Чан Цзін (Південна Корея)

Я працювала над графічним дизайном, і керівниця групи дала мені завдання створити новий вид зображення. Я тоді була не дуже досвідченою та не знала ані принципів, ані основ цього завдання. Я доклала до нього чимало зусиль, однак результат вийшов не таким уже й чудовим. Я кілька разів редагувала його, але краще не ставало. Я вирішила, що створювати дизайн у цьому новому стилі справді важко. Коли керівниця наказала мені зробити ще одне подібне зображення, я почала опиратися. Я намагалася вигадати способи скинути це на когось іншого й навіть навмисно сказала в присутності керівниці, що не дуже знаюся на такому виді дизайну. Вона зрозуміла хід моїх думок та припинила давати мені такі завдання. Пізніше керівниця церкви попросила мене в останню мить відредагувати зображення й доручила керівниці групи дати мені докладні інструкції. Це було доволі терміново, і я мала якомога швидше відредагувати його, відштовхуючись від оригінальної композиції, а потім відшліфувати деталі. Завдання здалося мені простим. Оскільки основна форма вже була, декількох дрібних правок мало б вистачити. Однак керівниця групи залишилася незадоволеною моїм редагуванням та запропонувала кілька варіантів, як його виправити. Мені це здалося морокою, і я не хотіла цього робити. Я вважала, що зображення загалом нормальне – раз його можна використати, цього достатньо. Невже для виправлення дійсно треба було так морочитися з деталями? Це було б даремним витрачанням часу й зусиль. Отже, я вирішила поділитися своїми думками. На мій подив, керівниця групи надіслала мені ось таке повідомлення: «Ти не вкладаєш душу у свій обов’язок та нічого не прагнеш досягти. Ти завжди шукаєш привід уберегтися від проблем та працюєш недбало. Як можна добре виконувати обов’язок із таким ставленням?» Побачивши таку критику, я замішалася та образилась. Невже я дійсно була настільки поганою? За кілька днів керівниця церкви розправилася зі мною через те, що я жадала плотських задоволень та ухилялася від будь-яких складних завдань. Вона сказала, що я хотіла уникнути мороки зі складним дизайном і не доклала до нього достатньо зусиль, що я завжди безладно виконувала свій обов’язок, і на мене не можна покластися. Її слова влучили просто в яблучко. Навіть сестра, яка добре мене знала, різко сказала: «Якщо ти як дизайнерка не замислюєшся над тим, як створити хорошу графіку, хіба це належне виконання обов’язку?» Її слова вразили, наче на мене вилили відро холодної води. Мені здалося, що мій час на цій посаді, мабуть, добіг кінця – усі знали, що я за людина, тож ніхто мені тепер не довірятиме.

Того вечора я пригадала всі недавні події та оцінки моїх дій іншими людьми. Я дуже засмутилася й зненавиділа себе за те, що всіх підвела. Чому я так виконувала свій обов’язок? Я все плакала й плакала. Страждаючи, я прочитала ось це в Божих словах: «Під час виконання обов’язку люди завжди обирають легку роботу, роботу, яка не втомлює і не вимагає перебування на вулиці за будь-якої погоди. Це вибір легких завдань і ухилення від важких, і це є проявом жадання плотського комфорту. Що ще? (Постійні скарги, коли їхній обов’язок трохи важкий, трохи втомливий, коли він вимагає плати ціни.) (Заклопотаність їжею та одягом, а також плотськими насолодами.) Усе це прояви жадання плотського комфорту. Коли така людина бачить, що завдання занадто трудомістке або ризиковане, вона перекладає його на когось іншого; сама вона виконує лише неквапливу роботу й виправдовується, кажучи, що має поганий рівень, що їй бракує працездатності й вона не може взяти на себе це завдання, – хоча насправді це тому, що вона жадає плотського комфорту. … Також, коли вони виконують обов’язок, то завжди скаржаться на труднощі й не хочуть докладати жодних зусиль, і щойно в них з’являється трохи вільного часу, вони відпочивають, безцільно базікають або беруть участь у дозвіллі й розвагах. І коли робота набирає обертів і це порушує ритм і рутину їхнього життя, вони незадоволені й розчаровані цим. Вони бурчать, і скаржаться, і стають недбалими у виконанні своїх обов’язків. Це жадання плотського комфорту, чи не так? … Чи підходять люди, які упиваються плотськими втіхами, для виконання обов’язку? Щойно хтось піднімає тему виконання