Лі Цін, Китай

Одного грудневого ранку 2012 року, десь після дев’ятої, я проповідувала Євангеліє з братами і сестрами, як раптом біля нас зупинилася поліційна машина. Поліціянт, навіть не показавши посвідчення, заламав мені руки й запхнув у машину. Туди ж посадили ще одну сестру та брата. Моє серце так калатало! Я не знала, що поліція зі мною зробить. Я подумала: «А що, як я не витримаю тортур, стану юдою і зраджу Бога?». Я квапливо помолилася Богу, просячи Його захистити моє серце, і присягнулася, що краще помру, ніж стану юдою й продам своїх братів і сестер. Після молитви я вже не так сильно нервувала.

Коли нас привезли до поліційного відділку, то розвели по різних кімнатах і допитували поодинці. Один із поліціянтів грубо запитав: «Хто ваш лідер? Де ти живеш?». Я відповіла: «Я не знаю, хто лідер. Я не порушувала законів, чому мене заарештували?». Вони зареготали й сказали: «Що ти тямиш у законі? Ви отримали дозвіл від центрального уряду проповідувати Євангеліє? Бюро у справах релігій дало вам добро? Ви вели незаконну місіонерську діяльність і порушували громадський порядок. Треба здати тебе в Бюро у справах релігій, хай вони з тобою розберуться!». Інший поліціянт додав: «Співпрацюватимеш з нами – ми тебе відпустимо». Я просто їх проігнорувала. Тоді поліціянт, який стояв біля дверей, підбіг і з усієї сили копнув мене в праву литку. Біль був таким сильним, що мені здалося, що він зламав мені кістку. Він ударив так сильно, що сам гепнувся на землю, а інші поліціянти почали сміятися. Він підвівся й зігнав на мені свою злість, давши ляпаса. Від сильного удару в мене аж іскри з очей посипалися, і так запаморочилося в голові, що я ледь не впала. Невдовзі права щока почала набрякати. Потім він знову сильно копнув мене в праву литку, і я відлетіла в куток кімнати. А тоді він агресивно замахнувся, щоб ударити мене в поперек. Я дуже злякалася. А що, як він ударить мене і травмує спину? Я розплакалася. Лише тоді кілька інших поліціянтів відтягнули його. Інший заговорив до мене м’якшим тоном: «Послухай, красуне, ми не хочемо так з тобою поводитись. Тобі треба тільки сказати свою адресу, і ми тебе відпустимо». Я подумала: «Мої батьки вірять у Бога й виконують обов’язки. Якщо я назву свою адресу, вони також будуть у це втягнуті. А якщо брати і сестри саме зібралися в моєму домі і їх усіх заарештують? Це буде страшним злом із мого боку». Тож я промовчала. Тоді один із поліцейських наказав усім вийти, бо хотів поговорити зі мною наодинці. Він спитав: «Хочеш вибратися звідси? Якщо так – просто скажи нам свою адресу. Або можеш стати нашою інформаторкою. Проникни для нас у верхівку церкви, і ми будемо співпрацювати. Тільки-но погодишся – ми тебе відпустимо». Коли він побачив, що я його ігнорую, він, схоже, вигадав дещо інше й сказав: «Ми зараз тут лише вдвох. Я розумію, ти, напевне, не зможеш вказати на інших членів церкви прямо їм в очі, тому я можу приховати, хто ти. Ми виїдемо на дорогу на моїй машині, ти сидітимеш всередині, і все, що від тебе треба – це просто вказати пальцем на когось із твоїх братів і сестер. Видаси когось замість себе – і ми тебе відпустимо. Ну, що скажеш?». Дивлячись на потворне обличчя цього поліціянта, я відчувала відразу. Я подумала: «Хоч ми тут і вдвох, але Божий Дух проникливо спостерігає за всім. Можна обдурити людей, але Бога не обдуриш ніколи. Якщо ти думаєш, що я стану інформаторкою, продам своїх братів і сестер і зраджу Бога, то навіть не мрій!». Я твердо відповіла: «Я нікого не знаю!». Тоді він пригрозив: «Когось вигороджуєш? Твої батьки теж вірять у Бога? Ті люди, яких заарештували разом із тобою, вже все про тебе розповіли. Ми знаємо про тебе все, що треба. Я даю тобі шанс чистосердечно зізнатися. Якщо нічого нам не розкажеш, у в’язниці тобі буде непереливки. Тебе змусять пити воду з гострим перцем, затискатимуть пальці бамбуковими палицями, забиватимуть голки під нігті, вставлятимуть у вуха бамбукові шампури й накажуть іншим в’язням знущатися з тебе. Це буде справжнє пекло на землі!». Від його розповіді в мене по спині пробіг мороз – я була просто нажахана. Я подумала: «Невже вони дійсно мене здали? Якщо поліція справді встромить мені у вуха бамбукові палички, я ж оглухну! Затискати пальці, заганяти голки під нігті… пальці ж такі чутливі, це, мабуть, неймовірно боляче! Якщо мене кинуть у в’язницю й катуватимуть, чи зможе така худенька дівчина, як я, усе це витримати? Чи я там і помру? Мені всього двадцять років, життя тільки починається. Я ще не хочу помирати! Може, просто сказати їм щось несуттєве, аби вони відчепилися?». У цей момент мені стало ніяково, і я чітко усвідомила в серці: «Арешт і переслідування – це випробування для мене. Якщо я скажу хоч трохи, вони обов’язково почнуть розпитувати далі. Якщо вони такі жорстокі до мене, молодої дівчини, то хтозна, якими звірями вони будуть із моїми братами і сестрами! Я не можу зрадити свою совість і думати лише про себе. Я не можу стати слугою сатани та зрадити Бога. Навіть якщо інші брати й сестри мене продали, я мушу бути непохитною. Навіть якщо доведеться сісти у в’язницю й терпіти тортури, я не можу зрадити Бога».

