II. Зневага до плоті, у якій утілився Бог

Темою минулої бесіди був десятий прояв антихристів – зневага до істини, відкрита непокора принципам та ігнорування упорядкувань Божого Дому. Цей пункт поділяється ще на три розділи для детальної бесіди. Перший розділ – це зневага до Божої ідентичності та сутності, другий – зневага до плоті, у якій утілився Бог, а третій – зневага до слів Бога. Ці три розділи використовуються для того, щоб проаналізувати десятий пункт різноманітних проявів антихристів. Ми вже побесідували про перший розділ, а другий розділ, зневага до плоті, у якій утілився Бог, поділяється на чотири частини для бесіди. Що це за чотири частини? (По-перше, підлабузництво, лестощі та красиві слова; по-друге, проникливе спостереження й аналіз разом із цікавістю; по-третє, те, як вони ставляться до Христа, залежить від їхнього настрою; і по-четверте, просте слухання того, що говорить Христос, але не послух і не підкорення.) Минулого разу ми бесідували про перші дві частини; цього разу ми побесідуємо про третю.

В. Те, як вони ставляться до Христа, залежить від їхнього настрою

Третя частина – це «те, як вони ставляться до Христа, залежить від їхнього настрою»; на основі цієї простої фрази ми розглянемо різноманітні прояви антихристів. За вашим враженням або з того, що ви бачили й переживали, хіба не має бути якихось прикладів щодо цієї частини? Деякі люди кажуть: «Я ніколи не мав контакту з Христом; я лише чув Його проповіді. Я не маю реального досвіду з цим проявом і не бачив, щоб інші виявляли його в дійсності». А ті з вас, хто має реальний досвід із цією частиною, чи маєте ви якісь почуття чи розуміння, що відповідають їй? Жодних? Тоді нам справді потрібно провести поглиблену бесіду, чи не так? (Так.) Зовні ця частина стосується різноманітних ставлень і проявів, коли люди вступають у контакт із Христом. Насправді з цієї частини можна не лише побачити різноманітні прояви і ставлення людей до плоті, у якій утілився Бог, а й розпізнати в ставленні людей до плоті, у якій утілився Бог, їхні справжні ставлення та прояви щодо Бога. Тобто з цього стає очевидним, яке ставлення люди мають до Самого Бога, Який має Божу ідентичність і сутність, і чи мають вони богобоязливе серце, щиру віру та справжню покору. Коли люди стикаються з різними ситуаціями, їхнє ставлення до Христа викриває їхнє ставлення до Бога, у Якого вони вірять. У ставленні до цієї звичайної людини, Христа, те, чи маєш ти якісь уявлення, щиру віру чи справжню покору, вказує на те, чи маєш ти щиру віру та справжню покору до Бога, у Якого ти віриш, до Самого Бога. У своєму ставленні до Бога на небесах – у їхніх ставленні, поглядах, думках і тому, що вони насправді думають, – люди досить невизначені й не відкривають свого справжнього ставлення до Бога. Однак, коли люди насправді стикаються з Богом і бачать відчутне тіло з плоті й крові, у якому втілився Бог, їхнє справжнє ставлення до Бога повністю відкривається. Слова, які говорять люди, думки в їхній голові, погляди, які вони встановлюють і яких дотримуються в серцях, і навіть їхні думки та ставлення до Христа в їхніх серцях насправді є різноманітними проявами того, як вони ставляться до Бога. Оскільки Бог на небесах невидимий і невловимий, то щодо того, як люди думають про Нього, як вони ставляться до Нього, як вони обмежують Його й чи є вони покірними, у людей насправді немає стандарту для вимірювання того, чи є їхні прояви правильними або чи відповідають вони істині. Але коли Бог утілюється як Христос, усе це змінюється: з’являється стандарт для вимірювання всіх цих проявів і ставлень людей до Бога, що робить очевидним справжнє ставлення людей до Бога. Часто люди думають, що мають велику віру в Бога та щире вірування, відчуваючи, що Бог великий, верховний і любий. Але чи є це відображенням їхнього справжнього духовного зросту чи лише настроєм? Це важко визначити. Коли люди не можуть бачити Бога, незалежно від того, наскільки добрі їхні наміри в ставленні до Нього, їхнє ставлення до Нього завжди змішане з невизначеністю, порожнечею та непрактичністю, завжди сповнене якихось порожніх фантазій. Коли люди насправді бачать Бога та вступають у контакт із Ним, міра їхньої віри в Бога, рівень їхньої покори Богові та те, чи мають вони справжню любов до Бога, повністю викриваються. Тому, коли Бог утілюється, особливо коли Він стає людиною настільки звичайною, наскільки це можливо, для всіх людей ця плоть, ця звичайна людина, стає випробуванням для кожного, а також викриває віру та справжній духовний зріст кожної людини. Можливо, ти міг слідувати за Богом, коли вперше визнав Його існування, але коли ти приймаєш утіленого Бога, бачачи, як Бог стає звичайною людиною, твій розум наповнюється уявленнями. У цей час Христос, у Якого ти віриш, – ця звичайна людина – стає найбільшим викликом для твоєї віри. Тож сьогодні побесідуймо про вплив, який ця звичайна людина, плоть, у якій утілився Бог, Христос, має на людей, і про справжні прояви, які люди виявляють до цієї звичайної людини, Христа, що викривають їхні різноманітні справжні ставлення та погляди щодо Бога.

Головний зміст третьої частини полягає в тому, що люди ставляться до Христа залежно від свого настрою. Що саме означає цей настрій – ось центральне питання й головна тема сьогоднішньої бесіди. Звісно, цей настрій – лише метонімія, узагальнення. Це не просто настрій; за ним ховаються різноманітні уявлення та фантазії людей, а також усілякі їхні розбещені характери, навіть їхня сатанинська природа-сутність. Коли людина не стикається з жодними перешкодами у виконанні своїх обов’язків у Божому домі, ніщо не впливає на її настрій, і все йде гладко, вона може часто молитися перед Богом і жити дуже розміреним життям, сповненим радості й миру. Оточення навколо неї також безперешкодне, більшість братів і сестер ладнає одне з одним, Бог часто скеровує їх у виконанні обов’язків і у вивченні професійних навичок, даючи просвітлення й освічення, а принципи практики відносно зрозумілі – усе так нормально й так безперешкодно. У цей час люди вважають, що мають велику віру в Бога, відчувають себе особливо близькими до Бога в своєму серці, можуть часто приходити перед Бога, щоб молитися й звірятися Йому, відчувають тісний зв’язок із Богом і вважають Бога особливо любим. Їхній настрій у цей час дуже хороший; вони часто живуть у мирі та радості, активно висловлюються на зібраннях, і вони здатні щодня регулярно молитовно читати Божі слова та вивчати гімни. Коли все йде так добре й гладко, люди безперервно дякують Богові в серцях, мовчки моляться Богові й вирішують присвячувати себе Богові на все життя, віддавати все, що мають, і витримувати труднощі та платити ціну, щоб добре виконувати свої обов’язки. Вони відчувають, що Бог такий великий, такий любий, і вони мають рішучість і готовність віддати себе Богові, присвятивши Йому все своє життя. Хіба цей стан не є особливо ініціативним і позитивним? Звідси, здається, ми можемо бачити вірність людей, їхню любов до Бога та жертви, які вони приносять. Усе здається таким чудовим, мирним і гладким. З усіх цих проявів здається, що люди просто активно докладають зусиль зі свого боку, співпрацюючи з Божою роботою та Його вимогами, за відсутності будь-чого несприятливого. Отже, у своїх серцях вони безперервно дякують Богові, дякують Богові на небесах і дякують Христу на землі, сповнені безмежної любові та пошани до Христа. Щоразу, коли вони співають у гімнах слова «ця незначна людина», вони відчувають величезне зворушення, думаючи: «Справді саме ця незначна людина спасла мене, дала мені цю можливість, дозволивши мені сьогодні виконувати свій обов’язок як створена істота в Божому домі!» Деякі люди навіть прямо моляться: «О практичний Боже, Боже втілений, Христе, я дякую Тобі, я хвалю Тебе, бо Ти дав мені всі ці благословення, Ти явив мені Свою благодать. Ти – Бог у моєму серці, Ти – Творець, Ти – Той, за Ким я хочу слідувати. Я готовий присвятити себе Тобі на все своє життя». Усі ці сцени такі мирні, такі прекрасні й здаються такими досконало гармонійними, ніби бути спасенним – так легко й це не потребує зусиль. Але чи можуть ці гармонія та мир справді тривати вічно? Чи можуть вони залишатися незмінними? Це не так просто.

1. Їхня поведінка, коли вони стикаються з тим, що їх обтинають

У процесі виконання своїх обов’язків люди неминуче виявляють свої розбещені характери, нарікають в обставинах, із якими вони стикаються, мають власні погляди й, ба більше, діють свавільно та необачно. У таких ситуаціях люди неминуче стикаються з тим, що їх обтинають. Коли людина, сповнена ентузіазму, сповнена фантазій і уявлень про Бога, стикається з тим, що її обтинають, чи справді вона має духовний зріст, щоб дивитися прямо у вічі всьому цьому, щоб щиро пережити все це й успішно пройти через такі ситуації? Це викликає питання, і тут криється проблема. Коли люди відчувають, що все так чудово, коли вони відчувають, що Бог такий любий, що Бог так сильно любить людей, що Його любов така велика й така реальна, а потім вони стикаються з тим, що їх обтинають, що їх викривають, то ті, хто не розуміє істини, часто відчувають розгубленість і збентеження, страх і жах. Вони раптом відчувають, ніби впали в темряву, не в змозі бачити шлях попереду, не знаючи, як зустрічати поточну ситуацію. Коли вони приходять перед Бога, вони шукають тих самих почуттів, що й раніше, молячись із тими самими настроєм, думками, поглядами та ставленням, що й раніше. Але тоді вони відчувають, що більше не можуть відчути Бога. Коли вони відчувають, що не можуть відчути Бога, вони починають думати: «Невже Бог більше не хоче мене? Невже Бог цурається мене? Чи може бути, що через мій розбещений характер я більше не подобаюся Богові? Невже Бог збирається відсіяти мене? Якщо так, хіба мені не кінець? Який сенс у моєму існуванні зараз? Який сенс вірити в Бога? Я міг би й не вірити. Якби я не вірив, можливо, я мав би зараз хорошу роботу, гармонійну сім’ю, яскраве майбутнє! Віра в Бога досі нічого мені не принесла, але якщо я справді перестану вірити, хіба це не означатиме, що всі мої попередні зусилля були марними, що всі мої попередні витрати й жертви були даремними?» Після цих роздумів вони раптом відчувають спустошення й дискомфорт, думаючи: «Бог на небесах такий далекий, а цей Бог на землі, крім того, що бесідує та дає істину, чим ще Він може мені допомогти? Що ще Він може мені дати? Він здається таким незначним і таким неуважним до інших. Що такого в тому, щоб мати трохи розбещеного характеру? Якби це ладнати по-людськи, Бог не зважав би на те, що люди мають трохи розбещеного характеру; Він ставився б до цього поблажливо й не чіплявся б до дрібних недоліків людей. Чому Бог так обтинає й дисциплінує мене, і навіть ігнорує мене через таку дрібницю? Немає нічого страшного в тому, щоб виявити такий розбещений характер у такій ситуації, але Бог насправді гидує мною. Чи справді Він любить людей, чи ні? Де відкривається Його любов? Як саме Він любить людей? Як би там не було, у цей момент я більше не можу відчути Божої любові». Коли вони не можуть відчути Божої любові, вони миттєво відчувають себе дуже далекими від Бога на небесах і ще більш далекими від цього Христа на землі, цієї звичайної людини. Відчуваючи це спустошення в серці, вони неодноразово моляться й знову та знову втішають себе: «Не бійся, покладай надію на Бога на небесах. Бог – мій щит, Бог – моя сила, Бог досі любить людей». У цей момент, де Бог, про Якого вони говорять? На небесах, серед усього сущого, той Бог – це Той, Хто справді любить людей, Бог, Яким люди захоплюються й Якого обожнюють, Хто може бути їхнім щитом, їхньою повсякчасною допомогою й може втішати їхні серця. Він – опора для їхнього духу, серця й плоті. Але з огляду на те, на що здатний цей Бог на землі, у серцях людей більше немає жодної опори. Їхнє ставлення змінюється. У якій ситуації воно змінюється? Коли вони стикаються з тим, що їх обтинають і викривають, і коли вони зазнають невдач, відкривається їхня справжня віра.

