Чжан Вей, Китай

Раніше я була заступницею завідувача ортопедичного відділення в лікарні. Сорок років я була повністю віддана своїй роботі й мала великий клінічний досвід. Пацієнти та колеги визнавали мої медичні знання, і хоч би куди я йшла, мене скрізь поважали й цінували. Я відчувала, що виділяюся з-поміж інших і стою на щабель вище за них. Прийнявши роботу Всемогутнього Бога в останні дні, я побачила, що деякі брати й сестри служать церковними лідерами та дияконами й часто бесідують з іншими про істину, щоб допомогти розв’язати проблеми. А дехто виконував роботу з текстами або створював відео. Я їм дуже заздрила й думала, що за виконання таких обов’язків люди, мабуть, високо їх цінують. А от до обов’язку з прийому чи виконання загальних справ я ставилася зневажливо, бо вважала це чимось буденним і непримітним. Я думала: «Я б ніколи не змогла виконувати такий обов’язок. У мене є становище в суспільстві й гарна освіта. Мій обов’язок має відповідати моїй ідентичності та статусу».

Після китайського Нового року у 2020 році церковний лідер сказав мені: «Є кілька сестер, які виконують роботу з текстами, і вони не мають безпечного місця для проживання. Про твою віру в Бога мало кому відомо, тому твій дім має бути відносно безпечним. Чи могла б ти прийняти цих сестер?». Я подумала: «Я готова виконувати свій обов’язок, але як така поважна заступниця завідувача й експертка у своїй галузі, як я, може опуститися до того, щоб приймати братів і сестер, вовтузитися з каструлями й сковорідками та щодня гнути спину біля гарячої плити? Хіба це не те ж саме, що бути нянькою?». Я не хотіла цього й думала: «Будь-який обов’язок більш гідний, ніж прийом. Що б там не було, ви маєте підібрати мені статусний обов’язок або такий, що вимагає певних навичок. Так я не втрачу свою гідність! Хіба прийом сестер – це не марнування мого таланту? Якби мої друзі та родина дізналися, що я відмовилася від статусу експерта лише для того, щоб сидіти вдома й куховарити для інших, хіба б вони не підняли мене на сміх?». Що більше я про це думала, то більшу образу відчувала. Але на той час церкві терміново був потрібен приймаючий будинок. Тож, хоча цей обов’язок був мені зовсім не до душі, я не могла відмовити в такий критичний момент – це б свідчило про брак людськості. Згодом я подумала, що мій духовний зріст невеликий, і я ще мало розумію істину. Але якщо я постійно спілкуватимуся з цими сестрами, які виконують роботу з текстами, то зможу в них чогось навчитися. Тоді, можливо, церква й мені доручить роботу з текстами, а прийом сестер буде лише тимчасовим. До того ж, на той час зарплатня в лікарні була не надто великою, і я не хотіла ходити на роботу. Тож я звільнилася зі своєї посади та з готовністю взяла на себе обов’язок із прийому.

Раніше я завжди була зайнята на роботі й рідко готувала. Але щоб сестри могли їсти смачні страви, я з головою поринула у вивчення кулінарії. Та коли їжа була готова, я не хотіла подавати її на стіл, бо весь час відчувала, що я ніби обслуговую інших. Коли я працювала в лікарні, інші готували мені їжу, колеги в кожному відділенні підводилися, щоб привітатися зі мною, коли я заходила, і мене поважали скрізь, куди б я не пішла. А тепер я щодня натягувала фартух, носила засмальцьований одяг і відмивала жирні каструлі й сковорідки, тоді як сестри в чистому одязі сиділи за комп’ютерами. У мене боліло серце, я відчувала образу й думала: «“Той, хто гарує розумом, керує іншими, а той, хто гарує руками, підкоряється іншим”, і “Люди гуртуються за своїм колом”. Готувати їжу та виконувати обов’язок із прийому – це фізична праця, і вона зовсім не на тому ж щаблі, що й робота сестер». Що більше я про це думала, то гірше почувалася. Це було схоже на важкий тягар, якого я не могла позбутися, і я не хотіла виконувати цей обов’язок довгостроково. Я подумала: «Я писала медичні статті й мене хвалили в моїй галузі, тому мої навички письма не можуть бути такими вже й поганими. Якщо я зможу написати кілька хороших статей із досвідними свідченнями, можливо, лідер побачить, що в мене є хист, і доручить мені роботу з текстами». Тож я почала рано вставати й допізна засиджуватися, щоб писати статті про свій досвід. Сестри читали їх і казали, що в мене виходить досить непогано. Я зраділа й відправила статті лідеру. Я чекала й чекала, але лідер так і не доручив мені роботу з текстами. Я була дуже розчарована й поступово втратила запал до написання статей.