свого обов’язку або говорить про плату ціни та страждання від труднощів, вони продовжують хитати головами. У них занадто багато труднощів, вони сповнені скарг і негативу. Такі люди ні на що не здатні, вони не придатні для виконання своїх обов’язків, і їх слід відсіяти» (Слово, т. 5. Зобов’язання лідерів і працівників. Зобов’язання лідерів і працівників (2)). З Божих слів я побачила, що обрання простих, легких завдань при виконанні обов’язку та постійне скидання складної та важкої роботи на інших ніяк не стосується ані інтелекту, ані духовного рівня. Це жага комфорту та небажання йти на жертви. Якщо згадати, то коли керівниця групи призначила мене працювати над новим видом дизайну, я вирішила, що це складно, тому що я тільки вчилася. Мені довелося страждати, йти на жертви, ретельно все продумувати та постійно переробляти, щоб добре виконати роботу. Я не хотіла морочитись, тому ухилялася та знаходила приводи передати це комусь іншому. Мені хотілося лише простої та легкої роботи. Коли керівниця церкви попросила мене відредагувати зображення, керівниця групи дала мені докладні інструкції з надією, що я впораюся краще. І хоча я погодилася це зробити, я вирішила, що це морока, тож не дуже докладала зусиль до цього завдання, намагаючись полегшити собі життя. У результаті зображення вийшло погане, і його довелося кілька разів переробляти. Хай би що це було, я неохоче бралася за роботу, яка вимагала багато розумових чи фізичних зусиль. Мені хотілося робити все якомога простіше й легше, я надто переймалася плоттю. У Божих словах я прочитала: «Такі люди ні на що не здатні, вони не придатні для виконання своїх обов’язків, і їх слід відсіяти». Це трохи налякало мене. Я завжди зважала на плоть та жадала комфорту, виконуючи свій обов’язок, і зовсім не хотіла страждати та йти на жертви. Я думала лише про те, щоб не докладати фізичних зусиль та не навантажувати ані серце, ані розум. Виконуючи свій обов’язок, я була нещирою та не виявляла відданості Богу, я вважала, що якщо я виконуватиму завдання, нехай навіть безладно, цього достатньо. Я відігравала зовсім не позитивну роль. Ба більше, я заважала прогресу в роботі. Якби я й надалі так чинила, не міняючись, Бог рано чи пізно вигнав би мене.

Згодом я прочитала ще трохи Божих слів: «На перший погляд здається, що в деяких людей немає жодних серйозних проблем протягом усього часу виконання ними свого обов’язку. Вони не роблять нічого явно злого; вони не викликають розколів або безчинств та не йдуть шляхом антихристів. Виконуючи свій обов’язок, вони не допускають жодних серйозних помилок або принципових проблем, але, самі того не усвідомлюючи, через кілька коротких років виявляються викритими як ті, хто взагалі не приймає істину, хто належить до невіруючих. Чому так трапляється? Інші не можуть побачити в них проблему, але Бог ретельно досліджує найглибші куточки сердець цих людей, і Він бачить проблему. Вони завжди недбалі й нерозкаяні у виконанні свого обов’язку. З плином часу їх викривають, як і слід було чекати. Що означає залишатися нерозкаяним? Це означає, що, хоча вони цілком виконують свій обов’язок, вони завжди мають неправильне ставлення до нього, ставлення недбалості та поверховості, несерйозне ставлення, і вони ніколи не були сумлінними, а тим більше відданими. Вони можуть докладати трохи зусиль, але при цьому просто виконують механічні дії. Вони не викладаються на повну силу, а їхнім переступам немає кінця. З точки зору Бога, вони ніколи не каялися; вони завжди були поверховими, і в них ніколи не відбувалося жодних змін, тобто вони не полишають зло, яке чинять їхні руки, і не каються перед Ним. Бог не бачить у них ні жодного каяття, ні жодної зміни в їхньому ставленні. Вони заповзятливі в такому своєму ставленні та методі виконання свого обов’язку та Божого доручення. У жодному аспекті цього впертого, непримиренного характеру немає змін, і, крім того, вони ніколи не почували себе в боргу перед Богом, ніколи не відчували, що їхні недбалість і поверховість – це переступ, злий учинок. У їхніх серцях немає ні почуття обов’язку, ні провини, ні самодокору, і тим більше самозвинувачення. І через довгий час Бог бачить, що така людина не піддається виправленню. Що б Бог не говорив і скільки б проповідей