Щойно люди стикаються з тим, що їх обтинають, їхня так звана справжня віра негайно знаходить опору в невизначеному Богові на небесах. А щодо видимого Бога на землі, яке їхнє ставлення? Перша реакція людей – відкинути й відпустити, більше не покладатися й не вірити, а уникати Його, ховатися й віддалятися від Нього. Ось такий настрій у людей. Коли вони стикаються з тим, що їх обтинають, істина, яку люди розуміють, їхні так звана справжня віра, вірність, любов і покора стають такими крихкими. Коли всі ці обставини змінюються, їхнє ставлення до втіленого Бога також відповідно змінюється. Їхні попередні жертви – їхні так звана вірність, витрати й ціна, яку вони заплатили, а також їхня так звана покора – у цей момент викриваються як не якась вірність чи справжня покора, а лише ентузіазм. І що домішано до цього ентузіазму? Він змішаний з людськими почуттями, людською добротою та людською вірністю. Цю вірність також можна розуміти як запальність, як-от: «Якщо я слідую за кимось, я мушу виявити справжню братерську вірність, бути готовим віддати за нього життя, докладати зусиль, піти за нього під кулю, віддати за нього все», – що є проявом людської запальності. Такі людські прояви викриваються в цей момент. Чому вони викриваються? Це тому, що у своїх думках і поглядах люди, здається, прийняли, що ця звичайна людина є втіленим Богом, є Христом, є Богом, і що Він має Божу ідентичність, – але з огляду на їхній справжній духовний зріст, істину, яку вони розуміють, та їхнє знання Бога, вони насправді не прийняли цю звичайну людину й не ставилися до цієї звичайної людини як до Христа, як до Бога. Коли все йде добре, коли все так, як людина бажає, коли люди відчувають, що Бог благословляє, освічує, веде їх і дарує їм благодать, і коли те, що люди отримують від Бога, відповідає їхнім уявленням і фантазіям, вони можуть суб’єктивно прийняти звичайну людину, про яку свідчить Бог, як Бога людей. Однак, коли всі ці обставини змінюються, коли Бог забирає все це, і коли людям бракує справжнього розуміння й вони не мають справжнього духовного зросту, усе щодо них викривається, і те, що вони виражають, є саме їхнім справжнім ставленням до Бога. Як виникає це справжнє ставлення? Звідки воно походить? Воно походить від розбещеного характеру людей і їхнього незнання Бога. Чому Я так кажу? Що це за розбещений характер у людей? (Після розбещення сатаною люди внутрішньо остерігаються Бога й створюють проти Нього перешкоду. Що б Бог не робив, вони завжди запитують себе: «Чи не збирається Бог завдати мені шкоди?».) Чи стосунки між людьми й Богом – це лише питання наявності перешкоди? Хіба це так просто? Це не просто питання наявності перешкоди; це проблема двох різних сутностей. Люди мають розбещені характери – чи має Бог розбещений характер? (Ні.) То чому ж між людьми й Богом існує розбрат, чому люди вороже ставляться до Бога? У чому причина? У Богові чи в людях? (У людях.) Наприклад, якщо двоє людей посварилися й перестали розмовляти, навіть якщо вони й говорять, то лише поверхово, а в їхніх серцях утворилася перешкода. Як виникає ця перешкода? Вона виникає тому, що вони мають різні погляди, які не можуть узгодитися, і жоден не бажає відмовлятися від свого погляду, що перешкоджає єдності. Ось як утворюються перешкоди між людьми. Але якщо ми описуємо стосунки між людьми й Богом як такі, в яких просто є перешкода, хіба це не буде певним применшенням, що не зовсім влучає в ціль? Це правда, що перешкода є, але якщо ми просто використовуємо термін «перешкода» для пояснення проблеми розбещеного характеру людей, це було б занадто м’яко. Це тому, що після розбещення сатаною люди мають сатанинські розбещені характер і сутність, і їхня вроджена природа ворожа Богові. Сатана ворожий до Бога. Чи ставиться він до Бога як до Бога? Чи має він віру в Бога чи покору Йому? Він не має ні справжньої віри, ні справжньої покори – ось такий сатана. Люди такі самі, як сатана; вони мають сатанинський розбещений характер і сутність, а також не мають справжньої віри в Бога й покори Йому. Тож чи можемо ми сказати, що між людьми й Богом є перешкода через цю відсутність справжньої віри й покори? (Ні.) Це лише вказує на те, що люди ворожі до Бога. Коли те, що робить Бог, відповідає смакам, настроям і потребам людей, задовольняє їхні вподобання й робить усе безперешкодним для них і узгодженим із їхніми бажаннями, люди тоді відчувають, що Бог дуже любий. Але чи є це відчуття, що Бог любий, у такі часи щирим? (Ні.) Це просто люди, які користуються перевагою, пропонуючи у відповідь кілька гарних слів; це те, що відоме як отримання вигоди, а потім удавання люб’язності. Чи відображають у таких ситуаціях сказані людьми слова справжнє знання Бога? Це знання Бога справжнє чи фальшиве? (Фальшиве.) Це знання не відповідає істині, ані сутності Бога. Це не справжнє знання, а вигадка, уявлення, що виникає з людських почуттів і запальності. Коли це уявлення руйнується, розвінчується й виявляється, люди відчувають розчарування; це означає, що все, що вони хотіли отримати, було відібрано. Хіба попереднє сприйняття людьми Бога як любого й доброго в різних аспектах не було піддано критиці й засуджено? Це повна протилежність тому, у що вони вірили раніше. Чи можуть люди прийняти цей факт? (Ні.) Коли Бог нічого тобі не дає, Він просто дозволяє тобі жити за Його словами, говорити й діяти, виконувати свій обов’язок, служити Богові, ладнати з іншими тощо, усе згідно з Його словами. Коли ти справді живеш за Його словами, і ти можеш відчути кропіткі наміри Бога, і ти можеш щиро любити Бога й коритися Йому, тоді домішок у тобі менше, і краса та сутність Бога, які ти відчуваєш, є щирими.

Коли люди стикаються з дисциплінуванням і обтинанням, у них виникають уявлення, скарги й непорозуміння щодо Бога. Коли ці речі з’являються, люди раптом вважають, що Бог про них не дбає, ніби Він не такий любий, як вони собі уявляли: «Усі кажуть, що Бог любий, але чому я не можу цього відчути? Якщо Бог справді любий, Йому слід благословляти й утішати мене. Коли я збираюся зробити помилку, Йому слід попередити мене, а не дозволити мені осоромитися чи помилитися; Йому слід робити це до того, як я помилюся, не даючи мені робити помилок чи йти хибним шляхом!» Такі уявлення й думки вирують у головах людей, коли вони стикаються з негараздами. У цей час те, як люди говорять і діють, стає менш відкритим. Коли люди стикаються з обтинанням, коли перед ними постають негаразди, їхній настрій погіршується; вони починають вважати, що Бог не так сильно їх любить і не ставиться до них із такою ж благодаттю, із такою ж прихильністю. Вони думають собі: «Якщо Бог мене не любить, то чому мені слід любити Його? Я теж не буду любити Бога». Раніше, у своїх розмовах із Богом, вони відповідали на все, що Бог питав; вони були дуже активними. Вони завжди хотіли ділитися більшим, у них ніколи не закінчувалися слова, вони хотіли висловити й передати все, що було в їхніх серцях, бажаючи бути довіреною особою Бога. Але коли вони зазнають обтинання, то вважають, що Бог уже не такий любий, що Бог не так сильно їх любить, і вони теж не хочуть любити Бога. Коли Бог щось запитує, вони просто відповідають коротко й недбало, даючи лише однослівні відповіді. Якщо Бог запитує: «Як ти останнім часом виконуєш свої обов’язки?», вони відповідають: «Добре». «Чи є в тебе якісь труднощі?» – «Іноді». «Чи можеш ти гармонійно співпрацювати з братами й сестрами?» У своїй голові вони думають: «Хм, я навіть про себе подбати не можу, як я можу гармонійно співпрацювати з іншими?» «Чи є в тебе якась слабкість?» – «У мене все гаразд». Вони стають несхильними говорити більше, демонструючи абсолютно негативне, скаржливе ставлення. Усе їхнє єство стає пригніченим і зневіреним, сповненим скарг та почуття образи, і вони не хочуть говорити більше, ніж потрібно. Чому так? Тому що їхній настрій зараз недобрий, їхній стан відносно зневірений, і вони не в настрої ні з ким розмовляти. Коли їх запитують: «Ти останнім часом молився?», вони відповідають: «Мої молитви – це все ті ж самі слова». «Твій стан останнім часом недобрий; чи шукав ти істину, коли стикався з труднощами?» – «Я все розумію, просто не можу бути позитивно налаштованим». «У тебе з’явилися непорозуміння щодо Бога. Чи бачиш ти, у чому полягає твоя проблема? Які розбещені характери заважають тобі приходити перед Бога? Що змушує тебе бути настільки негативно налаштованим, що ти навіть не хочеш приходити перед Бога, щоб помолитися?» – «Не знаю». Що це за ставлення? (Негативне й конфронтаційне.) Правильно, немає ані натяку на покору, натомість вони сповнені скарг і нарікань. У своєму духовному й ментальному світі вони сприймають бога схожим на постать Будди чи Бодхісаттви, як її описують люди. Незалежно від того, що роблять люди або як вони живуть, ті фігури Будди чи Бодхісаттви ніколи не вимовляють ані слова, просто підкорюючись маніпуляціям людей. Вони вірять, що богові не слід їх обтинати, а тим паче завдавати їм шкоди; що б поганого вони не робили, богові слід лише заспокоювати їх, а не обтинати, розвінчувати чи викривати їх, і, звісно, не дисциплінувати їх. Вони хочуть вірити в Бога й виконувати свій обов’язок відповідно до власних настроїв і характерів, роблячи, що їм заманеться, думаючи, що незалежно від того, що вони роблять, Богові слід бути задоволеним, щасливим і приймати це. Однак усе йде не так, як вони бажають; Бог не діє в такий спосіб. Тоді люди думають: «Якщо він не діє так, як я собі уявляв, то чи є він і досі богом? Чи досі вартий він моїх вкладень, витрат і жертв? Якщо ні, то віддавати своє щире серце було б нерозумно, чи не так?» Тож коли настає час для обтинання, перша реакція людей – не слухати з погляду створеної істоти, що каже Бог або якими є Його вимоги, ані того, якими є людські проблеми, стани чи характери, які розвінчує Бог, ані того, як людині слід це приймати, ставитися до цього чи коритися цьому. У головах людей немає таких речей. Незалежно від того, як Бог говорить до людей або як Він їх наставляє, якщо Його тон або манера мовлення не є дбайливими – якщо їхні настрої, самооцінка й слабкість не беруться до уваги, – тоді в людей з’являються уявлення, і вони не хочуть ставитися до Бога як до Бога, і не хочуть бути створеними істотами. Найбільша проблема тут у тому, що коли Бог дає добрі часи, дозволяючи всьому йти так, як люди хочуть, вони готові діяти як створені істоти, але коли Бог посилає негаразди, щоб дисциплінувати й викривати людей, щоб вони засвоїли урок і щоб дозволити їм зрозуміти істину й пізнати Його намір – у цей час люди одразу ж відвертаються від Нього й більше не бажають бути створеними істотами. Коли людина не хоче бути створеною істотою, то чи зможе вона з такого погляду й такої позиції коритися Богові? Чи зможе вона прийняти ідентичність і сутність Бога? Не зможе. Яка ж разюча зміна відбувається, коли на зміну гарному настрою, чудовому стану й ентузіазму – тим часам, коли люди хочуть бути довіреними особами Бога, – приходять часи, коли вони хочуть зректися Його, стикнувшись з обтинанням та організованими Ним середовищами! У чому ж, власне, полягає істина цієї справи? Що саме людям слід знати? Хіба людині не слід знати, яке ставлення їй як створеній істоті слід мати до Бога? Яких принципів потрібно дотримуватися? Які саме погляд і позицію слід зайняти людині – розбещеній людській істоті – щодо всього, що Бог дає їй, і середовищ, які Він організовує? Які ставлення й підхід людям слід застосовувати до Божого обтинання їх? Хіба людям не слід розмірковувати над такими справами? (Слід.) Людям слід розмірковувати над цими речами й обмірковувати їх. Незалежно від того, коли і як людина ставиться до Бога, її ідентичність, по суті, незмінна: люди завжди є створеними істотами. Якщо ти не змирився зі своїм місцем створеної істоти, це означає, що ти дуже бунтівничий і що ти далекий від зміни в характері, далекий від того, щоб Бога боятися, а від злого втікати. Якщо ти змирився зі своїм місцем створеної істоти, то яке ставлення тобі слід мати до Бога? (Безумовна покора.) Як мінімум, ти мусиш володіти однією річчю: безумовною покорою. Це означає, що в будь-який момент часу те, що робить Бог, ніколи не є неправильним; помиляються лише люди. З якими б обставини не стикалася людина – особливо перед обличчям негараздів і особливо, коли Бог викриває або розвінчує їх, – перше, що слід зробити, це прийти перед Бога, щоб поміркувати над собою та дослідити свої слова та вчинки, а також свій зіпсований характер, замість того, щоб досліджувати, проникливо спостерігати й судити те, чи Божі слова й дії є правильними або неправильними. Якщо ти перебуваєш у своєму належному становищі, ти маєш точно знати, що саме ти мусиш робити. У людей зіпсований характер, і вони не розуміють істини. Це не така вже й велика проблема. Але коли люди мають зіпсований характер і не розуміють істини, та водночас досі не шукають істини, – це велика проблема. У тебе зіпсований характер і ти не розумієш істини, і тому ти досі можеш довільно судити Бога, і ставитися до Нього та взаємодіяти з Ним відповідно до своїх настроїв, уподобань і емоцій. Однак якщо ти не шукаєш істини й не практикуєш її, усе буде не так просто. Ти не тільки будеш нездатний коритися Богові, але й можеш неправильно Його розуміти та скаржитися на Нього, засуджувати Його, виступати проти Нього і навіть проклинати й відкидати Його у своєму серці, кажучи, що Він – не праведний, що не все, що Він робить, є неодмінно правильним. Хіба немає небезпеки в тому, що ти все ще можеш спричиняти такі речі? (Дійсно є.) Це так небезпечно. Відмова від пошуку істини може коштувати людині життя! І це може статися будь-коли й будь-де. Якими б бурхливими не були твої емоції, рішучість, жага чи жадання зараз, і як би сильно ти не любив Бога у своєму серці в цей момент, усе це тимчасове. Це так само, як коли пастир проводить весільну церемонію й запитує обох: «Чи береш ти його (або її) за свого чоловіка (або дружину)? У хворобі та здоров’ї, у лихові, у бідності тощо, чи готовий ти провести з ним (або нею) своє життя?» Обоє, зі сльозами на очах і серцями, що переповнюються емоціями, клянуться присвятити своє життя одне одному й узяти довічну відповідальність одне за одного. Що таке ці урочисті обітниці в той момент? Це лише минущі емоції та бажання людей. Але чи справді обоє володіють такою гідністю? Чи справді вони володіють такою людськістю? Це залишається невідомим; істина відкриється протягом наступних десяти, двадцяти чи тридцяти років. Деякі пари розлучаються через три-п’ять років, деякі – через десять років, а інші через тридцять років просто так розривають стосунки. Куди поділися їхні початкові бажання? Що сталося з їхніми урочистими обітницями? Вони давно забуті й відкинуті. Яку роль відіграють ці урочисті обітниці? Жодної; це просто бажання, миттєві емоції – емоції та бажання нічого не визначають. Що потрібно парі, щоб справді провести разом усе життя, щоб постаріти разом? Якщо говорити в ідеалі, то, як мінімум, обом слід мати гідність і високі моральні якості. Якщо говорити більш конкретно, то протягом життя вони зіткнуться з багатьма речами – великими й малими, добрими й поганими, труднощами, невдачами, тяготами, здебільшого з тим, що не відповідає бажанням. Це вимагає від обох сторін справжньої терпимості, терпіння, любові, уважності, турботи та інших відносно позитивних речей у людськості, щоб підтримувати одне одного до кінця шляху. Без цих якостей, покладаючись лише на обітниці та на жадання, бажання й фантазії з часів, коли вони одружилися, вони, безумовно, не зможуть дійти до кінця. Те саме стосується й віри в Бога; якщо людина не шукає істини, а покладається лише на крихту ентузіазму й бажання, вона точно не зможе бути непохитною й категорично не зможе слідувати за Богом до кінця.