Через кілька днів я почула, що церкві потрібен персонал для створення відео, і подумала: «Створення відео – це заняття, яке вимагає певних навичок. Це мій шанс, і якщо я навчуся робити відео, то матиму спеціалізовану навичку». Тож я знову почала рано вставати й пізно лягати та взялася за вивчення навичок створення відео. Але оскільки я вже літня людина, я не могла працювати так само швидко, щоб встигати за молоддю. Тож і ця надія розвіялася. Я була пригнічена. Здавалося, мені не судилося отримати обов’язок «вищого щабля», і я так і застрягла у фізичній праці. Я почувалася знехтуваною, і кілька днів погано їла й спала. Під час готування я раз у раз забувала, що роблю, і не могла ні на чому зосередитися. Іноді я різалася, нарізаючи овочі, або обпікала руки. У мене з рук постійно падали на підлогу миски, ложки й кришки, здіймаючи страшенний гуркіт, який мене лякав. Коли сестри чули цей гармидер, вони кидали свою роботу й прибігали, щоб допомогти мені прибрати. Коли я бачила, як заважаю сестрам виконувати їхній обов’язок, то відчувала велику провину. Посеред своїх страждань я помолилася Богові: «О Боже! Через те, що мені доводиться приймати цих сестер, я постійно почуваюся гіршою за інших. Я почуваюся скривдженою й не можу підкоритися. Я не знаю, як це пережити. Будь ласка, спрямуй мене».

Пізніше я прочитала уривок із Божих слів: «Яким би не був твій обов’язок, не роби відмінності між високим і низьким. Припустимо, що ти кажеш: “Хоча це завдання – доручення від Бога та робота Божого дому, якщо я його виконуватиму, люди можуть дивитися на мене зі зневагою. Інші отримують можливість виконувати роботу, яка дозволяє їм виділятися. Мені ж дали це завдання, яке не дає мені можливості виділитися, але змушує мене напружуватися за лаштунками. Це несправедливо! Я не виконуватиму цей обов’язок. Мій обов’язок має бути таким, щоб я міг виділитися з-поміж інших і зробив собі ім’я; і навіть якщо я не зроблю собі ім’я або не виділюся, я однаково маю отримувати від цього користь і фізично не напружуватися”. Чи є це ставлення прийнятним? Бути перебірливим означає не приймати речей від Бога; це означає робити вибір відповідно до власних уподобань. Це неприйняття свого обов’язку; це відмова від свого обов’язку, прояв твого бунтарства проти Бога. Така перебірливість погіршується твоїми індивідуальними вподобаннями й бажаннями. Коли ти дбаєш про власну вигоду, свою репутацію тощо, твоє ставлення до твого обов’язку не є покірним» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Що таке виконання обов’язку, яке відповідає стандарту?). Те, що розвінчували Божі слова, було ідеальним відображенням мого власного стану. Я вважала себе експерткою з високим статусом, яку скрізь цінували й поважали. Через це мені здавалось, що я виділяюся з-поміж інших. Коли мені доручили приймати сестер, я відчула, ніби втратила статус «експертки», і вважала це несправедливістю. Через суд і розвінчання Божих слів я усвідомила: причина того, що я так зневажливо ставилася до роботи з прийому, полягала в тому, що я завжди дивилася на обов’язки з погляду невіруючої. Я поділяла обов’язки на високі й низькі, ранжуючи їх за ієрархією. Я була рада виконувати будь-який обов’язок, що міг принести мені визнання та славу, але зневажала непримітні обов’язки. Будучи скутою цими поглядами, я виконувала свій обов’язок неохоче, і навіть думала взагалі від нього відмовитися. Я побачила, що, виконуючи свій обов’язок, я ні на крихту не зважала на Божі наміри. Очевидно, я робила це лише для того, щоб виділитися з-поміж інших і гнатися за репутацією та статусом. Це була Божа благодать, що дала мені можливість виконувати обов’язок, але я перебирала й обирала, керуючись власними вподобаннями. Мені справді бракувало хоч якогось розуму. Коли я це усвідомила, то відчула себе в такому боргу перед Богом і подумки вирішила заспокоїтися та спробувати якнайкраще виконувати свій обов’язок.