вони не почули або скільки б правди вони не розуміли, усе це не торкається їхнього серця, і їхнє ставлення не демонструє часткової чи повної зміни. Бог бачить це й каже: “Для цієї людини немає надії. Ніщо з того, що Я кажу, не торкається її серця, і ніщо з того, що Я кажу, не змінює її. Немає жодного засобу, який міг би змінити її. Ця людина непридатна для виконання своїх обов’язків, як непридатна вона й для того, щоб прислужувати в Моєму домі”. Чому Бог так говорить? Тому що коли вона виконує свій обов’язок і роботу, вона незмінно залишається недбалою й поверховою. Хай як сильно її обтинають і з нею розбираються, і хай як багато поблажливості й терплячості їй дарують, це не дає результату й не може змусити її по-справжньому покаятися чи змінитися. Це не може змусити її добре виконувати свій обов’язок, це не може дозволити їй стати на шлях пошуку істини. Тож ця людина не піддається виправленню. Коли Бог визначає, що людина не піддається виправленню, чи Він і надалі міцно її триматиме? Ні, не триматиме. Бог її відпустить» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Частина третя). «За яким стандартом дії та поведінка людини оцінюються як добрі чи злі? За тим, чи має вона у своїх думках, виявах і діях свідчення про те, що вона практикує істину й живе істиною-реальністю. Якщо ти не маєш цієї реальності або не живеш нею, то, без сумніву, ти лиходій. Як Бог розглядає лиходіїв? Для Бога твої думки й зовнішні дії не свідчать про Нього, вони не принижують і не перемагають сатану; натомість вони накликають ганьбу на Бога й вкриті знаками безчестя для Нього. Ти не даєш свідчення про Бога, не присвячуєш себе Богові й не виконуєш свої зобов’язання й повинності заради Бога; натомість ти дієш заради самого себе. Що значить “заради самого себе”? Якщо бути точним, це означає заради сатани. Тому, врешті-решт, Бог скаже: “Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!”. В очах Бога твої дії не розглядатимуться як добрі вчинки, вони вважатимуться лихими вчинками. Вони не тільки не зможуть здобути Боже схвалення – вони будуть засуджені. Чого сподівається здобути людина від такої віри в Бога? Чи не зійшла б така віра врешті-решт нанівець?» (Слово, т. 3. Промови Христа останніх днів. Свободу та визволення можна здобути, лише відкинувши свої розбещені характери). Я вважала, що хоч і скидала на інших важчі та складніші проєкти, та ніколи не байдикувала, а іноді працювала над якимсь дизайном допізна. Мені здавалося, що такого виконання свого обов’язку цілком достатньо. Але з Божих слів я зрозуміла, що Він дивиться не на обсяг виконаної нами роботи чи витрачених зусиль, а на наш підхід до свого обов’язку, на те, чи враховуємо ми Божу волю, чи маємо свідчення практики істини. Саме так Він вирішує, чи отримає людина Його схвалення за виконання обов’язку. Зовні я ніби й постійно виконувала свій обов’язок, але ставилася до нього недбало та несерйозно, дбаючи лише про плоть та потураючи собі. Я робила тільки щось легке та цуралася всього складного, не маючи ані краплини відданості чи покірності. Недостатньо так відбувати службу, це спроба обманути Бога. Я згадала, як керівниця групи давала мені важливі завдання, коли я тільки починала, але оскільки я весь час безладно виконувала свій обов’язок і тяжіла до легкої роботи, враховуючи лише свої бажання, а не роботу церкви, вона припинила давати мені важливі проєкти. Я стала людиною, на яку не могли покластися ані Бог, ані інші люди, я просто відбувала службу, виконуючи прості завдання. Таким ставленням до свого обов’язку я не лише не робила добрих вчинків, а й накопичувала переступи. Якщо я не відкину це зло й не покаюся перед Богом, і мої переступи множитимуться, Він зневажатиме мене й відкине, і тоді Він повністю викриє та вижене мене. Тут мене осяяло, наскільки небезпечним було моє ставлення до обов’язку, і я трохи злякалася. Я також усвідомила, що цього разу обтинанням та розправою Бог слав мені нагадування й попереджав мене. Я була надто нечутливою та важкою на підйом. Якби інші не почали тицяти мене в це носом, я б не помітила, що моє ставлення до обов’язку огидне Богові. Я знала, що мушу негайно змінити цей неправильний стан, покаятися перед Богом та усунути свої непримиренність і непокору.