Як можна вірити в Бога й слідувати за Ним, не залежачи від свого настрою й не піддаючись впливу свого настрою чи середовища? Як саме цього можна досягти? Яка мінімальна вимога для віри в Бога? Вона вимагає ставлення любові до істини та її пошуку. Дехто запитує: «Чи важливі рішучість і обітниці?» Вони незамінні, але залежать від етапу віри. Якщо хтось вірить перший чи другий рік, без цього його ентузіазм неможливо запалити. Без ентузіазму людина, яка починає вірити в Бога, може бути літеплою, не дуже палкою у своєму прагненні, але й не відступати, просто роблячи все, що від неї вимагають. Такій людині важко прогресувати, і їй бракує чіткого ставлення. Тому нововіруючим потрібен цей ентузіазм. Цей ентузіазм може принести людині багато позитивного, дозволяючи їй швидко зрозуміти істину, видіння та мету Божої роботи й швидко закласти основу. Крім того, коли люди присвячують себе й платять ціну активно та з ентузіазмом, вони швидше входять в істину-реальність. Спочатку потрібен цей ентузіазм, і людині слід мати рішучість і жадання. Однак, якщо після більш ніж трьох років віри в Бога людина залишається на етапі ентузіазму, може виникнути небезпека. У чому полягає ця небезпека? Люди завжди ставляться до своєї віри в Бога та до питань зміни в характері на основі своїх фантазій та уявлень. Вони намагаються пізнати Бога й здобути розуміння Його роботи та Його вимог до людей на основі своїх фантазій та уявлень. Чи можуть такі люди увійти в істину-реальність або зрозуміти Божі наміри? (Ні.) Якщо людина не може зрозуміти істину, виникають проблеми. Чи є хтось, хто вірить у Бога й усе своє життя живе в тепличних умовах, завжди в благодаті та благословеннях? Ні, рано чи пізно кожен мусить зіткнутися з реальним життям і різними середовищами, які Бог улаштував для нього. Коли ти стикаєшся з цими різними середовищами й дивишся у вічі різним проблемам в реальному житті, яку роль може відіграти твій ентузіазм? Він може лише давати тобі поштовх у тому, щоб стримувати себе, платити ціну, страждати, але не може привести тебе до розуміння істини чи Божих намірів. Однак, якщо ти шукаєш істину й розумієш її, це інакше. Чим саме інакше? Коли ти розумієш істину й стикаєшся з цими ситуаціями, ти більше не ставишся до них на основі свого ентузіазму чи уявлень. Щоразу, коли ти з чимось стикаєшся, ти спочатку приходиш перед Бога, щоб шукати й молитися, щоб знайти істини-принципи. Тоді ти можеш стати покірним і мати таку свідомість і таке ставлення. Це ставлення й ця свідомість є вирішальними. Може статися, що в певному випробуванні ти нічого не здобудеш, не заглибишся в істину й не зрозумієш, у чому саме полягає реальність істини. Однак під час цього випробування така покірна свідомість і таке ставлення дозволяють тобі по-справжньому відчути, як людям, будучи створеними істотами, слід діяти і що їм слід робити, щоб бути найбільш нормальними й належними перед Богом. Хоча ти, можливо, не розумієш Божого наміру або не знаєш точно, чого Бог хоче, щоб ти досяг або здобув у такому середовищі, ти відчуваєш, що можеш коритися Богові й таким обставинам. З глибини серця ти можеш прийняти середовище, яке Бог улаштував для тебе. Ти відчуваєш, що зберіг своє належне місце як створена істота, не бунтуючи проти Бога й не опираючись Йому, і твоє серце відчуває безпеку. Коли ти відчуваєш безпеку, твоє покладання на Бога на небесах не є невизначеним, і ти не відчуваєш віддаленості від Бога на землі й не відкидаєш Його. Натомість, із глибини твого серця, з’являється трохи більше богобоязливості, а також трохи більше близькості. Подивіться, чи значна різниця між тим, хто шукає істину й може коритися, і тим, хто покладається на ентузіазм і має лише крихту рішучості? Різниця величезна. Людина, яка покладається на ентузіазм і має лише рішучість, коли стикається з ситуаціями, буде опиратися, сперечатися, скаржитися й почуватися ображеною. Вона може думати: «Чому Бог так ставиться до мене? Я ще молодий, чому Бог не вмовляє мене? Чому Бог не враховує моїх минулих досягнень? Чому карає, а не винагороджує? Я ще такий молодий, що я знаю? Навіть мої батьки вдома ніколи так зі мною не поводилися; вони плекали мене як свою дорогоцінну дитину, своє маленьке дитя. Тепер, коли я так виріс після приходу до Божого Дому, те, як Бог ставиться до мене, здається занадто неуважним!» Ось такі хибні аргументи вони наводять. Як виникають такі хибні аргументи? Якщо людина шукає й розуміє істину, чи можуть у неї досі бути ці хибні аргументи? Якщо людина розуміє й знає ці істини, виконуючи свій обов’язок звичайно, чи може вона досі виношувати такі скарги й запальність, коли стикається з ситуаціями? (Ні.) Вона точно не говоритиме так. Натомість вона бачитиме себе як звичайну створену істоту й приходитиме перед Бога, не зважаючи на вік, стать, становище чи статус, просто корячись і слухаючи Божі слова. Коли люди можуть слухати слова, які каже Бог, і Його вимоги, у їхніх серцях є покора. Коли людина може свідомо коритися, коли в неї є ставлення покори, вона справді стоїть на позиції створеної істоти, маючи любов, покору й богобоязливість, не покладаючись на свої настрої чи емоції. Це деякі реакції, коли люди зазнають обтинання. Які основні реакції? Це поганий настрій, розчарування, почуття образи й потреба в утісі. Коли вони не отримують утіхи чи тепла, вони починають таїти в серцях скарги й непорозуміння щодо Бога. Вони більше не хочуть молитися Богові, і глибоко всередині вони розглядають можливість покинути Бога, бажаючи віддалитися від Нього – як від Бога на небесах, так і від Бога на землі. Деякі люди, якщо я їх трохи обітну, уникатимуть Мене наступного разу, коли ми зустрінемося, не бажаючи зі Мною спілкуватися. Зазвичай, коли їх не обтинають, вони завжди біля Мене, пропонують чай, запитують, чи Мені щось потрібно, у них гарний настрій, вони старанні, балакучі й близькі у своїх стосунках із Богом. Але щойно їх обітнуть, усе стає інакше – вони більше не пропонують чай і не вітаються, і якщо я поставлю їм ще кілька запитань, вони просто йдуть, і їх більше не видно.

Коли я був у материковому Китаї, я жив у домах деяких братів і сестер. Деякі з цих людей мали погану людськість, деякі були нововіруючими, у деяких виникло безліч уявлень під час нашого першого контакту, і вони не розуміли істину, а інші взагалі не прагнули до істини. Бачачи, як ці люди виявляють свою розбещеність, я не міг їх обтинати; я мусив говорити м’яко й тактовно. Якби ти справді їх обітнув, у них виникли б уявлення й бунтарство, тому тобі довелося б умовляти їх і домовлятися з ними, і більше бесідувати про істину, щоб спрямовувати їх. Якби ти не домовлявся й не бесідував, а просто висував прямі вимоги, це абсолютно не спрацювало б. Наприклад, ти міг би сказати: «Ця страва трохи пересолена; можливо, наступного разу зроби її трохи менш солоною. Їсти забагато солі шкідливо для здоров’я. Вам як віруючим у Бога також слід застосовувати здоровий глузд і не бути неосвіченими; ви мусите приймати позитивні речі. Якщо ти мені не віриш, можеш запитати в лікаря традиційної китайської медицини про вплив занадто великої кількості солі на нирки». Такий підхід для них прийнятний. Але якщо ти скажеш: «Ця їжа така солона, ти що, намагаєшся когось до смерті засолити? Навіщо завжди робити її такою солоною? Вона занадто солона, щоб їсти! Як ти можеш бути таким нетямущим? Наступного разу не роби її такою солоною!», то це не спрацює. Наступного разу вони могли узагалі не додати солі. Тоді ти кажеш: «Чому воно таке прісне?» – «Прісне? Хіба ти не казав, що було занадто солоно? Занадто багато солі шкодить ниркам, тож чи не краще взагалі не класти солі? Тоді вона не шкодитиме ниркам». Занадто суворо не можна; потрібно домовлятися й умовляти. Багато людей досить проблемні; розмовляючи з ними, потрібно бути обережним щодо манери й часу свого мовлення, а також зважати на їхній настрій – потрібно трохи домовлятися. Іноді, якщо ти випадково скажеш щось трохи занадто різко, ти можеш їх образити, і вони можуть внутрішньо опиратися. Зовні це може здаватися нічим, але всередині – інакше. Зазвичай, коли ти просиш їх щось зробити, вони роблять це швидко, але якщо ти зачепиш їхні почуття, вони стають менш ентузіастичними щодо виконання справ, зволікають і роблять це абсолютно неохоче. Вони кажуть: «Як я можу бути добрим до тебе, коли в мене поганий настрій? Я буду добрішим, коли в мене гарний настрій, а коли ні, то й так зійде». Що ж це за створіння? Хіба з людьми не важко мати справу? (Так.) Люди саме такі, їх не переконати розумом і логікою. Коли вони пізніше розмірковують над собою, вони можуть схиляти голови, визнавати свої гріхи й гірко плакати, але вони однаково реагують так само, коли знову стикаються з такими справами й їх обтинають. Чи це людина, яка шукає істину? (Ні.) Що це за людина? Така людина свавільна й зовсім не приймає істину. Ось таке ставлення люди мають до Бога, коли вони зазнають обтинання і коли вони стикаються з негараздами. Коротко кажучи, вони не покірні, не можуть прийняти істину, і, коли їх ображають, вони ставляться до Бога відповідно до своєї запальності. Хіба це не серйозна проблема? Коли я стикаюся з деякими людьми, ще до того, як Я їх обітну, коли ми просто говоримо про відповідну справу, їхні обличчя витягуються, вони говорять роздратовано, мають погане ставлення й навіть кидають речі. З ними не можна говорити відверто; доводиться ходити манівцями й бути тактовним. Чи можу Я говорити такими манівцями, як це роблять люди? Незалежно від того, чи можеш ти це прийняти, чи ні, Я маю говорити те, що є істиною, – у Божому Домі справи мусять робитися згідно з істинами-принципами. Деякі люди не виявляють зовнішньої реакції, коли їх обтинають, але внутрішньо вони дуються. Чи може така людина добре виконувати свій обов’язок? (Ні.) Якщо вона не може належно виконувати свій обов’язок і продовжує робити помилки, церква має поводитися з нею згідно з принципами.

2. Їхня поведінка щодо Христа, коли на Нього полювали та Йому не було де прихилити голови

У материковому Китаї вірити в Бога й слідувати за Ним небезпечно щодня. Середовище для цього там надзвичайно суворе, і заарештувати можуть будь-коли. Ви всі пережили середовище, у якому на вас полювали – а хіба Я не пережив того ж? Ми з вами жили в тому самому середовищі, тому в ньому Я неминуче часто ховався. Бували часи, коли Мені доводилося міняти місце два-три рази на день; бували навіть часи, коли Мені доводилося йти в такі місця, про які Я й не мріяв. Найважчі часи були тоді, коли Мені не було куди йти: удень Я проводив зібрання, а вночі не знав, де буде безпечно. Іноді, доклавши чималих зусиль, щоб знайти місце, наступного дня Мені доводилося його залишати, бо великий червоний дракон насувався на нього. Що думають люди, які щиро вірять у Бога, коли бачать таку сцену? «Те, що Бог прийшов на землю в плоті, щоб спасти людину, – це ціна, яку Він заплатив. Це одне зі страждань, яких Він зазнав, і це цілком сповнює Його слова: «Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, Син же Людський не має де й голови прихилити…» (Матвія 8:20). Справи справді такі – і втілений Христос особисто переживає такі страждання, так само, як і людина». Усі, хто щиро вірить у Бога, можуть бачити, наскільки важкою є Його робота зі спасіння людини, і за це вони любитимуть Бога й дякуватимуть Йому за ціну, яку Він платить заради людства. Ті, хто має особливо погану людськість, хто злостивий і цілковито відкидає істину, а також ті, хто слідує за Христом просто з цікавості або бажаючи стати свідками чудес, не думають так, коли бачать такі сцени. Вони думають собі: «Тобі немає де зупинитися? Ти – бог, працюєш, щоб спасти людей, але не можеш навіть спасти себе й не знаєш, де зупинишся завтра. Тепер у тебе навіть немає місця, де сховатися, – як я можу вірити в тебе чи слідувати за тобою?» Що небезпечніші обставини, то більше вони зловтішаються, думаючи: «На щастя, я не всього зрікся; на щастя, я залишив собі запасний план. Бачиш? Тобі тепер немає де жити! Я знав, що до цього дійде – тобі немає де й голови прихилити, і я ще й маю допомагати шукати тобі притулок». Їх викрито, чи не так? Якби такі люди стали свідками сцени розп’яття Господа Ісуса, як би вони поводилися? Коли Господь Ісус ніс хрест на Голгофу, де були такі люди? Чи могли вони й далі слідувати за Ним? (Ні.) Вони заперечили ідентичність Бога, Його сутність і навіть Його існування. Вони втекли, щоб дбати про себе, і більше не слідували за Богом. Незалежно від того, скільки проповідей вони чули раніше, усі вони зникли з їхніх сердець, зникли безслідно. Вони вірили, що все, що вони бачили перед собою, було реальним і мало людське походження, не пов’язане з Богом. Вони думали: «Ця особа – просто людина; де в ньому ідентичність чи сутність бога? Якби він був богом, хіба б він так ховався й приховував себе, коли на нього полює сатана, не маючи де прихилити голови, не маючи притулку? Якби він був богом, він мав би раптово перетворитися й зникнути на очах у всіх, коли на нього полюють, зробивши так, щоб ніхто не міг його бачити, і вміючи ставати невидимим – ось це був би бог!» У небезпечному середовищі материкового Китаю деякі брати й сестри, побачивши, що Я прийшов до них, ризикували своєю безпекою, щоб прийняти й захистити Мене, тоді як інші втекли, зникнувши безслідно. Дехто навіть спостерігав із розвагою, дивлячись збоку. Хто ці люди? Це маловіри, антихристи. Коли ці люди бачили, як Христа переслідують з одного міста в інше, як вони сприймали цю ситуацію? Як вони її розуміли? «Христос також у небезпеці. Якщо його заарештують, то роботі церкви кінець, і робота божого дому зупиниться. Це доведе, що те, про що свідчив бог, – неправильне, що це не від бога, а від людини. Краще я поспішу додому, щоб жити своїм життям; я йду заробляти статки!» Це поведінка антихриста. Коли Христос зіткнувся з полюванням на Себе, не маючи де сховатися й де прихилити голови, замість того, щоб об’єднати серця, щоб страждати з Богом і продовжувати роботу церкви з Ним у такому середовищі, вони стали сторонніми спостерігачами, які дивилися на Нього й насміхалися. Вони навіть підбурювали інших до руйнувань, переривань і завад, і, більше того, коли деякі люди бачили, що в Мене не було місця, де сховатися й оселитися, вони скористалися можливістю, щоб заважати роботі церкви й захопити майно Божого Дому. Це так само, як коли Ісуса розіп’яли, багато маловірів та антихристів думали: «Церкві кінець, роботі бога кінець, сатана її повністю зруйнував. Нам краще поспішити втекти й почати ділити майно!» Незалежно від обставин, з якими вони стикаються, ці маловіри та антихристи завжди виявлятимуть свої порочні характери, викриваючи справжнє обличчя маловірів. Щойно в церкві з’являється найменша ознака біди або несприятливі обставини, вони хочуть негайно втекти, прагнуть, щоб усі брати й сестри розпустилися, відійшли й більше не слідували за Христом. Вони щиро бажають, щоб цей потік був неправильним і щоб Божа робота залишилася незавершеною. Це справжні риси антихристів. Це ставлення антихристів до Христа, коли вони стикаються з такими обставинами.