Після цього я свідомо їла й пила Божі слова, молилася Йому про свій стан і змогла заспокоїтися та приймати сестер. Але те, що сталося далі, знову вибило мене з колії. Одну з сестер, яку я приймала, обрали церковним лідером. Я їй дуже позаздрила й подумала: «Я бачу, що людей, які виконують роботу з текстами, цінують. Їх поважають, вони виділяються і навіть можуть стати церковними лідерами. А подивіться на мене: я приймаю сестер, який у мене шанс проявити себе? Щодня я носила фартух і постійно пахла олією й кухонним димом. Щоразу, коли я виходила за продуктами, я боялася, що мене впізнає хтось зі знайомих і запитає, чому така хороша лікарка з такими чудовими медичними навичками, як я, не працює. Тому, виходячи на вулицю, я опускала голову, трималася ближче до стіни й намагалася прослизнути непоміченою. І лише повернувшись додому, я нарешті могла з полегшенням зітхнути. У минулому на будь-якому заході я стояла попереду й часто виходила на сцену, щоб виступити. І куди б я не йшла, всі першими тягнулися потиснути мені руку. А тепер я не хотіла, щоб мене хтось бачив, і коли я купувала овочі, то почувалася так, ніби вештаюся крадькома». Що більше я про це думала, то більше страждала в душі. Я не могла не згадувати свою колишню славу у світському суспільстві, і мені особливо бракувало таких звань, як «експертка», «завідувачка» та «професорка». Я раз у раз ностальгувала за керівниками, які мене високо цінували, колегами, які мене хвалили, і пацієнтами, які оточували мене словами подяки, завдяки чому я відчувала, що живу гідним і поважним життям. Мені здавалося, що я впала з вершини світу на самісіньке дно, і я гадала, коли ж закінчиться мій нинішній обов’язок. Я не могла стримати смутку. Я бачила, що сестри із задоволенням їдять, але мені самій їсти не хотілося, і незабаром я добряче схудла. Аж раптом я отримала несподіваний дзвінок від головного лікаря із запрошенням повернутися на роботу. Це знову вибило мене з рівноваги, і я подумала: «Краще було б повернутися на роботу, жити таким життям, де люди на мене рівняються, і відновити свій престиж експерта. Але обов’язок із прийому – це досить важливо. Я маю бути вдома й дбати про безпеку сестер, а якщо я повернуся на роботу, то не зможу виконувати цей обов’язок». Я поспішила помолитися Богові: «О Боже! Я не можу відпустити статус і славу свого минулого. Будь ласка, спрямуй мене, щоб я пізнала себе й підкорилася».