Я прочитала ще трохи Божих слів про свій стан потурання плоті та прагнення легкого шляху, включно з цим уривком: «Яку б роботу деякі люди не виконували, який би обов’язок не несли, вони в ньому некомпетентні, вони не можуть узяти його на себе й не здатні виконати жодного із зобов’язань чи обов’язків, які має виконувати людина. Хіба вони не мотлох? Чи гідні вони ще називатися людьми? За винятком дурнів, розумово неповноцінних і тих, хто страждає від фізичних вад, чи є хтось живий, хто не має виконувати свої обов’язки та зобов’язання? Але цей тип людей завжди виверткий і байдикує і не бажає виконувати своїх зобов’язань; мається на увазі, що вони не бажають бути належними людьми. Бог дав їм можливість бути людиною, і Він дав їм рівень і дари, проте вони не можуть використовувати їх у виконанні свого обов’язку. Вони нічого не роблять, але хочуть насолоджуватися на кожному кроці. Чи гідна така особа називатися людиною? Яку б роботу їм не давали – чи то важливу, чи звичайну, складну чи просту – вони завжди недбалі, виверткі й байдикують. Коли виникають проблеми, вони намагаються перекласти відповідальність за них на інших людей, не беручи на себе жодної відповідальності, і хочуть продовжувати жити своїм паразитичним життям. Хіба вони не нікчемний мотлох?» (Слово, т. 5. Зобов’язання лідерів і працівників. Зобов’язання лідерів і працівників (8)). «Які люди нікчемні? Безтолкові люди, люди, які марнують свої дні. Люди цього сорту безвідповідальні в усьому, що роблять, і не ставляться до цього серйозно; вони все псують. Вони не слухають твоїх слів, як би ти не бесідував про істину. Вони думають: “Я буду так абияк жити, якщо захочу. Кажи, що хочеш! У будь-якому разі, зараз я виконую свій обов’язок і маю що їсти, цього достатньо. Принаймні мені не треба бути жебраком. Якщо одного дня мені не буде чого їсти, я подумаю про це тоді. Небеса завжди дадуть людині вихід. Ти кажеш, що в мене немає совісті чи розуму і що я безтолковий – ну то й що? Я не порушив закону. Щонайбільше, мені просто трохи бракує моральних якостей, але для мене це не втрата. Поки в мене є що їсти, усе гаразд”. Що ви думаєте про такий погляд? Я кажу тобі, що такі безтолкові люди, які марнують свої дні, усі приречені на відсіяння, і вони ніяк не можуть досягти спасіння. Усі ті, хто вірив у Бога кілька років, але так і не прийняв жодної істини й не має досвідних свідчень, будуть відсіяні. Ніхто не виживе. Мотлох і нездари – усі вони дармоїди, і вони приречені на відсіяння. Якщо лідери й працівники – просто дармоїди, то тим паче їх треба відстороняти й відсіювати. Такі безтолкові люди ще хочуть бути лідерами й працівниками; вони негідні! Вони не виконують жодної справжньої роботи, але хочуть бути лідерами. Вони справді не мають сорому!» (Слово, т. 5. Зобов’язання лідерів і працівників. Зобов’язання лідерів і працівників (8)). Суворе Боже одкровення змусило мене усвідомити, що постійна недбалість у виконанні обов’язку та неприйняття відповідальності перетворюють тебе на нікчему. Якщо ти не вкладаєш душу в те, що робиш, завжди байдикуєш, не виконуєш свої обов’язки як слід і не здобуваєш нові навички, то ти – непотріб. Я проаналізувала себе та побачила, що виконувала свій обов’язок саме так. Хай би яку роботу мені давали, я не хотіла надто нею перейматися, страждати