3. Їхня поведінка, коли вони породжують уявлення про Христа

Інший пункт – це прояви антихристів, коли в них є уявлення про плоть утіленого Бога. Наприклад, коли вони бачать, як утілений Бог робить певні речі або говорить певні слова дуже по-людськи, не помічаючи найменшого натяку на божественність, у них розвивається опір, і з глибини серця вони породжують уявлення й засудження, думаючи: «Як би я на нього не дивився, ця людина не схожа на бога; вона виглядає просто як звичайна людина. Якщо він схожий на людину, то чи може він усе ж бути богом? Якщо він – людина, то хіба слідувати за ним так не було б неймовірно безглуздо?» Вони породжують уявлення про мовлення й дії Христа, про спосіб життя Христа, Його одяг і зовнішність, і навіть про те, як Він говорить, Його тон, вибір слів тощо – вони можуть породжувати уявлення про все це. Коли ці уявлення виникають, як вони до них ставляться? Вони виношують ці думки й не відпускають їх, вважаючи, що осягнути ці уявлення – це як схопити ключ. Вони думають, що цей «ключ» з’являється якраз вчасно, що щойно в них з’являються ці уявлення, це дає їм важіль, а щойно в них є важіль, стає легко впоратися. Ось як думають антихристи; вони вважають, що мати уявлення – це те саме, що тримати важіль, і тому вони можуть заперечувати Христа будь-коли й будь-де й можуть заперечувати той факт, що плоть, у якій утілений Бог, володіє сутністю Бога. Дехто запитує: «Чому антихристи виношують такі наміри?» Скажіть Мені, чи сподіваються антихристи, ті з когорти сатани, на успішне завершення Божої роботи, чи ні? (Не сподіваються.) Чому вони не сподіваються на це? Що їх видає? Антихристи за своєю природою відчувають відразу до істини, а всі слова, висловлені Богом, є істиною, яку вони вважають у своїх серцях вкрай огидною і не бажають слухати чи приймати. Божі слова розвінчування й суду для людства є засудженням цих антихристів і злих людей, і для них ці слова є засудженням, судом і прокляттям, через що вони почуваються незручно й неспокійно, коли їх чують. Що вони думають у своїх серцях? «Усі ці слова, які говорить бог, судять і засуджують мене. Здається, така людина, як я, не може бути спасенна; я з тих, кого відсіюють і відкидають. Оскільки в мене немає надії на спасіння, який сенс вірити в бога? Але факт у тому, що він досі бог, він – плоть, у якій утілений бог, який сказав так багато слів і має так багато послідовників. Що мені з цим робити?» Ця справа їх тривожить; якщо вони не можуть чогось здобути, вони не хочуть, щоб це мали й інші. Якщо інші можуть це здобути, а вони – ні, вони сповнюються гіркою ненавистю й стають нещасними. Вони сподіваються, що втілений Бог не був би Богом і що робота, яку Він виконує, була б неправдивою й не виконаною Богом. Якби це було так, вони відчули б усередині рівновагу, і проблема була б розв’язана в корені. Вони думають собі: «Якби ця людина не була втіленим богом, то хіба це не означало б, що тих, хто слідує за ним, обдурили? Якби це було так, то рано чи пізно ці люди розпустилися б. Якби вони розійшлися й ніхто з них нічого не здобув, то я міг би заспокоїтися й відчути рівновагу, знаючи, що я нічого не здобув, чи не так?» Така їхня ментальність; вони не можуть нічого здобути, тому не хочуть, щоб і інші щось здобули. Найкращий спосіб перешкодити іншим щось здобути – це заперечити Христа, заперечити сутність Христа, заперечити роботу, яку виконав Христос, і заперечити всі слова, сказані Христом. Так їх не буду засуджено, і вони змиряться й заспокоюються з тим, що нічого не здобувають, і їм більше не потрібно турбуватися про цю справу. Така природа-сутність людей на кшталт антихристів. Отже, чи є в них уявлення про Христа? А коли в них є уявлення, чи розв’язують вони їх? Чи можуть вони їх відпустити? Не можуть. Як породжуються їхні уявлення? Їм легко породжувати уявлення: «Коли ти говориш, я проникливо спостерігаю за тобою, намагаючись зрозуміти мотив твоїх слів і звідки вони походять. Це щось, що ти почув чи чому ти навчився, чи хтось указав тобі це сказати? Хтось доповів тобі чи поскаржився? Кого ти розвінчуєш?» Вони так проникливо спостерігають. Чи можуть вони зрозуміти істину? Вони ніколи не зможуть зрозуміти істину; вони опираються їй у своїх серцях. Вони відчувають відразу до істини, опираються їй і ненавидять її, і вони слухають проповіді з такою природою-сутністю. Окрім теорій і доктрин, усе, що вони розуміють, – це уявлення. Які уявлення? «Христос говорить так, іноді навіть жартує; це не благоговійно! Іноді він використовує алегоричні вислови; це не серйозно! Його мова не красномовна; він не високоосвічений! Іноді йому доводиться обмірковувати й думати над вибором слів; він же не вчився в університеті, чи не так? Іноді його мова спрямована на когось конкретного – на кого? Хтось поскаржився? Хто це був? Чому христос завжди критикує мене, коли говорить? Він що, цілий день спостерігає за мною? Він що, цілий день розмірковує про людей? Що христос думає у своєму серці? Мовлення утіленого бога не звучить як громовий голос бога на небесах із його беззаперечною владою – чому те, що він виявляє, здається таким подібним до людського? Він просто людина, як на нього не подивись. Чи є в утіленого бога якісь слабкості? Чи ненавидить він людей у своєму серці? Чи є в нього якась філософія світських справ у його взаємодії з людьми?» Хіба цих уявлень не багато? (Так.) Думки антихристів сповнені речей, не пов’язаних з істиною, і всі ці речі походять від сатанинського мислення й логіки, від сатанинської філософії світських справ. Глибоко всередині вони переповнені нечестям, сповнені таких стану й характеру, що відчувають відразу до істини. Вони приходять не для того, щоб шукати чи здобувати істину, а щоб проникливо спостерігати за Богом. Їхні уявлення можуть виникати будь-коли й будь-де; вони породжують уявлення, стежачи, проникливо спостерігаючи. Їхні уявлення формуються під час їхнього суду й засудження, і вони міцно тримаються за ці уявлення у своїх серцях. Коли вони спостерігають за людською стороною утіленого Бога, вони породжують уявлення. Коли вони бачать божественну сторону, вони стають допитливими й здивованими, що також призводить до породження уявлень. Їхнє ставлення до Христа й до плоті, у якій утілений Бог, – це не ставлення покори чи щирого прийняття з глибини серця. Натомість вони стоять навпроти Христа, стежачи й проникливо спостерігаючи за Його поглядом, думками й поведінкою, і навіть стежачи й проникливо спостерігаючи за кожним виразом обличчя Христа, слухаючи кожен тон, інтонацію мовлення й вибір слів, і те, про що йдеться в мовленні Христа, тощо. Коли антихристи так стежать і проникливо спостерігають за Христом, їхнє ставлення не полягає в намірі шукати істину й розуміти її, щоб прийняти Христа як свого Бога й прийняти Христа як свою істину, щоб Він став їхнім життям. Навпаки, вони хочуть проникливо спостерігати за цією людиною, щоб ретельно проникливо спостерігати за Ним і зрозуміти Його. Що вони намагаються зрозуміти? Вони проникливо спостерігають за тим, наскільки ця людина схожа на Бога, і якщо Він справді схожий на Бога, вони Його приймають. Якщо, як би вони проникливо не спостерігали за Ним, Він не схожий на Бога, то вони повністю відмовляються від цієї ідеї й продовжують триматися за уявлення про втіленого Бога, або, вважаючи, що немає надії отримати благословення, вони шукають нагоди, щоб швидко піти.

Цілком нормально, що антихристи породжують уявлення про плоть, у якій утілений Бог. Через їхню сутність як антихристів, їхню сутність, що відчуває відразу до істини, їм неможливо відпустити свої уявлення. Коли нічого не відбувається, вони читають із книги Божих слів і бачать ці слова як Бога, але, стикаючись з утіленим Богом і виявляючи, що Він не схожий на Бога, вони негайно породжують уявлення, і їхнє ставлення змінюється. Коли вони не контактують з утіленим Богом, вони просто тримають книгу Божих слів і вважають Його слова Богом, і вони досі можуть плекати невизначену фантазію й намір отримати благословення, щоб неохоче докладати певних зусиль, виконувати деякі обов’язки й відігравати роль у Божому домі. Але щойно вони вступають у контакт із плоттю, у якій утілений Бог, у їхніх головах рояться уявлення. Навіть якщо їх не обтинають, їхній ентузіазм у виконанні обов’язків може значно згаснути. Ось як антихристи ставляться до Божих слів і до плоті, у якій утілений Бог. Вони часто відокремлюють Божі слова від плоті, у якій утілений Бог, ставлячись до Божих слів як до Бога, а до плоті, у якій утілений Бог, – як до людини. Коли плоть, у якій утілений Бог, не відповідає їхнім уявленням або порушує їх, вони швидко звертаються до Божих слів і молитовно читають їх, намагаючись силоміць придушити свої уявлення й замкнути їх. Потім вони поклоняються Божим словам, ніби поклоняються Самому Богові, і здається, ніби проблему їхніх уявлень розв’язано. Насправді ж проблему їхніх внутрішніх непокори, обурення й презирства до Христа зовсім не розв’язано. У своєму ставленні до Христа антихристи постійно породжують уявлення й уперто тримаються за них до смерті. Коли в них немає уявлень, вони проникливо спостерігають і аналізують; коли в них є уявлення, вони не тільки проникливо спостерігають і аналізують, а й уперто тримаються за них. Вони не розв’язують проблеми своїх уявлень і не шукають істини; вони переконані, що мають рацію. Хіба вони не від сатани? (Так.) Це прояви антихристів, коли в них є уявлення про втіленого Бога.