Після цього, як би вони мене не допитували, я завжди казала, що нічого не знаю. Один із офіцерів так розлютився, що гепнув по столу й закричав: «Схоже, доведеться діяти по-поганому!». Тоді інший офіцер застебнув на мені наручники, схопив за волосся й щосили смикнув назад. Потім ще троє чи четверо налетіли на мене й почали бити кулаками та ногами. Вони особливо цілили по литках, били в голову, у живіт і в поперек. Один із них так сильно вгатив мені в живіт, що я згорнулася калачиком у кутку кімнати й розплакалася. Офіцер запитав: «Ну що, тепер заговориш?». Я люто подивилася на нього. Інший офіцер підняв мене за комір, ударив головою об стіну та металеву шафу й почав душити за шию. Було так боляче, що я ледь могла дихати. Тільки коли їм здалося, що я вже не витримую, офіцер поруч сказав йому зупинитися. Я впала на підлогу, хапаючи ротом повітря. Я думала про те, що поліція не наважується зачіпати лиходіїв у нашому суспільстві, але коли справа стосується нас, віруючих, вони без вагань катують, б’ють і навіть убивають нас. Я кричала у своєму серці: «Чи є в цьому світі хоч якась справедливість? Як вони сміють називати себе “народною поліцією”?». Саме тоді мені згадався гімн Божих слів під назвою «Ті, хто в темряві, мають піднятися»:

1  Ця земля, що була брудною тисячоліттями, є нестерпно брудною, у ній рясніють страждання, всюди шаленіють привиди, хитруючи й обманюючи, висуваючи необґрунтовані звинувачення, нещадно застосовуючи порочні засоби, топчучи це місто-привид і залишаючи його всіяним мертвими тілами; сморід гниття вкриває землю й наповнює повітря, і ця земля суворо охороняється. Хто може побачити світ поза небом? Як могли б жителі такого міста-привида, як цей, коли-небудь побачити Бога? Чи вони коли-небудь могли насолоджуватися люб’язністю й красою Бога? Чи могли вони коли-небудь розуміти справи людського світу? Хто з них може зрозуміти пристрасні наміри Бога?