У своєму шуканні я прочитала уривок із Божих слів: «Поміркуйте над таким: як вам слід ставитися до цінності людини, її соціального статусу та сімейного походження? Яким має бути ваше правильне ставлення? Перш за все, вам слід побачити в Божих словах, як Він ставиться до цього питання; тільки так ви зможете зрозуміти істину й не зробити нічого, що їй суперечить. Отже, як Бог ставиться до походження людини, її соціального статусу, отриманої нею освіти та багатства, яким вона володіє в суспільстві? Якщо ти дивишся на речі не на основі Божих слів і не можеш стати на бік Бога та приймати речі від Нього, твій погляд на речі, безумовно, буде далеким від Божого наміру. Якщо він не настільки далекий і відхилення незначне, то це не проблема; якщо ж твій погляд на речі повністю суперечить Божому наміру, то це розходиться з істиною. Що стосується Бога, то що Він дає людям і скільки – залежить від Нього, і статус, який люди мають у суспільстві, також призначається Богом і абсолютно не є витвором якоїсь людини. Якщо Бог спричиняє чиєсь страждання через біль та бідність, чи означає це, що в такої людини немає надії на спасіння? Якщо вона має низьку цінність і низьке соціальне становище, чи не спасе її Бог? Якщо вона має низький статус у суспільстві, то чи є низьким її статус в очах Бога? Не обов’язково. Від чого це залежить? Це залежить від шляху, яким іде ця людина, від її прагнень та від її ставлення до істини й до Бога. Якщо соціальний статус людини дуже низький, її сім’я дуже бідна, а рівень освіти невисокий, але вона щиро й по-справжньому вірить у Бога, любить істину й позитивні речі, то якою є її цінність в очах Бога – високої вона цінності чи низької, шляхетна чи ница? Така людина є цінною. Якщо поглянути з цього боку, то від чого залежить цінність людини – висока вона чи низька, шляхетна чи ница? Вона залежить від того, як тебе бачить Бог. Якщо Бог бачить у тобі людину, яка прагне до істини, то ти є цінною й достойною людиною – ти є цінною посудиною. Якщо Бог бачить, що ти не прагнеш до істини й нещиро присвячуєш себе Йому, то ти нічого не вартий і не маєш цінності – ти є ницою посудиною. Неважливо, який у тебе рівень освіти і наскільки високий твій статус у суспільстві, – якщо ти не прагнеш до істини й не розумієш її, твоя цінність ніколи не буде високою. Навіть якщо багато людей підтримує тебе, звеличує тебе й обожнює тебе, ти однаково є нікчемною, жалюгідною людиною. То чому Бог дивиться на людей саме так? Чому така “шляхетна” людина з таким високим статусом у суспільстві, яку так багато людей звеличує й якою так багато людей захоплюється, людина з таким високим престижем, в очах Бога є ницою? Чому те, як Бог бачить людей, повністю суперечить поглядам, які люди мають одне про одного? Чи Бог навмисно протиставляє Себе людям? Зовсім ні. Причина полягає в тому, що Бог є істина, Бог є праведність, тоді як людина розбещена й не має ні істини, ні праведності. Бог оцінює людину за Своїм власним стандартом, і Його стандарт оцінки – це істина» (Слово, т. 4. Розвінчання антихристів. Пункт сьомий. Вони нечестиві, підступні та лукаві (частина перша)). Божі слова просвітили моє серце. Першопричина моїх страждань полягала в тому, що я не спиралась на Божі слова та істину, дивлячись на речі. Натомість я використовувала погляд сатани, щоб ділити обов’язки на високі чи низькі й вибудовувати з них ієрархію, і використовувала соціальний статус, репутацію, освіту та професійні досягнення як мірило успіху. Під впливом цих поглядів, я вважала себе вищою за інших і шляхетною. Я відчувала, що я експертка зі статусом і гарною посадою, що я виділяюся з-поміж інших і що я краща за решту людей. Навіть увірувавши в Бога, я трималася цього погляду. Тому я вважала важливими обов’язки лідера та працівника, а також ті, що вимагали високої кваліфікації. Але обов’язок із прийому чи виконання загальних справ був для мене неважливим, і я вважала, що це низькостатусні посади, які не відповідають моєму становищу в суспільстві. Коли лідер захотів, щоб я приймала сестер, я не могла підкоритися. Виконуючи свій обов’язок, я сумувала за колишнім престижем, тому не могла ні добре їсти, ні спати. Я була в розпачі й сильно схудла. Це було нестерпно боляче. Але через розвінчання й суд Божих слів я побачила Його праведність. Його не турбує, високий у людини статус чи низький, яка в неї кваліфікація чи рівень освіти. Бога турбує, чи прагнуть люди істини і яким шляхом вони йдуть. Хай який високий їхній статус, хай які великі їхні академічні досягнення та репутація, якщо вони не люблять істину і відчувають до неї відразу, в Божих очах вони ниці. Бог цінує тих, хто прагне істини й здобуває її, навіть якщо вони взагалі не мають статусу. Я зрозуміла: хоч би скільки людей підтримували й хвалили мене, хоч би яким високим був мій статус, якщо я не можу коритися Богові й виконувати обов’язок створеної істоти, я абсолютно нічого не варта.