4. Їхня поведінка, коли їх підвищують або звільняють із посади

У церкві деякі люди мають певний рівень і певну працездатність. Коли їх підвищують, їхній ентузіазм великий, вони активно виконують свої обов’язки, беруть на себе відповідальність, готові платити ціну, а також мають вірність. Однак, коли їх відстороняють з посади через нездатність виконувати роботу й вони втрачають свій статус, їхнє ставлення до Бога змінюється. Коли в них був статус, вони так говорили до Бога: «Брати й сестри нашої родини такі-то, будинок нашої родини потребує ремонту, двір нашої родини потрібно прибрати…» Усе – «наша родина». Коли їх підвищили, вони стали частиною Божого дому, вони, здавалося, були єдині серцем із Богом, як родина, здатні дбати про роботу Божого дому, будучи уважними до Божого серця й перебуваючи поруч із Ним, і спілкуватися з Богом як рівні. Коли їх підвищили й поставили на важливу посаду, вони відчули честь і водночас свою відповідальність. Чи то розмовляючи зі Мною, чи то з братами й сестрами, вони часто казали «наша родина». Почувши це, ти б подумав, що ця людина непогана, має добре серце, доброзичлива, ставиться до Божого дому як до власного дому, так дбає про все й має таку відповідальність, і все продумує наперед, здаючись тим, хто прагне до істини та з ентузіазмом платить ціну. Але чи говорять вони так само після того, як їх відстороняють? Щойно їх відстороняють, у них уже не той настрій – того ставлення вже немає. Вони більше не кажуть «наша родина», і коли їх просять щось зробити, вони вже не такі ентузіасти. Що вони думають? «Раніше, коли ти мене підвищив, у мене був статус, і я був усім серцем із тобою. Тепер, коли в мене немає статусу, ми більше не родина, тож роби це сам. Не радься зі мною, як тобі це робити, і не давай мені знати, це мене не стосується. Я просто передаватиму тобі повідомлення, і все – я зроблю трохи того, що ти мене попросиш, але я більше не єдиний серцем із тобою». Тоді вони ставляться до тебе як до чужого. Якщо ти просиш їх щось зробити, вони працюють, ніби просто виконують роботу для когось іншого, поверхово й абияк. Раніше вони могли виконати п’ять завдань, а тепер роблять лише одне-два, просто проходячи процес, для годиться, виконуючи якусь поверхову роботу, і все. Чому так? Вони кажуть: «Раніше я був усім серцем із тобою, допомагаючи тобі з тим і з цим, ставлячись до твоїх справ як до своїх власних, як до нашого спільного завдання, працюючи від твого імені. Але потім ти просто відсторонив мене, зовсім не рахуючись із моїми почуттями! Ти не рахуєшся з моїми почуттями – як я можу працювати на тебе? Якщо ти знову підвищиш мене й даси мені статус, це буде добре. Але якщо ти не даси мені статусу, то забудь. Якщо ти знову захочеш покликати мене щось робити, це не спрацює так добре, як раніше. Якщо ти мене використовуєш, ти маєш дати мені славу й статус. Якщо немає статусу, а ти натомість просто даєш наказ і очікуєш, що я виконаю якусь роботу, де в цьому визнання? Має бути якесь пояснення!» Тепер, коли ти говориш, це вже не ефективно. Коли ти просиш їх щось зробити, вони вже не такі віддані, як раніше, не віддають усього свого серця й розуму; їхнє ставлення змінилося. Якщо ти знову просиш їх щось зробити, або якщо Божий дім просить їх щось зробити, вони ставляться до цього як до додаткового завдання, як до справи чужої людини, ніби те, що вони йдуть це робити, – це вже велика послуга тобі. Вони вважають, що якщо вони цього не зроблять, це здається невиправданим, особливо тому, що вони вірять у Бога. Але якщо вони йдуть це робити, то роблять це неохоче й для годиться. Чому вони так роблять? Вони думають: «Я довіряв тобі на 100% раніше, ставився до твоїх справ як до своїх власних, але потім ти просто відкинув мене, що поранило моє серце й підірвало мою самоповагу; ти проігнорував мене. Гаразд, якщо ти недобрий до мене, не звинувачуй мене в безсердечності. Якщо ти знову мене використаєш, я не зможу бути таким, як раніше, тому що наші стосунки вже розірвані. Мною не так легко командувати, щоб я приходив, коли кличуть, і йшов, коли відсилають. Хто я такий? Якби не віра в бога, хіба б я дозволив іншим так маніпулювати мною?» Коли антихристів відстороняють і вони втрачають свій статус, їхнє ставлення може зазнати такої значної зміни. Коли в них був статус, хоча вони й називали Божий дім «нашою родиною» і часто про це говорили, вони насправді не ставилися до справ Божого дому як до своїх власних. Після відсторонення й втрати статусу, якщо Божий Дім просить їх виконувати свій обов’язок, вони не бажають цього робити без переговорів, і навіть тоді вони вимагають пояснення або якогось визнання. Дехто навіть каже: «Минулого разу ти мене відсторонив, просто так відкинувши мене вбік. Якщо ти хочеш, щоб я щось зробив зараз, то хіба що людина, яку використовує Святий Дух, особисто поговорить зі мною, або сам утілений бог прийде поговорити зі мною, інакше – забудь!» Які вони зухвалі! Скажіть Мені, чи варто Божому дому використовувати таких людей? (Ні.) Вони думають, що є кимось значним, але насправді Божий дім не цінує таких людей. Яким би талановитим, здібним чи вправним у лідерстві ти не був, Божий дім не використовуватиме тебе. Дехто може запитати: «Це тому, що Ти не схиляєшся перед злими людьми?» Ні; це адміністративна постанова Божого дому і його принцип у використанні людей. Якби антихристам дозволили мати владу в Божому домі, це було б добре чи погано для братів і сестер, для церкви? (Погано.) Чи може Божий дім робити таку погану річ? Абсолютно ні. До того, як вони були викриті як антихристи, Божий дім неохоче підвищував їх, щоб вони надавали послуги. Щойно вони були викриті як антихристи, чи міг би Божий дім досі підвищувати їх? Це неможливо. Вони займаються фантазіями й видають бажане за дійсне. Деякі антихристи думають так: «Хм, божий дім не може функціонувати без мене. Ніхто в божому домі не може взяти на себе цю роботу, крім мене. Хто міг би мене замінити?» Антихристи хочуть заявити про це. Давайте покажемо їм, чи може Божа робота просуватися безперешкодно й досягти завершення без цих антихристів у Божому домі.

Нинішній плавний поступ і розвиток різних видів роботи в Божому домі – чи пов’язано це з вичищанням і виключенням усіляких антихристів і злих людей із церкви? Це надзвичайно пов’язано! Антихристи цього не усвідомлюють; вони не знають, що саме завдяки тому, що їх вичистили, виключили й обмежили, робота Божого дому може плавно просуватися – вони ще й чваняться й скаржаться! На що ти скаржишся? Ти думаєш, що в тебе є талант і розум, рівень і працездатність, але що ти можеш зробити в Божому домі? Ці люди лише відіграють роль слуг сатани, які заважають Божій роботі й саботують її. Без їхньої присутності церковне життя обраних Богом людей, життя виконання їхніх обов’язків і їхнє повсякденне життя були б спокійнішими, плавнішими й мирнішими – чого антихристи не усвідомлюють. Ці антихристи переоцінюють свої здібності й не усвідомлюють, ким вони є насправді. Вони думають, що Божий дім не може функціонувати без них, що робота не може виконуватися й різні види професійної роботи не можуть просуватися без них. Вони не розуміють, що в Божому домі владу мають праведність та істина. Чому вони не знають? Чому антихристи не можуть зрозуміти такої простої справи? Це лише показує, що антихристи мають сутність, яка відчуває відразу до істини й ворожа до неї. Саме тому, що вони відчувають відразу до істини й ворожі до істини, вони не знають, що таке істина, не знають, що таке позитивні речі. Навпаки, вони думають, що їхня нечестива, злостива поведінка, яка опирається Богові, є доброю й правильною, без жодних помилок. Вони вірять, що лише вони розуміють істину, є вірними Богові, і лише вони гідні мати владу в Божому домі. Вони помиляються! Владу в Божому домі має істина. Усі антихристи мають бути засуджені, відкинуті й відсіяні; вони аж ніяк не можуть мати місця в Божому домі й можуть бути лише назавжди відкинуті.

Деякі антихристи мають певні дари, певний рівень і певні здібності, і вправні в іграх за владу. Вони думають, що в Божому домі саме їх слід підвищувати й ставити на важливі посади. Але, якщо подивитися на це сьогодні, це не так. Цих людей засудили, обмежили й відкинули, а деяких навіть вичистили або виключили з церкви. Вони ніколи не уявляли, що такі «шляхетні» постаті, як вони самі, з великими здібностями й високими обдаруваннями, насправді спіткнуться в Божому домі й будуть відкинуті. Вони просто не можуть зрозуміти, чому. Отже, чи варто нам продовжувати працювати над ними? Немає потреби. Чи можеш ти сперечатися із сатанами? Намагатися сперечатися із сатанами – це як проповідувати глухим; є лише один спосіб описати сатан – непробивний для розуму. Це так само, як деякі люди кажуть: «Бог просить людей бути чесними, але що доброго в тому, щоб бути чесним? Що поганого в тому, щоб трохи збрехати, обдурити людей? Що поганого в тому, щоб бути криводушним і лукавим? Що поганого в тому, щоб бути невірним? Що поганого в тому, щоб бути спритним, недбалим? Що поганого в тому, щоб судити бога? Що поганого в тому, щоб мати уявлення про бога? Що поганого в тому, щоб бунтувати проти бога, яка в цьому велика помилка? Це насправді не принципове питання!» Дехто навіть каже: «Хіба не цілком нормально, що здібна людина створює власне незалежне царство? У цьому світі все зводиться до того, що велика риба їсть малу, це світ, де сильний полює на слабкого. Якщо в тебе є здібності, тобі слід почати створювати власне царство, що в цьому поганого? Кожен має стільки влади, скільки визначають його здібності, і йому слід керувати стількома людьми, скільки дозволяє його влада!» Інші кажуть: «Що поганого в розпусті? У чому проблема з розпустою? Що поганого в тому, щоб слідувати нечестивим тенденціям?» І так далі. Почувши ці слова, що ви відчуваєте? (Огиду.) Лише огиду? Почувши ці слова, людина відчуває: «Ми всі носимо ту саму людську шкіру, то чому деякі люди не тільки не гидують цими негативними речами, а й навіть плекають їх? І чому деякі люди гидують цими речами? Чому така велика різниця між людьми? Чому ті, хто відчуває відразу до істини й позитивних речей, не люблять позитивних речей? Чому вони так плекають негативні речі, навіть вважаючи їх скарбами? Чому вони не можуть розпізнати нечестя й огидність цих негативних речей?» Такі роздуми виникають у серцях людей. Коли чуєш ці слова від антихристів, з одного боку, відчуваєш огиду, а з іншого – втрачаєш дар мови. Природа таких людей незмінна; вони не можуть змінитися, тому Бог каже, що Він не спасає дияволів чи сатан. Боже спасіння – для людства, а не для звірів чи демонів. Люди, подібні до цих антихристів, – це саме те, що Бог називає дияволами й звірами; їх не можна зараховувати до людства. Це зрозуміло, чи не так?

5. Їхня поведінка щодо Церкви в мінливих обставинах

Скільки аспектів пункту про те, що ставлення антихристів до Христа залежить від їхнього настрою, ми щойно розібрали в бесіді? Вони ставляться до Христа в певний спосіб, коли стикаються з обтинанням, – це один аспект. Що ще? (Коли вони породжують уявлення про втіленого Бога, коли їх підвищують або відсторонюють і коли на Христа полювали.) Загалом чотири аспекти. Продовжуймо бесіду. Антихристи відчувають відразу до істини, тому вони вірять у Бога не для того, щоб здобути істину, – вони вірять у Бога, щоб отримати благословення; у них є власні плани, наміри та цілі. Ба більше, вони люблять владу та вплив, тому вірять у Бога, маючи вичікувальне ставлення. Як вони вичікують? Це означає, що, віруючи, вони також спостерігають, щоб побачити, чи зростає кількість людей у Божому домі, як поширюється євангельська робота, чи йде вона гладко, чи ні, і чи постійно зростає вплив Божого дому. Крім того, вони також спостерігають, чи зростає кількість людей, які виконують свої обов’язки в Божому домі, чи дедалі більше людей охоче надають послуги Богові, і чи дедалі більше людей бажають надавати послуги Божому дому. Вони також спостерігають за соціальним та освітнім походженням тих, хто виконує обов’язки в Божому домі, якими насправді є їхня ідентичність та статус у суспільстві. Через спостереження вони бачать, що дедалі більше людей вірять у Бога, кількість людей у Божому домі зростає, і більше людей готові зрікатися своїх сімей, роботи та перспектив, щоб виконувати свої обов’язки в Божому домі. Коли вони помічають ці речі, вони відчувають, що більше не можуть залишатися байдужими й також мають присвятити себе роботі Божого дому, долучитися до лав тих, хто виконує обов’язки, ставши їхнім членом, щоб і вони могли мати частку в майбутніх благословеннях. Хоча вони можуть виконувати свої обов’язки в Божому домі й відігравати там певну роль, вони ніколи не відмовляються від своїх перспектив і долі та постійно все прораховують у своїх серцях. Оскільки ця група, ці антихристи, мають такі амбіції та характери, це визначає те, що їхнє ставлення до Христа й Бога змінюватиметься в міру того, як статус і слава Божого дому продовжують зростати. Тому в процесі виконання своїх обов’язків, з одного боку, вони енергійно планують, розраховують і керують заради власних перспектив і долі; з іншого боку, вони також спостерігають за розвитком Божого дому, його впливом за кордоном і всередині країни, чи поступово зростає кількість людей, чи постійно розширюється масштаб церкви, чи налагодила церква зв’язки з деякими відомими людьми в суспільстві, чи здобула вона певний рівень популярності на Заході, і чи заклала вона міцний фундамент. Вони постійно спостерігають і розпитують про ці справи. Навіть деякі люди, які не беруть участі в роботі церкви й не виконують своїх обов’язків, постійно все прораховують заради власних перспектив і долі, виявляючи велику цікавість до розвитку церкви. Тож вони й шукають цю інформацію на вебсайті церкви, і розпитують про ці справи в церкві. Коли вони дізнаються, що робота Божого дому за кордоном поширюється гладко й стає перспективнішою, що робота на Заході поширюється краще й ситуація поліпшується, вони заспокоюються в своїх серцях. Чи свідчить їхнє відчуття заспокоєння про справжню зміну в них? (Ні.) Хоча вони й відчувають заспокоєння, їхнє ставлення до втіленого Бога, до Христа, – це лише трохи більше «поваги» та захоплення, без справжньої покори.

Коли Христос працював у материковому Китаї, антихристи часто запитували себе: «Чи можуть втіленого бога заарештувати? Чи може він потрапити до рук владних органів?» Коли вони так думали, у них з’являлася певна зневага до цієї «незначної особи». Коли вони чули, що втілений Бог часто не мав де жити, не мав де прихилити Своєї голови й ховався, де тільки міг, щоб уникнути полону, їхня незначна цікавість і дуже неохоча «повага» до втіленого Бога були вщент розбиті. Однак, коли вони почули, що втілений Бог, Христос, перебуває в Сполучених Штатах, у країні свободи, якої прагне людство, вони відчули заздрість до втіленого Бога – не повагу, а заздрість. Але коли вони почули, що втіленого Бога на Заході було відкинуто, обмовлено, засуджено і осуджено серед людства, у глибині сердець антихристів здійнялося сум’яття: «Ти бог, чому люди тебе не приймають? Ти бог, чому релігійний світ тебе не приймає, а натомість поширює про тебе стільки безпідставних чуток? Чому ти не виступиш на свій захист? Тобі слід найняти команду юристів! Подивися на ті наклепницькі та обмовницькі слова в інтернеті, на чутки, створені релігійним світом, через які ти виглядаєш таким жахливим! Ми соромимося слідувати за тобою, і навіть незручно згадувати про ці речі. Ти засуджений на Сході й на Заході, відкинутий релігійним світом, людством, цим світом. Ми почуваємося зганьбленими, слідуючи за тобою». Ось такий менталітет антихристів. Почуваючись зганьбленими в своїх серцях, вони також розвинули зневагу та співчуття – вкрай неохоче співчуття – до цієї «незначної особи», якою вони бачили Його в своїх очах і серцях. Як виникло це співчуття? Вони думали: «Ти робиш таку велику роботу, не турбуючись про особисту вигоду чи втрати, що можна вважати самовідданою посвятою. Терплячи такі великі страждання й приниження, чого ти прагнеш? Логічно кажучи, ти, мабуть, хороша людина; інакше як би ти міг витримати таке велике приниження й зазнати стільки болю? Це досить жалюгідно, і тобі нелегко; у душі ти, мабуть, почуваєшся дуже скривдженим!» Так вони відчули трохи співчуття до Христа. Вони міркували: «Якби це був я, я б не зміг витримати таких великих страждань; я б доводив свою правоту людству. З одного боку, я б найняв команду юристів, щоб стерти ті неправдиві чутки в інтернеті, а з іншого – показав би деякі дива й чудеса в релігійному світі, щоб дати їм побачити, хто є бог – хто істинний, а хто неправдивий, – щоб заткнути рота тим, хто обмовляє й засуджує, щоб покарати їх і провчити. Хіба вони б тоді наважилися робити це знову? Чому Ти так не робиш? Чому Ти ніколи не захищаєшся? Це тому, що Тобі бракує сили, мужності чи сміливості? Що насправді відбувається? Може, це боягузтво? Ох, Ти так багато приховуєш у Своєму серці, терплячи таку велику несправедливість і мовчачи, і однаково поширюєш роботу й говориш терпляче та щиро з людьми в церкві, забезпечуючи їх, а в них однаково є уявлення, і вони бунтівничі. Твоє серце, мабуть, страждає! Бачачи, що Ти можеш усе це витримати, Ти справді досить хороша людина, гідна співчуття». Ось так і виникло їхнє співчуття. Це співчуття антихристів. Від початку розвінчання антихристів і дотепер це єдине «добро», яке вони зробили. Наскільки добре зроблене це «добро»? Чи воно щире? (Ні.)