2  Нащо так ретельно перешкоджати Божій роботі? Навіщо використовувати різні виверти, щоб обдурювати Божий народ? Де справжня свобода та законні права й інтереси? Де справедливість? Де розрада? Де тепло? Навіщо використовувати брехливі задуми, щоб обдурити Божий народ? Навіщо використовувати силу, щоб придушити Боже пришестя? Навіщо цькувати Бога доти, доки Йому ніде буде й голови прихилити? Чому ви відкидаєте прихід Бога? Чому ви такі безсовісні? Чи ви готові терпіти несправедливість у такому темному суспільстві, як це?

…

«Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Робота та входження (8)»

Раніше я зовсім не розпізнавала КПК. У їхніх підручниках стверджувалося, що КПК підтримує свободу віросповідання, і я вірила їм без жодних сумнівів, навіть вихваляла їх. Лише після переслідувань із боку КПК я побачила їхнє справжнє обличчя. КПК заявляє про підтримку релігійної свободи, щоб обманути людей, а насправді вони шалено опираються Богу й переслідують християн. Всемогутній Бог прийшов, щоб висловити істину й спасти людство від розбещення й мук сатани, від його темного впливу, і спрямувати нас на істинний шлях у житті. У це важко повірити, але КПК переслідує нас і наказує офіцерам спеціально заарештовувати й катувати тих, хто вірує в Бога. КПК – це справжнє зло! Це демон, який ненавидить Бога й опирається Йому!

Потім мене пів години тримали в наручниках: праву руку завели за плече, а ліву підтягнули знизу, змусили присісти й наказали стати перед ними на коліна. Коли я не стала, двоє офіцерів схопили мене за руки, а третій коліном притиснув мою ногу, змушуючи опуститися. Я була закатована до знемоги й стояла на колінах обличчям до стіни. Я розуміла, що вони просто так мене не відпустять, поки не витягнуть інформацію про церкву. Я пробула там лише дві години, а вже була замучена та відчувала виснаження й біль у всьому тілі. Я думала, скільки ще тортур на мене чекає й чи зможу я їх витримати. Я почувалася маленькою овечкою, яка раптом натрапила на зграю вовків, що можуть роздерти її будь-якої миті. Мені було дуже важко й страшно. Я без упину молилася Богу в серці: «Дорогий Боже, я почуваюся дуже слабкою. Я не знаю, скільки ще зможу триматися. О Боже, ця ситуація допущена Тобою, але я не розумію, у чому Твій намір. Прошу, спрямуй мене». Саме тоді мені на думку спав рядок із Божих слів: «Лише коли ти матимеш віру, то зможеш побачити Бога. Коли ти матимеш віру, Бог тебе вдосконалить» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Ті, хто має бути вдосконалений, повинні пройти переплавку). Мені раптом усе стало зрозуміло. Бог сподівався, що я збережу віру в Нього, переживаючи переслідування й поневіряння. Я подумки заспівала гімн «Випробування вимагають віри»:

1  Коли люди зазнають випробувань, для людей нормально бути слабкими, бути негативними всередині, не розуміти Божих намірів чи не мати ясності щодо шляху практики. Але в будь-якому разі ти мусиш мати віру в Божу роботу й, подібно до Йова, не заперечувати Бога. Хоча Йов був слабким і прокляв день власного народження, він не заперечував, що все, чим володіють люди після свого народження, було даровано Єговою, і що Єгова також є Тим, Хто це забере. Яким би випробуванням його не піддали, він зберіг це переконання.

