в цій ситуації. Незалежно від того, чи будуть мною захоплюватися інші, чи матиму я можливості виділитися, я маю коритися середовищу, улаштованому Богом, і щиро ставитися до свого обов’язку, вкладаючи в нього своє серце й сили. Це моя відповідальність і те, що я повинен робити. Пізніше, навіть коли іноді у виконаній мною роботі все ще траплялися помилки, і коли інші вказували на безліч проблем, через що я почувався кепсько, я більше не реагував на це негативно. Що більше помилок і невдач траплялося, то більше вони спонукали мене вчасно звертатися до Бога, щоб пізнати свою розбещеність, аналізуючи свої відхилення й недоліки та розмірковуючи над ними Це також допомогло мені краще запам’ятати певні принципи, що пішло на користь як виконанню мого обов’язку, так і моєму життю-входженню. З таким розумінням мій настрій покращився, і я перестав так сильно перейматися тим, що про мене думають інші. Що стосується фахових знань, я аналізував свої відхилення та проблеми, звертався по допомогу до братів і сестер, коли чогось не розумів, шукав відповідні принципи та входив у них. Я також переймав хороший досвід інших. Що стосується мого стану, у вільний час я розмірковував і роздумував, пізнаючи себе на основі Божих слів щодо моїх проявів розбещеності. Після певної практики я почав любити свій поточний обов’язок, і його результати покращилися порівняно з минулим. Озираючись на цей процес, я усвідомив щирі Божі наміри. Виконання мого обов’язку в цьому середовищі принесло мені багато здобутків. Саме завдяки цим невдачам і викриттям я зміг чітко побачити свої недоліки та справжній духовний зріст, навчитися коритися Божому володарюванню й упорядкуванням і більше шукати принципів у своїх обов’язках. Крім того, постійне загартовування в цьому середовищі зробило мою людськість більш зрілою, я став менш імпульсивним і вразливим, навчився краще й правильніше ставитися до своїх недоліків і почав учитися шукати Божі наміри та істини-принципи. Усе це є для мене підготовкою та вдосконаленням.

Переживши це перепризначення мого обов’язку, я зрозумів, що хай який би обов’язок ми виконували, чи підтримується наша репутація, чи захоплюються нами інші – усе це не має значення. Головне – це те, чи можемо ми коритися Богу та мати свідчення про практикування істини. Раніше, бачачи, як інші ставали негативно налаштованими й неслухняними після перепризначення їхніх обов’язків, я дивився на них зверхньо та вважав себе кращим. Тепер же, зіткнувшись із фактами, я побачив, що моя природа була надто зарозумілою, і я був не більш покірним Богу, ніж інші. Завдяки тому, що мене було викрито в ситуаціях, організованих Богом, я здобув певне знання про себе й зазнав певних змін. Я щиро й від усього серця вдячний за Боже спасіння!