Антихристи слідують за Христом і приймають слова, сказані Христом, уже багато років, проте вони ніколи не відчували честі за те, що можуть прийняти Христа як свого Спасителя в цьому житті, і ніколи не відчували честі страждати так, як страждав Христос, будучи засудженими й відкинутими світом так само, як Христос. Натомість вони розглядають страждання Христа як важіль та доказ для зневаги й заперечення Христа. У них немає бажання чи ставлення, щоб розділити всі ці страждання з Христом. Радше вони стоять як глядачі, спостерігаючи за всіма стражданнями, яких зазнає Христос, спостерігаючи, як людство ставиться до Христа, і ґрунтують своє ставлення до Христа на цих спостереженнях. Коли Боже ім’я проголошується, і євангельська робота поступово поширюється серед усього людства, і перспективи євангельської роботи виглядають багатообіцяючими, антихристи поступово наближаються до втіленого Бога, відчуваючи до Нього трохи поваги та заздрості. Водночас вони докладають великих зусиль, щоб наблизитися до Божого дому, прагнучи стати членом Божого дому та учасником поширення Божої роботи. І це все? Це так просто? Ні; вони змінюють своє ставлення до Божого дому та Христа залежно від стану поширення різних робочих проєктів у Божому домі, роблячи це в будь-який час і в будь-якому місці. Якщо вони чують, що серед людства, і особливо на Заході, певна раса людей каже: «Ці слова – справді Божі слова, вони дійсно мають владу! З Божих слів ми бачимо Божу сутність, ми впевнені, що ця звичайна людина – Бог, і цей шлях – істинний шлях», – антихристи потай радіють у своїх серцях: «На щастя, я не пішов; це справді істинний шлях! Подивіться, навіть жителі Заходу кажуть, де є втілений бог. Мені слід більше слухати його слова, мені треба поспішати й слухати проповіді!» Цієї миті антихристи відчувають, що Божий голос такий прекрасний, такий очищувальний для їхніх душ, і вони відчувають, що його слід плекати. Однак, коли Божий дім стикається з деякими випадковими невдачами в поширенні своєї роботи за кордоном і серед людства, або коли робота Божого дому зазнає завад чи впливу, втручання зовнішніх сил, або навіть коли Божий дім стикається з деякими труднощами, антихристи знову стають неспокійними в своїх серцях: «Де втілений бог? Чи він говорить? Як ладнається ця справа? Чи бог усе владнає? Чи налякані обрані Богом люди? Чи є ті, хто покинув божий дім? Чи є якісь відомі або високопоставлені люди із зовнішнього світу, які висловлюються або діють заради божого дому, або заступаються за нього? Я чув, що немає. Що ж тоді робити? Хіба божій церкві кінець? Чи варто мені тікати, поки є змога?» Чи значне це сум’яття? Цієї миті, знову слухаючи Божі проповіді, вони думають: «Не говори більше тих пустих слів і не висловлюйся так піднесено. Я тепер тебе не слухаю. Божий дім може бути поглинутий світом будь-якої миті; яка користь від тих слів? Чи можуть вони спасти людей? Вплив божого дому може зникнути вмить; його люди просто так розбіжаться». Їм більше не подобається слухати те, що Я кажу. Чи залишилася хоч якась повага? Хоч якесь співчуття? (Жодного.) Що залишається? Лише бажання спостерігати й насміхатися. Деякі люди говорять гидоту за лаштунками, кажуть шкідливі слова й зловтішаються з нещасть Божого дому: «Я думаю, що назріває біда, я не думаю, що ти зможеш бути непохитним. Чи є якась користь від тих істин? Чи дієві твої слова? Що тепер? Прийшла біда, чи не так?» Їхня демонічна сторона виявляється. Хіба все, що роблять антихристи, – це не те, що робили б дияволи? Їм бракує навіть найбазовішої людської моралі; вони вкрай нечестиві, кусають руку, що їх годує! Вони їдять із Божого дому, насолоджуються поживою Божих слів, насолоджуються Божими захистом і благодаттю, але за першої ознаки біди вони стають на бік чужинців, зраджують інтереси Божого дому й зловтішаються з його нещасть. Хто вони, як не дияволи? Вони дияволи до мозку кісток! Коли вони бачать, що Божий дім набирає обертів, вони «геп» – і падають на коліна перед втіленим Богом, ніби вони послідовники Бога. Але коли вони бачать, що Божий дім оточений і засуджений сатаною, вони більше не падають ниць перед Богом. Натомість вони стоять гордо й рівно, вважаючи себе занадто поважними, щоб ставати на коліна перед кимось, і з нетерпінням чекають, щоб посміятися з тебе. Тон і гучність їхнього мовлення, коли вони говорять із тобою, також стають вищими; вони починають говорити нав’язливо, поводитися ненормально, їхня демонічна поведінка виявляється, змінюючись стрімко. Скажіть Мені, чи буде час, коли ці люди боятимуться Бога? (Ніколи.) Саме так, це дуже правдиве твердження. Ці люди – поріддя сатани; вони ніколи не боятимуться Бога, тому що вони не приймають істину – вони від сатани. Це сатанинська природа-сутність, огидне обличчя антихристів, які від сатани. Вони завжди готові насміхатися з Божого дому, завжди прагнуть висміяти втіленого Бога, постійно готують і збирають матеріал, щоб заперечити Христа й заперечити Божу сутність, і вони завжди готові стати на бік чужинців і зрадити інтереси Божого дому. Що більше проблем у Божого дому, то щасливіші й радісніші антихристи. Коли брати й сестри можуть нормально виконувати свої обов’язки, і все в роботі Божого дому гаразд, вони почуваються незручно й незадоволено, бажаючи, щоб біди негайно спіткали Божий дім, сподіваючись, що робота Божого дому не просуватиметься гладко, що вона зіткнеться з невдачами й перешкодами. Коротко кажучи, якщо в Божому домі все добре, і брати й сестри можуть нормально виконувати свої обов’язки й діяти згідно з істинами-принципами, антихристи не знаходять радості в своїх серцях. Коли брати й сестри слухають Божі слова, практикують згідно з Його словами, шанують Бога й Христа як великих і можуть свідчити про Христа й звеличувати Його, це найнестерпніший час для антихристів, час, коли їх найбільше судять і вони найбільше мучаться.

Антихристи розпитують про різні новини в Божому домі. Якщо вони довго не можуть дізнатися, як просувається поширення євангельської роботи Божого дому, як розвиваються різні професійні завдання в Божому домі, чи просуваються вони гладко, чи зростає кількість людей за кордоном, чи розширюється масштаб церкви, чи засновано церкви в різних країнах, або якщо вони не можуть почути про те, що більше цілеспрямованих людей або відомих у суспільстві осіб вступають до Божого дому, то вони вважають, що вірити у втіленого Бога нудно й нецікаво. Вони перестають звертати увагу на втіленого Бога й навіть розглядають можливість приєднатися до інших, більш жвавих або впливових деномінацій. Однак, якщо вони час від часу чують якісь добрі новини про Божий дім, як-от відео свідчень братів і сестер, що викликають інтерес і привертають значну увагу в деяких правозахисних організаціях, їхні серця наповнюються щастям, надією та радістю. Наприклад, якщо Божий дім отримує увагу або висвітлення від відомої групи, вони стають ще більш радісними та схвильованими: «Здається, ця звичайна людина зовсім не проста; схоже, Він збирається здійснити щось велике!» Якщо назва церкви, на щастя, згадується видатною особою або навіть лідером, антихристи стають ще більш схвильованими: «У цьому житті я зробив найбільший і найточніший вибір – пішов за всемогутнім богом. Відтепер я вирішив ніколи не залишати всемогутнього бога, ставитися до нього як до бога й шанувати його в своєму серці, тому що цього бога поважає лідер Такий-то. Якщо він його поважає, то й мені слід його поважати. Цей бог був названий і визнаний лідерами, тож які можуть бути жалі в тому, щоб вірити в нього й слідувати за ним? Хіба мені не слід слідувати за ним ще рішучіше? Відтепер я твердо вирішив ніколи не допускати думки про те, щоб покинути церкву всемогутнього бога. Я мушу добре себе проявляти, терпіти більше страждань, платити більшу ціну, більше радитися з братами й сестрами, коли щось роблю, і виконувати все, що каже церква. Можливо, в майбутньому, коли церква розшириться й здобуде більшу популярність, я зможу отримати якийсь високий титул і виділитися!» Думаючи про це, вони радіють у своєму серці: «Я зробив такий хороший, такий точний вибір! Який же я розумний! Я навіть думав раніше про те, щоб піти – яким дурним і неосвіченим я був тоді! Я був молодий і імпульсивний, схильний робити неправильні вибори й судження. Тепер, коли я став старшим, я став більш стабільним і знаю, як ховатися, і я нарешті бачу надію. На щастя, я не пішов, не повірив тим чуткам і не був введений в оману чи збитий з пантелику ними. Це було досить небезпечно! Мені треба бути обережнішим у майбутньому. Здається, ця людина незвичайна, і я мушу добре до Нього ставитися!» Схвилювавшись та піддавшись імпульсу, вони купили деякі товари для здоров’я та деякі гарні речі, щоб пожертвувати, написавши на них: «Присвячується моєму улюбленому Богу, з такими-то предметами». Унизу вони підписали: «Особливо представлено, з повагою подано Таким-то такого-то числа». Це був особливий і цінний подарунок, але за ним стоїть історія, прихований мотив. Почувши це, хіба ви не скажете: «То ось як Ти розумів пожертви, які люди дають Богу»? Не те щоб Я так це розумів, і не всі люди так чинять, і не всі пожертви мають такі мотиви. Однак не можна заперечувати, що вчинок деяких людей, які жертвують речі, справді перебуває під впливом і спонуканням таких намірів і такого підґрунтя. Чи це об’єктивний погляд? (Так.)

Коли антихристи все прораховують у своїх думках, їхнім головним міркуванням є власна вигода. Вони егоїстичні й ниці, маючи власні розрахунки в усьому. Щодо прогресу різних завдань у Божому домі, більшість тих, хто прагне до істини, а також більшість усіх звичайних віруючих не бажає знати або розпитувати про такі справи, тому що знання про ці загальні справи не має жодного стосунку до прагнення до істини. Знати про них марно; це не означає, що ти маєш життя чи істину, і незнання про них не означає, що ти малого духовного зросту. Ці справи не пов’язані з істиною й зовсім не допомагають у розумінні істини чи досягненні страху Божого. Це рівень, якого можуть досягти люди з розумом. Однак антихристи вперто чіпляються за ці справи, ставлячись до них як до найвищої істини. Вони розпитують і збирають інформацію про ці справи. Зібравши інформацію про ці справи, вони не просто тримають її при собі; вони поширюють її всюди, вважаючи, що кожен брат і сестра цікавляться цими речами, хоча насправді багато людей цим не цікавляться. Я Сам рідко розпитую про ці справи. Якщо Я випадково зустрічаю когось, хто до цього причетний, Я можу поговорити про це, але Я не шукаю активно людей, щоб розпитати. Є лише одна ситуація, коли Я розпитую: щодо того, як слід виконувати певну роботу, щодо прогресу вашої роботи, і чи є якісь проблеми або недогляди. Лише в цьому випадку Я розпитую, але крім цього, Я абсолютно не розпитую з цікавості чи з турботи. Мої розпитування пов’язані лише з роботою, а не з джерелом інформації чи цікавістю. Антихристи, які не люблять істину, прагнуть заглиблюватися в ці справи, і вони роблять це з конкретною метою. Вони використовують зовнішні ситуації та середовища, включно з обставинами церкви в різні періоди та серед різних деномінацій, рас і етнічних груп, щоб судити про правильність чи неправильність Божої роботи й навіть судити, чи є Христос Богом. Що вони за створіння? Чи вірять вони в Бога? Очевидно, що вони маловіри. Про скільки б істини ти не бесідував, вони не можуть її почути чи зрозуміти. Однак вони дуже детально розпитують про зовнішні оцінки церкви та статус і обставини церкви в різних країнах, практично не відрізняючись від маловірів. Це прояви маловірів із прихованим порядком денним. Чи є такі люди навколо вас? Можливо, ви не помічали. Щоразу, коли ми збираємося й розвінчуємо різні сутності антихристів, частину цих людей засуджують. Після розвінчування їхня справжня сутність ховається, і вони не наважуються себе показувати. Особливо після цієї бесіди деякі люди більше не наважаться розпитувати. Але хоча вони, можливо, більше не наважаться питати прямо, вони однаково збирають плітки за спиною. Вони перестають питати серед братів і сестер, але таємно розпитують в інтернеті. Крім того, вони всіляко намагаються дізнатися, що невіруючі, деномінації та західні країни думають і говорять про нашу церкву, майже як божевільні. Хіба це не трохи божевільно? Вони одержимі, вони не можуть нічого із собою вдіяти. Люди, які не люблять істину й відчувають відразу до істини, непідвладні розуму.