2  Якої б переплавки ви не зазнавали через Божі слова у вашому досвіді, загалом, те, чого Бог хоче, – це ваша віра й боголюбне серце. Те, що Він удосконалює, працюючи таким чином, – це віра, любов і рішучість людей. Бог виконує роботу вдосконалення над людьми, а вони не здатні бачити її, не здатні до неї торкнутися; за таких обставин необхідна віра. Коли чогось не видно неозброєним оком, необхідна віра. Коли ти не можеш відпустити власні уявлення, необхідна віра. Коли ти не маєш ясності щодо Божої роботи, від тебе вимагається мати віру, зайняти тверду позицію та бути непохитним у своєму свідченні. Коли Йов дійшов до цього, Бог явився йому та заговорив до нього. Тобто лише коли ти матимеш віру, то зможеш побачити Бога. Коли ти матимеш віру, Бог тебе вдосконалить.

«Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Ті, хто має бути вдосконалений, повинні пройти переплавку»

Коли я подумки доспівала гімн, моє обличчя було мокре від сліз. Я згадала про те, як Йов проходив своє випробування: він втратив дітей і все своє майно, усе його тіло вкрилося виразками й він зазнав неймовірних фізичних і душевних страждань. Зіткнувшись із цим випробуванням, Йов спочатку не розумів Божого наміру, йому було неймовірно боляче й важко, але він мав у серці страх Божий. Він не погнався за розбійниками й не скаржився. Спершу він постав перед Богом, молився і шукав Його. Зрештою він сказав: «Єгова дав, і Єгова забрав; хай благословенним буде ім’я Єгови» (Йов 1:21), і цим він дав гучне свідчення. Через це я зрозуміла Божий намір. Бог використовує ці ситуації, щоб удосконалити мою віру. Мені слід навчатися на прикладі Йова та мати віру в Бога, молитися Йому й покладатися на Нього, щоб бути непохитною у своєму свідченні.