чи прагнути чогось досягти. Мене цілком задовольняло виглядати зайнятою та робити бодай щось. Виконуючи свій обов’язок у такий спосіб, хіба я не байдикувала? Мені також спало на думку, що я з дитинства заздрила людям із багатих сімей, які не мали ані найменшого клопоту, могли подорожувати та вели комфортне, легке життя. Мені страшенно хотілося й собі мати таке життя. Я вважала, що оскільки ми, люди, живемо лише кілька десятиліть, нам треба насолодитися життям, інакше воно буде марним, хіба ні? Я виросла й побачила, що всі інші тяжко працюють, щоб заробити, тому відкрила власний бізнес. Однак я й досі не бажала витрачати надто багато зусиль, тому постійно дивилася серіали й читала романи. Я не надто переживала за свій бізнес, чи заробляю я гроші, чи ні. До кінця року я не тільки нічого не заробила, а й втратила гроші. Але й це не надто мене засмутило, я втішалася, гадаючи, що трохи збитків – це не страшно, поки в мене є що їсти. Я дивилася на життя з позиції «Пий сьогоднішнє вино сьогодні, а про завтрашній день турбуйся завтра» та «Живи одним днем і його втіхами, бо життя коротке». Оскільки я перебувала під впливом цих сатанинських ідей, то ніколи не виконувала свої обов’язки як слід та не прагнула успіху; у мене не було жодних життєвих цілей. Я так і жила цими ідеями, навіть ставши вірянкою. Я вважала, що жити, особливо не переймаючись виконанням обов’язку, не напружуючись, не навантажуючи мозок та не нервуючи – це прекрасно. Але насправді я не могла винести жодної роботи. Я ні на що не годилася й була повною нікчемою. Що більше я аналізувала свою поведінку, то більше дивувалася. Хіба я – не той паразит, якого викриває Бог? Щоб спасти людство, Бог не тільки виявив Свої слова й надав нам істину та життя, Він ще й подарував нам усе, що потрібно для життя, і дозволив нам насолоджуватися достатком. Він наглядає за нами та захищає нас, утримуючи нас від пасток сатани. Але я була бездушною. Я не знала, що своїм обов’язком маю відплатити за Божу любов, та натомість перетворилася на лінивого паразита. Це сатанинське мислення отруїло мене й просочилося всередину. Я знала лише задоволення та потурання плоті. Я б ніколи серйозно не замислилася над своїми обов’язками й тим, як їх виконувати добре, щоб задовольнити Бога. Дійшовши до цього у своєму самоаналізі, я відчула нудоту, огиду та презирство до самої себе. Я відчула, що сатана справді надто глибоко розбестив мене. Я втратила сумління й розважливість і стала дуже нечутливою. Я також побачила, як сатана використовує ці думки, щоб паралізувати людей та спотворити нас ще більше. Зрештою ми стаємо непотребом, як живі бездушні мерці. Я дуже засмутилася, що не виконувала свій обов’язок як слід і не зробила нічого, щоби втішити Бога. Я почувалася у великому боргу перед Богом і молилася: «Боже, сатана так глибоко розбестив мене. Без Твого одкровення я б ніколи не побачила, наскільки серйозна моя проблема. Я була безвідповідальною та поводилася не по-людськи, виконуючи свій обов’язок, я так насолоджувалася Твоєю благодаттю, але ніколи не віддячувала за Твою любов. Я була паразитом. Я бачу, що плоть – моя найбільша перешкода у практикуванні істини. Я хочу зректися плоті та покаятися перед Тобою, щоб змогти свідомо шукати істину та виконувати свій обов’язок згідно з Твоїми вимогами».