Те, що ми щойно розвінчали, – це те, як антихристи ставляться до церкви та плоті, у яку втілився Бог, відповідно до обставин церкви та поширення Божої роботи. Це один з аспектів того, як антихристи ставляться до Христа залежно від свого настрою. Чи відбуваються ці речі, про які Я говорив, у церкві? Чи це серйозні справи? Чи варті вони згадки? (Так.) У чому цінність бесіди про ці справи? Чи означає це, що, почувши це, деякі люди більше не наважаться розпитувати про ці справи, більше не наважаться цікавитися ситуацією та обставинами церкви? Чи це єдина цінність? (Ні.) Тоді в чому цінність розвінчування цих речей? Яку істину людям слід зрозуміти з цього? Якщо ви ще не придумали, можете не говорити. Я побесідую про це з вами наприкінці. Ці справи занадто далекі від вас, тому вам, можливо, буде важко сформулювати їх одразу. Вам потрібно зібратися з думками й упорядкувати своє мовлення; ви можете не знати, з чого почати, або не зможете висловити це чітко. Кількість речей, які люди розуміють, занадто мала, це дуже жалюгідно. Нездатність чітко пояснити сутність і причину справи – це ознака того, що ви не бачите речі наскрізь.

Коли люди вірять у Бога на небесах, присвячують себе Йому й виконують свої обов’язки для Бога, можна сказати, що церква, Божий дім і Бог для людей є, в основному, одним і тим самим поняттям. Виконання свого обов’язку в церкві вважається присвяченням себе Богові; робити щось для Божого Дому – це те саме, що й робити щось для церкви, а також це означає бути відданим Богові й приймати Боже доручення. Ці поняття можна вважати взаємозамінними, і вони розглядаються як одне ціле. Однак, коли Бог втілюється і з’являється як звичайна людина, для більшості людей церква, Божий дім і Бог (тобто Христос) легко розмежовуються. Люди думають: «Робити щось для церкви – це те саме, що й робити щось для Божого дому, для Бога; робити щось для Божого дому – це виконувати свій обов’язок. Але коли йдеться про те, щоб робити щось для Христа, тут я вже не такий упевнений. Хіба це не означає служити людині? Це якось схоже на роботу на людину». Глибоко в серцях багатьох людей важко чітко розрізнити й пов’язати ці три поняття. Для більшості людей, коли вони виконують свої обов’язки в Божому домі, ось їхнє основне уявлення про те, для кого вони це роблять: коли вони виконують свої обов’язки в церкві, вони роблять це заради церкви як утворення, заради самого цього найменування. Хто ж тоді так званий вищий у церкві? Звісно, це Бог на небесах, що є беззаперечним у свідомості кожного. Робити щось для Божого дому більшість людей розуміє як служіння самій назві та групі братів і сестер, і це, безумовно, можна віднести до категорії виконання свого обов’язку; це виконання свого обов’язку, яке, звісно, також спрямоване на Бога. Тому в свідомості людей церкву, братів і сестер та Божий дім можна прирівняти, і все це спрямовано на невизначеного Бога на небесах. Що це означає? Для більшості людей у Божому домі, чи то виконуючи свої обов’язки, чи то ведучи справи, вони роблять це для церкви як для нематеріальної установи, для відчутної групи братів і сестер, і особливо для невизначеного, невидимого Бога на небесах – саме для цих трьох вони виконують свої обов’язки. Щодо втіленого Бога, люди можуть вважати Його членом церкви або найвищим лідером серед братів і сестер, і, звісно, дехто також розуміє Христа як речника чи представника Божого дому. Тому для багатьох людей поняття того, для кого вони виконують свої обов’язки в церкві, є дуже невизначеним. Наприклад, якщо когось просять зробити щось для братів і сестер або надати послугу, вони почуваються цілком виправданими, роблячи це. Або якщо їх просять зробити щось для церкви чи Божого дому, вони з радістю це роблять, вважаючи, що це їхній незаперечний обов’язок. Однак, якщо втілений Христос доручає або довіряє їм подібне завдання, вони знеохочуються: «Виконувати роботу для людини? Я прийшов вірити в бога не для того, щоб служити людям; я прийшов виконувати свій обов’язок. Я тут не для того, щоб прислужувати комусь, я тут не для того, щоб служити або надавати послуги комусь!» У церкві є багато людей, які виконують свій обов’язок. Якщо ти просиш їх зробити щось для церкви, зробити щось для Божого дому чи братів і сестер, вони приймають ці завдання з радістю, відчуваючи, що мають для цього міцну основу. Яку основу? «Я приймаю це від бога; це мій обов’язок, моя відповідальність». Але коли втілений Бог просить їх щось зробити, їхня теоретична основа «прийняття цього від бога» зникає, і вони стають неохочими й нещасними, не бажаючи цього робити. Вони думають: «Якщо це для церкви, то гаразд, бо я той, хто працює для церкви; якщо це для братів і сестер, то це теж добре, оскільки всі вони належать до божого дому, богові; якби це було для божого дому, оскільки назва «божий дім» така священна, така велична й шляхетна, то робити щось для божого дому цілком виправдано, і це приносить славу й визнання. Але робити щось для такої незначної людини, як ти, що це таке? Хіба це виконання мого обов’язку? Це здається неправильним і неналежним. Це не виконання мого обов’язку й не робота. Як мені до цього ставитися?» Вони стикаються з дилемою, не знаючи, як із нею впоратися. Вони розмірковують: «Це не робота й не виконання мого обов’язку, і це, безумовно, не на користь братам і сестрам. Якщо ти просиш мене зробити це для тебе, добре, я просто зроблю це, але я не буду радий чи задоволений цим. Це здається неправильним і неналежним! Хто пам’ятатиме чи знатиме, що я роблю для тебе? Чи можна цим завоювати чиюсь прихильність? Чи принесе це мені якусь нагороду? Чи вважається це виконанням мого обов’язку? Чи слід мені робити це згідно з істинами-принципами?» У своєму серці вони не бажають, відчуваючи це як незручність, як щось зайве, ніби вони прийняли завдання, яке не слід було приймати. Вони почуваються обтяженими й неохоче виконують його, водночас сподіваючись на якусь вигоду, і навіть висловлюючи вголос: «Я не хочу цього робити», – демонструючи велике небажання. Я кажу: якщо ти не хочеш цього робити, то не маєш. Я нікого не змушую виконувати особисті завдання для Мене. Якщо ти хочеш це робити – роби; якщо ні – Я знайду когось іншого. Хто буде охочий, того й попрошу. Хіба це не просто? У Божому домі так багато послідовників, що легко знайти когось поступливого й охочого виконати роботу. Я можу знайти таку людину. Не обов’язково обирати саме тебе; це дуже легко! Чи важко знайти в Божому домі когось надійного, простодушного й здатного впоратися із завданнями? (Ні.) Хоча Я ні з ким особисто не розвивав особливо близьких чи добрих стосунків, не мав жодних особистих дружніх зв’язків чи глибоких емоційних прив’язаностей, за ці тридцять років усі в Церкві Всемогутнього Бога їли, пили й слухали саме всі Мої слова. Ці люди, чи то по суті, чи то глибоко в серці, чи то зовні, чи то на словах, вірять у Мене й слідують за Мною. Хоча Я нікому прямо не давав особливих благ чи обіцянок, безпосередньо не хвалив і не просував нікого, кожен, хто слідував за Мною від початку й дотепер, удосталь їв і пив Божі слова. І завдяки тому, що Я говорив, незалежно від того, чи зрозуміли ці люди деякі істини, чи збагнули доктрини життя по-людськи, хіба вони всі не здобули чимало? (Так.) З цього погляду, Я не маю бути вам нічого винен, чи не так? Мені не слід цього казати, але сьогодні Мені потрібно про це тут згадати. Хіба не ви маєте бути Мені щось винні? (Так.) Отже, якщо Я особисто попрошу когось із вас щось зробити, ви не маєте бути неохочими, чи не так? (Ми охочі.) Незалежно від погляду, коли Я прошу вас щось зробити, чи маю Я вас умовляти, підлещуватися до вас або говорити вам приємні слова й обіцянки? (Ні.) Але дехто не бажає, кажучи: «Чому так нудно робити щось для тебе? Не тільки немає жодної вигоди, а ще й утомливо та клопітно!» Що ви відчуваєте, коли це чуєте? (Обурення.) Якби звичайну людину, непомітну в очах світу, відвідав високопоставлений чиновник і доручив їй завдання, вона, можливо, намагалася б усіляко йому лестити, була б надзвичайно рада й відчувала б велику честь, і ніколи в житті не забула б про цю дрібницю. Якщо люди можуть так ставитися до когось зі статусом, чому вони не можуть так само ставитися до Христа? Чому це для них недосяжно? Чому? (Тому що люди за своєю природою ворожі до Бога.) Правильно; це лише доводить цю думку. Люди можуть бути сумісними з високопоставленим сатаною, але в серці вони зневажають Христа, опираючись Йому, відкидаючи, заперечуючи й покидаючи Його. Якби їх попросили вклонитися й поклонитися дияволу, вони б із радістю поповзли на колінах, але коли йдеться про Христа, цю звичайну людину, від якої вони так багато отримали, вони не бажають навіть стояти й говорити чи спілкуватися з Богом на рівних. Що це за створіння? Це дияволи, це не люди. Пізніше Я попросив когось іншого впоратися із завданням, і ця особа виявилася нормальною. Людина, яка передала повідомлення про це, сказала: «Особа, що цього разу виконує завдання, справді щаслива, вона дуже охоча робити щось для Бога». Я сказав: «Добре, якщо вона охоча, це добре. Але що такого особливого у виконанні такого маленького завдання? Це само собою зрозуміло, не потрібно надсилати повідомлення, щоб про це заявляти». Що ви думаєте про це передане повідомлення? Що ви відчуваєте, коли його чуєте? Чи не залишає воно у вас холодне відчуття? (Залишає.) Чому воно викликає у вас холодне відчуття? (Це те, що людям слід робити, але вони намагаються запобігати перед Богом, так, ніби роблячи щось для Бога, вони роблять Йому величезну послугу.) То що це за людина, яка це сказала? А які в неї моральні якості? (У неї низькі моральні якості, їй бракує совісті.) Це брак людськості.

Деякі люди, щойно почують про Божі благодать і благословення, про те, як Бог забезпечує людину, глибоко зворушуються в серці й невпинно дякують Богові: «Бог так сильно любить людину!» Вони надзвичайно схвильовані! Щоразу, коли згадуються ці теми, очі цих людей наповнюються сльозами, їхні серця зворушені, і вони вирішують старанно присвячувати себе Богові. Але коли їх просять зробити щось незначне для цього видимого й відчутного втіленого Бога, вони відчувають величезне приниження, небажання й неохоту. Що тут відбувається? (Вони вірять у невизначеного Бога, а не у втіленого Бога. Вони вважають невизначеного Бога на небесах величним, а втіленого Бога вбачають незначним.) Я чув, що деякі люди з великою охотою чистять взуття, перуть шкарпетки й навіть одяг для братів і сестер, але коли їх просять зробити щось незначне для Христа, вони не бажають. Інші не можуть на це дивитися й кажуть: «Що не так із цією людиною? Вона радше робитиме щось для братів і сестер, ніж для Христа. Що це за людина?», Коли Я доручаю деяким людям завдання, вимагаючи діяти згідно з принципами Божого Дому й приписами церкви, вони, вислухавши, не сприймають це серйозно. Вони кажуть: «Про що ти говориш? Мені потрібно запитати братів і сестер; мені потрібно рахуватися з братами й сестрами, щоб принести користь більшості з них». Наприклад, Я доручив деяким людям відповідальність за посадку фруктових дерев, а також дав вказівку відвідати ринок, щоб побачити, які види фруктових дерев підходять для вирощування в цій місцевості. З одного боку, вони мають відповідати місцевому клімату й ґрунту, а з іншого – ми маємо подивитися, які фрукти місцеві жителі вважають високопоживними, і обрати їх для посадки у відповідній кількості. Після того, як Я закінчив говорити, як слід було діяти тим, хто Мене чув? (Їм слід було негайно виконати те, що Ти попросив.) Як їм слід було це виконати? (Їм слід було знайти відповідну інформацію, запитати обізнаних людей, дізнатися деякі деталі, а потім виконати це.) Виконати це в такий спосіб означає слідувати Моїм вказівкам, які полягали в тому, щоб урахувати місцевий клімат, а також перевірити, які фрукти є поживними. Тепер, чи вважаєте ви, що Мої міркування були всебічними й практичними? Однак, як ті, хто чув Мої слова, виконали їх? Вони запитали думки всіх братів і сестер у місцевій церкві, запитуючи кожного, які фрукти вони люблять їсти, а потім підрахували улюблені фрукти кожного, щоб посадити їх відповідно до кількості та пропорції. Ось як вони це виконали. Вони вислуховували думки братів і сестер, вважаючи цю спільноту, цю назву, найвищою у своїх серцях. Служіння братам і сестрам – це мета й ціль їхнього обов’язку. Вони вірять, що служити братам і сестрам – це служити Божому дому, а служити Божому дому – це служити братам і сестрам. Якщо брати й сестри щасливі й задоволені, то й Бог щасливий і задоволений. Брати й сестри – це повноправні представники Бога, символи істини й речники Бога. За братами й сестрами останнє слово; вони – опора в Божому домі. Тому, що б не робилося, це не може бути відокремлене від назви та спільноти братів і сестер. Для будь-кого, хто робить щось або виконує свій обов’язок у Божому домі, лише брати й сестри є належними об’єктами їхнього служіння. Ось як вони це виконали; те, що Я сказав, не мало значення. Незалежно від того, наскільки детальними були Мої вказівки, для них це були лише порожні доктрини, прості гасла. Вони вірили, що дозволити братам і сестрам повністю висловлювати свої думки, надаючи їм широкі права голосу й ухвалення рішень, і практикуючи демократію в Божому домі, – це найвища істина. Незалежно від того, що Я казав, ось як вони це бачили: «Ти просто говориш для годиться, дотримуєшся формальностей, а далі це вже справа братів і сестер, а не твоя. Ти можеш стояти осторонь! Що ми їмо й п’ємо, не має до тебе жодного стосунку; просто давай гроші, і все. У нас є їжа й питво, і це найвища істина. Служити божому дому, служити братам і сестрам, робити братів і сестер щасливими, дозволяючи їм користуватися повними правами людини й свободою, – ось найвища істина». Що це за люди? Хіба це не те, що робили б антихристи? Перший прояв того, що антихристи відчувають відразу до істини, полягає в тому, що вони засуджують і заперечують істину; потім вони знаходять альтернативний набір теорій і гасел, які, на їхню думку, є життєздатними й переконливими, щоб їх реалізувати, публічно кепкуючи з істини, публічно засуджуючи й відкидаючи Христа. Саме в такій дрібниці викриваються антихристи. Чи вони люди, які приймають істину? (Ні.)