Протримавши мене на колінах понад десять хвилин, поліцейські наказали мені підвестися. Високий офіцер схопив мене за волосся й так сильно смикнув голову вгору, що я торкалася землі лише кінчиками своїх пальців на ногах. Біль був такий, ніби з мене здерли скальп. Потім він почав чавити пальці моєї лівої ноги своїми черевиками й усією вагою наступив мені на підйом стопи. Було так боляче, що мені здалося, що він зараз зламає мені кістки, і я відштовхнула його. Він побачив, як я мучусь, і знову став мені на підйом стопи. Мої ноги почали тремтіти, і я мимоволі присіла, але він знову підняв мене, поклав мої руки на стіну й продовжував стояти на моїх стопах. Тоді я вперше подумала, що краще померти, ніж витримувати цей біль. Тільки коли в лівій нозі щось лунко хруснуло, він нарешті зупинився. Я думала, що кістки зламані, але насправді все обійшлося. Я знала, що це Бог дбає про мене й захищає мене. Я подякувала Богу від щирого серця. Потім зайшов поліцейський, якому на вигляд було трохи за двадцять, і звабливо запитав: «Скільки тобі років? У тебе є хлопець? Не хочеш говорити – не треба. Але що швидше заговориш, то швидше ми тебе відпустимо. А вночі я прийду до тебе». Потім він підійшов до мене впритул і сказав: «Як думаєш, чим би могли зайнятися хлопець і дівчина самі в порожній кімнаті?». Він наговорив мені ще багато дуже брудних і непристойних речей. Тоді зайшла жінка-поліцейська і з крижаною посмішкою сказала: «Якщо вона не говорить – просто зірвіть із неї весь одяг і поставте голою на людному перехресті з табличкою на шиї, нехай усі на неї дивляться. А потім викладіть її голі фотки в інтернет і подивимось, чи наважиться вона ще колись вийти на люди. Ця ганьба – на все життя!». Кажучи це, вона розстебнула мої наручники й почала знімати з мене пуховик. Я дуже злякалася. Я думала, що вона хоч трохи поспівчуває мені як жінка, але виявилося, що вона була такою ж злою, як і чоловіки-поліцейські. Інший офіцер почав гладити мене по талії й сказав: «А в тебе гарна фігурка». Інші поліцейські вибухнули хтивим сміхом. Звук їхнього реготу, здавалося, долинав із самого пекла. Я була настільки налякана, що ледь не плакала, думаючи: «Ці поліцейські здатні на все. Якщо вони справді роздягнуть мене догола, як я зможу жити з такою ганьбою? Краще померти, ніж жити в такому приниженні». Я побачила, що на вікні навпроти столу не було ґрат, і подумала про те, щоб вистрибнути. Коли вони помітили, що я збираюся стрибати, то замкнули вікно, тому я щосили вдарилася головою об стіну. Якийсь офіцер притиснув мене до стіни, щоб я не могла поворухнутися. Він люто закричав: «Здохнути захотіла? Ми тебе так просто не відпустимо! Я перетворю твоє життя на справжнє пекло!». Я хотіла померти, але вони б мені не дали. Я була в цілковитому розпачі. Саме тоді мені на думку спав гімн на Божі слова під назвою «Прагніть любити Бога, хоч би якими великими були ваші страждання»: «Протягом цих останніх днів ви мусите свідчити для Бога. Яким би великим не було ваше страждання, потрібно дійти до самого кінця, і навіть при останньому подиху потрібно бути вірним Богові та віддати себе на милість Божих улаштувань; тільки це є справжня любов до Бога, і тільки це є потужне та гучне свідчення» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Лише через досвід болісних випробувань ти можеш пізнати красу Бога). Я зрозуміла Божий намір. Бог хотів, щоб я жила й свідчила про Нього. Бажання померти через найменші страждання – це не поведінка людини, яка любить Бога. Це поведінка боягузливої, нікчемної людини. Я мусила жити далі! Якщо вони справді зірвуть із мене весь одяг і виставлять напоказ – це буде лише доказом їхнього переслідування християн. Подумавши про це, я більше не хотіла помирати. Тоді офіцер на прізвище Сє хтиво подивився на мене й сказав: «А ти нічогенька. Тобі ж тільки двадцять, так? І хлопця ще немає? Хотів би я перевірити, чи ти ще незаймана». Кажучи це, він підійшов ближче та притиснувся до мене, торкаючись мого обличчя й підборіддя. Я злякалася й відштовхнула його. Він похитнувся назад, ударився об край столу, а потім розлючено кинувся до мене й притиснув мої руки до стіни. Він почав цілувати мене по всьому обличчю й шиї. Мені було так гидко, що я закричала. Кілька офіцерів, які спостерігали за цим, голосно зареготали. Щоб захистити себе від наруги, я відбивалася ногами й не підпускала його близько. Інший офіцер дістав камеру й почав мене фотографувати. Він сказав: «Як ти смієш бити офіцера!». Він довів мене до люті. Вони всі гуртом накинулися на мене, а тепер намагалися звинуватити, що це я їх б’ю? Хіба це не перекручення фактів? Але я також подумала: «Якщо я дам здачі і вони це сфотографують, то можуть викласти фото в інтернет і використати його, щоб дискредитувати та підставити церкву. Хіба це не накличе ганьбу на Бога?». Я не хотіла давати їм жодних зачіпок проти церкви, тому мені довелося ковтати сльози й мовчки терпіти їхні знущання. Зрештою, вони не отримали того фото, якого хотіли, і пішли.