Згодом я прочитала ще трохи Божих слів. Всемогутній Бог говорить: «Оскільки ти людина, тобі варто замислитися над тим, якими є зобов’язання людини. Зобов’язання, які найбільше цінують невіруючі, такі як синівська шанобливість, забезпечення батьків і здобуття слави для своєї родини, можна й не згадувати. Усе це порожнє й позбавлене реального сенсу. Яке найменше зобов’язання, яку має виконувати людина? Найреалістичніше – це те, як ти зараз добре виконуєш свій обов’язок. Задовольнятися лише тим, щоб робити для годиться, – це не виконання свого зобов’язання, і просто промовляти слова й доктрини – це не виконання свого зобов’язання. Лише практикування істини й виконання справ згідно з принципом – ось це виконання свого зобов’язання. Лише коли твоє практикування істини буде ефективним і корисним для людей, ти по-справжньому виконаєш своє зобов’язання. Хоч би який обов’язок ти виконував, лише коли ти наполегливо діятимеш згідно з істинами-принципами в усьому, ти по-справжньому виконаєш своє зобов’язання. Робити для годиться згідно з людськими способами виконання того чи іншого – це недбале ставлення; лише дотримання істин-принципів – це належне виконання свого обов’язку й свого зобов’язання. І коли ти виконуєш своє зобов’язання, хіба це не прояв відданості? Це прояв відданого виконання свого обов’язку. Лише коли ти маєш це почуття відповідальності, цю рішучість і бажання, і цей прояв відданості щодо свого обов’язку, Бог дивитиметься на тебе прихильно й схвалюватиме тебе. Якщо в тебе немає навіть цього почуття відповідальності, Бог ставитиметься до тебе як до нероби, дурня, і зневажатиме тебе. … Коли Бог доручає комусь частину церковної роботи, чого Бог очікує від цієї людини? По-перше, Бог сподівається, що вона буде старанною й відповідальною, що вона ставитиметься до цієї роботи як до великої справи, відповідно її виконуватиме й робитиме її добре. По-друге, Бог сподівається, що вона буде людиною, гідною довіри, що хоч би скільки часу минуло й хоч би як змінилося середовище, її почуття відповідальності не похитнеться, а її гідність витримає випробування. Якщо вона є надійною людиною, Бог буде спокійний і більше не наглядатиме за цією справою й не відстежуватиме її. Це тому, що в Своєму серці Він довіряє їй, і вона, безперечно, виконає доручене їй завдання без жодних проблем. Коли Бог довіряє комусь завдання, хіба не на це Він сподівається? (Так.) Тоді, коли ти зрозумієш Божий намір, ти маєш у своєму серці знати, як діяти, щоб відповідати Божим вимогам, знайти прихильність в очах Бога й заслужити Божу довіру. Якщо ти можеш чітко бачити власні прояви й поведінку, а також ставлення, з яким ти підходиш до свого обов’язку, якщо ти маєш самоусвідомлення і знаєш, хто ти такий, хіба не безпідставно тоді вимагати від Бога, щоб Він дивився на тебе прихильно, виявляв тобі благодать чи ставився до тебе по-особливому? (Так.) Навіть ти сам невисокої думки про себе, навіть ти сам зневажаєш себе, і все ж ти вимагаєш, щоб Бог дивився на тебе прихильно – це не має сенсу. Отже, якщо ти хочеш, щоб Бог дивився на тебе прихильно, тобі слід принаймні зробити себе надійним в очах інших людей. Якщо ти хочеш, щоб інші довіряли тобі, дивилися на тебе прихильно, були про тебе високої думки, то щонайменше ти мусиш мати достоїнство, мати почуття відповідальності, бути вірним своєму слову й бути надійним. Ба більше, ти мусиш стати старанним, відповідальним і відданим перед Богом – тоді ти, по суті, виконаєш Божі вимоги до тебе. Тоді з’явиться надія, що ти здобудеш Боже схвалення, чи не так?» (Слово, т. 5. Зобов’язання лідерів і працівників. Зобов’язання лідерів і працівників (8)). З Божих слів я дізналася, що кожна людина має власну відповідальність та обов’язки й має жити гідним та значущим життям, головне те – чи здатні ми нести відповідальність та серйозно й уважно ставитися до свого обов’язку. Не треба, щоб інші постійно спонукали нас, ми повинні самі відчувати відповідальність. Хай би що сталося згодом, важливо, чи вкладає людина душу в те, що робить. Лише люди з таким ставленням мають характер і гідність, вони надійні, і Бог пам’ятатиме їхні вчинки. Розуміння Божої волі стало для мене просвітленням та вказало мені шлях практики. Виконуючи свій обов’язок згодом, я постійно нагадувала собі бути уважнішою, шукати принципи істини та намагатися працювати якомога краще.