Я часто чую, як дехто каже: «О, подивіться, які засмучені брати й сестри»; або: «О, подивіться, які щасливі брати й сестри»; або: «О, подивіться, як сильно уражені брати й сестри; вони справді страждають». Чому брати й сестри мають такий високий статус у їхніх серцях? Чому вони так сильно люблять братів і сестер? Щоб любити так багато людей, наскільки великодушними вони мають бути? Добре тоді; Я щось скажу, а ти зробиш, як Я скажу, гаразд? Ти можеш прийняти так багато людей, тож додати ще одну людину, наприклад, Мене, не має бути проблемою, чи не так? Ти маєш бути здатен прийняти й Мене? Навпаки, вони не можуть прийняти те, що Я кажу, і не можуть прийняти Мене. Вони можуть прийняти всіх братів і сестер, вони можуть прийняти кожного в церкві, але вони просто не можуть прийняти Христа. Що це за створіння? Хіба це людина? Чи гідна така людина бути послідовником Христа? (Ні.) То як нам їх охарактеризувати? (Диявол, антихрист.) Хіба вони не хибно тлумачать поняття демократичних виборів у Божому домі? Залучаючи братів і сестер до справ Божого дому, дозволяючи їм висловлювати свої думки, обирати й відстороняти лідерів, і дозволяючи їм ухвалювати рішення – чи думають вони, що брати й сестри є найвищими в Божому домі? Хіба це не хибне розуміння демократичних виборів у Божому Домі? Який принцип демократичних виборів? Чи означає дозвіл братам і сестрам голосувати демократично, що останнє слово за ними? Чи означає це, що останнє слово за розбещеними характерами людей? Чи означає це дозволити дияволам й сатанам бути при владі? Ні, це означає надання влади істині, яку розуміють у серцях брати й сестри, а не самим братам і сестрам, цим природним і розбещеним людям. Це не надання влади запальності, не надання влади людським уявленням, не надання влади людським бунту й опору, і не надання влади нечестивим характерам людей – це означає надання влади істині. Дехто запитує: «Чому на деяких церковних виборах обирають антихристів або чому церковні лідери й працівники ухвалюють неправильні рішення?» Це пояснюється тим, що духовний зріст людей занадто малий; вони не розуміють істини й не можуть розпізнавати людей. Однак принцип церковних виборів ґрунтується на істинах-принципах; він заснований на істині. Тож у що помилково вірять ці антихристи – ті, хто не має духовного розуміння? Вони думають, що в Божому домі братів і сестер шанують як великих, що братів і сестер звеличують, що назва й спільнота братів і сестер вважаються поважними в очах Бога. Але насправді чи є брати й сестри поважними? Чи володіють вони істиною? Більшість братів і сестер не володіє істиною-реальністю, їй бракує принципів у власних діях, і вона може навіть спричинити хаос у різних робочих проєктах Божого дому. Якби не втручання й своєчасне виправлення та розв’язання проблем з боку Вишнього, чи могли б ці брати й сестри добре виконувати свої обов’язки? Вони не тільки не могли б добре виконувати свої обов’язки, а й могли б спричинити багато завад і переривань. Чи мають ці люди істину? Чи гідні вони того, щоб їх шанували як великих? Ні. То чому ж антихристи однаково так чинять? Це їхня вроджена природа. Вони знаходять привід, щоб заперечити істину й засудити Христа, – хіба це не їхня вроджена природа? У них природа сатани; вона неконтрольовано ними керує!

Основна увага сьогоднішньої бесіди зосереджена на тому, як антихристи ставляться до Христа залежно від свого настрою. Кожен аспект того, про що ми бесідуємо, пов’язаний із настроєм антихристів. Зовні це виглядає так, але як насправді виникає цей настрій? Він визначається розбещеним характером і сутністю антихристів. Маючи сутність антихриста, вони породжують усілякі думки, і під владою цих різноманітних думок вони породжують різні уявлення, погляди, перспективи й позиції, тим самим створюючи різні настрої. Після того, як ці настрої виникають, антихристи поводяться щодо Бога на небесах і до Бога на землі – Христа – різними способами, різними методами й із різним ставленням. Ці способи, методи й ставлення є достатнім підґрунтям, щоб довести сутність антихристів як таких, що відчувають відразу до істини, вороже ставляться до істини, заперечують Христа й засуджують Христа. Щоразу, коли вони стикаються зі справами, що стосуються істини, а також сутності та ідентичності втіленого Бога, вони свідомо стають в опозицію до Бога, відіграючи роль Божих ворогів. Коли нічого не відбувається, вони вигукують ім’я Бога, навіть постійно звертаючись у своєму мовленні «боже, мій боже». Усе, що вони кажуть, має починатися зі звернення: «Боже, подивись», «Боже, ти знаєш?», «Боже, послухай мене», «Боже, у мене є справа, у якій я хочу порадитися», «Боже, ось така ситуація» тощо. Вигукуючи «боже», у своїх серцях вони сповнені уявлень, ворожості й презирства до Христа. Коли церква, Божий дім і Христос стикаються з різними середовищами й обставинами, ставлення антихристів до Христа й Бога неодноразово змінюється, зазнаючи різних перетворень. Коли Христос висуває до них вимоги й виявляє до них доброту й дружелюбність, їхнє ставлення здається досить м’яким і покірним; коли Христос суворий до них, обтинаючи їх, їхнє ставлення до Христа стає відразливим, сповненим огиди й презирства, аж до уникнення й відкидання Його. Коли Христос чітко обіцяє їм нагороди й благословення, вони потай радіють у своїх серцях і навіть запобігають перед Ним, підлабузнюються й лестяться до Нього, не вагаючись жертвувати своєю гідністю й честю, щоб отримати ці блага. Однак, незалежно від їхнього ставлення, вони ніколи не мають справжнього прийняття Христа й віри в Нього, і тим паче вони не коряться Йому щиро. Їхнє ставлення до Христа – це завжди уникнення, засудження й спостережлива нерішучість, відкидання Його з глибини серця. Незалежно від того, де вони перебувають і який у них настрій, їхня сутність залишається незмінною. Навіть якщо вони іноді демонструють якісь несподівані зміни чи повороти, це тимчасово. Причина цього в тому, що природа-сутність антихристів ворожа до Христа, тому вони ніколи щиро не приймуть цю звичайну людину як свого Господа, свого Бога.

Бесіда про різні аспекти того, як антихристи ставляться до Христа залежно від свого настрою, по суті, завершена. Останнє питання, яке слід розглянути, як Я вас раніше запитував, – у чому цінність розвінчування цих справ і яка істина, яку людям слід зрозуміти. Цінність розвінчування цих справ можна просто викласти з погляду двох аспектів. Один аспект полягає в тому, що це розвінчує, якою насправді є сутність справжнього ставлення людей до Бога, дозволяючи людям розпізнати різні прояви розбещеності людства. Це корисно для пізнання себе й для пізнання розбещених характерів людей. Інший аспект полягає в тому, що це дає людям знати, яким насправді має бути правильне ставлення до Бога. Ти можеш думати, що те, як ти ставишся до Бога, – це вже ставлення до Нього як до Бога, але насправді в цьому багато нечистоти, багато елементів, що від сатани, – це прояви антихристів, які Бог не визнає й не приймає. Це нечистота, яку потрібно очистити. Тут є цінність як із позитивного, так і з негативного погляду: з негативного погляду, це принаймні дає тобі знати, що ці речі негативні, що це прояви антихриста. Позитивний аспект полягає в тому, що це дає тобі знати, що Богові не подобаються ці речі, Він не приймає такого твого ставлення до Нього. Це означає, що, незалежно від того, наскільки правильним, добрим, логічним чи відповідним людським почуттям люди вважають своє ставлення до Бога, Бог на це не купиться. Якщо Бог на це не купиться, то що тобі слід робити? Якщо ти кажеш: «Я робитиму так, я вважаю, що це добре, і буду цього дотримуватися; незалежно від того, чи Ти на це купишся, чи ні, я просто поводжуся порядно», – чи це нормально? (Ні.) Ми не будемо обговорювати, чи правильне таке ставлення в інших справах; у ставленні до Бога діяти так дуже небезпечно, і тобі слід змінити курс. Яким має бути ставлення людей до речей, які Бог не може прийняти? Єдине ставлення, яке слід мати людям, – це приймати все, що походить від Бога; чи здається їм це добрим, чи поганим, чи звучить це приємно, чи різко й неприємно, їм слід беззастережно приймати й коритися, ставлячись до цього як до істини, щоб змінюватися й очищатися. У чому цінність розвінчування цих справ? Хіба це не було розглянуто як із погляду негативного, так і з погляду позитивного аспектів? Тоді якою є істина, яку людям слід зрозуміти? (Бог – це істина, Бог – це Творець. Чи Він втілений у плоті, а чи Такий, що являється в будь-який інший спосіб, слова, які Він говорить, є істиною, і нам слід беззастережно коритися й приймати.) Чи всі можуть сказати «амінь» на це твердження? (Амінь.) Я також кажу на це «амінь»; беззастережні прийняття й покора – це істина. Незалежно від того, у якій формі чи в який спосіб Бог з’являється й живе серед людей, незалежно від того, у якій формі існує Бог, Бог – це назавжди Бог. Це істина, і це істина, яку людям слід розуміти найбільше. По-друге, ставлення, яке створеній істоті слід мати до Бога, – це беззастережна покора. Крім того, є ще один момент, якого люди не розуміють: чому люди слідують за Богом? Щоб розвіяти нудьгу? Щоб наповнити свій розум і впоратися з духовною порожнечею? Щоб розв’язати питання своєї майбутньої долі? Щоб бути очищеними чи щоб ходити до університету істини? Що люди прагнуть розв’язати, слідуючи за Богом? Це те, що людям потрібно знати. (Вони прагнуть розв’язати проблему свого розбещеного характеру.) Правильно. Люди слідують за Богом, щоб розв’язати проблему свого розбещеного характеру. Чи можуть люди самі розв’язати проблему свого розбещеного характеру? Чи можуть люди зі славою, знаннями й освітою розв’язати цю проблему? Чи є хтось серед людства, хто може розв’язати цю проблему? (Ніхто не може її розв’язати.) Бог прийшов сьогодні, щоб розв’язати цю проблему; лише втілений Бог, лише Сам Бог може її розв’язати. Чому втілений Христос, який здається таким же, як будь-яка людина, може розв’язати цю проблему? У людей є мова, думки й ідеї, то чому ж вони не можуть її розв’язати? У чому полягає різниця? (Бог – це істина, шлях і життя; люди не володіють істиною.) Бог – це істина, шлях і життя. Лише прийнявши цей факт і прийнявши всю плоть, у якій перебуває втілений Бог, люди можуть розв’язати проблему своїх розбещених характерів. Це означає, що люди приходять до Бога, щоб розв’язати проблему своїх розбещених характерів, тобто приходять до Бога, щоб здобути істину. Проблему розбещених характерів людей можна розв’язати лише шляхом здобуття істини. Як ти можеш розв’язати цю проблему, не здобувши істини? Чи можуть доктрини розв’язати проблему розбещеного характеру? А знання? А уявлення й фантазії? Не можуть. Лише практичний втілений Бог може допомогти тобі розв’язати цю проблему. Тому марно поклонятися будь-якій відомій постаті, великій людині чи мудрецю; вони не можуть розв’язати твоїх реальних труднощів чи спасти тебе. Ба більше, вивчення будь-якого предмета, професії чи сукупності знань не може розв’язати твоїх реальних труднощів чи реальних проблем. Якщо ти кажеш: «Я просто зневажаю цю звичайну людину», – то твій погляд має змінитися. Факт є фактом; ось як діяв Бог. Якщо ти хочеш прийняти Бога як своє життя, тобі слід прийняти кожне речення, яке говорить Бог, і кожну дію, яку Він чинить. Якщо ти визнаєш Бога як істину, то тобі слід вірити й визнавати беззаперечність і абсолютність того факту, що, незалежно від того, в який спосіб чи в якій формі Бог існує чи являється, Він завжди є істиною. Визнавши цей факт, з яким ставленням тобі слід тоді поводитися з плоттю, у якій перебуває втілений Бог, з цією звичайною людиною? Тут і криється істина, яку слід шукати.

Якою є основна істина, яку людям слід зрозуміти в розвінчуванні проявів того, як антихристи ставляться до Христа залежно від свого настрою? Узагальніть кілька пунктів, щоб вони стали уточненими, і щоб ви зрозуміли й чітко усвідомили цю істину. (Ми узагальнили чотири пункти: перший – Бог завжди є Богом, і це істина. Другий – ставлення, яке створеній істоті слід мати до Бога, – це беззастережна покора. Третій: Бог – це істина, шлях і життя, і лише прийнявши цей факт і прийнявши всю плоть, у якій перебуває втілений Бог, люди можуть розв’язати проблему своїх розбещених характерів. Четвертий – якщо люди визнають Бога як істину, їм слід вірити й визнавати беззаперечність і абсолютність того факту, що, незалежно від того, в який спосіб чи в якій формі Бог існує чи з’являється, Він завжди є істиною.) Чи є ці чотири пункти вирішальними? (Так.) Насправді всі знають кожен із цих пунктів з погляду доктрини, але коли йдеться про те, які істини-принципи задіяні в питанні того, як ставитися до Христа, люди губляться, стикаючись із реальними ситуаціями. Вони не знають, як їх практикувати, і істини, які вони раніше розуміли, стають всього лише доктринами, які неможливо застосувати. Це достатньо показує, що, незалежно від того, скільки доктрин люди розуміють, це марно; без розуміння істини їхні проблеми однаково неможливо розв’язати.

20 червня 2020 року