Офіцер Сє наказав іншому поліцейському надіти на мене наручники й притиснути мої руки до стіни. Він наступив мені на стопи, розстебнув мій пуховик і почав обмацувати мою спину й талію. Мої руки й ноги були затиснуті, тому я ніяк не могла відбитися. Мені було так гірко, що я розридалася. Лише коли в той момент зайшла дівчина офіцера Сє, він нарешті відчепився. Трохи згодом офіцер Сє повернувся і накинувся на мене, ніби одержимий. Тоді в кімнаті більше нікого не було. Він міцно стиснув мої ноги, обхопив мене руками й почав обмацувати всюди. Він навіть стягнув із мене штани. Я була страшенно налякана й міцно вчепилася в пояс. Він по-звірячому вдарив мене по обличчю, і я закричала. Він закрив мені рот і ніс рукою. Я не могла дихати, і що більше пручалася, то слабшою ставала. Я бачила по телевізору, що саме так ґвалтівники поводяться зі своїми жертвами. Я була неймовірно налякана й відчувала повну безвихідь. Розлючений і роздратований, офіцер Сє заволав: «Кричи! Кричи якнайголосніше! Подивимось, чи прийде твій Бог тебе рятувати!». Його безсоромність і злоба так мене розлютили. Я квапливо помолилася Богу: «Дорогий Боже, я не хочу, щоб сатана топтався по мені. Прошу, врятуй мене, благаю, врятуй!». Якраз коли я палко благала Бога, офіцер Сє відпустив мій ніс і рот, і я глибоко вдихнула. Я одразу ж закричала, кілька поліцейських у сусідній кімнаті почули це й прибігли. Тільки тоді він мене відпустив. Я впала на підлогу, згадуючи те, що щойно сталося. Якби не Божий захист, мене б зґвалтували. Я подякувала Богу в серці.