Якось ми з однією сестрою обговорювали дизайн зображення, і вона сказала, що ми маємо орієнтуватися на західні стилі та зробити зображення вражаючим. Почувши слово «вражаючий», я вирішила, що це буде складно, і хоча я знала, що західні стилі виглядають гарно, створити всі ці декоративні ефекти буде непросто. Інші сестри вже робили такий дизайн раніше, а мені трохи бракувало навичок у цьому. Мені буде доволі складно зробити хорошу роботу, і це потребуватиме чимало часу та зусиль. Я засумнівалася й хотіла відмовитись, щоб це зробила інша сестра, але тоді згадала уривок із Божого слова, який нещодавно прочитала: «Припустимо, церква доручає тобі роботу, і ти кажеш: “…Яку б роботу не доручила мені церква, я візьмуся за неї всім серцем і всіма силами. Якщо буде щось, чого я не розумію, або виникне проблема, я молитимуся Богові, шукатиму істину, розв’язуватиму проблеми згідно з істинами-принципами й добре виконуватиму роботу. Яким би не був мій обов’язок, я використаю все, що маю, щоб добре його виконати й задовольнити Бога. У всьому, чого я можу досягти, я докладу всіх зусиль, щоб узяти на себе відповідальність, яку я маю нести, і принаймні я не піду проти своєї совісті й розуму, не буду недбалим, не буду вивертким і не байдикуватиму і не упиватимуся плодами чужої праці. Ніщо з того, що я роблю, не буде нижчим за стандарт совісті”. Це мінімальний стандарт життя по-людськи, і той, хто виконує свій обов’язок у такий спосіб, може вважатися людиною із совістю та розумом. Ти мусиш принаймні мати чисту совість, виконуючи свій обов’язок, і ти мусиш принаймні бути гідним свого триразового харчування, а не бути дармоїдом. Це називається мати почуття відповідальності. Незалежно від того, високий чи низький твій рівень, і незалежно від того, розумієш ти істину чи ні, у кожнім разі ти мусиш мати таке ставлення: “Оскільки цю роботу доручили мені, я мушу ставитися до неї серйозно, я мушу перейматися нею, і я мушу докласти всіх зусиль і всю душу, щоб виконати її добре. Щодо того, чи зможу я виконати її ідеально, я не можу взяти на себе сміливість дати гарантії, але моє ставлення полягає в тому, що я зроблю все можливе, щоб виконати її добре, і я точно не буду недбалим. Якщо в роботі виникне проблема, мені слід узяти на себе відповідальність, й подбати про те, щоб засвоїти урок, і добре виконувати свій обов’язок”. Це правильне ставлення» (Слово, т. 5. Зобов’язання лідерів і працівників. Зобов’язання лідерів і працівників (8)). Я подумала про те, як безвідповідально виконувала свій обов’язок раніше. Я весь час працювала безладно та робила чимало такого, що викликало в Бога огиду. Цього разу мені не можна потурати плоті та жадати комфорту, я мала врахувати Божу волю та прийняти відповідальність за свій обов’язок. Я мовчки вирішила, що незалежно від того, скільки я зможу досягти, перш за все я маю підкоритися та старанно працювати. Найважливішим було докласти всіх можливих зусиль. З цими думками я відчула, що тепер маю напрямок. Я обміркувала принципи нашої роботи, зібрала деякі зразки, потім створила декілька варіантів і надіслала їх іншим сестрам для пропозицій. Після кількох редагувань завдання нарешті було завершено. Зробивши роботу в такий спосіб, я відчула мир на душі, мені здалося, ніби я стала прагматичнішою, ніж раніше.

Після цього я зосередилася на самоаналізі та зреченні плоті під час виконання свого обов’язку. Я пересвідчилася, що треба ретельніше обмірковувати дрібні деталі у повсякденному житті та в завданнях, які мені доручала церква, і думати, як найкраще виконати свій обов’язок. Насправді мене це не так і втомлювало; натомість я почувалася задоволеною. Бути такою людиною справді чудово. Хоча іноді мені й досі хочеться вдовольнити плоть та побалувати себе, я краще усвідомлюю свою розбещеність, ніж раніше. Я знаю, що мушу негайно помолитися й попросити Бога допомогти мені зректися плоті, дисциплінувати мене, якщо я знову поводитимусь недбало, облудно та безвідповідально. З часом я змогла прийняти тягар свого обов’язку, з готовністю несла відповідальність та виконувала свій обов’язок. Це єдиний спосіб жити чесно, гідно та з миром у серці!