Пізніше я замислилася: чому, навіть чітко усвідомлюючи помилковість своїх поглядів, я все одно не могла втриматися від прагнення до більш престижних обов’язків, які б дозволили мені виділитися? У своєму шуканні я побачила уривок Божих слів, де сказано: «Сатана використовує славу й вигоду, щоб контролювати думки людей, змушуючи їх думати лише про ці дві речі й спонукаючи їх боротися за славу й вигоду, зносити труднощі заради слави й вигоди, терпіти приниження й нести тяжкі ноші заради слави й вигоди, жертвувати всім, що в них є, заради слави й вигоди, і виносити кожне судження або ухвалювати кожне рішення заради слави й вигоди. Так сатана накладає на людей невидимі кайдани, і, коли на них ці кайдани, у них немає ні здатності, ні мужності, щоб звільнитися. Несвідомо вони несуть ці кайдани, крок за кроком просуваючись уперед із великими труднощами. Заради цієї слави й вигоди людство відходить від Бога, зраджує Його та стає дедалі нечестивішим. Так серед слави й вигоди сатани знищується покоління за поколінням» (Слово, т. 2. Про пізнання Бога. Сам Бог, унікальний VI). Через розвінчання Божих слів я побачила, що сатана робив мене жертвою і зв’язував мене через славу й вигоду, міцно тримаючи у своїх лещатах. Змалечку я переймала те, що прищеплювали мені батьки, чого навчали в школі й що передавало світське суспільство, наприклад: «Людина дереться вгору; вода тече вниз», «Людина залишає своє ім’я всюди, де б не побувала, так само як гусак кричить усюди, де б не летів» і «Той, хто гарує розумом, керує іншими, а той, хто гарує руками, підкоряється іншим». Ці сатанинські філософії та облуди дуже рано вкоренилися в моєму серці. Через це я вважала славу, вигоду й статус правильними життєвими цілями і думала, що якщо я їх досягну, інші люди будуть високої думки про мене й підтримуватимуть мене. Тому, чи то в школі, чи то в суспільстві, чи в церкві, я цінувала звання та статус. Я наполегливо працювала над розвитком спеціалізованих навичок, сподіваючись здобути вищий статус і престиж у колективі. Мені здавалося, що лише таке життя може відобразити цінність мого існування. Коли ж я не могла здобути славу, вигоду та статус, то відчувала, що майбутнє виглядає похмурим і жалюгідним, і ставала байдужою до виконання свого обов’язку. Статус, слава й вигода були немов кайдани, що постійно контролювали мене, тож я не могла не цуратися Бога й не зраджувати Його. Я також усвідомила: хоча прийом сестер і здавався чимось пересічним, саме це середовище допомогло мені розпізнати, що за моїм прагненням стоїть облудна точка зору, а також дало змогу прагнути істини під час виконання обов’язку та скинути кайдани слави й вигоди. Зрозумівши кропіткі Божі наміри, я подякувала Йому від щирого серця й сповнилася каяття. Я помолилася Йому: «О Боже, дякую Тобі за те, що Ти організував це середовище, аби викрити мою хибну точку зору, що стоїть за моїм прагненням. Я хочу покаятися й перестати гнатися за статусом і репутацією. Я хочу коритися й добре виконувати свій обов’язок». Тоді я ввічливо відхилила пропозицію лікарні й залишилася вдома, щоб і далі виконувати свій обов’язок.