Того дня опівдні зайшло семеро чи восьмеро поліцейських. Коли я відмовилася з ними співпрацювати, начальник відділку підійшов до мене, викрутив мені вухо і сильно стиснув шию ззаду. Я втягнула голову від болю. Він засміявся з мене й сказав: «Ховаєш голову, як черепаха, га?». Інші теж почали з мене глузувати. Вони обступили мене й почали штовхати туди-сюди, наче м’яч. Двоє поліцейських навіть скористалися нагодою, щоб ущипнути мене за груди й талію. Яка ж зграя дикунів! Я скреготала зубами від злості й хотіла дати здачі! Якби я сама через усе це не пройшла, я б ніколи не повірила, що це та сама «народна поліція», яка, як нам розповідали в підручниках і по телевізору, «служить народу» і «бореться за справедливість». Я більше не могла цього терпіти та крикнула їм: «Хіба справжні чоловіки знущатимуться з маленької дівчинки?». Тільки-но я це сказала – вони зупинилися. Трохи згодом один поліцейський приставив пістолет мені до скроні й почав погрожувати: «Я можу пристрелити тебе прямо зараз! Коли ми ловимо вас, віруючих, то можемо вбивати без жодних наслідків. Ми можемо застрелити тебе просто зараз. А як здохнеш – просто вивеземо й закопаємо! Якщо маєш останні слова – кажи зараз!». Кажучи це, він дослав патрон у патронник. Коли я побачила, що він не жартує, я так злякалася, що в мене підкосилися ноги. Я подумала: «Невже моє життя справді обривається в такому юному віці? Мені так пощастило зустріти Бога, Який прийшов спасти людство, а тепер я помру, так і не побачивши цього грандіозного видовища, як Євангеліє Царства шириться цілим усесвітом, і я так і не досягну зміни в своєму розбещеному характері? Це важко прийняти». Саме тоді я згадала слова Господа Ісуса: «Не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєнні» (Матвія 10:28). Великий червоний дракон може лише нівечити й катувати мою плоть, але він не може знищити мою душу. Він лише паперовий тигр. Зовні він виглядає страхітливо, але яким би несамовитим він не ставав, він завжди в Божих руках. Без Божого дозволу він не наважиться нічого мені зробити. Я згадала про те, як Петро був розіп’ятий догори ногами заради Бога у своєму прагненні любити Його. Коли його розпинали, він молився Богу, кажучи: «О Боже! Твій час настав; час, який Ти приготував для мене, настав. Я повинен бути розіпнутим за Тебе, я повинен свідчити про Тебе, і я сподіваюся, що моя любов зможе задовольнити Твої вимоги та стати чистішою. Сьогодні те, що я маю можливість померти за Тебе, бути прибитим до хреста за Тебе, утішає мене й заспокоює, бо для мене немає нічого приємнішого, ніж мати можливість бути розіпнутим за Тебе, і виконати Твої бажання, і віддати себе Тобі, віддати Тобі своє життя» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Досвід Петра: його знання про кару та суд). Молитва Петра дуже мене осяяла. Я відчула себе набагато ближчою до Бога й більше не боялася смерті. Я думала про те, як Бог захищав мене з моменту арешту, і як під час спокус сатани саме Божі слова спрямовували мене й допомагали розгледіти його підступи. Коли я була слабкою, Бог давав мені віру й силу, а коли я опинялася в небезпеці, Бог захищав мене, щоб сатана не зміг мене розтоптати. Петро зміг підкоритися Богу й був розіп’ятий заради Нього догори ногами. У мене не було такого духовного зросту, як у Петра, але я хотіла взяти його за взірець. Для мене буде честю померти за Бога сьогодні. Я була глибоко зворушена Божою любов’ю й мовчки помолилася Богу, кажучи: «О Боже, я в такому боргу перед Тобою. У своєму житті я ніколи щиро не прагнула істини й не прагнула любити Тебе. Якщо в мене коли-небудь буде наступне життя, я все одно віритиму в Тебе, слідуватиму за Тобою й відплачу за Твою любов!». Деякі офіцери побачили, що я плачу, і, подумавши, що я злякалася, сказали: «Це твій останній шанс. Якщо маєш останні слова – кажи зараз!». Я сказала: «Усі зрештою помирають. Я вмираю, бо мене переслідують заради праведності, тому я ні про що не шкодую». Сказавши це, я заплющила очі й чекала на постріл. Офіцер так розлютився, що в нього затряслася рука, і він сказав: «Як забажаєш!». Він наказав мені повернути голову вбік, потім приставив пістолет до моєї скроні й вистрілив кілька разів, але якимось дивом я не померла. Тоді я зрозуміла, що він вийняв патрон. Інший офіцер гепнув кулаками по столу й сказав: «Думаєш, ти якась героїня? Що б ми з тобою не робили – нічого не діє!». Вони тикали мені в скроню пістолетом і били ним по голові, примовляючи: «Ну ж бо, плач! Чого ти не плачеш?». Я згадала гімн, у якому співається: «Можна розбити мою голову й пролити мою кров, та не можна зігнути хребет Божих людей». Раніше, стикаючись із їхніми тортурами та погрозами, я лише плакала й плакала, намагаючись викликати в них співчуття. У мене зовсім не було віри в Бога. Я плазувала перед сатаною, і мені бракувало рішучості. Я більше не могла ганьбити Бога своєю безхребетністю. Тож я витерла сльози, стиснула кулаки й вирішила битися з сатаною аж до кривавого кінця! Я подумки заспівала гімн «Я бажаю побачити день, коли Бог здобуде славу»: «З Божим дорученням у серці я ніколи не схилю коліна перед сатаною. Можна розбити мою голову й пролити мою кров, та не можна зігнути хребет Божих людей. Я дам гучне свідчення про Бога і принижу дияволів та сатану. Бог наперед визначає і біль, і тяготи. Я буду вірним і слухняним Йому до самої смерті. Я більше ніколи не змушу Бога ридати, і я більше ніколи не змушу Його тривожитися. Я віддам свою любов і відданість Богу та виконаю свою місію, щоб прославити Його» (Ідіть за Агнцем і співайте нових пісень).

Деякі офіцери побачили, як я міцно стискаю кулаки, і, скипаючи від люті, сказали: «Вона впертіша за мула!». Бачачи, що поліцейські розчаровані й не знають, що робити, я зрозуміла, що ця орда демонів і сатан була принижена й переможена. Я по-справжньому зрозуміла, що Бог мав на увазі, коли сказав: «Коли люди готові пожертвувати своїм життям, усе стає дрібницею, і ніхто не може їх здолати. Що може бути важливішим за життя? Отож сатана стає нездатним далі діяти в людях, він нічого не може вдіяти з людиною» (Слово, т. 1. Явлення й робота Бога. Відкриття таємниць «Божих слів до цілого всесвіту», Глава 36). Ахіллесова п’ята людини – це її страх смерті. Сатана-диявол знав про мою ахіллесову п’яту й використовував її, щоб погрожувати мені та змусити мене перестати вірити в Бога й слідувати за Ним. Але Божа мудрість здійснюється на основі підступів сатани. Коли я віддала своє життя Богу, сатана став безсилим, він зазнав поразки й був принижений.

Опівдні деякі офіцери пішли їсти, а троє залишилися наглядати за мною. Один офіцер підійшов до мене і, натягнувши штучну посмішку, запитав: «Чого ти не плачеш?». Я відповіла: «Мені немає про що плакати». Він сказав: «Якщо ти не плачеш, ми дамо тобі привід поплакати!». Кажучи це, він узяв якусь чорну пляшку, силоміць розплющив мені очі й бризнув хімікатом у рот і в очі, тим часом як інший офіцер тримав мене за руки й голову. Мої очі миттєво почали пекти й сльозитися, я не могла тримати їх розплющеними. Хімікат боляче пік мені щоки, і горло також пекло від того, що я його проковтнула. Було так боляче, що я навіть не могла говорити, і мені доводилося постійно спльовувати. Він також погрожував мені, кажучи, що це якась отрута, яка вб’є мене за пів години. Третій офіцер схопив мене за наручники й повів до іншої кімнати. На той час я вже могла трохи розплющити очі, тож вони бризнули на мене ще хімікату. Потім вони прикували мене наручниками до інших братів і сестер, з якими мене заарештували, увімкнули вентилятор на повну потужність і відчинили всі вікна й двері. Сам він був у великій парці, а його ноги грів обігрівач. Він із запалом розсміявся й сказав: «Тепло й затишно, правда?». Була глибока зима, і мої руки й ноги швидко зледеніли. Саме тоді я почула, як одна із сестер почала притупувати ногами й тихо співати пісню. Я прислухалася й зрозуміла, що вона співає гімн на хвалу Богу. Я також почала відбивати ритм ногою. Співаючи, я відчувала, як мої сили відновлюються, і подумала: «Хоч би як ці дияволи катували мене, я все одно триматимусь. Навіть якщо це означатиме мою смерть, я буду непохитною у своєму свідченні, щоб задовольнити Бога!». На мій подив, десь о третій дня вони нас відпустили. Виявилося, що за цей час вони заарештували стільки братів і сестер, що в ізоляторі й у в’язниці просто не залишилося місця. Зрозумівши, що вони не витягнуть із нас жодної цінної інформації, вони просто нас відпустили. Але я знала, що це Божа милість. Він дав нам вихід. Я подякувала Богу в серці.

Під час мого арешту та переслідування з боку КПК моя плоть трохи постраждала і я зазнала принижень, але я здобула справжнє розпізнання злої сутності КПК. Я чітко побачила, що КПК – це всього лише демон, який ненавидить Бога й опирається Йому. Поки великий червоний дракон при владі – сатана теж при владі, він жорстоко поводиться з усіма людьми й розбещує їх. У своєму серці я зреклася великого червоного дракона й повстала проти нього, і я з нетерпінням чекала того дня, коли Христос і праведність прийдуть до влади. Я сподівалася, що Христове царство незабаром стане реальністю, і мала ще більше віри, щоб слідувати за Богом до самого кінця!