Після цього я прочитала ще два уривки з Божих слів: «Яка людина потрібна Богові? Чи потрібна Йому велична людина, знаменитість, шляхетна особа чи людина, яка змінює світ? (Ні.) Тоді яка людина потрібна Йому? (Хтось, хто твердо стоїть на землі й виконує роль створеної істоти.) Так, а ще? (Богу потрібна чесна людина, яка боїться Його, втікає від злого та підкоряється Йому.) (Той, хто в усьому стоїть на боці Бога, хто прагне любити Бога.) Ці відповіді також є правильними. Це будь-хто, хто думками та серцем єдиний із Богом» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Розбещені характери можна усунути лише прийняттям істини). «Зрештою, те, чи можуть люди досягти спасіння, залежить не від того, який обов’язок вони виконують, а від того, чи вони можуть зрозуміти й здобути істину, і від того, чи зможуть вони, нарешті, повністю підкоритися Богу, віддати себе на милість Його влаштувань, не замислюватися про своє майбутнє й долю, і стати гідним творінням. Бог праведний і святий, і це стандарт, який Він використовує для оцінювання всього людства. Цей стандарт незмінний, і ти мусиш пам’ятати про це. Закарбуй цей стандарт у своєму розумі й не думай про те, щоб знайти якийсь інший шлях пошуку чогось нереального. Вимоги й стандарти, які Бог висуває до всіх, хто хоче досягти спасіння, навіки незмінні. Вони залишаються непорушними незалежно від того, ким ти є» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Частина третя). Я зрозуміла, що Богу не потрібні шляхетні люди. Він хоче людей, які можуть виконувати обов’язок створеної істоти, твердо стоячи ногами на землі. Хоча я й мала певну ідентичність і статус у світському суспільстві, моє розуміння істини було надто поверховим. Щоб бути лідером і працівником або виконувати роботу з текстами, потрібно розуміти істину, і цього неможливо робити, маючи лише статус, знання й освіту. Я маю бути розсудливою й виконувати будь-який обов’язок, на який я здатна. Оскільки мій дім підходив для виконання обов’язку з прийому, я мала приймати сестер у приземленій манері й докладати всіх зусиль, щоб прагнути істини. Саме такий розум я повинна була б мати. Хоч би який обов’язок ми виконували, хоча звання та завдання можуть відрізнятися, ідентичність і сутність створеної істоти залишаються незмінними. Раніше я була занадто високої думки про себе й вважала себе такою шляхетною. Я завжди бачила себе експерткою й відомою лікаркою, ніби я була кращою за всіх інших. Я вважала, що обов’язок із прийому братів і сестер – це низький статус, і прагнула більш престижного та видатного обов’язку. Мені здавалося, що трава завжди зеленіша по той бік паркану, і я не могла залишатися приземленою та добре виконувати свій обов’язок. У своєму серці я навіть противилася Богу. Я була зарозумілою до такої міри, що втратила будь-який розум. Я згадала Йова, який був найвеличнішим з усіх людей Сходу. Він мав високий статус і велику славу, але не оцінював себе крізь призму статусу й не дбав про престиж, який він давав. Незалежно від того, мав він статус чи ні, Йов умів боятися й шанувати Бога як великого. Йов був раціональним. Хоча я не можу зрівнятися з Йовом, я хочу наслідувати його приклад і прагнути бути створеною істотою, яка відповідає стандарту. Щойно я перестала гнатися за славою, вигодою та статусом, моє ставлення також змінилося. Я побачила, що кожен обов’язок є важливим і навіть незамінним. Якщо ніхто не виконуватиме обов’язок із прийому, брати й сестри не зможуть мати належного середовища, де б вони почувалися спокійно та могли виконувати свій обов’язок. Після цього я почала свідомо докладати зусиль, щоб повставати проти самої себе, і присвятила свої старання тому, щоб готувати смачну їжу й захищати безпеку сестер, аби вони могли спокійно виконувати свій обов’язок. Поступово я перестала відчувати будь-яку статусну прірву між нами й часто потихеньку співала про себе гімни, поки готувала. Зробивши свою роботу, я молитовно читала Божі слова, заспокоювала серце й роздумувала над тим, що я здобула завдяки своєму досвіду, а потім писала свої статті про досвід. Щодня я живу досить насиченим життям. Я відчуваю, що це умиротворений спосіб життя, і моє серце нарешті вільне.